Світовий тираж книжок Келлі Квіндлен, популярної авторки підліткової літератури, уже перевалив за чверть мільйона примірників. За освітою вона філологиня (вивчала англійську літературу в Університеті Вандербільта), а за плечима має досвід роботи в Teach for America, який згодом змінила на письменницьку діяльність.

Келлі пише переважно для квір-спільноти та радо виступає перед учнями у школах. Сьогодні письменниця живе в Атланті разом із нареченою та кішкою Піч Марі.

Уривок із книги

Сідаю навпроти неї і вдивляюся в ці темні виразні очі. Відчуваю, як серце калатає десь у горлі. Я так прагну зробити все правильно.

— Можу попросити вибачення ще раз, але не думаю, що тобі хочеться слухати це, — починаю я. — Можу ефектно зізнатися в коханні, але ти варта більшого, ніж бумбокс під вікном. Бо ти маєш рацію: це було б для мене, не для тебе. 

— Тож чого я варта? — вона зосереджено дивиться на мене. 

— Всього, — зазираю їй у вічі, силкуючись показати щирість. — Одначе з мого боку ти заслуговуєш на чесність. Я не хотіла бути відвертою з тобою щодо того, як заплутано, зламано й збентежено почуваюся. Я намагалася триматись якомога далі, запевняючи себе, що ти популярне дівчисько, якому до мене байдуже. Але тобі небайдуже. Тобі небайдуже до всього. У тебе велике серце, ти кумедна й уперта. Ти одна з найдивовижніших людей, яких я тільки зустрічала.

Сковтую і смикаю куртку за рукави.

— Ти була щирою відтоді, як сталася та аварія. Я теж хочу бути щирою з тобою, — прочищаю горло й мушу відвести погляд. — Я не в найкращому стані. Уже кілька місяців. Розрив із Таллі мене зламав. Мені соромно, бо я мала б відпустити все. Не певна, скільки тут моєї провини. Це я не помітила червоні прапорці. Це я вирішила, що в глибині душі Таллі хороша людина. Знаю, що вона токсична. Справді знаю. Але від суму за нею мені фізично боляче. Ніби мої мізки прийняли все, а серце відстає. Я тужу, навіть якщо не хочу цього.

Переповідаю все, що сталося за останній тиждень: бесіда із Даніель про потребу завершити стосунки, моє рішення знайти Таллі на кенделговкському матчі, події на вечірці Прескотта. Навіть розказую їй про розмову із сім’єю кілька днів тому.

Коли я закінчую, западає тиша. Помічаю, що мої груди здіймаються й опадають у такт дихання. Метью внизу гучно дивиться телевізор.

— Ти досі сумуєш за нею? — питає Айрін. 

Відповідаю не відразу.

— Я сумую за тією Таллі, яка була раніше, проте цієї людини вже немає. Можливо, її ніколи не існувало. Ти весь час казала, що спроба помсти не зробить мене щасливою, і мала рацію. Я змагалася з нею, але тільки ранила цим себе. А зрештою зранила й тебе. Не варто було втягувати тебе в наш безлад, ось це мене вбиває. Мені так шкода, Айрін.

Тінь усмішки пробігає її обличчям.

— Ти нікуди мене не втягувала. Я сама так вирішила.

— І все ж. Я мала бути свідомішою. Мала впоратися зі своїми почуттями.

Айрін хитає головою.

— Ти не можеш контролювати свої почуття. Якщо моя велика лесбійська мандрівка й навчила мене чогось, то ось воно.

— Це правда, — ледь усміхаюсь я. — Я знала, що ти тужиш, знала, що тобі погано. Думаю, я просто сподівалася, що дотепер щось зміниться, — Айрін дивиться на мене. — Вибач, якщо квапила тебе й тисла.

— Ні, такого не було, — я несміливо торкаюся пальцями її руки. Айрін дозволяє. — Я хочу зустрічатися з тобою. Справді хочу. Але я ще не готова до цього. Не хочеться пропонувати тобі щось менше за найкращу версію себе.

— Розумію, — киває вона.

Зустрічаюся з нею очима.

— Айрін, — мій голос ледь тремтить. — Чому ти ніколи не розповідала мені про евакуатор?

Її погляд пронизує.

— Бо була надто гордою, щоб узяти на себе провину. Я не знала тебе й не знала, як пояснити все це, тож дозволила самій розбиратися з наслідками замість мене. Я була боягузкою, — Айрін стискає мої пальці. — Вибач мені, Скотті. За те, що сталося з твоєю автівкою, і за те, що тобі довелося відчути. Твоя сім’я має рацію: ти неймовірна. Тебе більш ніж достатньо. Ненавиджу, що змусила тебе сумніватися в цьому.

Кладу руку Айрін на коліно.

— Мені шкода, що тобі було так боляче.

— Мені шкода, що тобі досі боляче.

— Зрештою справді стане легше?

— Так, — Айрін сумно всміхається. — Дивись, я доведу це.

Вона тягнеться по телефон і гортає галерею, поки не знаходить потрібну світлину.

— Знаю, що, мабуть, дивно показувати це тобі, але я дивилася на це фото щодня впродовж шести місяців після того, як Шарлотт почала зустрічатися з Прескоттом.

Дівчина простягає телефон мені. На селфі вони із Шарлотт цілуються. Їхнє скуйовджене волосся сплуталося на одній подушці. Айрін усміхається так, як робить це лише під час чирлідерських виступів: наче знайшла своє призначення.

— О, — я відчуваю укол ревнощів, однак нагадую собі, що зараз ідеться не про мене; це про Айрін і її біль. — Вона знає, що в тебе є це фото?

— Ні. Ми тоді напилися. Я знайшла його вже наступного дня.

— Виглядаєш щасливою, — шепочу їй.

— Я і була, — вона підсувається ближче й кладе руку на моє стегно. — Я кохала Шарлотт усім серцем. І знаю, що вона теж мене кохала. Дивлячись на цю фотку, все ще бачу її з найкращого боку. Можу точно пригадати, як відчувалося кохання до неї.

— Тож як ти зрештою відпустила це? — поглядаю на неї.

— Час. Відстань. Прийняття, — Айрін шукає мої очі. — І розуміння, що я заслуговую на краще.

Усміхаюся. Ми торкаємося чоло до чола, дихаючи.

— Хочу дістатися туди, де буду готовою до тебе, — шепочу я.

— Дістанься до місця, де знатимеш, яка ж ти чудова, — шепоче Айрін у відповідь. — Це те саме.