18 вересня, 2021

Світлана Ройз: коли накопичується легкість...

14 липня 2021
Поширити в Telegram
2180
Яна Сасіна

Психоаналітична психотерапевтка, журналістка. Сфера наукових інтересів — феміністичний психоаналіз, сексуальність, психоаналіз материнства, гендерні аспекти в психотерапії.

«Я хочу запропонувати вам теорію, це теорія пораненого цілителя.

Припускаю, що ми зціляємо інших за допомогою своїх ран».

Ролло Мей

За вікном 1980 рік. Популярні професії оператора ЕОМ, лікаря, вчителя і космонавта. Звернутися по психологічну допомогу — історія з далекого майбутнього. Можливо, ця п’ятирічна дівчинка теж звідти? Сьогодні вона говорить, що тоді, в дитинстві, їй снилося, чим вона займатиметься у свої 45. Сни були незрозумілими, але давали відчуття підготовки до чогось важливого, що проявиться пізніше. Вона пам’ятає ці сни й тепер.

За вікном 2021 рік. Світлані Ройз 45 років. Вона сімейна і дитяча психологиня з майже 20-річним стажем, яка подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання і яка називає себе «нічним жахом маркетолога», бо не пам’ятає, скільки всього видано її книжок (правильна відповідь — дев’ять). Цьогоріч у Світлани вийде ще п’ять книжок-практикумів для дітей, у яких буде порушено дорослі теми, наприклад, що таке смерть.

Світлана приймає у власній психологічній студії, навчає педагогів/-инь і психологів/-инь дитинознавства, консультує сценаристів/-ок дитячих програм на телеканалі «ПлюсПлюс» і веде колонку на сайті НВ. Разом із фондом «Крок за кроком» долучилась до розробки платформи розвитку дошкільнят НУМО (у партнерстві з ЮНІСЕФ) — це онлайн помічник у спілкуванні з дитиною віком 3–6 років удома або в садочку з виховательками.

Її блог у фейсбуці читають більше 90 тисяч людей, до неї щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. У 2018 році Світлана стала лауреаткою премії «Жінка України» і ввійшла до сотні найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». У 2021-му місце в сотні найвпливовіших Світлані віддав журнал «Новое время».

Світлана Ройз — одна з перших українських психологинь, хто вийшла з кабінету до широкого загалу і почала говорити про стосунки батьків і дітей просто й відверто. Вона не боїться публічно визнавати помилки у вихованні власних дітей і закликає не ідеалізувати батьківство й материнство.

Сни маленької дівчинки здійснилися. Пазл склався.

Сімейна історія

— Світлано, кажуть, що вибір професії дитячої психологині це спосіб допомогти своїй внутрішній дитині подорослішати...

— Є така версія, що перші 100 клієнтів у психолога — про нього самого. Насправді інші тисячі теж. Я багато думаю про те, як наш життєвий шлях, який, по суті, є історією власного зцілення, перетинається із сімейною історією. Де зустрічаються доля людини, родини, країни? Я вірю, що через кожну дитину, а в майбутньому і через кожну дорослу людину сімейна система шукає шлях до зцілення. Адже в кожної сім’ї власні рани, разом вони складають рáневу поверхню землі.

Моя сім’я пережила багато болю: єврейські погроми, репресії, Голодомор, війни. Водночас у мене були свої індивідуальні особливості, які я з раннього віку вчилася «опановувати». Це як у тому бородатому анекдоті: «Чим психолог відрізняється від свого клієнта? — Він почав раніше». Кожен симптом може виявитися Даром, інструментом для допомоги собі й іншим.

— Якою ви були в дитинстві і як це вплинуло на ваше професійне становлення?

— Я була дуже хворобливою дитиною з гіперактивною дзеркальною системою, інакше кажучи, з надзвичайно розвиненою здатністю до емпатії, із заниженим больовим порогом, синестезією. Я й досі часто думаю і говорю римами.

Робота з болем і психосоматика — мій живий досвід, а не сухі знання з навчальних курсів і книжок. Психологиня — це не численні сертифікати на стіні кабінету. Я шкірою відчуваю те, що відчувають гіперчутливі діти, і можу допомогти їхнім батькам зрозуміти їх.


Світлана Ройз у дитинстві з братом. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

У дев’ятому класі я боялася вийти до дошки. Мій тодішній дитячий і підлітковий страх публічних виступів важко уявити нині, коли я проводжу семінари для тисячних аудиторій. Тому коли тепер я готую дітей до виходів на сцену, я можу сказати їм щиро: «Якщо я впоралася, ви точно впораєтеся». І в цьому не буде ні дрібки фальші.

— Чи підтримували батьки ваш вибір?

— Коли я заявила батькам, що хочу бути психологинею, абсолютно закономірно, що їм із цим було непросто. Я перший гуманітарій у родині, хоча у нас усі пишуть вірші. Однак тато — енергетик, мама — економістка. Вони тривожилися і хотіли, щоб професія була «в руках». Як бачите, я вмію бути переконливою.

Я без кінця повторювала, що хочу бути психологинею. А тоді в Радянському Союзі був лише один психолог — Володимир Леві, автор книжок «Мистецтво бути собою», «Мистецтво бути іншим», «Нестандартна дитина». Їх приніс додому брат, старший за мене на шість років. Коли я читала ці книжки, годі було уявити, що Володимир Львович стане для мене вчителем, другом, частиною моєї професійної історії. Досі пам’ятаю, як уперше отримала від нього відповідь на мій лист.

— А як тепер складаються ваші стосунки з батьками?

—  Ми всією великою родиною дуже близькі. Під час першого локдауну я вперше з часів дитинства пів року жила з батьками. Ми всією сім’єю виїхали на дачу, щоб уберегти їх від можливого зараження. Ми намагалися адаптуватися одне до одного в нових дорослих ролях, вибудовували кордони — сімейні, домашні ролі та компетенції. Мені було надзвичайно цікаво спостерігати за своїми реакціями і тригерами.

А останній Новий рік у нас на дачі зустрічала вся сім’я: батьки, брат із дружиною, племінник з дівчиною, мій старший син із дівчиною, ми з чоловіком і донькою. І я ловила себе на тому, що це моя радість і величезний ресурс — збирати і бачити їх усіх разом. Це справді щастя, коли контакт із сім’єю відбувається з твого щирого щасливого вибору, а не з примусу.


Світлана Ройз. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

Мама для своєї внутрішньої дитини

«Я — один из взрослых, который все еще пытается удержать за косичку детство.

С каждой новой свечой на именинном торте это становится все труднее.

Меня уже никто не укладывает спать днем и не заставляет есть на обед манную кашу. (Правда, есть меня все еще заставляют — и я для вида сопротивляюсь.)

Но мне, как и тебе, часто приходится делать то, чего совсем не хочется.

И это грустное и непонятное слово НАДО расстраивает меня так же, как и тебя.

Я уже давно живу в мире взрослых, где, в общем, все очень похоже на мир школы,

песочницы или детского сада — просто он чуть больше,

как будто смотришь сквозь увеличительное стекло».

Світлана Ройз. «Чарівна паличка для батьків»

Як писав британський психоаналітик Дональд Вудст Віннікот, «психотерапія там, де перетинаються простір гри пацієнта з простором гри терапевта». Якщо клієнт не вміє грати, завдання терапевта — навчити його цього.

Студію Світлани Ройз ніби створено для гри, а сотні клаптикових янголів, привезених із подорожей і подарованих, здається, завжди не проти зіграти на твоєму боці. У цьому місці сили відбуваються не лише індивідуальні сімейні консультації. Сюди приходять на тренінги й семінари вчителі/-ки і батьки, щоб дізнаватися нове й щодня відкривати для себе світ своїх дітей. А почалося все з того, що вже доросла Світлана познайомилася з тією самою п’ятирічною дівчинкою, яка марила психологією.

— Психолог не перша ваша професія...

— Так, у юності я не лише навчалася й працювала одночасно, а ще й поєднувала дві освіти — на режисерку телебачення і психологиню. Починала із закадрової роботи на телеканалі, коли телеіндустрія в Україні робила свої перші кроки, — набирала тексти інтерв’ю, асистувала режисерові – була «подаваном». До речі, саме на телебаченні зустріла першого чоловіка, батька сина Михайла. Люди, з якими ми товаришували тоді, у 1993–1995 роках, — нині справжня телееліта.

У ті часи мене роздирали великі сумніви, чи ризикувати практикувати: психологиня без життєвого досвіду, лише з багажем знань — так собі затія... Тепер для роботи психотерапевтом/-кою обов’язкові особиста терапія і супервізії, а тоді я була від цього далекою.

Психолога/-иню передусім робить глибина власної терапії, сміливість подивитися у вічі внутрішнім демонам. Як глибоко ми опанували себе, так глибоко ми можемо супроводжувати тих, хто нам довірилися. Щоб працювати чесно, не використовувати клієнтів для власного зцілення, потрібна особиста робота зі своїм терапевтом. Щоб відстежувати свої контрпереноси, тобто усвідомлювати, що відбувається в терапевтичному процесі, потрібні супервізії. Усе це і є «техніка безпеки» психолога/-ині, якої треба дотримуватися, щоб виконувати принцип «не нашкодь».

Думаю, для того щоб людина легко дозволила собі практикувати, маючи за спиною лише багаж теоретичних знань, потрібно або страждати на синдром Даннінґа — Крюґера (гіпотеза про нездатність некомпетентних людей тверезо оцінювати свої сили й помилки. Прим. авт.), або ж володіти природною глибиною і безстрашністю. Мабуть, тоді я не мала ні першого, ні другого.

— Коли вдалося повернутися до дитячої мрії?

— Коли стала справді дорослою. Мій професійний шлях у психотерапії починався, звичайно, з підліковування і контакту з моєю внутрішньою дитиною. Поясню більше. За теорією транзакційного аналізу Еріка Берна, у нас є три найважливіші внутрішні частини — внутрішня Дитина, внутрішній Дорослий і внутрішній Батько (англ. Parent — мається на увазі спільна батьківська роль, а не татівство). Якщо ми дивимося на світ лише очима внутрішньої Дитини, ми інфантильні, залежні, схильні всіх обожнювати або знецінювати; ми весь час спираємося або підживлюємося. Якщо ми ототожнюємо себе лише з внутрішніми Батьками, то щодо себе ми або суворі критики, не здатні на гнучкість, чутливість і творчість, або вдаємося до протилежної крайности — гіперопіки.

У терапії ми знаходимо роль Дорослого — він перебуває в контакті з теперішнім моментом і всіма його ресурсами. У цій ролі ми можемо бути грайливими і пристрасними (дітьми), коли це важливо, або контролерами і відповідальними (батьками), коли це потрібно.

— Чи може внутрішня дитина бути джерелом ресурсів?

— Поясню на прикладі. Якщо уявити, що всі три ролі — такий собі комод із шухлядами, то ми — це вміст шухляди «Дитина», тобто те, що пов’язано з болем, тривогою, страхом, злістю. Але там же живе і радість, творчість, спонтанність і безпосередність. 

Повертаючи собі можливість відкривати цю шухляду, ми стаємо підтримкою самим собі. У ролі Дорослого ми впорядковуємо, перебираємо, чистимо, переписуємо, проводимо в цю шухляду світло — і ось те, що вже прояснено, усвідомлено, вилікувано, вже стає не тягарем, а нашою силою. Натомість, інфантильність — це коли ми провалюємося в шухляду «Дитина» під дією тригерів. Тому контакт із внутрішньою дитиною — це збереження чутливости й емоційности без відчуття болючої вразливости. І контакт з своєю творчою, дуже ресурсною і радісною частиною.


Світлана Ройз. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

— Як ці ролі проявляються у повсякденному житті і в роботі психотерапевтки?

— У транзактному аналізі є версія — інші звертаються до нас із ролі, яка доповнює нашу. Тобто якщо я дивлюся на світ з ролі Дитини, світ дивитиметься на мене з ролі Батьків. Тому «підрощування» своїх внутрішніх частин і підрощування суспільства взагалі — взаємопов’язані процеси.

Для мене клієнт(к)и — це ті, хто залишаються в активній позиції, бо роль пацієнта/-ки пасивна. Мені ж важливо, щоб клієнт(к)и брали відповідальність за своє життя, щоб ми були рівноправними. Пацієнт(к)и — це ті, за кого я беру відповідальність. Із клієнт(к)ами ми йдемо пліч-о-пліч.

Паралельно з особистою терапією я глибоко досліджувала духовні традиції різних народів. Не від високодуховности — мені потрібно було знайти методи, щоб упоратися з больовим синдромом. Десь на межі духовного досвіду і конкретних академічних знань народжується психотерапевтична майстерність. Зовсім недавно, буквально місяць тому, я вирішила пройти тест на толерантність до невизначености. При максимальному показникові в 60 балів, я набрала в результаті 63: за 20 років практики і власної психотерапії я міцно підлікувала свою тривожну дитячу частину.


Світлана Ройз. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

Психотерапія як служіння

Питання: який найцінніший інструмент психотерапевта?

Відповідь (і в цьому ніхто не помиляється): його власна особистість.

Ірвін Ялом. «Дар психотерапії»

— Як далася зміна професії у зрілому віці?

— Не можу сказати, що мій вік і стан тоді були зрілими. Пересідання з крісла клієнтки в крісло терапевтки відбувалося через особистісну кризу, через усвідомлення себе, через хворобу. Пересідання в прямому сенсі цього слова, бо я почала працювати в тому самому психологічному центрі, клієнткою якого спершу була. Хоча телебачення однаково залишилося в моєму житті, недаремно кажуть, що піти з телебачення неможливо. Щоправда, тепер я тут в іншій якості — консультую дитячий телеканал. Розуміючи процеси телевізійного світу, можу додавати в них психологічний складник.

Останні шість років Світлана Ройз — головна експертка дитячого телеканалу «ПлюсПлюс». Усе, що стосується власного виробництва, проходить її експертизу — теми, сценарії, образи. Завдання Світлани — перевірити контент, кольорову гаму, звукоряд за критеріями безпеки й користи для аудиторії. Один із проєктів телеканалу, «Корисні підказки», було створено у тому числі і за матеріалами семінарів Світлани.


Світлана Ройз дає інтерв’ю UNICEF Ukraine. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

Перші терапевтичні сесії у мене були з дорослими клієнтами. Звичайно, я дуже хвилювалася, пам’ятаю, як тремтіли ноги під столом. Далі стали приходити діти. Тоді я ще не мала сина. Думку, нібито неможливо працювати з дітьми, якщо не маєш дитини, або не можна працювати сімейним психотерапевтом/-кою, якщо не маєш сім’ї, вважаю безпідставною. Звісно, особистий досвід збагачує практику, але абсолютно не зумовлює. Я знаю психологів/-инь, які завдяки своїм кризам, своїм відкриттям і без власної сім’ї стають потужними провідниками.

Згодом я перейшла на роботу із сім’ями, тоді це було в новинку. Мені важливо було одночасно сфокусуватись на багатьох речах — подивитись не лише на дитину і на ставлення до неї, але й на розподіл ролей у сім’ї, у кому може критися заряд напруги, чому в дитини ті чи ті симптоми. Як виявилося, причиною можуть бути стосунки батьків, мами і няні.

— Як вам вдається балансувати між покликанням і необхідністю заробляти гроші?

— За 20 років роботи я жодного разу не давала реклами, навіть свій сайт не створила — працювала лише через «сарафанне радіо», і завжди щастило з клієнтами.

Марк Воронов, мій учитель, колись узяв з мене слово, що я не покину працювати з дітьми і не піду ні до кого в наймані працівниці. Ця розмова відбулася, коли я переходила від роботи в приватному психологічному центрі до власної практики (і я вдячна йому за ту обіцянку — багато разів я знаходила підтвердження в його побажаннях). Усе-таки центр — це бізнес-процеси, і хочеш ти чи ні, а маєш бути в них залученою.

Це був непростий період. Психологія існує на межі матеріального й нематеріального. Та при цьому вона для мене єдине джерело прибутку, тож я мушу щонайменше думати про те, як щомісяця платити за оренду студії. А проте в якийсь момент я вирішила, що не ставитимуся до своєї роботи як до бізнесу.

Це завжди підтримка балансу, адже психотерапія має бути супроводом, творчістю, а не просто способом заробітку, — я за цим дуже уважно пильную. Був у мене в житті момент, коли я відточила цю навичку пильнування. Я сама себе налякала. Мені треба було виплачувати дуже великий кредит, оплачувати синові школу. І ось я спіймала себе на тому, що дивлюся на клієнта і рахую, скільки він мені заплатить. Це абсолютно людське відчуття, але тоді це мене так налякало, що я зрозуміла: ніколи не дивитимуся на людей як на закривання дірок у моєму бюджеті.


Запис онлайн-курсу «Колошкільне дитинознавство» на порталі. «ЕдЕра». Фото з особистого архіву Світлани Ройз

— Чи доводилося вам переживати вигорання?

— У професії, у якій я... ні, не працюю — живу, вік — це цінність. Ти дедалі заглиблюєшся всередину себе, збагачуючи знання про себе з кожною новою людиною — клієнтом/-кою. Проте синдром вигорання мені дуже добре знайомий. З роками я зрозуміла, що такі моменти стаються, коли я ототожнюю себе з рятівницею.

Мені здається, психологи/-ні і лікарі/-ки засадничо схильні до ролі тих, хто рятує. І я часто запитую себе: з якої ролі ти зараз пишеш цей матеріал? З якої ролі ти задумуєш цей проєкт? Роль рятівниці — це, схоже, таке собі моє домашнє завдання на все життя, ще не вивчений урок.

Дочка питає: мамо, чому ти так багато працюєш? У мене лише одна відповідь: мені дуже цікаво те, чим я нині займаюся. Я побудувала своє життя так, що cама обираю процеси, у які вмикаюся, і проєкти, які ціннісно збігаються зі мною. Моя професійна ідентичність пов’язана зі служінням.

— Ви пов’язуєте психотерапію зі служінням?

— Є у мене одна історія про таксиста, яку я розповідаю на семінарах. Колись я сіла в таксі й одразу відчула себе дуже комфортно. Здивувалася. Таксист, який тимчасом завершував телефонну розмову, говорить до дружини: «Ти вже закінчила служіння? А я їду на служіння». Питаю його: «Ви зараз їдете на службу в церкву? — Ні, — відповідає, — я зараз на служінні». Тоді я зрозуміла, що всі ми — таксист(к)и. Я таксистка на внутрішній території, служу людям, які хочуть дістатися з відправної точки до місця, де почуватимуться щасливішими.

Служити не означає прислуговувати. Служити — це те, що йде від сили, а не від слабкости, не від честолюбства, не від необхідности доводити свою значимість.


Під час EdСamp в Одесі. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

Книги і діти

Світлана демонструє сотні нотаток на мобільному: замальовки, болванки, чернетки для тренінгів, статей, книжок. Каже, що працює швидко, адже тим, про що говорить і пише, буквально горить, залишається тільки перенести іскри на аркуш.

— Як ви почали писати книжки?

— Я зовсім не планувала писати книжки. Однак у якийсь момент вирішила створити методичку для батьків маленьких клієнтів/-ок, щоб поки я працюю з дитиною індивідуально, батькам було чим зайнятися.

Я тоді саме проходила навчальний курс і вирішила показати методичку своєму керівникові. Переглянувши її, він схопив мене за руку, щоб я не втекла, почав комусь телефонувати і казати: «До тебе підійде дівчина, це треба друкувати». Виявилося, він говорив із керівником видавництва «Ніка-Центр», де 2005 року і вийшла моя перша книжка — «Чарівна паличка для батьків».


Книжка-конспект із дитячої психології, що містить секрети, які допоможуть упоратися з дорослішанням, а ще пам’ятки для батьків і посилання на корисну літературу


«Чарівна паличка для батьків» у перекладі грузинською

Тепер я ставлюся до «Палички» з пересторогою, можливо, як і більшість авторок до своїх дебютів. Згодна з усім, що в ній написано, але сьогодні замість авторського дистанціювання я писала б її з позиції «Ми йдемо разом».

Другу книжку, «Де живе янгол», ми створили у співавторстві з колишнім чоловіком Олександром Корешковим – геніальним художником, який намалював для неї ілюстрації. «Янгола» я написала за півгодини, щойно повернувшись із поїздки. Ми з Мішиним батьком подорожували сакральною Індією з провідником, і там зі мною відбулося щось неусвідомлено важливе. Таке важливе, що коли ми ледь приїхали з аеропорту, я одразу сіла писати. І щойно поставила крапку, в мене розірвався на руці браслет із камінцями, які символізують планети Сонячної системи – ми купили його саме в Індії. Я негайно надіслала чернетку книжки своєму першому рецензенту, і він відповів: «Обов’язково публікуй і напиши таку саму для дорослих».


«Де живе янгол» — погляд на світ очима дитини і безцінні поради, як познайомитися з дитячими страхами та позбутися їх

Усього в мене вийшло дев’ять книжок, шість із яких перекладено українською.


Cвітлана Ройз. Фото з особистого архіву Світлани Ройз.

Розлучена психологиня

«Ребенки — удивительно ответственные и жертвенные существа.

Им не нужно, чтобы ради них мы что-то терпели, мучились,

только ради них сохраняли видимость уже исчерпанных отношений,

чтобы жертвовали своей реализацией и счастьем.

Ребенок (его подсознание) не может себе позволить быть счастливым,

если родитель не счастлив, ребенку важно,

чтобы у нас был свой собственный смысл жизни.

Чтобы ему не приходилось реализовывать то, что мы не успели или не смогли.

Ему важно, чтобы мы дали ему право на его собственную судьбу,

а для этого мы очень должны постараться быть счастливыми».

Светлана Ройз. «Практическое ребенковедение»

— Розкажіть про свій досвід розлучення і чи переживали ви критику оточення як «психологиня, яка не зберегла сім’ю»?

— Ви пам’ятаєте дослідження про те, що вважають щастям люди в різних країнах? В Україні щастя — це лише щасливі діти. Сумно і навіть небезпечно. Це означає, що ми не можемо прожити своє життя, ми з ним просто не в контакті. Як писав Ерік Фромм у «Мистецтві любити»: «Якби хтось узявся вивчати вплив матері, яка любить себе по-справжньому, він зміг би побачити, що немає нічого сприятливішого за прищеплення дитині досвіду любови, радости і щастя, ніж любов до нього матері, яка любить себе». Я тут тільки виправила б слово «мати» на «батьки».


Світлана Ройз. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

Психолог(иня) — це людина, яка усвідомлює, що відбувається, і чесна із собою. Для нас із першим чоловіком було непросто, але важливо чесно сказати одне одному: «У цих стосунках ми дали одне одному все, що могли. Дозвольмо собі бути щасливими».

Саша — художник, він продовжував ілюструвати мої книжки і після розлучення. Хоча малюнки до останніх книжок я створювала вже в співавторстві з іншими митцями, розумію, що Саша завжди відчував, що саме я маю на увазі, адже ми 12 років були разом. Він був свідком мого професійного народження і підтримував мене.

Розлучення для батьків — це не просто вихід зі стосунків, адже з них неможливо вийти, якщо у вас є дитина. Це збереження такого контакту, що дозволяє відчувати близькість, до якої готові обидві вже нові сімейні системи. У сімейній психології заведено говорити про зміни першого і другого порядку. Зміни першого порядку — коли просто переставляються люди, йдуть, розлучаються, переїздять. Зміни другого порядку відбуваються всередині кожного учасника/-ці системи. Саме вони ведуть до трансформації стосунків і нас самих.

Психолог(иня), напевно, — це людина, яка свідомо стежить у своєму житті за двома цими рівнями. Проте це жива людина, яка проходитиме свої кризи, але потім цей досвід зможе принести в роботу з клієнтами. До речі, коли я розлучалася, мій супервізор порадив таке: поки я проходжу власну кризу, не працювати із сімейними парами, щоб не «зберігати свою сім’ю» через них або не вносити в їхню терапію свій досвід розлучення. У той момент я працювала тільки з дітьми.

Звичайно, мені говорили все те саме — «тижпсихологиня», «що люди скажуть?». Я відповідала: так, саме тому я прийшла до цього рішення. Тепер у нас із першим чоловіком окремі щасливі сім’ї. Наш син має прізвище тата.

Досить хороша vs ідеальна

«Коли я бачу рекламу чергового “тренінгу” — “як стати ідеальними батьками”,

“як виростити слухняну / успішну / знамениту дитину,

я знову і знову мрію створити вакцину від цього вірусу ідеальности».

Світлана Ройз. «Практичне дитинознавство. Продовжуємо розмову».

— Чи стикаєтеся ви як мати і психологиня із суспільним тиском і вимогою бути ідеальною?

— «Тижмати» і «тижпсихолог» — вічні теми. Тільки ми нині живемо в добу бі-перентінг — нам важливо підключати і «тижтат» теж. Прийняття своєї неідеальности починається з моменту, коли вже згадувана внутрішня дитина раптом починає вірити, що її можуть любити і від неї не відмовляться, навіть якщо вона помилиться, вкакається, отримає двійку, забуде вірш, упаде в калюжу. Починається з того, що ми вчимося фокусуватися на теперішньому моменті, відстежувати свої домінантні типи реакцій (у всіх нас є улюблені домінанти звички розуму — агресивні, тривожні чи депресивні), пробуємо давати собі підтримку, вчимося домовлятися зі своїми критиками. А ще дозволяємо собі зайняти своє місце.

Знаєте, будь-який мій семінар і взагалі контакт із дорослими починається зі слів «Сядьте, будь ласка, зручно. Займіть місце на стільці так, ніби ви сидите на троні. На троні свого життя». Це звучить просто, але це справді важливе вміння, з якого взагалі починається віра в те, що у мене є СВОЄ місце і я маю право на власні потреби. І я займаю своє місце — мами. Не ідеальної. Живої.


Учасниці практикуму Світлани Ройз для батьків по роботі зі страхами. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

— А як узагалі вдається «домовитися» з внутрішніми демонами і критиками?

— Я й досі інколи почуваюся поганою психологинею. Робота з власними сумнівами в собі — історія на все життя. Є навіть така гарна легенда, що слово «сатан» перекладається як «сумнів», той, хто примушує нас сумніватися. Щойно ми наближаємося до «внутрішнього Бога» — до впевнености у своїй силі, компетентності, з’являються внутрішні сумніви, внутрішній сатана, критик. Можливо, саме це стимулює постійний розвиток?

Я довго вчилася розрізняти критику конструктивну і неконструктивну. Реагую на критику тих, хто для мене авторитети, приймаю те, що готова прийняти. Я також розумію, що за кожним агресивним випадом криється потреба, яка знайшла саме таке вираження. Це допомагає сприймати агресію менш персоніфіковано, менше ранитися. Хоча, звичайно, приємніше, коли говорять компліменти.

— Особисте зростання може спонукати критично оцінювати власне минуле. Чи бачите ви свої колишні помилки і чи шкодуєте про них?

— Питання про те, що я могла зробити краще, ставлю собі регулярно. От сьогодні говорили вранці із сином. Я сказала: «Знаєш, мені так шкода, що коли я тебе виховувала, у мене не було тих знань і того досвіду, тієї техніки безпеки, вмонтованої цільности, яка в мене є тепер». Я часто жартую про це в інтерв’ю: здається, у моїх дітей не лише різні татусі, а й матусі. Таке враження, що за ці 12 із половиною років я не просто прожила віковий цикл, а стала зовсім іншою мамою.

Нині я даю сучасним батькам знання про те, чого я точно не могла закласти у свого сина тоді. І він виріс прекрасним. Завдяки собі. І нашій любові. Неідеальній великій любові. Проте він тепер може взяти в мене те, у чому тоді я не відчувала своєї сили. У цьому моя печаль і моя мудрість. Хоча моє неідеальне материнство принесло свою користь. Коли мій син був маленьким і його не було з ким залишити, він їздив зі мною на тренінги й семінари. Я жартую, що йому вже час визначатися з напрямом психотерапії. Його досвід особистої терапії і обсяг знань наразі більші, ніж у багатьох практикуючих психологів/-инь.


Світлана Ройз із сином Михайлом. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

— Чи простіше стало з досвідом будувати стосунки?

— З Дашиним батьком ми дуже різні: він раціональний, я ірраціональна, — але коли ми починаємо жартувати, стає зрозуміло, що в нас однакова культурна прошивка. І наші стосунки з часом тільки глибшають. Ми пройшли крізь серйозні випробовування, і наші стосунки стали не просто глибшими, а й легшими. Знаєте, буває, що в стосунках накопичується важкість, а в нас накопичується легкість.

Світлана Ройз із чоловіком. Фото з особистого архіву Світлани Ройз

14 липня 2021
Поширити в Telegram
2180
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оля Геркулес: кухня відчуттів і спогадів
Сьогодні Оля — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Вона розповіла світові про українські кухні — ті, що їх називають літніми, — і про те, що на них готують. Коли спогади, антропологія і кулінарія поєднуються, виходять дива. Та спочатку українці довелося подолати перешкоди і знайти себе.
Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні
Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Ця постать довгий час перебувала в затінку чоловіка, Петра Франка. То хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе?
Олена Масалітіна: з освітою в серці
Фемінітиви, гендерна експертиза підручників, антидискримінаційний підхід в освіті — вибухове поєднання. Ще десять років тому увагу Міністерства освіти до феміністичних питань неможливо було уявити, а після Євромайдану вона стала реальністю. Звісно, не сама собою, а зусиллями Олени і її колег.