8 
Шлях законопроєкту про реєстровані партнерства в Україні нагадує складну смугу перешкод. Від надій на швидке ухвалення у 2023 році до блокування в правовому комітеті та зміни стратегії на тиху адвокацію. Поки політики шукають вікно можливостей, тисячі українців живуть у правовому вакуумі.
Під час шостого Форуму союзників та союзниць «БАМ!» (бізнес / активізм / медіа) окрема панель була присвячена темі, яка вже кілька років висить у повітрі, але досі не дійшла до голосування в залі парламенту, – реєстрованим партнерствам. За ці роки змінилося законодавче поле, склад Верховної Ради, контекст війни, але незмінними залишилися тисячі пар, які живуть без базового юридичного захисту.
Під час панельної дискусії народна депутатка Інна Совсун, адвокатка Оксана Гузь, ветеран Олександр Деменко та представник ЄС Асієр Сантільян Лузуріага обговорили, чому це питання не можна відкладати «на потім», навіть попри війну.
«Вчора ти цивільний, а сьогодні військовий — і в тебе немає прав»
Найгостріше питання відсутності цивільних партнерств відчувається на фронті. Олександр Деменко, ветеран та оборонець Маріуполя, наголошує на абсурдності ситуації: люди, які захищають державу, позбавлені базових прав у цій державі.
«Учора ти цивільний, а сьогодні вже військовий — і ніхто не питає, чи готовий ти. Але найбільший абсурд у тому, що ті, хто воює, досі не мають елементарних прав, — каже Олександр. — У нашій спільноті вже близько 700 військових ЛГБТ+. Це геї, лесбійки, трансгендерні й небінарні люди. І вони кажуть дуже просту річ: "Ми хочемо партнерства не для романтики, а щоб мати право бути поруч, коли поранення, коли лікарня, коли похорон". І зараз ми цього права не маємо. Просто не маємо — і це ганьба для країни, яка тримається на своїх захисниках».
Олександр Деменко
Він підкреслює, що сьогодні партнер військового не може потрапити до реанімації, не має права розпоряджатися тілом загиблого, а державні пільги часто отримують родичі, які за життя могли навіть не спілкуватися із загиблим. Для військових камінг-аути стали формою адвокації: «Ми робимо камінг-аути, щоб стати видимими. Нас роками вважали "тими, кого в армії немає", але ми служимо, воюємо, проходимо полон».
Судові баталії: коли очевидне треба доводити роками
Поки закон не ухвалено, українці змушені виборювати свої права через суди. Адвокатка Оксана Гузь веде прецедентну справу Тимура Левчука та Зоряна Кіся про визнання їхніх фактичних шлюбних відносин.
Це шлях крізь бюрократичне пекло. Суди спочатку відмовлялися навіть відкривати провадження, аргументуючи це тим, що «в Україні немає такого факту».
«Але факт є – є двоє людей, які живуть разом, мають спільні обов’язки й хочуть мати ті самі права. Це реальність, яку просто відмовляються бачити», — каже Оксана Гузь.
Навіть після перемоги в суді першої інстанції, у справу втрутилася стороння організація під егідою «захисту традиційних цінностей», намагаючись оскаржити рішення, яке їх безпосередньо не стосується. Адвокатка переконана: це небезпечний прецедент втручання в приватне життя, і вирішувати такі питання треба не поодинокими судовими позовами, а чітким законом.
Оксана Гузь
“Поки в нас немає цивільних партнерств, кожному доводиться доводити своє право на елементарні речі: шукати адвоката, витрачати нерви й роки життя, пояснювати, хто ти і з ким живеш, доводити очевидне – що твій партнер є твоїм партнером. Це ненормально. Рівні права повинні бути для всіх, бо стать, гендерна ідентичність чи сексуальна орієнтація є у кожної людини, і від наданих іншому прав вони не змінюються. Це не «передається крапельним шляхом».” – додає Оксана Гузь.
Політична стратегія: «пробити скляну стелю»
Інна Совсун, авторка законопроєкту, відверто говорить про повільність системи. Перша версія законопроєкту «застрягла» у правовому комітеті, тому було обрано нову тактику: переведення дискусії в гуманітарний комітет, який відповідає за Сімейний кодекс.
Новий законопроєкт не охоплює всіх прав (наприклад, питання спадкування регулюється Цивільним кодексом і потребує окремих змін), але це необхідний перший крок.
Інна Совсун
«Це про скляну стелю: її треба пробити, а вже потім рухатися далі. Це довгий шлях, але він починається з того, щоб зрушити політичну плиту, яка лежала на цьому питанні роками», — пояснює депутатка.
Позиція ЄС: «Це не список побажань, це зобов’язання»
Асієр Сантільян Лузуріага з Представництва ЄС в Україні розвіяв будь-які ілюзії щодо можливості «обійти» питання прав людини у дорожній карті. Для Європейського Союзу реєстровані партнерства — це не про традиції, а про фундаментальні права людини та заборону дискримінації.
“Дорожня карта – це не список побажань Європейського Союзу. Це документ, який Україна сама ухвалила і взяла на себе відповідальність виконати. Ми моніторимо, ми дивимося на прогрес, але реалізовувати її – це обов’язок українського уряду та парламенту. І якщо говорити прямо: ця дорожня карта відкриває перший і закриває останній кластер переговорів. Тобто або вона впроваджена повністю – або рух далі неможливий,” — заявив він.
Асієр Сантільян Лузуріага
Представник ЄС підкреслив, що дорожня карта відкриває перший і закриває останній кластер переговорів. Якщо права людини не будуть захищені законодавчо, процес вступу просто зупиниться.
Що далі?
Учасники дискусії погоджуються: єдиний шлях – діяти.
«Це потрібно не європейцям, це потрібно українському суспільству. І якщо ми хочемо, щоб політики не боялися ухвалювати рішення, треба не вірити, що воно якось станеться, а робити: говорити публічно, пояснювати, розповідати історії, підтримувати тему в інформаційному полі. За ці 2,5 роки я бачу: ставлення депутатів змінилось. Може, без ентузіазму, але вони вже розуміють – ухвалювати все одно доведеться», — підсумувала Інна Совсун.
