Дитинство в Україні змусило мене ненавидіти фемінізм

Я народилася в Україні, пострадянській державі, в якій назвати себе феміністкою може бути настільки ж дивно, як назвати себе повією.

Зростала в традиційній родині, в мене був батько який працював і мама яка була вдома. Не тому, що вона не хотіла працювати, а тому що наш тато міг нас забезпечити, тож їй не було це потрібно.

Я виросла в сім’ї, в якій одягатися як дівчинка та поводити себе як дівчинка було реальними правилами, яких я мала дотримуватись. Коли я хотіла піти на бокс, мені сказали, що бокс не для дівчат. Коли в 14 років я наполягала на тому, що я ніколи не витрачатиму час на приготування їжі або прибирання й натомість зароблятиму достатньо грошей, щоб про це не турбуватись, мені сказали, що на мені ніхто не одружиться через такі погляди. Я мала отримувати гарні оцінки, вивчати мови, здобути престижну ступінь, й завжди мати розчісане волосся. Це означало бути дівчинкою і я, звичайно, була однією з них.

Я багато в що вірила, бо іншого не знала. В мене не було можливості думати самій, адже ніхто не казав мені, що це можливо. Я ходила до школи, в якій всі робили однакові, стандартизовані, правильні записи. В якій я не мала права вибору, що і коли вивчати, й замість того, щоб реально будувати своє майбутнє, я зубрила 22 предмети, з яких мені подобались три.

Я ходила до школи, де вчителька, що була християнкою, оцінила мою роботу нижче тому що я вважала, що мати може вбити заради захисту своєї дитини. Це було проти переконань моєї вчительки, то ж я отримала 9.

Зростаючи в Україні, я часто відчувала, ніби моє життя – це книга, в якій всі глави були написані задовго до того як я вміла тримати ручку.

Я обожнювала образ зручної, слухняної дівчинки для сильного, гарного хлопця. Слухняної не в якомусь деспотичному сенсі, а скоріше в тому, який ставить дівчину на п’єдестал, створений чоловіком, щоб хизуватися його скарбом. Я абсолютно щиро вірила в те, що чоловік має заробляти більше своєї дружини. Я фантазувала про хлопця, який буде сильнішим, вищим, розумнішим за мене, щоб я брала з нього приклад. Він же чоловік, я вважала. З природою не посперечаєшся.

Ви мабуть вже здогадалися, що я терпіти не могла феміністок. Через неосвіченість, авжеж. Я й не здогадувалася, що таке фемінізм і з чим його їдять. Зрештою, в 14 років моє розуміння світу залежало від того, на якому каналі мої батьки дивилися новини після вечері. Я була однією з тих набридливих дівчат які вважили, що фемінізм це рух проти чоловіків. Аж поки мені не виповнилося 15, і я не вирішила переїхати на інший край світу.

В 2016, я склала своє життя в дві валізи й полетіла в Канаду на навчання. Я хотіла кращої, більш ліберальної освіти, тож мої дивовижні батьки наполегливо працювали, щоб дати мені цю можливість. Протягом трьох років, я жила в двох школах-пансіонах на сході та заході Канади – в Онтаріо та Британської Колумбії. Це був найдивнивніший, але божевільно просвітницький досвід.

Вже протягом п’яти років я навчаюсь в Канаді. Я вивчаю політологію, філософію та економіку в одному з кращих вишів країни. Пройшло вже багато років, а мої очі продовжують відкриватись, досліджуючи життя як оченятка маленького цуценя. Коли я почала асимілюватись в канадській культурі, я відчула, що моя особистість стала розпадатись як дерев’яні шматочки дженги.

Вперше в житті, я зустріла людей інших рас, культур, та сексуальних орієнтацій. Вперше в житті, я заговорила з темношкірою людиною. Я швидко вивчила які слова я могла і точно не могла говорити навколо них. Я більш-менш зрозуміла як себе відчуває студент з Філіппін чи з Нігерії. Я стала приятелькою для підлітків, які ніколи не бачу снігу, та підлітків, яких привозили до школи на гелікоптері. Я здружилася з небінарною людиною, з хлопцем який з дитинства відкрито був геєм, й з дівчинкою, яка ще не знала точно, хто вона. День за днем, я прийняла це за норму. Я більше не могла уявити гомогенного середовища.

Все одно, певні мої думки зіштовхнулися з думками інших, особливо моє розуміння фемінізму (або, вірніше, його відсутність). Кожен день я сиділа в класі, оточена однолітками які походили щонайменше з десяти різних культур. Маючи мамину самовпевненість, я завжди дискутувала з однокласниками та вчителями. В моєму річному звіті за 11 клас, мій вчитель права написав: "Анастасії, як я підозрюю їй вдається в усіх своїх класах, вдалося поляризувати класні дискусії". Тоді я цим пишалась. Зараз я цього не витримую.

Кожного разу як дівчата-однолітки зачіпали тематику захисту жіночих прав, я оскаржувала їхню ідею популярного фемінізму. Авжеж, в мене не було ні аргументів, ні логіки. Все, що я могла сказати це: так завжди було і завжди буде. Я з гордістю відстоювала свою думку. Я пишалася тим, що не велася на трендову хвилю незалежних жінок та дівчат-босів.

Більшість моїх переконань змінились до того часу, як мені виповнилось 17. Я стала більш чутливою, маючи достатнє розуміння важливості толерантності. Я більше не вважала гомосексуальність хворобою, яка потребувала лікування. Я більше не звинувачувала жертв насилля в провокативній поведінці, не вважала дівчат які мають декількох статевих партнерів розпусними, і відпустила багато інших дискримінаційних, таких популярних в Україні переконань. Я перестала використовувати пластик й виснажувати себе дієтами, щоб нарешті здобути ілюзію прийняття. Я відпустила багато думок, але скептицизм до фемінізму, на жаль, не був однією з них.

Мені було важко балансувати між двома культурами, які кожного дня боролися за місце в моєму серці. Врешті-решт, я більше не знала ким я була. Я не знала, де по-справжньому був мій дім. Я обожнювала Канаду й сильно злилась на українців за їхнє ставлення до багатьох соціальних питань. Коли більшість людей вважали мою східноєвропейську спадщину екзотичною та цікавою, я щиро хотіла народитись десь на заході. Зої, моя найкраща подружка, що народилась й живе в Канаді, завжди була дуже здивована якщо я не погоджувалась з нею на тему фемінізму та жіночих прав. Одного разу вона сказала, що через те що я жінка яка може голосувати, навчатись в вишах, спокійно відкрити банківський аккаунт без чоловіка, та й взагалі щось робити сама, я просто не можу не бути феміністкою. Якби я нєю не була, я б вважала, що не заслуговую всіх цих можливостей. По іншому просто не могло бути.

Це змусило мене задуматись. Я довго міркувала й намагалася організувати свої думки. Що я знала про фемінізм? Чи знала я взагалі, що це таке? Відповідь я знайшла багато місяців пізніше. Я трохи подорослішала. Я стала більше читати. Як і в багатьох схожих ситуаціях, я пройшла через переломні місяці аналізу всього, чого мене колись навчила мама, бабуся, й Тетяна Володимирівна з ліцею. Моє розуміння статусу й ролі жінок в соціальних системах почало змінюватись. Я почала бачити з якими труднощами стикаються дівчатка зі всього світу, особливо в Україні.

Частиною мого поступового усвідомлення важливості фемінізму було моє оточення. З року в рік я адаптувалася до західної культури. Я слухала дівчат, які ділилися своїми історіями про гноблення, сексуальне насильство, болючі стереотипи, чи просто щоденні сексистські жарти. Я слухала й дуже сильно намагалася їх зрозуміти. Я слухала дорослих жінок, які сподівались, що їхні доньки виростуть в іншому світі.

Я слухала.

Завдяки ним я зрозуміла, що до мене також паскудно ставились, але я ніколи й не підозрювала, що певна поведінка є проблематичною. Я зрозуміла, що хлопець, який доторкнувся до мене попри моє “ні“ не був впевненим у собі чоловіком який домагався моєї уваги, а радше не поважав мої межі і моє слово. Вперше, я знайшла справжнє визначення фемінізму. Я навіть з ним погодилась.

Мені все ще важко побороти свої деякі гендерні упередження. Хоча мій свідомий розум визнає труднощі з якими стикаються жінки, я часто підсвідомо прибираю стіл за своїми друзями хлопцями. Я стараюся боротись з цим. Але переосмислити 15 років життя – дуже непросте завдання. Я буду старатись.