Що робить мистецтво квірним? Найпростіша відповідь — присутність у ньому ЛГБТ+ людей та їхнього досвіду. Фільм про стосунки двох жінок, вистава з трансгендерним персонажем, чи робота художни_ці, яка осмислює власну квір-ідентичність, легко потрапляють у цю категорію.

Але дуже швидко виникають складніші питання. Чи будь-яка вистава про ЛГБТ+ людей автоматично є квірною? Чи може нею бути робота, у якій сексуальна орієнтація або гендерна ідентичність узагалі не постають центральною темою? І зрештою, чи завжди «квір» у мистецтві має відповідати на питання, про кого воно, — чи іноді важливіше, як саме воно зроблене?

Саме із ширшим розумінням квірності впродовж 3-7 вересня працювали учасниці та учасники п’ятиденного воркшопу «Квір.Лаб» в Jam Factory Art Center у Львові. В рамках воркшопу «квір» запропонували розглянути не лише як категорію ідентичності, але й як певну стратегію, мотивацію, естетику для мистецьких та соціальних практик. 

П’ять днів для експериментів

«Квір.Лаб» складався з 20 годин роботи протягом п’яти днів. Учасни_ці зверталися до театральних постановок, кіно та візуального мистецтва, працювали з теоретичними інструментами, розглядали історичні приклади квір-стратегій і шукали їх у сучасному українському мистецтві.

Лабораторію проводили історикиня театру Йоанна Краковська та режисерка й кураторка Роза Саркісян.

Краковська досліджує квір-перформанс, політичний і документальний театр та історію повоєнного польського театру. Одна з її останніх книжок — Odmiencza rewolucja. Performans na cudzej ziemi  («Революція іншості») — присвячена авангардному квір-перформансу Нью-Йорка. У грудні 2025 року в Jam Factory Art Center вона також читала лекцію «Квір-перформанс у часи надії» (Queer performance in times of hope) про квір-перформанс і його здатність впливати не лише на мистецтво, а й на суспільні та політичні зміни.

Саркісян працює на перетині театру, сучасного мистецтва й соціальних практик в Україні та за кордоном. Серед її робіт — «H-ефект», Radio Mariia,  «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду», «Психоз», Fucking Truffaut та Karabakh Memory. Вона також є учасницею українсько-польського феміністичного та квірного театрального колективу Bliadski Circus Queelektyw.

До «Квір.Лабу» могли долучитися як люди, які вже працюють із квір-теорією та практикою, так і ті, хто тільки починає власну мистецьку чи активістську діяльність, тож завданням було не дати учасни_кам готову інструкцію з виробництва «правильного квірного мистецтва», а радше спробувати розібратися, що квірність узагалі може означати як метод роботи.

Квір — це не тільки про те, хто ти

Саме слово «queer» має довгу й не надто мирну історію. В англійській воно означало «дивний», «незвичний» і тривалий час використовувалося як образа щодо людей, чия сексуальність або гендерне самовираження не відповідали усталеній нормі. Згодом ЛГБТ+ активіст(к)и почали привласнювати це слово й використовувати його як самоназву.

З появою квір-теорії значення поняття стало ширшим. Дослідни_ць цікавили вже не тільки ЛГБТ+ ідентичності, а й те, чому одні форми сексуальності, стосунків, сім’ї чи гендерної поведінки ми сприймаємо як звичайні, а інші потребують окремого пояснення або взагалі вважаються неправильними. Тобто квір став способом говорити не лише про людей, які не вписуються в норму, а й про саму норму — звідки вона береться і чому здається нам настільки очевидною.

У мистецтві ця різниця добре помітна. Можна взяти цілком традиційну любовну історію й замінити гетеросексуальну пару одностатевою. Репрезентація зміниться, але сама історія — з її уявленнями про кохання, пару, сім’ю, щасливий фінал — може залишитися тією самою.

А можна поставити під питання вже самі ці правила. Чому любовна історія обов’язково має закінчуватися утворенням пари? Чому певне тіло на сцені ми без додаткових пояснень читаємо як чоловіче або жіноче? Чому від персонажа, якого визначили як чоловіка чи жінку, очікуємо певної поведінки? І хто взагалі встановив, що одні способи показувати близькість, сексуальність чи сім’ю виглядають «нейтральними», а інші потребують окремої позначки?

Саме тому «мистецтво про ЛГБТ+ людей» і «квірне мистецтво» не завжди означають одне й те саме.

Історикиня театру Йоанна Краковська розповідає, що існує багато визначень квіру. Деякі з них зосереджуються на питаннях ідентичності та досвіді ЛГБТ+ людей. Їй самій ближче інше розуміння:

«Мені ближче розуміння квіру як стратегії підважування норм, виходу за межі, поставлення під сумнів правил і порушення спокою за допомогою провокації, скандалу чи несподіваних, неочевидних ідей. Зазвичай це стосується питань тіла, гендеру, ідентичності, звичаїв, моралі, усталених моделей поведінки та повсякденних автоматизмів — тобто зрештою йдеться про ненормативність».

За такого підходу квірне мистецтво не обов’язково має безпосередньо зображувати ЛГБТ+ людей або розповідати про їхній досвід. Водночас сама присутність квірних персонажів чи автор_ок ще не робить мистецьку роботу квірною.

«Квір-мистецтво не обов’язково має безпосередньо говорити про досвід ЛГБТ+ людей, але воно має стосуватися естетичних норм чи інших усталених правил і вступати з ними в радикальний, навіть хижий діалог. Водночас сам по собі факт, що мистецтвом займається ЛГБТ+ людина, ще не означає, що це квір-мистецтво. Так само як голлівудські чи нетфліксові історії про ЛГБТ+ людей можуть бути дуже конвенційними й навіть консервативними», — пояснює Краковська.

Роза Саркісян також звертає увагу на цю суперечність. За її словами, вона бачила чимало робіт про ЛГБТ+ людей, у яких гострий конфлікт із нормою перетворювався на зворушливу й цілком зручну для глядача історію — таку, якою можна розчулитись, не замислюючись, чому одні досвіди вважаються нормальними, а інші — мусять виправдовувати своє існування.

Особливо виразно цю проблему режисерка бачить у театрі:

«Він може надзвичайно переконливо демонструвати порушення порядку, не порушуючи самого порядку: показувати квірне тіло, конфлікт чи відмінність і водночас залишати глядачеві його звичне місце, комфорт і право дивитися на іншого, не змінюючи власної позиції».

Саркісян наголошує, що сама видимість ЛГБТ+ людей ще не означає зміни правил. Інституція може запросити нові голоси, але водночас визначити, як саме їм дозволено говорити, які ролі виконувати та наскільки далеко заходити у своїй критиці. У результаті присутність квірних людей у мистецтві починають сприймати як доказ того, що проблему вже вирішено. 

«Мені цікавіше думати про квірність як про дію або зсув, який не вдається раз і назавжди закріпити етикеткою: чи змінює робота відносини між тілом, простором, поглядом і владою? Чи створює незручність там, де раніше був комфорт? І головне: хто після цієї зустрічі мусить змінитися — квірне тіло, щоб поміститися у нормативний світ, чи сам світ, щоб у ньому знайшлося місце для інших тіл?» — говорить режисерка.

«Квір.Лаб» на практиці

Під час Квір.Лабу учасни_ці працювали з уже наявними прикладами з театру, кіно та візуального мистецтва, а також пробували застосовувати різні квір-стратегії у власній роботі. Лабораторія була розрахована не лише на мист_кинь: долучатися могли й люди, які займаються активізмом або досліджують культурні зміни. 

Одне з питань, яке обговорювали під час воркшопу, — чи можна взагалі визначити набір ознак, за якими мистецьку роботу слід вважати квірною.

Роза Саркісян ставиться до ідеї такого переліку скептично:

«На Квір.Лабі ми не шукали набору прийомів, за якими можна одразу визначити, чи є робота квірною. Думаю, будь-яка методичка з квірного мистецтва ризикує зробити з квірності опудало: вийняти з нього все непередбачуване й небезпечне, набити правильними прийомами та виставити як зразок для наслідування».

Режисерка припускає, що, можливо, доречніше говорити не про окрему категорію квірного мистецтва, а про можливість робити мистецтво квірно. Вона згадує відоме висловлювання Жана-Люка Ґодара про те, що важливо не просто створювати політичне кіно, а створювати кіно політично.

На практиці це означає звертати увагу не лише на сюжет або персонажів, але й на сам процес створення роботи: хто ухвалює рішення, які правила вважаються обов’язковими, хто має право називатися митцем і як глядачеві пропонують сприймати побачене.

«На Квір.Лабі ми намагалися осмислити непроговорені конвенції, які стали автоматизмами й почали здаватися природними. Вони визначають не лише те, як створюють мистецтво, а й те, що може вважатися мистецтвом, хто має право його створювати і як глядачеві пропонують на нього дивитися. Коли ці правила стають видимими, можна запитати: чи обов’язково й далі їм підкорятися?» — пояснює Саркісян.

За словами Йоанни Краковської, під час лабораторії учасни_ці багато говорили про художні прийоми та способи створення квірного мистецтва. Зокрема, розглядали, як змінювалося розуміння квір-радикалізму від 1960-х років до сьогодні.

«Ми говорили про те, як від 1960-х років змінювалося розуміння квір-радикалізму в мистецтві і як часто сьогодні квірні теми порушуються безпечно, неконфліктно й без виклику усталеним нормам. Ми також говорили про радикальні активістські практики. А ще — про те, як можна говорити про війну з квірної перспективи», — розповідає вона.

Питання про те, наскільки радикальним залишається сучасне квірне мистецтво, виникає і в контексті його популяризації. Сьогодні історії про ЛГБТК+ людей можна побачити у великих кінопроєктах і на стримінгових платформах. Проте, як зауважує Краковська, такі історії можуть залишатися цілком конвенційними.

Відповідно, під час розмови про квірність мистецької роботи важливо враховувати не лише її тему, а й те, як вона працює з усталеними правилами та очікуваннями аудиторії.

Український контекст

Серед матеріалів, із якими працювали на Квір.Лабі, були й приклади із сучасного українського мистецтва. Про них варто поговорити окремо хоча б тому, що український контекст за останні роки сильно змінився.

Після початку повномасштабного вторгнення в мистецтві стало значно більше війни — і разом із нею розмов про тіло, насильство, військовий досвід, близькість, втрату, сім’ю. Змінилася й видимість ЛГБТ+ людей. Зокрема, більше публічно говорять про квірних військових, а питання цивільних партнерств під час війни набуло дуже практичного виміру: від доступу до реанімації до права забрати тіло загиблої партнерки чи партнера.

Розмова про війну з квірної перспективи стала однією з тем «Квір.Лабу». Розі Саркісян цікаво, як сучасне українське мистецтво працює з досвідами, які можуть залишатися поза звичними розповідями про війну.

«У сучасному українському мистецтві мене цікавлять роботи, які дивляться на війну з квірної перспективи: як вони говорять про тіло, близькість і вразливості? Як говорити про війну й водночас не дозволити їй поглинути інші досвіди? Ця перспектива допомагає побачити, чиє тіло суспільство готове захищати й оплакувати, кого визнає “своїм” і для кого залишає місце».

Питання про те, кому знаходиться місце в суспільстві, під час війни набуває особливої гостроти. Саркісян звертає увагу на те, що воєнний час посилює вимоги до єдності, зрозумілих ролей та історій, які суспільство готове сприймати. За таких умов складніше говорити про досвіди, які не вписуються в домінантні уявлення про війну.

«Після лабораторії я продовжувала думати про напругу між радикальністю мистецтва і реальністю війни. У воєнний час особливо сильними стають вимоги до єдності, зрозумілих ролей і правильних історій. Мене цікавить, як не зводити квірність до символу спротиву і водночас не відкладати квірний досвід на потім. Як зробити так, щоб люди були в мистецтві не лише прикладами певної теми, а складними суб’єктами зі своїми суперечностями, бажаннями й мовою», — говорить режисерка.

Йоанна Краковська також звернула увагу на те, наскільки по-різному квірні стратегії можуть сприйматися залежно від середовища, у якому працюють мист_кині.

«Учасниці та учасники воркшопів презентували свої роботи й мистецькі практики. Для мене було дуже цікаво побачити, як розуміння квірних стратегій змінюється залежно від поколіннєвого, політичного та географічного контексту. Наші зустрічі були для мене дуже надихаючими», — розповідає дослідниця.

Квір.Лаб тривав лише п’ять днів, тому навряд чи від нього варто вимагати остаточної відповіді на питання, що саме робить мистецтво квірним. Водночас сам формат лабораторії дозволив не лише поставити питання теоретично, а й подивитися на вже створені роботи, порівняти різні контексти й спробувати ці підходи у власній практиці.