18 вересня, 2021

Шефіка Гаспринська — жінка, яка творила історію Криму

28 квітня 2021
Поширити в Telegram
539
Наталія Малиновська

кандидатка політичних наук, старша викладачка кафедри політології та національної безпеки Національного університету «Острозька академія», директорка Центру соціальних досліджень Національного університету «Острозька академія». Дослідницькі інтереси: політика і релігія у міжнародних відносинах, політика та іслам, зовнішня політика, політика Франції та країн Близького Сходу; вибори та виборчі системи. Останні проекти: координаторка Всеукраїнської ініціативи «Активна Громада: право вибору» у м. Рівне від ВГО Інститут «Республіка». Випускниця програми «Відкритий світ». Учасниця програми «Аналіз політики: від теорії до дії» Київської Школи Економіки. Учасниця VІІ Міжнародної молодіжної літньої школи ісламознавства «Іслам та соціальний розвиток: історія та сучасність».

Шефіка Гаспринська — одна з ініціаторок кримськотатарського жіночого руху на зламі ХІХ–ХХ століть, що став унікальним явищем в ісламському світі. Політична і громадська діячка, редакторка першого мусульманського жіночого журналу «Алем-і Нісван», архіви якого нині зберігаються в різних державах світу, зокрема в Туреччині, Азербайджані, Єгипті. Шефіку Гаспринську завдяки її активній позиції і діяльності згадують поряд із лідерами кримськотатарського національного руху Номаном Челебіджіханом, Джафером Сейдаметом, Сеїтджелілем Хаттатовим.

Ім’я Шефіки Гаспринської тісно пов’язано з поширенням ідей емансипації і прав жінок, просвітництва й активізації жінок у Криму. Вона стала лідеркою кримськотатарського жіночого руху, була заступницею голови Центрального комітету мусульманських жінок у Криму і директоркою Сімферопольської педагогічної школи. Один із найяскравіших періодів життя Шефіки-ханум — це доба державотворчих процесів у Криму і її політичної діяльности. У 1917 році її обрали делегаткою першого Курултаю кримськотатарського народу в Криму і вона стала єдиною жінкою в президії Курултаю. Вершина просування ідей емансипації і прав жінок у суспільстві — законодавче закріплення рівности чоловіків і жінок у Конституції Кримської Народної Республіки 1917 року.

Життєвий шлях Шефіки Гаспринської пролягав через три держави: народилася вона і сформувалася як особистість у Криму, одружилася з азербайджанським національним лідером, а після встановлення радянської влади переїхала до Туреччини, де прожила решту життя. У Туреччині про неї видають книжки, там зберігається її архів — статті, листи, щоденники. Пам’ять про Шефіку Гаспринську жива і в Азербайджані. В Україні ж її спадщину і внесок щойно починають досліджувати.

1886–1905. Скрутні й щасливі роки дитинства

Щоб краще зрозуміти значення Шефіки Гаспринської для Криму, розпочнімо зі становища кримських татар у Криму до її народження. Після першої анексії Криму 1783 року почалася доба його колоніального поневолення Російською імперією. Для кримських татар було обмежено національну й мусульманську освіту. Російська імперія розробила особливу стратегію виселення свідомої частини кримських татар із Криму й асиміляції тих, хто залишилися, й оголосила татарам «холодну війну». Крим поступово перетворювався на край, де кримським татарам немає місця.

Політика царату полягала в тому, щоб ускладнити татарам доступ до знань і освіти, перешкоджати їхньому пробудженню та роз’єднувати народ усіма можливими засобами. З кінця ХVІІІ століття почалося велике переселення татар. Згідно з турецькими джерелами, з 1,5 мільйона татар, котрі на той час проживали в Криму, на початку ХХ століття залишилося 250 тисяч. Кримських татар було обмежено в правах. У системі освіти залишилися тільки початкові школи, схоластичні медресе та російсько-татарські школи. Так само царський уряд тричі «реформував» релігійне життя мусульман — 1794, 1796 і 1831 року.

Після анексії Криму Російською імперією 1783 року і все ХІХ століття кримськотатарська жінка залишалася безправною й ізольованою від зовнішнього світу, вела закритий спосіб життя, її спілкування обмежувалося родинним колом. Ці «темні часи» негативно вплинули на розвиток національної ідеї кримських татар, на суспільні відносини і становище жінки в Криму.

З другої половини ХІХ століття в культурному, освітньому і політичному житті Криму спостерігається помітне піднесення, головно завдяки зусиллям просвітників і лідерів кримських татар Ісмаїла Гаспринського та муфтія Номана Челебіджіхана. Обидва розуміли, що національним ідеям потрібна суспільна підтримка, розуміли значення освіти й культурного життя, а тому були великими прихильниками політики емансипації. Вони прагнули поєднати демократичні свободи з релігійними догмами ісламу і виступали за рівні права жінок і чоловіків.

З 1879 року Ісмаїл Гаспринський кілька разів пробував заснувати газету кримськотатарською мовою, як-от «Файдаль еглендже» (1879–1880), «Закон» (1881). Однак його прохання відхиляв міністр внутрішніх справ Лев Марков. Те саме спіткало прохання Гаспринського видавати газету для дітей «Мектеб» і літературно-інформаційний листок «Канун».

У 1882 році Ісмаїл Гаспринський одружився із Зухрою Акчуріною (Акчура). Їхній шлюб був не просто сімейним союзом. Із різних джерел відомо, як Зухра-ханум підтримувала діяльність чоловіка. У 1883 році, після кількох років листування і перемовин із чиновниками, Гаспринському вдалося отримати дозвіл на видання газети «Терджиман» («Перекладач»). Зухра вклала свої статки у видавничу справу чоловіка, перекладала тексти для його газети з російської мови кримськотатарською, вела листування і писала статті[1].

Гаяз Ісхакі згадував про події 1883 року: «Коли почали випускати “Терджиман”, Ісмаїл-бей разом із Зухрою-ханум[2] по черзі вручну крутили допотопну друкарську машину. Надрукувавши, самі складали (фальцювали) газету, самі надписували адреси, наклеювали марки, відносили на пошту. Відіславши номер адресатам, двоє друзів-однодумців починали готувати матеріали для наступного числа. Ісмаїл-бей писав, Зухра-ханум правила текст, намагаючись зробити його зрозумілішим, додавала слова, виправляла, перекладала татарською мовою...»[3].


Родина Гаспринських. Зліва направо: Зухра-ханум, Ісмаїл-бей, Фатма з Ріфатом і Шефікою. 1890 рік. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

У кінці 1880-х років на сторінках газети «Терджиман» дедалі частіше зринала проблема жіночої освіти.

У 1884 році Ісмаїл Гаспринський у кварталі Кайтаз-Ага в Бахчисараї відкрив школу з новими методами навчання. Тут учили читати й писати та вели інші уроки за простими практичними методиками, і це був революційний прорив для мусульманських шкіл у царській Росії. Ісмаїл-бей Гаспринський уважав, що в системі освіти слід передусім навчати рідної мови і поряд із релігійними знаннями давати світські. Цю систему він назвав «усуль джадид мектебе» — новий метод навчання, а для потреб навчального процесу видав хрестоматію «Ходжа-і-субян» (1888).

Гаспринський був також піонером у сфері навчання дівчат-мусульманок. Його реформаторська програма передбачала розвиток і оновлення освіти дівчаток у тюрксько-мусульманському світі, ґрунтувалася на підвищенні соціального статусу жінки в суспільстві, містила механізми дотримання рівних прав чоловіків і жінок. Адже основа рівноправности — це однакова можливість здобути освіту.

Питання освіти жінок займає одне з найважливіших місць у дидактичній системі Ісмаїла-бей Гаспринського. Він заохотив свою сестру Селіме Пембе-ханум Болатукову, яка 1894 року відкрила в Бахчисараї у кварталі Шахболат на горішньому поверсі двоповерхової будівлі першу школу для дівчаток «усуль-і-джадид», яка поєднувала світсько-релігійне і професійне навчання[4].

На початку ХХ століття, 1906 року, в Бахчисараї існувало 13 шкіл для дівчаток. У 1906 році почала функціонувати професійна жіноча школа в Алупці. Там-таки в Алупці діяв навчальний заклад змішаного типу, де так само за новою методикою разом навчалися хлопчики і дівчатка.

Зусилля Ісмаїла Гаспринського і його послідовників принесли суттєвий, помітний неозброєним оком результат. Через 12 років кількість кримськотатарських навчальних закладів зросла втричі, а учнів і учениць у них — учетверо. Якщо 1881 року в Таврійській губернії було 190 кримськотатарських традиційних шкіл, де навчалося 3 722 учні, то 1892 року нараховувалося вже понад 500 шкіл — і традиційних, і «нових», що їх відвідували 13 600 учнів і учениць.

На початку ХХ століття в Таврійській губернії діяло 535 кримськотатарських навчальних закладів, 505 мектебе й медресе відомства департаменту духовних справ, 21 міські і сільські школи Міністерства народної освіти, чотири школи грамоти, дві п’ятничні школи для дорослих і три вечірні для дорослих. Вплив нових шкіл настільки зріс, що 1910 року кримська влада наказала закрити їх і всім повернутися до традиційної освіти[5].


Новометодна школа в Алупці. 1910 рік. Фото з брошури «Народна школа»

21 листопада 1886 року в сім’ї Гаспринських народилася Шефіка. Вона була другою з восьми дітей Ісмаїла-бей і Зухри-ханум Гаспринських. У неї було сім братів і сестер — Айдер, Мансур, Нікіяр, Даніал, Лейла, Бехіє, Рефат. Зі щоденників Шефіки відомо про ранню смерть брата Лейла, яку вона, будучи дитиною, тяжко переживала[6].

   
Зухра Акчуріна-Гаспринська в день весілля. 1882 рік. Ісмаїл Гаспринський. Париж, 1872 рік. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

Зазвичай у біографіях Шефіки згадують про визначальний вплив батька на її виховання, освіту і дальшу діяльність, а її мати, Зухра Гаспринська, несправедливо залишається в тіні. Зухра-ханум походила з відомого татарського роду, із заможної сім’ї промисловця й торговця Асфандіяра Акчуріна. Її дядько по матері Юсиф Акчура (1876–1935) — видатний мислитель, татарський і турецький політичний діяч, один з ідеологів пантюркізму й близький соратник Кемаля Ататюрка. Батько Зухри був проти її шлюбу з Гаспринським, який переживав фінансову скруту, але доньку це не зупинило. Зухра-ханум вийшла заміж за Ісмаїла-бей, а він на весіллі зобов’язався не брати другу дружину[7]. (У Гаспринського це був другий шлюб, із першою дружиною сімейні стосунки не склалися, зокрема через конфлікт із тестем.)

Наприкінці ХІХ століття Ісмаїл Гаспринський і його соратники почали боротьбу за освіту народних мас. Гаспринський добачав у ній порятунок народу від тиранії і доклав усіх зусиль для пробудження загальнотюркської і загальномусульманської свідомости. Надзвичайно важливу роль у справі народної просвіти відіграла його газета «Терджиман», яка виходила під гаслом «Єдність у слові, у справі, у думці». Ідеї Гаспринського про освіту, науку, пробудження народу за допомогою знання і розбудову національно свідомого громадянського суспільства 1917 року втілили в життя делегати першого Курултаю кримськотатарського народу[8]. Молоде покоління кримських татар формувалося під впливом молодотурецької революції 1908 року, тісних зв’язків із Туреччиною і турецької освіти. Саме з нього вийшли лідери кримськотатарського національного руху. Їхня головна мета полягала в тому, щоб відновити державність Криму, зруйновану Росією 1783 року, і побудувати на всій території Криму демократичну державу. Апогеєм стало ухвалення 1917 року Конституції Кримської Народної Республіки, яка проголосила загальні рівні права чоловіків і жінок, зокрема виборчі.

Дослідники й дослідниці різних країн вивчають вплив і значення газети «Терджиман» на розвиток педагогіки, політики, літератури, громадської і релігійної думки в Криму, а також у Російській імперії й Туреччині. Газета мала інформаційний і просвітницький характер. Гаспринський працював над розширенням кола читачів, збільшенням накладу, підтримкою газети. Незабаром «Терджиман» почав виходити щодня тиражем близько 16 тисяч примірників. Останнє число «Терджиман» вийшло 23 лютого 1918 року, вихід газети припинився у зв’язку з окупацією Криму більшовиками. Для історії цей недовгий період — одна мить. А проте саме вона «відкрила очі кримськотатарському народу, прибравши завісу згуби, запалила серця», — пише Юнус Кандим у книжці «Не заросте травою поле бою».

Після анексії Криму Російською імперією 1783 року кримськотатарська жінка протягом століття залишалася ізольованою і безправною, вела закритий спосіб життя, а коло її спілкування обмежувалося родиною. Не буде перебільшенням сказати, що емансипація стала певним викликом для кримськотатарського народу, рушійною силою змін, допомогла сформувати плеяду жінок-лідерок, лягла в основу ідеї кримськотатарської нації і її майбутнього.

Хоча кримські татарки на той час не мали доступу до вищої освіти[9], Шефіка отримала хорошу домашню освіту. Її першою вчителькою була молодша сестра батька Селіме Пембе-ханум Болатукова — засновниця і перша вчителька «новометодної» школи для дівчат (мектеб) у Бахчисараї[10]. Далі Шефіку навчала Ольга Джелаковська з Польщі. Так дівчинка опанувала кримськотатарську і російську мови.

Багато часу вихованню і спілкуванню присвячували батьки, які створили інтелектуальне й освітнє середовище. З дитинства Шефіка-ханум поділяла ідеї батьків щодо просвітництва й національного руху кримськотатарського народу, емансипації жінок, видавничої справи. Навчалася вона в педагогічному ліцеї, але переривала навчання, щоб допомагати батькові в його роботі. У 1905 році Шефіка закінчила ліцей і поринула у видавничу справу[11].


Шефіка Гаспринська (друга ліворуч, у чорному вбранні) на дні народження Ольги, молодшої дочки директора поліції Бахчисарая Олександра Григор’єва. 1896 рік. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

1905–1917. Яскрава зірка Шефіки. Крим

Це період професійного становлення, доленосних зустрічей, переплетення громадського і політичного шляху з родинною історією.

Сімейна видавнича справа

З 15 років Шефіка разом із братом Рефатом брала активну участь у підготовці до видання газети «Терджиман», листувалася з кореспондент(к)ами й автор(к)ами. А 1903 року написала першу статтю. З цього почався її самостійний шлях у видавничій справі, який продовжився в громадській і політичній діяльності.


Шефіка Гаспринська. 1901 рік. Фото з відкритих джерел


Ісмаїл Гаспринський з доньками в Сімферополі. Джерело фото: International Committee for Crimea, Inc

Інтерес Шефіки до творчости не обмежувався журналістикою. За наполягання своєї вчительки Ольги Джелаковської вона ще в шкільні роки почала збирати фольклор — кримськотатарські народні казки, прислів’я, пісні.

У 1905 році, після скасування цензури, 20-річна Шефіка заснувала перше в мусульманському світі спеціалізоване видання для мусульманок кримськотатарською мовою — журнал «Алем-і Нісван» («Жіночий світ»). Спершу він виходив як додаток до газети «Терджиман» і позиціонувався як літературне й навчальне видання. Шефіка Гаспринська була редакторкою журналу, а права власника належали Ісмаїлу Гаспринському. У журналі порушувалися теми, покликані, серед іншого, підвищити соціальний статус жінок, як-от ранні шлюби і сімейне право, жіноче здоров’я, пов’язане, зокрема, з материнством, дитяча смертність і виховання дітей, звичаї і релігія. Журнал друкував історії відомих жінок, фотографії, статті про етику й мораль, вірші й прозу, історичні й подорожні нариси[12].


Сторінки кримськотатарського жіночого журналу «Алем-і Нісван». 1906 рік. Джерело фото: TAHİR NUREDDİNOĞLU KERİM

Окрему увагу «Алем-і Нісван» присвячував темі освіти дівчат і жінок, формував образ освіченої жінки. Журнал узяв на себе важливу місію розбудовувати кримськотатарський жіночий рух, який виходив за межі Криму. До сьогодні цей журнал величезної історичної цінности не втратив своєї актуальности і зберігається в архівах різних країн світу.

Одночасно відбувалися помітні зміни в суспільних настроях. Після молодотурецької революції 1908 року відчутно посилилася секуляризація татарського життя, почалося активне розкріпачення жінок, упав авторитет мулл. Саме ліберальні зрушення і революція в Туреччині стимулювали прогресивні зміни в середовищі кримських татар. Ці зміни передвоєнного періоду забезпечили несподіваний, на перший погляд, розмах жіночого руху бурхливого 1917 року. А розкутість і високий освітній рівень жінок — без сумніву, важливий компонент пробудження нації, могутній стимул до формування національної спільности. Цим подіям передувала тривала робота.

У 1906 році з’явилося чотири номери «Алем-і Нісван», а в 1908–1910 роках журнал не виходив. В останньому числі 1907 року Шефіка написала: «Вирішено призупинити видання журналу, щоб дати можливість відпочити “Терджиману”». У 1910 році вийшло 26 чисел, 1911 року — 49. Журнал перетворився на щотижневе видання, а вектор його наповнення став науково-просвітницьким[13]. Читали його навіть далеко за межами Криму — в Туркестані, Єгипті й інших країнах. Проте надалі російська влада заборонила «Алем-і Нісван» без жодних пояснень. Усі спроби відродити журнал 1917 року не увінчалися успіхом.

Шлюб

Із майбутнім чоловіком Насіб-беком Юсіфбейлі Шефіка Гаспринська познайомилася 1902 року завдяки професійній діяльності. Група студентів Одеського університету вирішила подивитися Крим, відвідати Бахчисарай і зустрітися з легендарним Ісмаїлом Гаспринським. Серед цих студентів і був Насіб-бек Юсіфбейлі — один із майбутніх лідерів Азербайджану, засновник Азербайджанської Народної Демократичної Республіки, прем’єр-міністр країни (1919–1920).

Про першу зустріч із майбутнім чоловіком Шефіка згадувала в щоденнику: «У грудні 1902 року члени Об’єднання тюркських студентів Одеського університету (азербайджанці, північнокавказці, кримчаки та ін.) приїхали в Крим, щоб побачитися, познайомитися, поділитися думками. У Бахчисараї й Акмечеті на їхню честь було влаштовано бенкети, проведено збори. Кримська молодь брала в зустрічах активну участь»[14]. На той момент Шефіці виповнилося 16 років, а Насіб-беку — 21.

Наступного 1903 року сталося кілька переломних і трагічних подій. Напередодні 20-річного ювілею газети «Терджиман» померла мати Шефіки. Насіб-бек у листах підтримував і втішав юну Шефіку. Водночас ці листи сповнюють не тільки теплі почуття — молоді люди обговорюють і суспільно-політичні питання. Скажімо, в листі від 16 липня 1905 року Насіб-бек ділиться враженнями від статті Шефіки, опублікованої в газеті «Терджиман». На його думку, за безліччю витягів і цитат не можливо розгледіти позицію самої авторки, натомість його найбільше тішать і сповнюють гордістю за Шефіку-ханум її самостійні статті з винятково власними міркуваннями[15]. Їхній епістолярій майже без втрат зберігся до наших днів і нині перебуває в приватному архіві Джафера Сейдамета, турецького дослідника спадщини Шефіки Гаспринської.

У 1905 році Ісмаїл-бей благословив доньку на шлюб із Насібом, хоча він тривожився за її майбутнє, зокрема через переїзд до Азербайджану. Сімейне життя Шефіки й Насіб-бека було коротким, подружжя зазнало більше горя, ніж радости, але саме любов і спільна діяльність, принципи й ідеали поєднали молодих людей.


Шефіка Гаспринська з чоловіком і дітьми. 1910-ті роки. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

Наступні кілька років Шефіка Гаспринська-Юсіфбейлі жила на дві домівки — Крим і Азербайджан. У цей час ширився національний рух, активізувалася видавнича справа, Шефіка працювала спільно з батьком і чоловіком. Тоді ж таки народила двох дітей — доньку й сина. Фактично шлюб Шефіки тривав шість років, допоки Насіб-бек не взяв кябін (релігійний шлюб) з іншою жінкою. Попри любов і розкаяння чоловіка, Шефіка не змогла його пробачити: наприкінці 1912 року вона повернулася в Крим і знову взяла своє дівоче прізвище Гаспринська. Формально вони з Насіб-беком залишалися подружжям[16].


Родина Гаспринських у Бахчисараї. Зліва направо: Айдер Гаспринський, Шефіка, сестра Ісмаїла Зейнеб і її швагро Аділ Ефенді, син Шефіки Ніязі, Ісмаїл Гаспринський з онукою Зухрою (донькою Шефіки) на колінах, за ним його донька Нікіяр і племінник Мустафа. 1912 рік. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

Лідерка жіночого мусульманського руху

У 1917 році Шефіка Гаспринська ініціювала кримськотатарський жіночий рух Виконавчий комітет мусульманок Криму (Qadınlar Günü), який своїми завданнями бачив визнання за жінками-мусульманками всіх прав, захист материнства і дитинства, входження мусульманок у всі сфери суспільної і професійної діяльности.

Важлива участь Шефіки в поширенні ідей емансипації, рівних прав жінок і чоловіків. Виступаючи 1917 року на мітингах і в пресі, вона вказувала дві головні причини дискримінації жінок — відсутність права на батьківщину і помилкове тлумачення ісламу.

У квітні 1917 року в Бахчисараї відбувся перший жіночий мітинг, на якому Шефіку обрали головою міського жіночого мусульманського комітету. У різних джерелах наводять цитату з її записів: «Цей мітинг став знаменним початком змін у становищі тюркської жінки. Уперше в історії тюрків та ісламу жінку покликали до суспільного життя, вона випросталася і сказала собі: “І я піду”». Протягом квітня–травня 1917 року мусульманські жіночі комітети з’явилися у Євпаторії, Феодосії, Керчі, інших містах і поселеннях Криму[17].

У 1917 році рішенням Національного уряду кримськотатарського народу Шефіку Гаспринську призначили директоркою Сімферопольського жіночого педагогічного училища (Дар-уль-муаллімін).

У серпні 1917-го в Сімферополі відбувся З’їзд делегаток мусульманських жіночих комітетів Криму. Понад 50 його учасниць ухвалили низку пропозицій щодо захисту прав жінок та утворили Кримський обласний жіночий комітет (інша назва — Центральний комітет мусульманських жінок). Головою комітету обрали Ільхаміє Тохтар, заступницею голови — Шефіку Гаспринську, секретаркою — Зейнеп Амірхан.

Мусульманський виконавчий комітет надав Центральному комітету мусульманських жінок приміщення в користування і забезпечив його членкиням платню. Регіональні й місцеві мусульманські комітети в Криму не раз брали на себе витрати жіночих мусульманських комітетів. А їх кількість уже за кілька місяців зросла до 24. Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет не обмежувався організаційно-фінансовою підтримкою жіночого руху. Комітет оприлюднив заклик до татарок за підписом Номана Челебіджіхана зняти чадру. Також Челебіджіхан як муфтій дозволив спільне богослужіння для жінок і чоловіків у мечетях[18]. Підтримка ідей емансипації на офіційному рівні надзвичайно багато важила для розвитку жіночого руху.

1 листопада 1918 року в Сімферополі з ініціативи Шефіки Гаспринської й Ільхаміє Тохтарової в приміщенні Татарського парламенту відкрилася жіноча мусульманська учительська семінарія. В урочистостях з цієї нагоди взяли участь генерал Роберт фон Кош, Джафер Сейдамет, Абдулла Лятіф-заде. Вітання надіслали Таврійський університет, російський жіночий клуб, союз російських учительок. Кримськотатарський рух робив кроки до емансипації жінки, попри всі політичні катаклізми[19].


Лідерки мусульманського жіночого руху в Криму Зейнеб Амірхан, Ільхаміє Тохтар, Шефіка Гаспринська. Джерело фото: Андрій Іванець, Андрій Когут. «Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб» (К.: К.І.С., 2019).

Єдина жінка в президії

У 1917 році на півострові завирувало політичне життя, яке захопило й Шефіку Гаспринську. Після Лютневої революції 1917 року в Росії було створено Тимчасовий уряд, що його очолив Олександр Керенський. У новому політичному періоді постала низка питань про відносини між російською державою і кримськими татарами. Розглядалося кілька їх варіантів: культурна автономія в складі російської держави, окрема автономія у федерації з російською державою та незалежна Кримська держава і повна відокремленість від Росії. За короткий проміжок — з 25 березня 1917 року до січня 1918 року — кримські татари спробували всі ці варіанти.

Одночасно відбувалися важливі події в політичному і культурному житті кримських татар. У ханському палаці було відкрито національний музей, а в середньому медресе — педагогічний інститут імені Ісмаїла Гаспринського та школу національного мистецтва[20].

На урочистому зібранні в ханському палаці в Бахчисараї виступив Номан Челебіджіхан, на той час голова кримського Мусульманського виконкому. Його промова, у якій окреслено не тільки завдання того часу, стала дороговказом для наступних поколінь у Криму: «Щоб захистити Крим, установити в ньому свої закони й порядок, ми ухвалили скликати Курултай кримських мусульман. Курултай — добре відома тюркам протягом століть законодавча інституція забезпечення порядку й справедливости. Він приносив світло не тільки тюркам, а й іншим народам. Курултай не прагне тільки того, щоб установити свою владу, він мріє працювати і з іншими жителями Криму»[21].

У жовтні 1917 року в Сімферополі учасницями з’їзду громадських і народних організацій, під час якого вирішено було скликати Перший Курултай кримськотатарського народу, стали 20 жінок. З’їзд проголосив програму, яка дозволяла жінкам разом із чоловіками брати участь у виборах.


Перше засідання Курултаю в залі Дивану Ханського палацу. 9 грудня 1917 року. За столом зліва направо співголови конституанти: Джафер Сейдамет, Шефіка Гаспринська, Номан Челебіджіхан та, ймовірно, Аджи Бедреддін. Джерело фото: Андрій Іванець, Андрій Когут. «Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб» (К.: К.І.С., 2019).


Збори першого Курултаю. 1917 рік. Джерело фото: Андрій Іванець, Андрій Когут. «Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб» (К.: К.І.С., 2019).


Шефіка Гаспринська (шоста ліворуч у другому ряду) на регіональному конгресі в Криму. 1917 рік.

У листопаді 1917 року на виборах до першого Курултаю кримськотатарського народу було обрано 76 осіб, із них чотири жінки: Ільхаміє Тохтар, Хатідже Авджи (Ялтинський повіт), Аніфе Боданинська (Сімферопольський повіт) і Шефіка Гаспринська (Євпаторійський повіт). Це перший випадок у тюркському й ісламському світі, коли до законодавчого органу могли обирати і обиралися жінки, мало того, вони здобули перемогу. Шефіку Гаспринську обрали також до президії Курултаю[22]. На той час вона вже стала самостійною впливовою фігурою в Криму, соратницею першого президента Кримської Народної Республіки, лідера кримськотатарського народу Номана Челебіджіхана.

Ще одна знакова подія того періоду — включення в Конституцію Кримської Народної Республіки, проголошеної в грудні 1917 року, статті про рівні права чоловіка й жінки, зокрема політичні[23]. За формою і змістом Конституція кримських татар була реалізацією права на самовизначення кримськотатарського народу у вигляді національно-персональної автономії, а не конституцією територіального державного утворення. Проголошення Кримської Народної Республіки було актом ініціювання процесу її створення, а не власне актом її утворення. За своєю природою і призначенням етнонаціональна конституція має бути обов’язковою для представників саме конкретного етносу (хоча примусових механізмів для цього відверто бракувало), а тому її дія не мала б поширюватися на іноетнічне населення[24].

Після незаконної анексії Криму РФ 2014 року дискусії про кримську автономію загострилися. Кримськотатарська національно-територіальна автономія в складі України базується на реалізації права на самовизначення кримських татар, що гарантуватиме розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму. Прихильники цієї позиції вимагають відновити історичну справедливість, адже кримську автономію 1921 року було скасовано після депортації кримськотатарського народу. У 1989 році, під час «перебудови», в радянських документах, зокрема в постанові Верховної Ради СРСР, була рекомендація відновити права кримських татар через відновлення автономії з урахуванням їхніх інтересів, але під час конституювання Автономної Республіки Крим думку саме кримських татар не було враховано[25].

У 1918 році з приходом більшовиків ситуація на півострові різко змінилася. 13 січня відбулося засідання Курултаю. У кімнаті для відпочинку Номан Челебіджіхан у присутності кількох людей, серед яких була й Шефіка Гаспринська, визнав, що справу програно і для боротьби за Крим доведеться виїхати в Туреччину. Та його план реалізувати не вдалося.

У момент захоплення більшовиками Сімферополя в приміщення, де засідав Курултай, прибули голова Сімферопольського військово-революційного комітету Жан Міллер та Ісмаїл Фірдевс. Вони запропонували голові Кримськотатарського національного парламенту Асану Айвазову укласти мир і сповістити про це населення.

Шефіка Гаспринська описала в щоденнику атмосферу, у якій проходили переговори про мир у кримськотатарському парламенті: «Раптом відчинилися двері будинку, які вели в сад, через них увалилася юрба севастопольських матросів. Кулі, розбиваючи скло, залітали всередину приміщення. Зал перетворився на авансцену війни. Дехто з друзів попадали на землю, дехто ховалися під столом президії... Матроси ж, заповнивши зал, дісталися на верхній поверх будівлі. І провели там обшук. Нас же вишикували в ряд і з’ясовували, хто належить до керівництва. Цей обшук будівлі парламенту вони проводили під приводом того, що надійшла інформація, нібито тут склад зброї. Якби вони знайшли хоча б одну одиницю зброї, наше становище дорівнювало б загибелі»[26].

Уже наприкінці січня 1918 року ліворадикальний диктаторський режим на чолі з більшовиками і лівими есерами заборонив діяльність органів кримськотатарського національного самоврядування. Припинено було й випуск газет «Міллет» та «Голос Татар». Частину членів Директорії і Курултаю заарештували. Уночі проти 14 січня 1918 року більшовики затримали кримськотатарського лідера Номана Челебіджіхана. Увечері наступного дня Шефіка Гаспринська й інші депутати зустрілися з головою Сімферопольського ВРК Жаном Міллером і просили звільнити Челебіджіхана. Частина депутатів Курултаю покинула Крим, інші переховувалися в гірських і степових селах, які більшовицька влада контролювала лише умовно, ще частина парламентарів проживала на легальному становищі.

Більшовики захопили типографію «Терджиман». В умовах відсутности свободи слова, свободи преси, браку паперу видавати газету стало неможливо. Уночі проти 23 лютого 1918 року зібралися на нараду Шефіка Гаспринська з братами, дописувачі газети та ще кілька людей, тісно пов’язані не лише з Кримом, і постановили закрити «Терджиман». Шефіка так пояснила це рішення: «Ми воліли померти, а не бути вбитими»[27]. Незабаром затримали її брата Айдера, який з пістолетом у руках намагався перешкодити продажу сімейної друкарні.

При першій же нагоді Айдер і Мансур Гаспринські виїхали в Стамбул. Шефіка як письменниця, політична діячка, керівниця жіночого руху не залишилася поза увагою більшовиків, їй теж загрожувала небезпека. Та найбільше Шефіку-ханум тривожило майбутнє її дітей.

Встановлення більшовицького режиму в Криму коштувало набагато більше життів, ніж у Петрограді чи в Москві. Опорою демократичного розвитку регіону був кримськотатарський рух, тому кримські татари зазнали відчутних утрат. Більшовики часто називали своїх опонентів «татарами», що призводило до міжнаціонального відчуження, розбрату і конфліктів, підживлювало старі негативні етнополітичні стереотипи. Російські газети навіть писали про «російсько-татарську війну» в Криму.

1919–1920 роки в Криму пройшли під знаком «білих» диктатур і «червоного» терору. Узимку 1920/1921 року не вдалося відновити навіть національно-культурну автономію. У жовтні 1921-го було утворено автономну Кримську СРР. Максимально реалізувати свої державницькі прагнення кримськотатарському народу не дали різні причини, серед яких слід назвати брак досвіду в політичної еліти, малу кількість підготовлених фахівців/-чинь у питаннях державного управління й фінансів. Та засаднича причина, крім зовнішньої агресії, — низька демографічна вага кримських татар серед населення півострова: в результаті політики Російської імперії корінний народ перетворився на меншину в Криму[28].


Лідери кримськотатарського національного руху і громадсько-політичні діячі Азербайджану, Татарстану та Польщі. Зліва направо сидять: У. Балич, С. Місхорли, Ш. Гаспринська, Ю. Везіров, А. Цаліков, С. Хаттатов, Д. Рустамбеков, А. Озенбашли; стоять: А. Сеттаров, А. Одабаш, Е. Ф. Гозайдин, Полторжицький, Казанли, невідомий (черкес), А. Кричинський, А. Мухарський, В. Ібраїмов, М. Єнілєєв, Х. Чапчакчі, Б. Одабаш. 1919 рік. Джерело фото: Андрій Іванець, Андрій Когут. «Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб» (К.: К.І.С., 2019).

1917–1975. Життя в еміграції. Азербайджан і Туреччина

Коли Крим захопили більшовики, Насіб-бек Юсіфбейлі написав Шефіці і наполягав, щоб вона з дітьми переїхала до нього. Задля порятунку дітей Шефіка-ханум мусила забути образи: улітку 1919 року разом із дітьми вона залишила Крим і перебралася в Азербайджан. У Баку Шефіка прибула з двома валізами, де лежали одяг, дитячі іграшки та ювелірні прикраси її матері Зухри-ханум. На той час Насіб-бек Юсіфбейлі був прем’єр-міністром Азербайджанської Народної Демократичної Республіки.

В Азербайджані Шефіка-ханум продовжила працювати, поруч із чоловіком брала участь у розбудові держави: допомагала чоловікові з перекладами в його політичній діяльності, долучалася до роботи парламенту, обстоюючи ідеї виборчого права для жінок і політики рівноправности. Ще вона заснувала тримісячні курси для персоналу дитячих садків. За короткий час їй вдалося залучити до навчання близько сорока дівчат і жінок. Перевагу віддавали тим, хто мали хоч якусь освіту. На базі курсів планувалося створити педагогічну школу, але на це забракло часу, до цієї ідеї Шефіка повернулася вже в Туреччині.

Однак спокійне життя і азербайджанський період тривали недовго. У країну вдерлася Червона Армія, і після перевороту 28 квітня 1920 року більшовики почали полювати за лідерами республіки. Залишатися в Баку було небезпечно, Шефіка з дітьми виїхала в Стамбул. Там вона дізналася про смерть Насіб-бека, якого розстріляли за невідомих обставин. Це один із найтрагічніших і найважчих періодів у її житті[29].

У Туреччині Шефіка Гаспринська провела майже половину свого життя. Однак про цей період відомо дуже мало. Її головними заняттями в цей час стали участь у житті кримськотатарської діаспори, доброчинність та родинні справи. Зокрема, на еміграції вона взяла на себе турботу про молодших братів Айдера і Мансура та сестру Нікіяр.

Найбільше дізнаємося про життя Шефіки-ханум з її щоденників. У фінансовому плані їй жилося дуже скрутно. Попервах фінансову допомогу їй запропонував друг сім’ї Хаміт-бей. Згодом вона мусила шукати роботу, тимчасом орендувала житло й утримувала дітей, продаючи коштовності — спадок від матері. Недовго працювала медсестрою в лікарні, шила, вчилася друкувати на машинці. Потім працювала в сиротинці, а коли його закрили, знову залишилася без роботи.

У 1925 році її брат Мансур звернувся по допомогу до їхнього дядька по материній лінії, професора Юсуфа Акчури, тоді депутата Великих національних зборів Туреччини і радника Мустафи Кемаля Ататюрка. Шефіка опинилася в скрутному матеріальному становищі, заборгувала за житло. Юсуф Акчура допоміг їй знайти тимчасову роботу в організації Хілал Ахмар (Червоний Півмісяць, аналог Червоного Хреста) зі щомісячною платою 40 лір. Так минули перші роки життя в Туреччині.

Попри труднощі, які спіткали родину, Шефіка не відступилася від ідеалів свого батька, Ісмаїла Гаспринського, і від справи, у яку вірила. Вона далі займалася проблемами кримськотатарських емігрантів і доброчинністю. У 1930 році заснувала й очолила Союз кримськотатарських жінок, покликаний об’єднати турецьких жінок кримськотатарського походження та розповідати про жорстоке поводження з кримськими татарами в Криму. Її брат Айдер Гаспринський — один із засновників Асоціації іммігрантів із Криму, яка займалася проблемами кримських біженців. Шефіка писала: «Це релігійне переслідування, яке офіційно й законно здійснює уряд, з роками обернеться страшним і моторошним». На жаль, вона не помилилася: через 14 років радянське керівництво депортувало кримських татар із Криму[30].

Брат Айдер Гаспринський закінчив медичний університет у Стамбулі й отримав призначення в муніципальну лікарню в турецькому місті Кайсері. Брат Мансур Гаспринський закінчив літературно-географічний факультет, якийсь час працював державним чиновником, пізніше перейшов на приватну службу. Сестра Нікіяр Гаспринська вийшла заміж і присвятила себе родині. Син Шефіки Ніязі закінчив вищу школу й отримав місце викладача в Ерзурумі на північному сході Туреччини, а донька Зухра після жіночого ліцею в Еренкой у Стамбулі продовжила навчання на літературному факультеті. Студенткою Зухра одружилася з азербайджанським інтелектуалом, випускником Берлінського університету, доктором з агрономії Мірзою Гекгелем. У їхній сім’ї народилося четверо дітей, потім шестеро онуків. Шефіка Гаспринська переїхала до дочки, допомагала їй по дому та виховувати дітей. У 1946 році вона перебирається до брата Айдера, у нього й жила якийсь час після важкої операції[31].


Сестра Нікіяр-ханум Гаспринська (ліворуч) із подругами Лейлою і Мер’єм Булутчук.

До кінця днів Шефіки-ханум не давала їй спокою трагічна доля чоловіка, Насіб-бека Юсіфбейлі. Усе життя вона намагалася з’ясувати обставини його загибелі, адже його тіло так і не знайшли[32]. У 1950-х роках Шефіка-ханум записала в щоденнику: «Хай там де ти, Насіб, у воді чи на землі, хай навколо тебе буде світло!» І вперше через багато років вона знову почала підписуватися як Гаспринська-Юсіфбейлі[33].

26 лютого 1961 року на церемонії вшанування пам’яти Номана Челебіджіхана в Стамбулі зачитали статтю Шефіки Гаспринської «Челебіджіхан шеадеті» («Загибель Челебіджіхана»).


Шефіка Гаспринська спілкується з журналістом. Березень 1971 року.

У 1965 році не стало сина Ніязі. Звістка про його смерть підірвала здоров’я Шефіки, але вона знаходить у собі сили до життя. Шефіка-ханум Гаспринська померла 31 серпня 1975-го у віці 88 років. Її архів — щоденники й епістолярій — зберігаються в приватній колекції Джафера Сейдамета. Їй присвячено книжку «Şefika Gaspirali ve Rusya’da Turk Kadin Hareketleri (1893–1920)» (1998; «Шефіка Гаспринська і тюркський жіночий рух у Росії (1893–1920)») турецького дослідницького подружжя Шенгул і Неджипа Хаблемітоглу.


Обкладинка книжки Серри Менекай. «Шефіка: дочка Ісмаїла Гаспринського»

  
Мінара Алієва Цинар. «Листи від Насіба Юсіфбейлі до Шефіки Гаспринської»; Шенгул Хаблемітоглу і Неджип Хаблемітоглу. «Шефіка Гаспринська і тюркський жіночий рух у Росії (1893–1920)»; Мерієм Айбіке Сінан. «Шефі»

* * *

Шефіка Гаспринська залишила по собі величезний спадок. Її діяльність стала її життям, а її доля вибрала її шлях. Дочка свого батька і свого народу, вона крізь усе життя пронесла ідеї Ісмаїла Гаспринського. Шефіка-ханум боролася за Крим і за рівноправність жінок, хай там де вона перебувала — в Криму, в Азербайджані чи в Туреччині. За кожною перемогою її наздоганяли удари долі, які вона мужньо витримувала і не здавалася до останніх днів.


Шефіка Гаспринська. 1971 рік.

 

[1] Бекірова, Гульнара. Шефіка Гаспринська — достойна дочка великого батька // КримРеалії. — 2020. — 8 березня: https://ua.krymr.com/a/shefika-gasprynska-dostoyna-dochka-velykogo-batka/30476102.html

[2] Бей — загальнотюркський титул, у сучасності в Криму, Азербайджані, Туреччині побутує як форма шанобливого звертання до особи чоловічої статі. Ханум — у тюркських народів шанобливе звертання до особи жіночої статі.

[3] Цит. за: Зухра Акчурина-Гаспринская (1862–1903), не бывает нации без её матерей // Издательский дом «Медина». — 2020. — 30 апреля: http://www.idmedina.ru/ramazan/?7103

[4] Див.: Абибуллаева, Энисе. Развитие начального женского образования в Крыму во второй половине XIX — начале ХХ веков // Science and Education a New Dimension. Pedagogy and Psychology. III (23). — 2015. — № 46. — Р. 18–21.

[5] Див.: Бикова, Тетяна. Розвиток національно-визвольного руху кримських татар // Кримська світлиця. — 2018. — № 34/35. — С. 24.

[6] Див.: Uysal Burcu. Şefika Gaspirali’nin Hayati Ve Rusyada Türk Kadin Hareketi. Lisans Bitirme Tezi. — Ocak, 2019: https://www.academia.edu/39610011/_%C5%9EEF%C4%B0KA_GASPIRALININ_HAYATI_VE_RUSYADA_T%C3%9CRK_KADIN_HAREKET%C4%B0_BURCU_NUR_UYSAL_L%C4%B0SANS_B%C4%B0T%C4%B0RME_TEZ%C4%B0

[7] Див.: Зухра Акчурина-Гаспринская (1862–1903), не бывает нации без её матерей // Издательский дом «Медина». — 2020. — 30 апреля: http://www.idmedina.ru/ramazan/?7103

[8] Див.: Кандим, Юнус. Не заросте травою поле бою. — Ічня: ПП «Формат», 2017. — 363 с.

[9] У Російській імперії жінки отримали право на вищу освіту 1915 року.

[10] Див.: Абибуллаева, Энисе. Развитие начального женского образования в Крыму во второй половине XIX — начале ХХ веков // Science and Education a New Dimension. Pedagogy and Psychology. III (23). — 2015. — № 46. — Р. 18–21.

[11] Див.: Uysal Burcu. Şefika Gaspirali’nin Hayati Ve Rusyada Türk Kadin Hareketi. Lisans Bitirme Tezi. — Ocak, 2019.: https://www.academia.edu/39610011/_%C5%9EEF%C4%B0KA_GASPIRALININ_HAYATI_VE_RUSYADA_T%C3%9CRK_KADIN_HAREKET%C4%B0_BURCU_NUR_UYSAL_L%C4%B0SANS_B%C4%B0T%C4%B0RME_TEZ%C4%B0

[12] «Alem-i Nisvan» — «Qadınlar alemi» mecmuası. TAHİR NUREDDİNOĞLU KERİM.

[13] Див.: Яблоновская, Наталья. Крымскотатарский женский журнал: история и современность // Ученые записки Крымского федерального университета имени В. И. Вернадского. Филологические науки. — 2017. — Т. 3 (69). — № 1. — С. 27–47.

[14] Див.: Гулиев, Вилаят. Супруга премьер-министра // Зеркало.аз. — 2011. — 21 мая: https://archive.zerkalo.az/2011-05-21/history/19676-

[15] Див.: Гулиев, Вилаят. Супруга премьер-министра // Зеркало.аз. — 2011. — 28 мая: https://archive.zerkalo.az/2011-05-28/history/19903-

[16] Див.: Гулиев, Вилаят. Супруга премьер-министра // Зеркало.аз. — 2011. — 11 июня: https://archive.zerkalo.az/2011-06-11/history/20280-

[17] Іванець, Андрій. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917–1918 рр.). — К.: Кліо, 2018. — 159 с.

[18] Там само.

[19] Див.: Іванець Андрій, Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. — К.: К.І.С., 2019. — 448 с.

[20] Див.: Кандим, Юнус. 1917 р. Курултай. Як це було. — Ічня: ПП «Формат», 2016. — 32 с.

[21] Цит. за: Там само.

[22] Див.: Іванець, Андрій. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917–1918 рр.). — К.: Кліо, 2018. — 159 с.

[23] Див.: Кандим, Юнус. 1917 р. Курултай. Як це було. — Ічня: ПП «Формат», 2016. — 32 с.

[24] Див.: Іванець Андрій, Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. — К.: К.І.С., 2019. — 448 с.

[25] Див.: Тищенко, Юлія. Чи треба звільненому Криму автономія? // Главком. — 2017. — 25 травня: https://glavcom.ua/publications/chi-treba-zvilnenomu-krimu-avtonomiya--417064.html

[26] Цит. за: Іванець Андрій, Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. — К.: К.І.С., 2019. — С. 126.

[27] Цит. за.: Там само.

[28] Див.: Там само.

[29] Див.: Гулиев, Вилаят. Супруга премьер-министра // Зеркало.аз. — 2011. — 25 июня: https://archive.zerkalo.az/2011-06-25/history/20692-

[30] Див.: Uysal Burcu. Şefika Gaspirali’nin Hayati Ve Rusyada Türk Kadin Hareketi. Lisans Bitirme Tezi. — Ocak, 2019.: https://www.academia.edu/39610011/_%C5%9EEF%C4%B0KA_GASPIRALININ_HAYATI_VE_RUSYADA_T%C3%9CRK_KADIN_HAREKET%C4%B0_BURCU_NUR_UYSAL_L%C4%B0SANS_B%C4%B0T%C4%B0RME_TEZ%C4%B0

[31] Див.: Деятели крымско-татарской культуры (1921–1944) / Гл. ред. и сост. Д. П. Урсу. — Симферополь: Доля, 1999. — С. 69–71.

[32] Див.: Нури, Эльмин. Как сложилась судьба семьи Насиб бека Юсифбейли? Интервью с Акифом Ашырлы // ANN.az. — 2013. — 26 декабря: https://ann.az/ru/kak-slozhilas-sudba-semi-nasib-beka-yusifbeyliintervyu/

[33] Див.: Гулиев, Вилаят. Супруга премьер-министра // Зеркало.аз. — 2011. — 25 июня: https://archive.zerkalo.az/2011-06-25/history/20692-

28 квітня 2021
Поширити в Telegram
539
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оля Геркулес: кухня відчуттів і спогадів
Сьогодні Оля — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Вона розповіла світові про українські кухні — ті, що їх називають літніми, — і про те, що на них готують. Коли спогади, антропологія і кулінарія поєднуються, виходять дива. Та спочатку українці довелося подолати перешкоди і знайти себе.
Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні
Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Ця постать довгий час перебувала в затінку чоловіка, Петра Франка. То хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе?
Світлана Ройз: коли накопичується легкість...
За її фб спостерігають вже більше 90 тисяч людей. Щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. За останні три роки Світлана Ройз стала лауреаткою премії «Жінка України», ввійшла до сотні найвпливовіших жінок за версіями журналів «Фокус» і «Новое время». І все це цілком заслужено — психологиня з 20-річним стажем подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання. Нині вона видає книжки, консультує дитячий канал «ПлюсПлюс» і накопичує легкість.