21 вересня, 2017

Нотатки про психологічне насильство

22 лютого 2017
Валерія Зубатенко

Засновниця феміністичної ініціативи «Борщ», ЛГБТ-активістка, авторка наукових публікацій з гендерної і феміністичної тематики, розробляє і проводить авторські лекції. Дослідницькі інтереси: філософія фемінізму, гендер і мистецтво, феміністське мистецтво, гендерно чутлива освіта і виховання, гендерна просвіта.

Розглядаючи психологічне насильство з позицій філософії, культурології та психології, авторка дає відповіді на питання, що таке психологічне насильство і які його особливості, як воно проявляється, чому його так важко розпізнати, які його глибинні причини.

Нотатки про психологічне насильство


Тут і далі - ілюстрації runefisker.com

У постмодерній культурній критиці насилля як явище розглядають здебільшого крізь призму політичного та функціонування влади, а також у контексті психоаналізу мистецтва і комунікативної практичної філософії. Проте насильство як дія — реальна проблема, з якою люди зіштовхуються щодня. Насильство набирає різних форм з огляду на те, які динаміки взаємозалежності у стосунках між людьми.

Психологічне насильство: що, де, коли

«Насильство» як поняття асоціюється найперш із фізичною агресією. Проте сприймання насильства винятково як завдання фізичних ушкоджень не вичерпне. Менш помітні, але не менш шкідливі такі види насилля, як сексуальне, економічне та психологічне. Психологічне насильство, на відміну від фізичного, сексуального чи економічного, набагато важче ідентифікувати через низку особливостей, які розглянемо далі.

Під психологічним насиллям мається на увазі вплив на близьку людину з метою встановити контроль за її поведінкою і ствердити свою владу над нею. Психологічне насильство може бути скрізь, де є близькі стосунки чи авторитет однієї людини для іншої. Наприклад, однокласни_ки, однокурсни_ки, співробітни_ки, вчителі, керівни_ки можуть вчиняти психологічне насильство, адже мають авторитет, жертва змушена з ними спілкуватися; хоча такі стосунки не обов’язково близькі в сенсі «інтимні, довірливі» чи «сімейні».

Феномен психологічного насилля робить видимим низку інших проблем, які можна віднести до особистого як політичного. Одна з них — загальний низький рівень психологічної культури, відсутність відчуття власних «кордонів» та поваги до «кордонів» інших (партнерів, дітей, родичів).

«Родичівське бінго» авторства Наталії Сліпенко — картинка-мем, яку поширюють в українських соцмережах перед кожним традиційним святом, — збірка типових проявів психологічного тиску на молодих жінок з боку їхніх родин.

Ще одна вагома проблема — гендерований характер насильства. Жінки й чоловіки вдаються до психологічного насилля по-різному і страждають від різних його проявів залежно від нормативних гендерних ролей.

Однак не варто стверджувати, що психологічне насильство існує лише в гетеронормативних стосунках, бо тільки в них є «традиційний» розподіл ролей. Психологічне насилля в інтимних стосунках ґрунтується на тому, що одна людина в цих стосунках неначе делегує право на себе іншій людині. Здебільшого це пов’язано з уявленнями про «справжню» чи «жертовну» любов.

Про вплив християнської традиції

«Справжня любов», уявлення про яку спираються на середньовічні християнські традиції, відводить особливе місце жертовності в сім’ї («сім’я — це хрест»), неможливості змінити свою «долю» через розлучення, яке не вітається. Жертвою у стосунках зазвичай є жінка. Цікаво, що жертву-жінку можна порівняти радше з вівцею, яку забивають на жертовній плиті сімейного щастя й добробуту, ніж із головним образом шляхетної жертовності в християнстві — Ісусом Христом.

Незважаючи на секуляризацію, релігійну свідомість неможливо викорінити до кінця, особливо в тих сферах життя, які цілковито було їй підкорено. Церква довгий час контролювала сімейне і сексуальне життя саме через релігійну свідомість, на фундаменті якої сучасні традиціоналісти і будують свою риторику. Один з основних постулатів релігійної свідомості — безумовна віра в істину як першооснову Сущого. У цьому контексті матримоніальні моногамні взаємини з обов’язковим зачаттям дітей уважаються єдиною правильною формою співжиття чоловіка і жінки. Сама собою така форма сім’ї мала стати моделлю, яка в мініатюрі відтворює панівну в патріархальному суспільстві ієрархію: Бог панує над можновладцями, можновладці — над простими людьми, чоловіки — над жінками, жінки — над дітьми. Щоб громадянин корився, у його свідомості має бути вкорінено модель покори перед Вищим.

Про традиційні цінності

Усі «традиційні» родинні цінності майже неможливі без психологічного насилля — вони ґрунтуються на домінуванні чоловіка над жінкою, що саме собою є насиллям над вільним людським духом.

Прояви і цикли

Психологічне насильство може здійснюватись у вигляді агресії, заборон, контролю, засудження, погроз, залякування, приниження, ігнорування, дорікань, шантажу, лайки, маніпуляцій, висміювання тощо. Загалом, психологічним насильством може бути будь-який словесний акт, спрямований на підрив психоемоційного стану людини. Проте не кожна сварка — це приклад психологічного насильства.

Психологічне насильство має свої характерні риси, серед них циклічність, яка відрізняє насилля від конфлікту. Перша фаза — зростання напруги, далі йде фаза безпосереднього насильства і завершується все фазою перемир’я, яке з часом знову переходить у наростання напруги. Остання фаза, перемир’я, може містити навіть справді щиросердне каяття насильника, яке при систематичному повторюванні перетворюється на ще одну маніпуляцію. Жертва бачить у зловживачі образ людини, яку вона покохала, і прощає цьому образу все. Прощати психологічне насильство спонукає також віра у власну провину. Часто можна почути фрази, які вже стали усною народною творчістю: «сама винна», «знала, за кого виходила» тощо. Звинувачення жертви в насильстві — прикмета патріархального режиму і культури зґвалтування. Ще одна причина прощати психологічне насильство — суспільне нормування такого насильства: «ревнує, отже любить», «це він так піклується про тебе», «чоловіку видніше», «поступися, будь мудрішою», «а кому нині легко?».

Психологічне насилля важко виявити, адже його можна сплутати, наприклад, із турботою:

«Хлопець забороняв мені одягати короткі спідниці, бо турбувався, що про мене подумають люди» (Світлана, 36 років, Дніпро)[1].

Заборона свідчить про те, що це психологічне насилля: одна людина намагається обмежувати дії іншої — обирати самостійно одяг, коло знайомих, вид діяльності тощо. Справжня турбота має викликати відчуття комфорту, спокою, захищеності; вона не повинна викликати негативні відчуття, адже турбота покликана зробити чиєсь життя кращим.

«Моя колишня дівчина не дозволяла мені з друзями ходити в гей-клуб, а зі мною йти відмовлялася, бо не любить таких місць. Вона казала, що в таких місцях мене швидко хтось “підчепить”, бо туди тільки для цього й ходять. Я слухала її, адже мені здавалося, що вона була права, публіка там справді буває специфічна, хоча мені було прикро, що вона мені не довіряла» (Христина, 26 років, Запоріжжя).

Ця ситуація ілюструє, як партнерка намагалася раціоналізувати психологічне насильство. У багатьох випадках забороні як різновиду психологічного насильства можна знайти логічне обґрунтування, але немає такого обґрунтування, яке стверджувало би право обмежувати свободу іншої людини.

Із заборонами тісно пов’язано ще одну особливість психологічного насильства — ізоляцію. Ізоляція жертви яскраво проявляється в родинах, де жінка змушена з певних причин не працювати. Така ситуація полегшує процес ізоляції від навколишнього світу, залишаючи жертву наодинці зі своїми переживаннями. Психологічне насильство завжди спрямовано на те, щоб жертва втратила можливість самозахисту.

Про криве дзеркало

Заборони супроводжуються контролем за їх виконанням. Щоб жертва дотримувалася встановлених для неї правил, застосовуються певні маніпуляції, шантаж, погрози. Людина, яка прагне домінувати, робитиме все, щоб підірвати самооцінку і впевненість жертви у своїй правоті, щоб позбавити її підстав для протидії. Зазвичай партнер чи партнерка користуються авторитетом, а тому його/її думку сприймають на віру. У такий спосіб жертва інфантилізується, повертається до «стадії дзеркала» (за Лаканом). «Я» жертви реконструюється через дорікання, засудження, висміювання у дзеркалі, яким стає для неї партнер/партнерка. Реальне «Я» підміняється новим «Я» жертви.

Психологічне насильство важко розпізнати ще й тому, що, на відміну від фізичного насильства, його мало обговорюють у публічному просторі; випадки психологічного насильства важко довести через відсутність видимих ознак насилля, як-от синці від побоїв. На державному рівні психологічне насилля не здається актуальною проблемою, бо тему психологічного здоров’я на тлі політичних маніпуляцій і воєнних дій подають як меншовартісну.

Психологічне насильство вигідно замовчувати. У суспільстві, яке закриває очі на такі явища, легко присвоїти психоемоційній ситуації статус надуманої, переконати жінку, що її переживання і відчуття — лише ілюзія. Насправді емоційні переживання і реакції постулюють самобутність особистості; відмова в них означає, що у жертви не буде своєї особистості, отже, її набагато легше контролювати. Одна з форм психологічного насилля — маніпулятивна поведінка (gaslighting), коли одна людина намагається змусити іншу сумніватися у своїй адекватності, у власних спогадах, емоціях тощо. Таку форму насилля спрямовано якраз на те, щоб знецінити досвід партнера/партнерки, щоб примусити жертву нормалізувати, прийняти насильство, перестати сприймати його як насильство.

Про чоловіків і жінок (узагальнюючи)

Насильником може бути будь-яка людина незалежно від статі. Однак жінки більше за чоловіків потерпають від психологічного насилля. Водночас вони частіше за чоловіків вдаються саме до психологічного насилля, а не до якогось іншого виду. Такі показники цілком закономірні, адже чоловік згідно зі своєю «традиційною» гендерною роллю і фізичними можливостями має більше способів впливати на жінку, а для жінки згідно з її роллю і можливостями психологічне насильство залишається одним із небагатьох доступних способів тиснути.

Для чоловіка психологічне насилля може виконувати різні функції, серед головних — підтримання свого образу як «домінантного» та ствердження власної маскулінності. Психологічне насилля стає одним із виявів мачизму. «Справжній чоловік жінку не вдарить», тому психологічне насилля стає способом ствердити свою силу в рамках моделі «справжнього чоловіка». Крім того, чоловік через психологічне насильство може сублімувати приниження і переживання, з якими він зіштовхується в соціальній сфері поза родиною.

Чоловік частіше виступає агресором, дратується, кричить, бо зазвичай хлопчиків учать так реагувати ще з дитинства. Таку саму поведінку дівчаток, навпаки, дуже не схвалюють — їх привчають до миролюбності, мудрості, розуміння, прийняття. Агресія може бути й одиноким виходом для емоцій, адже «справжній чоловік» не має права якось інакше виражати свої почуття чи взагалі їх мати. У феміністичній літературі багато уваги приділяють поняттю «емоційної роботи» — вмінню розпізнавати, враховувати, узгоджувати свої власні емоції та емоції інших людей, і це зазвичай «жіноча справа».

Інфантилізований егоцентричний чоловік може проявляти насильство в ситуації, коли його потреби не безумовно і не завжди задоволено. Наприклад, такий чоловік звик, що мама для нього готувала, прибирала за ним, брала на себе будь-яку відповідальність за нього. У дорослому житті він може бути прикро здивований, не знайшовши того самого у власних стосунках, і тоді він починає робити все, щоб повернути лад із дитинства.

Жінку, своєю чергою, виховують переважно як жертву, яка повинна мати «жіночу мудрість», приймати, заспокоювати («жінка відповідальна за мир у родині»); як доповнення-помічницю чоловіка; як піклувальницю-обслугу інтересів членів сім’ї. Велику роль грає те, що жінку, не «реалізовану» в сім’ї, суспільство сприймає як неповноцінну; особистісні досягнення жінок уважаються необов’язковими, знецінюються.

Відсутність власної самості нерідко штовхає жінку не лише на те, щоб бути жертвою, а й на те, щоб бути агресором. Це може проявлятися в претензіях до чоловіка через його неуспішність (які насправді є претензіями до себе), у гіперопіці, реалізації через дитину, нав’язуванні молодшому поколінню сценаріїв особистого життя тощо.

Глибинні причини насильства

«Я забороняла своєму хлопцеві багато різних речей. Мені зовсім не хотілося його контролювати, я просто не могла впоратись із ревнощами та образою за те, що він не хотів мені доводити свою любов. Це ж не важко — перестати спілкуватися з іншими дівчатами, якщо любиш. Так тривало близько двох років, із численними сварками через це. Якось, просто миючи посуд і вкотре аналізуючи себе, я дійшла приголомшливого висновку, яким мені так і кортіло поділитися зі своєю психотерапевткою. Батько, незважаючи на вмовляння близьких і мої сльози, так і не кинув пити. Маленька я, мабуть, подумала, що батько недостатньо мене любить, щоб перестати пиячити. І тепер я змушую всіх обмеженнями доводити свою любов…» (Регіна, 23 роки, Київ).

Це не просто приклад психологічного насильства, — ця історія окремо порушує питання глибинних причин насильства. Кожна історія індивідуальна, але є загальне правило: агресивна поведінка — наслідок певних ситуацій дитинства, впливу родини і соціального оточення, які стали основою поведінкової моделі та психологічних реакцій.

Насильство стає неусвідомленим «говорінням» людини, яку колись не почули. Навіть якщо жертва не почує, що до неї або через неї намагається донести насильник, то принаймні сам насильник задовольнить свою потребу висловитись. Людині не завжди треба бути почутою, інколи достатньо висловитись.

Замість висновків: кілька теорій

Насильство з’являється там, де є бездіяльність. Філіп Зімбардо пише про так звані «ситуаційні ролі». Суть цієї теорії в тому, що кожна людина у взаємодії з іншою мусить брати на себе ту роль, яка їй залишається. Поведінкові ролі — це завжди два боки однієї медалі. Тобто в ситуації, де є насильник, інша людина завжди буде жертвою, якщо її воля слабша.

Насильство може бути викликано певними подразниками, які запускають ту чи ту модель поведінки. Людину з дитинства могли виховувати як жертву чи як зловживача. Згідно з когнітивно-поведінковим підходом, наприклад, вона перебуває в «зачарованому колі»: через певну травматичну ситуацію було сформовано глибинне твердження, яким людина керується протягом життя. Глибинне твердження формує певні когніції (думки, переконання), які викликають афекти (почуття, емоції), тіло, своєю чергою, реагує на них певними відчуттями, що призводять до певної поведінки (дії). Дія породжує нові когніції. Усі компоненти впливають один на одного і породжують нові й нові «зачаровані кола», які й забезпечують циклічність насильства.

В інших дослідників, зокрема у Клода Леві-Стросса, є теза про те, що природа не має законів, законам підкоряється розум, а тому він переносить їх на природу, бо не може сприймати її інакше. Власне, це твердження пояснює, чому людська свідомість на соціальному рівні функціонує саме так, а не інакше. Насильство, агресія, домінування — це не «природний закон» чи «норма». Психологічне насилля в культурологічному розрізі — одна з рушійних сил пригноблення, яке утверджує панівний ієрархізований суспільний лад через людські взаємини.

Різні підходи пропонують різні пояснення, проте впевнено можна стверджувати, що причини психологічного насильства криються глибоко в психіці, а тому працювати треба насамперед із власною свідомістю, щоб не стати ні жертвою, ні насильником, і далі — із загальним соціальним тлом, яке може ігнорувати, нормалізувати прояви насильства або, навпаки, розпізнавати і викорінювати це явище.

 

[1]          Наведені цитати — історії з реального життя, імена героїв змінено.

22 лютого 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі
Українська література має імідж нуднуватих текстів про страждання, де фігурують безталанні красуні, а чоловіки їм трапляються або непорядні, або безхарактерні. При ближчому розгляді у нашій класиці і сучасній літературі багато крові, зла, помсти, і часто насильство має виразний гендерний відтінок.
Валентина Петрова: «Мені складно розділити поняття “жінка” та “об’єкт насильства”»
Чесно про мистецтво, буття жінкою, буття художницею, насильство і чоловіків. Фрагменти інтерв’ю з художницею, зробленого під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives européennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17.
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»
«ПРОти НАСильства» — книжка, у якій новели десятьох українських письменниць і письменників про насильство доповнено психологічними коментарями і законодавчою інформацією. Чого очікувати від збірки та наскільки вдало реалізовано проект — читайте в рецензії.