Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні

Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе? З ким пов’язала вона свою долю і чи зреалізувала вповні свій творчий хист? Які її головні здобутки і втрати? І чи вдалося їй створити канон високої української кухні?

Пролог. Кинджал і три перстені

Химерна панночка з малиновими устами, у великому білому панамському капелюсі. Вона була зажурена і маломовна. Донька священика з провінційного галицького містечка, де й на початку ХХ століття панували старосвітські звичаї, вона була занадто добре вихована для того, щоб приймати знаки чоловічої уваги, коли не впевнилася у своїх почуттях...

Він дарував їй дивні подарунки: кубанський кинджал, знайдений у бою над Стрипою, і три перстеники — знак вічного кохання. Перстеники вона повернула разом із короткою, як постріл, запискою: «Не можу бути твоєю». Кинджал залишила собі. А все ж таки... Коли він удосвіта вийшов за ворота, своїми глибокими сірими очима пильно стежила з-за фіранки, як він відходив у невідомість.

Ця історія могла б стати прологом до великого — і так і не написаного! — роману, а могла б згубитися в непам’яті... Проте склалося геть інакше.

За який десяток літ та химерна панночка стала найвідомішою галицькою кулінаркою, авторкою справжніх бестселерів із куховарства й гастрономічної культури, які досі перевидають великими накладами. А гарячий хлопець, якому вона дала одкоша, став... її чоловіком. І ще багато ким став. Їй не раз доводилося проводжати його поглядом у невідомість.

Ольга-Марія Білевич на порозі батьківського дому в Буську. Бл. 1918 року

* * *

Хто вона така, ота панночка в білому капелюсі? Чому її ім’я не згубилося в забутті? І чому роман її (їхнього) життя так і не було дописано?

Ми знаємо її як Ольгу Франко, авторку знаменитої «Практичної кухні». Знаємо — і не знаємо заразом. Адже й досі часто-густо доводиться чути: «Дружина письменника Івана Франка була видатною кулінаркою!» Та це не про неї, бо вона не дружина, а невістка автора «Каменярів» і «Мойсея». Невістка, яка насправді, мабуть, жодного разу не бачила свого свекра наживо, лише на портретах. Вони розминулися в часі: у травні 1916 року Франко навіки спочив на Личаківському цвинтарі, а 1919 року вона вийшла заміж за Петра, наймолодшого сина письменника. Того четаря легіону Українських січових стрільців, якому колись так рішуче відмовила і з яким невдовзі пов’язала свою долю.

Ольга-Марія Франко з Білевичів

Її ім’я не згубилося в непам’яті, а все-таки немовби опинилося в затінку славетного прізвища. Була вона лише «пані Франковою» чи таки «пані Франко»? Лише дружиною свого чоловіка чи сильною і певною себе жінкою, якій судилося стати всім для своєї родини і зреалізуватися як самостійна творча особистість? Як проліг її шлях від примхливої панночки до статечної пані дому? І чи провадив той шлях її далі — до себе самої? Про все по черзі.

Попівна: аромати дитинства і юности

У розпал гарячого, спекотного літа наприкінці позаминулого століття в родині греко-католицького священика народилася дівчинка. Сталося це в Австро-Угорській імперії, у селі Вирові Кам’янецького повіту (нині Камʼянка-Бузький район Львівської области) 23 липня 1896 року, якраз у переддень пам’яти святої рівноапостольної княгині Ольги. Тож дівчинку, як і велів християнський звичай, назвали Ольгою. При хрещенні вона отримала ще й друге ім’я — Марія.

Свідоцтво про народження і хрещення Ольги-Марії Білевич

Ольга-Марія була четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї отця Теодора Білевича та Ольги з Базилевичів. Її дитинство минуло в селах Вирові і Побужани в колі великої священицької родини. Її мати, Ольга з Базилевичів, теж донька священика. Священиком був і стрийко (рідний брат тата) Михайло, зі священицької родини походила і стрийна Аделя. За священика вийшла невдовзі заміж найстарша сестра Анізія. Такі шлюби в той час характерні для представників духовенства і вважалися доброю «партією» для попівен.

Отож виховувалася Ольга в глибоко релігійному середовищі, де було заведено щонеділі ходити до церкви, відзначати свята християнського церковного календаря: колядувати на Різдво, пекти паски на Великдень, запрошувати гостей на храмовий празник і на іменини. Про цей період життя Ольги Білевич збереглося мало відомостей. Не знаємо, як ретельно вона молилася і як уважно слухала в церкві проповіді свого батька, але з певністю можна сказати, що саме з батьківського дому вона винесла оте замилування куховарством. Особливим чаром для неї, ще малої дитини, були знамениті приготування на кухні до Різдва, Великодня чи храмового празника, коли всі діти мали відповідальне заняття: чистили горіхи, вирізали з тіста медяники, накладали варення на печиво і потім вилизували його! А вся хата наповнювалася ароматами крухого печива, м’ясної печені, гострої вудженини (копченостей) та всіляких інших смакот.

Хай там як, а на цьому етапі її життя все вказувало на те, що їй теж визначено долю їмости (дружини священика). Тоді юна попівна про це ще не думала.

З 1911 року сім’я замешкала в невеличкому містечку Буську (за 50 км від Львова). Тут отець Теодор став парохом-деканом церкви Святого Миколая. А його донька Ольга навчалася в українській реальній приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича. Це був час, коли не всі батьки розуміли потребу навчати дівчат у гімназіях. Лише п’яту частину від усієї кількости учнівства Буської гімназії становили дівчата. І те, що серед гімназисток була наймолодша донька буського пароха, не випадково, адже о. Теодор — один із тих ентузіастів, чиїми стараннями і з’явилася в Буську українська реальна приватна гімназія імені Маркіяна Шашкевича^[1]. Він узагалі був людиною дуже діяльною і небайдужою: активний просвітянин і член Руського педагогічного товариства, він добре розумів потребу освіти для своїх краян. Можливо, тому що походив із родини сільських мельників і завдяки своїй наполегливості й таланту «вибився в люди», здобувши духовну освіту.

Теодор Білевич, батько Ольги-Марії

У вільні від навчання години дівчина захоплювалася модною тоді руханкою (фізичними вправами, гімнастикою), особливо їй подобався теніс («ситківка», як тоді називали цей вид спорту). Та найбільше Ольга-Марія любила експериментувати на кухні, творити алхімію нових смаків і дивувати рідних.

У жовтні 1911 року на відкритті пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся п’ятнадцятилітня панночка познайомилася з гімназійним товаришем свого старшого брата Олександра Петром Франком. Енергійний, добре виспортований юнак виявився сином знаного українського письменника Івана Франка. Того погожого осіннього дня вона зміряла його критичним поглядом, ввічливо усміхнулася і подала руку для привіту, зовсім не підозрюючи, що саме він стане її долею. Вихована на суворих приписах галицької добропорядности, була навчена не виявляти надміру своїх почуттів. Настільки, аж навіть сама собі не одразу зізналася, що їй таки подобається товариство того балакучого братового приятеля. Від часу їхнього знайомства пройде понад сім років до моменту, коли попівна скаже своє сакраментальне «так» і стане пані сотниковою.

За той час сплине чимало води. Перша світова війна перекроїть мапу світу. Зникнуть одні імперії, а на їхньому місці народжуватимуться інші. Смерть і руїна стануть головними ознаками тогочасного життя. Діти передчасно осиротіють, тисячі жінок овдовіють, а наречені так і не дочекаються своїх коханих...

З початком Першої світової війни Ольга Білевич утратила батька. Він захворів на тиф і 17 жовтня 1914 року помер. 28 травня 1916 року відійшов в інший світ і батько її коханого Петра — Іван Франко. А сам Петро воював у лавах українських січових стрільців.

Фото з автографом Петра Франка, що його він надіслав своїй коханій Ользі (Дзюні) Білевич. Бл. 1916 року

Вона ж уперто чекала звісток від нього. У вирі війни листи надходили так хаотично і нерегулярно, що вона не раз затерпає від невідання і лише тихо молиться, щоб її Петро повернувся живим. Картає себе за свою гордість і пильно вдивляється у вікно... А ще — іде працювати. У 1918–1919 роках Ольга Білевич викладала українську мову в жіночій школі в Буську.

І вона таки дочекалася. 4 лютого 1919 року парох села Полонична Михайло Білевич (рідний брат покійного о. Теодора) благословив шлюб своєї небоги Ольги із сотником, командантом летунського відділу УГА Петром Франком.

Свідоцтво про одруження Ольги Білевич і Петра Франка

Ольга і Петро Франки. Відень, 1920 рік

Перші місяці після одруження молода сім’я прожила в Красному. Якби це була казка, то на цьому історія попівни з провінційного містечка, напевно, закінчилася б. Залишалося б тільки додати, що «жили вони довго й щасливо». Та все було геть не так, як у казці, бо з одруженням історія Ольги Франко насправді тільки починалася.

Пані сотникова: дух і запах столиці

Шлюб із Петром Франком відкрив Ользі можливості й перспективи власної реалізації. Почувалася щасливою і відкритою до світу, вільною для реалізації своєї мрії, повною сил і відваги. На початку 1920 року Ольга Франко переїхала з Буська до Відня, до столиці колишньої Австро-Угорської монархії. Самої імперії вже не існувало, але традиції і дух епохи Габсбургів досі витали в повітрі, немов аромати віденського мелянжу й круасанів.

Про Відень того часу Дмитро Дорошенко згадував: «По рестораціях годовано дуже скупо, і щоб з’їсти добрий обід, треба було заплатити великі гроші. По крамницях ніде не видно було їстівних продуктів, таких як ковбаси, сир, хліб; за масло або за сало й згадувати не доводилось. Каву давали скрізь лише чорну, з червоним, нерафінованим цукром. Одинокий порівнюючи дешевий продукт був вино. Поза тим скрізь панував “Ersatz” і по каварнях непідроблену та нефальсифіковану подавали саму лишень воду, котра, як звісно, у Відні дуже добра й здорова. Але все-таки Відень бавився, як звичайно; театри, концерти, кіно, каварні були повні»^[2].

Навіть по війні Відень не втрачав свого шарму. Він залишався містом великої кулінарної культури. Тут, як ніде, повітря було насичено запаморочливим духом свободи.

Ольга Франко. Відень, 1920 рік

У Відні, тогочасній гастрономічній столиці старої Європи, Ольга отримала змогу фахово підійти до свого захоплення кулінарією, професіоналізувати своє хобі і матеріалізувати дівочі мрії. У цьому прагненні її підтримував і Петро (на той час дипломатичний представник уряду УНР). Тож пані Франкова записалася на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії). Напевно, саме тоді і зродився у неї задум зібрати найкращі рецепти й упорядкувати кулінарну книгу, яка зафіксувала б куховарський досвід українського народу. Натхненна цією ідеєю молода пані почала працювати. Амбіції авторки в той час виявляє анонс кулінарної книжечки «Кухня в таборі», що мала з’явитися тут-таки у Відні в новозаснованому видавництві її чоловіка «Франко Син і спілка» як четвертий випуск у серії «Пластовий книгозбір». Це видання так і не побачило світ, але свого наміру Ольга не покинула.

Петро і Ольга Франки з донечкою Вірою. 1924 р

Життя внесло корективи в мрії і плани молодої пані Франкової. Вона готувалася стати мамою. У травні 1922 року Ольга з чоловіком повернулися до Галичини. Якийсь час мешкала в селі Полоничній у своїх родичів, де в січні 1923 року народилася її старша донька Віра-Марія. А ще через два роки, у січні 1925-го, в Коломиї народилася молодша донечка Іванна-Олександра (в родині її лагідно кликали Асею). Разом із чоловіком Ольга-Марія виховувала доньок, активно займалася спортом, брала участь у крайових тенісних змаганнях серед жінок і навіть два роки поспіль, у вересні 1927-го та у вересні 1928-го, здобувала перемогу в парних матчах з великого тенісу^[3]. І звичайно, куховарила.

. Ольга Франко (шоста зліва) і її чоловік Петро (четвертий справа) серед гравців у ситківку (великий теніс)

Пані смаку: кухня як філософія

Хоча роль жінки-куховарки, здавалося б, дуже традиційна, але спосіб, у який Ольга Франко утверджувалася в цій ролі, дуже особливий. Вона була не просто куховаркою, а справжньою мисткинею високої кухні. І не лише стояла біля печі чи мліла над баняками, а піднімалася до рівня рефлексії, творчого мислення, ба навіть філософських узагальнень. Кухня стала її філософією буття. І це була не рутина, а творчість, не сірий побут, а високе мистецтво. Раптом кухня з узвичаєного простору традиції обернулася на простір модернізації, креативности й сміливих експериментів.

Кулінарія була для Ольги Франко не щоденною рутинною повинністю і не лише формою піклування про своїх найближчих, а й способом самовираження, улюбленим заняттям, яке щоразу окрилювало і наповнювало позитивними емоціями. Для молодої пані дому кухня стала місцем її творчости, територією її свободи і реалізації. Тож у коломийський період свого життя (1923 — липень 1930) «домова господиня» (саме так значилося в паспорті Ольги в графі, де вказували професію) наполегливо працювала над кулінарною книгою. У цей час Ольга Франко ретельно призбирувала і записувала рецепти старих і нових страв, випробовувала їх, перевіряла на власній кухні, запроваджувала в домашній стравоспис, частувала ними своїх рідних і знайомих, експериментувала зі смаками й інгредієнтами, упорядковуючи всі ці матеріали в книгу. Відтак 1929 року в коломийському видавництві «Рекорд» вийшла у світ велика книга рецептів пані Франкової «Перша українська загально-практична кухня».

Титульна сторінка книги Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» (Коломия, 1929)

Це було серйозне видання обсягом понад 500 сторінок, що, як сказано у вступному слові, мало на меті заповнити «болючу прогалину нашої практичної літератури»^[4]. Звісно, галицька кулінарна традиція не починалася з цієї книги. І слово «перша» в назві було радше вдалим маркетинговим ходом, що мав привернути увагу й заінтригувати читачів і читачок. Передвісницями цієї книжки були видання Леонтини Лучаківської «Домашня кухня. Як варити і печи» (Львів, 1910), Зіновії Клиновецької «Страви й напитки на Україні» (Київ–Львів, 1911). Майже одночасно з нею вийшли куховарські видання Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова» (Львів, 1928) та Віри Ящинської «Розумне харчування. Кухарська книжка» (Київ, 1928).

Водночас книга Ольги-Марії Франко вдало систематизувала й актуалізувала галицький кулінарний досвід у форматі ґрунтовного і практичного, особисто перевіреного порадника. Тож не дивно, що видання здобуло велику популярність і серед досвідчених господинь, і серед куховарок-початківок. Гарно проілюстрована зображеннями річкових і морських риб, їстівних і отруйних грибів, різних видів ярини (тобто овочів) і спецій, кухонного начиння, способів сервірувати стіл, книга містила понад 1400 переписів страв на всякий смак і будь-який гаманець. Книга пані Франкової пропонувала окремо стравосписи для вегетаріанців (тобто «безм’ясну кухню»), людей у часі недуги, вагітних жінок і матерів, які годують груддю, малих дітей.

Ілюстрації з книги Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» (Коломия, 1929)

Найбільше рецепти «Практичної кухні» відбивали «все найцінніше, головно з української та німецької кухні»^[5]. І тут ішлося передусім про австрійсько-український діалог кулінарних традицій, характерний для Галичини, яка довгий час входила до складу імперії Габсбургів. Водночас книга репрезентувала і властиву галицькій кухні мультикультурність, бо подавала страви й інших народів, як-от італійська печеня, флячки по-французьки, еспанська і голяндська підливи, зрази по-англійськи, печеня по-грецьки, яйця по-сербськи, литовський бігос, щупак по-жидівськи (цитата з книги за правописом оригіналу. — Прим. ред.), польські зрази та ін.

Саму ж галицьку кухню авторка мислила не як окреме явище, а як важливу частину кухні загальноукраїнської. Тут, очевидно, слід нагадати, що книга вийшла в період бездержавности України (її територію було поділено між Польщею, Румунією, Чехословаччиною й СРСР). Тому слово «українська», винесене в заголовок, не лише свідчило про високий рівень національної свідомости авторки, а й про її бажання об’єднати українців на тривкому ґрунті кулінарної культури. Отож у цій книзі природно сусідять галицький і київський борщі, закарпатська гарбузівка, харківська юшка, снятинська начинка, телятина по-коломийськи.

Ольга Франко з доньками Вірою й Іванною

Важливо також, що книга пані Франкової була не лише величезним компендіумом рецептів національної кухні, а й продовжувала традицію родинної кулінарії, засвідчуючи зв’язок поколінь і тяглість кулінарного спадку роду Франків. Її авторка володіла дивовижною здатністю запам’ятовувати смаки людей, яких любила і знала. Вона була не просто пані кухні (чи пані на кухні), а справжня пані смаку. Тож і її opus magnum — не тільки кулінарна енциклопедія, а й енциклопедія доброго смаку. І не лише смаку до добрих страв — смаку до життя!

Композиційної стрункости й концептуальної цілісности цій кулінарній книзі надавала і передмова, автором якої був чоловік Ольги — інженер Петро Франко. Це був доволі незвичний «хід конем» на той час. Бо ж панові дому не пасувало «пхатися на кухню», у, здавалося б, традиційно «жіночу» сферу. Та подружжя Ольги і Петра Франків руйнувало ці усталені гендерні стереотипи, демонструючи в такий спосіб принцип паритетности і взірець продуктивного подружнього партнерства — «дібраної пари». Цікаво, що це кулінарне видання містило також добірку куховарських дотепів, один із яких так і називався — «Дібрана пара»:

«Один: І як се ви радите собі, ти письменник — і жінка письменниця.

Другий: Бачиш, одного дня я варю обід, а жінка пише, а на другий день я пишу, а жінка варить».

Чи достеменно так було в Ольги і Петра Франків, напевне сказати важко. Хоча точно відомо, що Петро Франко часом підміняв дружину на кухні. Зокрема, дуже вміло смажив налисники, так що вони робили блискавичне фігурне сальто в повітрі й акуратно лягали знову на пательню.

Фрагмент експозиції їдальні в музеї Івана Франка у Львові

Сьогодні кулінарна книга Ольги Франко сприймається не лише як енциклопедія, а й як культурологічний і філософський трактат періоду міжвоєння. Її популярність визначили не тільки рецепти смачних страв, а й особлива філософія куховарства.

Епіграфом до книги були слова: «Порадник для усіх, що хочуть довго жити». Тобто це був практичний довідник не лише з куховарства, а й із довголіття! І більше як дев’яностолітнє життя його авторки — чи не найкраще підтвердження його успішности й ужитковости.

Холодильник, яким користувалася Ольга Франко

Промоція здорового харчування, що стала основою цієї книги, випливала з родинної філософії здорового способу життя. Хоча кулінарія була для Ольги Франко простором експерименту, творчої фантазії і свободи, вона все-таки застерігала: «Кухні не легковаж, але нею не одушевляйся!»^[6] У поєднанні з корисними практичними порадами — споживати їжу на свіжому повітрі, не їсти надто гарячого, не пересолювати, вживати замість оцту сік із цитрини, добре пережовувати й особливо «перестати їсти, коли ще міг би дещо з’їсти»^[7] (!) — ця книга відповідала на питання не лише ЩО їсти, але і ЯК їсти та чого НЕ їсти. Більш ніж промовисті міркування авторки про міцні напої. У розділі «Горівки» написано коротко і чітко: «не поручаю [тобто не рекомендую. — Н. Т.] сих напитків»^[8]. Натомість пані Франкова пропонувала замінити міцний алкоголь, скажімо, поживним квасом.

Ця книга надовго забезпечила Ользі Франко статус гросмайстрині галицького кулінарного мистецтва. На ній зростало не одне покоління господинь, котрі вважали її авторку кулінарною гуру і жінкою-легендою. Сама ж Ольга невдовзі відчула, що творіння її рук і розуму немовби не встигає за викликами часу, які дедалі сильніше обмежували політ її фантазії...

Пані директорова: присмак ощадности

У 1931–1936 роках Ольга Франко разом із чоловіком і доньками замешкала в Харкові, де Петро Франко як інженер-хімік і винахідник працював у Науково-дослідному інституті прикладної фізико-хімії та в Інституті молочної промисловости. Це були страшні роки, коли Ольга Франко стала очевидицею Голодомору. Звісно, сама вона і її сім’я як польські громадяни в тогочасній столиці УРСР не потерпали від голоду, бо жили у відгородженій зоні зі спеціальною крамницею для іноземців, яку охороняли солдати. А проте виснажені голодом немічні люди, опухлі діти, яких вона бачила щодня на вулицях Харкова, не залишали її байдужою. Потайки ділилася харчами з тими, хто їх потребували. І так нікому й не подарувала тих кілька примірників своєї книги, які привезла із собою. Доба сталінських репресій і терору гомерично реготала над її мистецтвом кулінарії...

Посвідка чужоземки Ольги-Марії Франко, що засвідчує право перебувати на території УРСР

Повернувшись із Харкова, Ольга Франко підготувала й видала ще одну кулінарну книжку під назвою «Всенародня кухня». Це видання вийшло 1937 року у Львові накладом Петра Франка. Було воно набагато скромніше і за обсягом, і за кількістю переписів. На відміну від «Практичної кухні», рецепти страв тут згруповано за порами року (весна, літо, осінь і зима) та часом дня (сніданки, обіди й вечері) і зорієнтовано на сімейне ощадне харчування. Такий підхід більше відповідав духові часу й тогочасним суспільним запитам. Прикметно також, що з приходом радянської влади на терени Галичини «Всенародня кухня» Ольги Франко, а також кулінарно-господарські порадники її чоловіка «Городина та її вирощування» і «Перерібка ягід та овочів» (Львів, 1939) потрапили в поле зору й інтересів Київського науково-дослідного інституту харчування. Радянські дослідники, очевидно, не раз послуговувалися цими виданнями, хоча імен їхніх авторки й автора воліли не згадувати.

Обкладинка книги Ольги Франко «Всенародня кухня» (Львів, 1937)

Лист від адміністрації Київського інститут харчування до Петра Франка від 23 грудня 1939 року

З осені 1939 року (від часу приєднання Західної України до УРСР) сім’я Ольги Франко несподівано для себе отримала великі преференції від радянської влади, найперше завдяки чоловікові — синові прихильного до соціалізму класика Івана Франка. За якихось півтора року (з жовтня 1939 до червня 1941) Петро Франко став делегатом Народних зборів до Москви й Києва, депутатом Верховної Ради УРСР, деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та першим директором новоствореного музею Івана Франка у Львові. Це був холодний прагматичний розрахунок радянського режиму, який ховаючись за маскою привілеїв, мав намір надовго осісти в Україні і використати її гідних людей для своїх цілей. Час був дуже непевний. Влада публічно говорила одне, а насправді всю свою силу спрямовувала на виявлення небезпечних для сталінського режиму елементів, переслідувала й саджала в тюрми тисячі безневинних українців і українок. Ольга і Петро Франки це бачили, але повороту назад не було. Втекти із «золотої клітки» не могли, та все-таки не сиділи бездіяльно.

Петро (в центрі) і Ольга (стоїть за чоловіком) Франки на мітингу біля могили Івана Франка на Личаківському цвинтарі 15 жовтня 1939 року. Ліворуч від Петра Франка стоять доньки Іванна (друга зліва) і Віра (перша зліва), праворуч від нього — діти його брата Тараса Франка Роланд (третій справа), Зеновія (друга справа), Дарія-Любомира (перша справа)

На свій страх і ризик Ольга Франко як дружина депутата допомагала жінкам «ворогів народу». Її добру душу з вдячністю згадували Ірина Радловська і Марія Струтинська, чоловіки яких перебували під арештом за антирадянську діяльність і сиділи в той час у тюрмах на Лонцького та в Бригідках. Попри так звану «неблагонадійність» цих жінок в очах радянської влади, Петро Франко як директор не побоявся взяти їх на роботу. Ольга ж передавала їм таємно виклопотані перепустки на побачення з чоловіками. Її образ «гарної, молодої ще білявки з тонким обличчям, незвичайно елеґантно вдягнутої» періоду 1940–1941 років змалювала згодом Марія Струтинська (відома також як письменниця під псевдо Віра Марська) у своєму романі «Буря над Львовом» (1952).

Ольга Франко (перша справа) в Музеї Івана Франка у Львові разом із працівниками Лідою Кедринською (в центрі) та Федором Кулечком (перший справа)

Ольга-Марія Франко (перша зліва) разом із працівниками Музею Івана Франка у Львові. Стоять зліва направо: Ольга Франко, Ліда Кедринська, Ася (Іванна) Франко, фотограф В. Пронь, Федір Кулечко, Віра Франко. 26 травня 1941 року

У той час Ольга Франко працювала в музеї Івана Франка: збирала матеріали для експозиції, часом їздила в пошукові експедиції, наглядала за ремонтом вілли письменника та облаштуванням прибудинкової території. Нерідко як «пані директорова» й заступниця директора Музею Івана Франка у Львові мусила спілкуватися з журналістами-сексотами, кадебістькими шпигами та іншими неприємними «типами», які регулярно навідувалися до музею відомого класика, вистежуючи «ворогів народу» і «буржуазних націоналістів». Один із таких візитів добре запам’ятався тогочасній працівниці музею письменниці Марії Струтинській, яка згадувала:

«Він [журналіст-сексот Коллін. — Н. Т.] заявляв, наприклад, дружині директора, яка відмовляла йому права шниряти по музею:

“Ольга Федорівна, про ваш музей погане говорять”.

“А що саме?” — питалася холодно вона. — “Говоріть ясно”.

“Кажуть, що у вас тут висить фото ворога народу, що книжки у вас якісь недозволені, що тут працюють петлюрівці”.

“Ви не турбуйтеся нашими фото та книжками, це річ Н[ародного] К[омісаріату] О[світи], якому ми підлягаємо. А що ще там кажуть — хіба варто це повторяти? От про вас кажуть, наприклад, що ви покрали якісь автомашини, що їздите сюди й туди, торгуєте одягом. А хіба це правда?..”»^[9]

Пані без пана: (не)солом’яна вдова

Початок Другої світової війни докорінно змінив плин життя Ольги-Марії Франко. Об 11 годині 28 червня 1941 року, саме в день народження її чоловіка, подружня історія Ольги і Петра Франків обірвалася. Того фатального дня радянська влада «евакуювала» Петра Франка в невідомому напрямку. Через кілька днів буде лише одна невимовно коротка телефонна розмова. «Я в Києві», — повідомив Петро Франко. Далі довгий гудок і пауза. Пауза тривалістю в усе наступне життя Ольги Франко.

Вона чекатиме і не втрачатиме надії. Оксана Сенатович у передмові до перевидання книги галицької кулінарки 1991 року писала: «Ольга Федорівна Франко прожила довге життя. Ще на своє 90-річчя готувала гостину для своїх рідних: дочок, внуків і правнуків. До 91-го року життя Ольга Федорівна варила і пекла, весь час чекаючи, що відчиняться двері і на порозі з’явиться її чоловік»^[10]. Одначе вона так ніколи і не довідалася, що сталося з її Петром. Найновіші документи з московських спецархівів з грифом «совершенно секретно» сьогодні свідчать, що Петра Франка було знищено на початку липня 1941 року^[11]. Проте тоді Ольга цього не знала. Не знала, чи мертвий він, чи живий. Почувалася солом’яною вдовою.

Ольга Франко біля вілли А. Увєри. Львів, зима 1940–1941 років

З утратою чоловіка Ольга втратила і велику частину себе. У свої 45 років була спустошена і вщент розбита. Її світ руйнувався.

У вересні 1941 року фашисти заарештували і відправили в централізовану тюрму на Лонцького її старшу доньку Віру. Ольгу як матір не раз викликали на допити, у її помешканні робили обшуки. Історія Віри Франко стала ще однією драмою розбитого серця Ольги Франко. Вісімнадцятилітньою дівчиною Віра Франко потрапила до німецького концтабору Равенсбрюк, а повернувшись додому, за іронією долі, 1946 року знову опинилася в тюрмі в Києві, відтак була засуджена на п’ять років таборів у Воркуті та довічне заслання в Сибіру. Додому вона змогла повернутися аж після смерти Сталіна 1953 року.

Віра Франко. 1956 рік

У старшому віці Ольга Франко зазнала ще однієї непоправної втрати, яку переживала невимовно болісно, — смерть улюбленої доньки Асі, яка відійшла 20 травня 1978 року після важкої онкохвороби. Материнське серце розривалося від болю й розпуки. Після цієї смерти, згадує її онучка Іванна Міліянчук, «ця сильна, строга, вольова жінка ураз змінилася, вона якось відразу стала стара, змучена і не та баба, яку я тільки що привела у лікарню»^[12].

Ольга Франко (у вишиванці) з донькою Асею, зятем Мирославом Галущаком та внучкою Любою. 1951 рік

Особисту історію Ольги Франко тісно вплетено в історію її подружнього і сімейного життя. Справді, неможливо розповісти історію цієї жінки, вийнявши її з контексту родини. Як неможливо розповісти історію її сім’ї, не вписавши її в історію України. Водночас сказати, що Ольга Франко була взірцевою донькою, дружиною і матір’ю, — це, мабуть, сказати занадто мало...

Пані дому: королева без трону

Майже півстоліття Ольга Франко прожила в радянському Львові. Випускниця вищих кулінарних курсів у Відні, мисткиня високої кухні опинилася в країні «общепиту» і всезагального дефіциту. У нових умовах кулінарна культура попередньої доби виявилася непотрібною і навіть неможливою. «Панська» кухня королівської Галичини поступилася пролетарським забігайлівкам совєтської епохи.

Ольга-Марія Франко

Вона так більше й не написала жодної книжки. Мало того, прийшло гостре усвідомлення, що її кулінарні секрети нікому не потрібні. Тож якось коли її доня гортала «Практичну кухню», захоплюючись її стилем і багатством рецептів, Ольга скептично похитала головою і промовила з гіркою іронією: «Кому то зараз треба? Що з того, що написано в тій книзі, сьогодні можна купити?» Вона почувалася окрушиною незворотно минулої доби. Хоча неймовірно тішилася, коли вдавалося до святвечірнього столу роздобути справжніх, «порядних» оселедців.

Та знову віднайшла простір свободи у своїй родині і на своїй кухні. Тоталітарна машина забрала в неї чоловіка, любов усього її життя, та вона зберегла за собою право бути вільною бодай там і бодай у такий спосіб.

Стаття з жіночого журналу «Нова хата» за 1938 рік про обов’язки пані і пана дому

Жінка, яка на позір перебувала в замкненому трикутнику горезвісних «трьох К» (Kinder, Küche, Kirche), віднайшла в ньому власне «я» і сенс життя. Парадокс: кухня, яка була «малою тюрмою» для величезної маси жінок протягом багатьох століть, в умовах «великої тюрми» радянського тоталітаризму стала притулком, оазою, територією персональної свободи і творчої самореалізації. І для Ольги Франко теж.

Кухня стала її маленькою фортецею. Вона не могла змінити правил гри у великому і чужому для неї світі, але могла тримати лад у своєму домі і на своїй кухні. Тут вона була королевою, нехай і без трону, і без корони. Бо тільки тут вона могла бути вповні собою.

Ольга Франко (сидить у центрі в окулярах) разом із родиною в Нагуєвичах

Ольга стала Великою Матір’ю (матріархинею) Франкового роду. Доля подарувала їй довгий вік: померла на 91 році життя 27 березня 1987 року (похована у Львові в родинному гробівці на 69 полі Личаківського цвинтаря). Ольга-Марія Франко діждала онуків, а їх у неї було семеро: Надія й Іванка — доньки Віри; Люба, Петро, Ірина-Орися, Адріана, Мар’яна — діти Іванни. Щаслива бабуся діждала і правнуків. Тішилася всім цим дітлахам невимовно, хоча й не показувала цього з виду. Онучка Іванна Міліянчук згадує:

«Завжди наша баба була для мене і, думаю, для всіх гарною, високою, дуже акуратною жінкою. Відколи пам’ятаю, мала сиве — зовсім біле волосся, гарно зачесане. Ніколи я не бачила її у шляфроці [халаті. — Н. Т.] чи капцях. Коли ми вставали, вона була гарно вбрана і зачесана. Баба рідко усміхалася, а ще рідше сміялася, і це був тихий, короткий сміх. Баба не любила пестливі слова, це теж передалося нам. Коли брала когось із дітей на руки, тулила до себе, але не сюсюкала, не любила, коли хтось говорив “бабуня” чи “бабуся”, казала: “Я — баба”. Деколи Петро говорив до неї “бабуня”, але це бабі не дуже подобалося».

Ольга Франко з Білевичів з онуками

Онуки стали сенсом її життя, наповнювали його радістю і щоденними клопотами. У 1957 році родина переїхала з вул. Снопківської в будинок на вул. Запорізькій, біля якого ріс сад. Справжній рай для дітвори. Із фруктів цього саду варила різні конфітури й мармоляди. «Решта, що було їй забагато, особливо аличу, роздавала сусідам. Мабуть, уся вулиця приходила за сливками. Яблука виставляла за паркан, щоб діти з інших хат не лазили через паркан, коли захочуть яблук», — розповідає онучка Іванка.

Сторінка з домашнього журналу «Наша хата» за вересень 1958 року з видом на будинок на вул. Запорізькій, на якій жила Ольга Франко з доньками і онуками. Головний редактор, автор матеріалів і художник — зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький

Для онуків готувала різноманітні смаколики, вміла догодити кожній дитині, бо перфектно знала кулінарні вподобання всіх членів своєї родини. У музеї в той час уже не працювала (хоча ретельно водила туди своїх онучат, щоб не забували свого коріння, щоб знали і пам’ятали, якого вони роду і чиї нащадки!), займалася винятково домашнім господарством та вихованням онучат. А проте ЯК займалася! Ось невеличка замальовка з життя Ольги Франко як бабуні і домогосподині в домашньому жартівливому журналі для дітей «Наша хата» (журнал виходив щомісяця в одному екземплярі, головним редактором і автором матеріалів був зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький (1914–1997)) під назвою «Наша Баба не працює!»:

«Кожного дня рано всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Дома лишається Баба, яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої Баби. Про те нам вдалося зібрати доволі точні й достовірні відомості.

Баба встає коло години шостої, коли ще всі сплять, сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити, рівночасно ставить варити каву, для Петруся манну кашу, Ганю [служниця. — Н. Т.] посилає на Поліклініку за діточим молоком для Орисі. Смарує маслом булку для вуйка Мирона, хліб для Асі, цідить через ситко молоко і подає сніданок.

За той час приходить Ганя, баба летить на базар. Деколи мусить бігти на Галицький базар, або Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів.

Починається варення обіду в двадцяти риночках. Борщ для вуйка Мирона [Мирон Галущак, чоловік Іванни (Асі), зять Ольги Франко. — Н. Т.] з малою фасолькою, ціджений без капусти, моркви і помідорів; борщ для тети Асі з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків; для Петруся — шницель; для Віри — густий борщ з обома сортами фасолі. Обід відносить бабці на Радянську [йдеться про матір Ольги Франко, яка мешкала на вул. Радянській, тепер вул. Винниченка, і про яку теж піклувалася відома кулінарка. — Н. Т.], і зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою на балет, а перед тим дати теті Асі підвечірок: чай з молоком, булку з маслом і з медом, Петрусеві — чорний хліб, Любці — чайочок.

В міжчасі покрикує на дітей, щоби були чемні і не галасували.

Пополудні Баба йде до себе нагору відпочити. За хвилю чути з долини голос вуйка Мирона: “Мамо, прошу мені налити чаю”. Баба йде на долину наливати вуйкові Миронові чай.

Там вже лишається варити вечерю. Вечерю треба також подати, бо ніхто собі нічого не візьме. По вечері скоро приголомшує дітей спати і знову йде нагору, щоби самій положитися. Нараз дзвінок. Це Віра пізно вернулася з міста. Баба йде відчиняти двері, бо всі інші вже сплять.

Так приблизно виглядає кожний день нашої непрацюючої Баби».

Сторінки з домашнього журналу «Наша хата» за липень 1957 року, присвяченого іменинам Ольги Франко. Головний редактор, автор матеріалів і художник — зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький

Так минали будні відомої галицької кулінарки Ольги Франко. Крім цього, вона неподалік від хати мала городець, на якому вирощувала всіляку ярину, бо ретельно дбала за якість продуктів, які мала споживати її родина. Тримала курочок, качечок та індиків. Готувала тільки сама, не любила, коли їй допомагали. Служниця могла виконати лише підготовчу роботу — помити й почистити, але страву готувала лише Ольга Франко. Щодня свіжу і смачну. Це була її стихія, її натхнення і її шедеври!

У неділю і свята Ольга Франко дуже любила, щоб на столі було щось солоденьке. Пекла його власноруч на той випадок, щоб мати чим почастувати гостя, якби такий раптом зайшов до хати.

«Пекла торти, любила цвібаковий з цитриновою масою, горіховий з кавовою, крутий з галяреткою, порічковою власної роботи і горіховою масою. Торти не мали бути високі, бо це міщанство, говорила баба, — свідчить онучка Іванка Міліянчук. — Прикрашала дуже гарно, переважно один край, гарно викладала горішки, райські яблучка, смажені за власним переписом, мандаринки чи порічки, це було дуже кольорове і гарне, а головне — оригінально. Залежно від свят пекла французькі тістечка з чудовим кремом; такого доброго крему я більше ніколи не їла, він був особливий, а може, як кажуть мої діти, голодне дитинство. Робила нуґат [десерт із збитих білків, заварених сиропом, і з горіхів. — Н. Т.] з горіхами в сам раз, не пересушений і не рідкий, обов’язково білого кольору. Крухі пляцки з яблуками чи крухий, политий чеколядою з горіхами. Дріжджове тісто, яке місила годину, було знамените. Пампухи — просто чудо! А паски чи просто булочки... Смакота! На кожен день теж було солодке, але переважно медівники посередині з горіхом чи бішкоптики до чаю».

Оцей смачний спогад про майстерність пані Франкової буде неповним, якщо не згадати й того, що любляча бабуся вміла неабияк потішити своїх онучат, бо пекла ще малесенькі кексики для ляльок з нагоди їхніх «уродин»! «Кексики були сховані нагорі в її чудовому креденсі; нам, дітям, вона давала по кілька, самому брати було заборонено», — згадувала онучка пані Іванка Міліянчук. Онук Петро Галущак назавжди запам’ятав смак кругленьких пухкеньких медяників із горішком усередині, якими пригощала його Баба. Була маломовна, не завжди могла говорити з дітьми відверто, але її кулінарія була промовистіша за будь-які слова.

Іменини Ольги-Марії Франко, що збігалися з її уродинами, були справжнім родинним святом, на яке сходилися всі — великі і малі. На свято Ольга-Марія Франко виймала з креденсу родинне срібло і вишукано сервірувала ним стіл, що мав бути застелений білосніжним обрусом (скатертиною). На скатертину акуратно ставила вазу зі свіжими квітами. Дуже любила гладіолуси, айстри, жоржини, бузок, які росли у її садку. У її кімнаті завжди стояв букет свіжих квітів.

Перша сторінка домашнього журналу «Наша хата» за липень 1957 року, присвяченого іменинам Ольги Франко. Головний редактор, автор матеріалів і художник — зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький

Усю себе віддавала родині, рідко відпочивала. Часом їздила з онуками до Косова чи в село Дори (нині у складі м. Яремче). Дуже любила такі хвилини на лоні природи. Любила ходити лісом і, як усі Франки, збирати гриби. На грибах зналася перфектно і завжди назбирувала найбільше.

У спогадах своїх онуків і правнуків Ольга Франко назавжди залишилася доброю бабусею, символом їхнього щасливого і смачного дитинства, хранителькою роду і кулінарних традицій. Образ, який вимальовується зі спогадів, що їх залишили про неї сучасники, — класичний взірець «порядної галицької ґаздині» — акуратної, зі смаком вбраної й охайно зачесаної, суворої в питаннях хатньої чистоти, стриманої й інтелігентної, дбайливої й ощадливої у веденні домашнього господарства, уважної у ставленні до рідних і привітної до гостей, господині, у якої завжди смачно пахне на кухні, у господі й на городі теж усе до ладу. Пам’ять про пані Франкову живе в душах не тільки її прямих нащадків, а й усіх тих, хто користалися з її переписів та послуговувалися її кулінарними книгами.

Ольга Франко зуміла зберегти і передати в спадок своїм нащадкам не просто рецепти смаколиків, а цілий пласт культури, цілу галерею смаків української кухні, смаків утраченої епохи, бо й сама вона була символом цієї епохи.

Епілог. Два листи і білий обрус

Коли він спав важким вояцьким сном, вона поклала йому під подушку листа. Це був, мабуть, найважчий лист у його житті. І не тільки тому, що в конверті, крім аркушика паперу з кількома словами, що обпікали, мов жар, лежали три перстеники. Просто той лист пробив його гаряче стрілецьке серце бойовим кубанським кинджалом. «Зранена гордість гнала його все дальше й дальше від пригоди до пригоди. Веліла шукати все нових небезпек, та все-таки стрілець, з печаттю любих уст на своїх і в коханні й ненависті, все мусів думати і згадувати любу примховату суджену»^[13].

Фото Ольги Франко, яке вона подарувала своєму чоловікові Петрові 5 червня 1931 року

\

А за якийсь час, по численних небезпечних пригодах і далеких мандрах, той-таки остовпілий четар триматиме в руках геть іншого листа: «Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

І він полетить до ясних очей тієї химерної далекої дівчини.

Стрімголов.

* * *

Ми достеменно не знаємо — і навряд чи колись знатимемо, чи все воно було так насправді. Історія кохання четаря УСС і химерної панночки в білому панамському капелюсі — лише уривчаста, пунктирна додаткова сюжетна лінія в історичній пригодницькій повісті «Від Стрипи до Дамаску», яку написав Петро Франко. Та що там лінія, — епізод, яких кілька абзаців. І міру їхньої автобіографічности не змога виміряти без методологічного лота, що мав би сягнути фактологічної тверді. Та наразі цей лот годі відшукати без надійних мемуарних, епістолярних і документальних джерел (досі, на жаль, не віднайдених), а мозаїку фактів розбито на окрушини, з яких складно зібрати повну картину.

Ми взагалі більше про неї не знаємо, ніж знаємо. Що вона почувала, коли із затишку батьківського дому подалася в широкий світ разом із сотником УГА, організатором галицької військової авіації? А коли він був у полоні? А коли мешкали разом у Бадені біля Відня чи в «червоному» Харкові під пресом сталінського терору? А коли він став деканом, директором і депутатом, а вона — його пані директоровою? І коли він востаннє її обійняв і рушив у невідомість у супроводі суворих чоловіків у формі НКВД?

Вона більше мовчала, ніж говорила. Маломовна панночка мусила стати ще маломовнішою жінкою, мамою і бабусею. Та ні, не бабусею, — Бабою. Життя навчило її суворости.

Вона промовляє до нас не так власним голосом (бо наразі не маємо доступних ні листів, ні щоденників), як скупими свідченнями з офіційних документів і нечисленних спогадів найрідніших.

Чи була вона жінкою, котра торувала нові шляхи? І так, і ні. Можливо, за якихось інших обставин, у якійсь іншій державі, у якомусь іншому житті вона стала би всесвітньовідомою шеф-кухаркою, гастрономічною критикесою чи власницею модного «мішленівського» ресторану. Або ще кимось. У неї було досить снаги і хисту, щоб стати тою, ким запрагнула б. Тою, ким хотіла. Та вона таки торувала один новий шлях. Це був її власний шлях до себе. Мабуть, таки найважливіший.

Шлях від химерної панночки в білому панамському капелюсі — до певної себе, владної і трохи суворої Пані Дому. Дому, у якому майже півстоліття вже не було її Пана, — він рушив у невідомість. А вона залишилася. І чекала його повернення — день у день, ніч у ніч, щохвилини, щомиті! За галицьким звичаєм застеляючи стіл білим обрусом.

«Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

Ні, вона була вже не Дзюнка. І не тільки пані Франкова. А таки пані Франко.

Ольга-Марія Франко.

Статтю проілюстровано світлинами і матеріалами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, ЦДІА України у Львові, приватних архівів родин Білевичів і Галущаків, родинних архівів Іванки Міліянчук та світлої пам’яті Надії Франко.