Мені завжди здавалося, що в ХХI столітті, коли людина підкорює простори космосу та розробляє найновітніші технології з книжок фантастів, питання «Хто кому подобається?» не має викликати негативної реакції та гострих дискусій. На жаль, я досі помічаю осуд і спротив суспільства стосовно представниць(ків) ЛГБТ+ спільноти. Деякі навіть палко доводять, що гомосексуальність нібито не є природною і вважається хворобою, хоча Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно викреслила її зі списку психіатричних розладів ще в 1991 році. 

Але чому тоді досі залишаються упередження? І чому, коли мовиться про гомосексуальність, гомофобно налаштовані люди говорять насамперед про геїв та засуджують їх сильніше, ніж лесбійок?

Щоб із цим розібратися, спочатку заглянемо в ази гендерної теорії та визначимо, як саме соціальні процеси зумовлені гетеронормативністю, мізогінією, гомофобією та привілеями.

«Гетеро, поки не доведене інше»

Думка, що «традиційна» пара складається з різностатевих партнерів, є соціально сконструйованою, тобто такою, що була придумана і нормалізована самими людьми, а не, як полюбляють аргументувати гомофоби, природно закладеною. Так, наприклад, є багато видів тварин, які можуть залицятися й мати сексуальні контакти з представниками своєї статі — примати, птахи, морські ссавці та інші. 

Уявлення, коли в суспільстві схвалюється лише модель гетеросексуальної пари як усталеної, називається гетеронормативністю. Інакше кажучи, люди апріорі вважають себе та інших гетеросексуальними, оскільки загалом це стало єдиною нормою в суспільстві, та умовно  послуговуються правилом, що інші люди – «гетеро, поки не доведене інше».

Еталонним форматом сім’ї в гетеронормативному суспільстві є одружені жінка і чоловік та їхні діти. Бажано, щоб зберігалися гендерні ролі, основні з яких — це жінка як мати і берегиня, а чоловік — голова сім’ї та годувальник. 

Такий світогляд транслюється всюди і дотичний до різних сфер: у рекламі, кіно, телешоу, законодавстві, в шкільних підручниках тощо. Багато практик і традицій передбачають наявність у парі саме жінки і чоловіка. Візьмімо весілля: навряд чи в Україні вдасться знайти рекламу весільного салону або організаторів з ЛГБТ+ парою. 

Коли на екранах з’являються історії ЛГБТ+ людей, найчастіше в них  мовиться про боротьбу героїнь(в) із тиском суспільства та прийняття себе. Але навіть у цих випадках деякі називають таке просвітництво пропагандою.  

Окрім інформаційного простору, гетеронормативність можна побачити у повсякденному житті. Різностатеві пари можуть спокійно обійматися чи цілуватися в парку, приходити на сімейні посиденьки і відкрито називати кохану людину своєю, не приховувати власної ідентичності на роботі та в  інших суспільних місцях. Такі соціальні переваги мають назву гетеропривілеї, найціннішими з яких є відчуття безпеки, стабільности і «нормальности», яку не потрібно доводити.   

Тим часом ЛГБТ+ люди можуть отримати звинувачення в «пропаганді» і претензії, мовляв, навіщо це виставляти, вас ніхто не дискримінує, робіть собі в спальні що хочете, навіть не за вихід на Марш рівности, а просто за фото з коханою людиною в соціальних мережах.

Жіночі й чоловічі соціальні ролі та нерівність між ними

Гетеронормативність і гомофобія мають ще один цікавий аспект, який хочу розглянути докладніше в цій статті.

Коли мовиться про гомосексуальність, гомофобні люди найчастіше говорять  про чоловіків і анальний секс між ними, який різко засуджується і має багато принизливих назв у міському фольклорі. До лесбійок і лесбійського сексу ставлення зазвичай значно поблажливіше, хоча також гомофобне і сексистське.

Чому саме до геїв ставлення більш негативне, ніж до лесбійок, а при слові «гомосексуальність» більшість уявляє саме чоловіків, забуваючи, що цей термін застосовується до обох статей?  

Щоб дати відповідь на це запитання, спершу варто розібратися в суспільних уявленнях про жіночі та чоловічі ролі. Здавалося б, пояснити відмінність між жінками і чоловіками зможуть діти молодшої школи, апелюючи до статевих органів, а діти трохи старші додали б ще про вторинні ознаки. Однак зазвичай, щоб зрозуміти стать людини, ми не просимо її роздягнутися чи активно розглядаємо її тіло. Ми зчитуємо належність людини до конкретної статі, як ми вважаємо, за іншими ознаками — одяг, манера поведінки, зачіска, наявність або відсутність макіяжу тощо. 

Інакше кажучи, щоб сформувати своє ставлення до людини, ми звертаємо увагу не так на біологію, як на соціальні чинники. Такі соціальні атрибути формують гендер — соціально-культурний конструкт, який визначає поведінку й очікування людини залежно від її статі. Гендер диктує, які ролі та норми є соціально прийнятними для жінок — фемінність, а які для чоловіків — маскулінність. Наприклад, деякі професії, емоції чи зовнішні характеристики вважаються «жіночими» або «чоловічими».

Діти не народжуються з розумінням, що таке бути дівчинкою або хлопчиком, вони засвоюють це з роками. Їх вчать цього батьки, родина, вихователі в садку, школа, друзі та інші. Не варто забувати про роль медіа у гендерній соціалізації людини. Як і у випадку з гетеронормативністю, кіно, реклама, пісні й телешоу формують розуміння норми поведінки для конкретної статі та, відповідно, бажання наслідувати ці уявлення. 

Деколи вважається, що жінки і чоловіки є двома сторонами однієї монети. Хоча й мають різні соціальні ролі, притім залишаються рівними. Але це не так. У ХХІ столітті було виокремлене поняття гендерної поляризації, тобто явища, коли суспільство сприймає фемінність і маскулінність не просто як різні, а як повністю протилежні ролі та норми. Такий поділ звужує можливості як жінок, так і чоловіків, посилює гендерну нерівність і підводить нас до ще одного важливого аспекту: гендерні ролі та відносини пов’язані не лише з відмінностями, а й з ієрархією, владою та домінуванням.

Більшість суспільств планети Земля сьогодні є патріархатними, тобто такими, де влада й ресурси переважно належать чоловікїам. Чоловіки в патріархаті є панівною та привілейованою групою, а жінки — дискримінованою. Саме на такому уявленні ієрархічних гендерних відносин базуються концепти фемінности й маскулінности. Вони не нейтральні щодо влади — фемінність асоціюється з покорою, тоді як маскулінність асоціюється з домінуванням. 

Отже, в патріархатних суспільствах, до яких належить і Україна, чоловіки та чоловіче сприймаються як норма, престиж, а жінки та жіноче маркуються як відхилення або нижчий статус. Так, наприклад, колись статусні професії, такі як секретар або вчитель, з появою великої кількости жінок у сфері загалом знецінювалися та презирливо нарікалися «жіночими». 

Гендерні стереотипи й нерівність в Україні можна простежити через локальні телешоу на кшталт «Супер Мама», «Міняю жінку», «Холостяк» тощо, де жінки або змагаються за увагу чоловіка, або намагаються довести свою відповідність соціальним нормам. Натомість подібних шоу з чоловіками немає, оскільки діти, догляд себе і сім’ї вважається «жіночою» справою.    

Бути жінкою усталено означає «бути гіршою за чоловіка». Я знаю багатьох дівчат, які в підлітковому віці проходили кризу ідентичности та, хоч і не могли пояснити причину, відчували, що наслідування «типово жіночої» поведінки і захоплень може вважатися чимось низьковартісним, тому й відмовлялися від цього. Це могло проявлятися різними способами: від небажання носити рожевий до спілкування тільки з хлопцями, бо з ними начебто об’єктивно цікавіше. 

Таке явище називається мізогінією (зневажливе ставлення до жінок). Часто мізогінія може бути навіть неусвідомленою, внутрішньою, суспільно сформованою та вкладеною в свідомість непомітно через соціалізацію, як-от у дівчат, описаних вище. Особливо таку мізогінію, хоч інколи й не розпізнають, відчувають чоловіки: одним з найважливіших правил поведінки, які чують хлопці з дитинства, є «не будь як дівчинка». 

Чоловічі ієрархії

Хоча норми маскулінности загалом однакові для всіх, кожен чоловік проживає їх по-різному, залежно від свого соціального статусу. Описуючи таку різність, у деяких випадках є сенс використовувати термін «маскулінности» (саме в множині!), де кожна з них розглядається як пов’язана, але окрема. Ця теорія і згадані нижче, описані в одній з робіт соціологині Тамари Марценюк, де можна докладніше почитати про особливості конструювання «чоловічності». 

Отже, говорячи про різні маскулінности, варто почати з домінантної або гегемонної. 

Спочатку варто згадати загальні «чоловічі» характеристики, описані вище, а саме силу, хоробрість, витривалість тощо. Окрім цього, основними ознаками гегемонної маскулінности є наявність влади та високого статусу через різні соціальні атрибути, які можуть бути взаємопов’язані: гроші, суспільні зв’язки, політична влада, контроль та влада в інших соціальних інституціях. 

Інакше кажучи, «справжній чоловік» перебуває ніби на перехресті між культурним та соціальним «ідеалом» і атрибутами, що дозволяють бути на вершині ієрархії. Наприклад, бізнесмен, який поєднує в собі рішучість, незалежність, конкурентність тощо, водночас має високий соціальний статус через гроші, вплив і зв’язки, що дає йому певний контроль і владу. Отже, що масштабніший бізнес, то більше у його власника влади. Так працює й у інших соціальних інституціях: відомі футболісти, актори, співаки, політики, представники силових структур і так далі мають владу і контроль, тому можуть диктувати свої умови в конкретних підвладних їм сферах.  

Так складається ідеал «справжнього чоловіка», поняття якого маніпулятивно використовують у повсякденному житті та медіа. Наприклад, телешоу «Холостяк», де головний герой уособлює найбажанішого, на думку сценаристів, чоловіка України — альфу з високим статусом у чоловічій ієрархії. 

Іншою важливою ознакою гегемонної маскулінности є її нестабільність та потреба доводити свою належність до неї. Звісно, найпростіший спосіб — це демонстрація «антижіночности» (тобто буквально прояву мізогінії) та інших «чоловічих» рис, що схвалюються найбільше: героїзм, ризик, лідерство тощо. Основна причина несталости — це змінні критерії «справжнього чоловіка» в різні проміжки часу і залежність від історично-культурного контексту. 

Так, наприклад, у 1990-х роках після розвалу Радянського Союзу  «справжніми чоловіками» вважали тих, що зуміли відкрити власний бізнес і не прогоріти. А інколи навіть тих, що в умовах утвореного хаосу взяли владу і контроль у свої руки, нехай і нечесно, тобто бандитів.

Зараз, коли Україна вже котрий рік боронить свої кордони, основними носіями гегемонної маскулінности є військові. Безсумнівно, їхні вчинки викликають повагу і вдячність, однак це не заперечує факт їхнього патріархатного висвітлення і сприйняття. У своєму дослідженні про репрезентацію військових та ветеранів у медіа я констатувала наявність патріархатних образів, які зводяться до представлення військових через риси гегемонної маскулінности — образ мачо-воїна через брутальність та агресію, образ хороброго захисника, готового на самопожертву заради держави, та образ справжнього воїна, де головний акцент на зовнішній вигляд і моральні якості.   

Іншим типом маскулінности, окрім домінантної, є той, хто намагається її наслідувати та дотягнути до неї, — співучасна маскулінність. Як підказує сама назва, її представники частково дотичні до гегемонної маскулінности, а саме хочуть отримувати привілеї патріархатної ієрархії, не докладаючи до цього особливих зусиль. 

Якщо є ті, котрі, наприклад, займаються боксом, виходять на ринг і перемагають, здобуваючи славу, найвищий статус та повністю відповідають нормам «справжнього чоловіка», то є й ті, котрі лише вболівають за них, не вступаючи у бій особисто. Отже, вони свідомо або несвідомо підтримують систему патріархатної маскулінности та сподіваються отримати від цієї системи переваги, як-от контроль над кожним, хто за статусом нижчий. Більшість чоловіків належать саме до цього типу маскулінности, адже визнають наявну ієрархію, однак не можуть або не хочуть відповідати нормам гегемонної маскулінности. 

Іншими словами, зазвичай це ті чоловіки, що залюбки розділяють ролі на керівні чоловічі та підлеглі жіночі, бо, мовляв, жінка — берегиня дому, а чоловік має полювати на мамонта. От тільки мамонта такі чоловіки не приносять або приносять далеко не щоразу. Натомість доглядати їх та сім’ю жінка має щодня, незалежно від результатів його уявного полювання. 

Як мовилося вище, патріархат побудований на домінуванні та підпорядкуванні, і задля існування домінувальної групи має існувати група тих, що перебувають у підлеглому становищі. Окрім жінок, це маргіналізовані чоловіки (маргіналізована маскулінність) та «підпорядковані» чоловіки (субординована або підпорядкована маскулінність). 

До маргіналізованої маскулінности належать чоловіки, яких дискримінують за класом, етносом та расою. 

Субординована маскулінність об’єднує тих, що не дотримуються гендерних норм і ролей, тому опустилися до підпорядкування іншим маскулінностям. 

Найчастіше до цього типу належать гомосексуальні та інші чоловіки, які не відповідають ідеалам «справжнього чоловіка». 

Так ми нарешті дійшли до питання, яке стало причиною написання цієї статті. Наприклад, ставлення до хлопців, яких не цікавить футбол, але цікавить балет, може бути досить негативним, оскільки така поведінка презирливо маркуватиметься «жіночою». 

Говорячи про патріархатні маскулінності, важливо зауважити, що вони досить деструктивні, передбачають дотримання, по-перше, сумнівних, по-друге, важких, а інколи й неможливих у наслідуванні норм і правил, що зрештою може призвести до певної кризи ідентичности або так званої кризи маскулінности. Звідси маємо вищий рівень чоловічих самогубств, злочинности і так далі, що часто є наслідком прагнення довести свою «справжню» чоловічість або переживання нездатности відповідати цим очікуванням — так зване крихке чоловіче его. 

Інша деструктивна поведінка полягає в компенсаторній маскулінності. Коли чоловік відчуває, що не може вповні дотримуватися стандарту маскулінности, то намагається це компенсувати іншими способами або в інших сферах. Отже, якщо чоловік має певні невдачі на роботі, він може знову відчути свою «домінантність» через насильство над жінкою або дітьми. Або якщо чоловік має сумніви у своїй відповідності ідеалу маскулінности, то може його підкреслити приниженням тих, що нижчі за статусом в ієрархії маскулінностей (гомосексуальні чоловіки).     

Репрезентації та уявлення про ЛГБТ+ людей

Щоб остаточно розібратися, чому чоловіча гомосексуальність сприймається в соціумі більш негативно, ніж жіноча, варто розглянути їх представлення.   

Варто сказати, що репрезентація ЛГБТ+ персон у західних суспільствах і в Україні значно відрізняється. Так, наприклад, найпершим натяком на гомосексуальну пару в кіно вважається американський фільм «The Dickson Experimental Sound Film» 1895 року, який показав двох чоловіків, що танцювали разом. Згодом у європейському та американському кіно згадок про гомосексуальних людей ставало все більше. У Німеччині в 1919 році вийшов адвокаційний фільм проти криміналізації одностатевих стосунків, а вже у 1931-му — перший повнометражний фільм про лесбійську пару. 

І все ж, спрощено описуючи тогочасне висвітлення ЛГБТ+ спільноти, можна сказати, що тема ця була доволі табуйована. В більшості випадків, якщо такі персонажки(і) і з’являлися на екранах, то радше задля моралізаторської мети та нагадування, чому не варто відходити від «гетеросексуального стандарту». Однак протягом усього ХХ століття були і позитивні висвітлення гомосексуальности, особливо після протестів у Нью-Йорку в 1969 році. Згодом почали з’являтися перші ЛГБТ-кінофестивалі, які продовжували діяти навіть попри антигомосексуальну політику. 

В Україні, яка на той час була окупована Радянським Союзом, ситуація була кардинально іншою. Звісно, ніякого висвітлення ЛГБТ+ спільноти в кіно не було (повне видалення з медіа та громадського простору через жорстку цензуру). Ба більше, в 1933 і 1934 роках більшовики знову запровадили кримінальну відповідальність за «мужолозтво», яку в 1917 році скасували. Варто зауважити, що ця стаття використовувалася не тільки для ув’язнення гомосексуальних чоловіків, а й для усунення незгодних з режимом.

Тут важливо додати, що жіноча гомосексуальність теж переслідувалася, хоча й не каралася законом: жінок відправляли до психіатричних лікарень, де до них застосовували каральну медицину у вигляді важких психотропних препаратів, нейролептиків та шокової терапії. 

Отже, факт різних наслідків для гомосексуальних стосунків жінок і чоловіків підкреслював і водночас формував негативне та, що важливо, різне суспільне ставлення. Що й не дивно. Як уже зазначалося, жінки апріорі вважалися в суспільстві нижчими за чоловіків, а їхня сексуальність, відповідно, або екзотизувалася для чоловіків, або вважалася неіснуючою. 

Аналогічно репрезентацію лесбійок можна умовно поділити на два типи. Перший — коли їх демонструють як ірраціональних, схильних до нерозбірливих статевих зв’язків через свою нібито бурхливу гіперсексуальність. Цей стереотип про навіжених лесбійок (crazy lesbian stereotype) базувався на загальних уявленнях про фемінність, адже вважалося, що жінки хочуть сексу значно менше, ніж чоловіки. Тому лесбійки, які самим своїм існуванням доводили, що вони не лише хочуть сексу, а й що в ньому не завжди мають бути присутні чоловіки, стигматизувалися патріархатом. 

Другий тип репрезентації лесбійок знову ж таки зводиться до патріархатних уявлень про секс, де все крутиться навколо чоловіків. Лесбійок сприймали та демонстрували як «екзотичну цікавинку» для чоловічого погляду (male gaze) через об’єктивізацію. Отже, в обох випадках суспільство не сприймало лесбійство всерйоз як життєвий вибір, вважаючи такі стосунки неповноцінними за відсутности чоловіка в них. 

Щодо репрезентації чоловічої гомосексуальности і ставлення до неї, то її сприймали набагато серйозніше, що можна простежити й через закони, описані вище. Геї, тобто ті, що належали до субординованої маскулінности, є антиподами «справжнього чоловіка» та, відповідно, загрозою патріархату. Тому їхня репрезентація відповідна: немає для гегемонної маскулінности більшого «ворога», ніж фемінність. 

Стереотипні уявлення про геїв формуються на основі фемінізації чоловіків, зображуючи їх «жіночно» манірними, такими, що люблять моду і стежать за своїм зовнішнім виглядом та, що «найгірше», спілкуються і дружать з жінками. Те, що такі чоловіки часто не поділяють «чоловічих» інтересів на кшталт футболу та пива, є кумедним і водночас повчальним прикладом поведінки, яку не варто наслідувати. Тому гетеросексуальним чоловікам спілкуватися з ними не варто, бо вони теж можуть потрапити до субординованої маскулінности або, що гірше, самі «перетворяться на геїв». 

Окремо у формуванні стереотипів про гомосексуальних чоловіків варто згадати так звану тюремну культуру, норми якої частково впливають на інші гомогенні чоловічі структури. Так, система, у якій нема жінок і, відповідно, нема звичної підлеглої групи, може запровадити свої статуси та норми. «Найнижчий» статус автоматично приписується іншим чоловікам, які найменше відповідають нормам гегемонної маскулінности і мають найбільше жіночих характеристик — від зовнішнього вигляду і поведінки до сексуального «обслуговування», яке зазвичай є жіночою роллю і трактується як акт приниження.    

Якщо в західних медіа репрезентація ЛГБТ+ спільноти є звичною справою і кількість позитивних прикладів такого висвітлення з роками тільки зростає, то Україні, на жаль, ще є над чим працювати. В українському медіапросторі дуже мало прикладів репрезентації гомосексуальности, особливо позитивних. Зазвичай цю тему порушують, щоб висміяти у консервативних гумористичних виступах на кшталт «Дизель Шоу» чи «Квартал 95», репрезентуючи гомосексуальних чоловіків як фемінних, тих, що відрізняються від носіїв маскулінностей, які відповідають нормам.

Інший приклад — український фільм «Песики», що вийшов у прокат в 2025 році. Зазначається, що там присутній персонаж-гей, однак його висвітлили як негативного героя з неприємним характером, який псує кар’єрне життя головній героїні. Такі репрезентації закріплюють стереотипи про ЛГБТ+ людей, висвітлюючи їхню «інакшість», замість того щоб демонструвати, що гомосексуальність не є вадою. З іншого боку, певний прогрес все ж відбувається, оскільки представниць(ків) ЛГБТ+ спільноти перестали ігнорувати і почали виводити на екрани, щоправда, знову ж таки в більшості це саме чоловіки. 

Кадр з випуску «Дизель Шоу» та підпис до нього

Висновок 

Отже, більш негативне ставлення до геїв, ніж до лесбійок є наслідком різного статусу маскулінности й фемінности в патріархатній системі, що також створює різне ставлення до гомосексуальности відповідно до статі. Варто пам’ятати, що чоловіки отримують соціальні привілеї лише за умови відповідности нормам гегемонної маскулінности. Гетеронормативні стосунки, як один із головних елементів патріархату, відтворює модель, у якій чоловіки займають домінантне становище, а жінки підпорядковане. Однак гомосексуальність ламає цю усталену модель. 

Оскільки жіноча сексуальність у патріархатній системі знецінюється та ігнорується, а самі жінки займають підпорядковане становище, найбільшу загрозу для системи становлять саме гомосексуальні чоловіки. Не відповідаючи нормам гегемонної маскулінности, вони втрачають відповідний соціальний статус і опиняються серед субординованих маскулінностей. 

Як уже зазначалось, одним із головних критеріїв «справжнього чоловіка» є відсторонення від усього, що вважається типово жіночим. Через це гомосексуальних чоловіків стереотипно репрезентують як фемінних, адже в суспільстві, де жіночність розглядається як нижчий соціальний статус, саме таке представлення стає одним із найефективніших способів стигматизації. Отже, негативне ставлення до чоловічої гомосексуальности тісно пов’язане з мізогінією.

Окремі індивідки(ди) також можуть негативно ставитися до геїв, тому що вони не відповідають їхнім уявленням про «справжнього чоловіка», що може призвести або до власних розчарувань, або до кризи ідентичности. 

Особливо це стосується чоловіків, які самі не впевнені у своїй відповідності нормам маскулінности, найчастіше носіїв співучасної маскулінности, а також тих, кому важливо утримувати владу й демонструвати відповідність цим нормам, тобто носіїв гегемонної маскулінности. Окрім жінок, найпростішим способом підкреслити власну «правильність» для них стає демонстративне приниження тих, що перебувають «поза системою», і в будь-якому разі значно менше відповідає уявленням про норми маскулінности — така собі гра на контрасті заради привілеїв. 

Чи можна запобігти гомофобії? 

Звісно, неможливо змінити систему, яка будувалася століттями, за декілька років. Однак можна почати з рефлексії над власним сприйняттям тих чи інших речей, аналізуючи, чому сформувалося таке ставлення і чи не шкодить насправді несприйняття інших насамперед вам самим. Формуйте своє ставлення не на упередженнях і стереотипах, а на реальних фактах. А якщо хочеться ще більше прокачати свої знання і навички, спробуйте пояснити іншим, чому гомофобія — це пережиток неосвічености та гендерних стереотипів.