28 жовтня, 2020

«Чекай, закрию двері»: як історія мами врятувала мене від зґвалтування і чому я розкажу її синові?

28 липня 2020
Марта Гавришко
Досліджую і розповідаю гендерні історії

Ніколи не забуду свого першого наукового стажування за кордоном.


Це була моя перша самостійна поїздка за межі України. Мені було 23 роки. Я була аспіранткою історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Він мав домовленість про співпрацю з Жешувським університетом. Завдяки клопотанню мого дбайливого професора я отримала можливість поїхати туди, щоб писати дисертацію.


Моїй радості не було меж. Я скрупульозно визбирувала необхідні документи, щоб отримати заповітну візу. Незламно вистоювала біля польського консульства, чекаючи своєї черги. Попри пекуче сонце, дощ, нахабство людей, які перлися без черги («мені тільки запитати») і недружні погляди завжди невдоволених тамтешніх охоронців.


І ось я вже у автобусі, який не їде, а мчить до моєї маленької мрії. Довге стояння на паспортному контролі привело до комунікативного голоду. Люди почали жваво спілкуватися. Виділявся молодий блондин, поляк, назвемо його Томек. І зовсім не тим, що мав надзвичайну вроду чи вишуканий одяг. Ні, він здавався пересічним чоловіком. Але яскраво і весело оповідав історію Жешува та інші цікавинки про місто. Ймовірно був місцевим. Здавалося, що Томек – частий пасажир у автобусах нашого маршруту, бо багато хто ставився до нього фамільярно. З ним говорили якоюсь кодованою для мене мовою про різні ситуації на кордоні і хитромудрі схеми перевезення цигарок та іншого краму. З його жартів сміялися.


Нарешті ми приїхали на вокзал. Надворі заходила північ. Виходжу з автобуса, розгублено тримаючи клаптик паперу з адресою університетського гуртожитку. Українка середнього віку, з якою я заприязнилася по дорозі, вгледіла мою безпорадність. І каже так по-материнськи: «Дитинко, бери Томека, він тобі допоможе. Він сам казав мені, що знає, де той гуртожиток. З ним не пропадеш!». З такою рекомендацією Томек виглядав найкращим супутником. Він по-джентельменськи взяв мою сумку. І ми рушили до пункту призначення. Заходимо у гуртожиток.


Дзвоню сонному охоронцю, щоб пояснити, хто така і чого прийшла. Беру ключі і ґречно дякую Томеку за допомогу. Але він наполягає: «Такій тендітній дівчині не гоже самій перти сумку по сходах». Йдемо далі. Усюди безлюдно і непривітно. Переступаємо поріг кімнати. Тільки хочу подякувати помічникові, як чую: “No to zajebiście!”. Такою «екстравагантною» була його реакція на інтер’єр. Він не ставить, а кидає мою сумку і судорожно бігає по кімнаті, на кухню і в туалет. Більше не пізнаю веселого Томека з автобуса. Ледь опановуючи свій жах, кажу, що втомлена і прошу його піти.


Але він, здається, мене не чує. Він наближається все ближче і кидається на мене. Намагаюся відбитися. Кричу, хоч не певна, що мене чують, бо іншої живої душі, крім охоронця внизу я не бачила. “Ty kurva, będziesz cicho?!”, – волає він у відповідь. «Що робити? Що ро-о-би-и-и-ти?!», – крутиться у голові. Наші сили нерівні. Томек як збуй під два метри. І скидається на розлюченого бика, який, щоправда, вміє говорити. Ні, не говорити, а брудно лаятися. Уява малює найгірший сценарій.


І тут я згадую історію своєї мами. Вона розповідала мені, як у підлітковому віці перехитрила свого сусіда, який намагався її зґвалтувати у неї вдома. Вона сказала йому: «Добре, чекай, закрию двері на ключ, щоб нам ніхто не заважав». І втекла! Зараз я повторила її досвід.


Пам’ятаю як бігла щосили по сходах і кричала охоронцю, чомусь українською, щоб допоміг мені. Коли ми разом піднялися в кімнату, Томека вже не було. Я не спала всю ніч, але зранку мусила збиратися в університет, щоб урочисто почати своє омріяне стажування. Пересилила страх і таки вийшла з дому. На місці зустріла призначеного мені наукового керівника. Знітившись, я лаконічно пояснила, що зі мною сталося і попросила познайомити мене з якоюсь жінкою, щоб докладніше поговорити. На що мій опікун, посміхнувшись, лише мовив: «Не переймайся, ти просто йому сподобалася».


Того вечора Томек прийшов під мої вікна і кидав у них камінці. Щось бурмотав незадоволено, чого я не могла розібрати. Так тривало пару вечорів підряд. І щоразу я думала чи варто мені викликати поліцію і чи хтось зможе мені допомогти. Решту часу я не ходила, а бігала в університет і назад. Ніколи не засиджувалася у бібліотеці. Вечорами вмикала телевізор, щоб не почути зловісного звуку камінців.


Тоді я не казала мамі, що сталося, щоб її не тривожити. І потім не казала, щоб її не засмучувати. Але зараз скажу: «Дякую, мамо!». Дякую за те, що поділилися своєю історією, яка врятувала мене від зґвалтування.


Я переконана, що про свій досвід сексуального насильства мами мають говорити не лише з доньками, але й синами. Невдовзі я розкажу своєму синові історію його бабусі і свої історії. Розповім для того, щоб на прикладі найрідніших йому жінок він задумався над тим, скільки насильства досвідчуть дівчата і жінки протягом свого життя і які глибокі травми воно спричиняє. Розповім для того, щоб почувши чергову історію постраждалої, він не підважував її правдивість, не висміював, не знецінював, а пропонував допомогу і підтримку. Розповім для того, щоб він сам не став кривдником.


Зараз же оповідаю синові історії про несправедливість до дівчаток і жінок. Історії, які його дивують, шокують, а інколи засмучують. Історії, що нерідко суперечать побаченому і почутому ним у садочку, у школі, на вулиці і в мультиках.


Чи розуміє восьмирічна дитина, про що мені йдеться показала недавня сімейна прогулянка. Перериваючи нашу з чоловіком розмову, син зробив несподівану заяву: «Я колись думав, що дівчатка гірші (?!) за хлопчиків. Ну… не такі розумні і сильні. Але мама каже, що це не так. Каже, що їх ображають. Вона каже, що її також колись ображали. Тому я буду дівчаток захищати».

«Чекай, закрию двері»: як історія мами врятувала мене від зґвалтування і чому я розкажу її синові?