5681 
Поки ви читаєте цю статтю, десятки (а може, й сотні) користувачок фейсбуку пишуть у постах і коментарях щось на зразок: «У 2021 році фемінізм не потрібен, у жінок уже все є, і ніхто їх ні в чому не обмежує!» Парадоксально, але абсолютно всі умови для того, щоб середньостатистична користувачка фейсбуку могла таке (або будь-що інше) написати, — це досягнення і результат діяльности феміністичного руху і феміністок у всьому світі. Так-так, разом із тим, щоб узагалі вміти читати й писати.
Ясна річ, освіта не гарантія успіху й щасливого життя, але шлях до них стає набагато простішим, якщо цю освіту таки мати. У 2021 році мало кого здивуєш фактом, що жінкам у всьому світі середня й вища освіта почала ставати доступною лише із середини ХІХ століття. Як і тим, що потребу в освіті для жінок усвідомлювали й озвучували насамперед жінки. Як і тим, що на шляху до доступної середньої й вищої освіти для жінок виникало безліч перешкод, і створювали їх спільноти, держави та установи, репрезентовані чоловіками. Тож чи здивує когось те, що доступ до освіти жінки в усьому світі отримали головно завдяки іншим жінкам — активісткам, які повсякчас озвучували і доносили потрібні меседжі, а там і вчителькам, просвітницям та очільницям навчальних закладів?
Можна тільки уявити, як важко це було — ставати першопроходицями в цій сфері, раз у раз стикаючись із несправедливою критикою, суспільним осудом та несприйняттям колег. Зате нині користувачки фейсбуку можуть писати свої пости й коментарі (а я — цю статтю), отже, півтора століття тому цим жінкам усе вдалося.
Христина Алчевська, одна з ключових фігур для жіночої освіти в Україні, — персона загалом неоднозначна. Одні джерела свідчать, що вона була конфліктною й жорсткою (а чи можна було інакше робити зміни і досягати чогось у сфері, за яку вона взялася?). Інші, навпаки, дорікають компромісом, на який вона свого часу мусила піти. Зупинимося на цьому докладніше, щоб і ви могли дійти свого висновку. Хай там як, саме ця жінка, крім того що представниця однієї з найвпливовіших українських родин зламу століть (так, назва міста Алчевськ зовсім не випадкова), стала однією з перших українських педагогинь, просвітниць і організаторок народної освіти. Саме вона півтора століття тому написала: «Кажуть, що у кожної людини буває свій “пункт божевілля”. Моїм виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок».
Дитинство і юність: підслухані уроки
Народилася Христина Алчевська (до заміжжя Журавльова) 16 квітня 1841 року в містечку Борзна Чернігівської губернії. У 1843 році її батька, Данила Журавльова, котрий учителював у повітовій школі, перевели на роботу до Курська — там і минули дитинство і юність роки дівчини. Про батька в пізніших спогадах Христина писала, що він був жорстокою людиною і, попри вчительську професію, ненавидів дітей. Пригадує, як він не раз підіймав руку на її братів, дівчат і жінок — кріпачок своєї дружини, принижував її саму. А от про свою матір, онуку молдавського господаря, Алчевська писала так: «Вона зробила те, що в старовину називалося mesallianse: донька заслуженого генерала, героя дванадцятого року (війни з Наполеоном 1812 року. — І. Н.), котра здобула блискучу освіту в Смольному інституті, мала чималі кошти й чудовий голос (навчаючись у Смольному, навіть кілька разів співала при дворі), вона принесла це в дар скромному вчителю, хоч той і був надзвичайної вроди й неабиякого розуму. Я обожнювала свою матір як істоту люблячу, пристрасну, яка мала світлий розум і дар “приваблювати серця людей”». Певно, донька бідного, але жорстокого й принципового повітового вчителя та делікатної й освіченої, але засліпленої коханням аристократки не мала шансів не вирости бунтаркою. І цей шлях почався для Христини з найраніших років.
Курськ. Друга половина ХІХ століття
Батько-вчитель, ясна річ, усвідомлював, що його дітям потрібна освіта, але, цілком очікувано, лише для хлопців. Не подіяли ні материні вмовляння, ні доньчині сльози: під час уроків з учителем, якого найняли для братів, Христина не могла перебувати в кімнаті. Дівчинка скорилася і протягом занять сиділа під дверима — в буквальному сенсі, уважно слухаючи, що відбувається по той бік. «Батько вважав абсолютно зайвим навчати мене, дівчинку, грамоти. Та мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи їхні уроки, і читала краще за моїх братів», — згадувала згодом Христина. І не лише читати навчилася, а й усі домашні завдання виконувала, зрештою, брати почали в неї списувати! Проте офіційну освіту, навіть шкільну, Христині здобути так і не вдалося: таланти, які у неї відкрилися, не те що не переконали, а навіть ще більше роздратували свавільного батька. Тож надалі самоосвітою дівчині довелося займатися потай.
Жага до знань вкупі з підтримкою матері виявилися сильнішими. Навчившись читати, Христина стала справжнім «книжковим черв’яком». Читала все, що тільки могла знайти в батьківській бібліотеці. Найбільше полюбила твори Тараса Шевченка (аж так, що, як сама зізнавалася, не раз плакала над його віршами), а згодом ще й почала влаштовувати імпровізовані читання для кріпаків і селян. Можливість із головою поринути в книжки допомогла Христині пережити перше велике життєве потрясіння — смерть матері (на той момент дівчині було 16).
Далі — більше: Христина почала відвідувати молодіжні літературні гуртки, де не раз обговорювали заборонену літературу і вели політичні дискусії, і віршувати, а 1859 року наважилася написати живому класикові — Алєксандру Герцену. На диво, класик відповів дівчині, і між ними зав’язалося таємне листування. У листах Христина не лише висловлювала письменникові враження від його творчости та ділилася своєю, а й викладала свої міркування про народну освіту (точніше, її відсутність), питала порад щодо організації недільних шкіл. У 1860 році вірші й статті Христини під псевдонімом «Українка» з’явилися на сторінках революційної газети «Колокол», яку Герцен видавав у Лондоні. І так уже сталося, що число цієї газети з публікацією Христини трапилося на очі молодому підприємцю Олексію Алчевському.
Газета «Колокол». 1859 рік
«Хлопець із двома класами школи»: знайомство з Олексієм Алчевським
Майбутній чоловік Христини, один із перших і найвідоміших українських бізнесменів та меценатів, батько-засновник цілого міста на Донеччині, народився 1835 року на Сумщині в родині бакалійника. Батьки змогли дати синові двокласну шкільну освіту та кілька років у Сумському повітовому училищі, і це заохотило амбітного й здібного хлопця. Не маючи змоги продовжити навчання, Олексій поринув у самоосвіту, читав книжки й газети і, зрештою, вирішив, як батько, піти в комерцію. У 1860 році 25-річний Алчевський переїхав до Харкова, де на позичені гроші відкрив чайну крамницю, справи потихеньку йшли вгору. У перші ж роки в Харкові Олексієві вдалося знайти й однодумців у царині українства — так виникло харківське товариство «Громада», що стало черговою ланкою в «русі громад» 1860–1870-х років. Природно, що молодий підприємець задумувався над потребою розширяти бізнес — та життєвих змін.
Суми. Друга половина ХІХ століття
Достеменно не відомо, що більше зачепило Алчевського — натхненні вірші чи полум’яні статті 19-річної «Українки». Та хай там як, він узяв у виданні адресу дівчини і написав їй. У листування з’ясувалося, що в Олексія й Христини надзвичайно багато спільного: обоє молоді й палкі, обоє амбітні і прагнуть творити зміни, та й ідеї українства (і творчість Шевченка) обом неабияк симпатичні. Тож обмін листами швидко переріс у роман, що протривав трошки менше ніж два роки. А вже 1862-й став для закоханої пари роком великих змін: вони вирішили одружитися, що означало для Христини переїзд до Харкова. Місто чуже й майже незнайоме обом, але тут було набагато більше шансів втілити всі амбітні плани, які назріли в Олексія і Христини Алчевських.
Олексій і Христина Алчевські. 1860-ті роки
Харків, товариство «Громада» та перша в Україні недільна школа для жінок
Молоде подружжя опинилося в дуже правильному місці в найправильніший час. На хвилі індустріалізації населення Харкова стрімко зростало ще з 1850-х років, одне за одним відкривались нові підприємства. Амбітний Олексій Алчевський, відкривши свій перший бізнес на позику, вирішив зайнятися кредитуванням. Засноване ним Товариство взаємного кредиту зрештою розрослося до Харківського торгового банку, який відкрився 1868 року, а потім до одного з перших земельних банків у Російській імперії. Не відставала й Христина, точніше, навіть трохи випередила чоловіка. Приїхавши до Харкова в травні 1862 року, вона вже восени втілила свою найпалкішу юнацьку мрію (на той момент їй 21 рік) — першу безкоштовну жіночу недільну школу в Російській імперії. І викладати в ній почала українською.
Христина Алчевська. 1862 рік
Як вдалося зробити це так швидко? Завдяки любові до української культури й хорошим зв’язкам. Олексій тісно спілкувався з харківським культурно-освітнім товариством «Громада» — українською інтелігенцією, яка захоплювалася народницькими ідеалами, зокрема просувала ідею освіти для народу. У різний час його учасниками були мовознавець Олександр Потебня, поет Василь Мова (Лиманський), письменник та історик Гнат Хоткевич. Згодом харківська «Громада» почала приймати гостей із Києва — літераторів і громадських діячів Миколу Вороного, Пантелеймона Куліша, Тадея Рильського та інших.
Долучилася до товариства й Христина, кінець кінцем подружжя стало одними з його очільників та меценатів. І чи варто казати, що ідею створення україномовної школи гаряче підтримали в «Громаді», ще й зважаючи на авторитет Алчевських у цих колах, який зростав прямо пропорційно до збільшення статків подружжя. Частина майбутнього колективу школи навіть погодилася викладати в ній безкоштовно. Заняття почалися вдома в Алчевських, і так було наступні вісім років.
Перший набір школи становив близько 50 учениць, серед них були представниці найрізноманітніших верств населення і професій: прибиральниці, продавчині, куховарки... Різнилися й «вихідні дані», насамперед вік учениць та рівень їхньої грамотности. Тож перше, що слід було розробити, — алгоритм розподілу їх на групи. Кожна учениця перед початком занять мала пройти співбесіду і вступне тестування. У школі існував віковий розподіл (малолітні — 10–12 років, підлітки — 12–15 років і дорослі — 16 років і старші) та розподіл за грамотністю (неписьменні; малограмотні, хто вміли читати, але не вміли писати, та письменні, яким треба було покращувати свої навички). Вивчали правознавство, фізику, хімію, географію, історію України, письмо й математику. Українську мову викладала сама Христина Алчевська за граматикою Пантелеймона Куліша.
З часом штат школи розрісся до понад 100 педагогів і педагогинь, з’явилася її «філія» в селі Олексіївка. У 1896 році збудували навіть окреме приміщення, яке спроєктував архітектор Бекетов і яке Христина Алчевська передала у власність школи (безпрецедентний тоді випадок). Та щоб цього досягти, в наступні роки «народній вчительці» і педагогині довелося піти на не один болючий компроміс.
Між Валуєвським циркуляром і Емським указом: компроміси
Першим каменем спотикання стало те, що недільна школа Алчевської від початку була фактично напівлегальною. Причин тому існувало дві — відсутність у її засновниці профільної освіти й права викладати та виразна орієнтованість навчання на українську мову й культуру. І те, і те не могло сподобатись імперському керівництву, тому заняття в школі відбувалися таємно. Авторитет Олексія Алчевського як впливового підприємця вберігав Христину і колектив школи від серйозних санкцій, але вже 1863 року існування школи в такому форматі стало загрозливим: 18 липня вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Це таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, яке, зокрема, повністю забороняло видання релігійної, навчальної і наукової літератури (залишили тільки художню) «малоросійською», тобто українською мовою, а також діяльність недільних громадських шкіл з українською мовою викладання.
Христина Алчевська постала перед складним вибором. Вона й раніше розуміла, що офіційний дозвіл на викладання — запорука дальшого існування школи, але, що гірше, щоб отримати цей дозвіл, треба було повністю відмовитися від української мови й україномовних підручників у стінах школи. І Алчевська таки вирішила, що потреба отримати базову освіту для жінок, які не зможуть отримати її в інакший спосіб, важливіша. І чи нам нині її судити?
У перші місяці 1870 року Христина Алчевська таки склала іспити і здобула право викладати. Це означало, що школу нарешті можна відкрити офіційно, що й зробили урочисто 22 березня. Христина Алчевська й на цьому етапі заручилася підтримкою громади: почесною попечителькою школи стала Ганна Вернадська, майбутня мати академіка Володимира Вернадського.
Учениці і педагогічний колектив недільної школи (Христину Алчевську обведено жовтим). 1870 рік
Станом на 1871 рік у школі навчалося вже 154 учениці і працювало 24 педагогині й педагоги, а навчання відбувалося з 10 по 14 годину в приміщенні Першого повітового училища. Школа стала простором для власних педагогічних експериментів і розробок Алчевської, що згодом ляжуть в основу чи не всієї системи середньої освіти в Російській імперії й Радянському Союзі. Зокрема, цікавим винаходом Алчевської були щоденники для учениць, але не ті, до яких ми звикли, — з домашніми завданнями й оцінками, а з персональними даними та фіксуванням прогресу кожної учениці. На думку Христини, такий щоденник сприяв «з’ясуванню ставлення вчителя до школи, до учениць і, зрештою, допомагав з’ясувати характер, здібності, індивідуальні особливості кожної учениці». Алчевська також активно студіювала праці з педагогіки та впроваджувала розробки, які їй здавалися найвдалішими. Так уроки доповнилися методами бесіди і пояснення, а граматику почали викладати звуковим методом (як це, власне, відбувається й нині). Фактично Христина Алчевська заклала підвалини структури шкільного уроку в сучасній українській школі.
Уже в 1870-х роках у школі з’явилася власна бібліотека. Книжки добирали дуже ретельно, на основі бесід з ученицями, а згодом навіть виникла окрема Комісія з розгляду нових книг. Наявність бібліотеки дозволила запровадити позакласні читання та обговорення прочитаного, що дуже припало до душі ученицям. А наприкінці 1880-х і в 1890-х роках Христина Алчевська підготувала до друку тритомний покажчик книжок «Что читать народу?», який — увага! — містить понад 4 тисячі рецензій, відгуків і анотацій на твори світової, російської й української літератури, написаних її колегами — педагогами й науковцями. І трошки — 1150 — написала сама Христина. Наприкінці століття покажчик було відзначено на міжнародних педагогічних виставках в Антверпені, Чикаго й Парижі, а нині він доступний онлайн.
Перший том покажчика «Что читать народу?». 1888 рік
Тут мусимо ненадовго покинути індустріальний Харків і перенестися на нинішню Луганщину, в село Олексіївка. Тут 1879 року, за три роки після ще одного імперського «закручування гайок» усьому українському у вигляді Емського указу (що передбачав уже цілковиту заборону української мови в культурному й публічному просторі в будь-якому вигляді), Христина Алчевська відкрила філію своєї школи. Цікаво, що з того вийшло.
Школа в Олексіївці і «двоєдушіє»
Треба ще розуміти, що недільні школи в Харкові й Олексіївці були далеко не одинокими освітніми проєктами Алчевських. Вони систематично жертвували кошти на діяльність безлічі навчальних закладів та ініціатив, як-от Гірничий інститут у Катеринославі (нині Дніпро), Харківський сільськогосподарський інститут, Сумська й Харківська публічні бібліотеки та багато інших. Кошти, що їх вдалося залучити завдяки Торговому банку і наступним бізнес-ініціативам Олексія Алчевського в гірничовидобувній й агропромисловій галузі (а сума в якийсь момент сягнула 4 млн крб., що в сучасному світі еквівалентно близько 400 млн доларів США), дозволили родині втілювати свої освітні й культурні плани в життя. Алчевські отримали вплив, кошти і визнання, але замість просто множити свої статки й насолоджуватися «красивим життям» у доступному на той час варіанті вони активно вкладали їх у розвиток та освіту громад. Наприклад, крім школи його дружини, фактично на кошти Алчевського було створено ще чимало навчальних закладів: гірниче училище в Катеринославі, комерційне училище і сільськогосподарський інститут у Харкові, низка шкіл.
Христина Алчевська й жителі Олексіївки. 1880-ті
Будівлю школи в Олексіївці звели повністю на гроші Алчевських, і Христина стала її попечителькою. Від початку школа задумувалася як однокласна і, за свідченнями очевидців, «більше нагадувала будинок культури, ніж школу». Олексіївка стала місцем, де народницькі й просвітницькі ідеали Алчевських якщо не розбилися вщент, то суттєво надщербилися об реальність українського села. Учнів ніяк не вдавалося привчити до дисципліни, прищепити їм бажання вчитися, і вчителі, які теж спочатку працювали в школі на громадських засадах, один за одним почали звільнятися. У 1887 році Христина Алчевська познайомилася з українським письменником, лексикографом і педагогом-ентузіастом Борисом Грінченком — і в ньому та в його дружині Марії, теж педагогині й перекладачці, вгледіла «рятівну соломинку» для Олексіївської школи. Алчевська запросила родину Грінченків до Олексіївки, виділила їм окремий будинок, встановила вчительську платню в 300 крб і ще 100 зверху та дала майже повну свободу у викладанні й наповненні уроків.
Борис, Марія і Настя Грінченки. 1890-ті роки
Про цей період життя родини Грінченків та спілкування їх із «патронами» Алчевськими, котрі проводили в Олексіївці майже кожне літо, добре відомо зі «Спогадів» Марії Грінченко, що їх вона видала під псевдонімом Марія Загірня. З цих мемуарів дуже виразно видно, як із часом змінювалися взаємини між Грінченками й Алчевськими. Скажімо, Борис Грінченко не надто задоволений умовами в Олексіївській школі, але його попервах дуже тішить прихильне ставлення Алчевської і її прихильність до української ідеї. Тимчасом Марія Грінченко в спогадах одразу ледь не прямо називає українство Алчевських шароварщиною і лицемірством, не раз висміює показну пафосність і помпезність самих Алчевських та «українофільських» заходів, що їх вони влаштовували в Олексіївці. Ці мемуари цінні ще й тим, що вони великою мірою вони віддзеркалюють ставлення сучасників до Алчевських та їхньої громадянської позиції — і тут справді було що критикувати.
Скажімо, в багатьох джерелах є згадки про те, що у своїй садибі в Харкові Алчевські, незважаючи на перестороги й заборони, 1899 року встановили погруддя Шевченка роботи скульптора Володимира Беклемішева. Фактично це був перший пам’ятник Шевченкові, бо статус і статки Алчевського, очевидно, дозволяли навіть таку конфронтацію з чиновниками. Гіпсовий бюст поета ще раніше прикрасив їхню олексіївську резиденцію. А ось як цю подію, що відбулася влітку 1888 року, описує Марія Грінченко: «Напередодні їх приїзду дід Бруско, що стеріг їх будинок, поставив у квітнику перед будинком чималий гіпсовий бюст Шевченка. Колись-бо, в початку 60-х років подружжя Алчевських було членами української Громади в Харкові, що складалася з 80 людей. Христина Данилівна в ті часи навіть ходила по Харкову в очіпку і в білій свитині. Але недовго побули вони в Громаді: “Убедились, что все это прекрасно, но уже мертво; и хотя еще не похоронено, но уже никогда не воскреснет”. І від колишнього “украинофильства” зосталася пошана до Шевченка та до його “Кобзаря”, ...ще зосталася любов до української пісні, та ще про Олексія Кириловича Христина Данилівна казала, що він “в душе и теперь украинофил”. Але це виявлялося хіба тим, що разів зо два, ходячи ввечері по садку, він і Христина Данилівна співали вдвох “Котилися вози з гори”». (Лишу за собою право не коментувати етичність висловлювань Марії Грінченко, але дозволю собі відзначити стиль «Спогадів» і порекомендувати їх за нагоди до прочитання).
Незважаючи на прихильність і заступництво Алчевської (одного разу вона буквально врятувала Грінченка від арешту: він отримав на олексіївську адресу кореспонденцію не на своє прізвище, а на псевдонім «Чайченко», що спонукало жандармів думати, що Грінченко має два паспорти), протиріччя між нею і подружжям Грінченків через «двоєдушіє», за яке вони їй раз у раз дорікали, тільки наростали. Школа, попри очікування Грінченків, офіційно так і залишилася «московською», хоча уроки Борис і Марія вели переважно українською. Це породжувало бурхливі суперечки між ними й Алчевською, у яких вони, втім, так чи так доходили компромісів наступні кілька років.
Різка критика Грінченка на адресу другого тóму посібника «Что читать народу?» теж неприємно зачепила Алчевську, але спонукала її взяти в третій том твори української літератури і 300 українських пісень. Та коли Грінченко, який в роки викладання в школі тісно спілкувався із селянами, в одному листі відкрито звинуватив Алчевську в лицемірстві, мовляв, ви ніби хочете для народу просвіти, а селяни працюють на вас по 15–16 годин і просто не мають на неї ні часу, ні сил, це стало причиною припинити співпрацю між Грінченками й Алчевською. Патронеса не приховувала, що лист її глибоко зачепив і образив (хоча конструктивних висновків вона з нього, очевидно, не зробила).
Згодом із Грінченкових «Листів з України Наддніпрянської» дізнаємося і про його дуже критичну реакцію на святкування 30-річчя діяльности Христини Алчевської: «Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському... Христина Алчевська мала щирий замір послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був — ренегатство, зрада».
У 1893 році на повітових зборах Олексіївську школу відзначили як зразкову, наголосивши, що це заслуга Бориса й Марії Грінченків. Та саме того року Алчевська поставила їх перед фактом, що вона розриває з ними домовленості, хоча рік ще не закінчився. Надалі жодних зв’язків з Алчевською Грінченки не підтримували. Навіть коли на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Харкові 1903 року Христина Алчевська підійшла до них привітатися, то «зустріла відповідь увічливу, але холодну». Та й решта інтелігенції з «великої України», присутня на відкритті, вітала Алчевських не набагато тепліше: схоже, що попри заслуги попередніх років, сучасники їм так і не пробачили «двоєдушність» і нездатність тримати проукраїнську лінію до кінця.
Будинок на Мироносицькому, великі надії та великі потрясіння
Хай там як, просвітницька діяльність Христини Алчевської тривала. Недільна школа в Харкові розросталася і вдосконалювалася. Ще 1885 року педколектив спільно підготував «Програми з усіх предметів навчання в Недільній школі для дорослих і малолітніх учнів». У 1890-х роках паралельно з посібником «Что читать народу?» Христина Алчевська взялася розробляти «Книги взрослых» — підручник для навчання дорослих учнів. У 1893 році кількість учениць школи перевалила за три сотні, вісім кімнат повітового училища для неї стали затісними, і Алчевська вирішила розширити школу, присвоїти їй статус гімназії та нарешті мати власне приміщення.
Закладання підвалин будинку гімназії (Христина Алчевська в центрі)
Проєкт будівлі доручили архітекторові Олексію Бекетову, а збудувати його вирішили в Мироносицькому провулку (пізніше вулиця Раднаркомівська, нині — Жон Мироносиць, 9). На будівництво витратили 50 тис. карбованців, а будівлю передали у власність школи — і це був один такий прецедент на всю Російську імперію. Ця школа проіснувала до 1919 року, її штат нараховував 100 вчителів, а закінчило її в різний час 17 тисяч жінок і дівчат.
Будівля школи в Мироносицькому провулку. 1890-ті роки
На той час Христина Алчевська — визнана й поважана педагогиня. До неї приїздять обмінюватися досвідом педагоги з усіх кінців імперії. Вона організовує освітянські виставки, літературні салони (у яких беруть участь, зокрема, Микола Вороний, Максим Рильський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь) та представляє школу на міжнародних виставках в Антверпені, Празі, Брюсселі, Парижі й навіть Чикаго. У приміщенні гімназії вона відкрила музей навчального посібника, де було виставлено підручники, таблиці, контурні карти й інші допоміжні матеріали. У 1896 році музей налічував 424 експонати, окремі з них були одні у своєму роді. Здавалося б, усе на своїх місцях — можна провадити просвітницьку діяльність і бути спокійною. Та саме в такі моменти стаються болючі злами.
Заняття з Христиною Алчевською в Харківській гімназії. 1890-ті роки
У 1899 році вибухнула економічна криза. Олексію Алчевському відмовили в державній позиці (дехто пов’язує це із «зухвалим» встановленням пам’ятника Шевченку). Давати раду з фінансовими труднощами родині дедалі важче. 7 травня 1901 року Олексія Алчевського знайшли мертвим на залізничних коліях. Обставини його загибелі не з’ясовано досі. Ця подія, звичайно, підкосила Христину Алчевську, але наступні 20 років вона й далі підтримувала діяльність школи та боролася з власними труднощами.
Пам’ятник Шевченкові в харківській садибі Алчевських, встановлений 1899 року
З 1902 року Алчевська активно друкувалася в періодиці: публікувала педагогічні праці (зокрема, «Полгода из жизни воскресной школы»), літературознавчі розвідки, доповнювала «Книгу взрослых». Крім того, вона почала чи то пак відновила, бо почала її ще в 19-річному віці, з отих юнацьких статей-відозв у газеті «Колокол», політичну діяльність. Того-таки 1902 року Христина Алчевська разом із донькою Христею стали членкинями Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок (Христя ж Алчевська була однією з 15 учасниць комітету, який керував організацією, що нараховувала кількасот, а згодом і понад тисячу жінок). Саме завдяки діяльності цього товариства 1917 року жительки Харкова фактично отримали активне й пасивне виборче право — раніше, ніж інші жінки в Російській імперії. У 1912 році Алчевська випустила мемуари «Передуманное и пережитое», звідки й маємо докладні відомості про її життя в різні періоди, про заснування й функціонування школи, зв’язки і побут родини Алчевських.
У цей період великою підтримкою для Христини Алчевської стали її діти, зокрема донька Христя, яка з 1903 року викладала в гімназії пліч-о-пліч із матір’ю, вела активну літературну й політичну діяльність. З 1915 року вдома в Алчевських відбувалися зібрання молодіжного літературно-політичного гуртка на зразок того, до яких свого часу ходила юна Христина, тільки дедалі частіше під проводом своєї наймолодшої доньки Христі. 1917 рік став ще одним великим потрясінням для Алчевських: на гастролях у Баку просто на сцені від менінгіту помер син Іван. Того самого року більшовики виселили родину Алчевських із власного будинку. Проте історія родини тривала й після смерти Христини Алчевської 15 серпня 1920 року.
«Шість талантів»: діти Алчевських
Родина Алчевських у повному складі. У центрі — Олексій Алчевський, Христина Алчевська; зліва направо — Іван (сидить), Ганна, Григорій, Дмитро, Микола; на колінах — наймолодша донька Христя. 1880-ті роки
Крім особистих досягнень і внесків, Олексій і Христина Алчевські виховали шістьох дітей, кожна і кожен із яких стали знаними митцями, фахівцями в обраній справі чи сфері. Найстарший син Дмитро став науковцем, кандидатом природничих наук. Іван уславився як оперний співак, тенор. За 16 років він виконав 55 оперних партій, найвидатніша з яких — Герман з «Пікової дами» Чайковського. Іван Алчевський виступав в Україні й за кордоном, у його репертуарі були твори Миколи Лисенка, Ярослава Степового, твори брата — композитора Григорія Алчевського, українські народні пісні. Микола й Ганна Алчевські присвятили себе педагогічній діяльності: Ганна викладала в Харківській недільній школі (і згодом у гімназії), а Микола писав посібники, зокрема створив перший україномовний буквар для дорослих. Згаданий щойно Григорій Алчевський став композитором, створив обробки українських і російських народних пісень, поклав на музику вірші Шевченка («Чого мені тяжко, чого мені нудно»), Франка («Безмежнеє поле»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною», «Стояла я і слухала весну»), своєї сестри Христі Алчевської («Конвалія», «Гей, на бій»). Зручно й, певно, не нудно було рости в такому колі!
Христя Алчевська (щоб вам більше ніколи не хотілося плутати її з Христиною)
Окремо хочу зупинитися на постаті найменшої доньки Алчевських, Христини, більше відомої як Христя. І не тільки тому, що її часто плутають із матір’ю. «Христя Христинівна» Алчевська — чи не найбагатогранніший талант з усіх шістьох молодших Алчевських. У дитинстві товаришувала з Настею Грінченко, в юності брала участь у літературних салонах матері поруч із живими літературними класиками, навчалася в Харківській гімназії (власне, материній), жила в Парижі, де вивчила французьку, а згодом викладала її в гімназії. У 1903–1907 роках активно друкувала свої вірші в журналах і газетах, а 1907-го вийшла її перша збірка «Туга за сонцем». Іван Франко, котрий, як відомо, мусив відкоментувати все, що відбувалося в той час в українській літературі, про дебютну книжку Христі висловився так: «Авторка якось так природно мимоволі рисує перед нами вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну та в основі більше веселу та артистичну... з тим усім у авторки видно талант і деякий розмах фантазії, та треба їй багато працювати над собою, щоб розвити ті задатки її природи». І молода поетка таки прислухалася: після цієї збірки в наступні роки вийшло ще 11, а разом із прозовими творами її загальний творчий доробок нараховує понад 4 тисячі творів.
Крім Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок, Христя була членкинею Українського товариства драматургів і композиторів, узагалі мала активну громадянську й політичну позицію, ясна річ, проукраїнську. А ще майже до кінця існування Харківської гімназії викладала там і, напевно, єдина з родини Алчевських уповні пережила і занепад гімназії, і крах сім’ї. На її очах помирають батьки й троє братів, а наприкінці життя (померла Христя 1931 року від серцевого нападу в неповні 50 років) вона залишилася фактично без засобів до існування. І хай яким сумним вийшов цей завершальний акорд, ця «гілочка» родинного дерева Алчевських справді квітуча. Чимало у її творчості наївного й епігонського (дуже вже вона надихалася доробком сучасників), але, гадаю, це ще один творчий спадок, який нам варто нині перепрочитати.
Висновок
На позір Христина Алчевська може здатися такою собі «мері сью» (тобто персонажкою, у якої все складається так неправдоподібно добре, що й не хочеться їй співпереживати), яка до того ж підтверджує своєю історією шкідливі патріархальні стереотипи. Ну, так, дитинство було не найпростіше, але ж потім зустріла правильного чоловіка (надихала його щосили, щоб він досягнув успіху), от і змогла стільки всього реалізувати, і жила, горя не знаючи, всім би так.
Проте Алчевські — це зовсім не історія про «він багатий, а вона красива». І Олексій, і Христина докладали неабияких зусиль, та ще й з дуже юних літ, щоб отримати те, що мали, і зрештою зробили безмірно багато не лише для себе самих, а й для української економіки та культури взагалі. Про Олексія Алчевського сучасна історіографія говорить як про першого українського бізнесмена західного типу, який великою мірою заклав підвалини того, як будується бізнес в Україні й нині (і якби ця традиція не перервалася в радянський час, хтозна якою була б наша економіка нині). Про Христину ж незмінно говоримо як про видатну педагогиню, зачинательку жіночої шкільної освіти й керівницю навчального закладу, за зразком якого зрештою почали функціонувати школи й училища по всій Російській імперії та в Радянському Союзі.
Проте і радянська, і сучасна українська та подекуди російська історіографія переважно оминають увагою суперечливі ідеологічні моменти. Російські джерела не раз називають Христину Алчевську «першою російською феміністкою-просвітницею», попри очіпки й погруддя Шевченка, а українські, навпаки, наголошують на Шевченкові й громадівстві та не дуже заглиблюються в спогади й листи Грінченків, уникають аналізувати, якою була Алчевська в усіх цих ролях — педагогині, попечительки навчальних закладів, поміщиці. А про це варто й хотілося б почитати більше.
Христину Алчевську, як і майже кожну персону, яка проявляється в публічному просторі, є за що судити й критикувати. Найпевніше, закиди Грінченків у «двоєдушності» цілком правдиві, але чи аж так багато було можливостей для іншого сценарію в той час? Та і її педагогічні методи, хай які інноваційні, не унеможливлювали надмірної часом суворости. Водночас правда й те, що 17 тисяч жінок на Східній Україні завдяки Христині Алчевській і її діяльності здобули освіту, розширили свої горизонти, зрештою, змогли більше.
І хоча Христина Алчевська справді могла жити, ні в чому не знаючи потреби, виховувати дітей і носити красиві сукні, вона все життя поклала на те, щоб утілити мрію маленької дівчинки, яка сиділа під дверима. Мрію, щоб жодна жінка, яка прагне здобути освіту, більше не мусила сидіти під дверима і щоб ця освіта стала доступною якомога більшій кількості жінок.
