18 вересня, 2021

Марія Берлінська: більше віри, менше страху

4 квітня 2021
Поширити в Telegram
1391
Олеся Хромейчук

Історикиня, дослідниця Центрально-Східної Європи в лондонському Королівському коледжі (King’s College London). Вивчає участь жінок у Другій світовій війні і в сьогочасній війні на Донбасі. Захистила докторську дисертацію в Університетському коледжі Лондона (University College London) 2011 року. Авторка книг «"Невизначені" українці. Повоєнна історія Дивізії Ваффен СС "Галичина"» («“Undetermined” Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS “Galicia” Division»), Oxford, 2013 та «Втрата: історія загиблого солдата, яку розповіла його сестра» («A Loss: The Story of a Dead Soldier Told by His Sister»), Stuttgart: ibidem, готується до друку. Особистий сайт: www.olesyakhromeychuk.com.

«Відрізала косу і пішла на війну», — такий романтичний образ намагалися створити Марії Берлінській українські медіа. «Давайте я вам краще розповім, як аеророзвідка рятує життя на фронті», — відповідала активістка. Марія стала відомою через події, які воліла б не досвідчити, — через війну у своїй країні. До столиці вона приїхала звичайною дівчиною з провінційного міста, але протести і згодом воєнні дії сприяли розкриттю не одного її таланту.

Запальна ораторка, харизматична організаторка, смілива волонтерка, вона зібрала навколо себе однодумиць і однодумців та очолила низку ініціатив, запроваджених в Україні вперше. Серед них Центр підтримки аеророзвідки, адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон», Жіночий ветеранський рух. Разом із колежанками вона порушила важливе, але часто замовчуване питання гендерної дискримінації у війську, добилася змін у законодавстві і доклалася до руйнування стереотипів. Своєю відвертістю, принциповістю, а часом просто впертістю Марія багатьох людей обурювала, але ще більше надихнула.

Пролог

«Як тобі бути включеною до проєкту “житія святих”?» — питаю Марію Берлінську про те, як вона почувається серед впливових жінок в історії й сучасності України. Я можу дозволити собі трохи легкої іронії, бо дружу з Машею — саме так я її кличу — вже сім років. Наша перша зустріч теж почалася з дружньої іронії, але з боку Маші. Зустрівшись зі мною для першого інтерв’ю, вона з ходу запитала: «То це ти британська вчена?» Так ми і спілкуємося всі ці роки: дружні кпини дозволяють нам не сприймати себе надто серйозно, але ставитися з усією серйозністю одна до одної.


Марія Берлінська й Олеся Хромейчук. Фото з приватного архіву Олесі Хромейчук

У свої тридцять два Марія Берлінська дала численні інтерв’ю, які часто збирають десятки, якщо не сотні тисяч переглядів. Усі вони різні, але в чомусь дуже схожі. У них ми бачимо молоду харизматичну, часто розгнівану несправедливістю, віддану своїй справі волонтерку-ветеранку. Вона говорить палкі слова, які резонують із настроями суспільства, але їх мало хто наважується промовляти вголос.

Образ Берлінської — це якоюсь мірою образ бунтарки: молода жінка, котра рветься на фронт, розповідає на кожному перехресті про права жінок, трохи «дивна» на вигляд, трохи «інакше» говорить, завжди вистрибує з шухлядки, у яку її намагаються вкласти. Дивачка. Ми любимо за такими спостерігати, допоки вони не порушують наш комфорт.

Берлінська справді виняток із правил. Та хіба винятки існують не для того, щоб доводити правила? Хіба про бунтарок не розповідають якраз для того, щоб упевнитися, щоб інші не пішли їх шляхом? Мені пощастило пізнати трохи іншу Берлінську — вразливу, невпевнену, втомлену, але від того аж ніяк не менш витривалу чи рішучу. Саме про таку Берлінську, про Машу, ця розповідь.

Публічний образ бунтарки

«Усі ці списки — суб’єктивні речі», — відповідає Марія на моє питання про те, як вона сприймає включення її до списку жінок, котрі торують нові стежки. «Коли я побачила себе в рейтингу “Топ–100 найвпливовіших жінок України”, я добре розуміла, що це дуже суб’єктивно. Я не знайшла там тих жінок, яких уважаю набагато впливовішими за себе».

«Мій публічний образ — не те, ким я є, а те, як це ретранслюється зовні — нині дуже помічний», — продовжує Маша і нагадує мені, що я була серед свідків конструювання цього образу із самого початку. Справді, наприкінці Євромайдану, напередодні війни, я зустріла розгублену, стривожену і травмовану студентку, яка готувалася писати дисертацію, а опинилася на барикадах. А вже за кілька місяців вона стала героїнею розповідей про жінок на війні.

«Цей образ накладається на час: жінка, молода, приходить війна в її країну, вона бере в руки зброю. Вона смілива, емансипована, говорить речі, які розхитують базові суспільні підвалини. А коли цю картинку ще можна домалювати!..» — зі сміхом додає Маша. Вона усвідомлює, що в період випробувань її історія стала привабливою для ЗМІ, тому за першим інтерв’ю потяглося багато інших. «Жінка на війні — це завжди цікаво, бо це про заборону, про руйнування традиційного, це про виклики», — підсумовує Марія.

Такий аналіз своєї слави Берлінська здатна запропонувати вже після неабиякого досвіду публічности і часу для роздумів про неї. А коли увага до неї виникла вперше, вона захопила молоду волонтерку, як вихор. І невідомо, як ця історія могла б розгорнутися, бо, як каже сама Маша, несподівана слава може «вдарити в голову». Та в якийсь момент Марія зрозуміла, що публічність — це просто інструмент впливу, її можна конвертувати в щось інше.

Конвертація слави в порятунок життя, зміни в законодавстві та виклик стереотипам

Марія визначає три головні напрями, у які їй вдалося конвертувати свою публічність. Насамперед вона заснувала Центр підтримки аеророзвідки — організацію, яка з 2015 року тренувала фахівців/-чинь для фронту. Сама вона теж навчилася оперувати дронами і регулярно їздила на фронт як волонтерка-аеророзвідниця.

Центр підтримки аеророзвідки — громадська організація, що з січня 2015 року займається спеціалізованою підготовкою фахівців/-чинь з аеророзвідки для фронту. Перші практичні заняття з курсант(к)ами пройшли в жовтні 2014-го, а в січні 2015-го було створено Центр, де почалося системне навчання.

«Коли журналіст(к)и вкотре мене запитували, чому я обрізала косу, коли пішла на війну, я усвідомила, що можу не відповідати очевидні речі (бо це непрактично — мати довге волосся на передовій), а говорити те, що я вважаю за потрібне. Тому я казала: “Ви знаєте, я вам краще розкажу, чому важливі дрони”»,

— пояснює Марія.

Отак інтерес ЗМІ до «дівчини-бунтарки, яка обрізала косу» вона спрямовувала на ті теми, які вважала важливими. За роки війни Берлінська часто наголошувала значення аеророзвідки: маючи «очі» на передовій, українська армія може зберегти життя бійців і бійчинь. Згодом самі журналіст(к)и почали цікавитися цими питаннями і вже запрошували говорити спочатку про аеророзвідку, а потім про обрізану косу.


Фото з FB Марії Берлінської


Аеророзвідка під Донецьком. Ліворуч Ярослав Ходаківський. Фото з FB Марії Берлінської

Упізнаваність і репутація людини, яка називає речі своїми іменами, забезпечили певний кредит довіри. Це означало, що коли в соціальних мережах Марія писала, що треба зібрати кошти на дрон для передової, приходило достатньо грошей, щоб придбати кільканадцять дронів, які вона відвозила на фронт переважно особисто.

Часті поїздки на передову і спілкування з військовослужбовицями привернули її увагу до гендерної дискримінації — явища, поширеного в армії взагалі й особливо загостреного в контексті війни. Разом із командою однодумиць Марія 2015 року ініціювала адвокаційну кампанію «Невидимий батальйон», яка триває досі.

«Невидимий батальйон» — перша публічна адвокаційна і правозахисна кампанія в Україні, яка привернула увагу до участи жінок у війні на Донбасі. Проєкт розпочався 2015 року із соціологічного дослідження «Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО». У 2019 році команда випустила друге дослідження — «Невидимий батальйон 2.0”: повернення ветеранок до мирного життя». Третє дослідження, «Невидимий батальйон 3.0», присвячено проблемі сексуальних домагань у військовій сфері в Україні, його буде оприлюднено 2021 року.

Частиною кампанії стали також два документальні фільми — «Невидимий батальйон» (режисерки Аліна Горлова, Ірина Цілик, Світлана Ліщинська) та «Явних проявів немає» (режисерка Аліна Горлова) — про жінок, які воюють на Донбасі, та низка інших ініціатив, що привернули увагу до обмеження прав жінок у контексті війни і вплинули на зміни в законодавстві, зокрема на розширення переліку посад, що їх можуть обіймати жінки в Збройних силах України.


Афіша фільму «Невидимий батальйон». Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Публічність Берлінської та її репутація аеророзвідниці на фронті сприяли тому, що «Невидимий батальйон» ставав дедалі видимішим. Серед результатів адвокаційної кампанії — усвідомлення суспільством дискримінації жінок в армії, зміни в законодавстві України, кроки до розширення переліку військових посад, доступних для жінок. Тепер уже немає потреби реєструвати бійчинь адміністраторками чи швачками і при пораненні військовослужбовиці захищені законом так само, як чоловіки.

Сама ж Берлінська вважає, що найвагоміше досягнення — те, що гендерне питання стало трендом у секторі безпеки. «Ми змусили бачити нас і чути. Ми змусили рахуватися з нами як з учасницями суспільно-політичних процесів, мало того, як із тими, хто визначає, як ці суспільно-політичні процеси рухатимуться далі. “Невидимий батальйон” запровадив нові правила гри, — пояснює Марія. — Розумієш, раніше аутсайдерами були ті, хто промовляли слова “фемінізм” і “гендер”, тепер же ситуація змінюється й аутсайдерами стають люди, які не хочуть дискутувати ці питання».


Прем’єрний показ фільму «Невидимий батальйон» у Києві. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Я слухаю захоплену розповідь Маші про досягнення у сфері прав жінок у війську і думаю, що коли певні теми стають модними в інституційних розмовах, це аж ніяк не свідчить про довгострокові й системні зміни, а радше про бажання інституції скористатися трендом, щоб створити видимість змін і уникнути власне реформ. Маша читає мої думки, бо знає, що я ставлюся до впровадження інституційних змін зсередини скептично, особливо якщо йдеться про військо — організацію споконвіку патріархатну. Тому вона переходить до наступного, третього, напряму конвертації публічности — руйнування стереотипів.


Зустріч з міністром оборони Канади Харджитом Саджаном (диск із фільмом). Фото з приватного архіву Марії Берлінської

«До “Невидимого батальйону” історія жінки на війні була історією про безіменну санітарку, яка підгодовує борщем і подає патрони. Її внесок важливий, але вторинний. Її участь у війні похвальна, але щойно війна закінчиться, їй треба терміново повертатися в сім’ю, — Маша, посміхаючись, описує стереотипний колективний образ військовослужбовиці до початку кампанії про права жінок в армії. — Така жінка — це непорозуміння. Непорозуміння, яке закінчиться після війни, коли вона повернеться варити борщ і світ буде таким, як раніше, таким як вони, білі чоловіки при владі, до нього звикли».


Показ фільму «Невидимий батальйон». Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Марія не намагається переконати мене, що завдяки її адвокаційній кампанії цей погляд на жінку на війні кардинально змінився. Вона наголошує, що процес трансформації триває: «це момент, коли поодинокі голоси стають дедалі більшою силою». Таку силу вона бачить, зокрема, в Жіночому ветеранському русі. Марія придумала ідею руху й ініціювала його, але, жартує, що не хоче, щоб це був рух «імені Берлінської», тому не є його учасницею.


Марія Берлінська з посестрами. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Жіночий ветеранський рух — консолідація ветеранок з метою захищати права ветеранок і військовослужбовиць, руйнувати стереотипи та для взаємопідтримки. Станом на 2021 рік у Жіночому ветеранському русі нараховується кількасот жінок у всіх регіонах України. Щороку вони зустрічаються на загальнонаціональні злети. До сьогодні проведено 11 таких зльотів у різних містах України. На зльотах ветеранки обмінюються інформацією, координують свою роботу, визначають пріоритети на дальший період і просто разом проводять час.


Українські ветеранки на зустрічі із заступницею Генерального секретаря НАТО та головою української місії Вадимом Пристайком у штаб-квартирі НАТО. Візит організували Марія Берлінська і Місія України при НАТО. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Марія розповідає, які метаморфози відбуваються з ветеранками, котрі беруть активну участь у русі, а це усвідомлення системної нерівности, критичне сприйняття ідеологій, розуміння своєї суб’єктности. Слухаючи про ці трансформації, я розумію, що це, мабуть, і є її найбільшим досягненням, бо зміни в суспільстві можуть забрати ще багато часу, але справжні зміни, яких уже досягнуто, — це самоідентифікація жінок на війні не як «тимчасового непорозуміння», а як військовослужбовиць, які повинні мати такі самі права, що й військовослужбовці.

Ці жінки досвідчили політичне насильство як його активні учасниці, спостерігачки чи жертви; багато з них зазнали дискримінації різного рівня, спрямованої на них чи їхніх колежанок, лише тому, що вони — жінки в середовищі, де домінують чоловіки. Проте далеко не всі з них усвідомлюють чи приймають основи фемінізму. Декому цей термін нічого не говорить, хтось відкидає його як неактуальний під час війни. Крім того, інтерналізовану мізогінію нелегко викорінити навіть серед жінок, які солідаризуються навколо спільного досвіду. Почасти завдяки зусиллям «Невидимого батальйону», а почасти завдяки жвавому феміністичному руху в Україні серед ветеранок дедалі більше тих, хто готові боротися за свої права і права своїх колежанок.

Читайте також:

Крім Жіночого ветеранського руху, Марія стала співзасновницею навчальної стипендії імені Богдана Радченка, яка оплачує навчання учасників і учасниць бойових дій на магістерських програмах у кращих університетах України, серед яких і рідна для Марії Могилянка. Наразі завдяки стипендії навчаються або вже отримали дипломи 17 ветеранів/ок.

У контексті розмови про публічність я не змогла не поцікавитися, чи в спілкуванні з ветеранками Маші «не тисне корона», бо все-таки вона людина відома, а більшість ветеранок — «звичайні дівчата». «Корона не тисне, — коротко відповідає Маша. — У мене немає ілюзії, ніби я володію якимись ексклюзивними знаннями. Усі мої знання — з життєвого досвіду, тому мені легко ними ділитися».

Власне, про здобуття цього багатогранного життєвого досвіду ми й розмовляли далі.

Багато сонця і книжок

«Перші роки провела в селі під Кам’янцем-Подільським у глиняній хаті. Я була дитиною сільських учителів, — починає Маша розповідь про дитинство і юність. — Коли я згадую своє дитинство, перша асоціація, яка в мене виникає, — картина Ван Гога в пастельних тонах, де все залито сонцем. І це про все: про сонячне літо, про любов, якої у мене було дуже багато — материнської, батьківської і від бабусі»,

— розказує Марія, і її очі починають світитися теплим промінням.


Маленька Марія з мамою Ганною Василівною, викладачкою французької мови. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

«Багато сонця і книжок», — додає Маша, коли описує дідусеву домашню бібліотеку, у якій було все — від Нечуя-Левицького і праць Карла Маркса до збірки норвезької поезії. Потім сонце, яке їй щойно так солодко згадувалося, ховається за якусь лише їй видну хмару і Маша додає: «Моє дитинство — це одночасно бідність, страшенна бідність». Вона пригадує 1990-ті, коли іноді, крім картоплі і квашеної капусти, вдома нічого не було. Коли вони переїхали до міста, їх рятували тільки харчі, привезені із села.

Показова історія того періоду — гостини в однокласниць/-ків і усвідомлення, щó таке окрема квартира, бо мала Марія жила з батьками в комуналці. Та найболючіший спогад про вперше пережитий сором. «Пригадую, щоб звести кінці з кінцями, ми продавали з батьком газети: ходили вдвох по квартирах і розказували про них. Це були мої перші зароблені гроші».

У цьому місці я помічаю певну гордість за те, що хоч їй тоді було не більше як одинадцять років, вона вже сама заробляла. Та гордість швидко зникає і голос тремтить, Марія опановує себе, але не так швидко, як їй хотілося б.

«Пам’ятаю, одного разу я дзвоню в двері, вони відчиняються і я починаю говорити завчені слова “газета така-то...”. А потім усвідомлюю, що двері відчинила моя однокласниця і мене накриває безумне почуття сорому. Я навіть досі пам’ятаю, як ту дівчинку звали. Я не знала, як мені йти в школу наступного дня».

Маша пригадує цей епізод, а я усвідомлюю, що відчуття дискомфорту, яке вона описує, залишилося досі, але тепер незручно через те, що тоді вона не усвідомлювала, що соромитися тут нічого: її батько виконував одну з небагатьох доступних тоді робіт, яка не стосувалася якихось злочинних махінацій, поширених у 1990-х, а вона, попри юний вік, йому допомагала заробляти бодай якусь копійчину.

Маша запевняє, що тепер узяла б «Нью-Йорк Таймс» і без проблем пішла б продавати його по Мангетену чи по Хрещатику. Ми сміємося, щоб розвіяти ніяковість, бо розповівши про перший сором, Маша поділилася зі мною чимось таким глибоким, до чого наче й сама не була готова. У нас виникає мовчазна угода, що час рухатися далі, проте інтенсивність спогадів лише зростає.

Тотальна відмінниця, яка опинилася на вулиці

«Я була тотальною відмінницею. У якийсь момент сталися події, які радикально змінили життя, і після цього навколо мене в школі почала рости стіна, що переросла в суцільний антагонізм, у цькування. Почалися три роки «жесті», жорсткого булінгу, коли тебе ловлять у дворі: їх п’ятеро, а ти одна, і тебе починають гуртом бити або вішати на голову ганчірку для підлоги. Підлітки часто жорстокі».

Підтримки в педагогічному колективі Маша не знайшла, бо не скаржилася, а самі вчителі вирішили просто заплющити очі на цькування школярки. Удома про це теж не говорилося. Однолітки не розуміли Марію і сприймали її як дивачку, «яка завжди дивилася в небо». А сама вона, щоб абстрагуватися від жорсткої реальности, почала творити власну — на вулиці. Вона дедалі рідше відвідувала школу, рідше з’являлася вдома, а спілкування із жорстокими ровесницями/-ками замінила знайомством із часто набагато старшими безхатьками. «Спочатку я проводила з ними весь вільний час, а потім весь час став вільним», — напівжартує Марія.

Тут Маша цілком несподівано для мене (а може, й для себе) переходить на російську і розповідає про життя серед «бывших людей» (алюзія на оповідання Максима Горького), як вона сама називає безхатьків, з якими подружилася в роки свого перебування на вулиці. Саме російська була мовою спілкування в тому середовищі.

Слухаючи її, пригадую одну з наших прогулянок центральним Лондоном, де достаток просто сиплеться з дверей кожного будинку і під тими-таки дверима часто можна побачити безхатьків, для яких поріг став місцем ночівлі. Одного разу ми проходили повз чергу людей, котрі отримували безкоштовну їжу від доброчинної організації. Марію неабияк зацікавила ця сцена, і вона ще якийсь час говорила щось на зразок «о, нам би такі ініціативи». Тепер я краще розумію цей інтерес. Не здивуюся, якщо незабаром почую, що Берлінська відкрила «супову кухню» для безхатьків. Марія сама про себе каже, що вона «людина стартапів».

«Вони ніколи не намагалися здаватися кращими, ніж насправді», — продовжує Берлінська розповідь про життя серед безхатьків. Та й вулиця прийняла Марію саме такою, якою вона була, — з головою в хмарах, з незвичними ідеями, такою, якою її не приймала школа. «Серед них зустрічала людей з дуже доброю освітою, гросмейстерів, кандидатів наук, музикантів, викладачів, різних-різних людей, яких життя так чи так перемололо. Цей світ дуже жорсткий, а водночас він безумовно чесний», — підсумовує Марія розповідь про світ вулиці. А я ловлю себе на думці, що історії про безхатьків нагадують мені розповіді Марії про людей, яких вона пізнала на фронті.

«Вулиця дала мені безцінний досвід: вона дозволила побачити життя навиворіт, сприймати не вигляд людини, не зовнішню форму, а тільки серцевину, суть, зайвий раз не судити. Це були своєрідні вуличні університети», — розповідає Марія. Вона визнає, що тоді, в юності, романтизувала своє життя серед безхатьків. Це був світ, де не було відчуття обов’язку, не було справ чи зобов’язань. За описом Марії, це світ «вічного свята», яке часто закінчується трагічно, але про це не думається, поки триває відчуття легкости. Ще Марія зізнається, що тоді ж таки вперше скуштувала алкоголь — дешевий портвейн, побачила, як люди «ширяються шприцами на прогнилих матрацах у підвалах» і як дехто незабаром помирає. А проте спогади про цей період її життя не видаються болісними. Саме так люди часто розповідають про університетські роки.

Шлях до Могилянки

Восьмий клас колишня тотальна відмінниця закінчила «із суцільними двійками», але хрест на навчанні не поставила. У чотирнадцять потрапила в ліцей для обдарованих дітей. Мама не мала великих сподівань, що донька складе вступні іспити, але виявилося, що Марія потрафила не просто їх скласти, а й набрала найвищий бал серед усіх охочих у ліцей.


Із друзями в Кам’янці-Подільському. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Почалося нове життя. Нові однокласниці/-ки, з якими подружилася, знайомство з неформальною тусовкою міста, подорожі Україною на музичні фестивалі, співи під гітару, багаття, поетичні читання. Вулиця поступово відійшла в минуле, але романтика тривала.


2009 рік. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Друзі потрохи розходилися по університетах, а hippie trail Марії тривав, поки їй не виповнився двадцять один рік і вона вступила в університет на заочне навчання. Цей період органічно не містить цікавих історій. Схоже, що й про навчання на бакалавраті розказати нічого, тому рушаємо далі. Бо далі змінилося все!

Збагнувши, що «вуличний університет» пора закінчувати, а заочне навчання не дало бажаних результатів, Марія переїхала до Києва і згодом вступила до Могилянки. Від цієї розповіді її трохи втомлені очі знову запалюються.

Хоча Марія справляє враження дуже впевненої в собі людини, за позірною самовпевненістю ховається сумнів у власній вартості. «Я не сподівалася вступити. Розуміла, що вимоги серйозні, вступних іспитів багато», — пояснює Берлінська. Проте вона таки потрапила до Могилянки і досі пам’ятає момент, коли їй повідомили, що її зараховано: «У ту секунду я відчула, що це абсолютно новий етап мого життя».

Марія Берлінська вступила на кафедру історії, на магістерську програму з юдаїки. Я поцікавилася, чому вона обрала саме цей напрям:

«Я розуміла ступінь своєї зашорености і що це наслідок загальної антисемітської адженди в тодішньому суспільстві. Мені було важливо розібратися, хто такі євреї, чому в українському суспільстві стільки упереджень до них, а водночас уважається, що вони найрозумніші люди, чому стався Голокост...».

Марія перераховує питання, з якими прийшла на юдаїку. Каже, що магістерка дала на них відповіді і вона краще зрозуміла українсько-єврейські стосунки. Я слухаю її роз’яснення вибору магістерського профілю і думаю, як гарно було б, якби люди, у яких є упередження щодо гендеру, етнічности чи ще якоїсь інакшости довколишніх людей, казали собі: «Піду я повчуся і розберуся у своїй зашореності».


Промова в Могилянці по закінченні навчання. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Так почався новий етап у житті Берлінської, а за кілька місяців — новий етап у житті країни.

Майдан. Війна

Під час Євромайдану Берлінська, як і більшість жінок, почала протестну діяльність з приготування бутербродів і чаю. Вона швидко збагнула, що треба шукати роль, на яку вона годиться краще, і пішла готувати «коктейлі Молотова». У сутичках із «Беркутом» гендер Маші не привертав особливої уваги, але щойно все стихало, у чоловіків виникало бажання «захистити» її. Захист часто полягав в обмеженні руху жінок та в забороні виходити за барикади.

Маша з неприхованим роздратуванням пригадує один із таких моментів: «Ти знаєш, що за отією барикадою ти отримала свою першу гумову кулю, а зараз усе мирно, але тебе не пускають». Як «перепустка» працювало підтвердження від інших чоловіків: «Я щось кажу, пояснюю якомусь черговому пеньку, і тут хтось із барикад: “О, Маша! Давай! Іди сюди! Канєшно, пропускай! Ти що! Вона ж з нами всі ці ночі тут стояла”».

Зазнавши дискримінації з боку чоловіків-протестувальників, Маша вирішила зі сцени Майдану виступити з промовою про гендерну рівність. Тут теж не обійшлося без менсплейнінгу «захисників жінок», які пояснювали Марії: «Те, що в мене між ногами, і те, що в тебе, — це різні речі. Роби те, що вмієш, — борщ, шиття». Борщ робити не пішла, а промову про права жінок Берлінська таки виголосила. І це вперше було озвучено питання прав жінок зі сцени Майдану. Так починалася її публічність.

Пізно ввечері Марія розповідала про українських жінок і їхню роль на Майдані:

«Риторика про слабких і тендітних жінок завжди спростовувалася в часи, коли наставали кризи, важкі воєнні ситуації, часи випробувань. У ці моменти зникала риторика слабкої жінки, тому що ставало очевидним — цього немає. Є людина, і незалежно від статі в кризові моменти він або вона проявляють себе передусім як людина — гідно чи не дуже».

«Європейські цінності — це відсутність дискримінації за статевою ознакою, національністю, кольором шкіри і навіть сексуальною орієнтацією. Це норма. І це дуже важливо розуміти — тому що ми різні, ми рівні. У новій Україні, за яку ми боремося, немає місця дискримінації. Жінки, так само як чоловіки, збирають бруківку, носять поранених, будують барикади і стоять на передовій».

«Турбота не в тому, щоб позбавляти права на свободу пересування. Справжня турбота не в заборонах, а у взаємодопомозі».

На Майдані Марія відчула силу громадянського суспільства. На Майдані відчула перший біль від смерти людей, з якими ще щойно стояла поруч. На Майдані вперше охопило почуття вини, яке почасти й мотивувало їздити на фронт.

Війна принесла багато суперечностей у життя Марії Берлінської: переконана пацифістка, вона відчула готовність узяти до рук зброю; ревна борчиня за рівноправ’я, вона віталася за руку з фронтовиками-ультраправими, котрі аж ніяк не поділяють її ліберальних поглядів; невсипуща активістка, яка критикувала владу і керівництво армії, вона їздила на фронт, ризикуючи життям.

У нас виникало чимало суперечок через приятелювання з ультраправими, які не поважають гендерну рівність; про те, що жінки, які вступають в армію, лише легітимізують мілітаризацію і не мають шансів реформувати військо як інституцію; про те, що волонтерки і волонтери своєю ефективністю дають державі можливість і далі бути неефективною. Марія часом погоджувалася з цією критикою в принципі, але на практиці продовжувала виконувати свою волонтерську й адвокаційну роботу і їздити на передову всі роки активної фази війни. Мотивацією частково стало почуття вини: багато тих, з ким пліч-опліч стояла на Майдані, пішли на фронт. Її робота — в аеророзвідці й адвокаційній кампанії за права жінок у армії — давала результати, і це заохочувало працювати далі.


Марія на передовій. Фото з приватного архіву Марії Берлінської

Я не хочу ставати експертом

Віднедавна Марія багато часу проводить поза Україною, зокрема в США. Наразі вона очолює Програму реінтеграції ветеранів, яку реалізує міжнародна організація і яка передбачає роботу з Міністерством ветеранів та з ветеранською спільнотою в Україні. Особливе місце в Програмі приділяють питанням ресоціалізації через працевлаштування, психологічне здоров’я, освіту й інші сервіси. Програма також містить комплексне загальнонаціональне соціологічне дослідження серед ветеранської спільноти.

Я запитую, чи не сумує Марія за ефірами, за затребуваністю, яка тривала від початку війни. «Можна без проблем повернутися на екран. Журналіст(к)и — мої добрі знайомі. Знайти тему для дискусії легко, бо ми живемо в такій богоспасенній країні, де море гострих тем, було б бажання про них розказувати, — пояснює Маша. — У нас куди не глянь, скрізь експерт(к)и. Завтра станеться ядерний вибух, є експерт(к)и. Землетрус у Нікарагуа — ті самі експерт(к)и. Дональд Трамп — знову експерт(к)и. Усі експерт(к)и. Тому я не хочу ставати експерткою».

Не ставши експерткою з усього, Марія продовжує роботу, де справді є експерткою. Вона далі займається питаннями ветеранів і ветеранок, прав жінок у війську і на війні, просто робить це не у світлі прожекторів і не на камеру. «Мій світ нині — це світ людини, яка воліє пожити в шафі. Він обмежений спілкуванням із сім’єю, з найближчими друзями», — відверто зізнається Берлінська.

Я вже якийсь час відчуваю, що Марія втомилася, вигоріла, хоча сама вона не описує свій стан так. У її постах у соцмережах нерідко можна натрапити на прохання порадити добрих психологів/-инь, які вміють працювати з воєнним ПТСР, але це пошуки для знайомих ветеранів і ветеранок.

Страх і віра

Наша розмова добігає кінця, і я усвідомлюю, що людина, яка звикла конвертувати увагу до себе в суспільне добро, захоче зробити це і в цьому інтерв’ю, тому запитую відверто, що вона хотіла б, щоб ті люди, котрі читатимуть цю історію, запам’ятали.

«Ти мене питаєш, що я хочу сказати людству?» — віджартовується Маша. Я кажу, що саме це й питаю.

«Добре, я хочу сказати людству те саме, що кажу собі: світ тримається на двох поняттях — це віра і страх. Свої найгірші вчинки я зробила, коли мені було страшно. Коли було страшно познайомитися з собою. Найкращі я створювала зі світлою вірою».

Марія закінчує розмову «посланням людству»: більше віри, менше страху.

4 квітня 2021
Поширити в Telegram
1391
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оля Геркулес: кухня відчуттів і спогадів
Сьогодні Оля — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Вона розповіла світові про українські кухні — ті, що їх називають літніми, — і про те, що на них готують. Коли спогади, антропологія і кулінарія поєднуються, виходять дива. Та спочатку українці довелося подолати перешкоди і знайти себе.
Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні
Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Ця постать довгий час перебувала в затінку чоловіка, Петра Франка. То хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе?
Світлана Ройз: коли накопичується легкість...
За її фб спостерігають вже більше 90 тисяч людей. Щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. За останні три роки Світлана Ройз стала лауреаткою премії «Жінка України», ввійшла до сотні найвпливовіших жінок за версіями журналів «Фокус» і «Новое время». І все це цілком заслужено — психологиня з 20-річним стажем подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання. Нині вона видає книжки, консультує дитячий канал «ПлюсПлюс» і накопичує легкість.