9472 
С.Алексієвич фактично деконструювала той образ жінки, який був створений до неї у книгах про війну. У її нарисах жінки відверто розповідають про страх, страждання, загублену молодість і про жорстокість війни.
З тексту книги можемо побачити, що саме зовнішні причини часто спонукали жінок іти на війну: керівник, голова села, батько, декан: “Декан наш невдовзі виступив і сказав… треба боронити Батьківщину”. В умовах нестачі воїнів, суспільство швидко змінило очікування і жінок, і так само швидко змінювало образ самих жінок. “Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели – я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла... Без коси... Постригли по-солдатському... Відразу нас одягли в гімнастерки, пілотки, дали речмішки і в товарний потяг закинули”.
Попри те, що рішення такі були іноді несподіваними для жінок-героїнь, спричиненими суспільним тиском у різних формах, вони сприймали їх піднесено, як свято, як свої приналежність до чогось значного та виняткового. Таке відношення конструювалося і самим суспільством, атрибутами свята, пафосними промовами про швидку перемогу: “На фронт нас проводжали шефи із заводу… Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки... З яким азартом я танцювала на пероні український гопак”!
Перше усвідомлення жорстокої реальності для багатьох приходило вже у дорозі. “Їхали багато діб... Вийшли з дівчатками на якійсь станції... Озирнулися і охнули: один за одним йшли ешелони, і там самі лише дівчата. Співають. Махають нам – хто косинками, хто пілотками. З’ясувалося: чоловіків бракує, полягли вони... Або в полоні. Тепер ми замість них”.
Роль жінок у війні все зростала. Можна припустити, що разом із цим зростала інформаційна пропаганда. Все більше жінок вирішували йти до військкомату, щоб на фронті боронити рідну землю. “Прибігла я до військкомату: спідничка в мене з рогожки, на ногах прогумовані білі тапочки, вони, як черевички, із застібкою, це було наймодніше. Ось на мені ця спідничка, тапочки – попросилася на фронт, направили. Сіла на якусь машину. Дісталася до частини, це стрілецька дивізія”.
Все більше жінок мали особисті причини – причини для особистої війни. “Чекаю на другу дитину... Моєму синові два роки, і я вагітна. Тут – війна. І чоловік на фронті. Я поїхала до своїх батьків і зробила... Аборт... Як народжувати серед смерті? Закінчила курси шифрувальниць, відправили на фронт. Хотіла помститися за свою дитинку, за те, що я її не народила. Мою дівчинку...”
Поступово жінки почали займати на війні все-більше простору, виконувати все більше ролей. На сторінках книги поряд із гендерно традиційними ролями медсестер, санітарок, кухарок, зв’язкових, зустрічаємо розповіді жінок снайперок, танкісток, льотчиць, розвідниць, саперок. Певно, не знайти того роду військ, який би не був представлений і жінками. “Стала снайпером. А могла і зв’язковою бути, корисна професія – і військова, і мирна. Жіноча. Але сказали, треба стріляти – стріляла. Добре стріляла. Два ордени Слави маю, чотири медалі. За три роки війни”.
Уже безпосередньо на війні жінки починали усвідомлювати свою роль, разом із тим, як вони зустрічались із все більшими труднощами. “До Варшави дійшла... І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли... Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні...” Разом із тим, вони зустрічались зі смертю, або упритул наближались до неї. “Коли танкісти саму мене підібрали з покаліченими ногами і привезли до українського села, це було на Кіровоградщині, господиня хати, де розміщувався медсанвзвод, заголосила: Який же молоденький хлопчик!.. Я стрижена, в комбінезоні, в танкошоломі – хлопчик. Вона на піл мене поклала, місцем своїм поступилася і навіть порося зарізала, щоб я швидше видужала. І все жаліла: Невже мужиків було замало, що дітей таких побрали... Дівчаток...”
Як бачимо, суспільний стереотип війни як справи чоловічої, продовжував існувати навіть тоді, коли жінки й дівчата вже масово боронили землю. Жінки зносили труднощі поряд із чоловіками, були з ними в рівних умовах, а іноді навіть у складніших. “Дали нам вагони... Товарняк... Нас дванадцятеро дівчат, решта всі чоловіки. Десять-п’ятнадцять кілометрів проїдемо, і поїзд стоїть. Десять-п’ятнадцять кілометрів – і знову нас у глухий кут. Ні води, ні туалету...”
Та попри самовідданість і щоденний подвиг жінок, особливі потреби жінок не враховувалися і не задовольнялися, залишалися не поміченими. “Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі… Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків... Ноги були до крові стерті...Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі”.
Війна змінювала жінок, змінювала їхнє ставлення до себе і до світу. І після перемоги вони, повернулися зовсім іншим, з іншим розумінням себе і свого внеску в перемогу. “Я відчувала себе дуже втомленою, значно старшою за своїх однолітків, навіть старою. Подружки танцюють, розважаються, а я не можу, я дивилася на життя старими очима. З іншого світу... Стара жінка!”.
Можливо, саме поєднання “жіночого” і “чоловічого”, спільне партнерське долання перешкод, допомогли людям вижити, вистояти у нелюдських умовах. Однак, “жіночий” внесок, у післявоєнному суспільстві, на жаль, виявився обезціненим і несправедиво забутим. Оживлення “жіночого” досвіду на сторінках книги С.Алексієвич є надзвичайно важливим для розуміння рівномірної цінності “жіночого” і “чоловічого”, для розуміння важливості гармонійної взаємодії “жіночого” і “чоловічого” начал.
Жінки змогли прийняти виклики військового часу, віднайти у собі внутрішні сили вижити і повернутися. А суспільство не змогло осмислити нові гендерні ролі, оцінити внесок жінок.
Коли позаду залишилися надзвичайно важкі етапи прийняття рішення про необхідність іти на фронт, самоусвідомлення себе у контексті справжніх бойових дій, віднаходження свого місця на війні, пошуку і віднайдення взаєморозумінні із чоловіками, тоді на жінок чекало іще одне випробовування: “Усі хотіли додому і боялися повертатися. Ніхто не знав, що нас там чекає... ”
Жінки намагалися зрозуміти своє майбутнє, яке було невизначеним, дуже примарним. Адже вони дуже змінилися за роки війни і не знали, як готове їх зустріти суспільство. “Як нам жити? Всі наші дівчата задумалися... Раніше боялися смерті, а тепер життя... Однаково було страшно. Справді! Говоримо-говоримо, а потім сидимо й мовчимо”.
Але суспільство виявилось не готовим, суспільство міцно трималося за патріархатні установки, хотіло якнайшвидше повернутися до повоєнного життя, щоб усе було, як раніше. І оновлені жінки, сміливі, відважні, жінки-героїні не вписувалися у традиційну патріархатну картину. Героїні книги ділилися щиро на сторінках книги: “Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас була ще одна війна. Теж страшна”.
Лунали звинувачення у непристойності поведінки жінок на фронті, але хто був моральним суддею і чи мав узагалі хтось право судити. “Як нас зустріла Батьківщина? Без ридань не можу... Чоловіки мовчали, а жінки... Вони кричали нам: Знаємо, що ви там робили! Заманювали... наших мужиків....” Ображали по-всякому... Були серед кривдників і жінки і чоловіки, як незнайомі, так і рідні, близькі люди.
Суспільство не хотіло їх сприймати і приймати. “Я жила в комунальній квартирі, — розповідає героїня книги, — Сусідки всі були з чоловіками, кривдили мене. Знущалися. До моєї каструлі з картоплею оцту наллють. Всиплють ложку солі...”
Самі чоловіки визнавали, що жінки на фронті були для них партнерками, бойовими подругами. “Ми не бачили в них жінок. Хоча, на мій погляд, вони були чудовими дівчатами. Але то були наші подружки, які витягували нас із поля бою. Рятували, виходжували. Мене двічі витягали пораненого. Як я міг до них погано ставитися? Але ви змогли б вийти заміж за брата? Ми називали їх сестричками”.
Та коли скінчилася війна, жінки виявилися страшенно незахищеними: “Пошана, кажете, повага. А дівчата майже всі самотні. Незаміжні. Живуть у комуналках. Хто їх пожалів? Захистив? Куди ви поділися всі після війни?”
Чоловіки не стали захищати своїх бойових партнерок, вони хотіли пошвидше забути цю війну і все, що з нею було пов’язано. “Ось моя дружина — розумна жінка, і вона до військових дівчат погано ставиться. Вважає, що вони їхали на війну женихів шукати, що всі крутили там романи. Хоча насправді, у нас же щира розмова, то найчастіше були чесні дівчата. Але після війни... Хотілося чогось гарного. Яскравого. Вродливих жінок...” Чоловіки втекли з цього нового поля бою, залишивши бойових подруг наодинці з суспільством, не підтримали їх. “У мене був друг, його на фронті любила одна чудова дівчина. Але він з нею не одружився, демобілізувався і знайшов собі іншу, вродливішу. І він нещасливий. Тепер згадує свою воєнну любов, вона йому була б другом. А після фронту він її залишив. Ми намагалися забути війну. І дівчат своїх теж забули...”
Значно рідше, але все ж героїні діляться й історіями з іншим завершенням. Коли фронтова приязнь завершувалася шлюбом, але тривав він недовго. “Демобілізувався з армії мій командир. Приїхав до мене, і ми одружилися. Розписалися в рагсі – ото й усе. Без весілля. А за рік він пішов до іншої жінки, завідувачки нашої фабричної їдальні: “Від неї парфумами пахне, а від тебе несе чобітьми й онучами”.
І лише в декого вистачало мужності боротися за свої стосунки, причому своє право потрібно була відстоювати навіть перед найближчими людьми. “Ми поїхали до його батьків. Я їхала героїнею, я аніяк не гадала, що так можна зустріти фронтову дівчину. Ми ж стільки пройшли, стільки врятували матерям дітей, дружинам чоловіків. І раптом... Я зазнала образи, я почула образливі слова”.
Дівчат і жінок, які повернулися з фронту зустріли зовсім не як героїнь. З ними не хотіли мати стосунки, їх усіляко уникали. Боялися, що стосунки з ними негативно вплинуть на подальшу долю: “З ким ти одружився? З фронтовою... У тебе ж дві молодші сестри. Хто їх тепер заміж візьме?”
Поряд із визнанням героїзму чоловіків, героїзм жінок, їхнє право на перемогу не визнавалося. “Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: “И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить...” Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії...”
Суспільство дуже швидко забуло, як призивало жінок на війну, як вони поряд із чоловіками служили у всіх видах військ. “У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Перемогу з нами не розділили. І було прикро... Незрозуміло... Бо на фронті чоловіки ставилися до нас чудово, завжди оберігали, мені не траплялося в мирному житті, щоб вони так ставилися до жінок. Крім добра, крім тепла ми нічого на війні не бачили. Не знали. А після війни? Я мовчу...”
Отже, у післявоєнний час жінки зустрілися не лише із невизнанням свого внеску, а й з осудом, ворожим непорозумінням. У вогні бойових дій стереотипи відступали, жінки і чоловіки були партнерами, кожен із яких самовіддано виконував свою роль. Та патріархатне суспільство чекало на чоловіків-переможців і було не готовим дивитися в очі жінкам, яких саме ж відправило на війну. Чоловіків усе влаштовувало у цій ситуації і вони не стали на захист жінок.
Невивчені уроки історії повертаються. Українські жінки, поряд із чоловіками, беруть участь у захисті рідної землі на сході Батьківщини. Минуло понад півстоліття, але й зараз вони змушені боротися не лише із ворогом, а й з гендерними стереотипами. Аналіз і розуміння гостроти гендерної проблематики теми “жінка та війна” майстерно, на високому художньому рівні піднятої Світланою Алексієвич, це наш шанс не лише засвоїти уроки минулого, а й не повторити їх у майбутньому.
