Автор: halyna.repetska@gmail.com

У постмодерній культурній критиці насилля як явище розглядають здебільшого крізь призму політичного та функціонування влади, а також у контексті психоаналізу мистецтва і комунікативної практичної філософії. Проте насильство як дія — реальна проблема, з якою люди зіштовхуються щодня. Насильство набирає різних форм з огляду на те, які динаміки взаємозалежності у стосунках між людьми.

Психологічне насильство: що, де, коли

Тут і далі – ілюстрації runefisker.com

«Насильство» як поняття асоціюється найперш із фізичною агресією. Проте сприймання насильства винятково як завдання фізичних ушкоджень не вичерпне. Менш помітні, але не менш шкідливі такі види насилля, як сексуальне, економічне та психологічне. Психологічне насильство, на відміну від фізичного, сексуального чи економічного, набагато важче ідентифікувати через низку особливостей, які розглянемо далі.

Під психологічним насиллям мається на увазі вплив на близьку людину з метою встановити контроль за її поведінкою і ствердити свою владу над нею. Психологічне насильство може бути скрізь, де є близькі стосунки чи авторитет однієї людини для іншої. Наприклад, однокласни_ки, однокурсни_ки, співробітни_ки, вчителі, керівни_ки можуть вчиняти психологічне насильство, адже мають авторитет, жертва змушена з ними спілкуватися; хоча такі стосунки не обов’язково близькі в сенсі «інтимні, довірливі» чи «сімейні».

Феномен психологічного насилля робить видимим низку інших проблем, які можна віднести до особистого як політичного. Одна з них — загальний низький рівень психологічної культури, відсутність відчуття власних «кордонів» та поваги до «кордонів» інших (партнерів, дітей, родичів).

«Родичівське бінго» авторства Наталії Сліпенко — картинка-мем, яку поширюють в українських соцмережах перед кожним традиційним святом, — збірка типових проявів психологічного тиску на молодих жінок з боку їхніх родин.

Ще одна вагома проблема — гендерований характер насильства. Жінки й чоловіки вдаються до психологічного насилля по-різному і страждають від різних його проявів залежно від нормативних гендерних ролей.

Однак не варто стверджувати, що психологічне насильство існує лише в гетеронормативних стосунках, бо тільки в них є «традиційний» розподіл ролей. Психологічне насилля в інтимних стосунках ґрунтується на тому, що одна людина в цих стосунках неначе делегує право на себе іншій людині. Здебільшого це пов’язано з уявленнями про «справжню» чи «жертовну» любов.

Про вплив християнської традиції

«Справжня любов», уявлення про яку спираються на середньовічні християнські традиції, відводить особливе місце жертовності в сім’ї («сім’я — це хрест»), неможливості змінити свою «долю» через розлучення, яке не вітається. Жертвою у стосунках зазвичай є жінка. Цікаво, що жертву-жінку можна порівняти радше з вівцею, яку забивають на жертовній плиті сімейного щастя й добробуту, ніж із головним образом шляхетної жертовності в християнстві — Ісусом Христом.

Незважаючи на секуляризацію, релігійну свідомість неможливо викорінити до кінця, особливо в тих сферах життя, які цілковито було їй підкорено. Церква довгий час контролювала сімейне і сексуальне життя саме через релігійну свідомість, на фундаменті якої сучасні традиціоналісти і будують свою риторику. Один з основних постулатів релігійної свідомості — безумовна віра в істину як першооснову Сущого. У цьому контексті матримоніальні моногамні взаємини з обов’язковим зачаттям дітей уважаються єдиною правильною формою співжиття чоловіка і жінки. Сама собою така форма сім’ї мала стати моделлю, яка в мініатюрі відтворює панівну в патріархальному суспільстві ієрархію: Бог панує над можновладцями, можновладці — над простими людьми, чоловіки — над жінками, жінки — над дітьми. Щоб громадянин корився, у його свідомості має бути вкорінено модель покори перед Вищим.Заголовок тестЗаголовок тестЗаголовок тес

Про традиційні цінності

Усі «традиційні» родинні цінності майже неможливі без психологічного насилля — вони ґрунтуються на домінуванні чоловіка над жінкою, що саме собою є насиллям над вільним людським духом.

Прояви і цикли

Психологічне насильство може здійснюватись у вигляді агресії, заборон, контролю, засудження, погроз, залякування, приниження, ігнорування, дорікань, шантажу, лайки, маніпуляцій, висміювання тощо. Загалом, психологічним насильством може бути будь-який словесний акт, спрямований на підрив психоемоційного стану людини. Проте не кожна сварка — це приклад психологічного насильства.

Психологічне насильство має свої характерні риси, серед них циклічність, яка відрізняє насилля від конфлікту. Перша фаза — зростання напруги, далі йде фаза безпосереднього насильства і завершується все фазою перемир’я, яке з часом знову переходить у наростання напруги. Остання фаза, перемир’я, може містити навіть справді щиросердне каяття насильника, яке при систематичному повторюванні перетворюється на ще одну маніпуляцію. Жертва бачить у зловживачі образ людини, яку вона покохала, і прощає цьому образу все. Прощати психологічне насильство спонукає також віра у власну провину. Часто можна почути фрази, які вже стали усною народною творчістю: «сама винна», «знала, за кого виходила» тощо. Звинувачення жертви в насильстві — прикмета патріархального режиму і культури зґвалтування. Ще одна причина прощати психологічне насильство — суспільне нормування такого насильства: «ревнує, отже любить», «це він так піклується про тебе», «чоловіку видніше», «поступися, будь мудрішою», «а кому нині легко?».

Психологічне насилля важко виявити, адже його можна сплутати, наприклад, із турботою:

 «Хлопець забороняв мені одягати короткі спідниці, бо турбувався, що про мене подумають люди» (Світлана, 36 років, Дніпро) ¹.

Заборона свідчить про те, що це психологічне насилля: одна людина намагається обмежувати дії іншої — обирати самостійно одяг, коло знайомих, вид діяльності тощо. Справжня турбота має викликати відчуття комфорту, спокою, захищеності; вона не повинна викликати негативні відчуття, адже турбота покликана зробити чиєсь життя кращим.

«Моя колишня дівчина не дозволяла мені з друзями ходити в гей-клуб, а зі мною йти відмовлялася, бо не любить таких місць. Вона казала, що в таких місцях мене швидко хтось “підчепить”, бо туди тільки для цього й ходять. Я слухала її, адже мені здавалося, що вона була права, публіка там справді буває специфічна, хоча мені було прикро, що вона мені не довіряла» (Христина, 26 років, Запоріжжя).

Ця ситуація ілюструє, як партнерка намагалася раціоналізувати психологічне насильство. У багатьох випадках забороні як різновиду психологічного насильства можна знайти логічне обґрунтування, але немає такого обґрунтування, яке стверджувало би право обмежувати свободу іншої людини.

Із заборонами тісно пов’язано ще одну особливість психологічного насильства — ізоляцію. Ізоляція жертви яскраво проявляється в родинах, де жінка змушена з певних причин не працювати. Така ситуація полегшує процес ізоляції від навколишнього світу, залишаючи жертву наодинці зі своїми переживаннями. Психологічне насильство завжди спрямовано на те, щоб жертва втратила можливість самозахисту.

Про криве дзеркало

Заборони супроводжуються контролем за їх виконанням. Щоб жертва дотримувалася встановлених для неї правил, застосовуються певні маніпуляції, шантаж, погрози. Людина, яка прагне домінувати, робитиме все, щоб підірвати самооцінку і впевненість жертви у своїй правоті, щоб позбавити її підстав для протидії. Зазвичай партнер чи партнерка користуються авторитетом, а тому його/її думку сприймають на віру. У такий спосіб жертва інфантилізується, повертається до «стадії дзеркала» (за Лаканом). «Я» жертви реконструюється через дорікання, засудження, висміювання у дзеркалі, яким стає для неї партнер/партнерка. Реальне «Я» підміняється новим «Я» жертви.

Психологічне насильство важко розпізнати ще й тому, що, на відміну від фізичного насильства, його мало обговорюють у публічному просторі; випадки психологічного насильства важко довести через відсутність видимих ознак насилля, як-от синці від побоїв. На державному рівні психологічне насилля не здається актуальною проблемою, бо тему психологічного здоров’я на тлі політичних маніпуляцій і воєнних дій подають як меншовартісну.

Психологічне насильство вигідно замовчувати. У суспільстві, яке закриває очі на такі явища, легко присвоїти психоемоційній ситуації статус надуманої, переконати жінку, що її переживання і відчуття — лише ілюзія. Насправді емоційні переживання і реакції постулюють самобутність особистості; відмова в них означає, що у жертви не буде своєї особистості, отже, її набагато легше контролювати. Одна з форм психологічного насилля — маніпулятивна поведінка (gaslighting), коли одна людина намагається змусити іншу сумніватися у своїй адекватності, у власних спогадах, емоціях тощо. Таку форму насилля спрямовано якраз на те, щоб знецінити досвід партнера/партнерки, щоб примусити жертву нормалізувати, прийняти насильство, перестати сприймати його як насильство.

Про чоловіків і жінок (узагальнюючи)

Насильником може бути будь-яка людина незалежно від статі. Однак жінки більше за чоловіків потерпають від психологічного насилля. Водночас вони частіше за чоловіків вдаються саме до психологічного насилля, а не до якогось іншого виду. Такі показники цілком закономірні, адже чоловік згідно зі своєю «традиційною» гендерною роллю і фізичними можливостями має більше способів впливати на жінку, а для жінки згідно з її роллю і можливостями психологічне насильство залишається одним із небагатьох доступних способів тиснути.

Для чоловіка психологічне насилля може виконувати різні функції, серед головних — підтримання свого образу як «домінантного» та ствердження власної маскулінності. Психологічне насилля стає одним із виявів мачизму. «Справжній чоловік жінку не вдарить», тому психологічне насилля стає способом ствердити свою силу в рамках моделі «справжнього чоловіка». Крім того, чоловік через психологічне насильство може сублімувати приниження і переживання, з якими він зіштовхується в соціальній сфері поза родиною.

Чоловік частіше виступає агресором, дратується, кричить, бо зазвичай хлопчиків учать так реагувати ще з дитинства. Таку саму поведінку дівчаток, навпаки, дуже не схвалюють — їх привчають до миролюбності, мудрості, розуміння, прийняття. Агресія може бути й одиноким виходом для емоцій, адже «справжній чоловік» не має права якось інакше виражати свої почуття чи взагалі їх мати. У феміністичній літературі багато уваги приділяють поняттю «емоційної роботи» — вмінню розпізнавати, враховувати, узгоджувати свої власні емоції та емоції інших людей, і це зазвичай «жіноча справа».

Інфантилізований егоцентричний чоловік може проявляти насильство в ситуації, коли його потреби не безумовно і не завжди задоволено. Наприклад, такий чоловік звик, що мама для нього готувала, прибирала за ним, брала на себе будь-яку відповідальність за нього. У дорослому житті він може бути прикро здивований, не знайшовши того самого у власних стосунках, і тоді він починає робити все, щоб повернути лад із дитинства.

Жінку, своєю чергою, виховують переважно як жертву, яка повинна мати «жіночу мудрість», приймати, заспокоювати («жінка відповідальна за мир у родині»); як доповнення-помічницю чоловіка; як піклувальницю-обслугу інтересів членів сім’ї. Велику роль грає те, що жінку, не «реалізовану» в сім’ї, суспільство сприймає як неповноцінну; особистісні досягнення жінок уважаються необов’язковими, знецінюються.

Відсутність власної самості нерідко штовхає жінку не лише на те, щоб бути жертвою, а й на те, щоб бути агресором. Це може проявлятися в претензіях до чоловіка через його неуспішність (які насправді є претензіями до себе), у гіперопіці, реалізації через дитину, нав’язуванні молодшому поколінню сценаріїв особистого життя тощо.

Глибинні причини насильства

«Я забороняла своєму хлопцеві багато різних речей. Мені зовсім не хотілося його контролювати, я просто не могла впоратись із ревнощами та образою за те, що він не хотів мені доводити свою любов. Це ж не важко — перестати спілкуватися з іншими дівчатами, якщо любиш. Так тривало близько двох років, із численними сварками через це. Якось, просто миючи посуд і вкотре аналізуючи себе, я дійшла приголомшливого висновку, яким мені так і кортіло поділитися зі своєю психотерапевткою. Батько, незважаючи на вмовляння близьких і мої сльози, так і не кинув пити. Маленька я, мабуть, подумала, що батько недостатньо мене любить, щоб перестати пиячити. І тепер я змушую всіх обмеженнями доводити свою любов…» (Регіна, 23 роки, Київ).

Це не просто приклад психологічного насильства, — ця історія окремо порушує питання глибинних причин насильства. Кожна історія індивідуальна, але є загальне правило: агресивна поведінка — наслідок певних ситуацій дитинства, впливу родини і соціального оточення, які стали основою поведінкової моделі та психологічних реакцій.

Насильство стає неусвідомленим «говорінням» людини, яку колись не почули. Навіть якщо жертва не почує, що до неї або через неї намагається донести насильник, то принаймні сам насильник задовольнить свою потребу висловитись. Людині не завжди треба бути почутою, інколи достатньо висловитись.

Замість висновків: кілька теорій

Насильство з’являється там, де є бездіяльність. Філіп Зімбардо пише про так звані «ситуаційні ролі». Суть цієї теорії в тому, що кожна людина у взаємодії з іншою мусить брати на себе ту роль, яка їй залишається. Поведінкові ролі — це завжди два боки однієї медалі. Тобто в ситуації, де є насильник, інша людина завжди буде жертвою, якщо її воля слабша.

Насильство може бути викликано певними подразниками, які запускають ту чи ту модель поведінки. Людину з дитинства могли виховувати як жертву чи як зловживача. Згідно з когнітивно-поведінковим підходом, наприклад, вона перебуває в «зачарованому колі»: через певну травматичну ситуацію було сформовано глибинне твердження, яким людина керується протягом життя. Глибинне твердження формує певні когніції (думки, переконання), які викликають афекти (почуття, емоції), тіло, своєю чергою, реагує на них певними відчуттями, що призводять до певної поведінки (дії). Дія породжує нові когніції. Усі компоненти впливають один на одного і породжують нові й нові «зачаровані кола», які й забезпечують циклічність насильства.

В інших дослідників, зокрема у Клода Леві-Стросса, є теза про те, що природа не має законів, законам підкоряється розум, а тому він переносить їх на природу, бо не може сприймати її інакше. Власне, це твердження пояснює, чому людська свідомість на соціальному рівні функціонує саме так, а не інакше. Насильство, агресія, домінування — це не «природний закон» чи «норма». Психологічне насилля в культурологічному розрізі — одна з рушійних сил пригноблення, яке утверджує панівний ієрархізований суспільний лад через людські взаємини.

Різні підходи пропонують різні пояснення, проте впевнено можна стверджувати, що причини психологічного насильства криються глибоко в психіці, а тому працювати треба насамперед із власною свідомістю, щоб не стати ні жертвою, ні насильником, і далі — із загальним соціальним тлом, яке може ігнорувати, нормалізувати прояви насильства або, навпаки, розпізнавати і викорінювати це явище.

---

1. Наведені цитати — історії з реального життя, імена героїв змінено [↩]

Право – велика сила. Але чому відшліфоване філософами та практиками, втілившись у майже досконалу форму міжнародних договорів  воно… все ще недостатньо захищає жінок? Чому майже 40% вбивств жінок здійснюються їх інтимними партнерами-чоловіками? Чому за даними ООН «немає жодного регіону, країни чи культури, в якій би жінки не зазнавали насильства»?

Якщо перерахувати всі міжнародні документи, які так чи інакше стосуються захисту прав жінок, в тому числі в рамках загальних прав людини, виникає одне просте питання: «І чого їм ще не вистачає»? Справді, менш ніж за століття права жінок так чи інакше піднімалися у:

• Загальній декларації прав людини (1948 р.);
• Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.);
• Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.);
• Європейській декларації про рівність чоловіків та жінок (1988 р.);
• Декларації про викорінювання насилля щодо жінок (1993 р.);
• Пекінській Платформі Дій та Пекінській декларації (1995 р.);
• Декларації Тисячоліття ООН (2000 р);
• Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011);
• протоколах та рекомендаціях поважних міжнародних організацій тощо.

Щоправда, лише частина з цих документів мають обов’язкову юридичну силу (для держав, що належним чином висловили на них згоду), зобов’язують звітувати щодо виконання їх вимог, надають спеціальним міжнародним інстанціям повноваження контролювати таке виконання. З них лише дві прямо стосуються саме прав жінок: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.) та Стамбульська конвенція (2011 р.). Придивимося до них уважніше.   

Конвенція 1979 р. стала наступницею Декларації з однойменною назвою, яка була прийнята у 1967 р. і традиційно ігнорувалась через свою необов’язковість (доля всіх декларацій, мабуть). Обидва документи були створені у відповідь на суттєву дискримінацію жінок, з метою поєднати в одному міжнародному документі норми щодо рівності прав жінок і чоловіків ¹. Безпосереднім розробником цих документів виступила Комісія ООН щодо статусу жінок, яка діяла з 1946 року, мала переважно жіночий склад і була ініціатором цілого ряду досліджень правового статусу жінок в різних країнах світу. Цікаво, що саме на основі таких досліджень була створена велика база даних – підґрунтя для виникнення правозахисних документів у майбутньому. Комісія щодо статусу жінок також була «авторкою» більшості ранніх документів ООН щодо гендерних питань, зокрема, Конвенції про політичні права жінок (1953 р.), Конвенції про згоду на шлюб, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (1962 р.), Конвенції про рівну винагороду чоловіків та жінок за роботу рівної цінності (1951 р., у співробітництві з Міжнародною організацією праці), тощо. 

Конвенція ООН 1979 р., яку іноді називають Міжнародною хартією прав жінок, стала першим імперативним міжнародним документом, який визначив поняття дискримінації жінок та проголосив їх основні права. Так, CEDAW включає не лише прохання-рекомендації, але цілий ряд зобов’язань держав щодо забезпечення та охорони рівних з чоловіками прав жінок у сфері освіти, праці, здоров’я, сім’ї, вибору громадянства тощо. Зокрема, держави-члени зобов’язуються:

• інтегрувати принцип рівності жінок і чоловіків у своє законодавство;
• скасувати закони, які дискримінують жінок;
• створити інституції, які б ефективно захищали жінок від дискримінації;
• забезпечити захист жінок від дискримінації з боку будь-яких осіб, організацій та підприємств;
• а також звітувати про законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи здійснені для виконання даної Конвенції.  

Конвенція ратифікована 189 державами, в тому числі Україною:

Для моніторингу виконання Конвенції був заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (з однойменною Конвенції назвою – CEDAW), повноважний також давати загальні рекомендації щодо неї, розглядати звіти, подані державами відповідно до Конвенції. Саме у рекомендаціях CEDAW від 1989 та 1992 років, не в останню чергу через активну діяльність неурядових організацій, міжнародна увага привертається до питання насильства проти жінок. Так, у 1989 році державам було рекомендовано включати у свої періодичні звіти інформацію щодо внутрішнього законодавства про захист жінок від всіх видів насильства (включаючи сексуальне насильство, насильство у сім’ї та сексуальні домагання на робочому місці), методи боротьби з цими явищами, наявність підтримки жертв насильства та відповідну статистику.

У 1992 році у рекомендаціях CEDAW з’являються визначення гендерно обумовленого насильства, висновки щодо необхідності здійснення державами конкретних дій щодо ліквідації всіх форм насильства проти жінок та відповідні настанови. Насильство проти жінок було визнане дискримінацією жінок та порушенням прав людини, що дозволило використовувати проти нього інструменти Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Так питання, яке до того фактично вважалось «приватною справою», було офіційно визнане загальною проблемою у сфері прав людини, що потребує  державного та міжнародного втручання.

Позитивний вплив Конвенції ООН 1979 р. втілюється в тому, що на її прикладі держави розвивають своє внутрішнє законодавство у сфері захисту прав жінок, покращують рівень допомоги жертвам насильства, відповідно карають злочинців та зменшують безкарність за такі злочини загалом. Зокрема, у 2007 році, у відповідь на епідемію насильства проти жінок в Мексиці, під тиском міжнародної спільноти, на базі Конвенції та рекомендацій Комітету CEDAW у країні був прийнятий Закон «Про доступ жінок до життя, вільного від насильства». У 2001 році у Танзанії, при судовому розгляді справи про зґвалтування, посилаючись, в тому числі, на статтю 16 CEDAW, суддя відхилив доводи обвинуваченого про те, що дії з викрадення та зґвалтування жінки підпадають під визначання традиційного шлюбу за місцевими звичаями. У 2005 році в Нідерландах, як відповідь на запит Комітету CEDAW за попередній рік, було розроблене нове законодавство в сфері протидії торгівлі людьми, а у 2006 була розпочата компанія щодо привернення уваги до небезпек та наслідків цієї проблеми ². І таких прикладів досить багато.

Боротьба за права жінок, тим часом, продовжувалась і на міжнародному рівні: у 1993 році резолюцією Генеральної Асамблеї ООН була проголошена Декларація про викорінювання насилля щодо жінок – перший спеціальний міжнародний документ, направлений на боротьбу з цим явищем. Проте все, що могла зробити ООН в даному випадку – це «наполегливо закликати держави докласти всіх зусиль для повсюдного ознайомлення з Декларацією та її дотримання», оскільки документ не має для держав зобов’язуючої сили.

Поки Комісія ООН щодо статусу жінок виконувала свою нову задачу – моніторингу та контролю виконання Пекінської Платформи Дій та Пекінської декларації (1995 р.) – ключової міжнародної політики щодо гендерної рівності загалом, «естафету» боротьби з насильством проти жінок прийняла Рада Європи. Так в 2011 році у Стамбулі була підписана і у 2014 році вступила в силу Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. На відміну від інших регіональних документів, ця Конвенція може бути підписана та ратифікована (дія, необхідна для вступу документу в силу для підписанта) будь-якою державою світу. Станом на лютий 2017 року, Стамбульську конвенцію підписали 44 держави (позначені на малюнку червоним кольором), а ратифікували – 22 (позначені синім кольором) ³:

Стамбульська конвенція ⁴  – об’ємний та ґрунтовний документ, який:

• переводить у площину реальних зобов’язань раніше декларативні положення щодо викорінення насильства проти жінок;
• детально перераховує види насильства проти жінок та пропонує змістовні визначення термінів;
• зобов’язує встановити кримінальну відповідальність за домашнє насильство, переслідування (сталкінг), сексуальні домагання, каліцтво жіночих геніталій, примусовий шлюб, та інші види насильства проти жінок;
• зобов’язує створити систему комплексної підтримки жертв насильства, в тому числі притулки та телефонні лінії допомоги;
• зобов’язує держави забезпечити доступність захисних заходів та встановлює нові підходи щодо розслідування та доказів у даній сфері;
• встановлює механізм моніторингу ефективності застосування положень Конвенції на практиці;
• зобов’язує створити систему збору статистичних даних про випадки насильства, підтримувати відповідні дослідження;
• забороняє виправдовувати будь-які акти насильства культурою, звичаями, релігією, традиціями тощо.

Підготовча робота по ратифікації Стамбульської конвенції затягнулась в Україні на декілька років, і хоча зроблено вже немало (зокрема, були розроблені та прийняті в першому читанні декілька пов’язаних з конвенцією законопроектів ⁵ , восени 2016 року ратифікацію даної конвенції було відкладено, зокрема, через «нерозуміння» деякими депутатами термінів «гендер» та «сексуальна орієнтація». За певними прогнозами винесення і розгляд питання ратифікації Конвенції у Верховній Раді України може відбутись протягом лютого-березня 2017 року. Будемо сподіватися, оскільки дана ратифікація – один з найважливіших кроків, які зараз має зробити Україна у боротьбі з насильством проти жінок.

Тут саме час зазначити наступне: незважаючи на те, що міжнародні Конвенції мають обов’язкову силу, включають спеціальні механізми контролю виконання зобов’язань держав-членів (в тому числі – через звернення до Міжнародного суду ООН, Європейського Суду з прав людини), фактично змусити державу до певної дії досить проблематично. Держави досить неохоче передають міжнародним організаціям повноваження чи функції, які можуть зазіхнути на незалежність і самостійність в зовнішніх і внутрішніх справах. Якщо все ж таки держави погоджуються на це, то, по-перше, найчастіше передають лише права на кшталт «надавати пропозиції», «рекомендувати», а по-друге, навіть якщо передають повноваження приймати обов’язкові для себе рішення, міжнародні організації та судові органи мають не так багато дієвих методів впливу на держав-порушників. Якщо згадати, як непросто буває виконати судове рішення, яке стосується звичайної людини чи компанії, то виконання державою незручних для неї рішень залишається, фактично, справою добровільною. Зокрема, щодо України дані невтішні: лише близько 10% рішень Європейського Суду з прав людини виконуються українською державою. При цьому за кількістю скарг до даного суду станом на початок 2017 року Україна займає непочесне перше місце ⁶.

То що ми маємо урешті-решт? Чому міжнародні норми так складно і довго перевтілюються в якісь позитивні практичні наслідки для конкретних людей? Тому що міжнародна норма – це лише верхівка айсбергу, який має своїми складовими частинами внутрішнє законодавство держав, правозастосування, правосвідомість та політичну волю. Балансуючи між природністю та примусом, справедливістю та компромісом, міжнародне право залишається показником рівня розвитку людства загалом. Міжнародні правові документи – це не чарівні пігулки, які разом вирішать всі наші проблеми, вони – наш важливий орієнтир. Разом з тим, відповідальність за належний розвиток законодавства та правозастосовної практики залишається у держави та її органів, а відповідальність за формування безпечного простору для життя – частково на кожній і кожному з нас.

---

1. https://www.un.org/womenwatch/daw/CSW60YRS/CSWbriefhistory.pdf [↩]
2. https://www.slideshare.net/slideshow/the-global-impact-of-cedaw/13797392 [↩]
3. https://commons.wikimedia.org/wiki/File:DomesticViolenceConvention.svg [↩]
4. https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680093d9e [↩]
5. 4952 від 12.07.2016 http://w1.c1.rada.gov.ua/, 5294 від 20.10.2016 http://w1.c1.rada.gov.ua/ [↩]
6. https://www.eurointegration.com.ua/news/2017/01/26/7060704/ [↩]

Українське законодавство не містить означення термінів «гендер» і «гендерне насильство». Конвенція Організації Об’єднаних Націй 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (яка є частиною українського законодавства) та інші міжнародні договори, обов’язкові для України, теж не містять дефініцій цих термінів. У затвердженій 2015 року указом Президента України ¹  Національній стратегії у сфері прав людини вжито поняття «гендерне насильство» і «гендерна дискримінація», але так само без означень. Натомість українське законодавство дає означення термінів «гендерна рівність» і «гендерно-правова експертиза» ², у нормативних актах фігурують також (без означень) «гендерні питання» ³, «гендерні проблеми» ⁴, «гендерна ідентичність» ⁵, тощо. Зокрема, гендерна рівність — це «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства ⁶. Тобто, згадуючи гендер, українське законодавство не дає йому означення, але корелює його з поняттями «чоловіки й жінки», «стать».

Отже, розглядаючи проблематику гендерного насильства в українському законодавстві, потрібно зважати, що станом на січень 2017 року порушення й злочини кваліфікуються, а покарання за гендерне насильство визначаються відповідно до інших термінів і норм українських законів. Ідеться про такі терміни, як «насильство в сім’ї», «злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості», «торгівля людьми», «сексуальна експлуатація людини» тощо. Ці терміни відповідають поняттю гендерного насильства проти жінок у випадках, коли таке насильство спрямовано проти жінки, тому що вона жінка, або коли насильство впливає на жінок непропорційно.

Види гендерного насильства мовою українського законодавства є такі:

• насильство в сім’ї, яке, своєю чергою, поділяється на психологічне, сексуальне, економічне і фізичне насильство ⁷ ;
• злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості, які поділяються на зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв’язок, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх ⁸ ;
• торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, яка охоплює всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність ⁹;
• сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (зокрема примушування до заняття проституцією) ¹⁰.

У нормативних актах злочини проти статевої свободи і недоторканості згадуються ще з давніх часів: подібні норми містилися в церковному законодавстві, правових нормах Київської Русі, наступних законодавчих актах. Перелік таких злочинів і покарання за них поступово змінювалися: зґвалтування, блуд, двоєженство, скотолозтво, статеві зносини з родичами чи іновірцями вважалися злочинами вже у статуті князя Ярослава про церковні суди 1015–1054 років, до того ж існувала диференціація покарання залежно від соціального статусу потерпілої ¹¹. У Литовських статутах ХVІ століття була лише стаття про зґвалтування з покаранням у вигляді страти, але для доведення злочину обов’язкові були свідки, а звільнити від кари могли у разі шлюбу з потерпілою. Нормативні акти ХVІІІ–ХІХ століть, які діяли на території тогочасної України, поступово зменшували суворість покарання за такі злочини, виділяли злочини статевого характеру в окремі розділи, розширювати перелік таких злочинів та скасовували різницю у відповідальності осіб із різних станів (класів).

Кримінальний кодекс УРСР 1922 року й наступні вже містили досить близький до сьогоднішнього кримінального законодавства перелік злочинів у сфері статевої свободи та статевої недоторканості, серед них задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування жінки до вступу в статевий зв’язок особою, від якої вона матеріально чи по службі залежна, примушування до заняття проституцією. Кримінальний кодекс 1960 року додав нові обтяжливі обставини при визначенні покарання: вчинення зґвалтування особою, яка раніше скоїла такий злочин, групою осіб, особливо небезпечним рецидивістом і таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки. У новому Кримінальному кодексі України 2001 року добровільні статеві зносини осіб чоловічої статі більше не вважаються злочином, натомість чоловіків може бути визнано жертвами зґвалтування (раніше у вітчизняному законодавстві цього не було).

Проте далеко не всі види гендерного насильства давно відомі українському законодавству. Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, згідно з українською термінологією. Цю категорію правопорушень нормативно закріплено не так давно: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» набрав чинності лише 2002 року. Це був перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукав до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституцiйнi права i свободи члена сім’ї як людини та громадянина i завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. І якщо покарання за більшість видів сексуального чи фізичного насильства є в кримінальному законодавстві України вже досить давно, то санкції за психологічне й економічне насильство (а також за фізичне насильство, яке не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень) передбачено лише з 2003 року, до того ж в адміністративному законодавстві. Максимальна санкція за такі дії — адміністративний арешт на термін до п’ятнадцяти діб ¹². На сайті Міністерства соціальної політики розміщено перелік нормативних актів, які стосуються запобігання домашньому насильству.

Робота з удосконалення законодавства у сфері гендерного насильства триває. У 2010 році Кабінет Міністрів України затвердив план заходів у рамках національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 рок ¹³. У 2015 році указом Президента України ¹⁴  затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, серед цілей якої — створити ефективну систему протидії всім формам гендерного насильства, торгівлі людьми і рабству, надати якісну допомогу жертвам та привести законодавство у відповідність із міжнародними стандартами з питань протидії гендерному насильству. Згідно з цим указом, уряд затвердив план дій на період до 2020 року ¹⁵ , який передбачає низку заходів, спрямованих на досягнення зазначених у Національній стратегії цілей у сфері протидії гендерному насильству, та встановлює відповідальних за їх виконання. Це, зокрема:

• створення центрів надання допомоги постраждалим від гендерного насильства (на базі вивільнених приміщень реформованих закладів охорони здоров’я);
• створення центрів соціально-психологічної допомоги в усіх регіонах України;
• підвищення професійного рівня працівників поліції, прокурорів, адвокатів та суддів стосовно особливостей здійснення кримінального провадження щодо торгівлі людьми з приділенням особливої уваги відновленню і захисту прав постраждалих;
• систематичне навчання суддів і прокурорів щодо особливостей розслідування та розгляду справ, пов’язаних з домашнім насильством, та ін.

Кілька років триває підготовча робота з ратифікації Верховною Радою України Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції), яку Україна підписала ще 2011 року. Стамбульська конвенція встановлює відповідальність держав за вжиття всіх можливих заходів для запобігання насильству над жінками, для захисту жертв гендерного насильства і покарання злочинців. Конвенція дає детальний перелік видів такого насильства та встановлює спеціальний механізм моніторингу GREVIO, націлений на ефективне виконання її засад. У 2016 році у Верховній Раді України зареєстрували кілька пов’язаних зі Стамбульською конвенцією законопроектів:

• «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» ¹⁶  (№ 4952, ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
• «Про запобігання та протидію домашньому насильству» ¹⁷  (№ 5294, теж ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
• «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція)» ¹⁸  (передано на доопрацювання 17.11.2016).

У листопаді 2016 року ратифікацію Стамбульської конвенції в Україні відклали, зокрема тому, що в ній міститься термін «гендер». Одночасно із законопроекту № 5294 «Про запобігання та протидію домашньому насильству» перед ухваленням у першому читанні було вилучено термін «гендер». Станом на січень 2017 року існує велика імовірність, що ці документи буде ухвалено без цього терміна.

Крім Стамбульської конвенції і Конвенції ООН 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Україна підписала ще низку міжнародних документів, пов’язаних із гендерними питаннями, серед них:

• Загальну декларацію прав людини (1948);
• Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950);
• Європейську декларацію про рівність чоловіків і жінок (1988);
• Декларацію про викорінювання насилля щодо жінок (1993);
• Пекінську платформу дій та Пекінську декларацію (1995);
• Декларацію тисячоліття ООН (2000).

Проблем на шляху розвитку українського законодавства в гендерній сфері немало. Суттєва перешкода — переконаність представників багатьох державних органів (зокрема й суддів ¹⁹ ) у відсутності дискримінації в Україні та лобі традиціоналістів, які перешкоджають ратифікації Стамбульської конвенції і супровідних законопроектів. З іншого боку, проблема — декларативність багатьох правових норм і гарантій у сфері гендерного насильства, посилена невеликою судовою практикою та юридичною необізнаністю більшості громадян у питаннях дискримінації й гендерного насильства. Крім того, українські закони досі містять дискримінаційні щодо жінок норми (законодавство про працю, постанова про догляд за дитиною тощо) та норми, які призводять до непрямої дискримінації (є гендерно нейтральними, але стосуються сфер, де задіяно переважно жінок), що на практиці закріплює залежне і вразливе становище жінок. Зважаючи на недостатність фінансової й організаційної бази для захисту жертв насильства у системі правоохоронних органів, що спостерігається і в багатьох інших країнах Європи, ефективність боротьби з гендерним насильством залишається низькою.

---

1. Див.: Указ Президента України «Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини» № 501/2015 від 25.08.2015 [↩]
2. Див.: Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». [↩]
3. Див.: Постанова Кабінету Міністрів України № 479 від 06.05.2001. [↩]
4. Див.: угода між Державним комітетом України у справах сім’ї і молоді та Міністерством праці і соціального розвитку Російської Федерації про співпрацю у сфері сімейної політики та забезпечення гендерної рівності від 7 березня 2003 року. [↩]
5. Див.: Кодекс законів про працю України. [↩]
6. Див.: Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», стаття 1. [↩]
7. Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї». [↩]
8. Див.: Кримінальний кодекс України, розділ IV. [↩]
9. Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 149. [↩]
10. Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 303. [↩]
11. Див.: Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 тт. — К.: Ін Юре, 1997. — Т. 1: З найдавніших часів до початку 20 ст. / За ред. В. Д. Гончаренка. [↩]
12. Див.: Кодекс України про адміністративні правопорушення, стаття 173-2. [↩]
13. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80#Text [↩]
14. Див.: Указ Президента України «Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини» № 501/2015 від 25.08.2015  [↩]
15. Див.: Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року» № 1393-р від 03.11.2015 [↩]
16. Див.: http://w1.c1.rada.gov.ua/ [↩]
17. https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/1756-19?utm_source=chatgpt.com#Text [↩]
18. https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/1758-VIII?utm_source=chatgpt.com#Text [↩]
19. Опитування проведено в рамках проекту Ради Європи «Просування доступності правосуддя для жінок у п’яти країнах Східного партнерства — Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові й Україні» спільно з Харківською обласною фундацією «Громадська альтернатива». [↩]

Якщо насилля не видно, це не означає, що його не існує. Сексуальні злочини «ховаються» чи не найкраще: про них соромно говорити, їх складно довести, нерідко вони навіть мімікрують під норму. Проте цифри відкривають правду: за останніми даними, кожна третя жінка на землі зазнає фізичного або сексуального насильства, і в більшості випадків його здійснює інтимний партнер. Правозахисна організація RAINN теж наводить жахливі факти: сексуальне насилля відбувається кожні 109 секунд, і лише шестеро з тисячі насильників опиняються у в’язниці¹. Дослідники повторюють: це лише верхівка айсберга і жертв сексуальних злочинів набагато більше, попри цілу низку міжнародних організацій, конвенцій і місцевих законів, спрямованих проти сексуального насильства. Чому так відбувається, і чи можуть тут узагалі допомогти закони?

Щоб боротися з проблемою, потрібно її усвідомити, окреслити і зрозуміти, що або хто її причина. Статистика красномовно засвідчує, що переважну частину сексуального насилля здійснюють чоловіки над жінками ². Саме тому міжнародне право за останні десятиліття поповнилося, зокрема, такими документами:

• Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979)
• Декларація ООН про викорінення насильства щодо жінок (1993)
• Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011)

Крім того, на міжнародних трибуналах ³  у справах Руанди і колишньої Югославії сексуальне насилля було визнане геноцидом і злочином проти людства, а статут Міжнародного кримінального суду вважає зґвалтування й інші види сексуального насилля воєнними злочинами, тобто грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. В ООН створено посаду спеціального представника Генерального секретаря з питання сексуального насильства в умовах конфлікту.

Отже, світове співтовариство й окремі верстви населення визнають та окреслюють проблему, але це лише перший крок. Далі потрібні не тільки послідовні зміни внутрішніх законів держав, а й ґрунтовний перегляд ставлення пересічних громадян до сексуального насильства. Цей процес відбувається не так швидко, як хотілося б: імплементація нових норм у внутрішнє право держав затягується, а серед людей продовжують панувати безліч стереотипів (про віктимну поведінку жертви, про насильника-незнайомця, про «нормальність» і «приватність» сімейного насилля тощо). Факти і статистика просто не досягають потрібної аудиторії, багато хто навіть не в курсі, що за наявними даними лише 4 % насильників — незнайомці ⁴ тобто жахливу більшість сексуальних злочинів вчиняють знайомі з жертвою чоловіки.

Розгляньмо, як саме впливає розвиток міжнародного права на внутрішні закони держав і як усе це разом відбивається на рівні сексуального насильства в державах.

Міжнародне право, зокрема вказані вище документи, зазвичай слугують орієнтиром для законодавства різних країн. Заковика в тому, що міжнародні конвенції та договори обов’язкові для держави, тільки якщо вона належним чином погодиться з ними: підпише, ратифікує тощо. Ці процеси можуть розтягуватися на роки (як-от це відбувається у випадку ратифікації Україною Стамбульської конвенції), і міжнародні норми залишатимуться лише декларативними заявами з сумнівною практичною користю для захисту в місцевому суді. Тому перший важливий етап — надати міжнародній нормі обов’язкової сили всередині держави або ухвалити/змінити закон, який міститиме нові правила.

Міжнародні норми важливі ще й тому, що спонукають уживати єдину/узгоджену термінологію, яка звичайно дещо відрізняється в різних кранах, державних об’єднаннях і організаціях. Узагалі, термінологія — дуже важлива річ у законодавстві. Варто лише якомусь явищу, предмету чи дії не мати свого чіткого означення в нормативних актах, як знаходиться безліч способів уникнути справедливого покарання за очевидні, на перший погляд, порушення і злочини. Відтак жертві таких порушень і злочинів важче себе захистити. Здавалося б, що складного в означенні сексуального насилля чи зґвалтування, — всі вчили в школі біологію. Проте судова практика навіть найбільш розвинених країн свідчить, що можливі варіанти. Розгляньмо ці терміни.

Термінологія

Найновіший міжнародний документ, який містить означення сексуального насильства (sexual violence), — це Стамбульська конвенція 2011 року. Згідно з нею, сексуальне насильство — це такі форми свідомої поведінки:

• вчинення, без згоди, вагінального, анального або орального проникнення сексуального характеру в тіло іншої особи з використанням будь-якої частини тіла або предмета;
• вчинення інших актів сексуального характеру з особою без згоди;
• примушення іншої особи здійснювати акт сексуального характеру, без згоди, з третьою особою.

Саме сексуальне насильство вважається одним із найбільш травматичних і найпоширеніших порушень прав людини. Це один із видів гендерованого насилля, яких безліч: від «звичного» домашнього насильства і зґвалтувань до обливання кислотою, ушкодження жіночих статевих органів, примусових шлюбів та вбивства новонароджених дівчаток.

Різновидом сексуального насилля є сексуальні домагання (sexual harassment) — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру з метою або наслідками завдати шкоди гідності людини, зокрема шляхом створення загрозливих, ворожих, таких, що принижують гідність, образливих і агресивних умов ⁵. Сексуальні домагання можуть прибрати різну форму: від неістотних порушень до нападу. Підступність цієї форми сексуального насилля в тому, що більшість може вважати такі дії допустимими «особливостями» поведінки, фактично змушуючи жертву з ними миритися.

В українському законодавстві сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування ⁶. Отже, в Україні цей термін має вужче значення, бо передбачає наявність відносин підпорядкування між агресором і жертвою. А от терміна «сексуальне насильство» у нас узагалі немає, а замість нього є розділ Кримінального кодексу України під назвою «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи». Ніби непогано, але проблема в тому, що загального означення таких злочинів там теж немає, є лише конкретний їх перелік:

1. Зґвалтування
2. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом
3. Примушування до вступу в статевий зв’язок
4. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
5. Розбещення неповнолітніх

Тобто якщо наявність у насильницьких діях одного з цих злочинів довести не вдасться, то й покарання не буде (або це раптом виявиться зовсім не злочином проти статевої свободи). Наприклад, візьмімо термін «зґвалтування» — це «статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи». Колись на парах з кримінального права наш викладач любив жартувати, що якщо жінка вирішить зґвалтувати чоловіка, то це буде хуліганство. Аудиторія весело гиготіла: це ж можна безкарно хуліганити скільки завгодно. А тепер погляньмо на питання під іншим кутом: відповідно до постанови № 5 пленуму Верховного суду України від 30.05.2008, не можуть уважатися зґвалтуванням (або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом) статеві зносини, якщо погрози не передбачали фізичного насильства (наприклад, була погроза знищити або пошкодити майно, поширити певну інформацію тощо). Так само не вважатиметься злочином проти статевої свободи і недоторканості насильницьке введення в отвори тіла потерпілої особи різних предметів, якщо не буде доведено, що такі дії здійснено з метою задоволення статевої пристрасті. То як же такі дії кваліфікуватимуться? У названій вище постанові Верховний суд стверджує, що це можуть бути, зокрема, легкі тілесні ушкодження, мордування (якщо немає тілесних ушкоджень) або навіть те саме «смішне» хуліганство ⁷. Ось вона, термінологія. Зрозуміло, покарання в такому випадку можуть бути дуже різні, навіть мізерні штрафи, що взагалі нонсенс!

Проблеми з кваліфікацією випадків сексуального насилля є не лише в Україні. У США, де нібито «небезпечно» навіть затримати погляд на жінці довше, ніж дозволено, означення зґвалтування (rape) відрізняється залежно від штату, а в Міннесоті, Небрасці та Нью-Мексико цей термін узагалі не використовують в обвинуваченнях. У чому різниця? Різні злочини — різні покарання! Скажімо, гучна справа проти ґвалтівника зі Стенфорда Брока Тьорнера закінчилася сміховинним шестимісячним терміном не в останню чергу тому, що «не відбулося контакту його пеніса з жертвою» (фактично, він просто не встиг). А запихати непритомній жінці в піхву сторонні предмети — то вже інша справа. Звичайно, таке рішення судді Аарона Перські викликало величезне обурення, публічні протести і майже півтора мільйона підписів під петицією про звільнення судді з посади ⁸.

Ба більше, голосно залунали вимоги переглянути сам термін «зґвалтування», за прикладом ФБР, яке ще 2013 року змінило його з «примусового статевого акту» на «проникнення, безвідносно до його глибини, у піхву або анус, здійснене за допомогою будь-якої частини тіла або предмета, або оральний контакт зі статевим органом іншої людини без згоди жертви». А допоки такого означення у законах штатів немає, батько ґвалтівника може спокійно собі дозволити заяви на зразок «щось завелике покарання за якихось 20 хвилин активності».

Ще більше непевності і демагогії там, де сексуальне насилля проходить при несуттєвому або взагалі за відсутності тілесного контакту. Зокрема, у Латвії, яка теж ніяк не ратифікує Стамбульську конвенцію, обурені традиціоналісти кричать про загрози запровадження до законодавства країни нових «каламутних» понять, як-от «сексуальне домагання». Окремі активісти навіть безсоромно прирівнюють такі домагання до звичайних залицянь, що їх ми всі втратимо через «продукт радикальних феміністок» — Стамбульську конвенцію! І хоча серйозно сприймати такі заяви важко, вони свідчать про ставку на невігластво (адже термін «сексуальні домагання» закріплено ще в директиві 2002/73/EC ⁹ майже 15 років тому) та про наявність вух, які хочуть почути саме такі речі.

Насправді відправним пунктом у закріпленні терміна «сексуальні домагання» у європейському праві можна назвати ще 1986 рік, коли Європейський парламент ухвалив Резолюцію про насильство проти жінок ¹⁰. А у Великій Британії та Ірландії сексуальні домагання на правовому рівні визнавалися дискримінацією за ознакою статі ще у 1990-х роках (за прикладом США, де все почалося з закону «Про громадянські права» (Civil Rights Act) 1964 року). Складність цих юридичних конструкцій дуже допомагає традиціоналістам, які розуміють небажання більшості розбиратись у правових нюансах.

Статистика

Розгляньмо ефективність законів у сфері сексуального насилля на прикладі даних про зґвалтування у різних країнах світу ¹¹. Тут треба зробити кілька важливих ремарок про дані в наведеній нижче таблиці.

1.      У 98–99 % країн є відповідні закони, тобто з усіх сфер сексуального насильства ця найбільш урегульована на законодавчому рівні.

2.      Дані (кількість зґвалтувань) подаються відповідно до офіційно зафіксованих фактів зґвалтувань (на підставі заяв жертв чи іншим чином виявлених), що, звичайно, набагато менше за реальну кількість таких злочинів навіть у розвинених країнах.

3.      Кількість виявлених порушень суттєво залежить від того, що вважається зґвалтуванням, наскільки ефективно працює система виявлення злочинів та наскільки самі жертви схильні повідомляти про зґвалтування.

4.      У переважній більшості випадків жертвами зґвалтувань стають жінки, а кількість заяв указано на 100 тисяч населення (а не 100 тисяч жінок), тому кількість жертв саме серед жінок фактично вдвічі більша за наведені цифри.

Потребують пояснень також основні відмінності в означенні зґвалтувань у різних країнах, які фігурують у таблиці. Наприклад, зґвалтування у законодавстві може мати широке (проникнення будь-яким предметом або інші насильницькі дії сексуального характеру) або вузьке (лише статевим органом, лише статевий акт) означення. Різниться й означення того, як має бути висловлено/виявлено незгоду на сексуальні дії: чи має бути опір, чи має бути сказано чітке «ні», чи достатньо відсутності «так» (найпрогресивніший варіант). Що стосується зґвалтувань у шлюбі, то в таблиці червоним кольором зазначено ті країни, де такі дії НЕ вважаються злочином (без деталізації щодо кількості заяв у поліцію, судових розглядів чи вироків).

Країна	Закон (особливості)	Факти про зґвалтування	Кількість зґвалтувань 12
			1996	2001	2006	2010
Австралія	Термін «зґвалтування» дещо різний залежно від штату: від «статевого акту без згоди» до «проникнення сексуального характеру без згоди». Максимальне покарання — довічне ув’язнення.	Розвинена правова система і доволі адекватне ставлення до жертв призводить до частіших повідомлень про злочин.	Немає даних	Немає даних	91,6(2003)	28,6
Австрія	Законодавче означення зґвалтування широке. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років 13 Окремі норми регулюють зґвалтування у шлюбі.	Багато скарг на зґвалтування з боку мігрантів — мусульман і африканців (2016).	Немає даних	Немає даних	8,5	10,4
Азербайджан	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 до 8 років. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років (за зґвалтування особи віком молодше за 14 років).	Через ризик «втратити честь», традиції і корупцію в лавах поліції у більшості випадків жертви не повідомляють про зґвалтування.	0,9	0,5	0,4	0,2
Аргентина	Термін «зґвалтування» не використовується, покарання за насильницький статевий акт — від 3 до 20 років. Закон вимагає доказів у вигляді явних тілесних ушкоджень або свідків.	Є дані про вороже ставлення до жертв з боку поліції, лікарів і судів; виправдання ґвалтівників.	Немає даних	Немає даних	8,4	8,5(2008)
Афганістан	За законом не зґвалтування є злочином, а секс поза шлюбом. Тому покарання (до 15 років ув’язнення) призначається саме за це і його може отримати і сама жертва (є реальні приклади).	За місцевими звичаями статеві стосунки поза шлюбом караються смертю.	Дані вважаються невірогідними
Багами	З 2008 року законодавче означення зґвалтування дуже широке, а покарання за зґвалтування (чи спробу) — довічне ув’язнення (було від 7 років).	Зґвалтування у шлюбі не вважається зґвалтуванням (за законом).	Немає даних	Немає даних	22,2	22,7
Бангладеш	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Максимальне покарання — довічне ув’язнення. Досі не скасовано тест «двох пальців» (проникнення у піхву пальцями для визначення «звичності сексу» для постраждалої жінки).	Майже 90 % чоловіків уважають, що без опору немає зґвалтування. Зґвалтування у шлюбі не є зґвалтуванням (за законом).	Немає даних	Немає даних	7,82	Немає даних
Беліз	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі криміналізовано з 1999 року. Покарання за зґвалтування великі — від 8 років до довічного ув’язнення.	На практиці покарання не завжди такі великі.	Немає даних	Немає даних	15,3	6,7
Бельгія	Законодавче означення зґвалтування дуже широке (будь-яке проникнення сексуального характеру, будь-яким способом чи засобом). Покарання — від 5 до 30 років ув’язнення.	На практиці покарання бувають невеликими (наприклад, 2 роки). Розвинена правова система призводить до частіших повідомлень про злочин.	14,6	22,6	26,3	27,9
Білорусь	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання за зґвалтування — від 3 до 7 років (до 15 років за обтяжувальних обставин). Окремого закону про зґвалтування у шлюбі немає, але декриміналізації теж немає.	Заяви про зґвалтування у шлюбі нехарактерні через традиційні погляди на роль жінки.	5,4	7,5	3,6	2,3 (2009)
Болгарія	Законодавче означення зґвалтування широке. Покарання за зґвалтування — від 2 до 8 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).	Проблема у притягненні до відповідальності ґвалтівників, жертви яких не давали їм відсіч.	9,3	7,4	6,8	2,8
Болівія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі стали незаконними лише з 2013 року. Покарання за зґвалтування теж стали суворішими — 4–10 років (малолітньої дитини — до 20 років).	Щоб зґвалтування було визнано злочином, жертва має висунути офіційні звинувачення.	Немає даних	Немає даних	12,2	26,1
Боснія і Герцеговина	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування під час Боснійської війни багато хто вважає частиною геноциду. Розгляд справ щодо тодішніх злочинів триває. Покарання за зґвалтування — від 1 до 15 років тюрми.	У 2015 році військовий суд уперше присудив компенсацію жертві 1993 року (без відсилання до інших судів).	Немає даних	Немає даних	1,1	1,2
Велика Британія (Англія й Уельс)	Законодавство оновлено 2003 (Англія й Уельс) та 2009 (Шотландія) року. Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).	Лише 15 % постраждалих звертаються у поліцію. 60 % жінок уважають, що якщо не пролунало «ні», то зґвалтування не було. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.	11,7	18,6	25,6	29,4
Вірменія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Необхідна умова — насильницькі дії чи погрози, а не відсутність прямої згоди. Покарання за зґвалтування — від 3 до 6 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).	Традиції покладають провину й сором на жертву зґвалтування. Закон не має чіткого означення зґвалтування у шлюбі як злочину.	1,2	0,9	0,3	0,4
Греція	Законодавче означення зґвалтування широке, проте не охоплює зґвалтування у шлюбі. Покарання — ув’язнення (термін визначає суд).	Повідомляється, що лише 5 % жертв звертаються у поліцію.	1,3	1,0	2,4	1,9
Грузія	Законодавче означення зґвалтування дуже вузьке. Покарання — від 25 років тюрми до смертної кари.	Інші дії сексуального характеру (без згоди) теж караються законом.	0,9	1,0	3,8	1,9
Данія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. У 2013 році шлюб нарешті перестав уважатися виправданням зґвалтувань. Покарання за зґвалтування — максимум 8 років (12 за обтяжувальних обставин).	Відсутність вимоги отримати чітку згоду на секс («так») веде до виправдання злочинців і критики з боку правозахисників.	7,4	9,2	9,7	6,4(2009)
Естонія	Законодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання за зґвалтування — від 1 до 5 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).	Жертва має довести застосування сили чи неспроможність опиратися.	6,6	5,3	11,4	6,0
Зімбабве	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімального покарання не встановлено, максимальне — довічне ув’язнення.	Є міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу. Близько 70 % жертв у віці 11–16 років.	28,7	44,7	40,0	Немає даних
Ізраїль	З 2014 року законодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання — від 16 до 20 років ув’язнення.	Майже 80 % жінок заявили, що живуть, «постійно боячись сексуального нападу».	Немає даних	Немає даних	19,1	17,5(2008)
Індія	Зґвалтування у шлюбі (при спільному проживанні) не є злочином. З 2013 року законодавче означення зґвалтування розширено. Покарання — від 7 років ув’язнення до смертної кари.	Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування. У 98 % зґвалтувань жертва знала насильника.	1,5	1,5	1,7	0,4
Ірландія	Законодавче означення зґвалтування широке. Максимальне покарання — довічне ув’язнення, мінімального немає.	13 % жінок зазнали зґвалтувань (або спроби). 91 % жертв знали нападників.	4,9	5,8	10,0	10,7
Ісландія	Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання — лише 1 рік, максимальне — 16 років. У 1992 році покарання було пом’якшено.	Мінімальне покарання (близько року) не рідкість. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.	16,4(1997)	Немає даних	23,9	24,9(2009)
Італія	Використовується широкий термін «сексуальне насильство». Законодавство змінилося з 2009 року після низки гучних зґвалтувань іноземцями. Найвище покарання змінено на довічне ув’язнення, інші покарання збільшено, мінімальне — 5 років.	Суспільна думка і навіть судові рішення містять віктімблеймінг (не той одяг, попереднє статеве життя жертви).	2,0	4,3	7,7	Немає даних
Канада	У 1983 році термін «зґвалтування» було замінено на «напад сексуального характеру» (sexual assault) з дуже широким значенням. Покарання — від півроку до 14 років ув’язнення.	За наявними даними, жертви звертаються в поліцію лише у близько 10 % випадків.	Немає даних	Немає даних	1,7	1,7
Кіпр	Законодавче визначення зґвалтування досить вузьке. Мінімального покарання немає, максимум — довічне ув’язнення.	Лише невелика частка заявлених зґвалтувань доходить до суду.	1,1	2,3	3,4	2,5(2009)
Киргизстан	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 років до довічного ув’язнення. За примушення до дій сексуального характеру — від 2 до 8 років.	Залишається проблемою «викрадення нареченої» (та її зґвалтування, відмова родини від неї).	7,8	6,5	5,1	5,9
Латвія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімальне покарання за зґвалтування — 2 роки позбавлення волі, максимальне — довічне ув’язнення.	Є свідчення про віктімблеймінг з боку поліції.	5,3	5,1	5,7	3,5
Литва	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімального покарання за «звичайне» і групове зґвалтування немає, встановлено максимальну межу — 7 і 10 років відповідно. Максимальне покарання — 15 років (за зґвалтування дитини).	Концепцію зґвалтування у шлюбі не сприймає консервативна більшість, тому заяви про такі типи зґвалтувань — рідкість.	4,7	5,1	7,5	6,3
Мальдіви	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі не вважається злочином. Секс поза шлюбом заборонено, саму жертву може бути засуджено. Максимальне покарання за зґвалтування — смертна кара.	Заяв про зґвалтування дуже мало, мало вироків. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.	2,8	1,8	0,3	Немає даних
Молдова	Зґвалтування трактується досить вузько, проте мінімальне покарання за інші дії сексуального характеру — теж 3 роки. Максимальне покарання (за наявності тяжких наслідків) — довічне ув’язнення.	Відзначено упереджене ставлення до жертв зґвалтування, в окремих випадках є проблеми з відкриттям проваджень.	5,8	4,7	6,2	10,3
Нідерланди	Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімального покарання немає, максимальне — 12 років, або 15 років у разі смерті жертви, можливий штраф.	На 2014 рік посідає 4-те місце в Європі за поширеністю сексуального насильства.	9,2	10,8	8,7	9,2
Німеччина	Означення зґвалтування розширено 2016 року. Мінімальне покарання — 2 роки, максимальне не встановлено (лише для окремих випадків — до 10 років).	Лише 8 % справ про зґвалтування закінчуються вироком (дані 2014 року).	7,6	9,6	9,9	9,4
Нова Зеландія	Зґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме: мінімального покарання немає, максимальне — 20 років.	У 2013 році була серія протестів проти дій поліції і віктімблеймінгу. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	26,6	21,5	32,2	25,8
Норвегія	Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання (2 роки) є лише для окремих видів зґвалтувань, максимальне — 21 рік.	За даними 2010 року, 16 % заяв доходять до суду і 12 % завершуються вироком. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	9,6	12,4	18,0	19,2
Перу	Окремого терміна «зґвалтування» немає, є «сексуальне насильство». Покарання — від 4 років до довічного ув’язнення.	Експерти відзначають сексизм, віктімблеймінг навіть на судовому рівні.	18,5	22,5	20,8	23,5(2009)
Південно-АфриканськаРеспубліка	З 2007 року законодавство дуже сучасне. Зґвалтування в шлюбі протизаконне. Законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 10 років до довічного ув’язнення.	Один із найвищих показників зґвалтування дітей (імовірно через міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу). Невіра у поліцію.	Немає даних	113,5(2002)	137,6	132,4
Північна Ірландія	Законодавство оновлено 2008 року, означення зґвалтування вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).	Експерти відзначають віктімблеймінг навіть серед молоді. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	17,6	17,3	26,2	Немає даних
Польща	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке (в рамках злочинів проти статевої свободи й порядності). Окремо визначено насильницькі статеві відносини (покарання — від 2 до 12 років) та інші сексуальні дії (покарання — від 6 місяців до 8 років).	У 2017 було подано законопроект про заборону абортів у разі зґвалтування.	5,1	6,1	5,2	4,1
Португалія	Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — 3–10 років.	Експерти відзначають мачизм, віктімблеймінг і тривалі судові розгляди.	4,9	3,6	3,2	4,0
Республіка Корея	Законодавство оновлено 2013 року, означення зґвалтування залишається вузьким. Покарання — від 3 років до довічного ув’язнення.	Судові розгляди рідко завершуються тюремним ув’язненням.	11,8	13,2	13,3	13,6
Румунія	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 3–10 років, та 5–18 років (за обтяжувальних обставин).	Зґвалтування у шлюбі було визнано злочином лише 2000 року.	6,0	5,8	5,2	4,7 (2009)
Сінгапур	Зґвалтування у шлюбі не є злочином. Законодавче означення зґвалтування вузьке, проте покарання однакове і для «інших видів проникнення сексуального характеру» — до 20 років ув’язнення.	Понад 50 % заяв про зґвалтування завершуються вироками.	2,8	3,0	2,7	Немає даних
Словаччина	Зґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме — від 5 до 25 років.	Жертва має пройти через довгі допити, запитання ґвалтівника.	3,9	3,1	3,2	2,6(2009)
Словенія	Зґвалтування трактується вузько, покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.	95 % жертв не повідомляють про зґвалтування, особливо у шлюбі.	3,4	5,0	2,7	3,1
США	Федеральне законодавче означення зґвалтування широке, але не в окремих штатах. Покарання (федеральний закон) — від штрафу до довічного ув’язнення.	Кількість заяв про зґвалтування зменшується (40 років). Розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	35,1	31,2	30,2	27,3
Таїланд	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 років ув’язнення до страти (у разі суттєвих травм чи смерті жертви). Зґвалтування у шлюбі стало протизаконним лише 2007 року.	Смертна кара — велика рідкість. Високий рівень віктімблеймінгу. Сексуальне насилля романтизується.	5,9	6,4	8,0	6,7
Туреччина	Термінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 7 до 18 років. Сексуальне насильство у шлюбі стало протизаконним лише 2005 року. З 2004-го із законів вилучено посилання на звичаї, цнотливість, пристойність тощо.	За опитуванням 2003 року, 33 % поліцейських погодилися, що «окремі жінки заслуговують зґвалтування»; суттєвий віктімблеймінг.	1,2	1,9	2,5	Немає даних
Угорщина	Термінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 2 до 15 років ув’язнення.	Великий відсоток справ про зґвалтування завершуються вироком.	4,1	5,8	2,6	2,5
Україна	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — від 3 до 15 років ув’язнення. Погроза майнового характеру вважається недостатньою, щоб кваліфікувати зґвалтування.	Реальні випадки зґвалтувань приблизно вдесятеро разів частіші, ніж офіційна статистика. Наявний віктімблеймінг.	3,5	2,4	2,1	1,4
Фінляндія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення. Насильницькі сексуальні дії без статевого акту караються штрафом або ув’язненням до 3 років.	У 2010 році 74 % фінів назвали провокаційну поведінку жінок причиною насильства. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	7,7	8,9	11,6	15,2
Хорватія	Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.	Більшість покарань помірні, нерідкі подвійні медобстеження (через неузгодженість процедур або брак матеріалів жертва змушена проходити медобстеження двічі).	2,0	3,9	4,2	3,2
Чехія	Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від півроку до 18 років ув’язнення.	У 2015 році третина населення підтримувала віктімблеймінг.	6,6	5,5	5,2	4,6(2009)
Чилі	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 до 15 років ув’язнення. До 2004 року вік статевої згоди був 12 років 14. Зґвалтування у шлюбі є злочином з 1999 року.	Жертви зґвалтування не мають права на аборт. На розгляді Сенату є закон про дозвіл абортів при зґвалтуванні.	4,2	8,8	11,4	Немає даних
Швейцарія	Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення.	Приблизно кожна п’ята справа про зґвалтування закінчується вироком.	4,9	6,3	8,5	7,1
Швеція	З 2005 року законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 2 до 10 років ув’язнення.	У 2009 році кількість вироків (щодо зґвалтувань) була найнижчою у Європі. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.	14,2	23,5	40,6	63,5
Шотландія	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке, проте максимальне покарання за інші види проникнення аналогічне. Максимальне покарання — довічне ув’язнення і фінансові санкції.	Кримінальні справи відкриваються приблизно у 25 % заяв про зґвалтування. Проте правова система спонукає повідомляти про злочини.	11,8	11,6	18,0	17,0(2009)
Шрі-Ланка	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 7–20 років (проте мінімальні покарання визнано невідповідними Конституції). За законом, зґвалтування у шлюбі не є злочином.	Справи про зґвалтування розглядають (у середньому) від 2 до 6 років. 96,5 % ґвалтівників не було покарано. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.	3,9	6,4	7,4	Немає даних
Японія	Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Мінімальне покарання — 3 роки. Мінімальне покарання за грабіж суворіше, ніж за зґвалтування.	Жертви мають право зберігати анонімність і свідчити на судовому процесі через відеочат.	1,2	1,8	1,5	1,0

Що можна сказати, переглянувши таблицю? Що дані жахають мінімальними покараннями за скалічені життя жінок і дітей, постійними обвинуваченнями жертви у злочині, «нормальністю» сексуального насильства майже в усіх куточках світу! Жінкам ніде сховатися, на планеті просто немає місця, де вони були б у безпеці. Причому саме по розвинутих і демократичних країнах видно весь масштаб проблеми: що більше захисту жертва сподівається отримати від держави, то ширше піднімається завіса над реальними масштабами насилля проти жінок. Це при тому, що в кращому разі лише 10–15 % жертв повідомляють у поліцію про зґвалтування, а 47 держав до сьогодні взагалі не вважають зґвалтування у шлюбі злочином ¹⁵.

Звичайно, ця таблиця та й будь-які наявні статистичні дані не дозволяють порівняти реальну кількість зґвалтувань у різних країнах: ми бачимо лише офіційно зафіксовані випадки, верхівку айсберга. Порівнюючи дані різних держав, слід також зважати на їхні історичні події, зокрема військові конфлікти, державні перевороти, міграцію тощо. Та й сам термін «зґвалтування» помітно відрізняється навіть у законах, не те що в людській свідомості, тому те, що одна жінка схильна вважати насильством, інша цілком може сприйняти за «чоловічу природу». І якщо канадку від заяви в поліцію утримуватимуть сором і небажання ретравматизації, то для жінок в окремих мусульманських країнах така заява може крити ризики для життя.

Один із головних висновків, який можна зробити на підставі цих даних, — хай там яким досконалим буде закон і яким суворим буде заявлене покарання, та без адекватної системи правосуддя він не працюватиме. Якщо правоохоронні органи, суди ставляться до жертви насильства упереджено, це веде не лише до мінімальних чи умовних вироків, а й до того, що справи просто не доходять до суду. І якщо жертва не довіряє поліції або суспільна думка і місцеві традиції створюють для неї ризики при подачі заяви, то й самої заяви не буде. Хороший приклад — Південно-Африканська Республіка, де з 2007 року діє законодавство, яке може правити за взірець навіть Сполученим Штатам Америки. Та ще й мінімальне покарання за зґвалтування у ПАР аж 10 років — стільки, як максимальне покарання у Фінляндії, Швейцарії чи Португалії. При цьому саме у ПАР найбільша кількість заявлених зґвалтувань у світі — приблизно удев’ятеро більше, ніж у Фінляндії, у 19 разів більше, ніж у Швейцарії, у 33 рази більше, ніж у Португалії (дані 2010 року). Навряд чи хтось припустить, що південноафриканки частіше звертаються до поліції. Правда набагато сумніша: закон не захистить там, де він діє лише на папері.

Позитивний приклад — це також країни, де велика кількість заяв про зґвалтування завершуються засудженням злочинця, тобто де правоохоронні і судові органи нормально виконують свою роботу. Наприклад, у Сінгапурі приблизно 50 % усіх заяв завершується вироками і статистика показує у 50 разів менше звернень про зґвалтування, ніж у сумнозвісній Південно-Африканській Республіці. Це при тому, що Сінгапур — країна цілком традиційних поглядів і зґвалтування у шлюбі злочином там не вважається, а мінімальний вирок не встановлено взагалі.

Схожі результати бачимо в Угорщині, де кількість заяв про зґвалтування поступово зменшується. Спад насильства спостерігається і там, де завдяки розвиненій правовій системі і ставленню суспільства жертва вже давно схильна звертатися до поліції (наприклад, в Австралії). Протилежні результати демонструють Норвегія, де лише 12 % заяв завершується вироками, та Швеція, де покарання відбуває лише кожен п’ятий заявлений ґвалтівник. Хоча і з цими цифрами слід бути обережними: 2005 року означення зґвалтування у Швеції вельми розширено, до того ж ця країна відома високим рівнем захисту прав жінок, що не може не впливати на кількість звернень жінок у поліцію.

Отже, ефективна боротьба з сексуальним насиллям у правовій площині можлива за таких основних умов: визнання проблеми суспільством, створення/удосконалення відповідних нормативних актів, якісна робота правоохоронних органів, неупереджена і непідкупна судова система. У разі відсутності якоїсь із цих умов захист жертви сексуального насилля суттєво ускладнюється і вимагає чималих додаткових зусиль, як-от залучення ЗМІ, громадських організацій, публічний розголос тощо. Крім того, зважаючи на статистику, законодавче регулювання має бути спрямовано передусім на захист жінки від знайомої людини, зокрема покликане захистити її від насильства з боку сексуального партнера.

Історія — це те, що твориться навколо нас сьогодні. Ми не можемо вповні осягнути значення певних змін для майбутнього, поки це майбутнє не настало. Вивчаючи міжнародне право у кінці 1990-х, я не знала, що саме тоді у Європі лише зароджувалася міцна правова база для боротьби з сексуальною дискримінацією і насильством. Як багатьом не дуже обізнаним і не дуже свідомим, мені здавалося, що особливих проблем у цій сфері розвинена Європа не має. А проблеми не просто були — виявляється, ми лише продовжуємо поступово їх розуміти, за допомогою науки, логіки і фактів викриваючи насильство, яке маскується під традиції, «природу» або жарти. Так, незнання і невігластво зажди були добрими друзями будь-якого зла. Тож повернімося на початок: якщо насильства не видно, це не означає, що його не існує. І кожна людина сама обирає, ким бути у цьому випадку — стороннім спостерігачем, сліпим мандрівником чи центром змін.

---

1. Див.: The Rape, Abuse & Incest National Network — американська правозахисна організація, яка бореться проти сексуального насилля, дані: https://www.rainn.org/about-sexual-assault [↩]
2. Harrendorf, Haskenan, Malby, Stefan, Marku, Steven. «International Statistics on Crime and Justice» (PDF). www.unodc.org. United Nations Office on Drugs and Crimes. [↩]
3. Допоміжний орган Організації Об’єднаних Націй. [↩]
4. Kelly, Gary (2011). Sexuality today. New York, NY: McGraw-Hill. ISBN 9780073531991 [↩]
5. Див. статтю 40 Стамбульської конвенції. [↩]
6. Див. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». [↩]
7. «Примушування вступити у статевий зв’язок» тут теж може не підходити, бо такі дії стосуються лише особи, від якої жертва матеріально або службово залежна. [↩]
8. Див.: https://www.change.org/p/california-state-house-impeach-judge-aaron-persky [↩]
9. Див.: http://www.equalrightstrust.org/ertdocumentbank//EU%20Directive%202002-73%20amending%2076-207.pdf [↩]
10. Див.: http://ec.europa.eu/justice/gender-equality/files/your_rights/final_harassement_en.pdf [↩]
11. Див.: https://www.unodc.org/documents/data-and-analysis/Crime-statistics/International_Statistics_on_Crime_and_Justice.pdf, https://en.wikipedia.org/wiki/Rape_statistics, http://www.stopvaw.org/Country_Pages, http://www.legislationline.org/documents/section/criminal-codes [↩]
12. На 100 000 населення, за рік, відповідно до заяв у поліцію. [↩]
13. Тут і далі вказано роки позбавлення волі. [↩]
14. Тобто 12-річна дівчина вважалася такою, яка може дати свідому згоду на секс. [↩]
15. Див.: https://en.wikipedia.org/wiki/Marital_rape [↩]

Матеріали кампанії «A CALL TO MEN» («Заклик до чоловіків)». Організація A CALL TO MEN просуває здорову та респектабельну маскулінність, яку не можуть уразити такі соціальні захворювання, як насилля щодо жінок та дітей, сексуальні домагання, агресивне домінування тощо.

Текст з журналу «Я» № 41 (2016) «Гендер і насильство» 

У сфері забезпечення гендерної рівності США відомі, зокрема, серед міжнародної спільноти, як країна, що успішно працює із питанням подолання гендерного насильства. Так, Національна коаліція проти домашнього насильства вже понад 30 років займається подоланням насильства в сім’ї. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів цієї проблеми. Досвід США щодо боротьби з гендерним насильством є цінним з погляду на його довготривалість і масштабність. Ще в 1960-70-х роках проблема гендерного насильства актуалізувалася завдяки активісткам другої хвилі фемінізму. Тепер це – цілий рух проти насильства, який об’єднує велику кількість державних структур і громадських організацій. Важливою ознакою активності є те, що чоловіки на рівні із жінками долучилися до діяльності з подолання насильства, зайнявши свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement).

Проблема гендерного насильства: статистичні дані

У США, як і у світі загалом, питання насильства проти жінок залишається актуальною проблемою. Маючи тридцятилітній досвід попередження і подолання насильства, американці ретельно підраховують масштаби проблеми та ризики, пов’язані з нею.

Згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, 25 % жінок зазнають домашнього насильства протягом життя. З’ясовано, що жінки віком 20-24 роки мають найбільшу вірогідність зазнати насильства з боку інтимного партнера. Близько 2/3 усіх зґвалтувань у США відбувалися з боку особи, яку жертва знала. Кожна шоста жінка протягом життя була жертвою зґвалтування чи спроби зґвалтування.

Чоловіки-активісти та чоловічі організації проти насильства

Чому певні чоловіки вирішили присвятити своє життя активізму задля жінок? Вони почали помічати, що насильство, у тому числі й сексуальне, чиниться переважно проти жінок, а агресорами є чоловіки. Тому, якщо чоловіки – значна частина цієї проблеми, можливо, вони повинні щось зробити, аби її зрозуміти і розв’язати. Такою є передісторія створення чоловічих організацій, у тому числі й «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування», заснованої у 1997 році у Вашингтоні.

Активісти чоловічого руху проти насильства добре знають, що насильство з боку інтимного партнера – одна з найбільш поширених форм насильства проти жінок. Координатор тренінгів чоловічої організації «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування» (Men Can Stop Rape) Джозеф Самалін зазначає: «85-90 % сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає (звісно, незнайомці теж це роблять, але рідко). Тобто, найчастіше сексуальне насильство відбувається у контексті усталених відносин». Саме про таке насильство значно важче повідомляти, адже воно є радше приватною справою. Питанням довіри, яку обмануто. Тому домашнє насильство, передусім сексуальне, досить рідко ідентифікується органами державної влади та громадськими організаціями. Про нього жертви найчастіше мовчать. І завдання руху проти насильства – розірвати цей ланцюг мовчання.

85-90% сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає.

Співзасновник організації «Звернення до чоловіків» (A Call To Men) Тед Банч переконаний: чоловіки завжди долучалися до жіночого руху, що боровся проти домашнього насильства. Просто чоловіки були менш помітною силою. Наразі в США ситуація змінюється: чоловіки звертаються до інших чоловіків щодо глобальної проблеми насильства проти жінок. Подібних організацій, які проводять освітні тренінги, інформаційні кампанії, безпосередню роботу в спільнотах чимало: окрім уже згаданих, це «Залучення чоловіків» (Men Engage), «Чоловіки зупиняють насильство» (Men Stopping Violence) та інші.

Стратегічно важливим є використання так званого типу освіти «рівний рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема. Коли чоловіки мають змогу сісти і поговорити, чому вони є агресивними, сильними і неемоційними. Що означає бути чоловіком? Що очікує американське суспільство від американського чоловіка? Що очікує їхня локальна спільнота та родина? Чи зручно почуваються хлопці й чоловіки у суспільстві, де сила та влада проявляються шляхом пригнічення слабших, які найчастіше є жінками?

Активіст Джексон Катц працює з підлітками в школах, показує їм навчальний фільм «Круті хлопці: насильство, медіа і криза маскулінності» (Tough Guise: Violence, Media & the Crisis in Masculinity ¹ ) і обговорює потім проблемні аспекти фільму – що означає бути справжнім чоловіком в американському суспільстві і як цей образ зображується засобами масової інформації.

Значний вплив на розвиток чоловічої активності в США мала «Кампанія білої стрічки» (White Ribbon Campaign ² ), яка започаткована в Канаді у 1991 році. У 1989 році в одній із шкіл Монреаля у результаті стрілянини загинуло 14 жінок. Як виявилося, агресор здійснив цей злочин на ґрунті ненависті до жінок і фемінізму. Чоловіки, які підтримують гендерну рівність, вирішили об’єднатися задля попередження подібної мізогінії. Наразі ця ініціатива діє в 60-ти країнах світу. Кампанія символізує намір чоловіків ніколи не чинити насильства, не сприяти йому чи не залишатися байдужими до питання на сильства проти жінок.

Досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством проти жінок набуває все більшого розповсюдження загалом у світі. Так, Генеральний секретар ООН у 2009 р. заснував Міжнародну мережу чоловіків-лідерів, які протистоять насильству проти жінок. До мережі залучені письменник Паоло Коельо, екс-міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні, екс-президент Чилі Рікардо Лагос та інші. Серед них і двоє відомих американських активістів чоловічого руху проти гендерного насильства.

Інформаційні кампанії з протидії гендерному насильству

Фахівці/-чині стверджують, що важливо проводити масштабні інформаційні кампанії через медіа. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до груп ризику насильства. Наприклад, президент Барак Обама оголосив лютий 2011 року місяцем привернення уваги до насильства серед підлітків, які зустрічаються (Teen Dating Violence Awareness and Prevention Month). Квітень вважається місяцем уваги до сексуального насильства (Sexual Assault Month), а жовтень – до проблеми домашнього насильства (Domestic Violence Month).

Якщо ж звернутися до проблеми насильства серед підлітків, то, згідно із статистичними даними, кожен / кожна третій/-тя зазнає насильства чи знущання з боку однолітків. Громадські організації постійно готують інформаційні та освітні матеріали для шкіл, аби привернути увагу до проблеми знущання. Наприклад, одна з кампаній мала слоган «Допоможи розірвати цикл насильства» і закликала учнівство поширювати інформацію про проблему у своїх навчальних закладах.

Активістська спільнота переконана, що спільними зусиллями можливо донести до різних чоловіків – незалежно від віку, етнічної приналежності, рівня доходу та регіону – проблему, яка стосується кожного. Адже чоловіки мають мам, сестер, доньок, і не хочуть, аби вони страждали. Тед Банч захоплено каже, що за 5 років діяльності його організація «Звернення до чоловіків» залучила 25 тисяч чоловіків. Вони переконані, що справжня людина не повинна чинити насильство та принижувати гідність інших. На сайті організації було розміщено заклик до 10 дій, які чоловіки можуть зробити, аби попередити домашнє та сексуальне насильство:

1. Визнай, що чоловіче домінування є основою домашнього і сексуального насильства.
2. Не підтримуй і не мовчи стосовно чоловіків, які чинять насильство.
3. Не виконуй ті соціально сконструйовані ролі, які передбачають насильство.
4. Мовчання – це підтримка. Коли ти мовчиш щодо фактів домашнього насильства, свідками яких стаєш, ти таким чином сам підтримуєш насильство.
5. Виховуй синів і молоде покоління чоловіків щодо попередження домашнього насильства.
6. «Звільнися від чоловічої клітки (man box)» – кинь виклик традиційним стереотипам про маскулінність, які базуються на прояві сили та насильства.
7. Прийми факт того, що насильство проти жінок не скінчиться, якщо чоловіки не стануть частиною розв’язання проблеми.
8. Не підтримуй хибні уявлення про те, що причиною домашнього насильства є психічні хвороби, хімічна залежність, психологічна нестабільність, стрес тощо. Коріння насильства – це чоловіче домінування та відповідна соціалізація чоловіків.
9. Візьми відповідальність за створення ефективних шляхів поширення інформації про проблему домашнього і сексуального насильства.
10. Створи відповідальну чоловічу підтримку у власній спільності задля подолання насильства проти жінок.

З проблемою сексуального насильства намагаються боротися як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях. Зокрема, Далласький кризовий центр з питань зґвалтувань (Dallas Area Rape Crisis Center) створив просвітницький ролик «It’s Time-Sexual Assault Awareness Month» для мешканців/-ок свого штату Техас. В інформації до ролика зазначено цифри, які не залишають байдужими: кожна п’ята жінка та кожен двадцятий чоловік у штаті Техас були жертвами сексуального насильства. Відео заохочує свідомих мешканців/-ок: «Настав час створити спільноту, де сексуальне насильство не толерується».

Вдалий приклад іншого відеоролика – увага до «мовчання друзів» щодо проблеми сексуального насильства. Ще один приклад інформаційної кампанії – Коаліція проти сексуального насильства штату Колорадо (Colorado Coalition against Sexual Assault) розробила на перший погляд досить простий, але змістовний ролик із використанням годинників, які активно «цокають» і потім дзвонять, символізуючи «настання часу» до дій.

Ситуація із чоловічими організаціями в Україні

Україна не стала винятком щодо підтримки ініціативи залучення чоловіків до питань гендерної рівності та боротьби із насильством. Звісно, масштаби далекі від американських, але ще все попереду. У 2009 році в рамках Національної кампанії «Стоп насильству!» в Україні було створено Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства, які об’єдналися задля привернення уваги суспільства та подолання цього ганебного явища. До складу мережі увійшли українські політики, спортсмени, митці, громадські діячі, які беруть активну участь у суспільному житті країни. Громадські центри «Чоловіки проти насильства» утворилися у низці областей за підтримки Програми рівних можливостей ООН (у Вінниці, Києві, Луганську, Ужгороді, Херсоні). Деякі організації малоактивні наразі, інші – активніші. У 2002 році на базі Школи рівних можливостей започатковано молодіжний рух «Юнаки проти насильства». Будемо мати надію, що з часом американський досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством активно пошириться і в Україні.

---

1. Детальніша інформація про фільм. [↩]
2. Онлайн-сторінка кампанії. [↩]