Цією цитатою з бородатого шкільного анекдоту я починаю 90% своїх роз’яснень питання фемінітивів у сучасній українській мові.
Якщо ви не чули цього анекдоту, то доповідаю, що в ньому вчителька забороняє Вовчику лаятися, вживаючи слово «дупа», бо, мовляв, такого слова нема, а Вовчик дивується: «Як же так, дупа є, а слова нема?».
В колотнечах навколо фемінітивів мене завжди найбільше дивував саме той факт, що п’ятикласник Вовчик розуміє засадничий принцип мови, а дорослі дяді й тьоті досі вважають, що депутатка є, але слова такого нема.
Адже основною функцією мови є передавання інформації, бажано максимально точне, від однієї людини до іншої.
Що сказав би світило аналітичної філософії Людвіг Вітгенштайн, якби дізнався, що, маючи слово «комікеса» або навіть лаконічніше «комічка», ми досі послуговуємося покручами-гермафродитивами на кшталт «жінка-комік» або безсовісно обманюємо слухачів, кажучи, що жінка Світлана Ігорівна є директором?
В українській мові природним є вживання слів на позначення жінок не лише в родових стосунках, але й у професіях, званнях, титулах і посадах, то чому ж так вороже сприймають фемінітиви?
Як, для прикладу, ось у цьому фрагменті гумористичного шоу, де коміки всерйоз розганяють «мене смішить депутатка» і «діпутатка звучить як прастітутка» (посилання в коментарях).
А сталося це так: коли чоловіки більше не могли фізично стримувати жінок від участи в суспільному житті, навчанні, доступі до влади тощо, то почали саботувати цей поступ морально. І саме в цей момент фемінітиви з питання суто лінгвістичного перетворилися на питання політичне.
Саме тоді, коли жінки перестали «вміщатися» у швачок, прибиральниць та медсестричок, а захотіли бути й директорками, професорками і депутатками, почалося цькування.
Поясню конкретніше. Ще у 1861 році жінки в Україні отримали дозвіл вчених рад Київського і Харківського університетів ставати слухачками університетських курсів і здобувати вищу освіту. Але вже у 1863-му цей дозвіл був скасований через… масові протести студентів-чоловіків проти того, щоб із ними навчалися жінки. Заборона тривала аж до 1905 року.
Однак після цього жінки все ж таки почали вступати в університети, здобувати вчені ступені, а з часом отримали змогу ставати депутатками, директорками, керівницями, лікарками і так далі.
Не всі, а найнаполегливіші, звісно, бо спротив досі шалений. І ось коли серед усіх директорів з’являється директорка, серед доцентів — доцентка, серед лікарів — лікарка, у дядьків починає підгоряти конкретно. До наявности в закладі «студентки» вони вже ставляться поблажливо і навіть доброзичливо, якщо студентка симпатична. Втім перехід цієї самої студентки у статус професорки — вже особиста образа.
І оскільки позбутися жінки у своїх рядах вони не можуть, то починають її цькувати. Брудні коментарі, намагання змусити варити каву і мити за всіма посуд, ігнорувати її експертизи і, звісно, використовувати фемінітиви у зневажливому тоні.
Покоління за поколінням жінки б’ються об скляні стелі і виживають у «чоловічому світі», а в процесі й самі звикають до того, що все «жіноче» — погане. Кожна успішна жінка середини ХХ століття сприймається як виняток, як «мужик у спідниці». Та й сама в ході боротьби починає вважати себе більше чоловіком, аніж жінкою. Адже тепер вона також частина вищої касти, кращої категорії людей, не те що якісь там «вчительки» чи «лікарки». Вона заслужила право гордо називатися лікарем і вчителем вищої категорії.
У мене нема питань до жінок тогочасних, бо їхній шлях і так був непростий, потребував сил, тому на боротьбу за загальну жіночність енергії не вистачало. Питання до сучасників і сучасниць, людей, які, живучи в світі абсолютно реальних депутаток, журналісток, професорок, науковиць, математикинь і президенток, все ще вважають, що таких слів немає. А якщо і є, то це щось образливе і смішне.
Мої колеги коміки (тридцятирічні дядьки) на розгонах абсолютно щиро регочуть над словом «депутатка», порівнюючи його зі словом «проститутка». І навіть не почуваються при цьому ідіотами. І абсолютно не рефлексують з приводу того, чому ж вони, сучасні чоловіки, вважають фемінітиви образливими, кострубатими, хоча вже давно не сперечаються з тим, що жінки повноправно і якісно ввійшли у всі сфери суспільного життя.
Це упередження не поєднується в їхніх головах ані з логікою, ані хоча б із сором’язливою спробою осмислення, тому що це інтроєкт — всмоктана з молоком матері (чи жінки-батька, якщо вже так склалося) зневага до фемінітивів (і жінок).
Утім, коли я дивлюся на цей сумний рилз, то думаю не про те, що погано називатися фемінітивом, а про те, що для дорослих людей, не здатних до простих когнітивних дій, як-от аналіз емпіричних доказів, є дуже влучний (привіт вам, пане Вітгенштайн) маскулінітив «дурень».
