21521 
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво.
Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше.
Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.
"Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.
ПЛЯЖ
З гори вона збігла і гола лягла, —
Не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розняла
І сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
Здається, здається, здається, от-от! —
Тінь — та й немає, самії сліди:
Риба дугою-стрілою з води...
Невже це було колись: банда... пожар...
Її зґвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась, кинулась в бір, —
І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір,
І небо у чорних кривавих слідах...
Був мертвий і дикий і проклятий час,
Як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
Свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись, і буду іти
В новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує;
В нім стільки проклятих отих надбудов. —
Любов моя чиста, любов незагасна,
Невчасна, сучасна, прекрасна любов!
1926 р.
