Про авторку

Чи можна назвати просвітницю українською, якщо в її гімназії навчали жінок російською мовою? А якщо вона жила в Харкові в часи, коли викладати українською було заборонено? Хай там що ми вирішимо, залишиться факт — стараннями Христини освіту здобули понад 17 тисяч жінок. Дружина «олігарха», українофілка, схильна до «двоєдушія», талановита педагогиня прожила життя, схоже на запаморочливий роман, який варто прочитати уважніше.

Її називають першопроходицею в медицині: перша студентка-українка, відкрила приватну гінекологічну практику, видала книжку про статеве виховання — і все це у Львові 1920–1930-х років. Діяльність Парфанович така різнорідна, а масштаб такий колосальний, що доводиться визнати: Софія робила двіж і драйвила собою чужі двіжі скрізь, куди дотягувалася. Лікарка, просвітниця, викладачка, науковиця, громадська діячка. «Скромна медпрацівниця», як казала вона про себе. Якщо вона змогла так багато, ще й у кількох країнах і на двох континентах, то чи не може тепер кожна з нас робити те, чим справді горить?

Про кого пише українська література? Ким у ній виступають жінки — фоном для страждань і пошуків «головного героя» чи повноцінними персонажками? Хоча феміністична критика літератури існує з кінця 1980-х, сексизм став моветоном у літературному середовищі тільки після Євромайдану. Завдяки чому це сталося? Чому за останні п’ять років з’являється дедалі більше творів із гендерно нешаблонними героями й героїнями і, взагалі, статус-кво зсувається в бік доти неочевидних тез: жінка нікому нічого не винна, чоловік нікому нічого не винен, насильство — це насильство, а не щось інше, індивідуальна історія має значення й заслуговує на те, щоб бути розказаною й почутою. В деталях розбирається літературознавиця Ірина Ніколайчук.

Стереотип про те, що твори, які вивчаються в рамках шкільної програми з літератури, неодмінно мають чомусь вчити і якось виховувати (як і педагогічна настанова щодо того, що свідомість учня чи учениці – "чистий аркуш" чи "порожня посудина"), якимось чином дожив в Україні аж до 2018 року. Тільки нині крига почала бодай трохи скресати: інформація про оновлену програму та списки додаткового читання із зарубіжної літератури швидко поширилась у мережі та отримала чимало схвальних відгуків. Ну, скажімо, зарубіжку простіше реформувати – до цієї програми цілком правомірно можуть потрапити твори з будь-якої національної літератури, окрім української. А що робити з українською, яка "гірша", "відстала" і "в ній нічого нема" з того, що є в прогресивних західних?

Валер'янові Підмогильному (можна би довго згадувати про його заслуги перед українською літературою, але, ви ж розумієте, тут навряд чи для цього місце) з його ставленням до жіночих образів у власній творчості краще би народитися у Франції. Гідний продовжувач славних традицій Стендаля й Гі де Мопассана, у своєму найбільш знаному (слава шкільній програмі!) романі "Місто" він зображає шлях підкорення столиці талановитим і маскулінним до мозку кісток персонажем Степаном Радченком як завоювання сердець і ліжок одної за одною жінок-представниць чим далі, тим вищих прошарків суспільства.