Автор: halyna.repetska@gmail.com

Годі терпіти: усе про гендерне насильство проти жінок

Що таке гендерне насильство?

Під гендерним насильством (gender-based violence) мається на увазі насильство, яке чинять переважно чоловіки проти переважно жінок. Загалом агресивну поведінку очікують від саме чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка переважно чинить насильство будь-якого типу (хоча й сама страждає від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо). Тобто передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків. Жіноча гендерна роль «пасивної» і «слабкої» статі, гендерна нерівність, нерівні можливості на ринку праці тощо роблять жінок групою, вразливішою до насильства.

Більше про насильство як частину чоловічої гендерної ролі читайте в статті Майкла Кауфмана “Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства”.

Коли і як почали обговорювати гендерне насильство: генеалогія теми

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) — це перший юридично обов’язковий інструмент у цьому питанні на європейському рівні, а також один із найперспективніших міжнародних договорів у цій галузі. Конвенція стверджує абсолютну неприпустимість насильства щодо жінок і домашнього насильства та постулює його гендерний характер і зв’язок з гендерною нерівністю. Попри чималі позитивні зрушення в державних політиці й практиці, різні форми насильства щодо жінок і далі залишаються поширеною проблемою на всіх рівнях суспільства в усіх державах-членах Ради Європи, зокрема і в Україні ¹.

Більше про міжнародні конвенції у статті Олени Зайцевої. Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють

Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, якщо говорити мовою українського законодавства.

За результатами соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» (2006), найпоширенішим видом насилля було названо насильство в сім’ї з боку партнера по шлюбу ². Жінки зазнають його вчетверо частіше за чоловіків. Тому в Україні ще більше як десять років тому почали вживати заходи для допомоги жертвам насилля і попередження цього явища.

У 2001 році у відповідь на стурбованість рівнем насильства в сім’ї в Україні було ухвалено закон «Про попередження насильства в сім’ї» ³. — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукає до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — будь-якi умиснi дiї фiзичного, сексуального, психологiчного чи економiчного спрямування одного члена сiм’ї стосовно iншого члена сiм’ї, якщо цi дiї порушують конституцiйнi права i свободи члена сiм’ї як людини та громадянина i завдають йому моральну шкоду, шкоду його фiзичному чи психiчному здоров’ю. Крім того, в цьому законі виділено чотири типи насильства в сім’ї: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне.

У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено план заходів з проведення національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року ⁴.

Україна підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Головне завдання проекту — підготовка до ратифікації та сприяння імплементації Стамбульської конвенції. Основним завданням проекту Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) було дати українським органам влади точну картину в певних сферах (законодавство, політика і практика) та визначити сфери, які потребують реформування. Мета — забезпечити відповідність стандартам ЄС, зокрема вимогам Стамбульської конвенції, а також запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством як поширеним проявом порушення прав людини. У рамках проекту було проведено низку досліджень і підготовлено публікації (українською й англійською мовами) ⁵. Наприклад, Звіт про кращі міжнародні практики й стандарти у сфері протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству ⁶.

Процес ратифікації Стамбульської конвенції в Україні сповільнився через опір консервативної групи народних депутатів, які заперечують вживання слова «гендер» у тексті закону.

Дізнайтеся більше про регулювання проблеми гендерного насильства в українському праві в статті Олени Зайцевої “Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві”.

Чим гендерне насильство відрізняється від інших видів насильства?

1. Найчастіше це насильство здійснюється в приватному просторі (домашнє насильство), тому його погано розпізнають і карають органи правосуддя.

2. Це проблема ХХІ століття, актуальна для всіх країн світу, немає жодної країни, де цю проблему була б вирішено.

3. Насильство може пояснюватися «культурою», наприклад, так звані «вбивства честі» (родина звинувачує жінку в непокорі і небажанні «зберігати сімейні традиції» та вбиває за те, що жінка мала стосунки з чоловіком без згоди сім’ї, часто з чоловіком з іншої культури; такі випадки трапляються у Єгипті, Ємені, Пакистані, Туреччині й інших країнах). В окремих країнах гендерне насильство закріплено в законодавстві.

4. Проблема перейшла з «приватної» сфери у публічну (тобто особисте стало політичним), тому наразі вирішується на державному рівні.

5. Потрібні спільні зусилля дослідників, політиків, громадських активістів і ЗМІ, щоб його подолати.

Більше про закони проти жінок в статті Катерини Чистофорової “Закони проти жінок”.

Види гендерного насильства

Найпоширенішими видами гендерного насильства у світі вважаються зґвалтування, домашнє насильство (або насильство в сім’ї), проституція, секс-торгівля, сексуальні домагання.

Існують також приклади гендерного насильства, які пояснюють так званою культурою, традиціями і звичаями, наприклад, ранні або дитячі (часто примусові) шлюби, обрізання жіночих статевих органів, убивство честі.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) окрему увагу звертає на сексуальне насильство щодо жінок з боку інтимного партнера (intimate partner and sexual violence against women) ⁷. ВООЗ наводить таку класифікацію видів насильства відповідно до життєвого циклу жінки (див. табл. 1).

Таблиця 1. Типи насильства відповідно до віку жінок (класифікація ВООЗ).

№	Віковий цикл	Типи насильства
1	До народження	Селективні за статтю аборти
2	Дитинство	Жіноче дітовбивство;фізичне, сексуальне і психологічне насильство
3	Дівоцтво	Дитячий шлюб; обрізання жіночих статевих органів;фізичне, сексуальне і психологічне насильство;інцест; дитяча проституція і порнографія
4	Підлітковий вік і повноліття	Насильство в процесі залицяння і зустрічей (наприклад, зґвалтування від інтимного партнера, обливання кислотою); сексуальні стосунки через економічну необхідність; інцест; зґвалтування; сексуальні домагання; примус до проституції і порнографії; торгівля жінками; примусовий секс у шлюбі; насильство з боку партнера; вбивство з боку партнера; психологічне насильство; зловживання жінками з інвалідністю; примусова вагітність
5	Літній вік	Примусове «самогубство» або вбивство вдів з економічних причин; сексуальне, фізичне і психологічне насильство

Певні типи гендерного насильства можуть бути як з боку партнера, так і з боку держави, як-от примусовий аборт чи примусова стерилізація. Найчастіше цей тип насильства відбувається в приватному просторі, тому заведено говорити про «насильство в сім’ї» (домашнє насильство).

Більше про глибинні засади насильства як явища, з яким стикаються у жінки, у статті Ганни Гриценко “Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища”.

Фізичне насильство

Фізичне насильство в сім’ї — умисне завдання одним членом сiм’ї iншому члену сiм’ї побоїв, тiлесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смертi постраждалого, порушення фiзичного чи психiчного здоров’я, завдання шкоди його честi й гiдностi ⁸.

Згідно з даними правозахисників, фізичне і психологічне насильство — найпоширеніші види насилля, на які припадає 95 % випадків ⁹.

В Україні правоохоронці найбільшою мірою ідентифікують фізичне насилля. Згідно з опитуванням громадської думки 2009 року ¹⁰ , 21 % українців стикалися з фізичним насильством (побиття, замикання, зв’язування, примушування стояти нерухомо).

Психологiчне насильство

Психологiчне насильство в сiм’ї — насильство, пов’язане з дiєю одного члена сiм’ї на психiку iншого члена сiм’ї шляхом словесних образ або погроз, переслiдування, залякування, якими навмисно спричиняється емоцiйна невпевненiсть, нездатнiсть захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психiчному здоров’ю ¹¹.

Як і фізичне насильство, психологічне теж досить поширене. Наприклад, за вісім місяців 2010 року майже половина випадків (25649 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосується психологічного насильства в сiм’ї ⁹.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 35 % українців стикалися з психологічним насильством (найчастіше це постійне приниження і контроль).

Про психологічне насильство з позицій філософії, культурології та психології дізнайтеся з матеріалу Валерії Зубатенко “Нотатки про психологічне насильство”.

Економiчне насильство

Економiчне насильство в сiм’ї — умисне позбавлення одним членом сiм’ї iншого члена сiм’ї житла, їжi, одягу та iншого майна чи коштiв, на якi постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смертi, викликати порушення фiзичного чи психiчного здоров’я ¹³.

Цей тип насильства набагато рідше фіксують відповідні органи. Наприклад, за вісім місяців 2010 року лише 3 % випадків (1755 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосуються економічного насильства в сiм’ї ⁹.

Хоча згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 17 % українців стикалися з економічним насильством (примушення звітувати за кожну копійку, присвоєння обманним шляхом чи знищення майна).

Про економічний тиск на жінок читайте у статті Любові Жарової “В деталях: економічна дискримінація та економічне насильство“.

Сексуальне насильство

Сексуальне насильство в сiм’ї — протиправне посягання одного члена сiм’ї на статеву недоторканнiсть iншого члена сiм’ї, а також дiї сексуального характеру щодо неповнолiтнього члена сiм’ї ¹⁴.

Найбільш табуйований вид насильства, який важко виявити. Згідно з даними звіту «Права людини 2009–2010», за вісім місяців 2010 року не зафіксовано жодного випадку сексуального насильства в сiм’ї, пов’язаного з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС ⁹ . Одиничні статистичні випадки, що їх МВС зафіксувало в минулі роки, не означають, що це явище поширено в Україні. Правоохоронним органам дуже важко виявити сексуальне насильство в сiм’ї, адже ця тема вважається приватною і тому замовчується.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹⁰ , 1 % українців стикався із сексуальним насильством (примушення силою до статевого акту). Опитування громадської думки свідчать, що сексуальне насильство найчастіше коїли чоловіки стосовно своїх дружин.

Торгівля жінками

Ще один актуальний для українського суспільства тип гендерного насильства — торгівля людьми, зокрема жінками. Торгівля людьми — серйозна проблема в галузі прав людини в Україні, яка є джерелом походження, транзитною територією і країною призначення для чоловіків, жінок і дітей. Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює з жертвами торгівлі людьми в Україні з 2000 року; через відсутність централізованої національної системи збору даних найчастіше використовують саме статистику МОМ, зокрема й український уряд.

У період з 2000-го до березня 2015 року МОМ надала допомогу 11 086 жертвам торгівлі людьми в Україні ¹⁵ , хоча загальна кількість жертв, імовірно, набагато більша. МОМ уважає, що після здобуття незалежності 1991 року понад 120 тис. чоловіків, жінок і дітей стали жертвами торгівлі людьми ¹⁶ . З 2004 року, коли почали враховувати і звертати увагу на стать жертв, більше як дві третини постраждалих виявилися жінками. Там, де мета торгівлі сексуальна, переважну більшість жертв становлять жінки: 99 % жертв, яким з 2007 року надано допомогу, — це жінки (2190 осіб порівняно з 25 чоловіками) ¹⁵.

Якщо жертви з різних країн продаються в Україну або через неї, власне українських жертв вивозять не тільки до інших країн, головно Європи й Азії, а й у інші регіони України. Найбільш вразливі в аспекті торгівлі людьми молоді самотні жінки з низьким рівнем життя. У них часто обмежений доступ до можливостей працевлаштування, тому вони незмінно є об’єктом полювання з боку вербувальників-українців, які здобувають їх шляхом шахрайства, примусу чи боргового рабства. Чи призводить проституція до торгівлі жінками?

Про це більше у наступних матеріалах:

Дафна Рачок. Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації.

Олена Зайцева . Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація.

Боротьба з торгівлею жінками

З кінця 1990-х років українська влада зробила низку кроків, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, зокрема жінками. Разом із загальною криміналізацією торгівлі людьми через статтю 149 Кримінального кодексу (яка встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми для сексу й праці) від 1999 року уряд затвердив низку планів дій, а 2011 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про протидію торгівлі людьми» ¹⁷ з метою знизити її рівень та надати підтримку жертвам.

У 2012 році було затверджено Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року ¹⁸ . Організація «Ла Страда — Україна» запровадила національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. МОМ підтримує окрему національну довідкову безкоштовну лінію з питань міграції і протидії торгівлі людьми ¹⁹.

Розвідувальна журналістика про торгівлю жінками

У 2005 році канадський журналіст Віктор Маларек презентував ²⁰ україномовний переклад своєї книжки «Наташі: сучасна світова секс-торгівля» про торгівлю жінками ²¹. В анотації зазначено: «Відомий канадський журналіст Віктор Маларек, спираючись на матеріали власних журналістських розслідувань, описує масштаби поширення у світі торгівлі жінками для потреб проституції. Жертвами ділків останніми роками найчастіше стають вихідці зі Східної та Центральної Європи, зокрема українки, росіянки, молдаванки, чешки. Аналізуючи це ганебне явище, автор вказує його глибинні причини й пропонує шляхи його усунення. Для осіб, які планують поїхати на роботу за кордон, їхніх родичів, друзів і знайомих, а також усіх тих, кому не байдужа проблема торгівлі людьми».

Сексуальні домагання: означення поняття

Специфіка сексуальних домагань полягає в тому, що вони відбуваються не у приватній сфері (вдома), а в публічній, наприклад у робочому середовищі або в громадському транспорті. Тобто гендероване насильство в робочому середовищі називають сексуальними домаганнями.

У статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) ²² наведено означення сексуальних домагань: «дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування».

І хоча означення деталізує дії сексуального характеру, воно вважається неповним, бо передбачає лише вертикальні відносини (підпорядкування типу начальник—підлеглий) і не охоплює відносини горизонтального типу (між колегами), серед яких теж трапляються випадки сексуальних домагань. Мало того, дані міжнародних досліджень свідчать, що сексуальні домагання частіше бувають серед колег, аніж у відносинах начальник—підлеглі.

Дослідження сексуальних домагань

Проблему сексуальних домагань як форми гендерної дискримінації вивчають передусім різні громадські організації в рамках міжнародних проектів. Наприклад, моніторинг ситуації щодо сексуальних домагань здійснювався в міжнародному проекті «Зупинимо насилля проти жінок» (Stop Violence against Women). Про сексуальні домагання в Україні там сказано, що, незважаючи на статтю 154 Кримінального кодексу України, до суду доходить дуже мало випадків сексуальних домагань (або не доходить жодного).

Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» (Львів) провів дослідження проблем сексуальних домагань на робочому місці з боку керівників і колег по роботі (2005). Згідно з його результатами, серед жінок і чоловіків у віці від 18 до 59 років, котрі живуть у Львові і Львівській області, фактично кожна десята опитана людина стикалася на роботі з небажаними неформальними поплескуваннями й погладжуваннями сексуального характеру з боку начальства. Стільки само людей зазнавали небажаної сексуальної ініціативи з боку колег, які стоять на одному з ними щаблі в офісній ієрархії.

Опитування громадської думки, яке 2008 року проводила «Ла Страда — Україна» разом з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що 96 % громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань; 43 % українців бачать проблему сексуальних домагань актуальною для України; 62 % жінок і 38 % чоловіків уважають, що «сексуальні домагання — це можливість просунутися по кар’єрних сходах».

Про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань дізнайтеся в статті Катерини Вітер “Що таке сексуальні домагання?“.

Дитячі (ранні) шлюби: у чому проблема?

Міжнародна спільнота стурбована світовими масштабами дитячих (або ранніх) шлюбів та їхніми наслідками для здоров’я і благополуччя дівчаток і хлопчиків ²³. Фонд народонаселення ООН реалізує всесвітню кампанію «Зупинимо дитячий шлюб» ²⁴ мета якої — інформувати і попередити ранні шлюби серед вразливих категорій населення.

Згідно з Конвенцією про права дитини (1989), «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше». Тому дитячий (або ранній) шлюб — це офіційний або неофіційний союз двох людей, коли принаймні одній із них ще не виповнилося 18 років. Ранній шлюб — це гендероване явище, яке чинить неоднаковий вплив на дівчаток і хлопчиків. Загалом у світі кількість хлопців у ранніх шлюбах набагато менша, ніж кількість дівчат. Щороку 14 мільйонів дівчаток виходять заміж у віці до 18 років, а в розвиткових країнах кожна сьома дівчина виходить заміж у віці до 15 років.

Міжнародна правозахисна спільнота переконана, що дитячі шлюби (які, крім того, можуть бути ще й примусовими) слід визнавати порушенням прав людини і прав дітей. Дівчата в ранніх шлюбах вразливі до насильства в сім’ї і сексуального насильства в стосунках, які не є рівними. Якщо вони вагітніють, то часто стикаються з ускладненнями під час вагітності й пологів, адже їхні тіла не готові до дітонародження. Вступивши в ранній шлюб, хлопці й дівчата часто змушені кидати освіту, щоб заробляти гроші чи виконувати хатні обов’язки. Виконавчий директор Фонду народонаселення ООН Бабатунде Осотімехін зазначив: «Рішення вийти заміж чи одружитися має робитися добровільно; це поінформоване рішення, яке ухвалюють без страху, примусу чи надмірного тиску. Це рішення дорослої людини, яке слід робити, коли людина справді готова до нього».

Про вік сексуальної згоди й наслідки прив’язки до стану сексуальної зрілості читайте в статті Олени Зайцевої “Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо”.

Ранні шлюби в Україні ²⁵.

Кількість ранніх шлюбів в Україні поступово зменшується і характеризується малими масштабами. Загалом ранні шлюби притаманні більше жінкам, ніж чоловікам. Згідно з даними Державного комітету статистики України за 2012 рік, заміжні жінки у віковій групі до 18 років включно становили 2,62 % від усіх заміжніх жінок, а чоловіків відповідної вікової групи майже всемеро менше — лише 0,4 %.

Дитячі шлюби притаманні радше сільській місцевості, ніж міській. Зокрема, в селах підлітки віком 15–19 років одружуються вдвічі частіше, ніж у містах. Лише кожна друга жителька міста і кожна третя жителька сільської місцевості користується сучасними методами контрацепції. Крім того, існує безпосередній зв’язок між рівнем освіти молоді, матеріальним становищем та одруженням.

Серед причин вступу в ранній шлюб слід виділити поширені в суспільстві гендерні стереотипи. В Україні ранні шлюби пов’язано з ранніми сексуальними стосунками і незапланованою вагітністю. Вразливою соціальною категорією для ранніх шлюбів вважається ромська національна меншина України, особливо роми, які проживають компактно. Дитячі шлюби серед дівчат і хлопців ромської меншини спричинено патріархальними традиціями та бідністю.

Протидія гендерному насильству: світовий досвід

Щорічна міжнародна кампанія «16 днів протидії гендерному насильству»

25 листопада починається всесвітня кампанія «16 днів активних дій з подолання насильства проти жінок», що її запровадив генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Кампанія триває до іншої знакової для міжнародної спільноти дати — Дня прав людини (10 грудня). Кампанія з глобальним гаслом «Разом подолаємо насильство щодо жінок» закликає уряди всіх держав, громадянське суспільство, молодь, жіночі організації, бізнес-структури, журналістів та інших об’єднатися і дати відсіч глобальній епідемії насильства над жінками й дівчатами.

Про звинувачення жертви в злочинах насильства читайте в матеріалах Анни Лигіної:

Анна Лигіна. Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

Анна Лигіна. «Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

Приклад інформаційних кампаній із боротьби з сексуальним насильством у США

Найвідоміший у світі інфопривід для привернення уваги до питання гендерного насильства — так звані «16 днів протидії гендерному насильству». Світова спільнота щороку долучається до цієї акції під егідою ООН з 25 листопада (Міжнародний день боротьби з гендерним насильством) до 10 грудня (Міжнародний день прав людини).

Цікавий досвід інших кампаній, які теж можуть бути корисними в Україні. У сфері забезпечення гендерної рівності Сполучені Штати відомі у світі як країна, яка успішно працює з подоланням насильства проти жінок. Національна коаліція проти домашнього насильства вже більше як тридцять років бореться з насиллям у сім’ї. Крім «16 днів протидії насильству», у США організовано окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів проблеми. З 2001 року квітень — це офіційно місяць боротьби із сексуальним насильством ²⁶ , коли по всій країні, в різних спільнотах проводиться низка заходів і кампаній.

Досвід США у боротьбі з домашнім насильством цінний з погляду його тривалості і масштабності. Ще в 1960–1970-х роках проблему гендерного насильства актуалізували активіст(к)и так званої другої хвилі фемінізму. Тепер це величезний інституціоналізований рух проти насилля, який об’єднує багато державних структур і громадських організацій. Родзинка цієї активності — те, що чоловіки нарівні з жінками долучилися до діяльності з подолання насильства і зайняли свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement) ²⁷.

Гасло однієї з кампаній з подолання сексуального насильства — «Час долучитися до вирішення проблеми» (It’s time… to get involved). У ній акцент роблять на тому, щоб залучити до превентивних заходів кожного / кожну з нас та привернути увагу до проблем сексуального насильства чи то в школі, університеті, робочому середовищі, чи у своїй спільноті, районі проживання. Головна мета кампанії — інформувати про проблему та спонукати пересічних її свідків не мовчати.

Традиційно вважалося, що про сексуальне насильство соромно говорити, зізнаватися в ньому, що воно стосується когось, але не нас. Натомість, як свідчать результати досліджень цієї проблеми, воно притаманне всім прошаркам суспільства і соціальним групам. Близько двох третин усіх зґвалтувань у США скоювала особа, яку жертва знала ²⁸. Кожна шоста жінка у США протягом життя була жертвою зґвалтування або його спроби. Крім того, згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, у США 25 % жінок зазнають домашнього насильства за життя ²⁹. Також результати дослідження виявили, що у жінок у віці 20–24 роки найвища імовірність зазнати насильства з боку інтимного партнера.

Занепокоєність проблемою сексуального насильства у США виявив навіть президент країни. Барак Обама звернувся до американського суспільства з промовою «Національний місяць боротьби із сексуальним насильством у США». Обама не лише висловився про серйозність проблеми, а й заявив, що задля ефективнішого її вирішення в Держбюджеті на 2011 рік удвічі збільшено фінансування програми служб із питань подолання сексуального насильства (Sexual Assault Services Program).

Про нішу чоловіків у боротьбі з гендерним насильством у США читайте в матеріалі Тамари Марценюк.

Протидія гендерному насильству: український досвід

Ціна насильства для українського суспільства

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» 2008 року порахував вартість одного випадку домашнього насильства (за оцінками респонденток). У ході дослідження опитували жінок, які постраждали від насильства в сім’ї, і детально вивчали витрати по кожному з показників. Це дозволило вивести середню вартість одного випадку насильства в сім’ї в Україні — 7306,38 грн. І цей уже досить високий показник не містить оцінку морального збитку. Хоча жінкам складно було оцінити його масштаб, середня компенсація, яку вони вважають гідною за завданий їм і їхнім дітям моральний збиток, становить 31152,53 грн.

У 2017 році схоже дослідження «Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні» провів Фонд ООН у галузі народонаселення. Згідно з його розрахунками, сукупні економічні втрати українського суспільства від насильства щодо жінок можуть сягати $208 млн на рік (0,23 % ВВП країни 2015 року). Ці оцінки представляють результати моделювання за даними соціологічних опитувань, які характеризують рівень поширення насильства серед жінок, та показники звернень постраждалих по допомогу. Модельні розрахунки перевищують економічний еквівалент вартості офіційно облікованих випадків гендерно зумовленого насильства ($10,8 млн) майже вдвадцятеро, а ймовірна кількість потерпілих від фізичного й сексуального насильства жінок серед усього населення зростає до 1,1 млн осіб.

Робота громадських організацій з проблемами гендерного насильства:

«Ла Страда — Україна»

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності й захисту прав дітей. Матеріали з протидії насильству в сім’ї розміщено в рубриці «Бібліотека» на веб-сторінці «Ла Страда» ³⁰.

У журналі соціальної критики «Спільне» 2015 року вміщено інтерв’ю з працівницею «Ла Страда — Україна» Катериною Бороздіною ³¹. На питання, як діяти в разі насильства в сім’ї, експертка відповіла: «Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної і соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі й місті, або до неурядових організацій за місцем проживання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі й місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них».

Також можна звертатися на національну дитячу «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерній дискримінації (0 800 500 335 або 116 123 (з мобільних).

Інші організації

В Україні чимало організацій працюють у сфері попередження і боротьби з гендерним насильством. Наприклад, громадська організація «Жіночі перспективи», заснована 1998 року у Львові, займається проблемами безробітних жінок, жінок, які потерпають від насильства в сім’ї, торгівлі людьми, дискримінації, несприятливих життєвих обставин. Уже два десятки років організація допомагає жінкам дати собі раду на ринку праці, боротися з насильством і гендерною дискримінацією. Детальніше про її діяльність розповідає в інтерв’ю активістка Марта Чумало ³².

Інші міжнародні проекти з попередження гендерного насильства в Україні

У рамках проекту Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» у 2010–2012 роках було проведено десятки інформаційних кампаній, громадських акцій і освітніх заходів, покликаних змінити гендерні стереотипи й підвищити рівень обізнаності суспільства про подолання насильства в сім’ї і сприяння гендерній рівності.

Інформаційна браслетна кампанія «Залишайся людиною» мала на меті змінити стереотипи і подолати стіну мовчання навколо домашнього насильства.

У 2015 році МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» (УФГЗ) було обрано партнером Фонду народонаселення ООН для впровадження компонента проекту «Посилення гуманітарної відповіді на потреби найбільш вразливих категорій жінок і дівчат-підлітків в умовах збройного конфлікту на сході України: зміцнення міжвідомчої системи попередження й подолання гендерно-обумовленого насильства».

У рамках проекту в п’ятьох східних регіонах України (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та підконтрольні Україні території Донецької і Луганської областей) УФГЗ створила 21 мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги. Cоціальні працівники і психологи мобільних бригад надають екстрену допомогу потерпілим від гендерно-обумовленого й домашнього насильства.

Існує також проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству. Працівники і працівниці мобільних груп мережі «Поліна» пройшли навчання на базі Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Цей курс підготовки допомагає якісніше і професійніше надавати допомогу потерпілим від домашнього насильства. Також 2018 року курс підготовки пройдуть оператори телефонної лінії «102».

Практичні рекомендації з протидії гендерному насильству в Україні

Що робити у випадку насильства в сім’ї

Українська Гельсінська спілка з прав людини радить, що робити у випадку насильства в сім’ї.

Заздалегідь складіть собі план дій: що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо треба піти з дому, підготуйтеся: зберіть найпотрібніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи і документи, які підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. Якщо з вами будуть діти, так само підготуйте все потрібне.

Визначте не одне, а кілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися в разі загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.

Куди звертатися по допомогу в разі проявів насильства:

– до дільничного інспектора міліції;

– у кримінальну міліцію у справах дітей;

– у центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді;

– в управління сім’ї і молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;

– до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

Вивчення тематики гендерного насильства у світі

Журнал про міжособистісне насильство (Journal of Interpersonal Violence) виходить 20 разів на рік і присвячений дослідженням та роботі з жертвами і кривдниками міжособистісного насильства, усуненню причин, наслідків, лікуванню і профілактиці всіх видів насильства. Це також форум для спілкування між фахівчинями, які працюють з тематикою домашнього насильства, сексуального насильства над дітьми, зґвалтування і сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, фізичного насильства і насильницьких злочинів.

«Сексуальне насильство: Журнал досліджень і лікування» (Sexual Abuse: A Journal of Research and Treatment)— академічний майданчик для новітніх оригінальних досліджень і наукових оглядів з клінічних і теоретичних аспектів явища сексуального насильства.

Блогерка і гендерна експертка Марія Дмитрієва здійснила огляд закордонних і вітчизняних книжок про гендерне насильство та різні його форми ³⁸.

У 1970-х роках у США вийшла книжка Сюзан Браунміллер «Проти нашої волі. Чоловіки, жінки і зґвалтування» ³⁹. Авторка «підірвала поширене в суспільстві уявлення, нібито зґвалтування — це щось, що трапляється дуже рідко і лише з тими жінками, які порушили неписані правила поведінки».

Джудіт Герман у книжці «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору» ⁴⁰ пропонує опис механізму травми з прикладами та її подолання в різних контекстах. Ця книжка буде корисною і психологам, і людям, які пережили насильство в будь-якій формі, і членам родин тих, хто пережили насильство.

Марія Дмитрієва описує також колективну монографію 1993 року «Насильство проти жінок. Криваві сліди» ⁴¹. У ній феміністські соціологині, користуючись, зокрема, напрацюваннями жіночих груп підвищення самосвідомості та притулків для жертв домашнього насильства, підготували збірку статей про різні види насильства, що його зазнають жінки, — вбивства, сексуальні домагання на роботі, переслідування (stalking), примус до сексу з боку родичів, та про інституційний контекст насильства проти жінок.

Слід згадати і новішу колективну монографію 2007 року «Гендерне насильство: міждисциплінарна перспектива» ⁴². Першу частину чималенької книжки присвячено чинникам насильства з боку чоловіків та віктимізації жінок. Далі розглядаються різні форми сексуального насильства (сексуальні домагання, зґвалтування, побиття в інтимних стосунках, насильство проти дітей), не оминається тема комодифікації тілесності — порнографія, сексторгівля, проституція. Остання третя частина стосується творення соціальної зміни, трансформації гендерних стосунків.

Вивчення тематики гендерного насильства в Україні

У 2015 році на платформі Прометеус стартував масовий онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» ⁴³ який містить окрему тему «Гендерне насильство». За бажанням можна прослухати окремі лекції саме з цієї теми.

У Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Савчук викладає окремий курс про соціальну роботу з жінками, які зазнали домашнього насильства.

Дисертаційні дослідження на тему гендерного насильства в Україні

На теми гендерного насильства в Україні захищено низку дисертацій. Зокрема, Ніна Аніщук з Національного університету «Одеська юридична академія» 2008 року захистила докторську дисертацію з юридичних наук «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз» ⁴⁴ а перед тим 2007 року видала монографію «Гендерне насильство у правовому житті України» ⁴⁵.

Олександр Бойко 2003 року захистив кандидатську дисертацію із соціології «Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища».

Героїня проекту «Правозахисниці, які змінюють Україну», експертка з гендерного насильства Алла Блага ⁴⁶ 2015 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук на тему «Насильство в сім’ї: кримінологічний вимір, детермінація, запобігання».

Соціологічні дослідження гендерного насильства в Україні

Перш ніж здійснювати певну державну політику, треба фахово й ретельно вивчити питання, з яким працюватимемо. Явище домашнього насильства не виняток. Не випадково в Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами ⁴⁷ (ратифікація якої — частина міжнародних зобов’язань України) окрема стаття 11 називається «Збір даних і дослідження» та стосується (1) регулярного збору відповідних дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства, (2) підтримки досліджень щодо всіх форм насильства, (3) проведення регулярних опитувань населення для оцінки поширення й тенденцій усіх форм насильства, (4) забезпечення доступу громадськості до інформації (це важливий аспект визнання проблеми з боку держави).

Говорячи про соціологічні дослідження домашнього насильства, слід виділити такі два аспекти. По-перше, доцільно розглядати методологічні засади загалом соціологічних досліджень. По-друге, варто звернути окрему увагу на специфіку досліджуваного явища — гендерного насильства загалом і домашнього насильства зокрема. Це чутлива для респонденток і респондентів, так звана «приватна» тема, вивчати яку — виклик для соціологічної спільноти.

У матеріалах до Міжнародної конференції «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції» (3–4 вересня 2015 року, Київ) соціологиня Тамара Марценюк розглядає методологічні засади дослідження гендерного насильства ⁴⁸.

Дослідження домашнього насильства з використанням кількісних методів — це передусім опитування громадської думки. Наприклад, у рамках реалізації «Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні» (проекту, який впроваджувала Програма розвитку ООН в Україні за підтримки Європейського Союзу) у листопаді-грудні 2009 року було взято інтерв’ю в 1800 осіб у межах національного репрезентативного опитування населення України віком від 18 років і старше ⁴⁹. Для вимірювання поширення насильства в сім’ї в анкеті було використано метод прямої (особистий досвід) і непрямої (досвід родичів і близьких) оцінок. Результати презентують радше загальні тенденції поширення різних форм насильства в сім’ї.

Вивчення ж домашнього насильства з використанням якісних методів — це етнографічні дослідження (різнобічний аналіз щоденної практики певної спільноти з погляду її культури, що зазвичай відрізняється від культури основної маси), кейс-стаді, експертні опитування, групова дискусія (фокус-групи), життєві історії, глибинні інтерв’ю тощо. Крім статистичних даних, цифр, відсотків, важливо почути конкретні історії жертв домашнього насильства, як це зазначено у фаховій літературі. Так само на основі радше якісних методів проводяться дослідження з метою виявити й поширити так звані успішні (кращі) практики вирішення проблеми, як-от вивчення американського досвіду залучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством ⁵⁰.

У серпні 2015 року було представлено величезний за обсягом і тематикою правозахисний звіт «На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні», у якому домашнє насильство представлено як частина розділу «Дискримінація за ознакою статі» ⁵¹.

На замовлення Фонду народонаселення ООН компанія GfK Ukraine в серпні-вересні 2014 року провела національне репрезентативне опитування про досвід насильства серед жінок і дівчат. Відсутність актуальної інформації про поширення й характеристики насильства стосовно жінок і дівчат — один із найбільш значущих чинників, які стримують розробку та впровадження цільових програм попередження насильства. Тому мета дослідження — отримати свідчення й конкретні дані про рівень поширеності насильства щодо дівчат і жінок, про контекст насильства і чинники ризику, які стосуються як індивідів, так і домогосподарств ⁵².

Домашнє насильство виділено в окрему тему в комплексному дослідженні становища жінок, які проживають у сільській місцевості, що його 2014 року проводила компанія GfK Ukraine для ПРООН та уповноваженого Верховної Ради з прав людини ⁵³.

Дослідження насильства, пов’язаного з конфліктом на Сході Україні

Управління Верховного Комісара ООН з прав людини підготувало аналітичний звіт «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні 14 березня 2014 року — 31 січня 2017 року» ⁵⁴. Як відомо з міжнародного досвіду, сексуальне насильство в період воєнних дій може застосовуватися як одна з тактик ведення війни. У звіті зазначається: «Відповідно до випадків, задокументованих УВКПЛ у період з 14 березня 2014 року по 31 січня 2017 року, немає підстав уважати, що сексуальне насильство використовується в стратегічних чи тактичних цілях урядовими силами або озброєними групами в східних областях України чи Російською Федерацією в Автономній Республіці Крим. Незалежно від масштабів сексуальне насильство, особливо в контексті конфлікту, є серйозним порушенням особистої недоторканності і може за певних умов становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Окремі із задокументованих випадків, будучи пов’язаними зі збройним конфліктом, можуть становити воєнні злочини».

Психологічні, юридичні та інші аспекти гендерного насильства

Окремі дослідження присвячено комплексному вивченню стану системи попередження насильства в сім’ї в Україні ⁵⁵.

Наукові праці з питань гендерного насильства пише юристка і гендерна експертка Катерина Левченко ⁵⁶.

Вивчаються також регіональні аспекти домашнього насильства. Наприклад, у статті «Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим)» (2012) проаналізовано окреслену проблему в АР Крим ⁵⁷ розглянуто гендерні аспекти проблеми насильства в сім’ї, причини й основні форми цього явища. Також охарактеризовано роль державного регулювання у вирішенні проблеми сімейного насильства, наведено позитивні приклади попередження насильства в сім’ї.

Інформацію про гендерне насильство в Україні варто шукати в міжнародних звітах, як-от Доповіді про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ⁵⁸.

Висновки

Попри чималі зусилля, що їх докладають громадські організації і держава для привернення уваги та протидії гендерному насильству, ця проблематика у світі взагалі і в Україні зокрема далі залишається актуальною.

Вище наведено далеко не весь перелік досліджень і проектів щодо боротьби з різними формами гендерного насильства. В Україні є ще низка аспектів, які потребують додаткового вивчення і вирішення. Тому треба продовжувати досліджувати тематику гендерного насильства і практично працювати на покращення ситуації.

Проект Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) // http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/vaw-dv-project [↩]
Рівність заради демократії: інформаційний бюлетень з актуальних питань ґендерних перетворень в Україні / [упоряд. текстів С. Губін]. — К.: Програма розвитку ООН в Україні, 2006. — 15 c. // http://gender.org.ua/images/lib/rivnist_zarady_demokratii.pdf [↩]
Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затверджено плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» № 2154-р від 01.12.2010 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80 [↩]
Публікації проекту: http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/publications/project [↩]
Куевас Хав’єр Тручеро, Христова Ганна. Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок і домашнім насильством: кращі міжнародні практики та стандарти. — К.: Рада Європи, 2015. — 61 с. // https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680488676 [↩]
http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs239/en/ [↩]
Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
Дані взято зі звіту «Права людини в Україні 2009–2010», з розділу XX «Проблеми насильства в сім’ї» // http://www.khpg.org/index.php?id=1298361851 [↩] [↩] [↩] [↩]
Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше [↩] [↩]
Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 [↩]
Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
[↩] [↩]
Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
[↩]
Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001. [↩]
Див.: Combating trafficking in human beings in Ukraine, Statistics on 31 March 2015 [↩] [↩]
Див.: Combating Human Trafficking / International Organization for Migration, Mission in Ukraine [↩]
Див.: Закон України «Про протидію торгівлі людьми» № 3739-VI від 20.09.2011 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3739-17 [↩]
Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
[↩]
Інформація для мігрантів https://san-francisco.mfa.gov.ua/news/hot-line-trafficking [↩]
Див.: http://www.radiosvoboda.org/a/931600.html [↩]
Див.: Маларек, Віктор. Наташі: сучасна світова секс-торгівля / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К., 2004. [↩]
Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866-IV від 08.09.2005 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
Див.: Марценюк, Тамара. Проблема ранніх шлюбів в Україні та світі // Повага: кампанія проти сексизму. — 28 березня 2016 року. [↩]
https://www.unfpa.org/child-marriage [↩]
Див.: Марценюк, Тамара. Ранні шлюби в Україні: хто і чому одружується в ранньому віці // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 83–90. [↩]
Детальніша інформація на сайті ініціативи: http://www.nsvrc.org/saam [↩]
Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012. [↩]
Дані Rape, Abuse and Incest National Network, USA [↩]
National Coalition Against Domestic Violence https://assets.speakcdn.com/assets/2497/domestic_violence-2020080709350855.pdf?1596828650457=&utm_source=chatgpt.com [↩]
Бібліотека: https://la-strada.org.ua/biblioteka?tx_wpdmcategory=protydiya-nasylstvu-v-simyi [↩]
Гендерне насильство в Україні: інтерв’ю з експерткою Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна» // http://commons.com.ua/genderne-nasilstvo-v-ukrayini-interv-yu-z-ekspertkoyu-mizhnarodnogo-zhinochogo-pravozahisnogo-tsentru-la-strada-ukrayina/ [↩]
Див.: Інтерв’ю з Мартою Чумало // Громадський простір, 02.04.2015: http://www.prostir.ua/?focus=v-ukrajinskomu-sotsiumi-buty-ne-takymy-duzhe-skladno-marta-chumalo [↩]
Публікації із тематики протидії насильству у сім’ї, ОБСЄ http://www.osce.org/node/75928 [↩]
Бібліотека проектів Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні http://gender.org.ua/ [↩]
Див.: Комплексна програма корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику: інформаційно-методичні матеріали / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 528 с. [↩]
Див.: Комплексна програма корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення: інформаційно-методичні матеріли / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 284 с. [↩]
Див.: Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: Посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с. [↩]
Див.: Дмитрієва, Марія. Книжки про гендерне насильство // Читомо. 19.07.2016 http://www.chytomo.com/issued/knizhki-pro-genderne-nasilstvo [↩]
Див.: Brownmiller, Susan. Against Our Will. Men, Women and Rape. — New York: Simon & Schuster, 1975. — 472 р. [↩]
Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: ВСЛ, 2015. — 416 с. [↩]
Див.: Violence Against Women: the Bloody Footprints / Ed. by Pauline E. Bart and Eileen Geil Moran. — London: SAGE Publications, 1993. — 312 p. [↩]
Див.: Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p. [↩]
Див.: http://courses.prometheus.org.ua/courses/IRF/101/2015_T2/about [↩]
Див.: Аніщук Н. В. Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-тет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2008. — 36 с.: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/943 [↩]
Див.: Аніщук, Ніна. Гендерне насильство у правовому житті України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2007. [↩]
Див.: https://helsinki.org.ua/articles/analityk-uhspl-alla-blaha-prava-lyudyny-u-tsilomu-j-henderna-problematyka-zokrema-potrebuyut-postijnoji-systemnoji-uvahy/ [↩]
Див.: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами: Офіційний переклад. — 50 с. [↩]
Марценюк, Тамара. Соціологічні дослідження домашнього насильства: методологічні засади: [препринт] // Міжнародна конференція «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції», Київ, 3–4 вересня 2015 року. — [К., 2015]. — С. 1–11. [↩]
Див.: Проблема насильства в українських сім’ях. Соціологічне опитування / За ред. С. О. Павлиш. — К., Запоріжжя: Друкарський світ, 2010. — 52 с. // http://gender.org.ua/images/lib/2010_opinion_poll_violence.pdf [↩]
Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012.
[↩]
Див.: Дискримінація за ознакою статі // На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні / The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 29–65. [↩]
Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Міханчук Д., Марценюк Т. Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок. — К., 2014. — 57 с. [↩]
Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Марценюк Т. Комплексне дослідження становища жінок, які проживають у сільській місцевості. — К.: ВАІТЕ, 2015. — 88 с. [↩]
http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf [↩]
Див.: Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Олени Кочемировської. — ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf [↩]
Див.: Левченко, Катерина. Чи готова Українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123; Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195. [↩]
Див.: Марценюк Т. О., Хуткий Д. О. Насильство у сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160. [↩]
Див.: Доповідь про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Восьма періодична доповідь. — К.: Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, 2014. — 84 с. [↩]

6 Березня, 2018

Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо
Де в одних свобода, в інших — відповідальність. Чи має така концепція право на існування в статевих відносинах і в яких випадках? Чи призводить скасування всіх обмежень у цій сфері до позитивних результатів? Чи сексуальна революція менш ризикована, ніж політична, якщо часто революції, здійснені в ім’я свободи, обертаються репресіями і насильством?

Дії сексуального характеру з особою, яка не досягла віку сексуальної згоди, вважаються злочином у більшості країн світу. Вік сексуальної згоди (англ. age of consent) — це вік, починаючи з якого людина вважається спроможною дати усвідомлену згоду на сексуальні відносини з іншою людиною, а стан статевої зрілості — це готовність організму до репродуктивних функцій. Хоча ці поняття логічно пов’язані, статева зрілість не єдине, що має визначати вік сексуальної згоди, адже, крім фізичної готовності організму до розмноження, мають враховуватися ще психологічний складник — усвідомлення ситуації і її наслідків, та соціальний складник — вплив норми на людське суспільство загалом.

Психологічний розвиток дитини, як і реальний вік, у якому людина готова до репродуктивних функцій, відрізняються не лише залежно від регіону, а й індивідуально, і це одна з причин, чому ця тема до сьогодні викликає бурхливі дискусії. Складним з погляду права залишається й означення самого поняття згоди; єдиного підходу досі не існує, але для нашої теми цікаво, що окремі дослідники ¹ пов’язують згоду з дієздатністю (в Україні особа стає повністю дієздатною у 18 років).

Не менш важливий елемент суперечки про вік сексуальної згоди — питання про права дорослих мати стосунки сексуального характеру з дітьми. Мова закону не завжди збігається з термінологією, заведеною в спілкуванні, тому важливо підкреслити, що відповідно до сучасних правових норм:
- дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку ² ;
- малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років;
- неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років.
Для початку розгляньмо, коли й звідки почала розвиватися концепція сексуальної згоди та які помітні закономірності були на цьому шляху.

Історичні передумови

Перші згадки про вік дозволених сексуальних відносин стосувалися шлюбів, і цей вік у сучасному розумінні міг бути критично низьким. Хоча в більшості випадків існувала прив’язка до статевої зрілості (у дівчат це початок менструацій), вік, у якому згода на шлюб уважалася усвідомленою, іноді міг бути суттєво меншим. Скажімо, в канонічному праві ХІІ сторіччя згода на шлюб уважалася усвідомленою, якщо обоє дітей мали по 7 років ³ , але шлюби могли укладатися і між дво-трирічними дітьми ⁴. Звичайно, такі шлюби ґрунтувалися на майнових питаннях і це був передусім шлюбний договір, але й ставлення до дитинства було зовсім інакшим, ніж ми звикли, особливо зважаючи на великі обмеження прав жінок і дітей: навіть якщо чоловік фактично ґвалтував свою дружину до досягнення нею статевої зрілості, це могло вважатися законною консумацією (легалізацією) шлюбу ⁴.

Вік сексуальної згоди в сучасному розумінні належить не до шлюбних відносин, а до злочинів у сфері прав людини. У такому сенсі першою відомою письмовою нормою можна назвати Вестмінстерський статут (1275), який визначив правопорушенням розбещення дівчаток, котрі не досягли шлюбного віку (на той час — 12 років) ⁵. Лише у ХVІ сторіччі естафету підхопили окремі землі в тогочасних Німеччині й Італії та встановили мінімальний вік сексуальних зносин із дівчатами 12 років. Інші країни Європи почали ухвалювати подібні закони аж наприкінці ХVІІІ століття, до того ж вік згоди залишався низьким — 10–12 років. Невисокою була й ефективність цих правових обмежень: проблема полягала ще й у тому, що точний вік чи дату народження людини в ті часи важко було встановити.

Суттєво переглядати питання сексуальної згоди дітей у країнах Заходу почали в кінці ХІХ сторіччя і не без участі феміністок. Англійка Джозефіна Батлер та інші феміністки змогли привернути увагу суспільства до жахів тогочасної проституції, зокрема дитячої. Організоване ними скандальне журналістське розслідування про життя 13-річної дівчинки в британському борделі викликало небувалий резонанс: гнів публіки, марші протесту та побоювання влади заколотів державного масштабу. У результаті 1885 року в Англії вік згоди підняли до 16 років, а у США жіночі рухи почали кампанії за підвищення цього віку мінімум до 16, а краще до 18 років (тоді він становив від 7 до 12 років). Не одразу, але з часом ці кампанії дали результати: до 1920 року майже всі штати США встановили вік згоди 16–18 років ⁶. На той час більшість країн Європи теж підняли вік згоди з 10–12 до 13–16 років, тенденція до підвищення зберігається досі.

Хоча первісно вік згоди стосувався дівчат і гетеросексуальних стосунків, на початок ХХІ століття більшість західних країн уніфікували закони щодо осіб обох статей і гомосексуальних відносин. Нині у світі ще не існує єдиного віку чи підходу до встановлення віку сексуальної згоди.

Вік сексуальної згоди в Україні

Ситуація в Україні трохи заплутана: в 2016 році ЗМІ поквапилися повідомити про встановлення віку сексуальної згоди 16 років (але закон, про який тоді писала преса, набрав чинності лише 18 квітня 2018 року ⁷. Розберемо, що було, як стало. Донедавна у Кримінальному кодексі України (далі — КК) було дві різні статті з різним підходом щодо віку потерпілих. За статтею 156 КК «Розбещення неповнолітніх» передбачено покарання за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16 років. І є стаття 155 КК, яка передбачала покарання за статеві зносини, але — увага! — з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Тобто в Україні встановлено конкретний вік дитини — 16 років, до досягнення якого будь-які розпусні дії сексуального характеру щодо цієї дитини (незалежно від її згоди) вважаються злочином і караються відповідно до ст. 156 КК. Розпусними діями вважаються оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні дотики до статевих органів, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин чи акту онанізму в присутності потерпілої особи, ознайомлення потерпілої особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні теми тощо. У таких випадках не важливо, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, чи є у потерпілої особи сексуальний досвід і хто був ініціатором учинення розпусних дій, — головне, щоб вік потерпілої особи був меншим за 16 років.

То навіщо потрібна ст. 155 КК, якщо навіть покарання у статтях 155 і 156 однакове — обмеження волі на термін до п’яти років або позбавлення волі на той самий термін ⁸ ? Є один важливий момент: ст. 156 КК не охоплює безпосередньо статеві зносини (природній гетеросексуальний акт) з потерпілою особою. І тепер головні зміни: щоб злочин кваліфікувався за ст. 155 КК, потерпіла особа не мала досягти статевої зрілості.

Стан статевої зрілості українське законодавство визначає як закінчення формування організму, коли статеве життя, а для жінок — запліднення, вагітність, пологи і годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров’я ⁹. Експертиза встановлення статевої зрілості в Україні проводиться щодо осіб віком від 14 до 18 років. Отже, не може бути визнано статево зрілою особу до 14 років (бо експертиза проводиться лише з 14 років) і водночас може бути визнано статево незрілою особу і в 16, і в 17 років. На практиці це означає, що в одному випадку за статеві зносини із 17-річною особою могло бути законне покарання за ст. 155 КК (якщо експертиза показувала, що ця особа не досягла статевої зрілості), а в іншому випадку сексуальні зносини з 14-річною особою не могли бути покарані за ст. 155 КК (якщо ця особа досягла статевої зрілості). Статеві зносини з 13-річною або молодшою дитиною в будь-якому випадку вважаються статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, і підпадають під ст. 155 КК (крім випадку, коли статеві зносини супроводжувалися безпорадним станом потерпілої ¹⁰ , фізичним насильством чи погрозами його застосувати, бо покарання за це передбачене ст. 152 КК).

Загалом, завдяки різному підходу у вказаних статтях Кримінального кодексу можлива була абсурдна ситуація, коли за імітацію статевого акту перед 15-річною потерпілою особою злочинця було б покарано, а за реальний статевий акт із нею — ні (якщо особа була б визнана статево зрілою і примус довести не вдалося). То кому насправді потрібні такі експертизи, навіть якщо припустити, що експерти будуть неупередженими?

Що ж змінив новий закон? По-перше, назву і зміст статті 155 КК на «статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку», тобто зникла прив’язка до статевої зрілості потерпілої, залишився простий і зрозумілий критерій — вік. Також встановлено відповідальність за цією статтею лише для повнолітніх осіб. Тобто якщо статеві зносини відбуваються між неповнолітніми особами, жодна з них не відповідатиме за вказаною статтею. Це нагадує чинний в окремих країнах принцип звільнення від відповідальності за такі дії осіб близьких за віком (англ. close-in-age exemptions). Закон відповідає сучасній світовій практиці і загалом співзвучний з вимогами міжнародних документів у сфері захисту прав дітей. В той же час, новим законом прямо не встановлено, що до 16 років дитина не може надати згоди на статеві зносини, закон лише позбавляє потерпілу сторону необхідності доводити статеву незрілість. Потрібно також врахувати, що з 11.01.2019 набере чинності нова редакція КК, яка суттєво змінить визначення зґвалтування: зникне прив’язка до насильства, і визначення базуватиметься на наявності чи відсутності добровільної згоди потерпілої особи на сексуальні зносини ¹¹. У зв’язку з цим поняття усвідомленої згоди та згоди взагалі стане набагато більш значимим в цій сфері.

Ситуація у Європі та світі

Тенденція до збільшення віку сексуальної згоди в тих країнах, де він менший за 16 років, існує й сьогодні. Наприклад, у Канаді такі зміни мали місце 2008 року, в Литві — 2010-го, а в Іспанії — 2015-го. Проте не можна сказати, що цим змінам не чинили спротив: час від часу виникали хвилі невдоволення, зокрема як наслідок сексуальної революції.

Заклики до «сексуальної свободи» можуть набирати досить радикальних форм. От у Франції 1977 року в парламент надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Петицію підписали, зокрема, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, лгбт-активісти, письменники (переважно чоловічої статі), які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Поняття згоди описувалося як небезпечна «пастка» ¹² , деспотичний закон, який захищає традиційну (тобто «застарілу») заборону будь-якого сексу з дітьми ¹³.

Одночасно одна з найбільш шанованих і відомих газет світу Le Monde опублікувала відкритий лист, підписаний 69 особами, на захист трьох французів-ґвалтівників, які очікували суду у зв’язку з сексуальними відносинами з 13 і 14-річними дівчатами й хлопцями. Ще через кілька років у впливовій французькій газеті Libération з’явився лист на підтримку чоловіка, засудженого за сексуальні відносини з 6–12-річними дівчатками. Цей лист підписали 63 особи, впевнені в тому, що постраждалі дівчата були цілком щасливі в тій ситуації ¹⁴.

Хто знає, можливо, саме такі настрої в суспільстві вплинули на те, що сексуальні відносини з 11-річними дітьми у Франції й сьогодні можуть визнавати діями з усвідомленою згодою дитини ¹⁵. Законодавство Франції містить статті про відповідальність за ненасильницькі сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років, проте (на відміну від сусідів) не містить статей, згідно з якими дитина не може давати усвідомлену згоду на статевий акт. Тому в разі неможливості довести примус такі дії кваліфікуються лише як сексуальне розбещення (atteinte sexuelle) з максимальним покаранням учетверо меншим, ніж за зґвалтування (5 років замість 20).

Спроби знизити або скасувати вік згоди були не лише у Франції. У 1970-х роках у Великій Британії ряд релігійних і політичних організацій пропонували знизити вік сексуальної згоди до 14, а то й до 12 років. Про це читали лекції декани відомих університетів, писали газети, виступали комуністи з лейбористами, організації з охорони здоров’я й гомосексуальні рухи, апелюючи до нових досліджень, свободи волі та прав дитини на сексуальне життя.

Пізніше, 2000 року, під час нової спроби знизити планку уряд Великої Британії навіть консультувався з групою підлітків та організував опитування серед осіб від 12 до 16 років, яке виявило, що 87 % із них хотіли б знизити вік згоди ¹⁶. Водночас серед дорослих результат голосування 2010 року був діаметрально протилежним ¹⁷. Такі розбіжності між позицією дітей і дорослих можуть, зокрема, ілюструвати ту частину поняття згоди, яку називають «дійсністю», тобто здатність усвідомлювати значення й характер вчинюваних діянь. За даними правозахисних організацій, кожна 20-та дитина у Великій Британії — жертва злочину сексуального характеру, кількість заяв про злочини неухильно зростає, а про більшість сексуальних злочинів проти дітей не повідомляють і їх не карають ¹⁸. На цей час у Великій Британії щодо осіб молодших за 16 років діє «беззаперечна презумпція відсутності згоди» щодо будь-яких сексуальних дій, а щодо дітей до 13 років існують додаткові захисні юридичні норми.

Нині потреба в спеціальній охороні дітей порівняно з дорослими загальновизнана і в міжнародному праві. Вперше таку тезу закріпила Женевська декларація прав дитини 1924 pоку, потім її підтвердили в Загальній декларації прав людини 1948 pоку, Декларації прав дитини 1959 року і нарешті закріпили в Конвенції ООН про права дитини 1989 року.

Статеві злочини проти дітей становлять підвищену суспільну небезпеку, адже нерідко порушують дальший нормальний фізичний і психічний розвиток потерпілих, призводять до деформації особистості, глибоких душевних травм ¹⁹. Унаслідок вразливості цієї категорії населення таким злочинам властива велика латентність (замовчуваність): їх фактична кількість набагато більша за офіційно зареєстровану²⁰.

Неточності і винятки

Інформація про вік сексуальної згоди в популярних джерелах, зокрема у ЗМІ й на Вікіпедії, не завжди точна. У багатьох джерелах зазначено, що в Україні і Великій Британії встановлено однаковий вік згоди — 16 років, а у Франції — 15 років. Ситуацію в Україні ми розібрали вище, очевидно, що донедавна вона була суттєво інша, ніж у Великій Британії. А от у Франції фактично встановлено не вік згоди (не можливість дати усвідомлену згоду на будь-які сексуальні дії дитиною лише після певного віку), а відповідальність за сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років.

В окремих державах концепцію віку згоди супроводжує низка умов, які можуть впливати на покарання. Зокрема, до уваги можуть взяти такі обставини:
- винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи, не повинна була і не могла його усвідомлювати (діє в Україні);
- винна і потерпіла особи перебувають у законному шлюбі (не актуально для України, де з 2012 року шлюбний вік становить 18 років, за заявою особи — 16 років, але не 14, як раніше);
- близький вік осіб, якщо різниця у віці між ними не перевищує кількох років (Канада), старша особа не досягла певного віку (штат Делавер) або немає помітної різниці в статевій зрілості (Словенія);
- гомосексуальні відносини, які іноді взагалі випадають з правового регулювання (не так давно сексуальні зносини між особами жіночої статі не підпадали під норми про вік згоди в Австралії й Великій Британії, а в Україні поширена позиція, що ст. 155 КК застосовується лише до гетеросексуального статевого акту).
У певних випадках вік згоди може бути збільшено, зокрема якщо потерпіла особа перебуває в певній залежності від винної, як-от учителі й учні (в Англії в таких ситуаціях вік згоди зростає з 16 до 18 років). На ситуацію впливає і стать потерпілих, наприклад, в Індонезії вік сексуальної згоди становить 19 років для хлопців і 16 років для дівчат, а в Папуа Новій Гвінеї — 16 для дівчат і 14 для хлопців. Якщо в державі заборонено сексуальні стосунки до шлюбу (як у багатьох ісламських державах), шлюбний вік де факто стає віком сексуальної згоди. Також слід враховувати, що відповідні норми окремих держав поширюються не лише на злочини, вчинені їхніми громадянами на їхніх територіях, а й за кордоном (наприклад, у США).

Цікаво, що поширення правового захисту, який забезпечує вік сексуальної згоди, на осіб чоловічої статі теж відбулося не без участі феміністок: вони вимагали, щоб закон захищав дітей незалежно від статі ⁵. Водночас концепція, згідно з якою дівчата — вразливіша сторона гетеросексуального статевого акту через можливу вагітність, більший ризик ЗПСШ і фізичних травм, а тому подвійні стандарти і більший правовий захист осіб жіночої статі цілком виправдані, діє в судовій практиці США ²¹.

Висновки

Захист статевої недоторканності дітей потрібний для забезпечення їх нормального фізичного, психічного і соціального розвитку. Досягнення статевої зрілості не означає одночасну психологічну готовність до сексуальних відносин чи здатність повністю усвідомлювати свої дії і їхні наслідки. Те, що вік сексуальної згоди вищий за середній вік статевої зрілості, захищає тих, хто не вписується в рамки «середнього», та є стримувальним чинником для злочинів сексуального характеру проти дітей.

Законодавство про вік сексуальної згоди не позбавляє молодь права отримувати сексуальний досвід, а обмежує право дорослих зазіхати на сексуальну недоторканність дітей. Покарання передбачено не для дитини, а для дорослого, тобто закон захищає дітей від зловживань з боку дорослих, і вимоги скасувати такий закон спрямовано передусім на інтереси дорослих. Враховуючи всі ризики, зокрема поширеність випадків сексуального насильства проти дітей, торгівлю дітьми з метою сексуальної експлуатації і тяжкі наслідки сексуальних злочинів для дитини, міжнародна спільнота й уряди більшості країн світу дотримуються позиції про необхідність віку сексуальної згоди для захисту інтересів дитини і суспільства.

Гасла про право вибору легко здобувають підтримку більшості, але провести чітку межу чи знайти прийнятний компроміс між власною свободою і правом іншої людини не так просто, як здається, особливо в такій делікатній сфері, як сексуальність. Як показує історія, ховаючись за гаслами про свободу і право, одні верстви населення прагнуть задовольнити свої потреби за рахунок інших, так чи так менш привілейованих і більш вразливих. У нашому випадку ситуацію ускладнює суттєва матеріальна вигода, яку можна отримати у сфері сексуальної експлуатації дітей ²². Тому періодичні спроби нормалізувати сексуальні відносини з дітьми, тобто педофілію, спочатку викресливши її з переліку психічних хвороб, спробувавши скасувати чи знизити вік сексуальної згоди, за чим можуть іти спроби декриміналізації дитячої порнографії й проституції, цілком очікувані. А в найближчому майбутньому слід чекати нових кампаній «за свободу» в цій сфері.
1. http://www.apdp.in.ua/v71/62.pdf [↩]
2. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021 [↩]
3. https://web.archive.org/web/20160117042750/http://faculty.cua.edu/pennington/Canon%20Law/marriagelaw.htm [↩]
4. https://web.archive.org/web/20080928120836/http://www.faqs.org/childhood/A-Ar/Age-of-Consent.html [↩] [↩]
5. http://chnm.gmu.edu/cyh/teaching-modules/230 [↩] [↩]
6. http://womhist.alexanderstreet.com/teacher/aoc.htm [↩]
7. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53813 [↩]
8. За обтяжувальних обставин (зокрема, злочин учинив близький родич) покарання зростає до позбавлення волі на термін від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до трьох років або без такого [↩]
9. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0253-95/print [↩]
10. Під безпорадним станом мається на увазі нерозуміння характеру та наслідків вчинюваних з особою дій. Такий стан підтверджується судово-психологічної експертизою [↩]
11. Стаття 152, http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/ed20190111/page5 [↩]
12. https://en.wikipedia.org/wiki/Sexual_Morality_and_the_Law [↩]
13. http://www.uib.no/sites/w3.uib.no/files/attachments/foucaultdangerchildsexuality_0.pdf [↩]
14. https://web.archive.org/web/20050404190912/http://www.decadi.com/dignaction/Fpetit.html [↩]
15. http://www.france24.com/en/20171113-france-sexual-assault-abuse-rape-age-non-consent-controversial-trial-rulings-children [↩]
16. http://www.telegraph.co.uk/news/uknews/1376140/Girls-say-teenage-sex-campaign-is-out-of-touch.html [↩]
17. http://www.bbc.co.uk/programmes/b00vhknx [↩]
18. https://www.nspcc.org.uk/services-and-resources/research-and-resources/pre-2013/child-abuse-and-neglect-in-the-uk-today/ [↩]
19. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsen.nsf/0/F5735BC14609E899C32572BB00351C46?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=F5735BC14609E899C32572BB00351C46&Count=500& [↩]
20. https://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T5/T5_P3.html [↩]
21. https://supreme.justia.com/cases/federal/us/450/464/case.html [↩]
22. https://www.ojjdp.gov/mpg/litreviews/CSECSexTrafficking.pdf [↩]
21 Лютого, 2018
Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація
У сфері, де крутяться величезні гроші, припікає вже на підходах. Тим, хто подумав, що справа в сексі, — ні, знову в грошах. Тих, які заробляються переважно тілами жінок, наданих для сексуального використання чоловіками. Через певну новизну поняття жіночої правосуб’єктності, через складність жіночої самоідентифікації в патріархальному світі і через інші чинники ця тема прикро розділяє нас, феміністок і правозахисниць, на прибічниць легалізації / декриміналізації проституції та захисниць шведського підходу до боротьби з проституцією.

Правовий статус проституції у різних країнах світу

Коротка передісторія

Розуміння проституції як явища до останнього часу мало одну спільну рису: центральною дійовою особою, одночасно винною і заявленою бенефіціаркою виступала жінка. Саме її сприймали як джерело проблеми, а не чоловіка, який прагнув купити людину для сексуального використання, і не посередника — торгівця жінками, який отримував основну матеріальну вигоду. Відтак навіть там, де проституцію було в тій чи тій формі дозволено, саме проституйовані жінки зазвичай були центром осуду, крайніми, стигматизованими, а чоловіки уникали будь-якого покарання ¹.

Що стосується становлення і зміни правового статусу проституції, то крім одностайності в призначенні покарання саме проституйованій особі, не можна сказати, що в різних країнах це був однотипний, логічно обумовлений еволюційний процес від повної заборони до легалізації. Навпаки, заклики узаконити і оподатковувати проституцію лунали вже тисячі років тому: ще до нашої ери на Близькому Сході і в Середземноморському регіоні проституція «з релігійних мотивів» легально існувала просто в храмах ² , а в давніх шумерських текстах проституція фігурує серед основних занять людини. Схожу практику дослідники описували в ацтеків, у інків існували певні форми регулювання проституції представниками влади ³ грецькі гетери мали платити податки ⁴, а в Стародавньому Римі проституція була легальна, реєстрована і дуже поширена: дехто з дослідників стверджує, що великі борделі вважалися гарною туристичною привабою і навіть могли бути в державній власності ⁵. Не кращою була ситуація на сході, де японські борделі користувалися мегапопулярністю серед азіатів і західних мандрівників, а в торгівлі японськими жінками з метою проституції брали участь вест-індські торгові компанії ⁶. І навіть мусульмани, формально заборонивши проституцію, створили цілком легальні гареми, тобто фактично узаконили сексуальне рабство жінок.

Перші спроби законодавчо заборонити проституцію навряд чи десь документально зафіксовано, але відомо, що в Середньовіччі і в добу Реформації християнські громади намагалися боротися з нею (зокрема, закривати борделі), а французький король Людовик IX у 1254 році, повернувшись із Хрестового походу, видав указ вигнати «публічних жінок» і заборонив давати їм помешкання (якийсь час цей указ діяв досить ефективно). З кінця Середніх віків, імовірно, через спалахи венеричних захворювань і чуми, міська влада намагалася витіснити проституцію за межі міста або ж визначити окремі вулиці, де її було дозволено ⁷. Проституйованих жінок реєстрували, встановлювали за ними суворий контроль, призначали нещадні покарання ⁸. У ХІХ столітті з’явилися нормативні акти про заборону ввозити жінок з метою проституції у США, про інфекційні захворювання у Франції і Великій Британії, про обов’язкові медогляди проституйованих жінок (проти цих законів активно боролися перші феміністки). Схожим чином намагалися контролювати проституцію в Російській імперії. Отже, заходи, осуд і покарання було спрямовано головно на жінок у проституції, що мало лише опосередковано вплинути на покупців: віднадити ціною приниження і стигматизації проституйованих жінок.

Кардинально інше бачення проституції поширилося у ХХ столітті з бурхливим розвитком прав людини, створенням міжнародних правозахисних організацій, посиленням феміністичного руху, глибшим аналізом проблеми, не в останню чергу завдяки можливості проаналізувати наявні факти за допомогою статистики. На початку століття проституцію було заборонено в низці країн, серед яких США і новостворений СРСР; 1921 року було підписано Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками і дітьми. Поступово ставали відомі жахливі обсяги глобальної торгівлі людьми, величина прибутків від сексуальної експлуатації жінок, способи затягування в проституцію, вплив проституції на гендерну нерівність, обсяги насильства проти жінок у проституції та приблизна кількість постраждалих дорослих і дітей. Було виявлено, що 45–50 % проституйованих осіб основною своєю проблемою вважають насильство, 68 % страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР, як у учасників бойових дій) і психологічної дисоціації, від 43 % до 69 % осіб у проституції зазнали сексуального насильства в дитинстві, майже 94 % вживають наркотики ⁹, а світові прибутки від проституції становлять приблизно $186 мільярдів на рік ¹⁰. Крім того, було виявлено, що покупці проституйованих осіб більш схильні до сексуального й іншого насильства проти жінок, а 22 % з них уважають, що після оплати можуть робити з жінкою все, що захочуть ¹¹.

На тлі нових даних традиційні висловлювання про «вічну професію» і псевдоліберальні — про «вільний вибір» — замінили офіційними закликами захистити жінок від сексуального насильства й експлуатації, увагою до причин явища (попит) та аналізом способів боротьби з ним. Усе це втілилося в низці міжнародних документів, які розглянемо далі. Одним із практичних результатів цього розвитку на рівні окремих держав стала ліберальна по суті шведська модель, яка в правовому полі закріпила права жінок і чоловіків вільно розпоряджатися власним тілом і водночас встановила заборону на сексуальну експлуатацію.

Наразі більшість країн світу на законодавчому рівні закріпили нелегальний статус проституції, проте заборона зазвичай залишається формальною. Серед них і Україна: наше законодавство передбачає адміністративне покарання (штраф від 85 до 255 гривень) за заняття проституцією та кримінальне покарання за сутенерство і торгівлю людьми (позбавлення волі на термін від 3 до 15 років залежно від обставин). Як видно з ілюстрації вище, є також низка країн (виділено фіолетовим), де проституція легальна, борделі і сутенерство заборонено, але покарання для покупців проституйованих осіб у цих країнах не встановлено.

Основа шведської концепції

Спершу окреслимо базові правові принципи шведського підходу, а далі звернемося до експертних думок у цій сфері. Шведська (відома також як скандинавська, північна, нордичн) модель боротьби з проституцією — це правова концепція, спрямована на боротьбу з попитом як основною причиною існування проституції. Цю систему було запроваджено у Швеції 1999 року, вона передбачає кримінальну відповідальність для сутенерів і клієнтів проституції, але звільняє від відповідальності проституйованих осіб, пропонуючи їм допомогу для виходу з проституції і різні види підтримки, зокрема психологічну, правову, матеріальну.

Принципова новизна скандинавського підходу полягає в тому, що фокус переведено на клієнтів / покупців — тих, хто всі ці роки був у тіні. Це і є заміна усталеного сприйняття проституції: злочинцями визнано не осіб, яких бідність і системна нерівність штовхають продавати своє тіло, а «замовників» — тих, хто створює попит, кого надто довго так чи так виправдовували. Відбувся перехід від архаїчних уявлень про добровільних «жриць кохання», яким подобається, коли незнайомі чоловіки масово і регулярно задовольняють їхніми тілами свої сексуальні й інші потреби, до реальної картини: мільйони незаможних жінок і дівчат змушені погоджуватися на проституцію через бідність, шантаж, погрози або безвихідь.

Чому проституйовані особи звільняються від відповідальності, тоді як покупців «послуг» і «посередників» криміналізовано? А за що карати жінку в проституції, якщо людина має право вчиняти зі своїм тілом, що захоче? Водночас право завдавати шкоди іншій особі не може бути законним. Відповідно до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами, «проституція і зло, яке супроводжує її, — торгівля людьми, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім’ї і суспільства» ¹². Інакше кажучи, міжнародна спільнота мовою узгодженого державами правового документа визнає, що торгівля людьми і проституція шкодять і загрожують і проституйованій особі, і всьому суспільству, підкреслюючи, що проституйована особа — постраждала. Навіть якщо окремі особи з певних причин заявляють, що їм подобається продавати своє тіло, це не виправдовує насильство, здійснене щодо всіх інших проституйованих осіб, або системну нерівність жінок і чоловіків, яка штовхає жінок до такої діяльності.

За логікою потреби зменшувати попит цілком зрозуміле покарання клієнта у вигляді штрафу або ув’язнення (у Швеції — на термін до 6 місяців). Так, величина покарання може бути предметом дискусій (багато хто вважає покарання замалими), але схоже, що найбільше порушників лякає публічність: запис про сексуальний злочин в особовій справі виявився вагомим стримувальним чинником. Звичайно, і сутенерство, і посередництво в торгівлі людьми, відповідно до скандинавської моделі, визнаються злочинами.

Міжнародна позиція

Переведення фокусу на попит, спрямування зусиль на його зменшення відбивають сучасну міжнародну правову позицію. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми називає попит однією з засадничих причин торгівлі людьми. Протокол від 15 листопада 2000 року про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, вимагає від держав-учасниць «уживати або вдосконалювати законодавчі або інші заходи… спрямовані на протидію попиту, що породжує експлуатацію людей, особливо жінок і дітей, в усіх її формах, оскільки це призводить до торгівлі людьми». У Рекомендованих принципах і настановах ООН з прав людини і торгівлі людьми зазначено, що «стратегії, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, мають стосуватися попиту як основної причини торгівлі людьми» ¹³.

Резолюція Ради Європи 2014 року йде далі і прямо вимагає від держав розглянути криміналізацію купівлі сексу як «найефективніший інструмент» для протидії торгівлі людьми. Звіт Ради Європи «Проституція, торгівля людьми та сучасне рабство в Європі», на якому базувалася названа резолюція, підтверджує, що скандинавська модель боротьби з проституцією — найкраще правове рішення серед усіх країн-членів Ради Європи ¹³. У дослідженні Європарламенту про сексуальну експлуатацію, проституцію та їх вплив на гендерну рівність сказано, що проституцію не може бути визнано легітимним бізнесом хоча б тому, що вона суперечить фундаментальним правам людини і принципу гендерної рівності, а «нормалізація проституції чи торгівлі людьми або будь-яка їх легалізація — це легалізація сексуального рабства і гендерної нерівності для жінок» ¹⁴.

Дослідження і статистика

Як пов’язані проституція, попит і торгівля людьми? Спільне дослідження ситуації у 116 країнах, яке провели науковці з кількох університетів Німеччини і Великої Британії, підтвердило, що в середньому в державах, де легалізовано проституцію, зростає торгівля людьми, водночас криміналізація покупвців у Швеції призвела до скорочення ринку проституції і зменшення торгівлі людьми ¹⁵. За дослідженням 1996 року, у самій Швеції 13,6 % населення визнало, що на якомусь етапі свого життя вони були клієнтами проституції; 2014 року кількість таких осіб зменшилася до 7,5 %. Навіть якщо сумніватися в точності цих даних, вони демонструють очевидні тенденції: торгівля людьми і попит скорочуються з криміналізацією клієнтів і зростають із легалізацією проституції. Як уважає професорка права, докторка наук Рахель Гугель, яка захистила дисертацію з проблем законодавчого регулювання проституції, Німеччина обрала «принципово помилковий підхід… Щоб захистити жінок, проституцію має бути обмежено, а клієнтів — покарано» ¹⁶.

Те, що скандинавська модель працює, тобто в країнах з відповідним законодавством кількість проституйованих осіб зменшується, підтверджують не лише офіційні джерела і дослідження ¹⁷. Багато критиків скандинавської моделі теж визнають, що вона призвела до зменшення попиту ¹⁸. Про відповідне зменшення пропозиції можна прочитати навіть у прихильників легалізації. Наприклад, в одному з текстів привертає увагу така цитата: «Позаяк це нелегально і пропозиція не така велика, ви можете отримати добру оплату».

Крім скорочення обсягів проституції і торгівлі людьми, скандинавська модель — хороший приклад зменшення рівня насильства проти жінок. Із 1999 року, тобто за майже 20 років, жодну проституйовану жінку у Швеції не вбив клієнт чи сутенер, тоді як за 30 років у Нідерландах, де проституцію легалізовано, вбито 127 жінок у проституції, у Німеччині 69 жінок убито і 28 зазнали замаху на вбивство лише за 13 років — з 2002-го до 2015-го ¹⁹. Це при тому, що кількість убивств у Швеції на одиницю населення навіть трохи більша, ніж у Нідерландах і Німеччині ²⁰.

Вбивства жінок у проституції

Позитивні наслідки скандинавського підходу з погляду безпеки проституйованих осіб спостерігаються не лише у Швеції: є статистичні дані і по Норвегії, де нове законодавство запроваджено 2008 року. Лише за чотири роки після впровадження нового підходу кількість зґвалтувань проституйованих жінок у Норвегії зменшилася майже вдвічі (на 48 %), а насильство від постійних клієнтів зменшилося на 60 %. І хоча дещо зросли вербальні образи й погрози, серйозні випадки фізичного насильства щодо жінок у проституції зменшилися ²¹.

Зміна рівня насильства у проституції в Норвегії після імплементації шведського підходу

Підтримка шведської моделі з боку населення Швеції теж зростає. Якщо 1996 року лише 45 % жінок і 20 % чоловіків підтримували відповідне законодавство (до його ухвалення), то 2014 року це було вже 85 % жінок і 60 % чоловіків. Серед тих, хто підтримує криміналізацію клієнтів, більше молоді, це свідчить, що ставлення до купівлі сексу може змінюватися завдяки концепції неприйнятності такої купівлі в суспільстві ²².

Інші країни та експертні думки

Крім Швеції, скандинавський підхід імплементовано у законодавстві Норвегії, Ісландії, Канади, Франції, Північної Ірландії, ще кілька країн стоять на шляху до відповідних змін у своєму законодавстві. Депутатка канадського парламенту 2004–2015 років Джой Сміт — учасниця робочої групи з прав жінок та українсько-канадської парламентської групи — так прокоментувала ухвалення в Канаді відповідного закону 2014 року: «Це історичний момент для забезпечення рівності і прав жінок у Канаді. Закон офіційно визнає шкоду від проституції для жінок і дітей та проголошує своєю метою зменшення і перешкоджання проституції. Цим законом Канада голосно і чітко заявила, що ми не погоджуємося з тим, що жінки, діти і вразливі особи — це товар, який можна купувати і продавати».

Лорі Ватсон, професорка філософії й керівниця жіночих та гендерних досліджень в університеті Сан-Дієго (США), зазначає: «Скандинавську модель, у якій продаж сексу декриміналізовано, а покупка сексу передбачає кримінальну відповідальність, разом із перевагами від надання соціальної допомоги для збільшення можливостей виходу жінок з проституції дедалі більше приймають і розглядають як найкращий підхід у боротьбі зі шкодою від проституції, розширенні прав і можливостей проституйованих осіб, підтримці гендерної рівності».

З інтерв’ю Катаріни Мак-Кінон, відомої професорки права, докторки наук, науковиці з високим індексом цитування, яку запрошують викладати різні університети світу, серед них і Гарвард: «У Швеції… практично викорінили торгівлю людьми і різко скоротили проституцію. По суті, за всю історію людства це єдиний відомий мені підхід, який спрацював проти проституції» ²³.

Лобісти легалізації / декриміналізації стверджують ²⁴ що проституцію неможливо побороти, тому потрібно просто зробити її безпечнішою. Сумна правда в тому, що проституція не може бути безпечною. Ніяк. Проституйовані особи в кожному разі потрапляють до групи ризику: щодо венеричних хвороб, ВІЛ/СНІД, алко- і наркозалежності, самогубств, фізичного й психологічного насильства, ранньої смертності. Що більше обсяг проституції, то більша група ризику. І головне, аргумент про неможливість її подолати однаково можна застосувати до таких явищ, як злочинність, хвороби, корупція тощо: їх теж неможливо подолати, але чи це означає, що їх варто узаконити? Ні, звичайно. Простий «прийом дзеркала» дозволяє побачити абсурдність ідеї про легалізацію як боротьбу з чимось «нездоланним». Згідно з дослідженнями Меліси Фарлі, докторки філософії, директорки і засновниці програми «Дослідження проституції та освіта», у Нідерландах, де легалізація проституція нібито мала зменшити насильство проти жінок у проституції, 60 % проституйованих осіб страждали від фізичного насильства, 70 % отримували словесні погрози, 40 % зазнали сексуального насильства і 40 % стали жертвами сексуального насильства від знайомих людей. Проституція — неприродний травматичний досвід, несумісний з людською гідністю, що неминуче веде до психологічних проблем та поглиблює нерівність жінок і чоловіків.

Хочу зазначити, що терміни легалізація / декриміналізація я вживаю майже як синоніми не випадково і не через помилку. Складні юридичні конструкції дозволяють лобістам проституції вводити в оману щодо фактичної різниці між легалізацією і декриміналізацією проституції. Останнім часом, після очевидного провалу легалізації, зокрема в Німеччині й Нідерландах, з погляду безпеки, здоров’я, заробітку чи інших переваг для проституйованих жінок, «іконою» проституторського лобі стала Нова Зеландія з її концепцією декриміналізації. В теорії легалізація означає правове регулювання проституції, зокрема долучення її до переліку професій, запровадження оподаткування тощо, а декриміналізація — це скасування будь-якої відповідальності за проституцію й сутенерство, без регулювання чи обкладання податками. Проте на практиці декриміналізація і легалізація — це не дві протилежні концепції, а дуже схожі підходи з певною різницею в окремих моментах, це не або/або варіанти, а радше шкала, набір характеристик у рамках загального підходу, у якому головне те, що сутенерська діяльність перестає вважатися злочином. Небажання розбиратися в деталях призводить до впевненості, ніби Нова Зеландія в декриміналізації проституції пропонує щось кардинально протилежне Німеччині чи Нідерландам, але це не так. Зокрема, декриміналізація в Новій Зеландії передбачає чітке регулювання галузі, навіть суворіше, ніж в окремих землях Німеччини, які, навпаки, обрали дерегуляцію (і там проблеми виявилися найбільшими) ²⁵. Тобто в теорії вони відрізняються, а на практиці легалізація і декриміналізація проституції означають майже те саме і мають схожий вплив та наслідки.

Сабрина Валіссе, яка пережила проституцію і була активісткою NZPC (організація проституйованих жінок Нової Зеландії), красномовно пояснює, чому тепер вона прихильниця скандинавської моделі: «Я й інші, хто агітували за декриміналізацію в Новій Зеландії, завжди хотіли, щоб проституйовані жінки отримали владу розпоряджатися собою. Декриміналізація цього не принесла. Влада дісталася власникам борделів, власникам агентств ескорту і покупцям жінок. …Скандинавська модель дає жінкам у проституції набагато більше важелів впливу, тому що покупця може бути притягнуто до відповідальності після одного телефонного дзвінка. Я поважаю і люблю людей, з якими я працювала в NZPC, бо знаю, що вони, як і я, хотіли, щоб усі в секс-бізнесі мали правовий захист, можливість домовлятися і ставити умови та якнайбільшу безпеку. Було дуже важко визнати, що ми зазнали невдачі, але я морально зобов’язана це зробити. Я все ще хочу досягти своєї первісної мети і вважаю, що шведська модель — найкращий шанс зробити це».

Сабрина пояснює, чим відрізняється теорія від практики навіть у законослухняній Новій Зеландії: «До реформи ми визначали свої розцінки і те, які послуги надаватимемо. Тепер запроваджено all inclusive, а це означає, що проституйована жінка втратила можливість домовлятися. Хоча проституйовані особи вважаються незалежними підприємцями, на практиці жінки в проституції фактично є найманими працівницями без жодних вигод. Їм кажуть, коли починаються і закінчуються зміни, які мають бути ставки, що вдягнути і що робити. Усі борделі й агентства стверджують, що вони вільні від наркотиків… але я ще жодного такого не бачила. Я могла отримати будь-який наркотик, якого хотіла, в будь-який день року, в кожному місці, де я коли-небудь працювала. Реформа покликана була зробити проституцію безпечнішою і запровадити практику безпечного сексу. В реальності вона призвела до протилежного».

Феміністичні дебати

Якщо шведська модель боротьби з проституцією втілює сучасну міжнародну правову позицію і феміністичний погляд на проституцію, чому дехто з феміністок висловлюється за легалізацію / декриміналізацію проституції? Вважаю, що основних причин кілька: ліберальні погляди без достатньої обізнаності про наслідки легалізації / декриміналізації проституції, неточне розуміння принципів і механізму дії шведської моделі або приватні інтереси (сподіваюся, це найрідкісніша причина).

Також у прихильниць фемінізму різне розуміння розвитку прав жінок у сексуальній сфері. Наприклад, дехто може вважати, що запис у трудовій книжці про проституцію — це розширення прав жінки. Інші вважають, що сексуальні дії щодо особи без її бажання, але при згоді, за гроші — це насильство, а право надавати своє тіло для здійснення насильства не є розвитком прав жінок. Тож перш ніж ставати на чийсь бік, слід розібратися в суті розподілу. Проституція — це насильство чи емпауермент ²⁶? Свобода вибору чи вимушений крок у результаті економічного, сексуального, психологічного гноблення й дискримінації людей переважно однієї статі? Спосіб життя чи спосіб вижити? І головне: нам потрібно боротися з проституцією чи покращувати її умови?

Боротьба з проституцією та інші дії

Моя позиція щодо шведської моделі теж сформувалася не одразу: щоб усвідомити зв’язок між проституцією і нерівністю жінок та чоловіків, культурою насильства проти жінок, зростанням попиту й легалізацією, потрібен був певний час, аналіз низки документів і статей, визначення пріоритетів, проговорення проблеми з однодумницями тощо. Я не маю ілюзій щодо швидкого вирішення проблеми проституції чи легкого варіанту виходу жінок із неї, але маю конкретні дані про результативність одних методик і безрезультатність інших (якщо говорити про користь для жінок у проституції, а не тих, хто на них так чи так заробляє).

Безперечно, заходи для захисту проституйованих осіб від насильства, свавілля сутенерів, клієнтів і представників влади, медична, юридична й психологічна допомога потрібні і дуже актуальні, зокрема в Україні, але без зупинення росту проституції (контролю попиту) це буде сізіфова праця, джерело розкрадання коштів і тема для політичних маніпуляцій. З іншого боку, лобіювання будь-яких варіантів скасування відповідальності сутенерів і торгівців людьми — під виглядом «повної декриміналізації», легалізації, «зменшення тиску на проституйованих жінок» чи під іншими гаслами — це пропозиція добровільно віддати сутенерам / кримінальним угрупованням контроль над ситуацією. Як показує практика інших країн, забрати його назад ще не вдалося нікому.

Самоперевірка і висновки

У великому потоці суперечливої інформації зорієнтуватися непросто. На що можна звернути увагу при оцінці різних підходів у боротьбі з проституцією.

1. Чи зміщується фокус: коли замість боротьби з явищем, тобто заходів зі зменшення його обсягів, обговорюються і пропагуються інші заходи, як-от допомога жертвам, кампанії з охорони здоров’я, дискусії про зменшення стигматизації, користь країні від оподаткування проституції, зміна термінології ²⁷ тощо. Хай там як нам хочеться допомогти постраждалим, покращення життя проституйованих жінок без їх виходу з «бізнесу» — це не боротьба з проституцією.

2. Чи підмінюються факти ставленням опитуваних: коли замість аналізу фактичних даних численні опитування фокусуються на ставленні опитуваних до ситуації, наприклад, замість реальних даних про зменшення / збільшення кількості насильства в регіоні пропонуються опитування про те, чи стало «страшніше», «небезпечніше» тощо.

3. Чи маніпулюють даними, наприклад, наголошують на тому, що в певному регіоні насильство виросло / зменшилося на ікс відсотків, не згадуючи про види насильства (усні образи чи тяжкі види насильства збільшилися / зменшилися); або підкреслюють те, що певні законодавчі зміни позитивно вплинуть на жертв, і водночас уникають дискусій про те, що вони матимуть ще більші позитивні наслідки для основних вигодоотримувачів — сутенерів.

4. Чи практикують використання інформації і даних головно від фінансово зацікавлених або пов’язаних із проституторським бізнесом організацій замість посилань на державні й міжнародні статистичні дані, рекомендації визнаних міжнародних організацій, думку професійних експертів чи результати незалежних експертних досліджень.

5. Чи переважає ставка на співчуття жертвам замість оцінки реальних наслідків застосованого підходу. Неможливо одночасно боротися з проституцією і забезпечувати клієнтами жінок у проституції. Результативна боротьба з проституцією — це зменшення її обсягів, тобто втрата «роботи» частиною жінок у проституції (в ідеалі — всіма).

Як можна перевірити себе, якщо консенсусу з собою чи з іншими досі не знайдено.
- Виділити головне. З одного боку, проституція — це історії мільйонів постраждалих жінок, а з іншого — величезний кримінальний бізнес. Як впливатиме певний механізм на цей бізнес? Легалізація проституції збільшує попит, а попит невідворотно збільшує торгівлю людьми. Без варіантів, на жаль. І що легше заробляти гроші (як при легалізації / декриміналізації проституції), то швидше розвиватиметься бізнес, то більше дітей і дорослих потраплятиме в проституцію «за власним вибором» (тобто від безвиході, від неможливості заробити на життя іншим способом) і без жодного вибору. Концентрація на заходах зі зменшення шкоди, на питаннях здоров’я і безпеки не замінить головне завдання — боротьбу з явищем.
- Визначити мотивацію сторін. Корисно порівняти результати подібних ініціатив в інших країнах та уважніше розглянути інтереси тих «доброчинців», які прагнуть використати чужий активізм для власної фінансової (чи іншої) вигоди. Корисливу мотивацію легко виявити: легалізація / декриміналізація = зменшення ризиків = ріст галузі = зростання прибутків сутенерів, борделів, торгівців людьми. У сутенерських колах міг би бути популярним трохи видозмінений класичний жарт: «Хай там чим активістки бавляться, аби тільки гроші не заважали заробляти… а краще нехай допомагають».
- Шукати приховане і несказане. Серед арсеналу аргументів можуть бути емоційні маніпуляції, зокрема щоб приховувати певні дані. Якщо йдеться про системні зміни в законодавстві, велика концентрація розповідей про приватні трагедії, від яких навертаються сльози, — тривожний сигнал: від чого намагаються відвернути увагу? Якщо хтось згадує, що нелегальність тисне на жінок у проституції, я згадую, що набагато сильніше вона тисне на сутенерів, і втрата цього тиску призводить до стрімкого росту проституції.
- Вчасно визнавати помилки. Ніхто не любить визнавати помилки. Більшість людей в активізмі і волонтерстві рано чи пізно дізнаються, що на цьому шляху багато розчарувань, невдячності, пасивності, звинувачень, маніпуляцій, психологічного і фізичного тиску, навіть фінансових ризиків. Так само як в інших сферах: перш ніж знайдеться правильний шлях, тут набивають синці, бо найщирішого бажання «творити добро» замало для того, щоб його творити. Одна з нових (чи віднайдених старих) ідей у психології стверджує, що ми ідеалізуємо те і тих, кого обрали, вперто шукаючи підтвердження правильності свого вибору і своєї позиції. На практиці це втілюється в більшій довірі одному дослідженню з десяти, якщо це одне — на «нашому боці», а ще у недовірі (а іноді й шельмуванні) всього, що нам суперечить. Загалом, не хотілося б запізно почути те, що вже сказали активістки інших країн, де проституцію було легалізовано / декриміналізовано, — «так, ми помилялися».
Позицію у ставленні до проституції важко обрати ще й тому, що у світі, де у жінки досі дуже низький рівень доступу до майнових цінностей і ухвалення рішень, де жінку сприймають як сексуальний об’єкт і насильство щодо неї частково нормалізовано, такі категорії, як «вибір», «свобода волі», «майнова незалежність» і «правосуб’єктність» іноді перекручують не на користь нам, жінкам. До того ж проституція — це сфера, де популярні теорії про користь легалізації різко розходяться з реальністю. Каролін Малоні, конгресменка з Нью-Йорка, засновниця Комітету з боротьби з торгівлею людьми в Конгресі США, ще десять років тому писала: «У далекі-далекі часи панувала наївна віра в те, що легалізація проституції покращить життя повій, знищить проституцію в тих сферах, де вона була незаконною, і викине з бізнесу організовану злочинність. Як і всі казки, ця теж виявилася лише фантазією» ²⁸.

Шведська модель стала третім шляхом поряд зі спрощеними «заборонити vs дозволити». Вона втілює сучасне бачення проституції як системного пригноблення жінок і поєднує дієві механізми боротьби з цим явищем із реальною підтримкою постраждалих осіб. Цей підхід не чарівна таблетка, яка швидко вилікує «хворобу», нажиту тисячоліттями, і не може подобатися тим, чия головна мета — розвивати ринок «сексуальних послуг» під прикриттям підвищення рівня життя «секс-працівників» (хай там хто криється за цим означенням). Шведська модель безперечно дієва в тому, на що спрямована, — у зменшенні обсягів проституції і торгівлі людьми, і жодне відоме мені дослідження не представило докази протилежного.

*Дякую за допомогу у збиранні і підготовці матеріалу учасницям ФБ-групи «НІ ПРОСТИТУЦІЇ! Феміністки за шведську модель» та особисто Людмилі Богдан.
1. Зрозуміло, що серед проституйованих осіб були і є не лише особи жіночої статі, але за даними Міжнародної організації праці, чоловіків у проституції близько 2 %, тому щоб підкреслити гендерну спрямованість проблеми, у цій статті щодо проституйованих осіб уживається переважно жіночий рід. [↩]
2. Див.: Frazer, James. The Golden Bough. — 3d edition. — 1922. — Chapter 31: Adonis in Cyprus. [↩]
3. Див.: Neill, James. The Origins and Role of Same-Sex Relations in Human Societies. — McFarland, 2008. — P. 26. Bruhns Karen Olsen, Stothert Karen E. Women in Ancient America. — University of Oklahoma Press, 1999. — P. 156. [↩]
4. Див.: A brief cultural history of sex // Independent.co.uk. 2008-09-23. Retrieved 2012-07-22. [↩]
5. Див.: McGinn, Thomas A. The Economy of Prostitution in the Roman World. — University of Michigan Press, 2004. — P. 167–168. [↩]
6. Див.: Leupp, Gary P. (2003). Interracial Intimacy in Japan: Western Men and Japanese Women, 1543-1900,, p. 50. [↩]
7. Див.: Baarda Benjamin I., Sikora Aleksandra E. Proteomics of Neisseria gonorrhoeae: the treasure hunt for countermeasures against an old disease. — 2015. [↩]
8. Див.: Дерюжинский В. Ф. Меры по отношению к проституции // Полицейское право. Пособие для студентов. — СПб., 1903. [↩]
9. Дані по Австралії: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1481550/ [↩]
10. https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/etudes/join/2014/493040/IPOL-FEMM_ET(2014)493040_EN.pdf [↩]
11. Challenging Men’s Demand for Prostitution in Scotland // Women’s Support Project / M. Farley et al. — 2008. — P. 15. [↩]
12. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_162 [↩]
13. http://www.assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-DocDetails-EN.asp?FileID=20716&lang=EN [↩] [↩]
14. https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/A-7-2014-0071_EN.html?redirect [↩]
15. https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1986065 [↩]
16. https://www.spiegel.de/international/germany/human-trafficking-persists-despite-legality-of-prostitution-in-germany-a-902533.html [↩]
17. The Swedish government to publicly claim that street prostitution in Sweden had been reduced by half during the period 1999–2008 // http://www.catwa.org.au/wp-content/uploads/2017/03/NORDIC-MODEL-2017-booklet-FINAL-single-page.pdf (С 12-13, Swedish Institute, 2010); July 2016 – Briefing – The Swedish Sex Purchase Law: Evidence of its impact [↩]
18. Див.: Kelly Liz, Lovett Joanna. Demand Reduction: Sweden Case Study // Study on the Gender Dimension of Trafficking in Human Beings / S. Walby et al. — Luxembourg: European Union, 2016. [↩]
19. https://nordicmodelnow.org/wp-content/uploads/2016/04/murders-updated.jpg?w=1024&h=803 [↩]
20. https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_intentional_homicide_rate [↩]
21. https://www.feministcurrent.com/2013/01/22/new-research-shows-violence-decreases-under-nordic-model-why-the-radio-silence/ [↩]
22. Див.: The Ban against the Purchase of Sexual Services. Swedish Institute, 2010. [↩]
23. https://openthemagazine.com/lounge/books/playboy-made-sexual-abuse-ordinary [↩]
24. Маються на увазі організації типу Global Network of Sex Work Projects (NSWP, віце-президентка якої була не так давно ув’язнена за торгівлю людьми), Scarlet Alliance, Swedish Rose Alliance, різноманітні об’єднання під символом червоних парасольок, деякі міжнародні організації та ГО (більше інформації тут: https://thinkoutsidetheboxer.wordpress.com/2014/10/06/ngos-the-best-pr-and-spin-doctors-that-sex-industry-money-can-buy/) [↩]
25. https://banishea.wordpress.com/2017/09/04/new-zealand-germany-decriminalization-and-legalization-trafficking-and-sustainability-and-smoke-screens/ [↩]
26. Розширення прав і можливостей жінок. [↩]
27. Наприклад, поділ на так звану добровільну проституцію й експлуатацію призводить до того, що через велику складність доведення примусу на практиці законодавство, яке передбачає відповідальність лише у випадку примусу, неефективне. [↩]
28. Cited in Der Spiegel, http://wunrn.com/2013/05/germany-debate-on-continued-legalization-of-prostitution/ [↩]
3 Лютого, 2018
Що таке сексуальні домагання?
Актуальність проблеми

Про це не заведено говорити, це складно довести, і дуже просто стати об’єктом осуду. Страх утратити джерела доходу, не здобути підтримки з боку держави, правоохоронних органів, суспільства примушує жінок мовчати про сексуальні домагання. Та ігнорувати проблему — це те саме, що сприяти її існуванню.

Нещодавно тема домагань з’явилася на сторінках провідних ЗМІ внаслідок голлівудського скандалу навколо кіномагната Гарві Вайнштейна, що його теж активно обговорювали в соцмережах. Це підняло на новий рівень дискусію про сексуальні переслідування і замовчування таких випадків жертвами — через страх перед кривдниками й побоювання негативних наслідків для кар’єри. В Україні подібного не сталося. Коли у ЗМІ з’явилася інформація про сексуальні домагання завідувача кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету Володимира Годовського, який роками «пропонував жінкам секс, цілував і обмацував», до професора навіть не застосували адміністративні заходи впливу за місцем роботи ¹.

Про актуальність проблеми свідчать і офіційні дані. У США за 2016 фінансовий рік Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) отримала майже 7 000 скарг, які стосуються сексуальних домагань. Та ці цифри не розповідають усю правду, адже, згідно з оцінкою EEOC, приблизно троє з чотирьох осіб, які зазнають домагань на робочому місці, не повідомляють про це. Переважна більшість жертв домагань — жінки ².

За даними Британської транспортної поліції, 2015 року у Великій Британії кількість зареєстрованих сексуальних злочинів у поїздах і на вокзалах зросла на 25 % і сягнула рекордних показників. Не існує офіційних даних про вуличні домагання взагалі, почасти тому, що це не є злочином, а почасти тому, що жінки не відчувають, що можуть повідомити про це. В опитуванні YouGo 2012 року 43 % жінок у віці 18–34 роки заявили, що у них був досвід публічних сексуальних домагань. У 2014 році опитування, проведене Girlguiding UK, встановило, що до 60 % дівчат і молодих жінок у віці від 13 до 21 року зазнали сексуальних домагань у школі чи коледжі. Дослідження, проведені університетами Hollaback і Cornell, показали, що 84 % жінок зазнають публічних переслідувань до того, як їм виповнилося 17 років, і ця цифра зростає до 90 % у Великій Британії ³.

У Німеччині кожна друга жінка зазнавала тієї чи тієї форми сексуальних домагань. Майже кожен п’ятий чоловік у Німеччині визнав свої дії такими, що їх інша особа «могла б уважати сексуально неприйнятними або незаконними». Лише 6 % опитаних жінок визнали, що вчиняли такі самі дії ⁴.

Недавно в Україні Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела анонімне опитування серед жінок-юристок. За його даними, майже 37 % респонденток зазнавали в межах своєї роботи сексуальних домагань (це були пропозиції, коментарі, інша вербальна або фізична поведінка сексуального характеру). Тобто навіть у правничій сфері в оточенні юристів жінки не застраховані від домагань стосовно себе ⁵.

Про які дії щодо себе заявляють постраждалі від сексуальних домагань?

По-перше, це пропозиції сексуального характеру, неприємні і небажані дотики, обмацування, жарти, пов’язані із сексуальністю жінки, натяки тощо від осіб, від яких жінка перебуває у певній залежності. Це також може бути поведінка колег, друзів, співробітників, випадкових знайомих чи навіть перехожих на вулиці. В усіх випадках такі дії завдають жінці суттєвої психологічної і, можливо, фізичної шкоди.

Постраждала в більшості випадків не може заявити про неприйнятність для неї таких дій з боку колег, знайомих чи керівництва через дальший психологічний тиск, осуд з боку оточення, звинувачення в провокації тощо. Додаткові стримувальні чинники — те, що жінки не володіють достатньою інформацію про можливості захисту від сексуальних домагань; законодавство багатьох країн не містить ефективних механізмів захисту постраждалих і притягнення до відповідальності кривдників.

Крістін Людерс (Christine Lüders), директорка Німецького Федерального антидискримінаційного агентства, зазначає, що багато жертв не хочуть виносити сексуальні домагання на публіку:

«Вони бояться втратити роботу, стати винуватими, почути обвинувачення, що вони завдали шкоди репутації колеги чи боса. …багато працівниць погано поінформовані про свої права. Вісім із десяти не знають, що їхні роботодавці зобов’язані захищати їх від сексуальних домагань на робочому місці; схоже також, що багато роботодавців не знають про цей свій обов’язок» ⁶.

Історія юридичного означення поняття сексуального домагання у праві різних держав

Проблема сексуальних домагань існує так давно, що, на думку Брюса Фраєра (Bruce W. Frier) і Томаса МакДжина (Thomas A. J. McGinn), авторів «Збірки прецедентів римської системи права», вона бере початок ще в Стародавньому Римі: там те, що нині називають сексуальними домаганнями, означали як чіпляння, переслідування або викрадання.

Сама концепція сексуальних домагань у її сучасному розумінні порівняно нова і датується початком 1970-х років, хоча інші пов’язані поняття існували в багатьох культурах і до цього. Термін «сексуальні домагання» вперше вжито 1973 року в доповіді Мері Роу «Кільця Сатурна» про різні форми гендерних проблем тодішньому президенту і канцлеру Массачусетського технологічного інституту (MІТ).

Роу заявила, що вона не перша, хто використав цей термін, бо сексуальні домагання активно дискутувалися в жіночих групах штату Массачусетс на початку 1970-х років. А проте MІТ була, напевне, першою або однією з перших великих організацій, де обговорили цю тему (на вченій раді МІТ) та розробили відповідні настанови і процедури ⁷.

Згадуючи історію становлення і розвиток законодавства в цій сфері, слід назвати Акт про громадянські права, який містить розділ VII — заборону трудової дискримінації через стать (ухвалено 1964 року). Спершу після ухвалення цього документа суди у США відмовлялися визнавати сексуальні домагання як дискримінацію у сфері працевлаштування за ознакою статі. Такі позови відхиляли на тій підставі, що це особисті справи, які не мають жодного стосунку до роботи. Проте у 1970-х роках суди і Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) почали визнавати сексуальні домагання однією з форм дискримінації відповідно до розділу VII цього Акта.

У 1977 році апеляційний суд округу Колумбія визнав, що сексуальні домагання на робочому місці можуть самі по собі порушувати згаданий розділ VII. Суд постановив уважати, що домагання у вигляді «послуга за послугу» (quid pro quo) — «переспи зі мною або я тебе звільню» — очевидно базується на дискримінації за ознакою статі. У 1980 році EEOC визнала, що сексуальні домагання, які створюють вороже робоче середовище, теж можуть бути дискримінацією за ознакою статі. Верховний суд підтвердив цю тезу 1986 року ².

В Індії так звана справа «Вішаха й інші проти держави Раджастан» 1997 року привела до визнання сексуальних домагань протизаконними. Тоді ж таки було встановлено основні визначення сексуальних домагань на робочому місці та вироблено керівні принципи для вирішення цього питання ⁸.

У травні 2002 року Рада і Парламент Європейського Союзу змінили директиву Ради ЄС 1976 року про рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері працевлаштування та заборонили сексуальні домагання на робочому місці як форму дискримінації за ознакою статі. Директива вимагає від усіх держав-членів Європейського Союзу ухвалити закони про сексуальні домагання або внести поправки в чинні закони; як наслідок, відтоді у Європі національні законодавства про сексуальні домагання переживають великі зміни ⁷. Наприклад, у Німеччині «Загальний закон про рівне ставлення» (2006) точно окреслює поняття сексуального домагання. Крім випадків застосування фізичного насильства, це ще й небажаний фізичний контакт, хтиві погляди, сексуальні коментарі, сексистські жарти, вiдтворення порнографічного матеріалу. За словами директорки Німецького федерального антидискримінаційного агентства Крістін Людерс, у законі є кілька прогалин: позов про сексуальні домагання слід подати до суду протягом двох місяців (а жертвам треба більше часу для обдумування юридичних дій, особливо якщо вони травмовані і турбуються про свою безпеку на роботі); закон захищає працівни(ків)ць університету, але не студент(ок)ів, яких домагаються ⁶.

У Великій Британії до 2005 року поняття сексуальних домагань у законодавстві окремо не виділялося, цю сферу регулював Акт про захист від переслідувань 1997 року (встановлював заборону на «таку поведінку, яка рівнозначна переслідуванню когось, і особа знає або мала би знати, що така поведінка вважається переслідуванням іншої особи» ⁹. та Акт про дискримінацію за статтю 1975 року, який лише забороняв будь-яку дискримінацію щодо жінок у сфері працевлаштування ¹⁰. У 2005 році було схвалено такі уточнення: «Особа домагається жінку, якщо на підставі її статі вона вчиняє… небажану поведінку в будь-якій формі вербального, невербального чи фізичного поводження сексуального характеру» ¹¹.

Комісія рівних трудових можливостей у США на своєму офіційному сайті дає наступне тлумачення сексуальних домагань:

«…Переслідування може охоплювати “сексуальні домагання” або небажаний сексуальний досвід, вимоги надання сексуальних послуг та інші словесні чи фізичні домагання сексуального характеру. Однак переслідування не обов’язково повинно мати сексуальний характер і може охоплювати образливі зауваження про стать людини.

Як жертва, так і переслідувач можуть бути як жінкою, так і чоловіком, також жертва і переслідувач можуть бути однакової статі. Переслідувачем може бути керівник потерпілого, керівник в іншому відділі, співробітник або особа, яка не є працівником роботодавця, а, наприклад, клієнт або замовник» ¹².

В інших державах існують величезні правові прогалини. Наприклад, Кувейт не має законів, які забороняють домашнє насильство, сексуальні домагання чи подружнє зґвалтування ¹³.

Означення поняття «сексуальне домагання» в міжнародному праві

Міжнародні документи визначають сексуальні домагання в широкому сенсі як форму насильства проти жінок або вид дискримінації, тоді як національне право фокусується на означенні саме незаконної поведінки, яка завдає шкоди жертві.

Декларація про викорінення насильства щодо жінок 1993 року класифікує його за трьома категоріями:
- те, яке трапляється в сім’ї,
- те, яке відбувається в суспільстві загалом,
- те, яке здійснює або якому потурає держава.
Термін «сексуальне домагання» входить в означення насильства, яке виникає в суспільстві загалом; у декларації його означено як «фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке відбувається в суспільстві загалом, зокрема зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання і залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівля жінками і примусова проституція» ¹⁴.

Загальна рекомендація ООН до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок дає означення сексуальним домаганням через таку небажану сексуально мотивовану поведінку як фізичний контакт і залицяння, сексуально забарвлені зауваження, демонстрація порнографії і сексуальні вимоги, хай то слова чи дії. Така поведінка може бути принизливою і становити загрозу здоров’ю і безпеці; це дискримінація, коли жінка має обґрунтовані підстави вважати, що її заперечення і відмова поставлять її у невигідне становище у сфері роботи.

Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа ООН, яка класифікувала сексуальні домагання як заборонену форму дискримінації відповідно до Конвенції проти дискримінації в галузі праці і занять. МОП установила, що сексуальні домагання — це проблема безпеки і здоров’я, неприйнятна умова для роботи, форма насильства (насамперед щодо жінок).

На регіональному рівні Європейський Союз і Рада Європи розглядають сексуальні домагання як незаконну поведінку. Комісія ЄС дає таку дефініцію сексуальному домаганню: «Небажана поведінка сексуального характеру або інша поведінка, яка ґрунтується на статі і порушує гідність жінок та чоловіків на роботі. Це охоплює небажану фізичну, вербальну або невербальну поведінку».

На відміну від інших міжнародних означень сексуальних домагань, Комісія ЄС розрізняє три види домагань: фізичні, вербальні і невербальні сексуальні домагання, — та заявляє, що існує багато варіантів неприйнятної поведінки: «Поведінка вважається сексуальним домаганням, якщо вона (1) небажана, недоречна чи образлива; (2) якщо відмова чи згода потерпілого/-ї впливає на рішення про його/її роботу або (3) поведінка створює загрозливе, вороже чи принизливе робоче середовище для особи» ¹⁵. Схоже визначає сексуальні домагання стаття 40 Конвенції Ради Європи про запобігання і протидію насильству щодо жінок та насильству в сім’ї (Стамбульська конвенція, 2011) ¹⁶.

Поняття «сексуальні домагання» в українському праві. Теорія і практика законодавства

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить воно так: сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування ¹⁷. Таке означення вузьке й неоднозначне, його не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Інколи в науковій юридичній літературі і повсякденному житті сексуальне домагання ототожнюють із поняттям «примушування до вступу в статевий зв’язок», за що передбачено кримінальну відповідальність статтею 154 Кримінального кодексу України. Використання цих двох термінів як взаємозамінних і рівнозначних некоректне і юридично не обґрунтоване ¹⁸.

Відповідно до статті 154 Кримінального кодексу України, примушування до вступу в статевий зв’язок має місце лише тоді, коли жертва матеріально або службово залежна від особи ¹⁹. Постанова Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» вказує, що матеріальна залежність потерпілої особи має місце, зокрема, тоді, коли вона перебуває на повному або частковому утриманні винної особи, проживає на її житловій площі, а також тоді, коли винна особа своїми діями чи бездіяльністю спроможна викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи.

Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, котра застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи, або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища винної особи ²⁰.

Отже, щоб особу можна було притягти до кримінальної відповідальності за сексуальні домагання, які проявлялися шляхом примушування до вступу у статевий зв’язок, жінка повинна бути службово або матеріально залежною від тієї особи і треба довести факт примушування, а не просто пропозицію. Примус може мати місце тоді, коли, наприклад, кривдник погрожував звільненням, притягненням до дисциплінарної відповідальності, жінка мала реальні підстави вважати, що в разі відмови вона зазнаватиме психологічного тиску, принижень, безпідставних обвинувачень тощо.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу у статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу у статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу у статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Згідно з законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи, винні в порушенні вимог цього закону, несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законом, а особа має право на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Де-юре жінки можуть захищати себе на підставі цього закону, якщо вважають, що стали об’єктом сексуальних домагань, і звернутися зі скаргою в державні органи й суд.

Практика свідчить про протилежне. За даними, які надала авторці для ознайомлення Громадська організація «Центр “Жіночі перспективи”» (проект «Забезпечення принципу гендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні», готується до публікації), попри те, що Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» діє з 2006 року, станом на 1 вересня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень було зафіксовано лише 31 судове рішення із застосуванням цього закону. Це менше ніж 4 рішення на рік у межах цілої країни, і це свідчить про те, що вітчизняні суди не знають про ухвалення в Україні такого закону і про те, як його застосовувати.

У жодному з аналізованих рішень не було посилань сторін, зокрема адвокатів чи суду, на норми Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. Лише в одному рішенні потерпіла від сексуальних домагань під час судового розгляду справи заявляла про те, що стосовно неї було вчинено дискримінаційні дії.

Ба більше, судова практика, навпаки, стосується захисту прав особи, яку було звинувачено в сексуальних домаганнях, а якщо потерпіла розповіла колегам про сексуальні домагання з боку керівника, суд зобов’язував її спростувати інформацію і відшкодувати кривднику моральні збитки У 7 рішеннях із 17 справ суд постановив, що відповідачка зобов’язана спростувати інформацію про сексуальні домагання і відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду.

Наприклад, за рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська (від 18.03.2014, справа № 208/3285/13ц) у справі вчителя фізкультури, звільненого за аморальні вчинки, несумісні з роботою вчителя, а саме за сексуальні домагання учениць, суд поновив на роботі і частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що факти сексуальних домагань до учениць не підтвердилися, не зважаючи на свідчення колишніх учнів, заслухані на судовому засіданні, та надані суду заяви від учениць до керівництва школи.

Водночас існує вітчизняна одинична, але позитивна практика. Прецедент свідчить про можливість інших судів брати такі рішення до уваги у схожих справах. У рішенні Балаклійського районного суду Харківської області (від 03.12.2009, справа № 2-1132/2009) за позовом про поновлення на роботі працівниці, яка обґрунтувала позов тим, що її незаконно примусили звільнитися після сексуальних домагань керівника, позовні вимоги про поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку задоволено повністю, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Варто зазначити, що сексуальні домагання — це дискримінація, а отже, у суді по таких справах, відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язок доказування покладається на відповідача ²¹. Тобто кривдник повинен довести, що факту домагання не було, якщо жінка або її адвокат належним чином обґрунтують суду, що справу пов’язано з дискримінацією.

Згідно із законом, роботодавець зобов’язаний ужити всіх можливих заходів для недопущення сексуальних домагань. Відтак на кожному підприємстві, в установі, організації державної або недержавної форми власності має бути розроблено антидискримінаційні політики, з якими треба ознайомити всіх працівників і працівниць.

Висновки

Скандали й особисті розповіді привертають увагу до теми сексуальних домагань та запускають масштабні соціальні дискусії, наслідком яких може стати вдосконалення законодавства і діяльності державних органів. Популярна культура теж звертається до проблеми як джерела сюжетів: 2005 року у США зняли фільм «Північна країна» про шахтарку, яка бореться проти сексуальних домагань на роботі. Зйомки завершилися на момент розгляду Конгресом США закону про насильство щодо жінок. Фільм не мав комерційного успіху, однак його показ на Капітолійському пагорбі, який супроводжувався зустрічами громадських активістів з конгресменами і паралельною адвокатською кампанією, сприяв ухваленню цього важливого законопроекту. Цього року у США вирішили зняти повнометражний фільм, над яким працюватиме колишній інженер Uber Сьюзан Фаулер і який розповідатиме про сексуальні домагання в Uber ²². Очікується, що це стане новим поштовхом до актуалізації і покращення вирішення цієї проблеми.

За останні десятиріччя міжнародне й національні законодавства сягнули помітного прогресу у врегулюванні проблеми сексуальних домагань, однак далеко не у всіх країнах існують дієві механізми захисту та системні стратегії протидії цьому явищу. Українське законодавство — серед недосконалих, а вітчизняна судова практика свідчить про нерозуміння суддями і великою частиною суспільства суті проблеми.
11 Січня, 2018
Оксана Забужко. Новий закон Архімеда

Оксана Забужко – одна з-поміж тих, хто заклали підвалини сучасної української літератури. Водночас вона заговорила про жінку та її досвід цілковито по-новому. Можна без перебільшення сказати, що саме завдяки поетичній та прозовій творчості Оксани Забужко сформувався новий тип українського жіночого мовлення в літературі, а відповідно – й нове ставлення до жіночого письма.

“Новий закон Архімеда” – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі “архімедові кола” можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені. Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.

«Не руш моїх кіл » (Μὴ μου τοὺς κύκλους τάραττε) — так, за переказом, мовив занурений у роздуми Архімед римському леґіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи. NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки, а й символ цілости та суверенности духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.

Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,

Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.

Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.

Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,

Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…

Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,

То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —

Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,

Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,

У нашому світі!

Ніколи.

Ні в чому.

Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..

А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,

І все, що я можу насправді для тебе зробити, —

Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),

І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:

Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі,

Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав

Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..

І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —

Мужчинам,

Імперіям,

Часу:

Не руш моїх кіл.

2 Листопада, 2017
Постанова Верховного Суду ускладнила процедуру отримання відпустки по догляду за дитиною для чоловіків
Нещодавно в засобах масової інформації активно обговорювалася постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі №6-1412цс17 ¹. Згідно неї, роботодавець тепер має право відпустити у відпустку по догляду за дитиною батька дитини — але більше не зобов’язаний це робити.

Справа стосувалася поновлення на роботі. Чоловік вважав, що його незаконно звільнили за прогули, оскільки він, на його думку, перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі написаної та надісланої роботодавцю заяви. Мати дитини вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Роботодавець мотивував причини звільнення ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною.

Кодексом законів про працю України, а саме статтею 179 передбачено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.

Проте, для того щоб використати дану відпустку батьку, наприклад, необхідно (відповідно до ст. 20 ЗУ “Про відпустки”) окрім подання заяви роботодавцю, подати довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Хоча у дану статтю необхідно було б внести зміни, оскільки з 2016 року допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку уже не виплачується.

Дана норма Закону України “Про відпустки”, а також стаття 179 Кодексу законів про працю України є дискримінаційними, оскільки закріплюють існуючі у суспільстві стереотип. Зокрема існуючий стереотип, що догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку є обов’язком матері. Відповідно батьку, який хоче піти у дану соціальну відпустку необхідно довести, що саме він здійснює догляд за дитиною.

Як випливає із вище зазначеної постанови Верховного суду України, а також із попередньої практики, яка склалася, зокрема ухвали Верховного суду України від 15 жовтня 2010 року у справі № 6-14270св10 надання соціальної відпустки батьку є не обов’язком, а правом роботодавця, оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини.

Із такою позицією Верховного суду України я не погоджуюся, оскільки у статті 20 Закону України “Про відпустки” зазначено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається батьку дитини, бабі, дідові чи іншим родичам за умови подання відповідних документів. Таким чином, якщо батько подасть довідку по вихід матері на роботу роботодавець зобов’язаний надати йому таку відпустку.

Існуючі стереотипи, які ще й підсилюються законодавством, а відповідно і рішеннями суду призводять до непрямої дискримінації жінок на ринку праці, яка проявляється у відмові жінкам у прийнятті на роботу, відмові у просуванні по службі і підвищенні заробітної плати саме з мотивів ймовірного виходу у декретну відпустку, навіть якщо працівниця таких намірів не має.

Це яскраво показує нещодавно проведене Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем” дослідження, участь у якому взяли 365 жінок-юристок. 63,3% респонденток відповіли, що їм відмовляли у прийнятті на роботу через стать чи сімейні обов’язки.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ У СТАТТІ КАТЕРИНИ ВІТЕР «Що їм заважає? Перешкоди для жінок у юридичних професіях»

Відповідно до п. 3 статті 1 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні

Непряма дискримінація – ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

06 жовтня 1999 року Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок відповідно до якої ми зобов’язані вживати заходів щодо викорінення існуючих стереотипів щодо ролі жінок та чоловіків у суспільстві, серед них зокрема і роль жінки виключно як матері.

Одним із способів викорінення існуючих стереотипів щодо виключної ролі жінки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є запровадження за прикладом Швеції обов’язку кожного з батьків використати певну кількість днів чи місяців відпустки.
1. https://vk24.ua/regulations_and_jurisprudence/postanovi/postanova-verkhovnogo-sudu-ukraini-vid-13-veresnya-2017-r-no-6-1412cs17 [↩]
31 Жовтня, 2017
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»

Статистика домашнього насильства вражає і лякає. За різними даними, від 25 % до 30 %, а то й 50 % жінок в усьому світі зазнавали або зазнають домашнього насильства. За словами народної депутатки Ірини Луценко, в Україні станом на 2016 рік кількість звернень у поліцію за фактом домашнього насильства зросла від 110 000 випадків до 165 000 порівняно з 2011-м, і це лише ті випадки, за якими звертаються і які фіксують.

Тим часом в Україні досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію «Про запобігання та протидію насильству стосовно жінок, а також боротьбу з цими проявами» — засадничий міжнародний документ, який дозволить створити умови для запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.

Тема домашнього насильства в українській культурі, як і все, що відбувається в родині, — це приватна сфера, не для обговорення, не для загалу. Тому її легко замовчувати, вдавати, ніби нічого не відбувається. Саме так, за словами Лариси Денисенко, і виникла ідея збірки. «Вона йшла від того, щоб виводити деякі маргінальні теми, які обговорюються лише вузьким колом навчених спеціалістів чи людьми, яких вони безпосередньо стосуються, на ширшу аудиторію».

Задум проекту — збірка на перетині художньої і прикладної літератури, з оповіданнями та психологічними і юридичними коментарями. У 2015 році на Львівському форумі видавців Лариса Денисенко проводила «круглий стіл» з адвокатками, які захищають постраждалих від насильства жінок і дітей, та українськими письменницями. «Це була цікава та нетипова дискусія, що відбувалася у львівській кав’ярні. Люди, які зайшли випити кави чи поїсти, зрозуміли, що потрапили на дискусію проти насильства. Тема ця серйозна, ми обмінювалися думками, і я побачила, як люди включаються, починають ставити питання, і якщо це не стосується їхньої родини, то вони знають тих, кого це стосується безпосередньо. Очевидно, що суха юридична мова не торкається розуму та сердець так, як це може зробити літератор», — розповіла пані Лариса «Громадському радіо».

Книжка вийшла за підтримки «Громадського радіо» в рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», фінансованого Міністерством міжнародних справ Канади. «Ця збірка унікальна, тут поєднані і професійні письменники, і професійні психологи та соціальні працівники, які разом створили такий своєрідний пакет для роздумів. Ці роздуми про людські права, про людську гідність, про те, як боротися із зловживаннями. Для Канади це пріоритет зовнішньої політики», — сказав надзвичайний і повноважний посол Канади в Україні Роман Ващук на презентації збірки 16 грудня 2016 року.

Результатом спільних зусиль стала книжка на 322 сторінки, яка містить три передмови, десять оповідань українських письменниць і письменників із психологічними коментарями, розділ «Законодавство» з юридичними і психологічними статтями про насильство та розділ «Додатки», де можна знайти зразки заяв і звернень, що можуть знадобитися людям, які зазнали домашнього насильства.

Авторки передмов — канадська дослідниця, докторка Полін Ренкін, президентка Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда Україна» Катерина Левченко та журналістка і громадська активістка Ольга Герасим’юк.

Полін Ренкін наводить моторошну статистику домашнього насильства й коротко характеризує, відколи і як боротьба з домашнім насильством відбувається в Канаді. Також вона цитує українське законодавство про домашнє насильство і вказує на численні напрями, де над ним ще варто попрацювати.

Катерина Левченко розповідає про стратегії насильства — стратегію посилення, стратегію унормування, стратегію замовчування та багато інших. «Новели — про руйнування цих стратегій, — пише вона. — Вони засуджують насильство, демонструють його руйнівний характер як для постраждалих, так і для кривдників». Її передмову можна вважати великим психологічним коментарем і коротким аналізом збірки одночасно.

Натомість передмова Ольги Герасим’юк досить неоднозначна. Вона справді цікаво розглядає поняття насильства і зрештою робить висновок, що «стабільно з’являються нові, зокрема невидимі, “потаємні” форми насильства — поряд з активними й цілком життєздатними старими», попри те, вона оптимістично дивиться в майбутнє і сподівається на прогрес. Проте незрозуміло, навіщо в передмову вставлено історію про жертву насильства із програми пані Ольги, яка потім виявилася, можливо, зовсім не жертвою, а маніпуляторкою. Жінкам, котрі зазнали насильства, і так нелегко його довести і в ньому зізнатися, адже їхнім словам часто не довіряють. Таку історію можна було лишити для іншої нагоди.

Оповідання для збірки написали українські письменниці й письменники Наталка Сняданко, Маріанна Кіяновська і Галина Вдовиченко, які були на тій дискусії на Форумі видавців, а також Софія Андрухович, Артем Чапай, Юрій Макаров, Євгенія Кононенко, Сергій Осока, Юрій Андрухович і сама упорядниця Лариса Денисенко. За словами пані Лариси, вона «зверталася до авторів із запитанням: наскільки цікава ця тема, наскільки відчувається, наскільки болить. Коли авторка чи автор цікавилися темою — пропонувала писати новелу».

Підбірка текстів вийшла справді якісною і гідною уваги. Більшість авторок і авторів чудово впорались із завданням і створили тексти, які читати боляче, але варто.

Ключовими темами стали психологічне і фізичне насильство в родині — з боку чоловіків щодо жінок і дітей, з боку батьків щодо дітей.

Психологічне насильство щодо дитини — головна тема першої ж новели у збірці. В «Оці тварини» Софії Андрухович чудово передано думки небажаної дитини, яка не до кінця усвідомлює свою ситуацію. Оповідь ведеться від імені маленької дівчинки. Холодної ночі батько везе її кудись на машині, вона не знає куди, і ми можемо лише здогадуватися, а з її дитячих ще думок про її життя ми розуміємо: батьки її не хотіли і не люблять.

Для будь-якої дитини до певного віку її світ апріорі нормальний — вона не знає, що буває інакше. Вона знає, що батькові неприємно до неї торкатися. «Я знаю, чого він не любить, і бережу його: від обіймів, усмішок, моїх липких від клею і пластиліну пальців. Якось я спробувала вкласти йому в руку свою долоню, але він нервово відсмикнувся, і відтоді я затямила, що цього робити не слід». Вона намагається зробити все, щоб догодити матері, для якої вона «все робить неправильно». Для неї очевидно лише те, що батьки її не люблять, але вона вірить, що це її власна провина: «Я знаю, що повинна зробити щось, щоб повернути її любов, щоб усе виправити, — але відчай надто вражає мене, і тому я поводжуся дедалі гірше, псую все дедалі незворотніше. Я винна сама. Не здатна бути такою, як треба».

У такому віці вона вже потрапила в цикл насильства — дитина постійно намагається догодити матері, яка зрештою змінює гнів на милість: «Іноді я не знаю, чим закінчиться її різкий жест: вона відштовхне мене від себе чи, навпаки, пригорне. І якщо стається друге, я така вдячна їй, що ледве можу це витримати. Бо не знаю, чим таке заслужила». Класична тактика насильства — невеличкий добрий жест, який людина, котра зазнала насильства, сприймає як непропорційно щедрий.

Новела привертає увагу насамперед до відповідальності батьків за дитину. У ранньому віці діти повністю залежні від батьків, а тому не можуть себе захистити, коли треба. Держава й суспільство, які активно агітують народжувати, знімають із себе будь-яку відповідальність за дітей, котрі вже народилися, і ті опиняються сам на сам зі своїми проблемами. Було б корисно прочитати продовження цієї історії — про те, як головна героїня виросла, як її дитинство вплинуло на неї в дорослому віці і як їй вдалося (чи не вдалося) з цим упоратись.

Тему дітей, які повністю залежні від батьків і через це опинилися в безвиході, продовжує Маріанна Кіяновська в оповіданні «Та, що вмирає». Це несподівано оригінальна новела про восьмирічну дівчинку Таню, яку батьки змушують працювати моделлю, хоча вона хоче просто нормального життя, як інші діти, та її молодшого брата Петра — альбіноса, якого батьки «вивезли» до бабусі, щоб він не заважав їм зосереджуватися на Таниній «кар’єрі».

Дівчинка думає, про яку свою уявну смертельну хворобу сказати батькам, щоб вони нарешті дозволили їй робити все, що роблять інші діти. «Таня бачила відео про волонтерів, які ходять у лікарню, де всі діти хворі на рак, і ці діти бавляться й дружать, Таня теж хоче з кимось дружити, у школі в неї немає друзів, вона не знає, чому, немає ніде».

А Петро мріє бути, як Таня, щоб отримати хоч крихту тієї уваги, що дістається його сестрі: «Таню всі обожнювали і намагалися всіляко їй догодити. А на Петра ніхто не звертав уваги, і він розумів, що його не помічають навмисно: поруч із Танею він був потворною жабою». Він самотній і покинутий і не має навіть друзів, адже діти дражнять і б’ють його за те, що він не такий, як вони. «Щоправда, іноді Петрові бувало так погано, що він вибирав біль. Тоді він виходив у двір і йшов до дитячого майданчика».

Батьки не зважають на Петра взагалі і не помічають страждань Тані.

— А ви не занадто її навантажуєте? Ще ж і школа…

— Ти ж знаєш, вона щаслива. Усміхнена, активна. Басейн. Хореографія. Найкращі іграшки. Найякісніші речі.

— А люди?

— У неї є ми. Слухай, мамо, не починай.

— Не починаю. Привезіть її якось до нас. Петрові самому сумно.

— У Петра вагон друзів у дворі. А в Тані — кар’єра. І це зараз для нас головне

В історії Петра почасти повторюється мотив з оповідання Софії Андрухович про небажану, недолюблену дитину. А історія самої Тані — одинока у збірці чітка ілюстрація економічного насильства. Ця новела може стати гарним застереженням для батьків, які записують дітей на всі можливі гуртки й додаткові заняття і натомість не встигають по-справжньому приділити їм увагу. А батьки, у яких двоє чи більше дітей, можуть переосмислити своє ставлення до кожної дитини.

Ще одне оповідання про насильство над дитиною — «Гіркий запах батька» Сергія Осоки, єдиний твір у збірці, написаний, за словами Лариси Денисенко, ще на етапі роздумів над проектом і трохи розширений для збірки. У ньому вже дорослий головний герой згадує про своє життя підлітком. Авторитарний вітчим зловживав алкоголем і виховував хлопця «армійськими» методами із застосуванням психологічного й фізичного насильства.

Огиду, яку герой відчуває до вітчима, легко відчути: «Я ж уникав торкатися його речей. Якщо доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет». Хлопець жив у постійній тривозі і страху — це очікування покарання дещо співзвучне з «Темними відтінками чеського кришталю»: «Йому було нецікаво заводити ту розмову негайно. Йому хотілося, щоб я почекав, щоб насолодився передчуттями, щоб удосталь науявлявся, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь». Та якщо у «Темних відтінках…» це нагнітання одноразове і неусвідомлене, тут насильник, схоже, чітко розуміє, якої мети прагне досягти. Стає страшно від того, наскільки «креативно» вітчим підходить до своєї справи, наскільки цілеспрямовано «ламає» характер хлопця.

Історія відверто депресивна, з уже дорослим героєм, який досі не може позбутися наслідків такого поводження: «У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність хоча б колись, хоча б ненадовго вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті».

Цей фрагмент важливий передусім тому, що показує, наскільки тривалими можуть бути наслідки насильства в дитинстві. Оповідання буде корисним для людей, які зростали в подібних умовах, — воно може спонукати їх відкинути страх чи сумніви і звернутися по допомогу.

Агресивний чоловік, від якого потерпає не лише дитина, а вся сім’я, з’являється і в оповіданні Наталки Сняданко «Темні відтінки чеського кришталю». Воно чудово ілюструє тезу про те, що страх покарання часто набагато потужніший і травматичніший, ніж самé покарання. Головній героїні Галині сниться сон-спогад про те, як вона випадково, граючись, розбила батькову улюблену вазу. Мати, яка боялася не догодити батькові, нажахала і дочку, мовляв, не знає, що батько з нею зробить, коли прийде додому і дізнається про вазу, і це очікування покарання виснажило і налякало дитину набагато більше, ніж будь-яка можлива кара:

«Того дня мама ще довго й ретельно підмітала друзки довкола стола, постійно повторюючи одну й ту ж фразу: “Навіть не знаю, що буде, коли він повернеться додому. Не знаю, що тобі буде. Буде щось жахливе”. Поступово ця фраза влізла Галині в мозок, як шматочок скла від розбитої вази впивається під шкіру. І Галині стало страшно».

В оповіданні багато маленьких окремих фактів разом складаються у страшну картину нестерпних психологічних умов, у яких змушені жити дружина і донька домашнього тирана, — настільки яскраво, що мороз по шкірі пробирає. І з нього зрозуміло, що зовсім необов’язково бити дружину і дитину, щоб довести їх до відчаю.

Скисле молоко, забуте в холодильнику, чоловік демонстративно викидає на підлогу, щоб дружина його прибрала. Може серед ночі розбудити дочку і примусити відчищати ванну до блиску.

«Його могло вивести із себе що завгодно: гучне постукування ложечки об стінки горнятка, коли мати розмішувала цукор, підгоріла яєчня, пересолений суп, відірваний ґудзик на пальті, надто коротка спідниця матері чи Галини. Або й просто колір фіранок в кухні, які він раптом зауважив».

Історія добре ілюструє, як насильство руйнує довіру в сім’ї: пасивну матір, яка мирилася з насильством і не вміла захистити ні себе, ні дочку, Галина звинувачує ледь не більше за батька.

Для читачок і читачів важлива, безперечно, поява подруги Галининої матері, яка вносить в оповідання голос розуму і спонукає матір — а одночасно й читачок — подумати над тим, чи їхня ситуація така вже безвихідна, як здається.

Про руйнування довіри, серед іншого, йдеться в оповіданні Юрія Макарова «Тато, мама, я і кішка з четвертого поверху». Головна героїня — літня жінка, батько якої свого часу пив і в такому стані бив маму, а іноді і її саму. Вона згадує, «як батько з божевільними очима тягнеться до ременя, а мама стоїть біля серванта вся побіліла і не захищає мене. Чим я могла завинити в другому класі, не пам’ятаю, я ж непогано вчилася й нібито не бешкетувала, майже взірцева дитина».

Оповідачка звинувачує не лише батька, а й матір, яка довго стояла осторонь і мирилася з насильством: «І водночас ніяк не пробачу їй важкого липучого жаху, на який вона мене так довго прирікала. Він переслідував мене майже все життя, досі я від нього не звільнилася». Звичайно, у матері був свій страх і свої причини довго терпіти.

Тепер уже літня жінка слухає крики з квартири на четвертому поверсі, де живе молоде забезпечене подружжя. «Я з нею ніколи не наважилася заговорити, а Поліна Едуардівна із сімдесятої якось у дворі взяла її за ґудзик і влаштувала допит. Каже: “Чому ви від нього не йдете, ви ж сучасна жінка?” Та не пручалася, не вдавала, що це її не стосується, тільки сказала: “А куди я дінуся? Я ж сама, нікому не потрібна. А він молодий, перспективний, з іноземцями працює, машину купив, от-от кредит на квартиру візьме. Весь час у стресі. Може, колись отямиться. Та й я винна, з господарством не даю ради”. Зрозуміло. Усе повторюється, тільки презервативи на кожному кроці продаються, і слова цього ніхто не соромиться, а так усе те саме».

До батька вона не відчуває ні ненависті, ні зневаги: «Ні, він був непоганою людиною, доброю, розумною, тільки життя було паскудне». «Дивно, але я скучала за татом не менше, ніж за мамою, чомусь у моїй голові це було окремо: окремо тато, окремо його напади божевілля, ну й із мамою те саме: окремо вона, окремо те, що вона мене від цього пекла не могла захистити. Хоча, слід сказати, мені, доки була мала, ніяк не припадало. Майже ніяк, всього три-чотири рази».

Оповідання нагадує про те, що насильство може відбуватися попри все: від нього не можуть вберегти ні статки, ні соціальний статус, ні престижна робота й можливості — і спонукає жінок, які не хочуть «руйнувати родину», щоб «не залишати дитину без батька», зважити також, що в ситуації насильства краще, щоб не було ніякого батька, ніж такий.

Цікава тема, зачеплена в оповіданні, — ця подвійність у ставленні до батьків, коли людина, яка страждає від насильства, окремо сприймає людину і окремо — її насильницькі дії. Її порушено також в умисно безсюжетному оповіданні Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі», написаному у формі розмови головної героїні з подругою про життя з чоловіком та про життя її родини, коли вона була ще дитиною.

Коли батько був не «в доброму гуморі», він влаштовував, як вона каже, «танці диких»: «Тато трусив братову голову, вхопивши за вуха, а потім намагався зламати його спротив і вдарити об недавно придбану меблеву стінку, аж мати бігла визволяти сина від батькової сваволі. Невідомо, чого їй було шкода більше: синової голови чи скляних дверцят меблів, за які ще й борг не встигли віддати». Насильство і тиранію з боку батька головна героїня сприймає окремо від нього самого, від його особистості: «Тато, коли в доброму гуморі, ставав ідеальним чоловіком! Завжди дбав про сім’ю, завжди тягнув копійку в дім!» — пишається вона, згадуючи, що бувають і набагато гірші ситуації.

Свідок насильства у сім’ї в дитинстві, героїня сама потерпає від насильства вже в дорослому віці: «Їй тоді найбільше кортіло заліпити по пиці чоловікові. Щоб ляпас прозвучав, як у тому італійському фільмі. Але ж він знову схопить її, от як зараз, почне трусити, кусати обличчя, тягати за волосся. І зробить це не в домі її батьків, а в їхній київській квартирі на Оболоні». Вона не знає, як правильно на це реагувати, адже з дитинства засвоїла, що можна знайти виправдання насильству. Тепер вона сама боїться змін, шукає приводів не розлучатися з чоловіком, хоча з ним вона нещаслива.

Авторка чутливо підходить до зображення важливого факту загального замовчування і прийняття насильства в сільській місцевості. «У нас одну зацькували, коли на свого в суд подала! Він їй руку зламав!» — розповідає героїня про односельців. Тож це оповідання ще й про те, наскільки важливо поширювати думку, що насильство — це неприйнятно. Часто воно триває лише тому, що інші люди, які про нього знають, мовчать або взагалі стають на бік насильника.

«Падати пляцком» Лариси Денисенко, як і оповідання Юрія Макарова, нагадує про те, що насильство може відбуватися і в дуже пристойних, зовні навіть щасливих сім’ях. Головна героїня Марина вийшла заміж, маючи маленьку дитину від іншого чоловіка. Знайомі, а особливо мама, вважають, що їй страшенно пощастило, адже вдалося знайти чоловіка, який «узяв доню з онучком, не погребував». І ніхто не розуміє, що Марина живе в постійній тривозі, під постійним тиском, не маючи на кого покластися. Це викликає реакції навіть на фізичному рівні. Ніхто не бачить, що відбувається, коли Марина з Віктором наодинці.

«Узяв за звичку брати її голову п’ятірнею. Так вони колись цілувалися, він притримував її голову долонею, ніжно, як тримають непевну голівку немовляти, але потім усе змінилося. Тепер міцно тримав її голову рукою, а потім або різко відштовхував — раз, було, Марина до крові подряпалась об застібку на сукні, — або нахиляв і притискав до своєї ширіньки, і не знати, що саме він вважав покаранням і чому». «Проте вона досі не згадає: чи просто присіла саме тієї миті, чи він ударив вище, тому поцілив у стіну, а не в її чоло».

Єдина людина, яка розуміє і підтримує Марину, — подруга Анжела. Ні свекруха, ні тим паче мати не готові її вислухати і не бачать причин, чому Марині може бути погано.

«Усередині все одно постійно щось боліло: такий тупий біль, наче після кількох пігулок чи замусолених молитов, уже не заважає працювати, зачаївся, стишився, але нікуди не подівся. Вона пригадала, як болів живіт, коли дівчинка Маринка не хотіла йти в дитячий садочок, і от — те саме відчуття в дорослому віці, з іншої причини». Це те саме відчуття тривоги, про яке пишуть Наталка Сняданко і Сергій Осока.

«Падати пляцком» нагадує про те, що неможливо достеменно знати, як живуть інші люди, і що потрібно вчитися слухати про їхній життєвий досвід.

Дружина, яка живе в нестерпній атмосфері і терпить психологічне насильство, з’являється, мабуть, у найоптимістичнішому оповіданні збірки «Ліве око крокодила» Галини Вдовиченко. Це історія про Надію, чоловік якої постійно до неї доскіпується, шукає приводу для сварки, звинувачує і контролює — типовий енергетичний вампір. Авторка неймовірно правдоподібно передає всі особливості співжиття з таким «вампіром» до найменших дрібниць: підозри у зраді, постійні претензії, пошук приводів для скандалу, прагнення здобути будь-яку емоційну реакцію від дружини, — і те, як виснажує таке життя.

Рипнув паркет під її кроками. Богдан озирнувся:

— Чого тобі?

— Слухай, — слова стиснули горло.

— Я лиш поріг переступила… А ти вже кидаєшся…

— А ти не підглядай. Стала за спиною…»

«Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії не було що докинути.

— Треба було скандал влаштовувати? — Надя обертається, витираючи руки об фартух.

— А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! — Богданів палець повчально здіймається вгору.

В Україні психологічне насильство часто сприймають як надуману проблему, адже якщо чоловік не б’є і «приносить гроші в дім» — це вже ідеал, на думку багатьох. Серед них і мама Надії, яка привчала дочку до того, що краще хоч якийсь чоловік, ніж ніякого. Надію підтримує і надихає лише її подруга Галина, яка і стає головним мотиватором її «звільнення».

Важливо, що в новелах «Ліве око крокодила», «Падати пляцком», «Темні відтінки чеського кришталю», «Тато в доброму гуморі» йдеться, зокрема, про жіночу дружбу. Подруга може бути головною помічницею, а може й просто вислухати і підтримати, але це часто єдині люди, які роблять життя жінок у родинах із насильством хоч трохи стерпним, які серйозно ставляться до біди своїх подруг. Навіть сусідки «кішки з четвертого поверху» з оповідання Юрія Макарова можуть колись допомогти зробити перший крихітний крок до інакшого життя. Це те, що має запам’ятатися кожній читачці і кожному читачеві. Бути небайдужими. Не проходити повз.

Окремо у збірці варто відзначити новелу Артема Чапая «Перший». Це одинокий текст, написаний з перспективи людини, яка вчинила насильство. Головний герой Сергій живе з дружиною Ярославою і їхнім маленьким сином. Сергій ще з підліткового віку схильний до агресії, був у підлітковій «банді», нападав з товаришами на інших людей (переважно іншої національності), навіть отримував задоволення від цього побиття. І хоч його життя змінилося, ця схильність нікуди не поділася. Можна простежити, як наростає роздратування, як дедалі важче вдається стримувати агресію, як ця агресія зрештою знаходить вихід.

Суміш сорому і майже сексуальної насолоди, яку герой відчуває, здійснивши насильство, наводить його на думку, що він, можливо, робить це не востаннє. При цьому він шукає собі виправдання: «Можна сказати їй, що це просто рефлекс. Але цю думку він одразу відкинув. Ага, хмикнув, упекло в одну руку, а він, замість її відсмикнути, викидає вперед іншу. Може, сказати їй, що це такий особливий боксерський рефлекс?»

Крім того, поведінка і роздуми Сергія — чудовий зразок токсичної маскулінності, яка диктує, що чоловіки повинні бути жорсткими, сексуально агресивними, не проявляти емоцій: «Цього разу Сергій затіяв сварку, аби не зізнаватися, що не хоче сексу, бо голова розколюється. Він не міг просто пояснити, це ж так по-бабському: голова болить, не зараз. Але й собі зізнатися в цьому він не бажав, тому переконав себе, що у сварці винна Яруся».

Це оповідання варто прочитати всім, хто, як і Сергій, приховує агресію і роздратування або хто знає таку людину. Воно спонукає розібратися в собі і, можливо, звернутися по допомогу, щоб одного дня не вилити цю агресію на членів родини, як це трапилося із Сергієм.

Кілька слів про оповідання, до якого у мене виникло багато запитань. Це «Юліус, або Темне індиго» Юрія Андруховича про найекстремальнішу форму насильства — вбивство. Після війни у персонажа виникли «різноманітні психічні відхилення включно з істерією та видіннями», і коли він оселяється в містечку Другобіч, наслідки трагічні, а сам Юліус Ґродт здобуває прізвисько «Синьої Бороди з Другобіча».

Оповідання написано у формі історичної розвідки. Можливо, через такий вибір форми персонажів уявити важче, а зрозуміти їх тим паче, особливо зважаючи, що дані, як попереджає оповідач, наведено неточні, заплутані і невідомо наскільки правдиві. «Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали, буцім ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть аж через дюжину років, за часів цісаря Йосифа Другого».

Був він таким насправді чи все відбулося інакше — достеменно невідомо, наголошує оповідач: «Що більше часу минає відтоді, то більше підстав для критичного перегляду всієї causa Grodti. Складається враження, що перший-ліпший, навіть не надто досвідчений захисник міг би сьогодні, бодай посмертно, легко домогтися реабілітації засудженого».

Важко сказати, що саме читачі й читачки можуть зрозуміти з цього оповідання, що стане їм корисним у житті, враховуючи, що дія відбувається багато років тому, до розвитку законодавства, психології й психіатрії. Також не зовсім розумію мету такої подачі «матеріалу» — про насильника, щодо якого неможливо точно визначити, чи скоїв він насильство, чи був у чомусь винен, і з текстом, який ставить більше питань, ніж відповідей. Якщо йдеться про те, що не завжди людина, звинувачена в насильстві, справді є насильником, — таких випадків одиниці, і не варто присвячувати цьому одне з десяти лише оповідань у збірці, адресованій передусім людям, які пережили насильство.

Думаю, в контексті цієї збірки і її мети було б набагато ефективніше написати новелу про сучасність, адже таких історій удосталь, і показати, що нині це теж трапляється. Добре хіба те, що завдяки цьому тексту психологині мають нагоду пояснити, що таке психопатія, які її причини і можливі наслідки.

Кожне оповідання у збірці супроводжує психологічний коментар. Авторки коментарів — психологині з «Ла Страда Україна» Анастасія Коренькова, Катерина Бороздіна, Людмила Никоненко і сама Катерина Левченко. Ці коментарі — важлива частина задуму. Позаяк оповідання правили переважно за ілюстративний матеріал, саме в коментарях мала міститися інформація з аналізом ситуації, що допомогло б жінкам, які пережили насильство.

На жаль, не всі коментарі відповідають цим очікуванням.

По-перше, окремі коментарі — це поєднання довільного переказу тексту зі спробами аматорського літературознавчого аналізу. Скажімо, коментар Анастасії Коренькової до оповідання Галини Вдовиченко «Ліве око крокодила» забирає майже три сторінки, а психології там аж один абзац. «Як то кажуть, людина змінюється або з натхнення, або з відчаю», — пише психологиня. «Ситуація Надії — це переповнення відчаєм, коли вже несила терпіти знущання й емоційний голод. Коли відчуваєш себе крокодилом із величезним хвостом зневіри й болю». Незрозуміло, чи потрібна в психології така метафоричність, але нехай. Читаємо далі: «Крокодил тут — багатошаровий промовистий символ. Це і день, і ніч, і час, драговина; зусилля, потаємність; сили зла, пекло; смерть; лицемірство і фальш; безжальність, злість, переслідування, жага, німота, одужання. Усе це є у внутрішньому світі нещасливої дружини, жертви обставин». Пошук символів в оповіданні — це все-таки завдання літературознавця, а не психолога. Що може взяти для себе з такого коментаря потенційна читачка — неясно.

Певні коментарі викликають не лише подив, а і обурення. Про оповідання «Та, що вмирає» психологиня Катерина Бороздіна пише: «Наслідки такого насильства можуть бути незворотними. У шестирічного Петра вже стерто межі статевої самоідентифікації. А саме в цьому віці дитина засвоює статеві ролі. І саме на цьому етапі багато залежить від батьків, які мають поєднати у свідомості дитини біологічні й соціальні ролі».

У хлопчика, який носить сукні і хоче стати принцесою через заздрість до старшої сестри, порушено статеву самоідентифікацію? А дівчинка, яка не любить сукні, а натомість одягає штани, — теж потенційний трансгендерний чоловік? Це не з тієї опери, що й «хлопчик, який грається ляльками, буде геєм»?

Щодо біологічних ролей, які мають поєднуватися з соціальними, хочеться детально розпитати психологиню, що ж вона мала на увазі. Які соціальні ролі у нас повинні залежати від біологічних, від біологічної статі зокрема? Чого саме батьки повинні навчити дитину в цьому контексті?

Або ось момент із коментаря Анастасії Коренькової і Катерини Левченко до оповідання «Перший» Артема Чапая: «Інколи позиція “жертви” формується в чоловіка з дитинства, коли батько, як то кажуть, “під каблуком”, унаслідок чого зриває свою злість і невдоволеність життям на дитині». По-перше, автор не про це писав, по-друге, чому в тому, що батько зривається на дитині, у коментарі звинувачують передусім матір, яку в тексті взагалі мало згадано? Читачка Лю Богдан зі спільноти Фемінізм.УА каже: «Там весь коментар суцільне виправдання — і квартира мала, і сусід із перфоратором, і важке дитинство, у якому так, винна чомусь мати. Жінка, яка це прочитає, повинна зробити висновок, що не можна вимагати від чоловіка, щоб він рахувався з її потребами, бо це погано позначиться на дитині».

Проте інші коментарі справді сподобалися і можуть бути корисними. Наприклад, коментар до оповідання Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі» від Людмили Никоненко і Катерини Бороздіної містить не лише аналіз ситуації в оповіданні, а й конкретні практичні моменти, за допомогою яких щось може змінитися на краще: «Поведінкові зміни можна ініціювати і через консультування “рівний—рівному”. (…) Довіряючи людині, яка пережила схожу життєву кризу і знайшла вихід, жертва насильства може почати вголос обмірковувати можливі шляхи виходу зі скрутної ситуації та зробити перші кроки в цьому напрямі. Після скерування на консультацію до фахівців таке спілкування може виконувати функцію соціальної підтримки, якої потребує людина». Проте й тут хотілося б більше практичної інформації — і не лише для людини, яка пережила насильство, а і для її близьких, яким хотілося б допомогти. Не завжди обставини дозволяють звернутися до фахівця: рідним і друзям постраждалої жінки варто розуміти, зокрема, яких поширених помилок можна уникнути при спілкуванні з такою жінкою.

Із коментарів можна зробити багато хибних висновків, якщо підходити до них не надто критично. Їх можна було ще вичитати і відредагувати.

Розділ «Законодавство» не суто законодавчий, а складається радше із психологічних і юридичних статей та прикладів на тему насильства. Психологічні статті містять інформацію про те, що таке насильство, як розрізняти насильство і конфлікт, які можуть бути види насильства та його наслідки. Приємно, що пояснюється, що таке цикл насильства, характеризуються причини, чому жінки не йдуть із родин, де вони зазнають насильства. Є також матеріали, присвячені насильству над дітьми, його ознакам і наслідкам, впливу насильства над іншими членами родини, зокрема над матір’ю, на дитину. Кілька матеріалів присвячено сексуальному насильству над дітьми в родині — темі, яка дуже табуйована в суспільстві, але через це не менш актуальна.

Імовірно, найважливіші статті, за які збірці можна пробачити всі вади, — «Куди звернутися по допомогу в ситуації насильства в сім’ї», «Звернення до юристів: безоплатна правова допомога» та «Національна гаряча лінія». У статтях не лише перераховано основні інстанції, де можна попросити про допомогу, а й пояснено особливості звернення до них і спілкування з ними.

Решту статей присвячено різним юридичним питанням, у них пояснюється законодавство, що стосується розірвання шлюбу, розділу майна, утримання дітей після розлучення. Це показано на прикладах, коротких історіях — дуже вдала ідея, адже такі історії сприймаються набагато легше, ніж юридичний канцелярит.

Ідея зі зразками заяв у поліцію, позовних заяв і звернень теж дуже корисна — так весь «основний матеріал» зібрано в одній книжці. Цікаво буде моніторити майбутнє цієї книжки — хочеться колись прочитати про реальні приклади людей, яким вона допомогла. Це стане стимулом до дальшої роботи і допоможе визначити, що можна змінити чи додати в майбутніх таких виданнях.

Збірку обговорили в січні 2017 року на «Літературних посиденьках» — щомісячному феміністському літературному клубі. Дискусія показала, що різним учасницям були близькими і зрозумілими зовсім різні оповідання, а були й такі (і теж різні), які здалися їм дивними чи неправдоподібними. У цьому велика перевага збірок оповідань різних авторів і авторок — можна читати далі, навіть якщо щось не сподобалося, аж поки щось інше не зрезонує з тим, що ти любиш у літературі, адже твори у збірці дуже різні за звучанням, стилем, мовою. До психологічних коментарів читачки поставилися радше негативно, деякі зізналися, що після другого-третього коментаря перестали їх читати.

Я поставила збірці на Goodreads 4,5/5 за цікавий задум, чудових авторів і якісні, емоційно насичені тексти. Та якби я включала психологічні коментарі в оцінку, вона опустилася б донизу, ще й досить різко. Сподіваюся, такий проект буде ще не один і від наступних видань очікувати можна буде тільки більшого. Також дякую авторкам, авторам і насамперед упорядниці за чудову роботу над творами.

Дякую за допомогу в підготовці рецензії Марії Шепель, Олені Прокопчук, Дарії Попович, Лю Богдан, Жозефіні Дайєр та всім учасницям «Літературних посиденьок vol. 10».

3 Березня, 2017
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі

Десь тоді, коли на Заході публічні тортури і страти поволі втрачали популярність (не серед народу, звісно, а серед тих, хто має владу і задає тон) та поступалися закритим судовим процесам і тюремному ув’язненню, у нас зародилася нова українська література. Декларовано орієнтована на масового читача й популярний формат, вона є енциклопедією суспільних настроїв і звичаїв. Із неодмінним застереженням: іноді ці настрої і звичаї народницьки стурбована інтелігенція вифантазовує собі сама і вже потім пропонує читачеві.

Література на службі ідеології

Щиро кажучи, так триває дотепер, із тією лише різницею, що дедалі частіше посилюються позиції тієї частини культурного середовища, яка «збивається на манівці» і намагається творити насамперед «мистецтво для мистецтва», а вже в другу чергу — впливати на систему цінностей пересічних громадян.

Проте естетична прогресивність літератури жодним чином не означає просування демократичних цінностей і принципів гендерної рівності й толерантності. Навіть у класиків часом знаходимо речі, жахливі з погляду сьогодення. Та й наші сучасники нерідко переступають межі вже усталених норм етики й демократії. Грань між громадським контролем і цензурою насправді доволі тонка. Ми можемо зчиняти галас довкола найбільш кричущих випадків, але не агресивно зловживати цим прийомом. Невротична автоцензура серед найвразливіших митців — це не зовсім той результат, на який націлено феміністичну критику.

Цивілізоване проговорення того, що, з погляду базових цінностей, потребує нового підходу, маркування грубих порушень принципів рівності, прав і свобод людини у довгостроковій перспективі видається найдієвішим інструментом.

Працювати ж бо є над чим. Наприклад, українська література останніх двохсот років рясніє насильством усіх видів і калібрів. Ми звикли до образу вітчизняної культури як патріархальної, а водночас вона уявляється як сповнена дівчат-квіток, ласкавих і нещасливих наймичок, мужніх і шляхетних, хай часто теж нещасних, чоловіків. Кріпацтво давно скасували, а отже, шлях до щастя головної героїні української класики скоротився: здається, тільки й треба, що вирватися від сільської печі, здобути освіту, отримати оплачувану роботу і «власну кімнату», ну і не втопитися від мук нерозділеного кохання чи непланованої вагітності.

Якщо ви теж так думаєте, то, значить, недооцінюєте українську літературу. І її роль теж, адже в умовах літературоцентричної культури вплив популярного тексту шалений. Влада, у ролі якої виступають і глибоко стурбована більшість громади чи нації, котра стоїть на сторожі морально-етичних цінностей, і ті, хто формує внутрішньодержавну політику, це знає і намагається брати під контроль.

Чоловічий погляд: нібито співчуття

Традиційно відлік нової української літератури ведуть від «Енеїди» Івана Котляревського. Така весела поема — де тут, здавалося б, насильство? Ось, наприклад, Еней закручує інтрижку зі зголоднілою за чоловічою ласкою царицею Дідоною: радість, пригода, еротика — усім добре. Та щойно парубок моторний вирушає далі, до визначеної мети, удовиця тут-таки влаштовує самоспалення:

Вкруг неї полом’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад! —

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

Так вона сама себе визначає як об’єкт осуду і, будучи джерелом влади у своїй державі, сама ж себе і карає за порушення неписаного закону про перелюб: вона зрадила пам’ять мертвого чоловіка та ще й віддалася чужоземному царенкові. Найгірше навіть не те, що її засудять, а те, що засміють. Моральне насильство суспільного осуду ще попереду, але цариця обирає до нього не доживати. Чи то пак автор обирає розповісти нам цю історію в такій версії; йому хотілося б, щоб отак закінчували утішені вдовиці.

А що ж Еней?

Хоть од Дидони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!

«Енеїда», проілюстрована Анатолієм Базилевичем, 1968 рік

Зате покритка Катерина, найвідоміша героїня Тараса Шевченка, до часу суспільного осуду якраз дожила. І, певно, пошкодувала тисячу разів: і коли батьки її виганяли з дому («Якби знала, до схід сонця Була б утопила», — каже їй мати на прощання і радить пошукати у Москві свекруху), і коли блукала з дитиною та жебрала. Зрештою, Катерина таки зустрічає невірного залицяльника, але йому не потрібна ні вона, ні син. Героїня топиться з горя, а дитя, виросши попідтинню, стає поводирем кобзаря.

Шевченко пише про Катерину зі співчуттям і любов’ю, він шкодує її. Поема шалено популярна дотепер: над нею плакали численні читачі й слухачі в кожній українській хаті, тепер її читають у будинках культури на відповідні свята. Однак ніхто не захищає права дівчини ростити позашлюбне дитя. Зауважмо: в реальності не всі покритки мали таку долю, як нещасна Катря, проте класична література нав’язує саме цей трагічний образ як типовий.

Традиційне прочитання цієї сльозливої історії у школі досі використовують як привід для моралізаторства: Катерину засуджують за легковажність і довіру, водночас співчувають її трагічній долі. Спокусник — однозначно негативний персонаж, і це обговоренню не підлягає. А от учинок батьків залишається поза увагою: заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть учинити інакше. Урок про «Катерину» міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм і санкцій, адже з Шевченкових часів минуло вже двісті років!

Та й то: Катерина — українська дівчина, своя, рідна. А от неукраїнських чекає ще гірша доля: вони стають об’єктом помсти і спокутують своїми муками гріхи всіх гнобителів українського народу, і їхні діти теж. Сцена дітовбивства в поемі «Гайдамаки» вражає: Гонта публічно зарізав своїх синів, бо вони католики, як і їхня мати. Національність на другому місці, так само як батьківські почуття. Діти лепечуть: «Ми не ляхи». Поночі Гонта піде їх ховати за козацьким звичаєм, але в кожному разі він мусить залишатися вірним присязі й зарізати малих католиків свяченим ножем.

Найкраще над рабою познущається така сама жінка

Ніхто не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка. Марія Вілінська, емансипантка, авторка романів про те, як дівчина успішно покидає отчий дім, заробляє собі на життя замість згинути, а потім виходить заміж по любові за того, кого сама обрала, почала письменницьку кар’єру з україномовних «Народних оповідань» під псевдонімом Марко Вовчок і тут-таки перевершила всіх в описах тяжкої кріпацької долі. Садистичні пани і панночки штрикають кріпачок голками, розбивають їхні мрії на подружнє щастя, лають і б’ють.

Зі шкільної програми пам’ятаємо «Горпину»: кріпачка лікує немовля маком і те помирає, бо для матері немає можливості звільнитися від роботи для догляду за дитиною, немає ні медичної допомоги, ні елементарного співчуття з боку панів-рабовласників. А кульмінація цього періоду творчості письменниці — безперечно, повість «Інститутка».

Насильство жінки над іншою жінкою, над чоловіком, над підлеглими постає неприродним і драматичним, огиднішим, ніж чоловіче. Освічена панночка має нібито прекрасну мету — реформувати устрій маєтку, оптимізувати його:

«…усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили».

На додаток вона добре затямила, що кріпаки — це її власність, рабська сила, і що вона не просто може, а повинна їх дресирувати і бити:

«часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе» — і, далі, кульмінація знущання: «Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась».

Письменниця підводить читача до висновку, що проблема — не у нелюдському ставленні окремо взятого індивіда до інших, а в тому, що самé суспільство, його устрій потребують змін.

Драму суспільства якнайкраще вдається показати на прикладі окремої родини. Кумедна «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, якщо придивитися, досить трагічна: це боротьба кількох жінок за владу в межах одного дому. Чоловіки намагаються у ці внутрішні чвари не втручатися, а відтак ділять простір на жіночий і чоловічий, де хата належить жінкам і сáме вони буквально ділять територію, замітаючи по черзі кожна свою половину сіней у переполовиненій оселі. Символом домінування стає мотовило: воно виявляється потрібним одразу і свекрусі, і старшій невістці, і замість придбати додаткове знаряддя домашньої праці вони вступають у протистояння, яке закінчується бійкою. Іван Нечуй-Левицький полюбляв спілкуватися з простими жінками «з народу», вивчаючи в такий спосіб їхній стиль спілкування і поведінку. В оповідях про Кайдашів, бабу Параску і бабу Палажку бачимо, отже, результати його спостережень, такі собі замальовки «з натури».

Очевидно, що в інших умовах розумна, вольова, темпераментна жінка могла б досягти більшого, ніж перемога над свекрухою. Та й партнерство двох пов’язаних шлюбом яскравих особистостей, як-от Карпо і Мотря, теж видається перспективним — перспективнішим, ніж виявляється. А тим часом потрійно замкнені в хатньому просторі, в родині, в селі жінки пліткують, інтригують, висувають чоловікам постійні претензії і намагаються залучити їх до своїх локальних битв.

Фемінізм поборників людської рівності

Через кілька десятиліть після Шевченкової Катерини чоловіче моралізаторство повторюється у «Повії» Панаса Мирного. Ця українська «сестра Кері» (створена на кілька років раніше, ніж роман американця Драйзера) демонструє очевидне бажання чоловіка покарати жінку, яка посміла порушити норми суспільної моралі. Христя Притика виривається із села в місто, стає наймичкою, а потім утриманкою заможного чоловіка. Проте по смерті коханця вона мусить працювати дешевою повією, а далі її чекає відомий фінал — приниження, венеричні хвороби, смерть. Сцена, де у Христі відпадає ніс, варта потрапити в колекцію найжахливіших сцен української літератури.

Історії Христиних подруг вражають не менше: скажімо, Мар’я розповідає, як пан зґвалтував її, а далі за спротив тримав на ланцюгові, як вона втекла з неволі, а далі жила з паничем, котрий витребував у того першого пана кругленьку суму відкупу за досудове вирішення справи про знущання і ґвалтування дівчини і забрав собі більшу частину; та коли Мар’я завагітніла, той ні дитини, ні шлюбу не схотів:

«…а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затупа ногами… “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала».

А потім дівчина ще й відбула покарання у в’язниці й монастирі за відповідним обвинуваченням. Панас Мирний засуджує не своїх героїнь і їхній спосіб мислення, а соціальний лад, який дає цим сільським дівчатам, часто народженим у кріпацтві, дуже мало можливостей. (Чи є Панас Мирний протофеміністом? Очевидно, що так, як і кожен автор, який симпатизує упослідженим. В інших творах він так само співчуває і чоловікам: на першому місці для нього — суспільне становище, майновий статус, обмеженість можливостей та низька соціальна мобільність, які й стають основними причинами людських нещасть).

Свідомість цих нещасних героїнь доволі проста: вони неосвічені, страждання сприймають як фатум, якому неможливо протистояти, не знають про свої права, а їхні мрії про майбутнє не відзначаються особливим польотом фантазії. Це Панас Мирний усвідомлює, що бити і ґвалтувати недобре; а безталанні Христя, Мар’я, Марина, так само як героїні Марка Вовчка і Тараса Шевченка, тільки й спроможні сподіватися, що в наступному епізоді їм пощастить.

Фемініста Івана Франка у порушенні прав жінок звинуватити складно. Утім, його фемінізм — це закономірний складник соціалістичних поглядів, і не більше. Згадаймо хоча б отой його комплімент молодій Лесі Українці: «ся хвора, слабосила дiвчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Ця вирвана з контексту фраза, як тавро, переслідує письменницю дотепер, навіть по смерті.

До речі, у творах Лесі України дуже часто натрапляємо на зображення знущання над персонажем, який відрізняється від панівної більшості. От у «Лісовій пісні» мати Лукаша і його офіційна дружина, червонощока моторна Килина, яка ніби створена для фізичної роботи по господарству, всіляко знущаються над тендітною Мавкою: вона не від світу сього й, очевидячки, спроможна на щось інше, ніж жати жито. Замість знайти для неї хатнє заняття до душі чи принаймні залишити в спокої сільські жінки глузують із несхожої на них дівчини. Те, що їхній улюблений Лукаш кохає її, не аргумент для прийняття у свою спільноту.

Подібне повторюється в «Боярині». Потрапивши в чужу спільноту з геть інакшими звичаями, українка Оксана виявляє, що неспроможна там жити: вона надто емансипована для Московії. Із подивом вона дізнається про звичай домовленості про шлюб через сваху, без попереднього знайомства молодих, женихання, любощів. Шокована іншим ритуалом:

«Ти винесеш їм на тарелі меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста…», — вона спершу відмовляється від участі в церемонії, але Степан наполягає: «Бачиш, любко, Ти маєш тільки їх почастувати Та й знов у терем вернешся», — аргументуючи: «Я й не казав тобі, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи… Ось ти млієш З огиди, що тебе якийсь там дід Торкне губами, а як я повинен “Холопом Стьопкою” себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого?».

Оксані нічого не залишається, як пересилити себе і власну гордість задля порятунку становища родини…

Зрештою, героїня помирає, головно не витримавши колосального зовнішнього суспільного тиску. Домашнього середовища, підтримки чоловіка замало для того, щоб протистояти задушливій атмосфері. (Так згине і княжна Євпраксія, героїня однойменного роману Павла Загребельного, котру віддали заміж у чужі краї. Бачимо, як жінка, особливо чужинка, особливо юна і недосвідчена, безпомічна в умовах патріархального суспільства, і шляхетне походження тут — дуже умовний порятунок).

А в «Камінному господарі», драмі про Дон-Жуана, закохана в легендарного авантюриста Долорес приносить себе в жертву, спокутуючи його гріхи; інша героїня, вдова донна Анна, мусить зберігати вірність убитому Дон-Жуаном чоловікові. Тінь Командора, втім, карає спокусника, а не зрадницю: жінка тут — лише об’єкт, власність. Рабів карають лише тоді, коли вони виявляють ознаки самостійного мислення — перестають бути рабами.

Війна, революція, жінка

А коли йдеться про війну, то насильство оприявнюється найвиразніше.

Жінка — традиційно незахищена категорія. Якщо є нагода безкарно отримати доступ до жіночого тіла, то, найімовірніше, нею скористаються. Чи засуджує Валер’ян Підмогильний ґвалтівника в оповіданні «Третя революція»? (Після чергового обшуку-конфіскації махновців у закутку інтелігентського будинку «долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла», — а ще вдень вона готувалася патетично віддатися самому Махнові). Безперечно. Чи засуджує він свого героя Степана Радченка, коли той ґвалтує Надійку? Тут усе неоднозначно, адже Степан розумний, сильний, перспективний, він харизматичний негідник. За майбутній успіх йому можна багато пробачити. Або не звернути уваги. Принаймні апологети «Міста», цієї історії висхідного руху по кар’єрній драбині, не надто обурюються згаданим епізодом.

Якщо Підмогильний, Хвильовий, Яновський у прозі про громадянську війну до насильства ставляться негативно, болісно переживають цей досвід, власний і суспільний, то згодом, у класичних творах про Другу світову, ситуація змінюється. Радянські автори, безперечно, за людяність. Проте вони точно знають, що і як має відбуватися і як до цього ставитися. «Україна в огні» Олександра Довженка — зразок такої проекції чоловічих фантазій автора. Олеся віддається першому зустрічному солдатові лише для того, щоб її дефлорував не німецький загарбник, і потім залишається вірною Василеві Кравчині, якого невідомо чи зустріне ще раз. А от її подруга Христя до такого жесту не вдалася (не спало на гадку?). Вона стає коханкою окупанта, який, щоправда, не німець, а італієць. Можливо, тому автор її, зрештою, прощає, перед тим змусивши каятися не згірше, ніж Шевченко свою Катерину.

Та й узагалі, зобразити жінку як об’єкт наруги — це прекрасний спосіб пропаганди з тим, щоб викликати агресію у приниженого самця, котрий переконаний, що ця жінка, залишена на окупованій території, належить саме йому.

Проте на фронті жінкам не краще. У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура Ясногорська — улюблениця всього полку. Настільки, що коли її наречений гине, а вона за якийсь час закохується в іншого, фронтове братство має схвалити її вибір (згадаймо Дідону і донну Анну!).

Пізніше Олесь Гончар напише «Собор», де зґвалтована сільським бригадиром Єлька мучитиметься через утрату честі. А потім виявиться, що проблеми поза Єльчиною свідомістю насправді не існує. І каятися не потрібно, і мовчати не потрібно, а треба не боятися публічно заявити про негідний учинок чужого чоловіка.

Маруся Чурай: жінка-вбивця-мисткиня

Складно назвати чоловіка — українського письменника, котрий зобразив би жінку-убивцю симпатичною героїнею, притому не привабливою чи харизматичною, а саме позитивною.

Такою постає Маруся Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко: сильна, горда, талановита, вона вбила не з підлості. Та і як — отруїла. Не зарізала. Класичний типово жіночий спосіб. Однак судять її чоловіки, не роблячи знижок на стать, і вирок публічного суду суворий і справедливий, як і належиться, — публічна ж страта. Зрештою, її милують спеціальним гетьманським указом, та зламана поетка ні до творчості, ні до любові вже непридатна.

Марусю люблять і поважають за «творчі заслуги» — на той час типово чоловічі, звідси така увага представників влади до її справи. Що вбиває у ній мисткиню — поєднані зі щирим співчуттям спроби суспільного осуду, а чи її власні уявлення про єдину любов на все життя, про жіночність, несумісну з власноручним убивством коханого? Маруся ставить на перше місце мрію про сімейне життя з конкретним чоловіком, і коли ця мрія розбивається, всі інші можливі варіанти — від шлюбу з іншим до зосередження на творчості — виявляються неприйнятними.

Насильство й еротика в боротьбі проти радянщини

Спрямована проти офіціозу література останніх тридцяти років була площиною для експериментів і новаторства. Награна маскулінність персонажів Андруховича, демонстративний еротизм прози Покальчука і Винничука, феміністична есеїстика Євгенії Кононенко… Описи насильства — фізичного й морального — щедро розкидано по цих текстах.

Автори часто вдаються до цього свідомо: такими деталями легше зачепити, розчулити читача або спіймати «на полуничку», якщо йдеться про масову літературу. У чоловічій прозі еротичні сцени ставали одним із неодмінних прийомів творення масової літератури (адже повсюдно декларувалося гострий брак українського сучасного популярного чтива) або/та епатажним засобом зруйнувати цнотливість літературної радянщини.

Які з цих книжок стали класикою? Насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Насильство тут препаровано і ретельно описано. Невдалий секс? Ось. Спроба зґвалтування? Будь ласка. Замало і потрібен персонаж із поламаною психікою? Батько, коханий, сама героїня, люди з її середовища… та всі персонажі. Хочете масштабніше? Драма насильства над цілою нацією розгортається перед вами, а історія любові письменниці й художника виявляється лише приводом.

«Без мужика» Євгенії Кононенко — класика української феміністичної есеїстики. Оповідачка описує власну приватну біографію — від напучувань мами і бабусі про образ порядної жінки до кількох романів і матримоніальних спроб різного штибу. Хтось виявився імпотентом, з іншим дошлюбний секс був пречудовим, а шлюбний менш вдалим, бо «одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас», ще один виявився нормальним у побуті, але не розумів літературних амбіцій письменниці.

І потім героїня іронічно зітхає:

«А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана».

На цьому тлі раніша Андруховичева алкогольна епопея, де Отто фон Ф. провадить «незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності», і розбиває серце Галині К., постає, сказати б, твором іншої категорії: забагато іронії, замало драми з боку автора.

Натомість проза Марії Матіос, від новели «Юр’яна і Довгопол» починаючи, — це експресіоністичне зображення української (точніше, буковинської) історії крізь призму страждань і насильства. Кульмінацією тут поки що видається «Москалиця» — роман про доньку буковинської селянки і російського солдата, який потрапив у село під час Першої світової війни; походження фатально визначило долю героїні.

Насильство як помста: повернення

Перші ластівки найновішої «літератури війни» не надто тішать. Новітніх Хвильового і Підмогильного поки що не спостерігається. Натомість третьорядні автори під брендом учасників бойових дій… ну ні, в сучасну українську літературу вони не входять все ж таки, але на полицях книгарень і ятках чільних книжкових ярмарків їхні видання представлено.

Наприклад, поетична фантазія про виграну на березі Білого моря москальку (Борис Гуменюк) уже стала класичним прикладом некоректного патріотичного заклику. А історія про героя-атовця, який просить повію співати гімн Російської Федерації і від того їхній статевий акт стає ще інтенсивнішим (Василіса Трофимович), вражає реалістичністю. Про критику з погляду художності зараз не йдеться, тому питання більше до видавців і редакторів, котрі могли зауважити такі моменти на етапі роботи з рукописом і визначити для самих себе межі допустимого.

Збірник «ПРОти НАСильства» як усвідомлений жест

У світлі всього сказаного особливим видається колективний проект «ПРОти НАСильства», у якому група українських письменників і письменниць свідомо виступає за просвітницьку роботу з найширшими верствами населення і надає для публікації свої твори, які так чи так стосуються теми побутового насильства. Якщо раніше насильство в літературі аналізували критики (переважно феміністки), то нині маємо антологію, де оповідання знаних українських авторів препарують фахові психологи. У додатках — відкоментовані нормативно-правові акти, зразки грамотно складених заяв про розлучення і стягнення аліментів.

Безпрецедентне й те, що письменники добровільно погодилися, щоб їхні тексти супроводили коментарем, притому не літературознавчим, а таким, що розглядає характери і вчинки персонажів з погляду людської психології, морально-етичних норм і чинного законодавства. Власне, це той підхід, проти якого тривалий час боролися, адже оповідання — це мистецький твір, і говорити про нього потрібно з погляду естетики, а не етики.

Коментатори, звісно, і не думають засуджувати авторів; вони концентруються на описаних подіях і мотивах учинків персонажів. Однак тут криється очевидна небезпека: чи зрозуміє неперейденість ось цієї тонкої межі непідготовлена читачка, та, яка потребує роз’яснення власних прав у стосунках із чоловіком? Чи не вплине це на сприйняття нею сучасної літератури і на ставлення до окремих письменників? Відповідь про те, що рядові читачі не аж так впливають на літературний процес, нерелевантна.

Саме звичайні, прості люди пишуть листи в газети, купують більшу частину книжкових тиражів і стають знаряддям у руках організаторів погромів. Хоча добір авторів — Юрій і Софія Андруховичі, а не хедлайнерки жіночої поп-прози Люко Дашвар та Ірен Роздобудько — адресовано радше випускницям філфаку, ніж більшості жительок спальних районів. Утім, випускниці філфаку стають жертвами насильства і залишаються без аліментів не набагато рідше, тож ця заувага лише додає проекту цінності.

На прикладі антології «ПРОти НАСильства» бачимо, як майстерно, зі знанням справи сучасні українські письменники описують болі, травми і ляпаси. Якщо тяглість традиції української літератури й збереглася, то саме в цьому вимірі: розроблена мова художньої прози, багатство виражальних засобів реалізуються на повну, коли завдання — вивернути душу собі й комусь. Як-от оповідання Маріанни Кіяновської «Та, що вмирає» про восьмирічну дівчинку, яка працює моделлю і мріє захворіти на рак, щоб відпочити. Чи «Гіркий запах батька» Сергія Осоки: батька героєві заміняє новий мамин чоловік, який намагається виховувати «справжнього чоловіка» армійськими засобами насильства й муштри, зрештою, зламаний підліток провокує ненависного вітчима на особливо жорстокі побої, і мати розлучається з ним; симпатії в цій історії не викликає ніхто.

Висновок. Дві українські літератури

«…враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні»,

— писала Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі. Вона пояснювала це тим, що протягом століть українська література була літературою помсти — і саме в цьому полягав її політичний пафос. Крім помсти загарбникам, колонізаторам, іноземцям та іновірцям, тут також багато насильства, на перший погляд, безпричинного, передусім у стосунку до жінок, а ще істеричної ненависті носіїв цього насильства до самих себе («Насильство як метафора» у виданні творів Соломії Павличко «Теорія літератури», с. 591).

Насильство над представниками певної статі автори усвідомлюють і маркують уже з доби модернізму; а мало не століття літератури перед тим — це віддзеркалення стереотипів і розмахування шаблею довкруги: поділ на поляків, росіян, євреїв і українців, панів і кріпаків важливіший.

У найновіший час — за різними відліками від 1985-го або від 1991 року — ситуація ускладнюється зникненням того єдиного спільного ворога, який об’єднував би найнепримиренніших інакодумців. Кожен сам собі обирає об’єкт ненависті (найчастіше опускаючись до кон’юнктури чи банальних побутових чвар). Кілька років тому спільний ворог повернувся, майже в тому ж образі, і виявилося, що далі фантазій про «виграти москальку» письменники середнього рівня не надто просунулися. А чоловіки, які недостатньо ствердилися на полі реальної боротьби, намагаються зробити це в родині (або на папері, хто вже на що здатен).

Межа дозволеного — йдеться не про епатаж і експеримент, а про коректність і пропаганду певних цінностей у мистецьких творах, правила доброго тону й морально-етичні стандарти у щоденному житті — досі сягає далі, ніж повинна була б у наш прогресивний час, коли права і свободи людини задекларовані й не підлягають оскарженню.

3 Березня, 2017
Реакція українських письменників і письменниць на флешмоб #яНеБоюсьСказати
У 1999 році Генеральна асамблея ООН постановила відзначати 25 листопада Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Боротьба з гендерною дискримінацією та розширення прав і можливостей жінок привели до парадоксальних наслідків — ми дедалі частіше чуємо про різні прояви насильства і дискримінації. Коли впала завіса мовчання, новини про торгівлю жінками і сексуальне рабство в місцях воєнних конфліктів, петиції голлівудських актрис про дискримінацію за доходами та багатотисячні флешмоби знову й знову нагадують нам, що насильство багатолике і цю проблему ще рано знімати з порядку денного.

Часто можна почути, що в Україні роль жінки не зводилася до беззастережного підпорядкування, навпаки, «чоловік — голова, а жінка — шия». Та водночас прислів’я «Жінка бита, бо хата не мита», «Небита жінка — як коса неклепана», «Люби, як душу, а тряси, як грушу», «Б’є, отже, любить» — вагома частина словесного побуту і культурної норми, яку поділяють і чоловіки, і жінки.

За даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27 % жінок уважають проявом насильства образи, 32 % — приниження, 49 % — побої, 56 % — зґвалтування. У зв’язку з цим виникає логічне питання: який вигляд має насильство над жінками в Україні сьогодні? І, згідно з цифрами, чи можемо ми зробити висновок, що зґвалтувати жінку — це злочин, а побити і образити її можна, бо для неї самої це прийнятно?

Відповідь на цю гостру полеміку дали самі українці. Жінки і чоловіки в тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати.

Будь-яке спірне, гостре суспільне питання ніколи не матиме однозначну реакцію. Одні поділилися своїми історіями, інші висловили підтримку і заявили про переосмислення, треті засудили за спекуляцію на складній темі з метою самопіару.

У сучасному суспільстві для закріплення і відтворення культурної норми особливе значення має письмове слово. Колись таку культуротворчу роль виконував фольклор — вище я наводила народні прислів’я про насилля над жінками. Літератори і літераторки — одні з тих, хто творить сьогодні культурну норму, транслює сучасні уявлення народу про себе. На відміну від журналістів і журналісток, людей науки чи законотворців, у письменниць і письменників більша свобода висловлювання, та чи усвідомлюють вони свою відповідальність? Наскільки чутливими до питання насильства виявилися українські поети й поетеси, авторки й автори прозових творів — ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?

Для початку хочеться відзначити тих, для кого ця акція стала особистим одкровенням, можливістю поділитися своїми переживаннями і трагедіями. Показовий момент полягає в тому, що підтримка #яНеБоюсьСказати в цих історіях вилилася не тільки в індивідуальні сповіді, а й захопила важливі соціальні та політичні теми, як-от насильство і війна, насильство в сім’ї, вседозволеність у правоохоронних органах і багато іншого.

У цьому контексті постає й історія Олени Герасим’юк, поетеси й громадської активістки.

«Одного разу треба було занести заяву у відділок, підписати якусь хрінь. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “Вашей мамє зять нє нужен?”, поржав і пішов до сейфу діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, закрив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати (“Та не спіши, куда вона дінеться, я двері закрив”). Слідчий ходив кімнатою і розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити».

«Кілька років я потерпала від домашнього насильства — фізичного та психологічного. Тривале знущання, фізичне виснаження, секс, після якого кілька днів боляче ходити (яке це насильство, ви ж зустрічаєтесь!), обмеження моєї фінансової свободи (забороняв влаштовуватись на роботу, яка йому не подобалась, одного разу навіть порвав мій гонорар за статтю і намагався запхати порвані купюри мені до рота), постійні приниження, проганяння з дому… залякування, контроль, який чергується з повним ігнором і різкими проявами любові, які ти щоразу трактуєш однаково: все в порядку! Якщо є оця дрібна любов, значить, все в порядку!..».

Олена Стяжкіна, українська журналістка, письменниця:

«Я не боюсь сказати. Майже не боюсь. Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота — це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається — аж до крові й кісток — моє колись щасливе місто», — Олена Стяжкіна для DW.

Проблему насилля під час війни, а саме сексуального рабства в Слов’янську, порушила Оксана Забужко.

«яНеБоюсьСказатиПроСлов’янськ.

Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?

Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію», — написала вона у Facebook¹ .

Вікторія Амеліна, українська письменниця:

«Я люблю вас тепер ще більше: і тих, хто не побоявся, і тих, хто досі боїться, і тих, хто думає, що мовчанкою береже нас від чогось надто страшного, і тих, хто знаходить слова підтримки, і тих, хто мовчки ставить свій лайк, і тих, хто більше не може навіть читати все це. Мені, здається, 15. Машина з п’яними хлопцями ганяє мене темними вулицями, мов дичину. На мені біла куртка — я в темряві добра здобич. Мисливці сміються. Коли я ховаюся в порожній тролейбус, один з них заходить мені пояснити: ти поїдеш із нами, точно, бо ми так вирішили. Ні, не хвилюйтеся, вони не впіймають мене. Ніколи»

Однак чи не найбільше дискусій в українському сегменті Facebook викликали негативні відгуки.

Критично поставився до флешмобу #яНеБоюсьСказати український поет Олександр Ірванець.

«Тут чудова Олена Савінова дещо поясняє. Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов’язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних травм, забоїв і стигм».

«У мене склалося враження, що майбутнім ступенем відвертості на ФБ буде пощення всраних трусів, а під фотами співчутливі коменти: розумію тебе, поділяю твій біль…» ².

«Ти морожено вкусне купив тоді,

І заставив мене лизати.

І текло солодке по бороді.

Янебоюсьсказати», — написав він навіть вірш [6].

Реакцією на цей допис стали не лише закиди у несвоєчасності і неадекватності такого «жарту», а й звинувачення самого Ірванця в тому, що він теж був персонажем чиїхось історій, написаних під тегом #яНеБоюсьСказати.

Уже за два дні поет написав:

«Перепрошую саме за свою маскулінну товстошкірість — я мусив передбачити, що у жінок подібні враження аж ніяк не веселі… Недооцінив силу слова, так його й перетак» ³.

Не менш прямолінійно висловилися брати Капранови, котрі відзначили популістський характер флешмобу й охарактеризували його тему як «лайно»:

«Потелефонували з ТСН 1+1, запрошують у новини прокоментувати істеричний флешмоб. Коли вийшла “Забудь-річка”, вони не запрошували, коли на Дні Києва була літсцена, їм було пофіг, щойно запахло лайном — вони прилетіли. Довелося зізнатися, що ми нікого не ґвалтували і не є головними героями зазначеної акції» ⁴.

Підтримав колег по цеху прозаїк Андрій Кокотюха.

«Я не боюся сказати. За дівчатами в шкільній роздягальні не підглядав. Жодної спроби зґвалтування не вчинив. На пляжах не дрочив. Шланга в парку не показував. У ліфтах нікого не підстерігав. Хоча — да, порнофільми дивився і Хастлер читав. От же ж я сволоч!»

Неоднозначний допис з порушеної теми залишив Юрій Винничук:

«Новий флешмоб мене зворушив. Згадав, як був немовлям, і навіть те, що тоді думав. З’явилося нестримне бажання знову припасти до цілющого джерела. Як писав московський поет 18 ст. “О женщина, о мать! Позволь себя лобзать!”» (( Юрій Винничук. [Електронний ресурс]. )).

Цю чоловічу компанію розбавила жінка, яка не просто поділяла думки цитованих авторів, — її активно цитували двоє згаданих письменників як «правильну жіночу реакцію» на цей флешмоб. Дописи на персональних сторінках у Facebook Юрія Винничука («Отак пишуть мої круті учениці. Вчіться» ⁵ ) й Андрія Кокотюхи («Якби це написав я, феміністки скинулися б, як панни у фільмі “Непрощенний”, аби мене спершу вбили, потім відрізали єство. Підпишуся під усім тут») не могли не привернути уваги до того, що думає в авторському блозі Олена Концевич про #яНеБоюсьСказати: «Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи». Флешмоб для Концевич — «типовий приклад анонімного (дякувати комп’ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з’їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що “50 відтінків сірого” — не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться» ⁶.

Серед інших реакцій — свідчення відгуку, переосмислення, зміни тощо. Багато чоловіків і жінок відкрили для себе питання насильства з нового боку, читаючи історії, вони змогли не тільки усвідомити масштаби проблеми, а й переоцінити власні стандарти, як-от прозаїк Артем Чапай:

«Оце, почитавши #яНеБоюсьСказати, нарешті усвідомив МАСШТАБ і зрозумів, чого це з таким милим та інтелігентним мною кілька разів явно відмовлялися їхати в ліфті жінки, наприклад, тепер понятно» ⁷.

Найбільше вражає “буденність” отого всього. Вже кілька разів жінки розповідали, як вони були дітьми і як мінімум оці вічні фетишисти чи ексгібіціоністи, як максимум — описане в пості, усе те, що якось проходить повз більшість хлопчиків…» ⁸.

Отар Довженко, український журналіст і письменник:

«Багато хто дивується масштабам #яНеБоюсьСказати — що сексуального насильства навколо нас так багато. Я знав, мені як істоті не надто маскулінній і взагалі неплотоядній жінки часто довіряли і розповідали. Добре, що тепер будуть знати й інші.

Головний момент, про який варто замислитися, — щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність — це ставлення до жінки як до речі, і що треба проявляти “ініціативу”, бо жінкам це подобається, і ще багато подібних фігонь. Вбили в голову не тільки чоловікам, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План мінімум для кожної порядної людини — не бути такою і не дати своїй дитині такою вирости».

Йому вторить український поет Марк Оплачко:

«Просто почитайте і полайкайте записи з хештегом #яНеБоюсьСказати. Нарешті українці знайшли спосіб саморефлексувати та знайти людей, які мали проблеми із сексуальним насиллям чи іншими важкими психологічними травмами».

Підсумовуючи викладене, хочеться зазначити, що в добу інтернету кожен наш допис, кожен коментар і перепост, підкреслюючи нашу індивідуальність, назавжди залишаються в історії, яка характеризуватиме нас і після того, як новий контент поглине наші сторінки. Українські письменники і письменниці зреагували дуже по-різному. Наведені вище цитати демонструють осуд, іронію, зневагу, бажання дистанціюватися, знецінити страждання іншої групи людей і водночас емпатію, відвагу проговорити власні досвіди, соціально-критичний аналіз, бажання допомагати, готовність змінюватися самим і змінювати суспільство.

У сучасній публіцистиці часто зустрічаємо метафору двох Україн, межа між якими пролягає не по осі Схід–Захід, а в головах людей, і визначається їх розумінням суті демократичних змін та готовністю ці зміни втілювати. Одна з сутнісних рис демократії — увага до досвіду інших, уміння почути про потреби різних груп людей і їх забезпечити. Сексуального й гендерного насильства у нашому суспільстві зазнають переважно жінки, і говорити про це — неодмінний перший крок до зміни ситуації. Хто і як почули ці історії? Не хотілося б розставляти акценти так очевидно і ділити письменників на різні «табори», адже при цьому неможливо уникнути суб’єктивних суджень. Тому закінчимо цитатою української письменниці Тані Малярчук, яка втілила свої думки з приводу #яНеБоюсьСказати у чудовий і, без сумніву, повчальний текст:

«Хто кого б’є, той того любить, — додала вона раптом, і її слова застрягли мені в горлі, ніби кістка. Не існує гіршої української приказки, ніж ця. Ґвалтівники й розбійники менш страшні, бо їхня зла дія свідома. Ґвалтуючи і нападаючи на іншого/іншу, вони знають, що чинять злочин, за який, якщо будуть піймані, будуть покарані. Але скільки насильства навкруги і всередині, яке чинять, будучи переконаними, що це любов» ⁹.
1. Оксана Забужко [Електронний ресурс] [↩]
2. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. [↩]
3. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. [↩]
4. Брати Капранови [Електронний ресурс]. [↩]
5. Юрій Винничук [Електронний ресурс]. [↩]
6. Олена Концевич. Я не боюсь сказати. А треба? [Електронний ресурс]. [↩]
7. Артем Чапай [Електронний ресурс]. [↩]
8. Артем Чапай [Електронний ресурс]. [↩]
9. Таня Малярчук. Хто кого б’є, той того любить. [Електронний ресурс]. [↩]
27 Лютого, 2017
Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища
«Я хочу двадцять чотири години перемир’я, під час якого не відбудеться жодного зґвалтування», — ці слова Андреа Дворкін змушують замислитися над буденністю гендерно зумовленого насильства.

Чи може здійснитися її мрія і, якщо так, коли це станеться? У цьому тексті спробуємо розібратися з причинами насильства щодо жінок. Що лежить в основі насильства? Якою має бути феміністська протидія насильству? А феміністська психотерапія для жертви насильства? Про це та інше — далі в цьому тексті.

Теорії про насильство

Викорінити певне явище можна, тільки розібравшись у його суті. Дослідники з різних дисциплін (соціологія, психологія, криміналістика, філософія тощо) не раз зверталися до вивчення глибинних причин насильства.

Соціологія, культурологія, філософія, дослідження влади та ідеології

Два найвідоміші соціологічні експерименти ХХ сторіччя пов’язано саме з темою насильницької поведінки. Перший — це експеримент Мілгрема: його учасники били акторів струмом, силу якого поступово збільшували, вимірювався відсоток відмови і тривалість «проходження». Хоча до цього досліду є критичні зауваження (учасники могли передбачити, що їм не дозволять експериментувати зі справжнім насильством, та могли вважати себе учасниками розіграшу), результати експерименту шокували і громадськість, і самого дослідника. Схожий із ним стенфордський в’язничний експеримент, у якому було зімітовано в’язницю, а добровольці виконували в ній роль тюремників. В обох випадках фактичним предметом дослідження була насильницька поведінка учасників експерименту, обидва рази було зроблено такі висновки: задана експериментатором ситуація, яка схиляє піддослідного здійснювати насильство, впливає на поведінку індивіда більше, ніж його особисті якості. Ці експерименти були своєрідним проривом у розумінні теми, адже доти проблема насильства розглядалася з моралістичних позицій, як прояв якоїсь злоякісності індивіда, котрий це насильство здійснює.

У дальшому розвитку західної соціологічної і філософської думки важливі праці Луї Альтюссера, який зробив внесок у теорію поняття «ідеологія». У контексті теми насильства нас цікавить його твердження про те, що будь-який владний апарат і його практики завжди матеріально втілюють якусь систему ідей, а отже, система владних відносин і набір ідей у головах індивідів, які належать до цієї системи відносин, не існують окремо одне від одного, а навпаки, вони прямо пов’язані.

Згодом соціолог Юхан Галтунг запровадив поняття «структурне насильство», відрізняючи його від «персонального» відсутністю суб’єкта, який здійснює насильство, натомість причини його мають структурний (економічний чи політичний) характер. Це не конче має бути цілеспрямоване пригнічення через нав’язування несправедливих правил, — структурне насильство може бути наслідком загальної недосконалості системи відносин. Категорія населення, яка системно страждає від голоду і хвороб, і є така потерпіла від структурного насильства.

Цей самий підхід реалізовано в класичних роботах із соціології насильства — дослідженнях Мішеля Фуко. Розглядаючи владу як щось, властиве не лише певним суспільним інститутам, а й закорінене у свідомості членів суспільства, Фуко переносить акцент із суб’єктів, котрі здійснюють владу над якимись об’єктами, на самі суспільні відносини, які і є носіями влади. Фуко пише про тюрми й лікарні як інститути, які здійснюють владу і покарання, і зазначає, що ці моделі засвоює свідомість покараного чи пацієнта, а самі уявлення про норму і ненорму зумовлено соціальним контекстом. Зокрема, у лікарні Сальпетрієр, розповідає він, часто доводилося спостерігати божевільних жінок, які «в жоден із періодів своєї хвороби не виявляли жодного викривлення здатності до розуміння й одержимі були лише своєрідним інстинктом буйства, ніби у них було уражено лише емоційні здібності». Ця цитата яскраво ілюструє патріархальну заборону жінкам чинити опір і взагалі виявляти бодай якусь агресію. Аналогічно П’єр Бурдьє запровадив поняття символічного насильства як атрибута влади — остання нав’язує підкореним вигідні їй смисли. Відтак система владних відносин сприймається як легітимна і не усвідомлюється як така, що її можна змінити.

Отже, насильство в сучасній соціології і політичній філософії розглядається як системне явище, одне з джерел якого — суспільні відносини. Усі ці теоретичні підходи легко застосовуються до поняття патріархату і гендерно зумовленого насильства як його неодмінного складника. Подолати патріархат і перейти до феміністської утопії без насильства й дискримінації можливо, якщо усвідомлювати, як цю систему насильства сконструйовано.

Одна з найновіших соціологічних праць — «Насильство: мікросоціологічна теорія» Рендала Коллінза. У фундаментальній праці автор розглядає мікрорівень більше як тридцяти різних видів насильства, зокрема домашнє насильство, і розбирає сценарії, за якими відбуваються конфлікти. Серед форм партнерського насильства Коллінз виділяє короткострокове гендерно симетричне насильство і довгострокове з домінуванням чоловіка.

«Різниця між звичайним парним насильством і серйозними насильницькими відносинами полягає в тому, що перший вид протистояння спрямовується у захищене, обмежене насильство; тоді як останнє розвивається у схему ситуаційної напруги і раптового скидання напруги, що призводить до насильницького надмірного прискорення паніки або тривалого застосування тортур» ¹.

Психологія

Структура суспільних відносин не позбавляє індивіда свободи волі, і за кожним актом насильства стоїть відповідальність дорослої дієздатної особистості. Тому важливо розглянути не лише структурний, а й індивідуальний рівень насильства. Психологічні дослідження за весь час існування цієї науки шукали ключі до розуміння поведінки жертв і агресорів.

Дослідження «жіночої істерії» і саме поняття психотерапевтичної роботи з психологічними проблемами виникло у XIX сторіччі в працях Жана-Мартена Шарко, а потім Зигмунда Фройда ². Останній установив зв’язок між дитячими психологічними травмами і психологічними проблемами в дорослому віці. Проте вважається, що він не зміг повірити в масштаби сексуального насильства над дітьми і жінками, які йому відкрилися, тому зрікся своїх попередніх теорій, а запропоновані ним нові пояснення були невдалими. Утім, праці Фройда і його послідовників заклали базу для того, щоби зцілювати психологічні труднощі, з’явилася психотерапія, яка ставала дедалі доступнішою послугою.

Пацієнтка Йозефа Броєра, колеги Фройда, Анна О. (Берта Паппенгайм) була визначною активісткою свого часу. Її особистий спротив насильству, якого вона зазнала, перетворився на тривалу політичну боротьбу проти жорстокого поводження з жінками і дівчатами, вона засновувала притулки і феміністські організації ². Від середини ХХ століття психоаналіз почав набирати феміністського виміру. Тут слід відзначити, зокрема, Ненсі Чодороу, яка в дослідженні «Відтворення материнства» аналізує механізм відтворення гендерно-рольових відмінностей у західному суспільстві, та Джулієт Мітчелл, чия робота «Психоаналіз і фемінізм» радикально переоцінила класичну версію психоаналізу.

Із сучасних психологічних теорій, найцікавіших у контексті насильства, слід згадати висновок про те, що поведінка агресора чи жертви може бути подібною і повторюваною. Дослідження Еріка Берна вказують, що одна з передумов для повторюваності певної ситуації (не обов’язково насильницької) — сценарна поведінка, тобто така, що відтворюється за одним сценарієм із різними людьми. Знання про цю відтворюваність принесло у психотерапію можливість для клієнта вийти зі сценарію і сформувати у нього нові, конструктивніші способи поведінки. Цю концепцію розвиває далі концепція трикутника Карпмана — психологічна і соціальна модель взаємодії людей, яка передбачає, що в системі стосунків є три ролі: «Жертва», «Переслідувач» і «Рятівник», — і вони динамічно змінюють одна одну (про це детальніше далі) ³.

Психологи почали уважніше досліджувати теми насильства і його наслідків під час і після В’єтнамської війни, яка хронологічно збіглася з другою хвилею фемінізму. Феміністки також перевизначили зґвалтування як акт насильства і політичного контролю, а опитування показали величезні масштаби поширення цього явища.

Серед помітних праць на цю тему слід згадати книжки Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання» і «Батьківсько-дочірній інцест». Вони постали на основі тривалої роботи авторки з жертвами сексуального й сімейного насильства і представляють теорію психологічної травми та практику психотерапії травми з феміністських позицій. Психолог Ланді Банкрофт у книжці «Чому він це робить» узагальнює свою роботу з чоловіками, які чинять домашнє насильство. На його думку, проблема полягає передусім у чоловіках і саме вони відповідальні за припинення насильства в родині. Приниження партнерки, пише Банкрофт, не є результатом динаміки стосунків, і зміна її поведінки чи спроби краще зрозуміти партнера не призводять до змін на краще. Він наполягає, що корегувати в цьому разі потрібно чоловіків, і не їхні емоції, а їхню поведінку та систему цінностей ⁴. Із ним погоджується Майкл Кауфман, котрий запроваджує поняття тріади чоловічого насильства як сукупності насильства проти жінок, насильства проти чоловіків та насильства проти самих себе. Кауфман визнає агресію токсичною частиною маскулінності, вбудованою суспільством і вихованням у структуру чоловічої психіки, та пропонує її позбуватися ⁵.

Здобула популярність і книжка Робін Норвуд «Жінки, які кохають занадто сильно», хоча у феміністок вона врешті-решт заробила негативну славу як така, що (поруч із діяльністю авторчиної групи підтримки) спричиняла злоякісні зміни у житті постраждалих жінок ⁶. Норвуд визнає поширеність проблеми насильства і вбачала його причини у психіці жінок, котрі, на її думку, надто залежні від чоловіків. Програма самодопомоги, розроблена на основі програми «дванадцяти кроків» руху анонімних алкоголіків, пропонувала змінити лише власне сприйняття себе як жертви. Проте чоловік, на відміну від пляшки, суб’єкт, а не об’єкт, ігнорування його відповідальності за насильство і відмова від активних спроб вимагати від нього кращого ставлення до себе — це не адекватна відповідь на проблему. Жінка, котра відвідувала програму самодопомоги Норвуд, як і раніше, залишалася пасивною, але тепер іще й зміцнювалася в цій пасивності ідейно.

Феміністська література і практика

Феміністська література про насильство почала з’являтися на другій хвилі фемінізму. Перша хвиля фемінізму сфокусувалася на досягненні рівності жінок і чоловіків у громадянських і майнових правах, друга ж хвиля зосередилася на аналізі й подоланні соціальних та культурних форм нерівності. (Періодизація трьох хвиль фемінізму — західний підхід, що структурує історію явища і характер проблем, які були або є в центрі уваги руху.) Серед класики другої хвилі — тексти Андреа Дворкін, зокрема «Листи із зони бойових дій» і «Життя та смерть: нотатки про нескінченну війну проти жінок». Обидві праці присвячені системності насильства над жінками і містять велику кількість прикладів. Ось один із них.

«У студентському містечку, де вона жила, її намагався зґвалтувати чоловік. Вона була знайома з цим чоловіком, пішла в поліцію і до президента коледжу. Із студмістечка вона виїхала через страх. Чи поліція знайшла цього чоловіка? Ні, і не намагалася. До неї поставилися з крайнім презирством. А що зробила президент коледжу, жінка? Сказала, що розголос “не буде нічим хорошим для коледжу”. Повністю підточена черствою байдужістю тих, хто мав би надати їй допомогу й захист, вона покинула навчання, щоб якнайкраще відновити самопочуття. І найгірше з цього, сказала вона, те, що люди просто дивилися крізь неї. Ну, він тебе бодай не зґвалтував, казали вони, як ніби насправді взагалі нічого не сталося. […] У маленькому містечку Нової Англії одну дівчину трусило від люті, і вона намагалася робити прості речі: пити каву, вчитися, забувати. А ще десь перспективний ґвалтівник, котрий не боїться ні закону, нічого, робить узагалі хтозна що» ⁷.

У праці Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування» використовується термін «культура, що підтримує зґвалтування», який згодом спростили до «культури зґвалтування» і так він увійшов у загальний феміністський корпус знань (про це детальніше далі).

Філліс Чеслер у книжці «Жінки і безумство» досліджує тему визнання жінок божевільними як покарання за їхню непокору чоловікам.

«У ХІХ і ХХ століттях у Європі і Північній Америці чоловік мав законне право запроторити свою цілком нормальну дружину або дочку в психіатричну лікарню. І дехто так і робив. Авторитарні, насильницькі, п’яні та/або божевільні чоловіки ув’язнювали дружин у психушках, іноді назавжди, як спосіб покарати їх за надмірне нахабство — і для того, щоб узяти шлюб з іншими жінками» ⁸.

Феміністки другої хвилі винайшли також групи зростання самосвідомості — зібрання невеликими групами, щоб поділитися проблемами, які доти вважалися особистими. Парадигма груп зростання самосвідомості полягає в тому, що коли стає зрозумілим, що одні й ті самі особисті проблеми турбують багатьох жінок, їх починають сприймати як політичні, і це стає першим кроком до їх колективного вирішення.

Третя хвиля фемінізму говорить про те, що дискримінація за гендерною ознакою не одинока форма дискримінації і друга хвиля фемінізму занадто зосередилася на досвіді білих жінок середнього класу. Відтак белл хукс розміщує сексуальне насильство і культуру зґвалтування у рамках ширшої «культури насильства» ⁹ : «феміністські зусилля для припинення чоловічого насильства над жінками мусять бути розширені у рух за припинення усіх форм насильства» ¹⁰.

Насильство в контексті культури зґвалтування

Нині виділяють чотири види насильства: фізичне, сексуальне, економічне та психологічне — і всі вони функціонують подібним чином, часто разом. Психологічним уважається насильство, пов’язане з дією однієї особи на психіку іншої особи «шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю» ¹¹. Під економічним насильством мають на увазі «умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я».

Культура зґвалтування — одна з найважливіших причин гендерно забарвленого насильства. Термін «культура зґвалтування» з’явився у 1970-х роках, зокрема, його використано в назві документального фільму 1975 року про зґвалтуванням у в’язницях як частину ширшого контексту. Також термін «культура, що підтримує зґвалтування» вжила Сьюзен Браунміллер у праці «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування». Із цього зрештою виросла окрема концепція, яка здобула широку популярність у феміністському русі.

Концепція культури зґвалтування полягає в тому, що практики зґвалтування не бувають «на рівному місці» та «у вакуумі», а є частиною ширшої культури, комплексу уявлень, який нормалізує і раціоналізує сексуальне насильство. Ідеться про зняття відповідальності з того, хто вчинив акт насильства, та перекладання її на жертву.

Культура зґвалтування будується на ієрархії. Термін «кіріархат» означає системну мережу множинних структур домінування, ієрархічну організацію суспільства за різними ознаками — не лише статі, а й раси, сексуальної орієнтації, віку, стану здоров’я. Термін вигадала радикальна феміністка і теолог Елізабет Шуслер Фіоренца. Він походить від слів «кіріос» (хазяїн) та «архейн» (правління). У цій системній ієрархії чоловік посідає вище місце, а секс є способом домінувати, встановлювати і стверджувати свою владу.

Секс як спосіб утвердити владу проявляється у різних формах — зґвалтуваннях на війні, проституції, в’язничних зґвалтуваннях. Зґвалтування стає інструментом завойовницьких воєн — як колективна дія, що утверджує власну владу і приналежність до категорії «справжніх чоловіків». Сербська феміністка Ясміна Тешанович завважила, що навіть на судових процесах у Гаазі, де ухвалюють рішення у справах про сексуальне насильство під час війни, ці злочини розглядають чоловіки і чоловіки оцінюють їх із чоловічого погляду: «Наче тіла використаних і зганьблених жінок були лише територією їхніх ігор, завойованою чи покинутою. Якщо жінок використовували з метою етнічних чисток, якщо ґвалтування жінок було своєрідним підтвердженням права на територію чи підняттям прапора над нею, це доводить, що жінки зазнали тортур насамперед як жінки і що зґвалтування є передусім статевим злочином. Для зґвалтованої жінки найголовнішим є те, що над нею вчинили наругу, а менш важливим (якщо вона взагалі звертає на це увагу) — був це свій чи чужак, найважливішим є саме насильство. А для чоловіка ключовим питанням є те, хто скоїв злочин і які в нього були мотиви, тобто патріархальне право на володіння жінкою. Жінки знову виявляються невидимими» ¹².

Важлива частина культури зґвалтування, що утверджує як норму зведення жінки до предмета, — явище сексистської реклами. Часто тіло зображується частинами (сідниці, губи, тіло, голова якого виходить за межі кадру), ми не бачимо жінку як особистість. Часто в сексистській рекламі є елементи домінування й підкорення, а то й відкрите насильство чоловіка над жінкою.

Близький до сексистської реклами жанр пін-ап, у якому жінку теж зображують у сексуалізованих позах, а виняткова мета самого жанру — чоловіче сексуальне і психологічне задоволення. Російсько-українська війна стала приводом для декого з українських художників зробити пін-ап для українських військовиків. Реальні жінки-бійчині, які беруть участь у бойових діях нарівні з чоловіками, залишаються невидимими, натомість тиражується карикатурний образ жінок пасивних, оголених і дурних.

Цей образ спрацьовує як частина тієї культури, яка дозволяє ґвалтувати жінок, зокрема й тих, хто служить у тій самій частині. Історикиня Марта Гавришко цитує респондентку, яка розповіла історію учасниці АТО:

«Вона зустрічалася з начальником артилерії, і він нею “поділився”. Мною не “поділилися”, а нею “поділилися” — з жалем говорить респондентка. Кілька офіцерів півроку сексуально експлуатували жінку, аж до часу її демобілізації. При цьому вона продовжувала виконувати функції розвідниці» ¹³.

Гавришко показує, що згаданий випадок не є чимось екстраординарним — така проблема існувала і в УПА. Жінки зазнавали насильства системно, відчували своє безсилля і зазнавали кривди від «своїх» чоловіків, які їх не захищали. Оксана Кісь, дослідниця традиційної української культури, пише, що елементом народних вечорниць було те, що хлопці часто змушували дівчат до спільного спання, ще й запрошували хлопців з інших сіл користуватися місцевими дівчатами ¹⁴.

Витоки культури зґвалтування криються не лише в патріархаті, а й у хибному уявленні, яке називають вірою у справедливий світ. Цей соціально-психологічний феномен, що його описав Мелвін Лернер, полягає у вірі, що люди отримують те, на що заслуговують відповідно до своїх особистих якостей. Відтак жертві зґвалтування розповідають, що вона «сама винна», а ґвалтівника «доля покарає». Це ніби робить реальність більш передбачуваною, але насправді таке викривлення грає на боці культури насильства.

Із цього випливає широкий спектр наслідків. У розрізі культури зґвалтування, наприклад, один із таких наслідків — уявлення про те, що жіноча сексуальність «провокує» сексуальну агресію та що жінка відповідальна за сексуальну поведінку чоловіка щодо неї. Жіноче тіло стає предметом, який не належить жінці як особистості, а секс — це щось, що є у жінки і вона може це дати, а якщо не дає — можна взяти самому. Культура зґвалтування проникає в різні верстви населення і почасти відбивається на системі політичних поглядів, особливо у правому крилі спектра. Зокрема, неонацизм використовує секс білих жінок із небілими чоловіками (байдуже, реальний чи уявлений) як аргумент проти небілих чоловіків, встановлюючи і залишаючи за собою право власності на «наших жінок».

Водночас щоденна загроза сексуального насильства на мікрорівні впливає на поведінку жінок. Позаяк на жінку покладається відповідальність за можливу сексуальну агресію щодо неї, то вважається, що жінка має стежити, куди і з ким вона ходить, як одягається, що вживає. Під зґвалтуванням при цьому мають на увазі лише насильство, яке здійснив незнайомець у підворітті, а зґвалтування, яке вчинили знайомий, партнер, старший член родини та інші залишаються невидимими. Так чоловіки ніби поділяються на дві категорії: «із ножем у підворітті» та «має право». Жінки теж поділяються на дві категорії — «порядні» і «непорядні». До останньої відносять також купою всіх секс-працівниць, можливість сексуального насильства щодо них не розглядають у принципі.

«Жінки швидко засвоюють, що зґвалтування — злочин лише у теорії; на практиці стандарт того, що являє собою зґвалтування, встановлюється не на рівні насильства, якого зазнають жінки, а трохи вище рівня примусу, прийнятного для чоловіків», — пише Джудіт Герман ¹⁵.

Правоохоронні органи не схильні ставитися до жертви насильства неупереджено, а та відповідає їм узаємністю. Відтак до статистики потрапляє лише частина випадків насильства. Медичні працівники теж часто поділяють суспільні норми, і негативне ставлення до жертв насильства зокрема та жінок узагалі може спричинити додаткову шкоду.

Про культуру зґвалтування слід говорити в загальному контексті культури насильства, не лише сексуального і не лише гендерного. Принципи суспільного ставлення до жертви й агресора (роль і відповідальність жертви перебільшується, роль і відповідальність агресора применшується) застосовують також до ситуацій фізичного і психологічного насильства. Ігнорується біологічна реакція завмирання та біологічно зумовлені проблеми із запам’ятовуванням ситуації насильства — останнє обертається проти постраждалої як доказ того, нібито вона «все вигадує».

Що стається після насильства?

Посттравматичний стресовий розлад

Результат феміністських і психологічних досліджень теми насильства показав, що воно має сильний і почасти незворотний вплив на постраждалу особу. Знову цитата з Джудіт Герман: «Лише після 1980 року, коли зусиллями ветеранів бойових дій була узаконена концепція посттравматичного стресового розладу, стало зрозумілим, що психологічний синдром, який спостерігався в осіб, які пережили зґвалтування, насильство у сім’ї та інцест, був, по суті, таким самим, як у тих, хто пережив війну. Наслідки цього розуміння є такими ж страхітливими тепер, якими були й сто років тому: чоловіки зберігають та підтримують принижене становище жінок за допомогою прихованого насильства» ¹⁶.

Дослідження впливу травматичних подій на особистість засвідчили, що певну захисну дію мають характеристики психологічної пружності. Так само як у випадку з ветеранами війни, певна міра психологічного контролю над ситуацією виявилася, зрештою, корисною. Жінки, яким вдавалося під час акту насильства над ними зберігати спокій, використовувати багато активних стратегій та чинити якомога більший опір, як показали дослідження, не лише частіше могли завадити власне спробі зґвалтування, а й узагалі рідше страждали від негативних психологічних симптомів у майбутньому, навіть якщо їхні зусилля були врешті-решт невдалими. І навпаки, зазначає Герман, жінки, яких сковував жах і які піддавалися без боротьби, не лише частіше ставали власне жертвами зґвалтування, а й частіше потім страждали від самозвинувачення і депресії ¹⁷.

Травми та сценарії

Не зупиняючись детально на травмі як психологічному феномені, поміркуймо, чи справді травми формують сценарій, у якому вони шукають повторного програшу. Принаймні не в ситуаціях сімейного насильства. Дослідження насильства як психологічного феномену зосереджувалися, зокрема, на рисах особистості, які, можливо, роблять жінку схильною входити в стосунки, у яких із неї знущаються. У цьому випадку, як виявилося, так і не вдалося створити послідовний портрет сприйнятливої жінки. «Хоча деякі жінки — жертви насильства мають великі психологічні проблеми, що роблять їх вразливими, у більшості з них не виявляють ознак серйозної психопатології до того, як вони вступають у такі стосунки» ¹⁸.

Якщо з якихось причин насильство не припиняється одразу, у жертви розвиваються негативні механізми адаптації. Реакція жертви насильства передбачає зміни у самосприйнятті: жертва більш-менш тривалого зловживання може відчувати, що вона безповоротно змінилася, або ж і зовсім втратити відчуття власної самості ¹⁹. Ця проблема загалом вирішується у психотерапії травми, яка працює на відновлення цього відчуття, на повторне вироблення проактивної життєвої позиції. Проте недостатньо кваліфіковані психологи, які самі вірять у справедливий світ і культуру зґвалтування, можуть прийняти наслідок за причину, «загубити» загальний соціальний контекст насильства, а також неправильно витлумачити концепцію трикутника Карпмана (у трикутнику учасники змінюють ролі по колу, у системі регулярного насильства ролі фіксовані). Отож звинувачення, мовляв, сама винна, жертва насильства може почути і в кабінеті свого психотерапевта.

Як уже сказано, тривале насильство, на відміну від короткого, має виражене «чоловіче обличчя». Ситуаційні і тривалі соціальні передумови насильства — бідність, соціальна ізоляція, життєві зміни та інші обставини ²⁰. У рамках кіріархату різні виміри дискримінації перетинаються з гендерним. Зокрема, в плані насильства групи ризику становлять жінки у конфліктних і постконфліктних ситуаціях, жінки з інвалідністю і хронічними хворобами ²¹. , жінки-мігрантки, дівчатка й підлітки, жінки старшого віку, сільські жінки.

Синдром хронічної травми і (дез)адаптація

Ленор Уолкер розробила концепцію циклу насильства. На її думку, він складається з трьох стадій: наростання напруги — насильницький інцидент — примирення і «медовий місяць». Цикл поступово скорочується, рецидиви насильства стаються дедалі частіше. У цій ситуації жертва виробляє стратегію виживання, яка може означати крайню пасивність і навіть бажання продовжувати цю ситуацію. Ізоляція постраждалої, до якої часто вдаються насильники, ще більше прив’язує жертву до переслідувача, узалежнює її долю від їхніх стосунків.

Другу важливу концепцію — нормалізації насильства — розробила Ева Лундгрен. Жертви насильства перебирають ставлення до ситуації, властиве агресивному партнерові. У результаті жінки можуть сприймати напад на себе як щось, що характеризує їх негативно. Їм також притаманне небажання сприймати себе жертвою насильства, а партнера — агресором, бо це означає, що їм не вдалося побудувати хороші сімейні стосунки (відповідальність за стосунки в родині традиційно покладають на жінку), отже, їхня самооцінка додатково постраждала б. Переоцінити ситуацію найчастіше можливо, лише вийшовши з неї.

Насильство відбувається не лише з дорослими особами, а й щодо дітей, у яких можливі так звані травми розвитку. Такі травми бувають тоді, коли основні потреби дитини з якихось причин систематично не задовольняються. У результаті травми розвитку дитина втрачає контакт із власними емоціями і власним тілом, а також зі своїми потребами, втрачає автентичність і можливість формувати безпечну прихильність (як наслідок — формує небезпечну прихильність), відмовляється від самовираження і вираження незалежності.

Крім того, дитині не обов’язково бути безпосередньою жертвою насильства — сам факт, що насильство відбувається з кимось у неї на очах, уже впливає на неї негативно і певним чином нормалізує насильство для неї особисто. Від батьків, а також з інших соціальних інститутів, передаються як культурні, нормальні й належні різні норми поведінки, і частина з них може мати насильницький характер. Із такої дитини виростає доросла людина, для якої насильство — її індивідуальна норма: ризик зґвалтування, побиття чи переслідування у жертв сексуального зловживання вищий, а повторне насильство переживається пасивно, сприймається «як неуникненна ціна стосунків» ²². Хлопчики, котрі беруть приклад із батьків, які знущаються над матерями, можуть і самі чинити насильство у дорослому віці.

Загалом Герман виділяє сім ознак «складного посттравматичного стресового розладу»:
1. Піддавання в минулому тотальному контролю протягом тривалого часу
2. Зміни в регуляції афектів
3. Зміни у свідомості
4. Зміни в самосприйнятті
5. Зміни в сприйнятті кривдника
6. Зміни у стосунках з іншими
7. Зміни в системах сенсу життя ²³.
Протидія насильству

Протидія проблемі насильства повинна відбуватися на двох рівнях: окрім протидії культурі насильства на загальносоціальному рівні, про що нижче, відтворенню насильства на мікрорівні перешкоджає психотерапія.

Та насамперед слід порушувати питання про якість і засади роботи психотерапевта. Розгляньмо приклад з українського контексту. Як уже сказано, психотерапевт може бути носієм/носійкою культури зґвалтування. Ось приклади обвинувачення жертви з боку психологів (це добірка коментарів психологів до флешмобу #яНеБоюсьСказати, яку зробила Катерина Сігітова) та мої коментарі до них.

«Можливо, мені не пощастило, але мені потрапили на очі історії, які є або плодом бурхливої фантазії їхніх авторок (причому ці дами якраз і забезпечують феномен зґвалтування як популярної жіночої сексуальної фантазії), або їхні автори страждають психологічними розладами та важкою формою віктимності, яка і забезпечує їм їхні пригоди» (Ірина Алксніс).

Коментар: Недовіра до досвіду жертв, фактично безпідставні звинувачення їх у брехні. «Розлади» розглядаються не як проблема, від якої страждають, а як привід для докору. Поняття «віктимності» взагалі не існує, але під ним, імовірно, малися на увазі психологічні проблеми, які з’являються у жертви тривалого насильства. Про відповідальність ґвалтівників — жодного слова.

«Чітко видно, що акцію спеціально організовано, і якщо задуматися про її цілі, то відповідь очевидна — нагнітання істерії. Страшними розповідями не сформувати громадську думку і тим більше не “вилікувати” численних жертв» (Катерина Нецвєтайлова).

Коментар: Позитивні задачі флешмобу підміняються негативними і подаються як факт, а не як припущення. Акцент на безсиллі учасниць; насправді громадська думка формується, про що за півроку після флешмобу вже можна говорити цілком упевнено. Позитивний індивідуальний ефект від проговорювання проблеми відкидається повністю.

«Це страшна правда, але чому ця біда береться як ядерний сенс флешмобу і поміщається в культурний простір свята сім’ї і вірності?» (Анетта Орлова)

Коментар: Сексуальне насильство відбувається і в сім’ях. Не в інтересах жертв насильства зберігати такі сім’ї і святкувати їх.

Приклади фахового і відповідального ставлення психологів до тієї самої проблеми.

«Мене нескінченно захоплюють учасники проекту #яНеБоюсьСказать, я рада, що люди говорять про те, що з ними сталося. Дуже важливо говорити, тому що один із наслідків сексуального насильства — це сором (“це я не така або не такий, якщо зі мною це сталося”) і вина (“я сама винна в тому, що сталося, я одягла міні-спідницю, пішла в гості, увійшла в ліфт із незнайомцем” тощо). І щоб пережити ці сором і провину, треба говорити про це. І пам’ятати, що не так щось не з тим, кого ґвалтують, не так — із тими, хто ґвалтує, це їхні провина і злочин» (Катерина Бойдек).

«Люди розповідають про свій травматичний досвід тоді і так, як уважають за потрібне, у вас забули запитати дозволу. Ви пишете сто докладних постів, коли вас бодай пальцем стосується державне насильство, а у відповідь на розповідь про страшне насильство над іншими цідите про “еротичні фантазії”. Прекрасно, що соцмережі дають усім можливість висловлюватися і більше не треба чекати, коли темою зволить зацікавитися держава або академічна спільнота» (Людмила Петрановська).

«Дуже корисно і правильно насичувати інформаційне поле своїми історіями, якщо ви можете. Тому що в такий спосіб світ зайвий раз дізнається, що жертви розмовляють» (Поліна Гавердовська).

Принципи феміністської психотерапії

З огляду на все сказане основні принципи феміністської психотерапії як ціннісно-теоретичного підходу я узагальнила б так.
- Узяти до уваги соціальний контекст, у якому живе клієнтка. Переосмислити поняття «труднощі» (distress) так, щоб воно охоплювало внутрішні й зовнішні чинники труднощів. Загальна традиція психотерапії закликає звертати увагу на зовнішні чинники, але досить побічно, тому без спеціального акценту на цьому їх можна випустити з уваги. Ненсі Мак-Вільямс у книжці «Психоаналітична діагностика» наводить приклад клієнтки-іммігрантки. Її наполегливість у досягненні соціального успіху спершу інтерпретували як результат її внутрішніх процесів, а не як наслідок підвищених труднощів із виживанням. Сама Мак-Вільямс такими чинниками вважає расу, майнове становище тощо, але не вказує серед них гендер (завважмо, що книжку написано 1994 року, вже під час третьої хвилі фемінізму). Психотерапевтичні практики відтворюватимуть пригноблення, якщо обмежаться поясненням, що страждання жінок — результат їхньої індивідуальної дезадаптації, а не, навпаки, результат постійних намагань адаптуватися до патріархальних очікувань суспільства.
- Орієнтація на відновлення контролю над власним життям та підсилення (empowerment) жінки з метою змінити її власне життя і світ навколо. Цей підхід долає вивчену безпомічність та в кінцевому підсумку допомагає вирішувати більше проблем. Принцип відновлення влади над власним життям фундаментальний, будь-яке втручання, що забирає у постраждалої цю владу, у кращому разі несприятливе, у гіршому — шкідливе.
- Уважна робота з темою і контекстом насильства, з особистою відповідальністю. Розширене наповнення поняття «насильство», що передбачає також економічне і психологічне насильство. Сексуальне насильство тлумачиться як будь-які дії, проти яких були явні заперечення або на них не могло бути згоди. Говорити про відповідальність постраждалої від насильства та її можливі вигоди слід лише після того, як добре опрацьовано відповідальність того, хто чинив насильство. До того моменту це буде частиною культури насильства. Говорячи про відповідальність постраждалої від насильства, слід уникати висловів «притягувала» чи «провокувала», і до самого слова «відповідальність» теж треба ставитися обережно. Слід уникати акценту на жертовності й безпомічності, часто вивчена безпомічність вже є в ситуації. Також слід віддавати частину відповідальності відносинам влади, які створюють сприятливі умови для насильства і жорстокого поводження.
- Відмова зберігати сім’ю чи стосунки за замовчуванням або як пріоритет. Патріархальну психотерапію орієнтовано на збереження стосунків, хіба що клієнтка заявляє інший запит, а на практиці їй однаково може нав’язуватися це збереження. Пропонувати усвідомити, що стосунки чи шлюб можуть розпастися і це нормально.
- Відмова прощати тих, хто вчинив насильство. Введення в ситуацію теми прощення змінює оптику з «насильства» на «конфлікт». Конфлікт визначається просто різницею інтересів, тоді як у ситуації насильства зазвичай є бажання продемонструвати свою владу, а не розв’язати суперечність інтересів ²⁴.
- Уважність до впливу дискурсів «обвинувачення жінки» та «обвинувачення матері». У роботі з темою стосунків із батьками визначення відповідальності не лише матері, а й батька. Якщо, скажімо, батько покинув матір вагітною, не можна розглядати ситуацію ніби він просто відсутній, як було б, наприклад, у ситуації його раптової загибелі.
- Депатологізація сексуальних проблем жінки. Пошук основних чи додаткових витоків проблеми у зовнішніх обставинах ситуації.
- Дослідження жіночого досвіду депресії з урахуванням зовнішніх обставин ситуації. До цих обставин треба зараховувати і становище жінки в партнерських стосунках, і її соціально-економічне становище. Шукати пояснень, альтернативних суто медикалізованим.
- Робота з розладами харчової поведінки та образу тіла в тіло-позитивній парадигмі. Відмова від патріархальних вимог до зовнішності.
- Увага в парній і груповій терапії до того, щоб жінки мали рівні з чоловіками можливості висловитися і бути почутими. Відокремлення сімейної терапії із взаємними проблемами від терапії односторонньої жертви насильства. «Сімейна терапія у таких випадках схожа на спроби розколоти горіх не з того боку — після цього його стає ще важче розколоти. Сімейну терапію розраховано на взаємні проблеми. Вона може допомогти налагодити комунікацію, позбутися якихось дитячих комплексів, які кожен приніс у стосунки, або відкритися і досягти більшої близькості. Однак усе це не стосується ситуації з приниженням партнерки партнером. Нормальна комунікація неможлива, якщо одна людина не поважає іншу і прагне уникнути рівності в діалозі».
- Визнання політичної природи психотерапевтичної роботи і владної позиції психотерапевта замість віри в нейтральність психотерапевта. Клієнтка іде на терапію змінювати себе, тому надзвичайно уважна до думки психотерапевта. Остання ж, якщо вона підкріплена вірою у згадану нейтральність, підтримує небезпеку опинитися під впливом «само собою зрозумілих» і прихованих уявлень та переконань, особливо в гендерному аспекті. Робота з такими переконаннями на власній психотерапії і супервізії.
- Профілактика сексуального насильства психотерапевтів щодо клієнток. Створення й ефективне функціонування етичних комісій, куди постраждалі могли б звернутися. Ліцензування психотерапевтичної діяльності.
- Відмова від гетеро- і циснормативності. Клієнтки і клієнти, котрі не є гетеросексуальними чи цисгендерними, мають право на рівноправне й уважне ставлення до себе без патологізації і зайвої проблематизації їхньої специфіки.
- Доступність психотерапії для жінок із різних спільнот, культур, релігійних груп, майнових страт. Урахування їхніх особливостей, увага до свого можливого домінування. Феміністський психотерапевт не цінує своїх клієнток із вищого чи середнього класу більше, ніж із робітничого класу ²⁵.
Феміністська протидія насильству

У 1993 році було ухвалено Декларацію ООН про викорінення насильства, спрямованого проти жінок. Згідно зі статтею 1 цієї декларації, насильство проти жінок — це «будь-який акт насильства, здійснений на основі статевої ознаки, який завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, а також погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне позбавлення волі як у громадському, так і в приватному житті». На державу покладено обов’язок «змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв і всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок» ²⁶.

Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція) було ухвалено 2011 року, Україна підписала її 7 листопада 2011 року, але досі не ратифікувала ²⁷. Конвенція пропонує комплексно підходити до боротьби з насильством. Вона визнає структурний характер насильства щодо жінок і те, що воно є виявом історично нерівного співвідношення сил між чоловіками й жінками. Відповідно долати насильство щодо жінок слід у ширшому контексті досягнення юридичної і фактичної гендерної рівності. Конвенція передбачає різні форми протидії гендерно зумовленому насильству, зокрема:
- допомога у скаргах,
- притулки, куди жертва насильства може піти від насильника на перший час,
- телефонні лінії допомоги,
- захист і підтримка дітей-свідків.
Феміністська громадська протидія насильству має передбачати реабілітаційну і практичну допомогу постраждалим жінкам за цими напрямами, наприклад, облаштування притулків. У кожному такому притулку має працювати психотерапевт, який пройшов спеціалізовану підготовку для роботи з травмами, а також працює у феміністській парадигмі. Крім того, феміністська громадська активність має охоплювати боротьбу з культурою зґвалтування і насильства загалом, з урахуванням перетинів різних форм нерівності.

Найголовніші напрями такої боротьби:
- Подолання стереотипів, сексизму, мізогінії. Громадські кампанії, робота зі ЗМІ та з органами влади. Навчання (лекції, семінари, тренінги) для зацікавлених органів влади і діячів громадянського суспільства.
- Подолання ієрархій у суспільстві. Увага до проявів кіріархату та до перетинів різних форм дискримінації.
- Сексуальна просвіта, розвиток культури згоди в сексуальних стосунках. Нетолерантність до насильства та обвинувачення жертв насильства, делікатна взаємодія з останніми.
Висновки

У статті проаналізовано два рівні існування насильства, зокрема, гендерно зумовленого — культура насильства і зґвалтування та негативні психологічні наслідки й ефекти, які на собі індивідуально відчуває жертва насильства. Відповідно має бути і два рівні протидії насильству — суспільна протидія і зміна соціального контексту, у якому існує насильство, та індивідуальна психотерапевтична робота, подолання коротко- і довготривалих злоякісних наслідків насильства.

Завершити цей текст хотілося б фрагментом промови Андреа Дворкін, виголошеної на конференції Національної організації за зміну чоловіків:

«Я не вірю, що зґвалтування природне і його неможливо уникнути. Якби вірила, я не мала би причин виступати тут. Якби вірила, моя політична практика була б інакшою. Чи ви колись питали себе, чому ми не ведемо проти вас збройного протистояння? Не через брак кухонних ножів у країні. А тому, що ми, попри все, віримо у вашу людяність» ²⁸.
1. Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. Princeton and. — Oxford. Princeton UP, 2008. — Р. 142–143. [↩]
2. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 22–23. [↩] [↩]
3. Karpman, Stephen B. Fairy Tales and Script Drama Analysis // https://www.karpmandramatriangle.com/pdf/DramaTriangle.pdf [↩]
4. Див.: Банкрофт, Ланді. Чому він це робить [↩]
5. Кауфман, Майкл. Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства // https://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/triada-cholovichogo-nasilstva-134030.html [↩]
6. Faludi, Susan. Backlash. The Undeclared War Against American Women. — New York: Crown, 1991. — Р. 362. [↩]
7. Dworkin, Andrea. Letters From The War Zone // http://www.nostatusquo.com/ACLU/dworkin/WarZoneChaptIIIC.html [↩]
8. Chesler, Phyllis. Women and Madness // Цит. за: https://radicalhubarchives.wordpress.com/2012/09/26/the-case-for-the-sanity-of-women/ [↩]
9. Див.: hooks, bell. Feminist Theory: From Margin to Center. — Cambridge, MA, 2000. — P. 131. [↩]
10. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 132. [↩]
11. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
12. Тешанович, Ясміна. Жінки і війна. // http://www.ji.lviv.ua/n27texts/teshanovych.htm [↩]
13. http://uamoderna.com/blogy/marta-havryshko/sexual-violence-women-ato-upa [↩]
14. Див.: Кісь, Оксана. Жінка в традиційній українській культурі. 2-ге вид. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2012. — С. 121–122. [↩]
15. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 127. [↩]
16. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 59. [↩]
17. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 106. [↩]
18. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 201. [↩]
19. Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 150. [↩]
20. Див.: Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. — Princeton and. Oxford: Princeton UP, 2008. — Р. 137. [↩]
21. Див.: Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. — Princeton and. Oxford: Princeton UP, 2008. — С. 137. [↩]
22. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 193–194. [↩]
23. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 209–211. [↩]
24. Див.: ПРОти НАСильства. Збірка. — К., 2016. — С. 206. [↩]
25. vans Kathy M., Kincade Elizabeth Ann, Seem Susan Rachael. Introduction to Feminist Therapy: Strategies for Social and Individual Change // http://www.sagepub.com/sites/default/files/upm-binaries/37813_Chapter2.pdf [↩]
26. ПРОти НАСильства. Збірка. — К., 2016. — С. 200. [↩]
27. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами і пояснювальна доповідь. Стамбул (Туреччина), 11 травня 2011 року // https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680093d9e [↩]
28. Dworkin, Andrea. Letters From aWar Zone // http://www.nostatusquo.com/ACLU/dworkin/WarZoneChaptIIIE.html [↩]
24 Лютого, 2017