20 червня, 2018

Літературна рубрика

Літературні твори – плідний простір для розвитку та втілення прогресивних ідей. Емансиповані персонажки створили альтернативу патріархальному образу жінки. Феміністичні ідеї означили потребу нового часопростору, нових соціальних взаємодій та ціннісних орієнтирів у літературі – а вони, в свою чергу, все частіше стають реальними життєвими взаємодіями, цінностями, виборами, моделями поведінки.
Пошук таких літературних облич фемінізму і є основною метою цієї рубрики. Іноді ці обличчя стають свідомим відображенням особистої позиції авторки/автора, а іноді гендерні мотиви можна знайти у дуже несподіваних творах! Про них і розповідатимемо.
Редакторка рубрики - літературознавиця Ірина Ніколайчук.

"Як це ви можете так рішуче говорити?" (роман "Дівчина з ведмедиком" В. Домонтовича)
Стереотип про те, що твори, які вивчаються в рамках шкільної програми з літератури, неодмінно мають чомусь вчити і якось виховувати (як і педагогічна настанова щодо того, що свідомість учня чи учениці – "чистий аркуш" чи "порожня посудина"), якимось чином дожив в Україні аж до 2018 року. Тільки нині крига почала бодай трохи скресати: інформація про оновлену програму та списки додаткового читання із зарубіжної літератури швидко поширилась у мережі та отримала чимало схвальних відгуків. Ну, скажімо, зарубіжку простіше реформувати – до цієї програми цілком правомірно можуть потрапити твори з будь-якої національної літератури, окрім української. А що робити з українською, яка "гірша", "відстала" і "в ній нічого нема" з того, що є в прогресивних західних? У січні 2018 року в Театрі на Подолі (який сам по собі став свого часу об'єктом бурхливих обговорень у соцмережах) відбулася прем'єра вистави "Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня" за мотивами роману В. Домонтовича. Режисер-постановник вистави Стас Жирков, зокрема, висловився про неї так: "Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз". Хм, а й справді – хто він такий, цей письменник В. Домонтович? Хтось сучасний чи не дуже? До шкільної програми його твори точно не потрапляли. А дарма. Виявляється, В. Домонтович (під цим псевдонімом видавав свої твори Віктор Платонович Петров) – сучасник Павла Тичини, Володимира Сосюри, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та інших письменників, частину з яких величають класиками ще з радянських часів, а іншу частину почали величати вже з отриманням Україною незалежності. Більшість своїх творів та наукових розвідок він написав наприкінці 20-х – протягом 30-х-40-х років, а "Дівчина з ведмедиком" узагалі є першим опублікованим його романом. І от виходить, що українські одинадцятикласники й одинадцятикласниці цілком собі нормально мають сприйняти сюжет про Степана Радченка, який використовує жінок задля досягнення своїх цілей (а ще в романі "Місто" є сцена згвалтування, так), оповідання про безіменного радянського героя, який в ім'я святого обов'язку вбиває власну матір, а от роман про дівчину з навдивовижу вільними поглядами на життя як на 1928 рік (та й, мабуть, як на 2018-й, на жаль) і зашореного персонажа-інтелігента – це "зарано", це "ще не доросли". Чи як? І можна скільки завгодно говорити про політичні причини (так, Петрова, на відміну від його колег-неокласиків та інших письменників періоду, який зараз називають "Розстріляним Відродженням", чомусь не стратили й не вивезли в табори), про аморальність, про "не готові" й "не доросли". Чому одночасно, на думку Міносвіти, ті самі учні й учениці виявляються достатньо готовими й дорослими для сприйняття творів Хуліо Кортасара, Джуліана Барнза й Мілана Кундери? Чому в 2018 році ідеологічний чинник лишається хоч скільки-небудь вагомим для визначення літературної цінності творів (це якщо прийняти версію про цей аспект упередженого ставлення до постаті Віктора Петрова) – не кажучи вже про "виховний" чи "моральний" аспекти? Одинадцятикласники в більшості своїй є особистостями з уже достатньо сформованими ціннісними орієнтирами й критичним мисленням, щоби велемудрі дорослі нарешті перестали їх повчати. І щоби могти самостійно відрізнити хорошу літературу від поганої. У 1928 році в українській літературі вже існували такі персонажки, як Зина Тихменєва, й звучали такі ідеї, як ті, що вона висловлювала в нижченаведеному уривку – і про це необхідно дізнаватися паралельно з читанням роману "Місто". Ах, це занадто скандально? В 2018 році? Не смішіть.
Для підкорення міста всі засоби добрі (оповідання "Проблема хліба" Валер'яна Підмогильного)
Валер'янові Підмогильному (можна би довго згадувати про його заслуги перед українською літературою, але, ви ж розумієте, тут навряд чи для цього місце) з його ставленням до жіночих образів у власній творчості краще би народитися у Франції. Гідний продовжувач славних традицій Стендаля й Гі де Мопассана, у своєму найбільш знаному (слава шкільній програмі!) романі "Місто" він зображає шлях підкорення столиці талановитим і маскулінним до мозку кісток персонажем Степаном Радченком як завоювання сердець і ліжок одної за одною жінок-представниць чим далі, тим вищих прошарків суспільства. Стендалевого Жульєна Сореля такий шлях, щоправда, привів до в'язниці й страти – може, щось схоже чекає й Радченка, проте в останній сцені роману він тріумфує, споглядаючи місто, яке лежить впокорене біля його ніг. Таке саме звеличення панівної маскулінності за рахунок безпорадної й наївної фемінності бачимо, наприклад, і в романі "Невеличка драма", і в новелі "Третя революція" (від її фінальної сцени – "Долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла" – ще довго навіть по закінченню філологічних факультетів сіпається око в колишніх студенток). Ясна річ, стратегія не найкраща – проте й нічого нового чи особливого. І можна було би навіть не намагатися застосовувати феміністичну оптику до таких далеких від навіть базового сприйняття феміністичних ідей творів. Проте є в ранішій творчості Підмогильного ну дуже цікавий із цієї точки зору твір – оповідання "Проблема хліба". В центрі знову чоловіча постать, такий собі Степан Радченко на початках своєї кар'єри професійного письменника й не менш професійного негідника, але із значно гіршими вихідними даними. Той принаймні не нарікав на незадоволення базових потреб у піраміді Маслоу, або принаймні навколо них не настільки сильно крутилося його життя. Персонаж "Проблеми хліба", молодий безіменний, хоча й безумовно талановитий поет, готовий буквально на все що завгодно заради втамування жаги свого шлунка – викрадає у господині гроші, намагається з горя стати спекулянтом, і на цьому шляху трапляється йому і #зрада (червоноармійці напали, все відібрали та ще й побили), і #перемога (він знайомиться з продавчинею пиріжків, яка аж надто активно запрошує молодого й вродливого до себе додому – поїсти пиріжків, ясна річ). Вигляд масних пиріжечків, який навіть дарує прилив натхнення нещасному поетові, робить свою чорну справу, і юне альтер-его Степана Радченка готове платити за цю райську насолоду найдорожчим, що є – власним тілом. Під виглядом небожа щедрої на пиріжки й на ласки продавчині він переселяється до неї й видає наприкінці оповідання такі міркування, заради яких навіть варто дочитати його до кінця. Дивовижно, але факт: навіть у такому незавидному становищі як для Традиційного Чоловіка персонаж Підмогильного лишається таким самим маскулінним і ледь не мачистським типом. Ситуацію свого цілковитого матеріального (і великою мірою морального) узалежнення від жінки він сприймає як перемогу й вивищення над нею, хоч вона для нього й очевидно некомфортна (це підкреслюється наскрізь іронічним тоном оповіді). І тим цинічніше виглядають прикінцеві розмірковування персонажа, якому (чи надовго?) не треба тепер дбати про фізичне насичення, і тому він може тепер розвиватися духовно, поки його подруга мерзне на ринку серед голодних селян і ницих спекулянтів, заробляючи на хліб їм обом. Самоіронія персонажа працює в обидва боки: намагаючись за допомогою такого тону оповіді нібито вивищитися над власною безпорадною ситуацією, він робить це все одно за рахунок інших. Точніше, іншої. Втім, усмак поївши пиріжків, скоро молодий поет напише віршів на цілу книжку. А там, гляди, й вогні впокореного Києва і значно кращих жінок недалеко. І яка вже тоді різниця. Чи все ж?..
Хто так тільки не кохав (вірш "Любов" Володимира Сосюри)
День святого Валентина цьогоріч іще кілька днів поспіль нагадуватиме про себе не лише зів'ялими букетами у смітниках і затоптаними шматками рожевих кульок та конфеті на вулицях, а й постами з українською любовною й еротичною поезією в фейсбуці. #такніхтонекохав – тематичний поетичний флешмоб під таким хештегом запустила 14 лютого художниця й авторка улюбленого багатьма мальованого персонажа кота Інжира Олена Павлова. Без іронії, хороша ініціатива, завдяки якій український сегмент фб якщо не наповнився, то бодай трохи розбавив усезагальну рожево-сердечкову істерію (як і потік в'їдливих коментарів стосовно того, як вона, ця щорічна істерія, дістала) зразками української любовної поезії "здорової людини". Проте флешмоб – він на те й флешмоб, щоби ширитися й, охоплюючи все дальші й дальші фб-простори, вбирати в себе, як снігова куля, і, кгм, значно менш вдалі поетичні зразки. Заодно й нагадуючи про те, якою ну дуже вже часто постає в таких поезіях жінка – якщо про неї пише чоловік. В кращому разі – ніжна-кохана-єдина чи прекрасна-недосяжна, "кров-любов", "очі-ночі", "кохання-страждання" і всі решта варіації на тему поетичного синдрому Франка-Вакарчука. В найгіршому починає бути шкода, що ідея премії за найгірший опис сексу в літературному творі, яку цьогоріч вперше вручили в Україні під назвою "Золотий хрін" (і всі ми знаємо, кому вона дісталась), не виникла років так на п'ятдесят чи сто раніше – із творів гіпотетичних лауреатів вже можна було би укласти підручник "Як ні в якому разі не можна писати еротичну поезію". А "середня температура по лікарні" такої поезії викликає максимум саркастичну усмішку – ну бо, серйозно, та хто так тільки не кохав. Починаючи від античних міфів і закінчуючи 2018 роком у всіх літературах світу – щоби нині написати про кохання не заяложено, не рожево й небанально, треба бути й справді майстром. А не вдатися при цьому до стереотипів, зокрема стосовно жіночого образу – це узагалі фінальний бос, який мало кому дається в Україні навіть в останні роки. Стривайте, а звідки ж він узявся, цей хештег? Хто згадає, що там було далі, у вірші, звідкіля це взято? "Так ніхто не кохав, Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання...", ага, щось таке вчили й досі вчать напам'ять в десятому класі школи. Автор цих рядків – Володимир Сосюра, ще один класик української радянської поезії, який окрім того що теж долучився своїм доробком до соцреалістичного "дир-дир-дискурсу" звеличення партії й героїзації її героїв, на радість вчителькам літератури написав чимало любовної лірики. От тільки чи не вся вона – не про "так ніхто не", а про "та хто тільки так не". І на "Золотий хрін" там було би що номінувати, і завдання для фейсбучного тесту на кшталт "вгадайте, хто це написав – великий український хрестоматійний поет чи учень 9 класу" було б із чого скласти. Тим іронічніше, що одна із, мабуть, найбільш показових у цьому сенсі поезій Сосюри так і називається – "Любов". Тут прекрасно все. Метафоричне протистояння "непмана поганого" й ліричного героя – простого радянського робітника, яке ненав'язливо нагадує про "опальність" першого й потребу повернення другого на домінантні позиції. Безликі "Інни й Марії", які мають за першим же покликом прибігти втішати відкинутого ліричного героя. Власне головна персонажка – пласке й безхарактерне втілення буржуазних розкошів, від яких має героїчно відмовитися ліричний герой (але ж у нього почуття, і йому так важко, і голову йому заморочили французькі парфуми, і рими "очі-хочу", ну ви зрозуміли). Наскрізна й кричуща функціональність жінки як такої, увінчана фінальним моторошним "О скільки, скільки біля муру Таких, як ти, я розстріляв". І крізь це все – постійне наголошення на тому, що "так не любить вас ніхто". Seriously?  Занадто вже велика частина української поезії стала місцем втілення усіх можливих стереотипів про жінку й жіночість, щоби не сказати, що іноді це місце заледве не кривавих розправ і зведення особистих рахунків із власними якими завгодно травмами, так зручно втіленими в жіночих образах. Про це не варто забувати, ані читаючи хрестоматію в 10 класі, ані підтримуючи поетичний флешмоб. Буває хороша, свіжа, позбавлена стереотипів любовна й еротична поезія, де жінка – і повноцінна дієва персонажка, і глибока лірична героїня. Буває хороша українська любовна й еротична поезія, у якій жінка постає саме такою. Проте не вся українська любовна й еротична поезія – хороша. І ставити знак рівності між поняттями "хороша поезія" й "це написав класик", між поняттями "хороша поезія" і "жінку-персонажку тут можна замінити непівським торшером" – теж навряд чи вдала ідея. Не в останню чергу тому, що це все вже було. Сто тисяч мільйонів разів, у яких завгодно варіаціях і декораціях, задовго до 1925 року й за десятиліття й десятиліття після нього. А в 2018-му році, після всього, що було, аж занадто вже сильно хочеться, щоби нарешті з'явилося щось інше.
Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)
Ім'я Марії Башкирцевої, доньки полтавських дворян, яка виховувалась, навчалася й більшість свідомого життя провела у Франції, досі вкрай рідко згадують у зв'язку з українською літературою. Ба навіть із українським живописом, попри те що Башкирцева була однією з небагатьох українок, котрим вдалося досягти таких помітних успіхів у цьому виді мистецтва – нині її картини "йдуть з молотка" на найбільших світових аукціонах. Занадто вже неоднозначною постаттю є ця французька українка, напрацювання якої ще в ХІХ столітті з такою радістю "присвоїла" собі Російська імперія. Проте її зв'язок із Україною та вплив українського контексту на її творчість та становлення є незаперечним. І найбільш вагомим доказом на користь цього є якраз її літературна творчість. Хай навіть єдиним твором, який залишила по собі Башкирцева, став її щоденник, який вона писала французькою мовою й вела з 15 років до самої своєї смерті в 1884 році. Що, здавалося би, може бути більш типовим для освіченої дівчини в ХІХ столітті, аніж вести щоденник? І що, здавалося би, може бути цікавого й особливого в дівочому щоденнику хоч ХІХ століття, а хоч будь-якого іншого часу? Рожеві малюночки, банальні любовні віршики, багатослівні описи кохань-страждань – ну, чи про що там пишуть дівчата в щоденниках. Проте "Щоденник" Башкирцевої означив собою радикальну зміну в ставленні до подібних автобіографічних документів. Окрім того що саме після його публікації "серйозне" літературознавство вперше всерйоз почало замислюватися над літературною цінністю таких творів, він цілком ясно окреслив зміни, які вже тоді відбувалися в світогляді жінки.  Так, у "Щоденнику" доволі багато рутинних побутових замальовок із життя освіченої панночки – описи щоденних розмов, зустрічей, подорожей. Так, достатньо там і глибоких особистісних звірянь, не в останню чергу й любовного характеру. Проте той спосіб аналізу довколишньої дійсності і власних переживань, до якого вдається Марія Башкирцева (на початку "Щоденника", як ми пам'ятаємо, ще підлітка), оприявлює значно ширший спектр проблем, які вже в останні десятиліття ХІХ століття цікавлять освічену дівчину. Навчання, самореалізація, потреба визнання – ба навіть переосмислення власної ролі в житті майбутнього чоловіка та родини. До перших літературних "маніфестів" фемінізму в Україні ще роки й роки, а Марія Башкирцева вже зуміла не лише реалізувати, а й осмислити нові типи жіночого досвіду та нові ролі, які щойно стали доступними молодим жінкам у Європі. Окрім того, "Щоденник" зі своєю граничною відвертістю й настановою на фіксацію та аналіз особистого досвіду й переживань багато в чому випередив модерністську естетику, яка остаточно зайняла панівні засади в літературі та інших видах мистецтва аж на початку ХХ століття. Це в 60-х роках ХХ засновник французької школи автобіографізму Філіп Лежен почне досліджувати європейську автобіографію та остаточно реабілітує щоденникову, сповідальну, гранично щиру й особистісну творчість як таку, що має цінність не лише як документ, а і як літературний твір. Це в 90-х студії пам'яті й автобіографізму стануть нерозривними, а їхню важливість для проговорення різних типів досвіду людства навряд чи хтось зможе спростувати. А за понад сто років до того молода українка, вчергове прибігши додому після заняття в академії живопису Жуліана, одному з найпрестижніших навчальних закладів у Франції, звіряла радості своїх творчих перемог, сумніви і внутрішні протиріччя щоденнику, якому судилося не лише самому стати мистецьким твором, а й по-справжньому змінити світ. Це вам не рожеві картиночки й не любовні віршики – хоча й для них у мистецтві життя іноді варто знаходити місце.
Пофарбована дудка (вірш Павла Тичини "Пляж")
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво. Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше. Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно  – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.  "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.
"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)
Станом на 1896 рік Лариса Косач тільки розпочинає свою творчу кар'єру як драматургиня. І хоча псевдонім "Леся Українка" існує ще з 80-х років ХІХ століття і під ним вже було видано чимало поетичних творів, усі здобутки, завдяки яким поетку й письменницю увічнили на портретах в рушниках і на 200-гривневій купюрі у ХХІ столітті, ще попереду. Проте вже на той час Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі, дебютну драму якої було поставлено в театрі вже за 3 роки після написання. А ще крапку в цьому реченні можна було б поставити й значно раніше: Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі. Творчість якої було помічено й оцінено чи не більше, ніж поетичну, в наступні кілька десятиліть.  Ба більше, "Блакитна троянда" – це ще й перша психологічна драма в українській літературі. Не кажучи вже про те, що її головна персонажка разюче відрізняється від героїнь драматичних творів сучасників-"корифеїв" (оскільки перший в Україні професійний театр зосереджувався на тих самих темах, що й реалістична література, а саме тяжкої народної долі, то можете собі уявити розмаїття жіночих образів драматургії Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого, якщо раптом призабули їх зі школи). І так, Любов Гощинська – це не тільки й не просто освічена й сильна персонажка, яка має свою позицію й погляди на життя і не боїться висловлювати їх вголос. В дискусії про шлюб та кохання (а панночці вже не мало й не багато 26 років!) вона переосмислює саме поняття кохання, говорячи про те, що ідея шлюбу дуже мало має з нею спільного. "Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові, яка вже не так почуття, як власне мистецький феномен, це "ненормальне створіння хворої культури", незрозуміле й небезпечне для оточення Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших увиразнень творчого методу самої письменниці, а й передвістила остаточний відхід від цінностей та настанов реалізму. Від колективного до індивідуального, від народних страждань до особистої драми, від схематичних описів переживань до глибокого психологізму. І, нарешті, до зацікавлення жіночою психологією, переживаннями та історією, які в літературі модернізму розкрилися й розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І українська література, не в останню чергу завдяки творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала винятком.
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.
"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")
"Вводячи жінку в життя, природа не питала: «Чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» Ні — природа казала лише: «Ось ти, і жий!» І тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить у жінці яко людині вже з природи, а походить вона і виробляється з систематично ограниченого виховання, яке одержує вона вже від колиски, котре виховання звертає більше увагу на розвій її чуття, аніж на духовні здібності, характер і силу фізичну, і заглушає, таким чином, усі інші голоси в її душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. Те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям. І так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!" Ці слова було сказано 1894 року в Чернівцях перед численною публікою на зібранні "Товариства руських жінок на Буковині". Нескладно здогадатися, хто їх виголосила – бо з-поміж письменниць, громадських і культурних діячок, котрі перейнялися ідеєю жіночого руху в Україні наприкінці ХІХ століття ця персона була чи не найпалкішою й тому найпомітнішою. Ні свого фемінізму, ні своєї "німеччини" (свого часу дуже перейнялася німецькою культурою й філософією, чимало творів написала німецькою мовою)  і водночас якоїсь особливої, ненародницької любові до українського села, хоч їй і неодноразово це закидали, Ольга Кобилянська так і не зреклась. Ідеї Ніцше, глибокий психологізм і трагічність нібито традиційних для української літератури другої половини ХІХ століття "сільських" образів і не менш глибока перейнятість проблемами становища жінки, її місця в суспільстві й потреби змін стають для письменниці магістральними темами творчості. Написані в різні роки повісті "Царівна", "Людина", "Через кладку", новели "Некультурна", "Valse melancholique", роман "Земля" і безліч інших творів по-різному і в різній мірі втілюють ці теми, відкриваючи в українській літературі цього періоду невідому досі територію – територію, де разом із епохою модернізму розпочинаються світоглядні злами й відкривається інший погляд на суспільні проблеми, зокрема традиційну християнсько-патріархальну мораль. Новела "Природа", роботу над якою Кобилянська завершила в 1887 році (видати твір, втім, змогла лише через 11 років), написана нібито в тому самому ключі. Проте було в ній дещо, що особливо сильно скандалізувало благопристойне товариство чернівецької інтелігенції. Цей твір називають одним із перших в новій українській літературі, де описано сцену статевого акту – проте неозброєним оком видно, що з цієї точки зору навіть у "Енеїді" Котляревського куди більше відвертості. Скандал спричинило інше, а саме – різка зміна акцентів і ставлення головної персонажки до того, що сталося між нею й чоловіком, якого вона бачить удруге в житті. Освічена, молода інтелігентка, залюблена в літературі, понад усе любить сама (!!) гуляти в лісі – карпатському, густому й темному. І понад усе її надихають природа й природність навколо себе і в собі самій. Захотіти чоловіка, віддатися йому й не пов'язуватися з ним більше ніяк і нічим для неї виявляється цілком природним, і саме це в творі Кобилянської найбільше скандалізувало сучасників. А чи змінилося щось за понад сто років? Справді? А чи нічого не нагадують вам тези доповіді, виголошеної ще в 1894 році?
Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")
Погордливе й упереджене ставлення до жінок у творчості Франка періоду "Перехресних стежок" (а це рівно межа ХІХ й ХХ століть) зовсім не випадкове. Доти протягом приблизно 15 років у ній тривав період, підсумком якого стала поетична збірка "Зів'яле листя" 1896 року. Так-так, окрім хрестоматійного "чого являєшся мені у сні", якого за роки незалежності не уникло жодне покоління українських десятикласниць і десятикласників, там ще чимало поезій подібного характеру. Щоби не сказати, що вони приблизно всі там якраз отакі. "Інтимна лірика" – ухильно й дещо поблажливо характеризують цю збірку шкільні хрестоматії з літкритики. Інтимна – це значить зовсім не (оте, що ви подумали і що, коли б воно було у Франковій поезії, вписалося би в тему сезону "Гендеру в деталях", але не судилося), а сповідальна, страждальна й зациклена на собі, що з неї взяти. "Осмислення неординарного типу фатальної жінки, інспіроване авторським індивідуальним баченням, чуттям і досвідом" – уточнює академічне літературознавство. Ось хто винен у нескінченних стражданнях героя – лірична героїня, постійно недосяжна, а місцями й по-справжньому жорстока у своєму нехтуванні почуттями героя. Безмежно прекрасна, безмежно ідеалізована, безмежно жорстока, безмежно далека, богиня й муза. Під її нищівним поглядом Каменяр, вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою і невтомний борець за національну ідею перетворюється на страждальця і плаксія. Не втрачаючи, втім, позитивності й патріотизму, ба більше – вона цим його безрадісним становищем тільки підкреслюється. Аж хочеться спитати: що ж їй, цій такій-розтакій ліричній героїні, ще треба, що вона нехтує таким всуціль позитивним (автобіографічним?) героєм і відкидає таку палку, щиру й самовіддану його любов? Навіть Шекспір із його "моя кохана дихає, як люди, а не пахтить, як квітка навесні" дає тут фору Франкові в реалістичності зображення жінки за кілька століть до – але кому цікава та реальна чи реалістична жінка? Нам би тригер для страждань і рушій для творчості. Архетиповий, як виглядає, для української культури. Гурт "Океан Ельзи" – досі єдиний в Україні, здатний зібрати повний НСК "Олімпійський", і з кожної другої (якщо не з кожної першої) пісні Вакарчука помахує ручкою й стріляє очима все та сама "фатальна жінка". Яка завжди прекрасна – і завжди за замовчуванням не твоя. І твоєю, що прикметно, ніколи не буде. Піти й зізнатися їй у своїх почуттях – для слабаків, тільки писати сльозливі вірші, тільки хардкор! І вже один із тих небагатьох віршів, де можна побачити іншу модель жіночості – хоч скільки-небудь діяльної, не об'єктивованої й позбавленої конотацій фатальної недосяжності – добряче вирізняється на тлі з одного боку революційно-каменярських, а з іншого приречено-страждальницьких поетичних моделей Франка. "Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди", втім, теж можна назвати феміністично наснаженим твором тільки з пересторогою. Не Каменяр, не Вакарчук – та все ж і навряд чи фемініст.