Феміністки в усьому світі завжди захищають тих, котрі постраждали від сексуального насильства. Ми напрацювали глибоку теоретичну базу, щоб викривати звинувачення постраждалих. Ми сформували чутливу мову, щоб надавати постраждалим турботу і підтримку. Ми боремося за справедливість та зцілення для кожного, хто зазнав насильства.

Але як так вийшло, що коли постраждалою стала не людина, а країна, то про всі ці напрацювання вмить забули?

Хоч міжнародне право однозначно визнає напад росії на Україну як невиправдану агресію, масштаби звинувачення України як жертви в цій ситуації просто вражають.

Суть віктимблеймінгу завжди однакова. І тримається вона на трьох стовпах.

Перший: страшно уявити, що подібне може трапитися з вами чи вашими близькими, тому психологічно легше звинуватити жертву, що вона поводилася «неправильно». За цим стоїть неозвучене переконання: якщо поводитися «правильно», все буде гаразд.

Другий: підтримка постраждалих потребує зусиль та сміливости, оскільки пов’язана з ризиками для власної безпеки.

Третій: соціальна структура — патріархат, расизм чи імперіалізм, яка позбавляє пригноблену групу прав, зокрема права на справедливість і права говорити від свого імені.

Найбільше мене дивує те, що феміністки в різних країнах не провели очевидних паралелей між віктимблеймінгом і тим, як говорять про напад росії на Україну. Ці паралелі важко не помітити, але вони все одно здебільшого залишаються невидимими.

Я хочу їх підсвітити.

Приклади, наведені в цьому есеї, базуються на тому, що ми з колегами та друзями особисто чули від людей у різних країнах — нерідко освічених, з академічним досвідом, феміністичними поглядами та щирими намірами.

Це сімейна справа

Війна росії проти України почалася в 2014 році з анексії Криму і частин Донецької та Луганської областей. РФ намагалася це приховати: вводила війська без розпізнавальних знаків, а згодом організовувала так звані референдуми на окупованих територіях. Їхні результати міжнародна спільнота не визнала. Водночас масштабна російська пропагандистська машина просувала тезу про нібито громадянську війну в Україні. Це пояснення виявилося дуже зручним, бо дало змогу міжнародній спільноті відкладати реакцію на порушення суверенних кордонів і продовжувати прибуткову торгівлю з росією.

Це так, ніби ви вночі чуєте крики з сусідньої квартири і розумієте, що там б’ють і ґвалтують жінку, але ваш сусід — поважна, заможна людина, з якою однаково ризиковано конфліктувати і вигідно співпрацювати.

Зрештою, ви та інші сусіди починаєте висувати припущення, що там відбувається насправді: може, вона сама погоджується на таке жорстоке поводження або навіть хоче цього.

Зґвалтування, яке пережила Марія

Ми недооцінюємо масштаб і системність гендерно зумовленого насильства частково тому, що в мові воно подається як таке, що «стосується» жінок. У новинах читаємо: жінку домагалися, побили, вбили, зґвалтували або вона заявила про насильство і звинуватила чоловіка. І лише після вироку суду стає очевидно, що такі люди, як Гарві Вайнштейн, є серійними ґвалтівниками та кривдниками.

Насильство треба пов’язувати не з тими, проти кого його чинять, а з тими, що його чинять. Воно має бути пов’язане з іменами кривдників, а не жертв.

Згадайте газетні заголовки — «Український конфлікт», «Українська війна», «Війна в Україні». Навіть «російсько-українська війна» трапляється рідко. А правильне визначення цієї війни — «війна росії проти України» — настільки рідкісне, що, ймовірно, ви бачите його вперше, якщо ви не з України.

Що вам відомо про останні війни росії?

Вони тривають уже протягом останніх 30 років, але ви, напевно, читали про них під іншими назвами:

• 1990–1992 — війна в Придністров’ї;
• 1992–1993 — війна в Абхазії;
• 1994–1996 — Перша ічкерійська війна;
• 1999–2009 — Друга ічкерійська війна;
• 2008 — війна в Грузії;
• 2015–2024 — війна в Сирії;
• з 2014-го — війна в Україні.

Ми бачимо жертву, але кривдник залишається невидимим.

Усі ці війни об’єднує одна річ, яку навряд чи можна зрозуміти з медійних заголовків: їх розпочала і веде росія.

Можливо, якби в 2014 році світові медіа прямо назвали це тим, чим воно було насправді — ще однією війною росії, реакція міжнародної спільноти була б іншою, росію можна було б зупинити одразу.

Не треба було його провокувати

Це мій улюблений аргумент. Ним зазвичай оперують ті, що вважають себе дуже освіченими, розумними. Ми з українськими феміністками не раз змушені були слухати тонни «вестплейнінгу» про геополітику. Про те, що Україна занадто прагнула до НАТО, надто активно рухалася в бік європейських цінностей і членства в ЄС, недостатньо «цінувала» російську мову та культуру. І взагалі була занадто незалежною.

Якби західні феміністки мусили слухати від колег (так, між іншим, у ввічливих розмовах на фуршеті наукової конференції), що жертва була в занадто короткій спідниці, пішла не тією вулицею чи наважилася відмовити залицяльнику, вони б точно вибухнули від люті та «скасували» кожного, хто звинувачує жертву.

Українці та українки змушені мило всміхатися і шукати аргументи, навіть коли хочеться просто кричати. Бо якщо ми дозволимо собі праведну лють, нас лише поблажливо поплескають по плечу і назвуть емоційними, травмованими жертвами, від яких не варто чекати раціональности. А відтак підуть говорити з іншими колегами — тими, що «мають холодну голову» і «розуміють», яка ж це велика ідея, що Україна не мала «провокувати» війну росії своєю «короткою спідницею».

Можливо, зараз ви думаєте, що це маніпуляція, що НАТО не можна порівнювати зі спідницею. Але якщо ми визнаємо, що жінка має право жити так, як вона хоче, і що ніхто не має права порушувати її межі, то чому раптом усе змінюється, коли мовиться про країну?

Він має на це право

Ну він же її чоловік. Вона ж «його». У багатьох країнах зґвалтування в шлюбі досі не визнається злочином. Феміністкам зазвичай не треба пояснювати, що чоловік не має жодних прав на жінку незалежно від того, які між ними стосунки.

То чому раптом Україна почала «належати» росії? Тому що її окупували ще з XVII століття? Через російські міфи про «три братні народи», які так любить путін? Як би росія не намагалася нав’язати ідею своєї «законної сфери впливу», її не існує, допоки інші її не визнають, не погодяться з тим, що чоловік має право власности на дружину. Я сподіваюся, що світ і надалі послідовно відкидатиме насильство, яке маскується під право.

Це не жіноча справа

Феміністки по всьому світу виступають проти викрадень жінок і так званих убивств честі, і ніхто навіть не подумає погодитися з тим, що тіло жінки — це поле бою між чоловіками.

Я ніколи не чула терміна «проксі-зґвалтування», зате не раз чула про «проксі-війну», мовляв, Америка воює з росією руками українців, а США і росія ведуть війну одна проти одної (чомусь саме на території України).

Якщо звернутися до статей і виступів путіна, він прямо говорить: українського народу не існує, ця територія — російська, а його мета — захопити її та знищити кожного, хто вважає себе українцем. Він хоче стерти українську мову, культуру та ідентичність.

Саме це росіяни роблять на окупованих територіях: закривають українські школи, спалюють українські книжки, забороняють українську мову. Вбивають, ґвалтують, катують. Дивна якась «війна із США», чи не так?

І саме так у війні використовують зґвалтування — як інструмент знищення народу на біологічному рівні. Не просто, щоб завдати болю і страждань, а щоб змінити генетичний склад населення.

І скільки б тих «проксі» не чіпляли до війни або зґвалтування, це все одно злочин, який потрібно зупинити і покарати за нормами міжнародного права.

Чому вона просто не погодилася?

«Чому б вам просто не віддати їм землю?»

«Їй просто треба було це витерпіти».

«Ми б погодилися на окупацію і нічого не робили».

«Ну розвела вона ноги раз — і що? Нічого страшного».

«Вам треба просто віддати території — і він заспокоїться».

«Їй потрібно погодитися на секс — тоді це не буде зґвалтуванням».

Одна половина цих фраз є абсолютно неприйнятними в цивілізованому суспільстві. Другу половину українці чують постійно.

Будь-яка спроба захиститися лише погіршує ситуацію

Ви не зможете перемогти, бо росія занадто велика. Тож вам треба здатися щонайшвидше. Не «ескалуйте» обороною.

Цієї позиції дотримуються й деякі феміністки, активно закликаючи припинити постачання зброї Україні.

Мені як жінці боляче це чути. Чоловіки, як правило, фізично сильніші за жінок. У фізичній сутичці жінкам украй важко себе захистити. То що, нам усім просто «розвести ноги» й розслабитися?

Ми запровадили права, закони, суди та поліцію, щоб на вулицях не діяло право сильного. З тією самою метою ми створили міжнародне право. То чому ж ми не захищаємо його разом?

Вона цього не варта

«Українці — нацисти, нецивілізовані та корумповані».

«Вона — наркоманка, алкоголічка і “шльондра”».

Уся феміністична теорія говорить прямо: ніщо з цього не може бути виправданням насильства. Проблеми і недоліки кожного суспільства варто обговорювати. І ми це робимо. Ідеальних суспільств не існує. Втім, такі розмови не мають підміняти — особливо на міжнародному рівні — обговорення причин насильства чи слугувати його виправданням.

Він також жертва

Звісно, ми можемо обговорювати те, що ґвалтівники також є жертвами токсичної маскулінности. Але чи так само часто ви радите людям, які пережили зґвалтування, жаліти свого кривдника, як радите українцям співчувати росіянам?

Чи ви садите жертву і ґвалтівника за один стіл просто під час нападу і поблажливо дивитеся, як вони «гарно-мило» сидять поруч?

Чи ви пропонуєте жертві подумати про матір ґвалтівника — про те, як їй буде боляче, коли він сидітиме у в’язниці?

Насправді це і є реальність: жертв про це питають. Їх просять пожаліти «молодого хлопця», не псувати йому життя. І це ж нас, феміністок, шалено обурює, правда?

Пушкін — не путін

Мені розриває серце, коли я думаю про всіх жінок, яких скривдили Дональд Трамп, Гарві Вайнштейн та інші відомі мерзотники. Що вони відчували щоразу, коли їхній кривдник з усмішкою давав інтерв’ю на камеру, оточений повагою, успіхом і можливостями?

Український запит на скасування російської культури натрапляє на нерозуміння. Мало хто усвідомлює, що століттями вона слугувала димовою завісою для російських злочинів. Поки Лева Толстого і Федора Достоєвського видавали і перекладали мовами світу, літературу народів, поневолених росією, просто не публікували. Поки ці автори формували образ «загадкової російської душі», ті, що могли б говорити про геноцид своїх народів, були змушені мовчати і йшли у забуття.

Тож коли Кирило Серебренніков у 2025 році поставив «Бориса Годунова» в Нідерландській національній опері, це було не просто культурною подією. Це було запереченням права всіх жертв розповісти свої історії.

Кожен вибір важливий

Я дописую це есе в день, коли Трамп зустрічається з путіним на Алясці. Кажуть, його зустрінуть із почестями і розстелять перед ним червону доріжку. Жахливий воєнний злочинець, кривавий диктатор, який убив мільйони людей, викрадає українських дітей і бомбардує мирні міста, усміхатиметься в камери.

Мене не полишає думка, що росію можна було зупинити.

У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Сакартвело (Грузія) сподівалися отримати запрошення до Плану дій щодо членства, проте їм відмовили. Члени Альянсу боялися, що це може спровокувати росію.

Менш ніж за чотири місяці (в серпні 2008-го) росія здійснила повномасштабне військове вторгнення в Грузію.

У 2014 році, коли росія анексувала Крим, західні санкції виявилися слабкими. Газопроводи «Північний потік» не переставали працювати, дозволяючи росії заробляти мільярди на продажі газу, щоб фінансувати майбутню велику війну проти України.

Кожна спроба задобрити росію призводила до того, що вона захоплювала все більше і більше. Але, здається, ніхто не виніс уроків із очевидного. Від 2022 року Україна змушена буквально випрошувати зброю. Нам казали, що не буде ні танків, ні літаків, ні далекобійних ракет. І хоча нарешті все це дали, було втрачено дорогоцінний час і, що найважливіше, людські життя.

Затримка у наданні допомоги не мала стримувального ефекту для росії. Вирішальним чинником став героїзм українських військових — людей, які не є спеціально виведеними істотами з планети Марс, а нашими чоловіками, дружинами, братами, сестрами, колегами, вчительками, музикант(к)ами, юрист(к)ами, тими, з ким ми перебували пліч-о-пліч у цивільному житті.

Нарешті стало очевидно, що росію не можна «спровокувати» зброєю, так само як ґвалтівника не можна спровокувати зовнішнім виглядом. Лише сила здатна зупинити і одного, і другого.

Сила зброї, права, солідарности і слова. Адже слова формують наше мислення і визначають наші дії.

А що, якби впродовж останніх 30 років медіа називали ці війни російськими незалежно від того, проти кого їх вели? А що, якби замість розмов у стилі віктимблеймінгу про те, що Україна «спровокувала» росію, світ говорив тільки про незаконну агресію і про те, як її зупинити? А що, якби замість страху перед агресором ми намагалися покарати його і захистити слабких, показати всім потенційним кривдникам, що вони отримають те, на що заслуговують? А що, якби постраждалі мали довіру і змогу розповісти свої історії?

Не знаю, яку політику умиротворення підготував Трамп цього разу для росії, але знаю, що непокаране зло завжди повертається. І знаю, що солідарність та навіть невеликі кроки здатні змінити світ.