11973 
У 1999 році Генеральна асамблея ООН постановила відзначати 25 листопада Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Боротьба з гендерною дискримінацією та розширення прав і можливостей жінок привели до парадоксальних наслідків — ми дедалі частіше чуємо про різні прояви насильства і дискримінації. Коли впала завіса мовчання, новини про торгівлю жінками і сексуальне рабство в місцях воєнних конфліктів, петиції голлівудських актрис про дискримінацію за доходами та багатотисячні флешмоби знову й знову нагадують нам, що насильство багатолике і цю проблему ще рано знімати з порядку денного.
Часто можна почути, що в Україні роль жінки не зводилася до беззастережного підпорядкування, навпаки, «чоловік — голова, а жінка — шия». Та водночас прислів’я «Жінка бита, бо хата не мита», «Небита жінка — як коса неклепана», «Люби, як душу, а тряси, як грушу», «Б’є, отже, любить» — вагома частина словесного побуту і культурної норми, яку поділяють і чоловіки, і жінки.
За даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27 % жінок уважають проявом насильства образи, 32 % — приниження, 49 % — побої, 56 % — зґвалтування [1]. У зв’язку з цим виникає логічне питання: який вигляд має насильство над жінками в Україні сьогодні? І, згідно з цифрами, чи можемо ми зробити висновок, що зґвалтувати жінку — це злочин, а побити і образити її можна, бо для неї самої це прийнятно?
Відповідь на цю гостру полеміку дали самі українці. Жінки і чоловіки в тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати.
Будь-яке спірне, гостре суспільне питання ніколи не матиме однозначну реакцію. Одні поділилися своїми історіями, інші висловили підтримку і заявили про переосмислення, треті засудили за спекуляцію на складній темі з метою самопіару.
У сучасному суспільстві для закріплення і відтворення культурної норми особливе значення має письмове слово. Колись таку культуротворчу роль виконував фольклор — вище я наводила народні прислів’я про насилля над жінками. Літератори і літераторки — одні з тих, хто творить сьогодні культурну норму, транслює сучасні уявлення народу про себе. На відміну від журналістів і журналісток, людей науки чи законотворців, у письменниць і письменників більша свобода висловлювання, та чи усвідомлюють вони свою відповідальність? Наскільки чутливими до питання насильства виявилися українські поети й поетеси, авторки й автори прозових творів — ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?
Для початку хочеться відзначити тих, для кого ця акція стала особистим одкровенням, можливістю поділитися своїми переживаннями і трагедіями. Показовий момент полягає в тому, що підтримка #яНеБоюсьСказати в цих історіях вилилася не тільки в індивідуальні сповіді, а й захопила важливі соціальні та політичні теми, як-от насильство і війна, насильство в сім’ї, вседозволеність у правоохоронних органах і багато іншого.
У цьому контексті постає й історія Олени Герасим’юк, поетеси й громадської активістки.
«Одного разу треба було занести заяву у відділок, підписати якусь хрінь. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “Вашей мамє зять нє нужен?”, поржав і пішов до сейфу діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, закрив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати (“Та не спіши, куда вона дінеться, я двері закрив”). Слідчий ходив кімнатою і розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити».
«Кілька років я потерпала від домашнього насильства — фізичного та психологічного. Тривале знущання, фізичне виснаження, секс, після якого кілька днів боляче ходити (яке це насильство, ви ж зустрічаєтесь!), обмеження моєї фінансової свободи (забороняв влаштовуватись на роботу, яка йому не подобалась, одного разу навіть порвав мій гонорар за статтю і намагався запхати порвані купюри мені до рота), постійні приниження, проганяння з дому... залякування, контроль, який чергується з повним ігнором і різкими проявами любові, які ти щоразу трактуєш однаково: все в порядку! Якщо є оця дрібна любов, значить, все в порядку!..» [2].
Олена Стяжкіна, українська журналістка, письменниця:
«Я не боюсь сказати. Майже не боюсь.
Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота — це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається — аж до крові й кісток — моє колись щасливе місто», — Олена Стяжкіна для DW [3].
Проблему насилля під час війни, а саме сексуального рабства в Слов’янську, порушила Оксана Забужко.
«яНеБоюсьСказатиПроСлов’янськ.
Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?
Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію», — написала вона у Facebook [4].
Вікторія Амеліна, українська письменниця:
«Я люблю вас тепер ще більше: і тих, хто не побоявся, і тих, хто досі боїться, і тих, хто думає, що мовчанкою береже нас від чогось надто страшного, і тих, хто знаходить слова підтримки, і тих, хто мовчки ставить свій лайк, і тих, хто більше не може навіть читати все це. Мені, здається, 15. Машина з п’яними хлопцями ганяє мене темними вулицями, мов дичину. На мені біла куртка — я в темряві добра здобич. Мисливці сміються. Коли я ховаюся в порожній тролейбус, один з них заходить мені пояснити: ти поїдеш із нами, точно, бо ми так вирішили. Ні, не хвилюйтеся, вони не впіймають мене. Ніколи» [5].
Однак чи не найбільше дискусій в українському сегменті Facebook викликали негативні відгуки.
Критично поставився до флешмобу #яНеБоюсьСказати український поет Олександр Ірванець.
«Тут чудова Олена Савінова дещо поясняє. Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов’язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних травм, забоїв і стигм» [6].
«У мене склалося враження, що майбутнім ступенем відвертості на ФБ буде пощення всраних трусів, а під фотами співчутливі коменти: розумію тебе, поділяю твій біль...» [7].
«Ти морожено вкусне купив тоді,
І заставив мене лизати.
І текло солодке по бороді.
Янебоюсьсказати», — написав він навіть вірш [6].
Реакцією на цей допис стали не лише закиди у несвоєчасності і неадекватності такого «жарту», а й звинувачення самого Ірванця в тому, що він теж був персонажем чиїхось історій, написаних під тегом #яНеБоюсьСказати.
Уже за два дні поет написав:
«Перепрошую саме за свою маскулінну товстошкірість — я мусив передбачити, що у жінок подібні враження аж ніяк не веселі... Недооцінив силу слова, так його й перетак» [8].
Не менш прямолінійно висловилися брати Капранови, котрі відзначили популістський характер флешмобу й охарактеризували його тему як «лайно»:
«Потелефонували з ТСН 1+1, запрошують у новини прокоментувати істеричний флешмоб. Коли вийшла “Забудь-річка”, вони не запрошували, коли на Дні Києва була літсцена, їм було пофіг, щойно запахло лайном — вони прилетіли. Довелося зізнатися, що ми нікого не ґвалтували і не є головними героями зазначеної акції» [9].
Підтримав колег по цеху прозаїк Андрій Кокотюха.
«Я не боюся сказати. За дівчатами в шкільній роздягальні не підглядав. Жодної спроби зґвалтування не вчинив. На пляжах не дрочив. Шланга в парку не показував. У ліфтах нікого не підстерігав. Хоча — да, порнофільми дивився і Хастлер читав. От же ж я сволоч!» [10].
Неоднозначний допис з порушеної теми залишив Юрій Винничук:
«Новий флешмоб мене зворушив. Згадав, як був немовлям, і навіть те, що тоді думав. З’явилося нестримне бажання знову припасти до цілющого джерела. Як писав московський поет 18 ст. “О женщина, о мать! Позволь себя лобзать!”» [19].
Цю чоловічу компанію розбавила жінка, яка не просто поділяла думки цитованих авторів, — її активно цитували двоє згаданих письменників як «правильну жіночу реакцію» на цей флешмоб. Дописи на персональних сторінках у Facebook Юрія Винничука («Отак пишуть мої круті учениці. Вчіться» [12]) й Андрія Кокотюхи («Якби це написав я, феміністки скинулися б, як панни у фільмі “Непрощенний”, аби мене спершу вбили, потім відрізали єство. Підпишуся під усім тут» [11]) не могли не привернути уваги до того, що думає в авторському блозі Олена Концевич про #яНеБоюсьСказати: «Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи». Флешмоб для Концевич — «типовий приклад анонімного (дякувати комп’ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з’їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що “50 відтінків сірого” — не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться» [13].
Серед інших реакцій — свідчення відгуку, переосмислення, зміни тощо. Багато чоловіків і жінок відкрили для себе питання насильства з нового боку, читаючи історії, вони змогли не тільки усвідомити масштаби проблеми, а й переоцінити власні стандарти, як-от прозаїк Артем Чапай:
«Оце, почитавши #яНеБоюсьСказати, нарешті усвідомив МАСШТАБ і зрозумів, чого це з таким милим та інтелігентним мною кілька разів явно відмовлялися їхати в ліфті жінки, наприклад, тепер понятно» [14].
«Найбільше вражає “буденність” отого всього. Вже кілька разів жінки розповідали, як вони були дітьми і як мінімум оці вічні фетишисти чи ексгібіціоністи, як максимум — описане в пості, усе те, що якось проходить повз більшість хлопчиків...» [15].
Отар Довженко, український журналіст і письменник:
«Багато хто дивується масштабам #яНеБоюсьСказати — що сексуального насильства навколо нас так багато. Я знав, мені як істоті не надто маскулінній і взагалі неплотоядній жінки часто довіряли і розповідали. Добре, що тепер будуть знати й інші.
Головний момент, про який варто замислитися, — щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність — це ставлення до жінки як до речі, і що треба проявляти “ініціативу”, бо жінкам це подобається, і ще багато подібних фігонь. Вбили в голову не тільки чоловікам, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План мінімум для кожної порядної людини — не бути такою і не дати своїй дитині такою вирости» [16].
Йому вторить український поет Марк Оплачко:
«Просто почитайте і полайкайте записи з хештегом #яНеБоюсьСказати. Нарешті українці знайшли спосіб саморефлексувати та знайти людей, які мали проблеми із сексуальним насиллям чи іншими важкими психологічними травмами» [17].
Підсумовуючи викладене, хочеться зазначити, що в добу інтернету кожен наш допис, кожен коментар і перепост, підкреслюючи нашу індивідуальність, назавжди залишаються в історії, яка характеризуватиме нас і після того, як новий контент поглине наші сторінки. Українські письменники і письменниці зреагували дуже по-різному. Наведені вище цитати демонструють осуд, іронію, зневагу, бажання дистанціюватися, знецінити страждання іншої групи людей і водночас емпатію, відвагу проговорити власні досвіди, соціально-критичний аналіз, бажання допомагати, готовність змінюватися самим і змінювати суспільство.
У сучасній публіцистиці часто зустрічаємо метафору двох Україн, межа між якими пролягає не по осі Схід–Захід, а в головах людей, і визначається їх розумінням суті демократичних змін та готовністю ці зміни втілювати. Одна з сутнісних рис демократії — увага до досвіду інших, уміння почути про потреби різних груп людей і їх забезпечити. Сексуального й гендерного насильства у нашому суспільстві зазнають переважно жінки, і говорити про це — неодмінний перший крок до зміни ситуації. Хто і як почули ці історії? Не хотілося б розставляти акценти так очевидно і ділити письменників на різні «табори», адже при цьому неможливо уникнути суб’єктивних суджень. Тому закінчимо цитатою української письменниці Тані Малярчук, яка втілила свої думки з приводу #яНеБоюсьСказати у чудовий і, без сумніву, повчальний текст:
«Хто кого б’є, той того любить, — додала вона раптом, і її слова застрягли мені в горлі, ніби кістка. Не існує гіршої української приказки, ніж ця. Ґвалтівники й розбійники менш страшні, бо їхня зла дія свідома. Ґвалтуючи і нападаючи на іншого/іншу, вони знають, що чинять злочин, за який, якщо будуть піймані, будуть покарані. Але скільки насильства навкруги і всередині, яке чинять, будучи переконаними, що це любов» [18].
Список використаних джерел:
- Щороку в Україні від домашнього насильства помирають близько 15 тисяч жінок [Електронний ресурс].
- Олена Герасим’юк [Електронний ресурс].
- Олена Стяжкіна: Я не боюсь сказати. Майже не боюсь [Електронний ресурс].
- Оксана Забужко [Електронний ресурс].
- Вікторія Амеліна [Електронний ресурс].
- Олександр Ірванець [Електронний ресурс].
- Олександр Ірванець [Електронний ресурс].
- Олександр Ірванець [Електронний ресурс].
- Брати Капранови [Електронний ресурс].
- Андрій Кокотюха [Електронний ресурс].
- Андрій Кокотюха [Електронний ресурс].
- Юрій Винничук [Електронний ресурс].
- Олена Концевич. Я не боюсь сказати. А треба? [Електронний ресурс].
- Артем Чапай [Електронний ресурс].
- Артем Чапай [Електронний ресурс].
- Отар Довженко [Електронний ресурс].
- Марк Оплачко [Електронний ресурс].
- Таня Малярчук. Хто кого б’є, той того любить. [Електронний ресурс].
- Юрій Винничук. [Електронний ресурс].
