20 вересня, 2018

Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)

16 серпня 2018

Кандидатка філологічних наук, літературознавиця. Гендерна активістка, тренерка, консультантка. Працює з питаннями гендерного аналізу літератури, гендерної чутливості медіа, гендерної рівності. Авторка поетичних збірок, посібників та літературознавчого дослідження „Сердечний рай”. Гендерні аспекти художнього світу Тараса Шевченка”.

У співпраці з Валерією Рева.

Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.

Читайте також інші матеріали Юлії Гончар у спецрубриці Література:

“Кваплячись темними зимовими вечорами з телестудії додому”, постачає Мілена перед читачами. Саме цей момент об’єднує й два світи Мілени: дім та телестудію. Два світи, які існують у різних системах гендерних координат і провокують основний конфлікт внутрішнього світу героїні. Формальним містком між цими світами є телевізор. Ось і тут, перш ніж зайти до дому, Мілена заходить під каштани і відшуковує своє вікно, за яким працює телевізор, світиться “розмитою синцюватою плямою знизу на портьєрах”.

“Все було гаразд, поки Мілена працювала в службі новин, двічі на день з'являлася перед камерою з увімкненим в очах вологим сяйвом “о-яка-ра-дість-знову-вас-бачити”. На цьому етапі Мілена відповідала гендерним суспільним очікуванням і сама не провокувала конфлікту “вона ніколи не сваволила й завжди розфарбовувала новини саме тими кольорами, яких від неї сподівалися”. Однак мала внутрішню силу і внутрішній стрижень, тому “Мілени побоювалися, і навіть вважали за добру журналістку, тож якось десь в обшитих дубом кабінетах хтось узяв та й надумався дати їй власну програму. Отут воно все й почалося”.

Працюючи над новою авторською програмою, Мілена професійно й інтелектуально зростає. Водночас зростає її роль у суспільстві і збільшуються гендерні вимоги суспільства до неї. Намагаючись пізнати себе, у цьому процесі, Мілена весь час веде внутрішній діалог. Вона аналізує свою поведінку, переглядає свої програми, порівнює себе з іншими: “сумлінно дивилася авторські програми майже всіх колеґ”.

Однак попри те, що Мілена повністю віддається роботі і програма її отримує визнання, вона все ж почувається невпевнено без схвалення з боку чоловіків: чоловіка, режисера, директора. Директор, наприклад, “не виказав Мілені одвертого захвату, та бодай би й схвалення, чим нашу відмінницю Мілену вельми знесмілював”. Шукаючи підтримки у чоловіка, “Мілена з порога завела за директора – підвіз оце мене додому, і що ти думаєш – хоч би слово за вчорашню передачу, хоч би півсловечка, ні, я так більше працювати не можу”.

Водночас, жодного разу у повісті не йдеться про пошук жіночого схвалення. Відносини ж жінками у Мілени більшою мірою партнерські, “сестринські”, як їх називає героїня. Тоді як пошуки схвалення від чоловіків вказують на відносини підпорядкування характерні для патріархатного суспільного порядку.

Цей феномен, необхідності жінкам чоловічого схвалення, який демонструє Мілена, насправді є дуже глибоким культурним спадком. Він є наслідком тривалої культурної традиції, коли образ жінки оцінювався через призму чоловіка. Успішність жінки визначалася статусом її чоловіка, а жінки- без-чоловіка апріорі вважалися неуспішними.

У авторській програмі Мілена розмовляла з покинутими жінками. “Була горда з того, що допомагає всім тим жінкам перекраяти й перешити (ну принаймні перефастриґувати…) власне горе на такий фасон, коли його вже можна носити, деколи навіть і чепурненько”. Отже, Мілена намагається прикрасити, підігнати своїх героїнь під очікування, під суспільний стереотип.

Поступово і сама Мілена починає грати роль у гендерному театрі: “своїм осяйним голосом вона ворожила в діапазоні від заспокійливої чулости сестри милосердя (розкажіть, прошу, нашим глядачам і особливо глядачкам…) до гнівної низької хрипки солідарної сестри-войовниці (і ви все це стільки років терпіли?!)”

Все більше захоплюючись телегрою Мілена й сама перетворюється на штучний телеобраз. Героїня розуміє, що трапилося лише тоді, коли у образі екранної Мілени перестає пізнавати себе. Тоді тільки Мілена пригадує, що “починаючи програму, вона уявляла собі свій екранний образ якимось інакшим — теплішим, просвітленішим, чи що, такі ото щирі бабські посиденьки, що тягнуться в кухні ледь не до світа на раз ухопленій і вже не впущеній, кришталево-співучій ноті углибаючої душевної єдности”. Вона хотіла принести у програму “і ніжність, і біль, і гордість за мужню й мовчазну стожильність нашу жіноцьку”.

Разом із самоусвідомленням, Мілена раптом пригадує, що “в одній із найперших текстових заставок (потім кимось безслідно знятій) це називалося – допомогти-українській-жінці-знайти-себе-в-нашому-складному-часі, ну і що оце з того повиходило?”. Але склалося зовсім інакше.

Намагаючись виправити ситуацію, Мілена поспішає на роботу, але у телецентрі ніхто не пізнає справжню Мілену: “у коридорах студії на неї ніхто не звернув уваги, знайомі заклопотано мчали повз із невидющо виряченими очима”. Усім потрібен лише штучний образ – “екранна Мілена”.

Прийшовши до студії, Мілена бачить, як нова героїня-жертва іде на заклання під час ефіру. Лише зараз Мілена розуміє, що й сама стала жертвою життєвих обставин і вимог, які висуває суспільство до жінки.

Ніким не помічена, побачивши ситуацію у телестудії зі сторони, Мілена усвідомлює, як помилялася, підіграючи гендерно-стереотипним вимогам суспільства, кокетуючи з публікою, зовсім забувши, що спочатку вона мала зовсім інші наміри. “Я ж хотіла, що було інакше”, лише тепер згадує героїня і розуміє, як далеко відійшла від своєї мети, граючи в гендерному театрі, пропоновані їй ролі.

Самоусвідомлення спонукає Мілену залишити студію. Вона відмовляється від авторської програми, побачивши, що справжня вона залишилася в тіні свого творіння. Героїня поспішає додому, щоб бути нарешті собою. Однак справжнім ударом для стає те, що й чоловіку не потрібна “перед-екранна” Мілена. “Що? Хто? Ти хто така?” – скаженіє чоловік, коли Мілена, побачивши його захоплення “екранною Міленою”, бере пульт і вимикає телевізор. Він обирає телевізійний образ.

Мілені вдається зроуміти себе, себе справжню, відмінну від свореного штучного образу. Однак, і директор, і чоловік не хочуть бачити справжню Мілену і обирають “Мілену-екранну”. У відчаї, щоб знищити породжене нею створіння, Мілена вчиняє самогубство: “лезо сліпучо засміялося в телеспалахові відкритими зубами над заголеним передпліччям, а відтак з передпліччя заструмилось, і потекло, і навіть, здається, стало скапувати долі щось чорнильно-темне” і бреде геть від “свого погашеного дому з тим єдиним синюшно-підсвітленим вікном”.

Єдною можливістю здолати своє творіння, Мілена бачить у вбивстві творця – самогубстві. Поступово без підживки створені неї стреотипи слабшають, і лише Мілена оповідачка описує екзистенційно пережитий досвід, фіксуючи гендерну проблематику на сторінках повісті. “Перед-екранна Мілена” вбиває себе, але “Я, Мілена” як внутрішній голос Мілени залишається, і саме вона оповідає про жіночий досвід самоідентифікації та самопізнання. “Тільки Мілену я, власне, й пам'ятаю, тільки її одну, тим-то й кваплюся записати все як воно було… я, Мілена”.

Драматичне самоусвідомлення Мілени, демонструє наскільки нищівним для особистості може бути некритичне сприйняття пропонованих суспільством гендерно стереотипних вимог щодо жінок. Самогубство Мілени може трактуватися як символічний вихід за межі установленого гендерного порядку, деконструкція усталених гендерних очікувань.

Самоусвідомлення Мілени, за яке вона заплатила дорогою ціною, є важливим прикладом досвіду становлення жінки, уроком і застереженням проти бездумного сприйняття і копіювання пропонованих суспільством гендерних ролей і моделей поведінки. Мілена у повісті перестає бути культурною домінантою і перетворюється у простір для аналізу. Описаний авторкою досвід самоідентифікації головної героїні, привертає увагу читачів до відмінності між Жінкою як репрезентацією (Жінка як культурний образ) і жінкою як досвідом (реальною жінкою у процесі становлення).

16 серпня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.
Дівчинка vs патріархат (на матеріалі оповідання Валентини Мастєрової «сиродій»)
У співавторстві з Аліною Ликовою. Валентина Мастєрова авторка кількох збірок оповідань, етюдів, романів та повістей. Гендерна проблематика у творчості В.Мастєрової розгалужується подібно до мережива, охоплюючи усю різноманітність чоловічого та жіночого досвіду. У центрі оповідання “Сиродій” (збірки “На тому боці”, 2017) – доля маленької дівчинки, її відносин із матір’ю, родиною. Розповідь ведеться від імені доньки, яка дуже старається усім догодити, щоб заслужити любов, схвалення старших, але родина все ж до неї неприхильна.