16 червня, 2019

Дівчинка vs патріархат (на матеріалі оповідання Валентини Мастєрової «сиродій»)

16 серпня 2018
1127

Кандидатка філологічних наук, літературознавиця. Гендерна активістка, тренерка, консультантка. Працює з питаннями гендерного аналізу літератури, гендерної чутливості медіа, гендерної рівності. Авторка поетичних збірок, посібників та літературознавчого дослідження „Сердечний рай”. Гендерні аспекти художнього світу Тараса Шевченка”.

У співавторстві з Аліною Ликовою.

Валентина Мастєрова авторка кількох збірок оповідань, етюдів, романів та повістей. Гендерна проблематика у творчості В.Мастєрової розгалужується подібно до мережива, охоплюючи усю різноманітність чоловічого та жіночого досвіду. У центрі оповідання “Сиродій” (збірки “На тому боці”, 2017) – доля маленької дівчинки, її відносин із матір’ю, родиною. Розповідь ведеться від імені доньки, яка дуже старається усім догодити, щоб заслужити любов, схвалення старших, але родина все ж до неї неприхильна.

Читайте також інші матеріали Юлії Гончар у спецрубриці Література:

В оповіданні авторка змальовує традиційну патріархатну сім’ю, де старші чоловіки (дід і батько) володіють владою і ресурсами. Інші ж члени родини отримують підтримку, виконуючи відведені їм гендерні ролі та відповідаючи очікуванням. Власне, старші сестри маленької героїні, цілком задоволенні своїм становищем, вони отримують від діда нове вбрання і гостинці від батька, чемно сидять у нього на колінах. Та маленька головна героїня не відповідає стереотипним гендерним очікуванням від самого свого народження і тому життя її в традиційній патріархальній родині є нестерпним.

Дівчинка не розуміє, що вона живе свідчення порушення її матір’ю патріархатних правил, свідчення любові до іншого чоловіка поза шлюбом. Попри постійні цькування та образи з боку найближчих людей, дівчинка по-дитячому щиро захоплюється мамою, родиною і не розуміє у чому ж причина такого ставлення. “Мама в мене дуже красива – всі у селі про це кажуть. Тільки боязка моя мама. Всіх боїться: і бабу, і діда, і особливо – тата, коли він має приїхати. Було розпік її дід, каже: “За який мені гріх на старості ще й байстрюка годувати?”

Водночас тата, який приїздить лише раз на рік, починають зустрічати ще за два тижні, стараючись, щоб усе було якнайкраще. “Дід коле порося, а баба й мама ковбаси начиняють, м’ясо печуть, хату білять. Дві мої старші сестри Таня й Світлана ходять, мов іменинниці. Усюди тільки й розмов, що про тата”. Усі одягають новий одяг, чепуряться, усі, окрім маленької героїні. “А мені так хочеться першою зустріти тата. Аж голова паморочиться, тільки соромлюся, бо дід плаття нового не купив і мамі ніколи мене перевдягти, ще й розчісуватись я тоді сама не вміла”.

У цьому протистоянні маленької дівчинки та дорослого чоловіка – родина обирає сторону чоловіка. Потерпає від постійних цькувань із боку своїх батьків і мати дівчинки. Але приймаючи сторону чоловіка і показово відмовляючись захищати доньку, підкреслено не помічаючи її, вона намагається повернутися назад у суспільно-схвальний контекст патріархату.

Матері не вистачає сил протистояти зовнішньому осуду і тиску, вона не заступається за свою дитину і вбачає причину своїх страждань саме у маленькій дівчинці. Рідний дідусь називає дівчинку “байстрюк”, бабуся звертається у середньому роді “воно”, називає “пришелепкуватою”. Але вся “провина” дитини лише у тому, що її батьки не були у формальному шлюбі, як того вимагає патріархат, що інший чоловік, з яким живе її мати, не приймає її. Маленька дівчинка, яка не мала жодного вибору, тепер повністю залежить від дорослих, які мають над нею владу. “А в нас і нема того байстрюка, бо тільки я та мої старші сестри”, щиро дивується дівчинка такому нерівному поводженню.

Її матір продовжує бути у шлюбі з батьком її старших сестер, який відвідує родину лише раз на рік. Хоч сама вона виглядає нещасливою, та баба й дід не підтримують своєї доньки, а приймають сторону чоловіка: “дід з бабою завжди дорікають мамі, що не вміла шануватися. Кажуть, що їй такого чоловіка Бог послав, якого вона й мізинця не варта”. Розриваючись від намагання усім догодити, мати доходить навіть до того, що намагається задушити дівчинку уночі. “А вночі прокинулась чогось, і сама не знаю, може, того, що мама дуже низько наді мною нахилилася. Руки в неї були гарячі-гарячі. Як узялася за мою шию, я аж крикнула, бо від них мені дихати не стало чим. Мама тоді впала на підлогу і билася об неї головою”.

Коли тато нарешті приїздив, дівчинка любила мовчки дивитися, “як татко красиво уміє їсти”. Та одного разу, їй так захотілося сподобатися йому, адже всі навколо намагалися догодити йому, що вона повторила почуті від сусідки слова про свіже молоко “Пхе, який той вонючий сиродій. А я от і не люблю сиродою”. У відповідь на дитячу фразу, чоловік кинув у дівчинку тарілкою з борщем: “Скалочка з тарілки вдарила у голову. Мама спочатку ухопила мене за руку й почала бити, а коли побачила кров – злякалася й заплакала. Мама поклала мене на полику біля печі й каже діду, що лікаря треба. А дід почав кричати, що мама хоче тата в тюрму. А баба каже, що я не здохну”.

Отже, навіть коли постало питання про життя і здоров’я дівчинки, лікаря не викликали, щоб не зашкодити чоловіковому статусу. “На другий день прийшла тітка Лисавета і сказала, що в міліцію заявить, бо дитину з’їдять у цій сім’ї. І заявила”.

Дівчинку забрали до лікарні, а потім дитячого будинку. Її ніхто з рідних не провідує, а вона й далі продовжує їх любити та чекати. “А я так хочу, щоб тато мене побачив. Я тепер не така: у мене й платтячко чисте, і волосся вже вмію сама заплітати... От коли б хто передав йому, що я дуже люблю сиродій, але тут немає корів і я вже забула, яке молоко в нашої Лиски…”

На кількох сторінках оповідання В.Мастєрова підіймає ціле кого гендерних проблем. Це й питання патріархатного культу чоловіка, який підтримується усіма членами родини, безумовне ставлення до нього як до божества. Описане очікування чоловіка схоже на підготовку до Великодня: білять хату, колють свиню, дістають святковий одяг.

Водночас, поведінку батька складно назвати відповідальним батьківством. Відвідуючи родину раз на рік, вся його турбота зводиться до тримання старших дітей на руках та гостинцях. З молодшою ж донькою, яку вважає не своєю рідною, поводиться байдуже і навіть жорсткого, забуваючи, що ця маленька дівчинка, жива людина.

Не менш важливою є проблема гендерного насильства у родині. Попри стереотип про те, що українська родина є втіленням щастя та затишку, В.Мастєрова показує, яким небезпечним може бути власний дім. Баба й дід чинять щоденне психологічне насильство над своєю донькою, обравши сторону чоловіка, вона ж у свою чергу – уже над своєю донькою. Дитина, яка виростає у такій родині, сприймає насильство до себе, як належне, адже вона не знає іншого відношення. Саме тому насильство у родині є надзвичайно болючою проблемою, що триває поколіннями. Родина – не завжди безпечна територія. Про це не прийнято говорити в українському суспільстві, але багато людей зазнають найбільше лиха саме у родині, найбільше болю – від рідних.

Маленька героїня не розуміє, чому її кривдили. Дитина не знає, що може бути інакше, вона готова терпіти, щоб залужити любов, схвалення чоловіка-батька. І лише сусідка зважилася заступитися за дівчинку, піти наперекір суспільним уявленням, про “верховенство чоловіка”, про “безумовну щасливість у родині”. Жінка обрала не загальні гендерні стереотипи, а порятунок життя маленької беззахисної дівчинки. І Валентина Мастєрова, підіймаючи такі гострі проблеми в своїх оповіданнях, можливо врятує життя інших, ймовірно, навіть уже дорослих дівчат і жінок, які відчувають постійний тиск суспільних та сімейних очікувань.

16 серпня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.