3867 Ілля Стронґовський — дизайнер, ілюстратор, власник студії «strng», співзасновник видавництва «Видавництво». Здобув популярність як один із найпомітніших представників покоління так званих «двотисячників». Займається літературою (поезія, переклад), культуртрегерством («Молода Республіка Поетів», окремі літературні акції).
На початку 2000-х брав участь у житомирських літоб’єднаннях («Мистецька ґільдія “Nеабищо”», «Оксія»). У 2004 році почав працювати дизайнером і з 2008-го очолює власну студію «strng». Розробляє дизайн книжкових обкладинок, постерів, принтів. Як книжковий дизайнер співпрацював з низкою українських видавництв (серед них «Крок») та іноземними видавництвами (Penguin USA, Apogee Press).
З 2011 року дизайнер і виробник авторських футболок, зокрема відомої серії принтів «Зберігайте спокій». Співзасновник Благодійного фонду «Добра листівка» (2014), який збирає кошти на реабілітацію дітей з інвалідностями, реалізуючи художні поштівки українських і зарубіжних ілюстраторів.
У 2016 році разом із Лілією Омельяненко заснував видавництво «Видавництво», дебютним виданням якого стала феміністична книжка для підлітків «Бути мною» шведської авторки Анни Хьоґлунд. Завдяки ціннісній позиції Іллі та Лілії у «Видавництві» також вийшли інші феміністичні книжки, як-от: «Заборонений плід», «Це зробила вона», «Це теж зробила вона», «Розквашене яблуко», «Люба Іджаевеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях», «Бути мною», «Майя та її мами».
Живий Журнал: https://strongowski.livejournal.com/
Facebook: https://www.facebook.com/strng
Twitter: https://twitter.com/strng/
Літературні твори:
Поетична збірка «Глибоковроті» (К.: Факт, 2006)
Окремі вірші ввійшли до книжки «Дві тонни: Антологія поезії двотисячників» (К.: Маузер, 2007)
Переклади:
Чак Поланік (Палагнюк). «Бійцівський клуб» (Х.: Фоліо, 2007)
Чарльз Буковскі. «Поштамт» (К.: Факт, 2008)
Вірші з російської, англійської, білоруської, польської
Чимаманда Нґозі Адічі. «Люба Іджаевеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях» (К.: Видавництво, 2018)
Інтерв’ю:
- Хто такі профеміністи і як чоловіки сприймають фемінізм
- «Хочу для дочки кращого майбутнього, тому став феміністом»
- Ілля Стронґовський про видання роману Лів Стрьомквіст «Заборонений плід»
- Інтерв’ю про життєвий шлях Іллі Стронґовського, ставлення до дискримінації та актуальних проблем українського суспільства
- «Видавництво» на двох: хто в Україні видає «непопулярну» літературу
- В Україні вийшла дуже відверта шведська книжка «Заборонений плід», яка розвінчує стереотипи щодо жіночого тіла та сексуальності
Інтерв’ю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2019 року студентки 4-го року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Аліна Грабар, Марина Костіна, Юлія Отрощенко.
Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю — Тамара Марценюк.
— Які гендерні відмінності ви спостерігали, навчаючись у школі?
— Якби я замислювався над цим ще тоді, усвідомлення ролі чоловіка не набрало б для мене такого значення пізніше. Було відчутно, що до мене ставляться інакше, ніж до дівчат, винятково через те, що я чоловік.
У той період уроки трудового навчання було сегреговано за завданнями для дівчат і хлопців: перші займалися домогосподарськими видами робіт, а другі виточували якісь деталі. У голові постійно лунала думка про те, що я радо замінив би станок на заняття з вишивання. Викликала здивування неможливість обирати те, що справді хочеться. Пам’ятаю, подібне існувало й на уроках біології. Під час вивчення статевих систем чоловіка й жінки осіб протилежної статі до системи, яка розглядалася на уроці, не допускали до заняття. Так хлопці не знали, яка статева система організму жінки, а дівчата — чоловіка, відповідно.
Ще згадаю правила стосовно одягу, де теж існує поділ на чоловіче й жіноче. Усе життя дратувало те, що чоловікам слід застібати сорочку на правий бік, а жінкам — на лівий. Жіночий/чоловічий крій для мене — це повний нонсенс!
— Ми говорили про трудове навчання. Чи намагались ви перевестися в групу до дівчаток і з ними, наприклад, в’язати?
— Ні-ні, адже навчання в той період не було відкритим до якихось змін. У нас була одна з найкращих шкіл міста (а отже, й найпрогресивніша), але сама ідея, що існує бажання щось змінити, а не просто виконувати те, що скажуть, — це було зовсім неприйнятно і сприймалося як протест.
Серед наших учителів був містер Джон Дівер, за обміном з якоїсь програм ЮНЕСКО, зі США. Він викладав англійську і робив це в дуже крутих інтерактивних формах. Зокрема, випускаючи шкільну газету, ми спробували наслідувати різні житомирські видання. Виникла ідея використати на останній сторінці фото привабливої дівчини. Здається, «Факты и комментарии» й інші видання виходили тоді із зображеннями напівголих жінок, провінційні намагалися зробити щось схоже. Та коли я запропонував використати фото красивого хлопця замість дівчини, мені довелося пояснювати всій групі доцільність цього. Тенденція така: усі хотіли бачити на обкладинці звабливих дівчат, а вони, своєю чергою, були засмучені, що їхні фотографії вміщують на останніх сторінках, а не на початку чи в середині.
— Які у вас іще спогади з дитинства, що їх варто проаналізувати з погляду гендерних особливостей і соціалізації?
— Я виріс в оточенні жінок: мама, бабуся. Кілька років провів у Петербурзі разом із тіткою й кузиною. Якщо треба було щось полагодити чи зробити вдома, то в моїй родині це вміли робити жінки, згодом і я навчився. Це не було чимось особливим, наприклад, забити цвяха чи домовитися, щоб приїхала машина і відвезла холодильник у ремонт. У родині був дід, але він помер 1993 року, тому я його погано пам’ятаю. Отож у ранньому дитинстві я був оточений майже винятково жінками, котрі вирішували питання, які стереотипно вважаються чоловічими.
— Розкажіть про період, коли ви зацікавилися питанням рівности жінок і чоловіків?
— Наше українське суспільство налаштоване під потреби винятково чоловіків, до того ж чоловік має бути справним, здоровим, білим і, бажано, заробляти (хоча не обов’язково). У чоловіка більше шансів досягти успіху в суспільстві, ніж у жінки, навіть якщо вона добре зароблятиме. Відверто кажучи, питання рівности мене не надто обходили, проте я почав помічати в житті певні речі, які були індикаторами проблем.
Мені було 11 років, коли народився брат, і це був перший досвід користування дитячим візочком. Я зрозумів, що тротуари мало пристосовані для того, щоб пересуватися ними на колесах. Дітей виховують переважно жінки, то й візками керують вони. Щодня вони зіштовхуються з проблемами, якими в нас ніхто не клопочеться. Після смерти бабусі головою роду став мій дядько з Києва, на якого покладалися й такі обов’язки, як, наприклад, комунальні: він спеціально приїздив до Житомира, щоб оплатити рахунки. Чому жінки в моїй родині мусили чекати, поки звільниться який-небудь доступний чоловік, щоб вирішити побутове питання?
Гостро питання фемінізму постали тоді, коли я почав читати політологію й філософію і це на 99 % були тексти, написані чоловіками. А вже в студентські роки серед багатьох інших книжок мені трапилася «Друга стать» Симони де Бовуар. Я прочитав її суто з інтересу до першої книжки з-поміж читаних мною на філософську й політологічну тематику, яку написала жінка. Я прозрів і був вражений, до якої міри вона порушує питання, що ніколи не були у моєму фокусі, хоча я виріс, оточений жінками. У нас вийде набагато розвинутіше й ефективніше суспільство, якщо ми не будемо зневажати права половини населення планети. У цьому контексті це одна з найпотрібніших праць для ознайомлення. Єдине тільки, що це книжка для підготовленого читача, мені багато чого у її викладі було заскладним.
— На ваш погляд, чому в українському суспільстві існує негативне ставлення до людей, які підтримують ідеї рівности й фемінізму?
— По-перше, все чуже демонізується. Першою феміністкою в Україні була Наталя Кобринська, так? Відповідно, будь-які закиди про те, нібито фемінізм не притаманний українському народові, характеру й тому подібне, — це ху***. Мені дуже тяжко не матюкатися, але вибачте. Це повна фігня, тому що в нас є століття історії українського фемінізму, просто він не так називався, хоча закладені в ньому ідеї абсолютно тотожні сучасним.
Радянська влада міцно витравила пам’ять про те, що у нас були письменники й письменниці феміністичного характеру, відтак ми сприймаємо феміністичні ідеї як нав’язані нам. Нав’язані, звісно, Заходом разом зі щепленнями, туалетним папером та інтернетом. Нам і без того паперу добре було, пощо нав’язувати ще й «гендер»? Це мислення найпримітивнішого штибу, коли йде тотальне заперечення того, що люди можуть бути інакшими, ніж ми.
Несприйняття іншого, власне, дуже сильно в нас укорінено. У стереотипітизованому мисленні інакшість становить загрозу, а отже, люди, які криють цю загрозу, повинні демонізуватися. Звідси закиди про зовнішній вигляд, який не відповідає певним встановленим стандартам. Зрозуміло, що це повна маячня, адже ніхто не зобов’язаний відповідати стандартам, бо люди взагалі народжуються різними. Відкрите суспільство має сприймати все населення як єдину цілісність, не розділяючи права різних категорій населення.
— Як ви вважаєте, які ініціативи для досягнення гендерної рівности наразі потрібні українцям? Особисто для вас які мають сенс?
— Для початку: все те, що підтримує «Гендер в деталях», мені близьке. Я видавець, я дизайнер, але в жодному разі не активіст. Я підтримую гендерний рух з позиції людини, якій не однаково, де ростиме її дочка і в якому суспільстві ми опинимося за 10–20 років.
Ілля Стронговський презентує переклад книги Чимаманди Нгозі Адічі на Львівському форумі 2018 року
По-перше, можу абсолютно впевнено сказати, що мені треба, щоб було ратифіковано Стамбульську конвенцію. Це очевидно: Україна серед тих, хто брав участь у її написанні. Як можна стільки часу уникати того, щоб імплементувати засади цієї конвенції в життя? Мене ця ситуація дратує на всіх можливих рівнях, тому що це тягнеться багато років і прогресу немає через антигендерну позицію Ради церков. А що таке Рада церков? Це громадська організація чоловіків у сукнях, до яких надмірно дослухаються у Верховній Раді. А могли б дослухатися до жінок у штанях. І от річ, яку нам треба обов’язково втілити, — позбутися церковного впливу на будь-що, що стосується суспільного життя країни. За Конституцією, церква відділена від держави. Отже, нічого, що може цікавити церкву, не повинно цікавити державу, особливо на законодавчому рівні.
По-друге, мені хотілося б, щоб було прийнято шведську модель легалізації проституції. Для мене, власне, це трохи фантастично звучить, тому що на теперішньому рівні розвитку суспільства я не бачу, як ми можемо імплементувати її. Тривають розмови, мовляв, давайте в принципі легалізуємо проституцію. Це не бажання поліпшити життя людей, залучених до торгівлі власним тілом, це бажання купувати це тіло, отримувати його у власність. Кого обурює ідея криміналізації клієнта? Передусім тих, хто вже сприймає себе за того, кого криміналізовуватимуть.
По-третє, мені хочеться, щоб гендерно-чутливі речі було імплементовано в усю освітню політику країни. Ось ми спільно з організацією «ЮрФем» видали книжку Енн Скейлз «Фемінізм у праві». Я дуже сподіваюся, її прочитають усі ті, хто тепер впливає і надалі впливатиме на створення українського законодавства. Бо йдеться про мислення, при якому не ігнорується 54 % населення.
Ще я дуже хочу, щоб у нас узагалі не дозволяли порушувати питання про заборону абортів. У Конституції України сказано, що права і свободи людини недоторканні. І от неважко уявити, як Конституційний суд забороняє вносити будь-які законопроєкти з цього питання через їхню антиконституційність. Знову ж таки, це все поміж утопіями, фантастикою і рожевими мріями, але, з іншого боку, у нас сталося багато хороших речей за останні роки. Не можна сказати, що нічого не відбулося.
Крім того, я дуже хочу легалізації ЛГБТ-союзів на тому самому рівні, на якому ЛГБТ-організації хотіли б це бачити втіленим. Чому? Тому що у них є практичний досвід розуміння їхніх потреб. Вони говорять про абсолютно базові права людини, які є у кожного й кожної незалежно від орієнтації. Буде це шлюб, партнерство чи ще щось — вирішувати їм, але це повинно бути. Зрештою, у нас ніхто, крім ЛГБТ, не захищає настільки ревно інститут шлюбу. Якщо консерватори хочуть його зберегти, ось їм і нагода.
Наостанок, хочу драконівського закону проти сексистської реклами, наприклад покарання у вигляді забрати в рекламодавця ліцензію на діяльність. Ясна річ, для визначення, сексистська реклама чи ні, може дійти до якоїсь чергової комісії з моралі, чого, зрозуміло, не хотілося б. Проте механізм, завдяки якому на публічне приниження статей муситимуть офіційно реагувати, потрібен.
— Ви вже згадали про видану вами книжку «Фемінізм у праві». На яку цільову аудиторію розраховували і чи плануєте видавати ще такі книжки?
— «Фемінізм у праві» — це грантовий проєкт, зроблений на замовлення організації «ЮрФем» (Христина Кіт, Лариса Денисенко). На мою думку, це книжка про те, як нам почати писати закони, які враховуватимуть права жінок як суб’єктів права. Я певен, що це не дуже точне означення, але для мене цього вистачає. Навряд чи в нас усі закони, ухвалені в різні часи, були гендерно нечутливі, але ця книжка покликана виправити наявні помилки і зробити закони чутливішими до питання.
Ще ми друкуємо Чимаманду Нґозі Адічі. Я переклав її класичний уже есей «Люба Іджеавеле», також будемо видавати її роман «Половина Жовтого сонця». Це теж наскрізь феміністичний за своєю думкою художній роман. Ми зробили шведський комікс «Заборонений плід», теж про фемінізм, але вже ближче до тіла. Для нас як для видавництва це комерційні/некомерційні, грантові/негрантові проєкти. Сама ідея, що існує яка-небудь дискримінована група, про яку можна видати книжку, здатну змінити щось на краще, для нас дуже важлива.
Ми, наприклад, пишаємося своїм двотомником «Це зробила вона». Він, до речі, пішов на закупівлі в державні бібліотеки. Двісті авторок написали про сто видатних українок. На основі цього двотомника був марафон з написання статей про видатних українок для української Вікіпедії. Шкода, що без двотомника такого імпульсу не було. Коли ми вибирали героїнь для книжки, то відкрили безліч імен, яких у Вікіпедії не було представлено, хоча вони, безумовно, заслуговують на енциклопедичну статтю. Я стільки нового дізнався з української історії, поки готували двотомник.
Не секрет, що від Кобринської через Лесю Українку поняття фемінізму в українській історії звучало, хай і не називалося саме цим словом. Вони заклали ґрунт, на якому ці ідеї зростали. Мені дуже хочеться долучитися до появи книжки, яка розповідатиме про історію українського фемінізму в доступній художній формі, щоб діти виростали з розумінням, що Тарас Шевченко не тільки Кобзар, а ще й фемініст і чудовий художник.
Хотілося б мати історію українського фемінізму в коміксах. Я можу навести конкретний приклад: у Швеції вийшла (і вже здобула кілька літературних премій) книжка-комікс про історію жіночого руху у світі. Її видали торік, і вона вже стала бестселером, її продали в багато країн, наразі є й російський переклад. Проте ми вирішили за неї не братися, бо в ній висловлено схвальний погляд на жіночий рух у Радянському Союзі.
Феміністичний рух — це, звісно, важливо, і цілком правильно займатися його розвитком, та водночас ми не забуваємо про те, що ми українці і нам важливо не бруднити феміністичне просування в Україні російською пропагандою. Для мене це один із моментів, які потребують додаткового наголошення.
— До якого напряму фемінізму — від ліберального до радикального — ви себе відносите?
— У мене чимало претензій до радикального фемінізму. Фемінізм — це не спосіб замінити чоловіче панування жіночим, я в жодному разі не можу погодитися на таке. Фемінізм — це про усунення чоловічих привілеїв для того, щоб чоловіки і жінки почувалися однаково в будь-якому середовищі, яке не дає преференцій за ознакою віку, статі чи орієнтації. Щоб зрозуміти, прихильником якого напряму фемінізму я є, треба взяти підготовлений опитувальник і поступово відповідати на питання, щоб було чітко розмежовано критерії радикального, ліберального фемінізму.
Я можу називати себе феміністом, бо це окреслює мою соціополітичну позицію, але якщо мені поставити якесь складне тематичне питання, я засиплюся на цьому (сміється), тому що моя справа — це дизайн і книговидання. Усе інше — власні інтерпретації ідей, які мені близькі.
— Чи стикалися ви з осудом своєї діяльности?
— Я сказав би, що це абсолютно типово. Це буденно, це частина обставин, крізь які нам доводиться продиратися, щоб просувати ідею. Захист прав меншин і фемінізму в нашому суспільстві завжди є причиною для осуду, погроз, образ і цькування. Бодай та історія зі зриванням презентації «Майї» у Львові під час Форуму видавців. Листа офіційного надіслали, мовляв, крамола. Зрозуміло, що ми постійно зіштовхуємося з обуреннями різних спектрів: постійні погрози (раз на кілька місяців обов’язково знаходиться якась людина, яка починає подібні цькування), залучення ботів (продукуються десятки, сотні однотипних коментарів із погрозами), статті (закликають до бунтів проти видавництва, моєї родини чи авторів/авторок книжок).
От видали ми «Заборонений плід» Лів Стрьомквіст. На обкладинці жінка, яка займається фігурним катанням. Суть у тому, що жінку зображено в позиції з піднятою ногою і можна розгледіти, що у неї протекла кров, бо менструація. Ну, і я зробив банер для промоції, на якому було написано слова «мастурбація», «вульва», «тілесність» і ще кілька тем, що про них ідеться в книжці. На появу видання на книжковому ярмарку в Дніпрі й у Львові зреагували дуже неоднозначно. Реакція була десь така: «Як ви смієте?!» А проте і таке побутове сприйняття часом призводить до конструктивної розмови. Хоча куди частіше трапляється різний «треш», коли коштом наших дій намагаються самоствердитись. Здебільшого це праворадикальні організації й окремі активісти.
— На вашу думку, які рухи актуальніші в Україні — чоловічі чи жіночі?
— Проілюструю ситуацію: за всю історію відсоток жінок у Верховній Раді навіть не наближався до 50 %. Чи, наприклад, серед шістьох наших президентів була жінка? Чи в нашого бізнесу «жіноче обличчя»? Чи у нас припинили рекламувати оголеним жіночим тілом товари, які не мають до тіла жодного стосунку?
У нас патріархальне суспільство, але воно має всі можливості позбутися цього. Мене дуже тішить, що молодь, з якою я спілкуюся (17–25 років), — це люди прогресивні, котрі займають таку саму суспільну позицію, що і я. Просто вона проявлена чи стверджена у них меншою мірою. Для молоді багато речей, типових у суспільстві 15 років тому, здаються дикими. Щодо чоловічих рухів, то я знаю тільки одну організацію, яка займається захистом прав чоловіків, це «Тато має право». Нічого адекватного про цю організацію мені не відомо, але знаю, що вона існує.
— Чи потрібно враховувати гендерні аспекти при вихованні й навчанні дітей?
— Я повсякчас наголошую, що нам потрібна література, яка не міститиме стереотипів і не просуватиме те найгірше, що було в наших поколіннях. Нам потрібні дитячі книжки на всі можливі теми, що їх складатимуть професійні педагоги, психологи, сексологи. Ми повинні видавати літературу без стереотипних уявлень, що їх сформували й поширювали попередні покоління. Я вважаю, що саме суспільство і близьке оточення нав’язують дітям стереотипи, адже від народження діти не знають упереджень, а засвоюють їх у процесі соціалізації.
— Коли в Україні буде реалізовано ідеї гендерної рівности так, як це активно відбувається в західних країнах, наприклад у Швеції?
— В Україні є люди, які підтримують ідеї фемінізму. Спочатку ми зробили книжку про фемінізм, потім такі книжки почали виходити у Львові. Видавництва розуміють, що люди купують їх, тому що зацікавлені в цій темі. «Моя книжкова полиця» видала книжку про пісюн для шестирічних дітей. У нас нарешті є книжка, яку можна спокійно радити мамам хлопчиків. Її можуть читати і самі хлопчики, і батьки своїм синам. Це ж прекрасно!
На Заході десятки подібних книжок, але всі вони заточені під західний менталітет, під їхнє бачення. Наприклад, видавництво, з яким ми співпрацюємо (шведське), спеціалізується на дитячій літературі (підрозділ видавництва «Пірат»). Що мене вражає: один із найбільших їхніх бестселерів — книжка про баню. Трохи контексту: у Швеції дуже популярні колективні бані, куди батьки часто беруть із собою дітей. Там вони роздивляються тіла різних форм, розмірів, кольорів. У когось ампутовано частини тіла, хтось із татуюванням. Дитина бачить купу різних геніталій, цицьки й дупи різних форм і розмірів. І все це описано в дитячій книжці-бестселері! Майже 120 тисяч проданих примірників.
Коли я намагаюся уявити, за яких обставин така книжка може стати бестселером в Україні, я буксую. З іншого боку, я розумію, що в нас немає і цієї традиції — ходити з дітьми в баню, де збирається велика компанія і всі голі. Саме тому ця книжка навряд чи стала б популярною в Україні.
Натомість нам, можливо, потрібна книжка, яка скаже, що ви не зобов’язані ходити в туалет, якщо там немає дверей чи перегородок. Ця проблема була в моїй школі, одній із кращих у Житомирі, у 1990-х роках і досі багато де ще не вирішена. Діти виростають у ситуації, коли вірять, що так і має бути. З цим треба боротися, бо це сприймається як даність.
— Яка була ідея створення студії «strng»?
— Моя дизайнерська практика довгий час відбувалася на поліграфічній фірмі в Житомирі. Коли я пішов у фриланс, то зіткнувся з недовірою до індивідуальних працівників. Одинаки просто не мали шансів на те, щоб самостійно себе просунути. Щоб отримати замовлення, треба було працювати на фірму, тому що люди не довіряли індивідуальним дизайнерам, на відміну від студій.
Ось так і з’явилася «strng», яка складалася з однієї людини. У видавництві я працюю не тільки як дизайнер і верстальник, а ще і як арт-директор, тому, закономірно, найближче до студії я почуваюся тоді, коли працюю у видавництві. Зрозуміло, що це моя ідея, але літерацію я замовляю у професіоналів. Це типово студійна ідея — мати власне бачення і намагатися його просувати, а водночас працювати з професіоналами, які допомагають донести твоє бачення на тому рівні, на якому ти сам ніколи не зможеш. Студія почалася з такої ідеї, наразі вона доростає до цього. Це однаково буде моя естетика, моє бачення речей, але вже на рівні колективного виконання. Сподіваюся, що завдяки цьому виросте і оперативність.
