4392 
Сьогодні Оля Геркулес — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Її твори розкуповують десятками тисяч. За п’ять років після виходу книжки «Мамушка» її перекладено кількома європейськими мовами, сотні тисяч читачів у всьому світі тримають її на кухонній книжковій полиці та готують борщ і вертуту, печуть пиріжки, квасять капусту за її рецептами. Оля розповідає світові про популярні домашні страви українців, звичайні повсякденні наїдки, консервацію і закохує у них світ. Свій кулінарний блог, рецепти для «Ґардіан» (The Guardian), три бестселери, участь у програмах на Food Network — це все про Олю. Про неї пишуть іноземні медіа, вона бере участь у відомих кулінарних шоу і вчить готувати.
Книжки, які розповідають історії
«Я відчуваю, що моя місія — поширювати любов до української їжі, культури. У своїх книжках я пишу про те, що і як готували наші мами й бабусі, і про те, які вони щасливі, коли годують своїх дітей. Я ж намагаюся зробити це в більших масштабах».
«Mamushka»
Історія успіху почалася з виходом у світ її першої кулінарної книжки «Mamushka: Recipes from Ukraine & beyond» (2015, Octopus Publishing), яка не просто стала комерційно успішним проєктом, а викликала неабиякий інтерес та жваве обговорення в середовищі гастроекспертів і серед читацтва.
В українських медіа цю книжку одразу охрестили виданням про «українську кухню». Саме так я вперше почула про Олю Геркулес і її книжку. На той час, 2016 року, я вже займалася винятково гастрономічними дослідженнями, разом із чоловіком Артемом вечорами розробляла структуру й рубрики сайту їzhakultura, а із самого ранку мчала в бібліотеку імені Вернадського, в Інституту рукопису, в архіви ІМФЕ у своїх наукових гастрономічних розшуках. Тому щойно почувши про видання українки з Лондона, я негайно замовила його через Амазон. Відчуваючи брак розмов, публікацій, книжок про українську кухню, «Мамушку» я чекала несамовито. Та коли почала гортати книжку, то розгубилася: я чекала на хрестоматію української кухні, переді мною натомість — розповідь авторки про її родину, смаки й історії через страви та рецепти. Це не ідеалізована ода українським кулінарним традиціям чи конструювання образу української кухні, а щира, з присмаком ностальгії розповідь про побут і рецепти другої половини ХХ століття. Мені знадобився не один місяць, щоб прийняти, переосмислити і полюбити цю книжку. Навіть більше, ця книжка підштовхнула мене до роздумів над трансформаціями нашого недалекого кулінарного минулого й інтелектуальні пастки, які ми іноді вибудовуємо у своїй голові.
Того самого року книжка отримала нагороду як найкращий кулінарний дебют — Food&Drink Awards 2016 від найпрестижнішого магазину «Фортнум і Мейсон».
(Fortnum&Mason Food&Drink Awards 2016) / Fortnum & Mason Award
Досягнути такого ефекту у видавничому англійському, американському, європейському світі надзвичайно складно, адже ринок кулінарних книг щомісяця поповнюють десятки нових видань. Однак видавці зі США, Австралії, Канади, Німеччини, Нідерландів, Польщі, Бразилії, Литви, Італії в перший же рік зацікавилися книжкою і видали «Мамушку», яка де-факто є збіркою домашніх рецептів мами Ольги Гребенюк та бабусь Олени Мардаренко й Віри Паскової.
Мама Олі зі своєю мамою
Для покоління, чиє дитинство припало на 1990-ті роки, слово «мамушка» може бути знайомим — це кумедний танець у фільмі «Сімейка Адамсів». У родині Гребенюків діти, Оля і її старший брат Олександр, почали жартома кликати свою маму «мамушкою». У ті часи перші серіали, яскрава реклама й мультфільми вражали, запам’ятовувалися та породжували масу жартів і фольклору. Пригадую, після однієї реклами розчинного напою в школі і вдома, заварюючи чай чи просто наливаючи води в склянку, ми майже завжди примовляли «Просто добав води». А нечувані доти імена з бразильських серіалів перекочовували з телеекранів в українські сім’ї.
Та повернімося до книжки, секрет успіху якої, очевидно, не в назві, а в атмосферних світлинах та в розповіді про свою родину через добірку рецептів, а також у вивірених рецептурах, які дають бажаний результат. Поява «Мамушки» припадає на часи, коли новини про Україну регулярно з’являлися в рубриках «breaking news». Уявіть, тоді ж таки світ може побачити Україну і через кухню, затишні світлини, на яких родина зібралася за спільним обідом на природі і всі ось-ось візьмуться куштувати юшку із щойно спійманої риби. І ця розповідь — від авторки, яку англомовна аудиторія вже знає з регулярних дописів у «Ґардіан».
Особливо добре книжку сприйняли в Польщі. Оля ділиться враженнями про спілкування з читачами:
«Люди просто приходили зі слізьми на очах і дякували за книжку, яка повертала їх у минуле, дозволяла згадати свої родинні історії смаків і побуту».
«Kaukasis», «Summer Kitchens»
Наступна книжка — «Kaukasis The Cookbook» (2017) — страви з Грузії, Вірменії, Азербайджану, Росії і Туреччини. BBC Good Food називає «Kaukasis» приголомшливою книгою, у якій кожен рецепт — це окрема історія, що перетворює її на захопливе чтиво. Тато Олі якийсь час жив у Баку, тому інтерес до Азербайджану викликано родинними історіями й емоційними зв’язками з країнами Кавказу.
Нарешті, наполегливість і неймовірна відданість улюбленій справі дали життя третій книжці, особливо знаковій для України. Ідея її виникла в Олі років сім тому, але реалізувати її стало можливим завдяки експедиції в кілька тисяч кілометрів українськими містечками і селами та дослідженню літніх кухонь, їхнього значення в житті українських родин. Попри романтизований стиль, книжка справді відкриває незвідану сторінку в історії української гастрономії, кулінарні практики з давнім корінням — літніх кухонь.
Шлях до успіху «Summer Kitchens» (2020) виявився не таким уже й простим. «Я боролася за цю ідею. Через бажання написати книжку про літні кухні я змінила видавця. Хоча видавництво, з яким я співпрацювала (Octopus Publishing. — О. Б.), з одного боку, було зацікавлене в цій книжці, з іншого боку, з огляду на потенційні ризики і побоювання маркетингового відділу за комерційний успіх цього проєкту воно не наважувалося підписувати контракт. Тоді ми з агентом (у багатьох європейських країнах письменники/-ці, автор(к)и книжок працюють із видавцями через літагентів/-ок. — О. Б.) вирішили шукати іншого видавця. Відгукнулося кілька видавництв. Відоме у світі видавництво Bloomsbury Publishing пристало на мої умови, і ми вирушили в експедицію. Видавець одразу бачив цю книжку як нішове видання, хоча наразі вона непогано продається, вийшла на американський ринок, перекладається на французьку й польську мови.
Книжка прикметна тим, що представляє антропологічний погляд на культуру. Йдеться не лише про смаки страв, а й про вміння українців облаштовувати простір, який допомагає забезпечувати родину, домогосподарство продуктовими запасами. Для когось літні кухні в Україні — рудимент минулого чи ностальгійний спогад із дитинства, а для інших це досі життєва необхідність. Хай там як, літні кухні сприймаються як звичне явище, на яке навряд чи звернуть увагу українські шефи, адже для цього потрібне принаймні вміння відсторонитися і побачити їх у контексті культури, суспільних змін. З легкої руки Олі Геркулес вони мандрують світом і знайомлять читацтво з нашим побутом.
Один ефір авторської програми «У своїй тарілці» на радіо «Культура» я присвятила темі літніх кухонь, запросивши в гості Олю та Катерину Калюжну, яка допомагала шукати цікаві рецепти для книжки. Такий шквал дзвінків збирає не кожен ефір, дехто телефонували просто зі своїх літніх кухонь, де якраз запарювали ранкову каву чи чай.
Важливо розуміти, що для розповіді широкому загалові про національну кухню, регіональні смаки чи локальні гастрономічні особливості одного свого інтересу до теми замало — треба вміти презентувати і зацікавлювати людей, які перебувають у геть іншому культурному контексті.
Оля Геркулес докладає багато зусиль і старається балансувати. Для світу поза Україною тема літніх кухонь існує на перетині ідей стійкого розвитку, екологічного споживання, «локаворства» (поширення культури споживання місцевого, локального продукту як відповідь на глобалізаційні процеси). Як поєднання простих, але якісно розроблених рецептів і затишних світлин книжка «Літні кухні» знаходить своїх поціновувачів у різних країнах і вже потрапила до короткого списку книжкового конкурсу, що його ще 1972 року започаткував благодійний фонд Andre Simon Memorial Fund. Читацька аудиторія в Англії легко сприйняла цю книжку.
«Мої читачі — це ті, хто не лише люблять смачно готувати, а й випікають хліб на заквасці, збирають гриби, активно відпочивають, роблять домашній сир. Та й узагалі, люди в Англії, Лондоні відкриті до смаків інших культур, їм цікаво відкривати нові гастрономічні світи».
З України до Кіпру
А починалося все з того, що до 12 років Оля жила із сім’єю в Каховці. Як і в більшості українських родин, куховарили у них жінки. Щоправда, бували винятки: коли Оля хворіла, суп для неї готував тато, це була єдина страва, яку вона готова була їсти навіть за відсутности апетиту. Живучи під опікою бабусь і мами, Олі кулінарією особливо не захоплювалася — вона мріяла стати художницею!
Ситуація змінилася після переїзду у дванадцятирічному віці на Кіпр. За кілька років до розпаду Радянського Союзу батько Олі Гребенюк (Геркулес — прізвище за першим чоловіком. — О. Б.) почав займатися дрібним бізнесом — виробництвом соняшникової олії. До середини 1990-х справа розвинулася і родина навіть мала змогу відпочивати за межами України. Під час відпочинку на Кіпрі помітили, що в Олі зникли алергія й приступи астми, на які вона страждала вдома. Зваживши можливості, ухвалили послати Олю з мамою на Кіпр, але вже не на відпочинок, а навчатися. Отож Оля вчить мову, заводить нових друзів і заново відкриває життя.
«Перший рік мені було дуже важко вчитися. З одного боку, неймовірні враження, вулиці навіть уночі освітлені, море, усміхнені люди. Ми ніби потрапили в казку. Тепер я часто повертаюся в той час. З іншого боку, мій клас в Україні, дізнавшись, що я переїжджаю на Кіпр, бойкотував мене, мої друзі не спілкувалися зі мною. В англійській же школі я була чужою, не розуміла жартів, трималася на віддалі, та й приймати мене в колектив ніхто не поспішав. Мені було сумно, я почувалася осторонь подій, колективу, якихось активностей. Пригадую, як часто під різними приводами залишалася вдома, щоб не йти до школи. У ті дні я читала англомовні книжки. Недавно я їх знайшла — там над кожним другим словом олівцем надписано переклад. За два роки я склала іспит з англійської мови на «відмінно». Мене мотивувало бажання влитися в колектив, для мене це було важливо. Узагалі, я люблю навчатися, в Україні в школі я була відмінницею і втрачати цей статус мені зовсім не хотілося».
Після Кіпру почалося навчання у Ворицькому університеті (The University of Warwick) (з одним роком навчання в Італії), де Оля здобула ступінь бакалавра італійської мови і міжнародних відносин. Спілкуючись з однолітками в Італії, вона захоплювалася і дивувалася з того, як її ровесниці/-ки емоційно розповідають про їжу, смакують її й самостійно готують.
«Я, звичайно, мала кілька рецептів, записаних від мами, але так щоб до того я готувала сама чи тим паче захоплювалася цим, то ні. Проте це самостійне життя змусило мене по-іншому подивитися на світ їжі. Переїхавши в Лондон, я почала активніше готувати».
Рішучі кроки, відповідальність і нові знання
До кулінарної блогерки й авторки кулінарних бестселерів було ще далеко. У Лондоні Оля закінчила магістратуру Лондонського університету королеви Марії, де здобула спеціальність перекладачки з російської й англійської мов та культурології. По завершенні навчання, захистивши 2006 року ступінь магістра, Оля почала працювати в «Скрін Інтернешенел» (Screen International) — британському кіножурналі, що висвітлює міжнародний кінобізнес.
Про кулінарне мистецтво Оля задумалася під час кризи 2008–2009 років, а до того працювала журналісткою. То був період невизначености й розгублености, багато підприємств скорочували персонал. Тоді Оля ухвалює фактично доленосне для себе рішення — піти навчатися в кулінарну школу Leiths School of Food and Wine у Лондоні.
Для цього потрібні були кошти.
«Я вже жила без підтримки батьків, це було моє свідоме рішення, але я, звичайно, розповіла про нього батькам. Як зараз пам’ятаю, ми з мамою говорили по скайпу і я сказала, що хочу піти навчатися, готова взяти кредит у банку. Я була одержима своєю ідеєю, думаю, мама добре це відчула. Порадившись, батьки допомогли мені, вони не хотіли, щоб я була комусь винна гроші. Я здивувалася, як спокійно вони це прийняли, адже насправді вони хотіли, щоб я займалася бізнесом, і я про це знала. Потім, уже після виходу моєї другої книжки, двоюрідна сестра розповідала мені, як її мама з моєю переживали і ридали, що я надриваю спину, проводячи на кухні більшу частину доби (після навчання Оля працювала в ресторані на кухні, йдеться про цей період. — О. Б.)».
Та сáме навчання в кулінарній школі дало Олі відчуття, що це те, що їй потрібно. Хоча доти вона подумати не могла, що кухня, готування, а згодом і написання кулінарних книжок — це її пристрасть.
Закінчивши кулінарну школу, Оля працювала у відомому лондонському ресторані Ottolenghi, займалася кейтерингом, дописувала в кулінарний журнал Джеймі Олівера.
Працюючи на кухні ледь не цілодобово, Оля відшліфовує свою майстерність, а тимчасом дізнається, що вагітна первістком Олександром. Проте роботу на кухні вона не покинула і пішла звідти лише за два тижні до пологів.
Народження 2012 року сина Олександра перервало її роботу на ресторанній кухні і спонукало глянути на світ довкола по-новому. З батьком хлопчика Оля разом не жила, а тому після його народження опинилася фактично без роботи і без підтримки партнера. Тоді Оля дописувала для «Ґардіан».
«Коли Олександрові виповнилося 11 місяців, я вийшла на роботу на повну зайнятість. Це був час викликів для мене, я боялася, що не потягну сама і мені доведеться повернутися в Україну, було справді дуже важко. Кілька років ми із сином жили від зарплати до зарплати, я їздила до батьків, але ми із сином не могли дозволити собі відпочинок чи якісь забаганки. Однак материнство мене надихало, можу сказати, що народження дитини врятувало мене від емоційного вигорання. Хоча бути мамою-одиначкою важко, син мене тримав і давав драйв, енергію».
Через кризу до нових дій та кроків
Історія написання й видання власної книжки в житті Олі почалася з кризи. На той час вона працювала в компанії Recipe Kit, яка постачала набори продуктів з рецептами для людей, які готують удома. Оля займалася розробкою рецептів і виховувала дворічного малюка.
«У лютому 2014 року я втратила роботу, компанія, у якій я працювала, припинила свою діяльність. Одночасно в Україні відбувалися страшні події, війна, ми щодня з мамою на зв’язку і не знаємо, що робити і що буде завтра. Я пробувала знайти якісь підробітки, але на ринку праці лютий — це не найкращий час. Три місяці я жила без роботи, дуже пригнічена. Однак у мене був малий син і я розуміла, що не повинна і не можу впадати в депресію. Звісно, мені допомагали батьки, які надсилали гроші на оренду житла, але мені було важко, бо досі я вже звикла заробляти сама. Щоб якось структурувати свій час і зайняти себе, я почала записувати рецепти, мамині й бабині».
Коли рецептів назбиралася достатня кількість, Оля пішла до літературного агента. Треба визнати, що уявлення англійців про українську кухню не надто нас потішать. Тому не дивно, що літагент порадив ще рік-два попрацювати над книжкою, а паралельно розвивати свій інстаграм, щоб у нього було не менше як кілька тисяч підписників.
«У мене серце впало, я була як прибита. Здавалося, це несправедливо, але водночас я розуміла, що це правда. Я пішла працювати й чекати, що через один-два роки мені все вдасться. Вирішила шукати фудфотографів-початківців, які працюють на портфоліо. Мушу сказати, що охочих було небагато, нікого не цікавила українська кухня, тому чимало моїх пропозицій було відхилено. Нарешті я зустріла Кріса Кіркхама (Chris Kirkham, фотохудожник, який потім знімав і для книжки «Мамушка». — О. Б.), з яким ми відзняли борщ і нудлі. Так само я шукала відеографів.
Розрада прийшла звідки й не сподівалися. Партнери, з якими ми записували відео, надіслали своє портфоліо — відео з моїми рецептами для прикладу — в “Ґардіан”. Видання зацікавилося моїм рецептом, мене запросили й одразу запропонували співпрацю — написати книжку для незалежного видавництва “Ґардіан Фабер” (Guardian Faber). Після цього я знову зустрілася з літагенткою, яка сказала, що потрібно підготувати синопсис книжки, але максимально швидко. Я мусила зробити його за одну ніч, ми розіслали цей синопсис видавцям. І це було неймовірно: ще три місяці тому я була налаштована працювати рік чи два, щоб мою пропозицію розглянули, а тут одразу три видавництва захотіли опублікувати мою книжку. Обираючи між їхніми пропозиціями, я обрала тих, хто готові були почути мою креативну ідею і пристати на умову зйомок в Україні. Хоча надворі стояв 2014-й, складний для України рік, я розуміла, що відзнята в Лондоні книжка не буде такою, як я її задумала. Зрештою, не знаю, чи змогла повноцінно цьому порадіти, навіть коли отримала перший аванс».
Зйомки для «Мамушки» проходили в Україні, у місті Вознесенську Миколаївської області, та в Лондоні.
«Наша кухня — це наш скарб, про який ми ще просто не розповіли світові»
Та що значить розповідати про свою родинну кухню, смаки української домашньої кухні в сучасному світі, сповненому упереджень і стереотипів? Як Україну, українську їжу бачать інші? Чи це бачення формує наше уявлення про нас самих?
«Коли я вже жила в Англії і стала шефинею, почавши писати рецепти для “Мамушки”, у мене було кілька зустрічей із редакторами. Якось я прийшла до старшого чоловіка з ідеєю кулінарних рецептів з України. І почула у відповідь, що це навряд чи зацікавить, бо у 1970-х роках йому довелося один раз бути в Празі і, крім перевареної капусти, йому нічого не запам’яталося. Вислуховуючи такі думки, ти сама починаєш сумніватися, комплексувати. Тому десь глибоко я навіть припускала, що, може, у нас справді не так і смачно... Та коли я приїжджала в гості до батьків із друзями, вони щоразу шаленіли від того, як у нас смачно, від свіжих овочів з городу, від того, як готує моя мама. Це спонукало замислитися, чому я так думаю про власну кулінарну традицію. Потім я проаналізувала, чому щоразу, коли я надсилаю рецепти для “Ґардіан” (Оля дописує в це видання в тематичну рубрику, присвячену окремим продуктам. — О. Б.), редакція обирає передусім наші родинні рецепти, що їх я записала від мами. Поступово я почала розуміти і вірити, що наша кухня — це наш скарб, про який ми ще просто не розповіли світові».
На жаль, це правда. Комплексне уявлення про країну — це низка продуманих дій і рішень на рівні держави. В інфопросторі, де вкладаються величезні кошти у формування іміджів, цілісних уявлень про країну, справді важко прозвучати так, щоб тебе почули. На конкурентному книжковому ринку у світі досі не було таких гастрономічних англомовних книжок про живу українську кухню. Зрештою, йдеться не лише про книжку, а й про українські назви, кулінарні техніки й продукти в англомовному медіапросторі теж. Завдяки Олі читачі «Ґардіан» крок за кроком знайомляться з кулінарними українськими традиціями через авторські рецепти. Наприклад, на початку 2021 року в журналі вийшов матеріал із різними сучасними варіантами поширеної в Україні кулінарної практики квашення овочів (ферментації). А на Різдво Оля запропонувала приготували такий улюблений в Україні маковий завиванець із книжки «Літні кухні». Звичайно, розповідаючи про українські страви, вона додає свої ідеї й рецептурні рішення, застосовує свій шефський досвід і знання.
Сьогоднішні виклики
Та все-таки найбільше задоволення і натхнення для Олі — це писати кулінарні книжки, розповідати в них історії. Робота над кулінарними дослідженнями та їх презентаціями триває, але вже спільно з чоловіком і двома синами. Зростання популярности пропорційне збільшенню активностей, затребуваности, навантаження та відповідальности. Чоловік Олі пройшов шлях від кухаря до фудстиліста, нині займається фудзйомками і працює над власною книжкою про вегетаріанство.
«Конкуренції між нами не існує, ми працюємо разом. Я пишу рецепти, а він робить світлини. Ми маємо спільні комерційні проєкти. Можна сказати, що ми радше сімейна команда. Мій чоловік Джозеф Вудхаус, я з ним познайомилася на кулінарному класі в Іспанії, ми обожнюємо те, чим займаємося».
Багато кулінарних блогерів, шефів і в Україні, і за кордоном, здобувши популярність, постають перед вибором. Найняти команду, яка працює на твоє ім’я, відповідаючи за наповнення соцмереж, створення рецептів, їх фотографування, промоцію, приготування до фотозйомок тощо, чи залишатися повноцінним автором/-кою і діяти самостійно, не покидаючи свої сторінки і комунікацію на залучених працівників/-ць. Перший варіант дозволяє систематично наповнювати сайт, активно спілкуватися з аудиторією, жвавіше працювати з рекламодавцями, більше випускати книжок і публікацій. Водночас існує загроза розмивання фокусу, формування збірного образу людини-бренду, загроза перетворитися на керівницю компанії зі своїм прізвищем у назві. Обидва варіанти успішно співіснують у сучасному світі і кожен по-своєму добрий, але це два абсолютно різні шляхи. Розмірковуючи про це, Оля не вагаючись заявляє, що такий формат не для неї.
«В принципі, я маю надходження з продажів книжок, цього, можливо, було б достатньо. Та я не можу не працювати, у мене є майстер-класи, бо ж раптом я не зможу більше писати, тоді я маю подбати про себе і своїх дітей. Мені, можливо, менше хотілося б займатися соцмережами, але нині такий час, це просто потрібно робити. Я навіть не думала шукати собі для цього помічницю/-ка, адже тоді це буду не я, у мене так усе персонально, що ніхто не зможе за мене це зробити. Щоправда, я найняла людину, яка допомагає мені з організацією і проведенням онлайн-класів».
Тепер Оля працює над новою кулінарною книжкою, підтримує активну взаємодію в соціальній мережі. Розповідає в сторіз про кулінарні експерименти, життя, про цікаві проєкти інших кулінарів, ресторанів, фотографів. На її сторінці завжди можна знайти цікаві й апетитні страви, неймовірно атмосферні фото та кулінарні історії з різних країн і, звісно, з України.
Сьогоднішній lifestyle
На тлі таких темпів постає питання, як знайти час для себе чи як тримати баланс між бізнесом, хобі, родиною.
Із сином Олександром
З родиною
«Насправді ми щасливці, бо можемо самі розподіляти свій час і самі вирішувати, скільки й коли того часу витрачаємо на роботу, а скільки — на спілкування чи відпочинок. Це не значить, що ми менше працюємо, просто інакше структуруємо час. Моєму молодшому синові рік, ми не водимо його в садочок, а старший займається вдома онлайн. Тому ми з чоловіком працюємо вдома по 1–2 години, по черзі. Я дуже люблю свою роботу, можливо, це дозволяє не помічати якихось труднощів.
Взагалі, важко знайти баланс між родиною і роботою, але у нас є свої певні правила. О 18:00 ми кладемо всі телефони в мисочку, а на вихідні — в шухлядку. Зрозуміло, якщо є термінові справи чи нагальна потреба відповісти, ми їх беремо, виходимо в іншу кімнату і вирішуємо справи. Ми це робимо для себе, а ще щоб показати дітям, що не треба бути весь час в екрані. Вечорами з понеділка до п’ятниці — жодних девайсів. Соцмережі — це виснажливо».
В історіях про успіх не оминути питання конкуренції і підтримки. Які вони у світі кулінарії?
«Конкуренцію я взагалі не відчуваю, чи то ми підтримуємо одне одного, чи то я так влаштована. Я завжди підтримую маленькі бізнеси й ініціативи, безкоштовно. Взагалі, жінки й письменники одне одного підтримують, я знаю, що коли мені треба, я завжди отримаю пораду. Якогось негативу не відчуваю».
Нарешті про успіх. Це питання турбує багатьох, викликає суперечки і не залишає байдужими. У кожної людини своя історія перемог і невдач, так само як уміння сприймати їх. Сьогодні можна сміливо говорити, що Оля досягла успіху в кулінарно-літературній справі, їй вдалося не лише зацікавити своєю творчістю, а й не зупинятися.
«Я думаю, що ти сама собі приносиш удачу, якщо гаруєш, як кінь, — тоді тобі відкриваються якісь двері чи можливості».
