21 квітня, 2021

Жіноча історія: чому важливо дізнаватися про досвіди жінок минулого

4 березня 2021
Поширити в Telegram
895
Оксана Кісь

Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.

Жінки — це половина людства. Це факт, і так було в усі часи, а інколи, після великих воєн, жіноцтво навіть становило більшість. То чому ж, гортаючи шкільні підручники, читаючи книжки з історії на будь-яку тему, переглядаючи документальні й художні фільми на історичну тематику, ми не бачимо там рівноцінно представленого жіночого історичного досвіду? Згадки про жінок в історичних творах радше принагідні, повідомлення лаконічні, описи надто загальні й поверхові, а біографії видатних жінок шаблонні й іконографічні...

Доступні для широкого загалу інформаційні ресурси не дозволяють дізнатися і зрозуміти, як саме переживали жінки різного віку ту чи ту історичну подію, щó означала для жінок певної верстви чи регіону та чи та історична доба, як змінювалося життя жінок різних етнічних груп під впливом історичних трансформацій і катаклізмів, як жінки долучалися до загального поступу людства і що вони робили для окремих спільнот. Чи справді культура, цивілізація, прогрес, технології — це результат діяльности чоловіків, яким жінки лише користуються, відсторонено спостерігаючи зусилля чоловічої частини людства? Чи відсутність жінок на сторінках літописів має іншу причину?

His-Story: чому історія «людства», яку ми знаємо, — це насправді історія тільки невеликої групи привілейованих чоловіків?

Довгий час величезний дисбаланс історичної науки наче не помічали: від початків свого існування і до 1970-х років історія була майже суто чоловічою цариною. Її писали чоловіки (літописці і науковці), документуючи насамперед діяльність сильних, багатих і впливових чоловіків.

Тисячоліттями в усіх відомих великих цивілізаціях світу саме чоловіки мали владу (політика і закони) і силу (військо), володіли ресурсами (майно) і знаннями (наука й освіта), визначали ідеологію і мораль (релігія, судочинство). Чоловіки ухвалювали доленосні рішення на всіх рівнях — від сім’ї і сільської громади до міського магістрату, князівства чи імперії. Інакше кажучи, правили світом, визначали його розвиток і встановлювали правила. І саме цю діяльність описували в історичних хроніках літописці й історики.

Жінки — незалежно від епохи, культури й верстви — перебували на другорядних щодо чоловіків ролях, їхнє соціальне становище і можливості визначалися насамперед статусом чоловіків, яким ті жінки належали (їхніх батьків, чоловіків, братів). У патріархальних суспільствах жінок не просто усунули від важелів влади, інструментів сили, доступу до ресурсів і знань, позбавили впливу на ідеології — їхнє життя минало непоміченим і недооціненим у межах нецікавого для істориків приватного простору (дому й родини).


Обкладинка видання «100 видатних українців» (К.: Арій, 2010)

На скрижалях історії записано імена лише тих жінок, яким вдалося — завдяки своїм винятковим здібностям, але часто всупереч обставинам — увійти й успішно реалізувати себе в одній із «чоловічих» сфер, інколи навіть під чоловічими іменами (цариця Клеопатра, учена Гіпатія, полководиця Жанна д’Арк, письменниця Марко Вовчок та ін.). Отож уся світова (чи національна) історія до середини ХХ століття писалася як звіт про діяння порівняно невеликої групи чоловіків із привілейованих верств. Читаючи історичні монографії й підручники з історії, помічаємо, що в них докладно висвітлюються саме ті царини людської діяльности, де переважали чоловіки, — історія воєн і дипломатії, державотворення, революції, технічний прогрес, високе мистецтво, географічні відкриття й колонізація, натомість сфери жіночої самореалізації в них майже не представлено.

Можна запитати: яка різниця? Так, несправедливо, що жінок було витіснено в приватний простір, але ж вони нічого значущого не зробили, то про що говорити? Говорити треба, адже розмова про жіночий досвід може кардинально змінити нашу оцінку історичних подій і цілих епох. Наприклад, в епоху Відродження, яку сприймають як добу поступу культури й цивілізації, жінки у Європі втратили економічні важелі, для них це час затворництва і полювання на відьом. Хоча національним символом Французької революції стала Маріанна — втілення богині Свободи, насправді реальних жінок усунули з числа тих, кого стосувалося гасло «Свобода, рівність, братерство», натомість революція «подарувала» їм дуже консервативний правовий кодекс, наслідки якого відчувалися аж до 1950-х років. А от Перша і Друга світові війни, крім страждань, руйнувань і втрат, створили нові можливості для жіночої самореалізації й розширення прав жінок у тих «чоловічих» сферах, які досі для них було закрито.

Маріанна — символ Французької революції, втілення ідеї свободи, рівности і братерства

Через специфіку своїх гендерно-обумовлених соціальних ролей і статусів жінки інакше, ніж чоловіки, досвідчили поворотні моменти всесвітньої історії. Ключові політичні події й соціально-економічні перетворення інакше вплинули на життя жінок, ніж на життя чоловіків. Якщо ми хочемо вивчати історію людства в цілому, врахування особливостей жіночого досвіду вимагає переглянути усталені оцінки різних історичних подій.

Джоан Скотт, одна з головних теоретикинь гендерних досліджень в історії, писала: «Історію розвитку людства розказано головно через чоловічу участь: ідентифікація чоловіка з людством найбільше спричинилася до зникнення жінок із записів минулого [...] Жінки забуті чи проігноровані, сховані від історії»[1].

Цю тенденцію історичної науки — «не помічати» життя жінок — ще у 1920-х роках критикувала українська антропологиня Катерина Грушевська.


Катерина Грушевська

Відмежовуючись від однобічної історії, яка розповідала майже винятково про чоловічий історичний досвід, феміністки 1970-х назвали це явище «його-історією» (HisStory) і закликали виправити цю несправедливість — створити натомість власне жіночу історію, «її-історію» (HerStory), яка всебічно й неупереджено вивчала б і висвітлювала життя та діяльність жінок у минулому.

Її історія (HerStory)

Хоча історики різних країн і епох спорадично писали про жінок у своїх трактатах, власне жіноча історія як напрям досліджень з’явилася порівняно недавно — на початку 1970-х років. Поштовхом до цього стало піднесення жіночого руху (так звана друга хвиля фемінізму) у Європі і США. Необхідність зрозуміти історичні джерела патріархату та механізми підтримання дискримінації жінок протягом тисячоліть історії людства спонукала історикинь-феміністок активно вивчати становище й досвіди жінок у різні часи і в різних народів.

Від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, а й політичним проєктом. Як писала Джудіт Беннетт, «Установивши природу і причини гноблення жінок у минулому, ми можемо безпосередньо посилити феміністські стратегії на майбутнє»[2]. Тобто жіноча історія розглядалася як засіб і аргумент для дальших соціальних трансформацій — зміни суспільного статусу жінок.

Надзвичайно важливо було відмовитися від андроцентричної (орієнтованої на чоловіків) ієрархії «важливості» різних сфер людської діяльности, через що царини, де традиційно переважали і реалізувалися жінки, виявилися маргіналізованими і знеціненими. Жінок мали перестати вважати «другою статтю», за влучним означенням Симони де Бовуар, діяльність якої нібито така малозначуща, що не заслуговує на місце в Історії.


Ґерда Лернер (Gerda Lerner)

Підривний, революційний характер феміністського підходу в історичних дослідженнях підкреслювала Ґерда Лернер: «Жіноча історія кидає виклик історичній науці. Вона підважує засадниче припущення, що чоловік — мірило всього значущого і що діяльність чоловіків за означенням важлива, тоді як жіноча другорядна [...] Нова історія має ґрунтуватися на усвідомленні, що жінки становлять половину людства і завжди були неодмінними учасницями процесу творення історії»[3].

Властива історичній науці тенденція зосереджувати увагу головно на чоловічій діяльності має своїм наслідком недооцінку ролі жінок навіть там, де їхній внесок справді суттєвий і значущий. Наведу близький нам приклад: стереотипно сприймаючи війну як чоловічу справу, а боротьбу — насамперед як збройні сутички, історики українського націоналістичного підпілля 1940–1950-х років висвітлюють у своїх працях переважно діяльність політичного проводу ОУН та військові стратегії і операції УПА. Хоча в повстанському русі десятки тисяч жінок, відомості про них доволі скупі, поверхові і загальні.

Жінки справді не посідали керівних позицій у жодній із цих організацій, але були масово залучені в ролі зв’язкових, розвідниць, санітарок, друкарок; вони забезпечували харчування, дбали про гігієну повстанців, вели низову пропаганду серед місцевого населення. Ця робота на вигляд прозаїчна і буденна, але в умовах підпілля вона була пов’язана з величезними ризиками, чималими фізичними зусиллями і психологічним навантаженням, вимагала цілої низки навичок і знань.


Повстанці в лісі

Чи треба вважати, що годуючи й лікуючи повстанців, перучи й лагодячи їхній одяг, передруковуючи пропагандистські листівки і доправляючи повідомлення, жінки лише «допомагали» чоловікам-борцям у їхній боротьбі за українську державність? Чи ці жінки були повноцінними учасницями боротьби, виконуючи в ній інші, немілітарні, функції?

Маємо визнати: насправді своєю працею жінки забезпечували боєздатність підпілля і злагодженість дій різних підрозділів, а без їхньої «негероїчної» праці підпілля дуже швидко зазнало б краху. Радянські репресивні органи добре це усвідомлювати, бо карали жінок, які співпрацювали з підпіллям, найбільшими термінами ув’язнення, а їхні родини депортували. Чому ж історики досі не готові визнати рівноцінність, попри відмінність, внеску жінок у національно-визвольну боротьбу?

У пошуках власного минулого: проблема джерельної бази

Свою головну місію історикині-феміністки вбачали в писанні власної жіночої історії, яка мала стати не лише засобом для відновлення історичної справедливости, а й знаряддям у боротьбі за права жінок: «Для жінок систематичне документування їхніх життєвих історій має такий ефект. Вони більше не є в полоні своїх минулих і сучасних страждань та помилок, а можуть, якщо захочуть, винести уроки зі свого минулого заради майбутнього [...] Лише коли жінки можуть використати свою задокументовану, проаналізовану, осмислену і опубліковану історію як зброю в боротьбі за себе і за всіх жінок, лише тоді вони стануть суб’єктами своєї історії», — писала Марія Майз[4].

Історикині-феміністки переслідували подвійну мету — насамперед повернути жінкам належне їм місце у світовій (і національній) історії та повернути жінкам власну жіночу історію — так звану жіночу генеалогію. Перерваний досвід, відсутність діалогу з попередницями — трагедія жіноцтва протягом історії людства. Кожна видатна жінка починала ніби з нуля, мусила обстоювати саме право своєї статі займатися наукою й політикою, відбиватися від спроб знецінення і зрештою опинялася десь на маргінесах історії, яку писали чоловіки. Кожна бунтарка повставала проти накинутих патріархатом моделей поведінки ніби вперше, не знаючи про своїх посестер, які торували цей шлях до неї.

Навіть тепер, боронячи права жінок в Україні, як часто ми згадуємо про феміністок кінця ХІХ — початку ХХ століття? А ще ж 1893 року Євгенія Ярошинська писала: «...єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи».

Не знаючи досвіду своїх попередниць, маючи неповне або спотворене уявлення про нього, жінки не можуть адекватно усвідомити й оцінити свій стан та вибудувати ефективні стратегії на майбутнє. Щоб зробити «видимими» всіх невідомих досі «статисток» світової історії і дати голос усім безмовним досі очевидицям та учасницям історичних подій, передусім треба було збільшити кількість досліджень про жінок минулого. Уже в 1970-х роках з’явилися численні публікації на основі аналізу архівних документів, автобіографій, листів, щоденників окремих жінок і жіночих громад. Вони заклали підвалини жіночої історії, розкриваючи становище жінок у різні епохи і різних соціальних верств.


Обкладинки знакових праць із жіночої історії

Серйозною перешкодою стала майже повна відсутність інформації про жінок у традиційних історичних документах, адже століттями не вважалося за потрібне зберігати записи про життя жінок, їх надзвичайно мало навіть у родинних архівах. Мало того, жінки набагато частіше за чоловіків були неписьменними (наприклад, згідно з переписом населення в Російській імперії наприкінці ХІХ століття, серед українців лише 4 % жінок були письменними, тоді як серед українських чоловіків читати і писати вміли 23 %), тому не залишали по собі ні щоденників, ні листів чи інших власноручних свідчень.

Довелося шукали альтернативні джерела інформації про жіноче минуле. Виявилося, що іноді «почути» голоси жінок минулого можливо в документах юридично-правового характеру. Як продемонстрували дослідження Наталії Старченко, багатий матеріал для розуміння гендерних відносин серед шляхти в XVI столітті дають заповіти українських шляхтянок і судові справи про спадщину[5]. Іванна Черчович показала проблему позашлюбного материнства серед домашніх служниць на матеріалі кримінальних справ проти жінок, які вчинили аборт, підкинули або вбили своє немовля у Львові на межі ХІХ–ХХ століть[6]. Андреа Пето, котра вивчала сексуальне насильство червоноармійців проти місцевих угорських жінок у Будапешті наприкінці Другої світової війни, виявила, що найповнішу інформацію про це містять медичні записи гінекологів і венерологів, по допомогу до яких зверталися жертви зґвалтувань[7].

Потенціал усної історії

Найпліднішою для жіночої історії стала методика усноісторичних досліджень — живе інтерв’ювання очевидиць і учасниць подій, запис особистих спогадів жінок, які пережили і досвідчили певні явища минулого. Можливість безпосередньо довідатися про ті чи ті сторони життя жінок у конкретних обставинах (війни, голод, репресії, окупація, материнство, освіта, професійна праця і кар’єра, родинні стосунки, побут тощо) відкривала нові перспективи для розуміння значення жіночого минулого і для самих жінок, і для суспільства, у якому вони жили й діяли. Відтак усна жіноча історія стала потужним інструментом для надання голосу жінкам як суб’єкткам історичного процесу й історіописання[8].

Та не кожне дослідження і не кожну розповідь про жіноче минуле можна автоматично вважати жіночою історією. Основні ознаки феміністського підходу такі:

  • фокус саме на жіночому досвіді (жінки, їхня діяльність, долі, переживання в центрі дослідницької уваги);
  • використання насамперед історичних джерел, створених жінками (жіночі свідчення, мемуари, листи, спогади, щоденники та ін.);
  • пильна увага до висловлених самими жінками інтерпретацій своїх ідентичностей, досвіду, взаємодій і соціального простору та вироблення знань, які допомагають жінкам краще розуміти своє нинішнє становище.

У 1970-х роках було сформульовано головне кредо феміністської жіночої історії — «жінки вивчають жінок задля жінок».

Вивчення особистих спогадів свідків і учасниць/-ків подій дуже швидко показали, що тут існують виразні гендерні відмінності. Виявилося, що навіть у тих самих обставинах жінки й чоловіки фіксують і зберігають у пам’яті різні аспекти пережитого, а їхні розповіді про це відрізняються за структурою, змістом, стилем викладу[9].

Гендерні особливості спогадів полягають не в тому, хто краще пам’ятає, а в тому, що різні люди звертають увагу на різні речі — ті, які для них більше знайомі чи більше значущі, — і саме про них згодом розповідають. Наприклад, чоловічі спогади містять більше фактичної інформації (імена, кількісні дані, дати, географічні назви, відстані й напрямки), тоді як жінки точніше описують деталі повсякдення і побуту, психологічний стан та особисті переживання учасників подій, говорять про людську ціну пережитого.

Жіночі розповіді емоційно насиченіші, зосереджені на людях, частіше вибудувані навколо особисто значущих подій (родинної історії). Це наслідок гендерної соціалізації жінок, яких змалку вчать турбуватися про інших, уважно стежити за станом людей довкола, співпереживати, опікуватися повсякденними сторонами життя (харчування, одяг, житло, здоров’я тощо).


Марія Савчин із Василем Галасою та їхнім сином Зеноном. Кінець 1940-х років

Гендерні відмінності спогадів можна добре простежити, порівнявши чоловічі й жіночі мемуари про те, що було пережито разом. Учасниця націоналістичного підпілля Марія Савчин-Пискір і її чоловік Василь Галаса, один із чільних провідників ОУН, майже десять років провели в глибокому підпіллі. Після арешту доля назавжди їх роз’єднала і розвела по різних країнах. І Марія, і Василь згодом опублікували свої мемуари про пережите. Вадим Прокопов проаналізував ці спогади і виявив у них чимало гендерних відмінностей, не так у хронології подій чи у фактах, як у смислових акцентах, в увазі до певних сторін діяльности підпілля, в деталізації розповіді тощо[10].

Що робити з уже написаним: критика попередніх досліджень про жінок

Критикуючи попередні історичні дослідження «про жінок», історикині-феміністки вказували на специфічну тематичну спрямованість таких праць, які висвітлювали головно 1) біографії видатних жінок, 2) жіночий внесок і досягнення в престижних «чоловічих» галузях, 3) історію жіночого руху.

Проблема в тому, що видатні жінки (які викликають гордість і захоплення) найчастіше походили з привілейованих суспільних верств і їхні біографії жодним чином не представляють досвід ширших груп жіноцтва. Історії жіночого успіху в певних галузях, хоч і важливі як приклад для наслідування, залишають поза увагою суто жіночі сфери і види діяльности. Так само історія боротьби жінок за свої права віддзеркалює лише досвід невеликої частини політично-активного жіноцтва, тоді як більшість не тільки не усвідомлювала свою безправність, а й сама була залучена до підтримання гендерних нерівностей.

  
Обкладинки знакових праць з історії українського жіночого руху

Такі дослідження мають свою цінність, але цього замало, якщо ми справді зацікавлені пізнати все розмаїття життя жінок різних верств. Практики материнства, традиційні жіночі заняття (побутові й виробничі), жіноча освіта, жіноча сексуальність, жіноча злочинність, народна медицина, відьмацтво, проституція та багато інших тем не менш важливі для розуміння жіночого досвіду минулого, ніж історія жіночих організацій та життєписи княгинь і письменниць.

З іншого боку, існує спокуса надмірної глорифікації (прославляння) окремих видатних жінок минулого, яких замість всебічно вивчати перетворюють на такі собі «ікони» для решти жіноцтва. Така «канонізація» шкідлива, бо «ретушовані» біографічні портрети породжують ілюзію ідеальної особистости і бездоганної історії успіху. Ці відполіровані біографії не дозволяють звичайним, «земним» жінкам відчувати свою спільність і спорідненість із героїнею, щоб уважати себе її спадкоємицею чи послідовницею. Ідеал відштовхує своєю недосяжністю. Насправді ж видатні жінки минулого, як і кожна людина тоді чи тепер, були складними особистостями, зі своїми слабкостями й вадами, своїми проблемами в стосунках, вони теж могли помилятися, зазнавати невдач, потерпати від несправедливости або самі її чинити...

  
Зображення державної нагороди України «Орден княгині Ольги»

Коли у видатній українці минулого ми побачимо не величний бронзовий монумент, а людину з усіма її суперечностями, тоді ми зможемо використати її досвід як повчальний життєвий урок, а її саму — як взірець для наслідування.

Проблема вибірковости в погляді на українське минуле стосується не лише окремих персоналій, а й жіноцтва загалом. Нам хочеться бачити і наголошувати позитивні сторони історичного минулого жінок, підкреслювати переваги правового становища українок порівняно із сусідніми народами, демонструвати виняткове ставлення до жінок в українській культурі. А проте твердження про споконвічну матріархальність українців не витримують критики, якщо звернутися до історичних фактів.

Коли пильніше придивитися до щоденного життя жінок у селянській сім’ї і сільській громаді (до кінця ХІХ століття більше як 90 % українців жили в селах), стає зрозуміло, що українське суспільство було наскрізь патріархальним: у сім’ї дружина мала коритися волі чоловіка, якого вважали головою родини і власником основного майна (землі, поля, худоби й реманенту), а насильство було звичною частиною подружнього життя.

Притаманна українським сім’ям багатодітність, яку часто використовують як аргумент поборники «традиційних сімейних цінностей», аж ніяк не була свідомим вибором жінок у минулому, бо за відсутности засобів контрацепції кожний статевий акт міг призвести до вагітности. Лише всебічне вивчення тогочасних суспільних уявлень про материнство та реальних практик догляду і виховання малят дає змогу зрозуміти, наскільки неоднозначним було ставлення і до материнства, і до дітей, і як мало спільного між іконописною берегинею з немовлям та звичайною сільською жінкою якісь 150 років тому. Схильність радше міфологізувати минуле, видаючи бажане за дійсне, аніж вивчати реальний, хай болючий і неприємний історичний досвід жіноцтва не лише закриває від нас наше минуле, а й заважає зрозуміти джерела наших нинішніх проблем, щоб ефективно їх вирішувати.

Жінка чи жінки?

Ще одна проблема традиційного історіописання — тенденція узагальнювати розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «Жінка», неначе життя й доля всіх жінок однакові і зумовлені їхніми спільними вродженими характеристиками.

Таке узагальнення створювало враження, ніби Жінка — якась містична позаісторична сутність, її буття залишається незмінним крізь епохи, країни і верстви, попри всі економічні, культурні й політичні трансформації. Проте від початку систематичних феміністських досліджень з жіночої історії стало очевидно, що відрізняється не лише досвід жінок від досвіду чоловіків, а й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп теж може бути дуже різним.


Гізела Бок (Gisela Bock)

Гізела Бок цілком слушно вказувала: «Відмінність між жіночою й чоловічою історією не означає, що історія жінок була тотожною для всіх жінок: не всі жінки мають однакову історію. Усвідомлення інакшости, відмінности, нерівности між чоловічою й жіночою історією треба доповнити усвідомленням інакшости, відмінностей і нерівностей між самими жінками [...] Інакше кажучи, історію жінок можна осягнути лише в множині, а не в однині, але це розмаїття існує в контексті цілісної історії жіночої статі»[11].

Справді, життя української шляхтянки XVI століття докорінно відрізнялося від життя української кріпачки, навіть якщо вони були одного віку, сімейного стану і жили в тій самій місцевості в той самий час — їхні права, можливості, ресурси були надто відмінними, щоб описувати цих жінок одним поняттям «українська жінка XVI століття». Так само вживаючи загальники «радянська жінка» чи «сучасна українка» ми потрапляємо в пастку невиправданих узагальнень і стереотипів, адже радянською жінкою була і дружина партапаратника, який керував насильницьким розкуркуленням, і селянка, яка в той самий час вмирала з голоду в селі у 1932–33 роках; а сучасна українка — це і гламурна супермодель, і дівчина з інвалідністю, яка живе в притулку, і заможна бізнес-леді, і багатодітна мати-одиначка, яка ледь зводить кінці з кінцями.

Під час нацистської окупації досвіди жінок різного етнічного і соціального походження могли бути діаметрально протилежними. Якщо для єврейки окупація фактично означала неминучу смерть, то для жінки з родини німецьких колоністів (фольксдойче) вона відкривала нові можливості й перспективи; жінки з розкуркулених і репресованих більшовикам сімей з надією дивилися на німецьку владу, сподіваючись на повернення втраченого майна і соціального статусу, а партійні активістки очікували переслідувань. «Жіночий досвід окупації» — це порожній вислів, бо таких досвідів було безліч. Жінки завжди були і є дуже різними, їхні історичні досвіди так само дуже відмінні. Звести зовсім різних жінок в одну категорію «жінка» означало б не визнавати ці разючі відмінності й ігнорувати зумовлені ними різні досвіди.

Чорно-білий погляд на минуле, притаманний пострадянській історичній науці, впливає й на те, як оцінюють життя та вчинки тих чи тих персоналій минулого. Часто одних жінок звеличують як героїнь або ж таврують як зрадниць, ігноруючи всю складність і суперечливість їхнього життя і обставин, де не завжди можна провести чітку межу між правдою і кривдою.


Обкладинка книжки Олени Стяжкіної

Показовий приклад — доля Єлизавети Бірюкової (1914–1992) з Маріуполя, про яку пише у своїй книжці Олена Стяжкіна[12]. Перед війною молода жінка була технологом харчового виробництва, тому окупаційна німецька влада призначила її директоркою місцевого рибоконсервного заводу. У 1941–1943 роках Бірюкова працювала на окупантів, отже, була колаборанткою, за що й була засуджена після вигнання нацистів 1944 року. Та цей вирок викликав обурення місцевих жителів — місто стало на захист жінки, бо, як виявилося, використовуючи свою посаду, вона зробила багато добра: рятувала євреїв і військовополонених, годувала й підтримувала земляків, допомагала уникнути вивезення в Німеччину. Нечуваний випадок стався в розпал сталінізму: під тиском громадськости 1948 року відбувся повторний суд, який зняв більшість обвинувачень, і Бірюкову звільнили. Проте повна реабілітація відбулася лише 1992 року. То ця жінка була зрадницею чи героїнею?

Жертва чи дієвиця?

Серед інших вад традиційного способу представляти жіноче минуле — шаблонність оцінок жіночого досвіду. Найчастіше історики схильні вбачати в жінках безпомічних жертв історичних катаклізмів (війн, репресій, геноцидів), описуючи насамперед їхні страждання і втрати. Навіть загальнонаціональну трагедію Голодомору візуалізують образом жінки: у пам’ятниках та ілюстраціях про Голодомор виснажена матір або знесилена голодна дівчинка уособлюють жахіття трагедії. Так у суспільній свідомості вкотре закріплюється стійка асоціація між жінкою і жертвою.

Віктимізація жіночого історичного досвіду не дає змоги бачити в жінках дієвиць історичних подій. Проблема в тому, що розглядаючи життя жінок винятково крізь призму їхньої безправности й залежности, дослідники часто не помічають або недооцінюють активну і дієву (хай і не завжди помітну на перший погляд) роль жінок у різних ситуаціях, їхню здатність неформально впливати на хід подій, забезпечувати свої потреби і реалізувати свої інтереси в несприятливих для себе обставинах. Жіночі досвіди Голодомору дають чимало прикладів такої жіночої дієздатности[13], а неупереджений аналіз тих, чия діяльність спричинилася до голоду, засвідчує, що жінки були й серед призвідників трагедії[14].


Обкладинка книжки Оксани Кісь

Для дослідниць-феміністок важливо виявляти також жіночі стратегії виживання та практики активного й пасивного спротиву або пристосування до критичних обставин, навіть в умовах тотального обмеження прав і можливостей. Наприклад, українки-політв’язні, засуджені на багаторічні терміни в таборах ГУЛАГу, об’єктивно були жертвами сталінських репресій і справді зазнали неймовірних страждань у неволі, велика частина їх загинула. Проте розповіді тих, хто вижили, засвідчують, що навіть у нелюдських умовах жінки чинили спротив системі, яка прагнула їх знищити морально й фізично. Цей спротив мав вигляд малопомітних, але масових і щоденних порушень табірних правил і заборон: жінки співали, віршували, вишивали і малювали, дбали про гігієну й належний вигляд, впорядковували житло, займалися самоосвітою, молилися, відзначали Різдво і Великдень, турбувалися одна про одну і т. д. Усі ці позірно дрібні практики — це акти непокори, які допомагали їм протистояти тоталітарній системі на особистому рівні, оберігаючи тіло і психіку від руйнування, щоб залишатися людьми (жінками, українками, християнками, націоналістками)[15].

Отже, позбавлені прав, можливостей і ресурсів невільниці все-таки були дієвицями історії і підважували тоталітарний режим на персональному рівні. Виявляти й вивчати таку жіночу дієздатність треба, щоб зрозуміти різні форми і способи участи в історичному процесі. Тому Джудіт Беннет і підкреслювала: «Це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами фальшиве: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами»[16].

То навіщо нам жіноча історія?

Навіщо нам занурюватися в минуле жіноцтва, коли сучасні українки мають стільки актуальних проблем у сьогоденні? Як дослідниця я бачу чимало користи у вивченні жіночого історичного досвіду саме для того, щоб краще розуміти джерела сучасних проблем, адже більшість із них виникли не сьогодні і не вчора, а мають глибоке історичне коріння. Як бур’ян, якого годі позбутися, зриваючи тільки шкідливу рослину, так патріархатні гендерні відносини не зникнуть лише в результаті усунення дискримінаційних норм у законодавстві — важливо знайти і видалити коріння!


Обкладинка збірника «Українські жінки в горнилі модернізації»

Дізнаючись, як жінки переживали різні історичні події, особливо ж найдраматичніші моменти минулого, ми раз по раз переконуємося: жінки — не слабка стать! Жінки демонструвати неабияку відвагу, гнучкість, витривалість, стійкість, винахідливість, силу духу, наполегливість, коли опинялися в умовах, де їхні права, можливості й ресурси було радикально обмежено, вони пристосовувалися до надзвичайно складних обставин, чинили спротив насильству, застосовували різноманітні нестандартні стратегії для виживання.

Саме жіночий досвід ефективного протистояння насильству й успішного виживання в нелюдських умовах переконливо демонструє дієвість жіночої солідарности. Завдяки мережам взаємопідтримки і згуртованости жінкам вдавалося досягати своїй цілей, долати несправедливість, захищати свою гідність, забезпечувати свої інтереси — чи то боронячи права жінок у дорадянських жіночих організаціях, під час Голодомору чи в таборах ГУЛАГу.

Пізнання життя реальних жінок різних верств у минулому дозволяє розвіяти міфи про «золоту добу» українського жіноцтва, а відтак із полегшенням відмовитися від нав’язаного українкам фіктивного ідеалу берегині.

Жіноча історія також показує нам, що зміни на краще можливі і реальні. За останні 150 років становище жінок докорінно змінилося: жінки здобули права й можливості, яких не мали попередні тисячоліття світової історії! Жіноча історія дає нам безліч прикладів для натхнення і наслідування, розкриваючи не лише механізми дискримінації, а й ефективні способи їх долати на різних рівнях.

Пізнаючи минуле, ми краще розуміємо наше нинішнє суспільство і становище жінок у ньому, краще усвідомлюємо причини наявних нерівностей, отож можемо успішніше їх долати. А ще ми дізнаємося про досвід наших посестер із минулого, невідомих українок, завдяки яким ми є такими, якими ми є.

Завдяки яким ми є.


[1] Joan W. Scott. The Problem of Invisibility. Retreiving Women’s History. Changing Perceptions of the Role of Women in Politics and Society ed. by S. Jay Kleinberg. UNESCO, 1992, p. 5–6.

[2] Judith M. Bennett. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), p. 256, 266.

[3] Lerner Gerda. The majority finds its past. Current History. Vol. 70 (416), 1976, p. 231.

[4] Maria Mies M. Towards a methodology of women’s studies. Institute of social studies. Occasional Papers. 1979, Vol. 77, p. 21–22.

[5] Наталія Старченко. Жіночий підступ, чоловіча влада: подружні вбивства в середовищі волинської шляхти. Україна модерна. 29 квітня 2017. https://uamoderna.com/md/starchenko-marital-murders

[6] Іванна Черчович. Бідні і вагітні у Львові кінця ХІХ століття: досвіди виживання. Youtube, 9 грудня 2020.

[7] Andrea Peto. Memory and the narrative of rape in Budapest and Vienna in 1945. Life After Death: Approaches to a Cultural and Social History of Europe During The 1940s and 1950s. Cambridge University Press, 2010, p. 129–148.

[8] Оксана Кісь. Усна жіноча історія як феміністський проект: західні теорії, пострадянські контексти, українські практики. Народознавчі зошити. 2015, № 6 (126), с. 1386–1405.

[9] Оксана Кісь. Гендерні аспекти практики усноісторичних досліджень: особливості жіночого досвіду, пам’яті і нарації. Суспільні злами і поворотні моменти: макроподії крізь призму автобіографічної розповіді: Матеріали Міжнар. наук. конф., [м. Львів] 25–26 вересня 2014 р. / [Упорядники: О. Р. Кісь, Г. Г. Грінченко, Т. Пастушенко]. Львів, ІН НАН України, 2014, с. 11–41.

[10] Вадим Прокопов. Василь Галаса та Марія Савчин: гендерні особливості сприйняття підпільної боротьби ОУН. Український визвольний рух. Т. 18. Львів, 2013.

[11] Gisela Bock. Women’s history and gender history: aspects of an international debate. Gender and History. 1989, Vol. 1 (1), р. 8.

[12] Олена Стяжкіна. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. Київ: Дух і літера, 2019. 384 с.

[13] Оксана Кісь. Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність. Україна модерна. 4 листопада 2018. https://uamoderna.com/md/kis-women-holodomor

[14] Дарія Маттінглі. «Жінки в колгоспах — велика сила»: хто вони — українські призвідниці Голодомору? Україна модерна. 20 вересня 2018. https://uamoderna.com/md/mattingly-women-in-kolkhoz

[15] Оксана Кісь. Українки в Гулагу: вижити значить перемогти. Дрогобич: Коло, 2020, 300 с.

[16] Judith M. Bennet. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), р. 262.

4 березня 2021
Поширити в Telegram
895
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Леся Литвинова: «Те, що я роблю, — це життя»
Як вона справляється? Мама п’ятьох дітей, волонтерка Майдану, яка могла добути все. З початком війни Леся Литвинова допомагала переселенцям, згодом стала співзасновницею фонду «СВОЇ», який опікується важкохворими і підтримує їхні сім’ї. Відколи триває пандемія коронавірусу, кисневі концентратори від фонду — для декого єдиний шанс. Як цій жінці вдається вирішувати ситуації, які здаються неможливими, щодня працюючи з людьми на межі життя і смерти?
Софія Парфанович: робити двіж на двох континентах
Її називають першопроходицею в медицині: перша студентка-українка, відкрила приватну гінекологічну практику, видала книжку про статеве виховання — і все це у Львові 1920–1930-х років. Діяльність Парфанович така різнорідна, а масштаб такий колосальний, що доводиться визнати: Софія робила двіж і драйвила собою чужі двіжі скрізь, куди дотягувалася. Лікарка, просвітниця, викладачка, науковиця, громадська діячка. «Скромна медпрацівниця», як казала вона про себе. Якщо вона змогла так багато, ще й у кількох країнах і на двох континентах, то чи не може тепер кожна з нас робити те, чим справді горить?
Марія Берлінська: більше віри, менше страху
«Відрізала косу і пішла на війну», — такий романтичний образ намагалися створити Марії Берлінській українські медіа. «Давайте я вам краще розповім, як аеророзвідка рятує життя на фронті», — відповідала активістка. Центр підтримки аеророзвідки, адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон», Жіночий ветеранський рух, системні зміни в законодавстві, міжнародна співпраця та ветеранська дипломатія — за 32 роки Марія встигла зробити багато важливих справ. Її історія — про те, як публічне визнання і слава можуть прислужитися для суспільного добра, як старі травми можуть навчити цінувати людей і як, подолавши внутрішній страх, можна познайомитись із собою.