Фемінізм у Франції: хвилі боротьби та емансипації жінок

Поняття «хвиль» в історії фемінізму

Історію фемінізму і боротьби за права жінок часто представляють у вигляді хвиль. Ця метафора — зручний інструмент і для активісток, і для науковиць, щоб розмежувати різні часові відтинки з характерними саме для них ідеями, цілями й активістськими практиками. Хвилі покликані символізувати силу руху, який накриває все суспільство і приносить глибинні зміни, та забезпечувати ілюзію тяглости. Як зазначила американська професорка Астрід Генрі, «З одного боку, метафора хвилі дала змогу феміністкам пов’язати різні періоди, щоб жінки бачили себе як частину постійного руху за права і рівність жінок. З іншого боку, ця метафора часто спиралася на позитивістське розуміння поколінь, ґрунтоване на ідеї прогресу, у якому кожне покоління має перевершувати попередників»[1]. Хвилі фемінізму розглядають і під кутом зору хронології (один період змінюється іншим з йому притаманними ідеями), і з погляду поколінь (прогресивніше покоління приходить на зміну менш прогресивному).

Поняття першої і другої хвиль фемінізму викристалізувалося в кінці 1960-х — на початку 1970-х років у США: феміністки почали ідентифікувати себе як «другу хвилю» жіночого руху й одночасно описувати рух за права жінок у 1848–1920 роках як «першу хвилю». Вперше вислів «друга хвиля» з’явився в статті журналістки Марти Вайнман Лір, опублікованій у «Нью-Йорк Таймс» у березні 1968-го[2]. Відтоді, попри численні дискусії історикинь та спеціалісток із соціальних рухів про певні обмеження цього поняття (наприклад, створення помилкового враження гомогенности всередині кожної хвилі або його європоцентризм[3]), воно ввійшло у словник феміністок і науковиць. Мабуть, не останню роль у цьому зіграла простота такого інструменту, адже поділ на хвилі сприяє доступнішому і структурованішому викладанню та розумінню історії фемінізму.

Стаття Марти Вайнман Лір, у якій уперше було вжито поняття «друга хвиля» фемінізму, в газеті «Нью-Йорк Таймс» (1968)

У Франції до цієї класифікації різних періодів боротьби за права жінок звернулися досить пізно — аж у 2000-х роках[4]. Вона потроху закріпилася в академічній сфері, найчастіше її використовують для позначення фемінізму саме «другої хвилі», найбільш знакового у французькій історії з погляду і політичного потенціалу, і розробки наукових феміністичних ідей. Відтоді поділ за хвилями здобуває дедалі більшу наукову й медійну популярність, але однаково його не так широко вживають і вивчають, як, наприклад, у США.

У цій статті я докладно представлю історію французького фемінізму в розрізі хвиль. І хоча історію фемінізму у Франції великою мірою характеризують ті самі загальні тенденції, що і в інших країнах Західної Європи та Північної Америки, а вимоги різних поколінь феміністок нерідко збігаються в цих регіонах, французький фемінізм має притаманний лише йому соціально-політичний контекст, про який далі докладніше.

Перша хвиля фемінізму, або Як «не-брати» рівности вимагали (XIX століття — перша половина XX століття). Зародки французького фемінізму

Піком політичної боротьби представниць першої хвилі фемінізму стала друга половина ХІХ — перша половина ХХ століття. Одначе корінням своїм вимоги феміністок першої хвилі сягають ще Французької революції 1789 року, яка стала каталізатором для колективного прагнення до рівности всіх і кожного та кожної. Практичне втілення революційного гасла «Свобода, рівність, братерство» дуже вплинуло на свідомість жінок і їхнє становище у французькому суспільстві. Натхненне ідеями свободи й рівности суспільство прийняло жінок як інтегральну частину революції, даючи їм шанс бути активними в громадсько-політичному житті. У революційні роки жінки також здобули певні цивільні права: наприклад, 1792 року було легалізовано розлучення, жінкам і чоловікам було надано рівні права успадкування тощо. Якщо доти ідеї рівности жінок і чоловіків виражалися головно в індивідуальних літературних роздумах, як-от у книжці Христини Пізанської «Книга про град жіночий» (1405) або праці Пулена де ля Барра «Про рівність обох статей» (1673), то революція вперше дала боротьбі жінок за свої права колективне і політичне вираження.

5 жовтня 1789 року відбувся перший жіночий протест, який став однією з перших і найважливіших подій революції. Сотні жінок Парижа (хоча серед протестувальниць були й чоловіки) вирушили на Версаль, щоб побачити короля Луї XVI і попросити хліба для Парижа. І хоча написана чоловіками історія не зафіксувала жодних інших вимог жінок, крім продовольчих, похід на Версаль не тільки продемонстрував силу народного зібрання, а й вивів жінок у публічний простір.

Похід жінок на Версаль. 5 жовтня 1789 року

Жінки вперше виявили колективну волю, в якій усвідомлення своїх конкретних проблем супроводило бажання належати, як і чоловіки, до нового політичного суспільства. З’являються книги скарг і клопотань, жіночі клуби і товариства взаємодопомоги. Жінки закріплюють за собою місце в публічному просторі. Олімпія де Гуж, одна з ікон першої хвилі фемінізму, опублікувала «Декларацію прав жінки і громадянки» (1791) — найвизначніший документ того часу про права жінок. У ньому де Гуж доводила, що рівність між статями — частина боротьби за рівність між людьми. Стаття 10 «Декларації» фактично пояснює боротьбу феміністок першої хвилі, де Гуж писала: «Жінка має право підніматися на ешафот, вона також повинна мати право підніматися на трибуну»[5], — лаконічно обґрунтовуючи вимогу громадянських прав для жінок. Найвідоміша революційна організація під орудою жінок під час Французької революції — створене 1793 року Товариство республіканських і революційних громадянок (Société des citoyennes républicaines et révolutionnaires) на чолі з Полін Леон (Pauline Léon) і Клер Лакомб (Claire Lacombe). Воно об’єднувало близько 200 жінок, боролося за права жінок, брало участь у поваленні режиму жирондистів. З огляду на нестабільну соціально-політичну ситуацію Товариство проіснувало тільки п’ять місяців.

Активізація жінок викликала сильну антифеміністську реакцію: права і свободи, що їх надали жінкам у революційний період, швидко почали згортатися, а медицина і філософсько-політична думка виробили чітку позицію, згідно з якою жінки через свої фізичні особливості й ментальну нестабільність не могли брати участь у політиці чи мати громадянські права.

Щоб краще зрозуміти панівну в XIX–XX століттях біологічну і соціальну модель, повернімося у XVIII століття — період, коли науковий прогрес збігся з розвитком політико-філософської думки і медицина та філософія визначили нові соціальні ролі жінок і чоловіків. Американський історик Томас Лакер у своїй книжці «Створення статі: тіло і гендер від греків до Фрейда» демонструє, як біологія і медицина в Західній Європі вибудовували статі. У кінці XVII–XVIII століттях наука поступово сформувала категорії «чоловічий» і «жіночий» як протилежні й незмінні біологічні статі на противагу моделі однієї біологічної статі, яка існувала ще з часів Стародавньої Греції[6]. Якщо доти тіло жінки і її органи розглядали як менш досконале віддзеркалення чоловічого тіла (наприклад, піхва вважалася внутрішнім пенісом, а яєчники — чоловічими яєчками), то з кінця XVII–XVIII століття тіла жінки й чоловіка трактують як дві «незмінні протилежності» з їхніми невилучними біологічними характеристиками. Проте ці біологічні характеристики науковці не розглядають поза соціальним контекстом, навпаки, вони стають на службу патріархальному ладу, обґрунтовуючи нерівне становище жінок у суспільстві.

Цікаво, що паралельно зі створенням двох біологічних статей розвивалася соціальна модель «різниці між статями» (le modèle de la différence des sexes), яка доводить, що є прямий зв’язок між біологічною статтю й ідентичністю «чоловіка» або «жінки». Наприклад, французька політологиня Реджан Сенак, аналізуючи сенс таких, здавалося б, універсальних і всеохопних понять, як «рівність» і «братерство», пише[7], що модель «різниці між статями» було закладено в теорію суспільного договору Жана-Жака Руссо. Суспільний договір полягав у тому, що жодна людина не мала природного права домінувати над подібною собі людиною. Однак Руссо чітко розділяв публічну сферу, якої суспільний договір стосувався безпосередньо і яку чоловіки закріплювали за собою, та приватну сферу, у якій належало перебувати жінкам. У публічній сфері чоловіки були рівними і, відповідно, братами, у приватній — патріархами сімей. Цей розподіл сфер легітимізував усунення жінок із громадського життя і на століття закріпив статус жінок як «не-братів» на противагу ідеї братерства «всіх людей», точніше чоловіків.

Ідеї Французької революції прислужилися виведенню жінок із приватної сфери в публічну, сприяли наданню їм окремих громадянських прав та самоусвідомленню жінок як учасниць політичних процесів. Однак цей тріумф свободи і рівности в суспільстві проіснував лише кілька років після революції. Жінки дуже швидко стали «не-братами», і їх знову було витіснено й замкнуто в приватній сфері. «Цивільний кодекс»[8] Наполеона I 1804 року дуже добре демонструє цей регресивний рух. Він законодавчо закріпив підлегле становище жінки в суспільстві, узаконив повний контроль та опіку з боку чоловіка або батька і повністю позбавив жінок юридичних прав, прирівнявши їх до неповнолітніх, злочинців і людей з розумовою недостатністю (стаття 1124). Багато з них інтеріоризували цінності революції, що спонукало жінок до активної боротьби у XIX і XX століттях.

«Цивільний кодекс» Наполеона I, з обмеженнями якого француженки боролися наступні 150 років

Жіночий активізм протягом XIX-го і на початку XX століття

Протягом XIX століття спадкоємиці Французької революції знову і знову порушували питання про місце жінки в тогочасному суспільстві. Як правило, саме революційні періоди у XIX столітті супроводжувалися активізацією феміністок і їхніх вимог. Феміністки боролися за громадянські, цивільні і політичні права для жінок. Передусім це було право здобувати освіту; право працювати, обирати місце роботи без дозволу чоловіка, отримувати рівну з чоловіками зарплату, самостійно розпоряджатися своїм заробітком; право обирати собі чоловіка, мати можливість розлучатися і опікуватися дітьми разом із чоловіком; право полагоджувати адміністративні процедури без авторизації з боку чоловіка, підписувати нотаріальні акти. Нарешті, визнання жінки як індивідки, здатної самостійно вирішувати і розпоряджатися своїм життям. Ближче до XX століття дедалі виразнішими стали вимоги жінок мати право обирати і бути обраними.

Філософи-утопісти Чарльз Фур’є й Анрі Сен-Сімон вельми вплинули на артикуляцію вимог руху за права жінок у першій половині XIX століття. Фур’є стверджував, що загальний соціальний прогрес можна виміряти прогресом у становищі жінок, а Сен-Сімон визначав «пару» як основну одиницю суспільства[9]. Після Липневої революції 1830 року групи сен-сімоністок і фур’єристок поставили питання емансипації жінок у центр своїх дебатів. У 1830–1848 роках багато жінок, серед них одна з найяскравіших представниць, активістка й письменниця Флора Трістан (Flora Tristan), одночасно боролися за право жінок на рівність та обстоювали права робітників, поєднуючи утопічний соціалізм і фемінізм та пов’язуючи прогрес робочого класу з прогресом у сфері прав жінок. На жаль, ці соціалістичні рухи не мали великого відгуку у французькому суспільстві.

Революція 1848 року стала новою хвилею активізації жінок. Вона мала на меті встановити цивільні права і свободи та призвела не тільки до повалення старого режиму, а й до запровадження загального виборчого права. Однак, попри активну участь жінок у революції, право голосувати здобули винятково чоловіки (загальне виборче право було ухвалено 2 березня 1848 року).

Під час революції з’явилася феміністська газета «Голос жінки» (La voix des femmes), яку заснувала письменниця й журналістка Южені Нібоє (Eugénie Niboyet). Через цю газету жінки зверталися до влади з вимогами надати їм права голосу, доступу до освіти і покращення робочих умов. З кінця XVIII-го і протягом першої половини XIX століття можна спостерегти певну циклічність у боротьбі жінок за свої права: кожен цикл перед згасанням проходив етапи революція — фемінізм — репресії — тиша[10].

Проте починаючи з 1868–1870 років, «фемінізм, як і Республіка[11], встановлюється для того, щоб тривати»[12]. Як зауважила французька дослідниця історії фемінізму Мішель Райот-Сарсе, «Фемінізм у первісному значенні цього слова — це рух, який зародився й існував у період Третьої Республіки»[13], тобто у 1870–1940 роках. Видатні постаті того часу — журналіст Леон Рішер (Léon Richer) та письменниця, ораторка й феміністка Марія Дерем (Maria Deraismes). У 1869 році вони почали видавати газету «Права жінок» (Le Droit des femmes), у якій разом з іншими феміністками боронили громадянські права для жінок, право працювати і мати рівну з чоловіками оплату праці, боролися проти принизливого для жінок Цивільного кодексу. У 1870 році вони заснували Асоціацію прав жінок (L’Assemblée pour le droit de femmes), яка проголошувала «рівність між статями перед законом і звичаями»[14].

Портрет Марії Дерем, однієї з центральних фігур руху за права жінок у XIX столітті

У 1878 році в Парижі відбувся перший Міжнародний жіночий конгрес (Congrès international des femmes). Представниці/-ки різних країн обговорювали можливості покращення повсякденного життя жінок: право на роботу, доступ до професій і до освіти, рівну оплату праці. Проте питання виборчого права для жінок через його контроверсійність до програми не взяли. Загалом міжнародні конгреси феміністок — одна з прикмет жіночого руху кінця XIX — першої половини XX століття. Окремі з них відкрито виступали за політичні права жінок.

У 1880 році законом Каміля Се (Camille Sée) дівчатам було надано доступ до середньої освіти. Шкільна програма відрізнялася від тієї, що для хлопців, а диплом середньої школи не дозволяв вступати в університет. А проте це стало першим кроком на шляху повного права для жінок здобувати освіту.

У сфері виборчих прав для жінок однією з найвпливовіших активісток того часу була Губертина Оклер (Hubertine Auclert). Вона розгорнула кампанію суфражисток, закликаючи жінок висуватися на виборні посади, створила з цією метою першу французьку суфражистську асоціацію «Виборчий голос жінки» (Société le droit des femmes, 1876)[15] і газету «Громадянка» (La Citoyenne, 1881–1891).  14 липня 1881 року Оклер організувала першу феміністичну демонстрацію з вимогою надати жінкам рівні з чоловіками права. Цікаво, що хоча самé слово «фемінізм» уперше вжив Александр Дюма-син (у доволі негативному сенсі), його сучасне значення в розумінні боротьби за покращення становища жінок приписують саме Губертині Оклер.

Губертина Оклер, чільна французька феміністка і борчиня за виборчі права жінок

Номер газети «Громадянка» зі статтею про потребу переглянути Конституцію

У наступні десятиліття рух за виборчі права міцнів: жінки-кандидатки почали незаконно висувати свої кандидатури на муніципальних виборах: Леоні Рузад (Léonie Rouzade) 1881 року, Луїза Барберус (Louise Barberousse) у Парижі 1885 року[16]. У 1904 році до столітнього ювілею Цивільного кодексу феміністки палили його копії перед міськими ратушами; 1908 року ще одна відома французька активістка Мадлен Пелтьє (Madeleine Pelletier) розбила вікна на виборчій дільниці. У 1909 році засновано Французьку спілку за виборче право жінок (Union française pour le suffrage des femmes), яка активно боролася за право жінок обирати і бути обраними аж до ухвалення відповідного закону 1944 року.

У 1891 році, вперше використавши в назві організації слово «фемінізм», постала Французька федерація феміністських асоціацій (Fédération Française des Sociétés Féministes). Федерація мала на меті об’єднати феміністські організації, які боронили різні позиції і застосовували різні протестні дії. Багато жіночих асоціацій, які виникали в цей час, мали доброчинний характер і поєднували свої вимоги з допомогою бідним.

У міжвоєнний період, зважаючи на великі людські втрати під час Першої світової війни (1914–1918) багато феміністок погодилися з тим, що першочерговий обов’язок жінки — народжувати і виховувати дітей. Частина феміністок обстоювала ідею взаємодоповнюваности статей (закладену в метафорах «чоловік — голова, а жінка — шия» тощо), боролася за мир, захист сім’ї і кращі умови життя для жінок, котрі працюють. Інша частина феміністок вступила до заснованої 1920 року Комуністичної партії. Право голосу залишалося засадничою вимогою активісток. У Франції Національна асамблея проголосувала за цей закон 1919 року, але Сенат його заблокував. У 1936 році до влади прийшла коаліція лівих політичних партій і рухів Народний фронт, в уряді якого три міністерські посади обіймали жінки[17], але виборчого права вони досі не мали. Тільки 1944 року жінки нарешті здобули право обирати і бути обраними, а в результаті вже 1946 року до складу асамблеї було обрано 33 жінки.

Француженки вимагають виборчих прав

Здобуття жінками виборчого права стало символічним завершенням першої хвилі фемінізму у Франції. До середини XX століття жінки отримали більшість прав[18], за які боролися кілька поколінь, починаючи від Французької революції.

Серед головних досягнень цієї хвилі слід назвати такі:

• Право на освіту: 1881 — початкова шкільна освіта для дівчаток стала обов’язковою; створено Вищу школу (École normale supérieure de Sèvres) для підготовки вчительок для викладання в закладах середньої освіти для жінок; 1924 — шкільна програма стала однаковою для дівчат і хлопців (а також тривалість навчання), відтак зрівнялися чоловічі й жіночі дипломи про середню освіту; 1938 — надалі жінки могли вступати в університети без авторизації від свого чоловіка.
• Розширення прав жінок у шлюбі: 1884 — дозвіл на розлучення (лише в разі доведення вини чоловіка); 1905 — право позиватися в суді без дозволу чоловіка; 1907 — право самим розпоряджатися своєю зарплатою; 1938 — усунення правової непрацездатности жінки, закріпленої в Кодексі Наполеона I (але чоловіки досі мали давати дозвіл жінці займатися певною професійною діяльністю).
• Адміністративні права: 1897 — право свідчити в нотаріальних і цивільних актах.
• Трудові права і доступ до професій: 1909 — закон про встановлення восьмитижневої декретної відпустки без завершення трудового договору; 1899 — можливість працювати адвокатками; 1920 — можливість вступати до спілок без дозволу чоловіків.
• Політичні права: 21 квітня 1944 — право голосувати і висуватися на виборні посади; 1946 — у преамбулі[19] до Конституції закріплено принцип рівних прав жінок і чоловіків у всіх сферах.

Загалом перша хвиля фемінізму було найдовшою, вона тривала півтора століття і об’єднувала надзвичайно гетерогенні течії з їхніми специфічними вимогами і рівнем радикальности. Проте основною вимогою більшости з них була саме рівність перед законом: визнання жінки індивідкою і громадянкою, яка не мусить залежати від рішень чоловіка чи батька і може нарівні брати участь у громадському житті. Оглядаючись на минулі століття і порівнюючи феміністок першої хвилі з представницями наступних його хвиль, розуміємо, що більшість представниць першої хвилі розглядали ідеал емансипації тільки як юридичну рівність. Вони вимагали рівности й автономії жінок без зміни гендерної системи, не ставлячи під сумнів категорії «жінка» і «чоловік», приймаючи ті «непримиренні» відмінності між чоловіками й жінками, про які науковці й філософи впевнено говорили у XIX столітті. Ще більшість феміністок першої хвилі не сумнівалися в материнстві як найважливішій соціальній функції жінки. Безперечно, неабияку роль у цьому відіграли дві світові війни. А проте феміністки першої хвилі проклали шлях для наступних поколінь жінок і створили можливість глибше аналізувати витоки і масштаби проблеми. Представниці другої хвилі фемінізму, впевнено користуючись правами, що їх вибороли попередниці, змогли піти далі та з огляду на актуальний соціально-політичний контекст переосмислити те, що залишилося поза увагою активісток першої хвилі.

Друга хвиля фемінізму: марксизм, психоаналіз та 343 шльондри (кінець 1960-х — 1970-ті роки)

Друга хвиля фемінізму з її гаслом «Приватне — це політичне» центральною темою своєї боротьби зробила питання контролю жінки над власним тілом. Активістки вимагали сексуальної свободи жінки, права на аборти, рівности жінок і чоловіків у професійній сфері. У цей період у Франції зародилися феміністські університетські студії.

Одним із джерел другої хвилі фемінізму стало видання праці Симони де Бовуар «Друга стать» (1949). Як зазначає французька історикиня Мішель Райот-Сарсе, «Симона де Бовуар була, принаймні частково, детонаторкою змін, які сталися у 1960-х»[20]. Феміністичний і екзистенціалістський дискурс цієї книжки справили великий вплив і спонукали діяти не тільки французьких феміністок, а й представниць жіночих рухів у США та Великій Британії. У цій книжці, яку часто представляють ключовою фразою «Жінкою не народжуються, нею стають» («On ne naît pas femme: on le devient»), філософиня розкритикувала біологічний детермінізм[21], доводячи, що між статями немає таких природних чи біологічних відмінностей, які виправдовували б їхню нерівність у суспільстві. Це переконання стало підґрунтям наукової течії класичного французького універсалізму, основоположницею якого вважають де Бовуар. Універсалізм будується на твердженні, що всі люди — рівноправні індивіди/-ки незалежно від вторинних відмінностей у фізичних ознаках, расі, статі тощо. Для прибічниць універсалізму біологічна різниця не пояснює різницю в поведінці й доступі до влади — усі відмінності пояснюються культурно. Жінки стають жінками в результаті домінування чоловіків над ними, а не через якісь природні особливості. У 1970-х роках цю течію доповнили напрацювання групи науковиць і феміністок, які допомогли остаточно викристалізувати ідеї універсалізму.

Симона де Бовуар, натхненниця другої хвилі фемінізму, на феміністському протесті

Протягом 1950–1960-х років правове становище жінок поступово покращувалося: було ухвалено низку законів, які скасовували обмеження для жінок у професійній діяльності і в родинній сфері, жінкам дали окремі можливості контролю над своїм тілом. Наприклад, у 1955-му дозволили «терапевтичні аборти», закон 1967 року легалізував протизаплідні таблетки. У родинній сфері жінкам 1965 року нарешті дозволили здійснювати професійну діяльність без спеціального дозволу чоловіка і дали право відкривати банківський рахунок від свого імені. У 1970 році із законів видалили поняття «голови сім’ї», а відповідальність за дитину поклали на обох батьків, а не тільки на тата. Утім, основну боротьбу феміністки-активістки другої хвилі вели за перегляд закону 1920 року, який криміналізував аборти, і за право жінки володіти своїм тілом та самостійно і в легальній площині ухвалювати рішення про переривання вагітности. Феміністки-інтелектуалки пропонували набагато радикальніші зміни, але про них згодом.

Активізація французьких феміністок другої хвилі в боротьбі за права жінок почалася 1970 року зі створенням Руху за визволення жінок — MLF (Mouvement de libération des femmes). MLF виник під впливом американського руху за визволення жінок, протестних подій травня 1968 року[22] та боротьби за право на контрацепцію й аборти, яку розпочала заснована 1956 року організація «Планування сім’ї» (Planning Familial)[23]. До речі, правом на контрацепцію француженки завдячують саме їй. Кілька феміністських груп склали основу MLF: група «Жіноче, чоловіче, майбутнє» (Féminin, Masculin, Avenir; FMA), яка виникла 1967-го довкола Анн Зеленські (Anne Zelensky) і Жаклін Фельдман (Jacqueline Feldman), та ще одна, яка постала 1968-го довкола Антуанетти Фук і Моніки Віттіг.

26 серпня 1970 року, підтримуючи демонстрацію американського руху за визволення жінок з нагоди 50-річчя здобуття американками права голосу, десять активісток, серед них Моніка Віттіг, Крістін Делфі (Christine Delphy), Крістіан Рошфор (Christiane Rochefort) і Анн Зеленські, поклали до підніжжя Тріумфальної арки вінок на честь дружини невідомого солдата[24]. Вони вийшли з гаслами «Кожна друга людина — жінка» («Un homme sur deux est une femme» — гра зі словом «un homme», яке означає і чоловіка, і людину) та «Ще невідоміша, ніж невідомий солдат, його дружина» («Il y a plus inconnu que le soldat inconnu. Sa femme»). Протестувальниць заарештували, а наступного дня медіа повідомили про створення MLF.

Активістки йдуть до підніжжя Тріумфальної арки покладати вінок на честь дружини невідомого солдата. Париж, 1970

Символічним початком нового руху і нової хвилі стала збірка текстів «Визволення жінок, рік нуль», опублікованих у журналі «Партизани» (Partisans, 1970). Феміністки оголосили 1970 рік «роком нуль», коли обнуляються всі дотеперішні здобутки жіночого руху і починати треба з нуля. Соціологиня, історикиня й активістка MLF Франсуаза Пік пояснила, що історія фемінізму не була частиною французької історії: історію писали чоловіки про чоловіків. Навіть Симона де Бовуар 1949 року ставила під сумнів бажання жінок зайняти своє місце в історії як жінки та можливість фемінізму бути автономним рухом. «Рік нуль» — це також початок нового способу мислення. Жінки вимагали оновлення і розширення здобутих прав з урахуванням конкретного становища жінки. «Нове покоління жінок вимагало свободи, протестуючи проти того, щоб над жінками домінували, щоб їх експлуатували і замикали в традиційних ролях»[25].

Особливість MLF у тому, що організація ніколи не функціонувала злагоджено. MLF був гетерогенним рухом, який об’єднував багато жіночих груп із різними теоретичними й ідеологічними позиціями. Активістки MLF представляли різні вікові категорії, соціальні класи й сексуальну орієнтацію. Водночас усі вони поділяли кілька головніших принципів: вилучення чоловіків, відмова від ієрархії й лідерства, автономія груп у рухові і незалежність від політичних партій[26]. MLF використовував і різні методи боротьби — від класичних до провокативних. Цікаво, що хоча Симона де Бовуар не належала до руху, вона підтримувала акції MLF і спілкувалася з його чільними активістками. Французька соціологиня, феміністка й одна із засновниць MLF Крістін Делфі, підкреслюючи еволюцію думок Симони де Бовуар від моменту написання «Другої статі» і до 1970-х, зазначає: «Гадаю, для неї цей рух, про який вона ніколи доти не думала, став дальшим вираженням її думок»[27].

У 1971 році було складено гімн[28] MLF, який до сьогодні француженки виконують на феміністичних маршах (хоча не всі представниці нових поколінь знають історію цього гімну). Починається він словами: «Ми — жінки без минулого; ми, у кого немає історії; споконвіку жінки; ми — невідомий континент». Цей гімн закликає жінок перестати по-рабськи коритися, звільнитися від гніту, об’єднуватися та відчути свою силу і силу сестринства.

Перша демонстрація під орудою MLF пройшла в Парижі 20 листопада 1971 року. Жінки вимагали легалізувати аборти. У 1971 році в часопису «Новий спостерігач» (Le nouvel observateur) було опубліковано «Маніфест 343 шльондр»[29]. Його підписали жінки, котрі публічно визнали, що порушили закон і зробили аборт. Маніфест написала Симона де Бовуар, а підписали його відомі жінки того часу, серед них Катрін Денев, Франсуаза Саган, Аньєс Варда, Марина Владі, з вимогою дати жінкам право вільно робити аборти.

Марш жінок у Парижі 20 листопада 1971 року з вимогою легалізувати аборти

Номер «Нового спостерігача» із заголовком на обкладинці «Список 343 жінок, яким не забракло сміливости підписати маніфест “Я зробила аборт”»

У 1973 році активістки MLF, представниці організації «Планування сім’ї» та Інформаційна група з охорони здоров’я (le Groupe Information Santé, GIS) сформували Рух за свободу абортів і контрацепції (le Mouvement pour la liberté de l’avortement et de la contraception, MLAC)[30]. Рух постав після публікації «маніфесту 331» (le manifeste des 331)[31] — петиції, яку підписали 331 лікар/-ка, заявляючи, що вони робили аборти. Звичайно, назва петиції перегукується з «маніфестом 343 шльондр» і демонструє, що чинна заборона на аборти в реальності не діє, а тільки заганяє лікарів/-ок і жінок у підпілля. Активісти/-ки руху боролися за право жінок робити аборти і вимагали, щоб витрати на них покривала система соціального забезпечення. Їхні зусилля увінчалися перемогою 1975 року, коли було ухвалено закон, який декриміналізував добровільне переривання вагітности. У Франції він відомий як «закон Вей» (loi Veil) — на честь Симони Вей, міністерки охорони здоров’я, яка розробляла проєкт закону. У 1982 році аборт увійшов до переліку процедур, витрати на які покриває система соціального забезпечення.

Декриміналізація абортів стала головною перемогою феміністок другої хвилі. Після 1975 року активізм для представниць MLF відійшов на задній план, а на передній план вийшли інтелектуальні роздуми, дискусії й університетські дослідження.

Маніфестантки тримають плакати Руху за визволення жінок

Аналізуючи активістський складник другої хвилі фемінізму, треба відзначити більший радикалізм думок, нові форми вираження жінок та нові голоси. Якщо першу хвилю фемінізму представляли головно жінки з буржуазії, які розглядали жінку передусім як матір, то в другій хвилі взяли участь представниці різних соціальних класів, котрі ставили під питання традиційні ролі жінки. Активістки критикували усталену систему знань і розглядали жінок як політичну категорію, яка має право висловлювати вимоги в ім’я спільного досвіду, а не в ім’я спільної природи. Ще одна особливість руху — застосування активістками (звичайно, не всіма) принципу «незмішаности» (non-mixité), що полягав у бажанні створювати безпечний простір обміну думками суто для жінок.

Як уже сказано, до складу MLF входили різні групи жінок. Усі вони погоджувалися, що між жінками й чоловіками є різниця, але по-різному трактували, чому ця різниця існує, чому жінки й чоловіки займають неоднакові позиції і становище в суспільстві, а також по-різному бачили необхідні трансформації. Досить швидко після проголошення MLF рух розділився на дві конфліктні групи. Одна група — революційні феміністки, універсалістки, послідовниці теорії Симони де Бовуар, друга група — «Психоаналіз і політика» (Psychanalyse et Politique), яка сформувалася довкола Антуанетти Фук і зосередилася на дослідженні жіночої специфіки через психоаналіз[32]. Суперечки закінчилися розколом, і 1979 року Антуанетта Фук із колежанками офіційно зареєстрували MLF як організацію. Це суперечило ідеалам руху та його антиінституційній позиції, тому інші учасниці сприйняли це як апропріацію руху однією групою. Як пише вже згадана Франсуаза Пік, «Багато феміністичних рухів змогли впоратися з цими суперечностями, дозволяючи безперешкодно співіснувати різним поглядам. Ніде насильство та розпад політичних і феміністичних груп не були такими абсолютними і руйнівними, як у Франції»[33].

Збори учасниць групи «Психоаналіз і політика»

Попри сумний кінець MLF, безпосередньо з жіночого руху постали феміністичні дослідження, і з MLF викристалізувалися дві основні французькі феміністичні течії — універсалізм у такому його підвиді як матеріалістичний фемінізм та диференціалізм чи «есенціалізм». Головно на них і будується теорія французького фемінізму.

Матеріалістичний фемінізм («течія одного»): патріархат, експлуатація та боротьба класів

Матеріалістичний фемінізм як комбінація марксистських ідей і фемінізму — засадничий теоретичний напрям у французьких гендерних дослідженнях[34]. Ці ідеї виникли на хвилі загальної популярности марксистського соціалізму серед представників/-ць лівих політичних поглядів у Франції, зокрема представників/-ць з університетської сфери. Беручи за основу ідею Маркса про те, що суспільство ділиться на два ворожі класи (у Маркса це «буржуазія» і «пролетаріат»), один із яких панує, а другий бореться проти свого поневолення, матеріалістичний фемінізм приймає той самий принцип, але трактує класову боротьбу як «боротьбу між статями» — між домінантним класом чоловіків і домінованим класом жінок. За теорією Маркса, суспільні відносини визначаються матеріальними[35] умовами існування: хто володіє засобами виробництва, хто забезпечує робочу силу і хто від цього має зиск. Матеріальні умови існування чоловіків і жінок у патріархаті визначаються тим, що чоловіки контролюють і володіють засобами виробництва та отримують користь від праці жінок, а жінки забезпечують неоплачувану або малооплачувану робочу силу.

Відповідно до ідей матеріалістичного фемінізму, різниця між чоловіками й жінками соціально сконструйована і другорядною щодо владних відносин, які структурують суспільство. Мета фемінізму — знищити патріархальну систему і гендер як політичний концепт. Позаяк гендер визначається як система поділу людей на дві категорії, поєднані між собою ієрархічними зв’язками, то, власне, мета фемінізму — розчинення категорій «чоловіки» і «жінки». Тому універсалізм, зокрема матеріалістичний фемінізм, широко описують як «течію одного». Згідно з нею, кожна людина має розглядатися як автономна й рівна іншій. Різниця між чоловіками й жінками вважається сама по собі несуттєвою. Стать, а саме наявність грудей чи пеніса, — другорядні риси людини, які не повинні ставати визначальними для її соціального становища. Тому стать людини має сприйматися як один з атрибутів зовнішности людини, так само як різні фізичні риси — колір очей, волосся тощо.

У 1977–1980 роках головним рупором матеріалістичного фемінізму за підтримки Симони де Бовуар був журнал «Феміністичні питання» (Questions féministes). А коли через певні розбіжності в поглядах його припинили видавати, Симона де Бовуар і Крістін Делфі 1981 року заснували журнал «Нові феміністичні питання»[36] (Nouvelles questions féministes), який виходить дотепер.

Кілька номерів журналу «Феміністичні питання»

Засновниці і найяскравіші представниці цієї течії — такі науковиці й активістки, як антропологиня Ніколь Клод-Матьє (Nicole Claude-Mathieu), соціологині Крістін Делфі та Колет Гійоман (Colette Guillaumin), філософиня і романістка Моніка Віттіг. Їхні праці об’єднують такі спільні позиції.

1. Вони розглядали патріархат, що його розуміли як наявну систему експлуатації жінок і домінування чоловіків, як першочерговий гніт. Для феміністок-матеріалісток патріархат, а не капіталізм, як для Маркса, — те перше зло, від якого походять усі інші.
2. Вони наполягали на матеріальних аспектах патріархального гніту, вживаючи термін «експлуатація», який застосовувався передусім до економічної сфери. «Домінування» належить до символічної сфери і легітимізується через дискурс про «природу» чоловіків і жінок.
3. Вони вважали, що експлуатація не зупиняється біля дверей квартири, тобто що вона існує не лише в публічній, а великою мірою і в приватній сфері. Чоловіки присвоюють собі домашню й репродуктивну роботу жінок без жодної матеріальної компенсації.
4. Також вони сходилися на думці, що патріархат щодня відтворює себе шляхом психологічного, сексуального, фізичного насильства над дівчатами й жінками.

Маючи спільну вихідну позицію, кожна дослідниця у своїх працях вивчала і поглиблювала певну тематику. Ці праці з’явилися протягом 1970-х років у вигляді окремих статей, а потім увійшли до книжок, виданих у 1990–2000-х.

Як і радикальні феміністки у США та Великій Британії, феміністки-матеріалістки у Франції виступали проти порнографії і проституції. Утім, у своїх працях вони зосереджувалися переважно на інших темах, згадуючи ці дві теми лише побіжно.

Крістін Делфі: патріархат і побутова експлуатація жінок

Крістін Делфі фокусується на «побутовій експлуатації жінок» (exploitation domestiques des femmes), зокрема експлуатації в домашній сфері. У своїй засадничій праці «Головний ворог» (L’Ennemi principal), яку спершу було опубліковано у вигляді однойменної статті 1970 року, а згодом вона ввійшла до першого тому книжки «Головний ворог. Політична економіка патріархату» (L’Ennemi principal, économie politique du patriarcat, 1998), Делфі досліджує домашню неоплачувану роботу жінок і теоретизує поняття патріархату. Авторка не погоджується з марксизмом у тому, що капіталізм — одинока система експлуатації, адже в суспільствах, не базованих на капіталізмі, чоловіки теж експлуатують працю жінок і дітей. Це доводить, що вигоду отримують чоловіки як клас, а не капіталісти. Тобто патріархальна система передує капіталістичній[37].

Книжка соціологині і феміністки Крістін Делфі «Головний ворог. Політична економіка патріархату», 1998

Крістін Делфі стверджувала, що чоловіки експлуатують жінок у «домашній економіці», і ця експлуатація відрізняється від експлуатації в капіталістичній економіці[38]. Вивчаючи цю тему, вона дійшла висновку, що жінки виконували великі обсяги неоплачуваної домашньої роботи, яку часто виправдовували її специфічністю, — це робота по дому, догляд за дітьми тощо. І одночасно жінки виконували роботу в рамках ринкової економіки, наприклад жінки в сільській місцевості часто працювали поруч зі своїми чоловіками як бухгалтерки чи асистентки на малих аграрних підприємствах, які виробляли продукцію на ринок. При цьому вони не були офіційно працевлаштованими і не отримували за свою роботу зарплатню. На думку Делфі, неоплачуваність цієї роботи не може бути виправдано її «специфічністю», тому цю ситуацію пояснюють тільки відносини експлуатації між чоловіками й жінками.

Крістін Делфі наголошувала також на особливій ролі інституту шлюбу у відтворенні експлуатації. Шлюб уважався основоположником патріархату, адже через експлуатацію в домашній сфері жінки могли набагато менше, ніж чоловіки, інвестувати себе у сферу ринкової економіки. Одружуючись, жінки фактично опинялися в замкненому колі: маючи багато роботи по дому, вони часто влаштовувалися на роботу з частковою зайнятістю. А позаяк часткова зайнятість не могла забезпечити фінансову стабільність і незалежність, шлюб ставав необхідністю.

У другому томі книжки «Головний ворог. Осмислення гендеру» (L’Ennemi principal, penser le genre, 2001) Крістін Делфі викладає своє розуміння статі й гендеру. Вона стверджує, що гендер випереджає стать, адже «гендер — це система ієрархічного поділу людства на дві нерівні половини»[39]. Стать, своєю чергою, — це тільки ознака цього соціального поділу, встановленого гендером як системою. Стать служить для розпізнавання й ідентифікації домінантних і домінованих. Тобто в момент народження дитини фраза лікаря/-ки «Вітаю! У вас дівчинка» прирікає дівчинку на життя домінованої, тоді як народжений хлопчик здобуває домінантну роль. У відеоінтерв’ю для Сільві Тіссо, де вони розкривають теорію матеріалістичного фемінізму через 26 літер французької абетки (L’Abécédaire de Christine Delphy, 2015), Крістін Делфі представляє літеру «Z» як слово «Zizi» (пеніс). Вона каже, що «пеніс — ознака домінантного класу», і критикує психоаналіз, бо ні Фрейд, ні Лакан, за її словами, не можуть пояснити гендерні відмінності, які фактично є владними відмінностями, а «у своїх пенісах вони шукають витоки своїх привілеїв»[40].

Крістін Делфі на обкладинці документального фільму про неї «Я не феміністка, але...»

Ніколь Клод-Матьє та домінована свідомість жінок

Антропологиня Ніколь Клод-Матьє критикує позицію, яка була і часто досі популярна серед чоловіків-антропологів та соціологів, нібито патріархат відтворює себе через згоду домінованих на домінування. Основні напрацювання Ніколь Клод-Матьє зібрано в книжці «Політична анатомія. Категорії та ідеології статі» (L’Anatomie politique. Catégorisations et idéologies du sexe, 1991).

Книга Ніколь Клод-Матьє «Політична анатомія»

Клод-Матьє стверджує, що важливу роль у формуванні обмеженої свідомости жінок відіграють матеріальні і тілесні чинники. Крім того, що жінки фінансово залежні від чоловіків, через кількість роботи, яку вони виконують по дому і доглядаючи за дітьми, вони постійно втомлені. Матері маленьких дітей мусять виконувати завдання, які через свою різноспрямованість ментально їх виснажують (наприклад, уберегти дитину і водночас приготувати їсти для сім’ї). Догляд за маленькими дітьми так само ментально обмежує жінок, адже спілкуючись із дітьми простою мовою, вони можуть утратити вміння висловлюватися комплексно, а ще жінкам нí з ким поділитися своїми переживаннями. Реальність жінок зводиться до того, що багато з них просто не мають часу й можливости рефлексувати над соціальним світом та своїм становищем у ньому.

Та що ще важливіше — це те, що чоловіки заполоняють свідомість жінок. Вони використовують усі форми символічного, психологічного і фізичного насильства, щоб зберегти свою перевагу[41]. Фактично жінки змушені дивитися на світ очима чоловіків. Жінки, як правило, не мають доступу до тієї самої інформації про «свою» культуру, що й чоловіки, хай то доступ до писемности, науки, сексуального виховання тощо[42]. Через обмежений доступ до знань і перевантаженість роботою жінки не мають можливости рефлексувати над своїм становищем, а це, своєю чергою, не дає підстав говорити про вільну й усвідомлену згоду жінок на домінування.

Колет Гійоман: «сексаж» як система експлуатації класу жінок класом чоловіків

Колет Гійоман теж поділяє думку про те, що соціальні відносини між жінками й чоловіками конструюються в загальній системі експлуатації. Ба більше, вона переконана, що у французькому суспільстві жінки загалом сприймаються як колективна власність чоловіків, а коли жінка одружується, то стає приватною власністю свого чоловіка. Гійоман називає таку систему «сексажем» (le sexage)[43]. Під цим терміном мається на увазі «матеріальне привласнення класу жінок класом чоловіків»[44].

У системі сексажу шлюб — це форма приватного й індивідуального привласнення, що досягається насамперед коштом зведення жінок до стану матеріальних об’єктів. Тіла жінок, їхню трудову силу, автономію і ментальну незалежність контролюють їхні чоловіки. Жінки щодня займаються безоплатною домашньою роботою, доглядають за дітьми і своїм чоловічим оточенням. Однак навіть коли їхня робота оплачується, їм пропонують переважно позиції на користь колективного добра — робота з догляду за дітьми, за літніми і хворими людьми, прибирання тощо.

Матеріальне привласнення жінок, тобто привласнення їхнього часу, їхньої робочої сили, а також фізичне і юридичне домінування чоловіків знищує індивідуальність і автономність жінок, робить їх «ментально відчуженими від самих себе»[45]. Відтак жінки не здатні самостійно мислити й аналізувати своє становище. Ця ідея Гійоман перегукується з ідеєю Клод-Матьє, про яку сказано вище, і є відповіддю чоловікам-антропологам і соціологам, сучасникам феміністок-матеріалісток (зокрема, Морісу Годельє, П’єру Бурдьє та ін.).

Моніка Віттіг: лесбійство як стратегія політичного опору

Філософиня й романістка Моніка Віттіг — одна з найяскравіших представниць матеріалістичного і лесбійського фемінізму. Її виступ на лесбійській конференції у США 1978 року, опублікований як есе «Пряме мислення»[46] (The straight mind, 1992), став одним із її засадничих теоретичних текстів.

Одна із засновниць MLF, феміністка й радикальна лесбійка Монік Віттіг

У цьому есе Віттіг пропонує поняття «гетеросексуальний контракт», який лежить в основі експлуатації жінок чоловіками. Для Віттіг гетеросексуальність — це не сексуальна орієнтація, це політичний режим пригнічення жінок. Гетеросексуальне парування чоловіка й дружини існує як принцип соціальної організації для підкорення жінок. Хоча реалії шлюбу постійно розвиваються, історично жінок уважають власністю чоловіків, на основі цього договору їх змушують виконувати домашню роботу, яка не вважається економічно значущою, і бути сексуально доступними для чоловіків.

Віттіг закінчує есе контроверсійною фразою про те, що «лесбійки не є жінками»[47]. Для неї сконструйоване поняття «жінка» має значення тільки в гетеросексуальній системі мислення й гетеросексуальній економічній системі. Позаяк жінки є жінками тільки тому, що вони домінований клас, а чоловіки є чоловіками тому, що вони домінантний клас, то лесбійки, яким, на думку Віттіг, вдалося уникнути сексажу, взагалі не жінки.

Диференціалізм («течія двох»): фемінізм, психоаналіз та переоцінка «жіночого»

Друга основоположна, хоч і набагато менш популярна й поширена у французьких наукових колах течія фемінізму — диференціалізм або, як його ще називають, есенціалізм. Ця течія зародилася в групі «Психоаналіз і політика», головні її представниці — науковиці зі сфери літературознавства і психоаналізу. Серед них уже згадана Антуанетта Фук, а також Юлія Крістева (Julia Kristeva) та Люс Ірігаре (Luce Irigaray).

Диференціалізм, на відміну від матеріалістичного фемінізму, визнає існування двох статей. Саме тому його іноді називають «течією двох». Ця течія вважає, що відмінності між чоловіками й жінками вроджені, не розрізняє стать і гендер та стверджує, що кожна стать має свої біологічні і психічні відмінності. Наприклад, уважається, що здатність жінок народжувати зумовлює цілу низку природних якостей, як-от співпереживання, захист, турбота тощо. Ці якості дуже корисні для суспільства, тому мета — це не стерти різницю між жінками і чоловіками, а переоцінити «жіночі» якості. Через цю «біологізацію» течію називають ще есенціалістською, тобто такою, що апелює до природи.

Утім, представниці диференціалізму визнають існування нерівности між жінками і чоловіками та вважають, що відмінності між статями жодним чином не виправдовують домінування чоловіків. Для них рішення проблеми полягає в тому, щоб суспільство переоцінило «жіночі» якості і характеристики та надало їм такої самої ваги, яку воно приписує «чоловічим» якостям. Тобто їхнє рішення полягає в досягненні еквівалентности між жінками і чоловіками: відмінності між статями збережуться, але вони матимуть однакову суспільну цінність.

Чільна представниця цього напряму Антуанетта Фук не означувала себе як феміністку. Вона була проти Симони де Бовуар та феміністок-матеріалісток, яких звинувачувала в бажанні скопіювати модель чоловіків. Своєю чергою, представниці матеріалістичного фемінізму були дуже негативно налаштовані проти її ідей. Фук хотіла створити щось радикально інше, спираючись на психоаналіз. Як зазначає історикиня Мішель Перро (Michelle Perrot), фемінізм Антуанетти Фук «наполягає на “сутності”, специфіці жінки. Для неї існують цінні якості, притаманні жінкам від природи, в основі яких лежить можливість дати життя. Здатність до творення, яку вона поширює, наприклад, на інтелектуальну творчість, на жіноче письмо»[48].

Одна з представниць теорії диференціалізму Антуанетта Фук

Загалом диференціалістки займають доволі маргінальне місце у французькій теорії фемінізму[49], але напрацювання Юлії Крістевої і Люс Ірігаре мали великий вплив поза Францією, особливо в англо-американському просторі. Ці двоє вважаються також одними із засновниць постмодерної феміністичної теорії, яка в англомовній літературі здобула назву «французького фемінізму». У Франції Крістеву й Ірігаре частіше відносять до диференціалісток через їхнє бачення двох окремих статей, які артикулюються через особливості ролей матері і батька, та наголошення на центральності досвіду материнства.

Результати й досягнення другої хвилі фемінізму

Події і напрацювання феміністок та науковиць другої хвилі посідають першорядне місце в історії французького фемінізму. Кінець 1960-х і 1970-ті роки були періодом революційного активізму, протестів, буяння нових ідей, натомість у 1980-х відбулася так звана інституціоналізація феміністського руху. Під впливом руху жінок у 1970-х влада нарешті почала виносити феміністичні питання на порядок денний.

Серед головних здобутків другої хвилі фемінізму слід виділити такі.

1. Розширення спектра тем і вимог феміністок порівняно з першою хвилею.

Наприклад, жінки вимагали репродуктивних прав, говорили про домашнє насильство, про дискримінацію на робочому місці, про подружнє зґвалтування тощо. Під час другої хвилі виникли також широкі теоретичні дискусії про витоки гноблення жінок, про природу гендеру тощо.

2. Жінки здобули контроль над своїм тілом.

Учасниця протесту з плакатом «Моє тіло належить мені»

Уже згадано про легалізацію протизаплідних засобів і абортів. Крім цього, 1974 року витрати на протизаплідні засоби почала покривати система соціального забезпечення, а з 1982-го це стосувалося і витрат на аборти. Важливо, що зміни зачіпали не тільки легальну площину, — вони сталися в головах самих жінок, які вимагали сексуальної свободи, обстоювали своє право на сексуальність і задоволення, боролися за право вибору в материнстві — бути матір’ю чи ні, і якщо бути, то коли. Наприклад, серед гасел на протестах за право на аборт було «Дитина, якщо я хочу, коли я хочу» («Un enfant si je veux, quand je veux!»). Загалом жінки почали розглядати себе поза роллю матерів і дружин. Крім того, в жіночому русі з’явилися сильні голоси лесбійок, які теж критикували визначені суспільством ролі жінок.

3. Ширше забезпечення рівности між чоловіками й жінками на законодавчому рівні, зокрема в родинній і професійній сферах.

У 1975 році жінкам і чоловікам надали право розлучатися за згодою сторін, а 1980-го у закони було внесено нове означення «зґвалтування», яке враховувало зґвалтування в шлюбі. Відбулися зміни і на інституційному рівні: 1981 року було створено Міністерство з прав жінок, а першою міністеркою стала Івет Руді (Yvette Roudy, 1981–1986). У 1983 році було ухвалено так званий «закон Руді», який закріплював професійну рівність між жінками й чоловіками. Було ухвалено ще низку законів, які забезпечували права жінки на оплачуваний декрет та збереження роботи під час декрету.

4. Використання принципу незмішаности (сепаратизму) як політичного інструменту.

У 1970-х багато феміністських груп використовували цей принцип як інструмент вивільнення жіночих рефлексій. Уважалося, що тільки без чоловіків жінки можуть усвідомити пригнічення і відрефлексувати своє становище. Цю позицію прекрасно відбиває одне з тогочасних гасел: «Не треба мене визволяти, я про це подбаю» (Ne me libérez pas, je m’en charge), тобто звільнення пригноблених буде зроблено руками самих пригноблених.

5. Сформувалися засадничі феміністичні теорії.

Друга хвиля фемінізму увінчалася ключовими науковими феміністичними напрацюваннями, що заклали підґрунтя для таких двох течій, як універсалізм (зокрема матеріалістичний фемінізм) і диференціалізм. Багато сучасних науковців/-иць, особливо в соціології, поділяють позицію матеріалістичного фемінізму і звертаються до цієї теорії у своїх рефлексіях, дехто ж використовують його як базу для дальших роздумів і напрацювань, виправляючи певні його хиби.

6. Було кинуто виклик гендерній системі.

Друга хвиля чітко дала зрозуміти, що усталені гендерні ролі жінки-матері і жінки-дружини мають змінитися, адже їх відкинуло багато жінок. Жінки прагнули самостійно контролювати своє життя і своє тіло, самостійно будувати життя і вирішувати, ким їм бути. Мало того, самі категорії «чоловіка» і «жінки», «чоловічого» і «жіночого» ставилися під сумнів. Найрадикальнішою, звичайно, була позиція матеріалісток, які доводили, що ці категорії служать лише для дискримінації жінок, і виступали за їх знищення.

7. Піддано сумніву інституціоналізовані знання і панівні теорії.

Науковиці критикували й оспорювали усталені теорії в галузях психоаналізу, антропології, соціології тощо. Наприклад, феміністки-матеріалістки переосмислювали марксистську політичну економію і структуралізм Клода Леві-Строса, а представниці диференціалізму — Фрейда й Лакана. Загалом науковиці почали критикувати об’єктивність науки, коли якісь теорії враховували тільки позицію чоловіків, але подавалися під соусом нейтральности. На базі цієї критики виник принцип «savoir situé». Вважається, що науковці/-виці повинні відкрито говорити про те, що вони висловлюють певні знання і погляди, які сформувалися в результаті конкретних пережитих ними ситуацій. Тобто кожен/-на із нас говорить на основі свого досвіду, соціального становища, гендеру тощо. І про це треба відверто заявляти. Водночас ми повинні старатися абстрагуватися від винятково своєї позиції і бути максимально об’єктивними.

Третя хвиля фемінізму: постмодернізм і квір (1990-ті — дотепер?)

Третя хвиля фемінізму виникла у Франції після порівняного затишшя 1980-х років, коли, здавалося, рівности між чоловіками і жінками нарешті досягнуто: створено Міністерство з прав жінок, задекларовано професійну рівність, жінки мають контроль над своїм тілом та економічними ресурсами тощо. Однак у 1990-х на феміністському порядку денному з’явилися нові питання, які вимагали нових шляхів вирішення, а ще стало зрозуміло, що рівність часто має суто номінальний характер і існує лише на папері.

У науковій сфері у 1990-х виникли теорії, які мали важливий вплив на дальший активістський рух, — постмодерний фемінізм і квіртеорія. Постмодерна теорія розвивалася під впливом праць таких французьких філософів, як Жиль Делез, Жан-Франсуа Ліотар і Жак Дерріда. Вони здобули популярність і авторитет у США, зокрема серед тамтешніх феміністок. У Франції постмодерний фемінізм не мав помітного впливу. Основними його представницями вважають філософиню й поетесу Елен Сіксу (Hélène Cixous) та філософиню Сару Кофман (Sarah Kofman).

Зрештою в англомовному просторі надзвичайно популярні поза Францією праці Дерріди, Сіксу, Крістевої й Ірагаре почали означувати збірним поняттям «французький фемінізм». Це спрощення насправді багатогранного французького фемінізму дуже обурило французьких науковиць. Крістін Делфі 2000 року написала про це есе, де говорить про «святу Трійцю» Сіксу, Крістевої й Ірігаре, яку в жіночих студіях англо-американського світу величають головними французькими теоретикинями фемінізму. Тоді як Сіксу й Крістева «перебувають поза феміністськими дебатами у Франції і навіть не вважаються теоретикинями фемінізму [...] і не тільки не називають себе феміністками, а і, як відомо, насправді засуджують фемінізм»[50]. Як уже згадано в попередньому розділі, у Франції Крістеву й Ірагаре відносять до представниць теорії диференціалізму.

Загалом постмодернізм уважає поділ на жіноче і чоловіче основною категоризуючою силою в суспільстві і виступає проти цієї бінарної логіки. Ця течія обстоює розмаїття і множинність ролей, статей та ідентичностей. Постмодерний фемінізм ставить під сумнів різницю між чоловічим і жіночим гендером та категоріями сексуальности (гетеро-, бі-, гомосексуальність). Зі свого боку, він став поштовхом до виникнення квіртеорії, однією із засновниць якої вважають американську філософиню Джудіт Батлер. Остання критикує фіксований, стабільний характер ідентичностей, бо вони придушують, гнітять. Батлер пише про перформативний характер гендеру і стверджує, що гендер виробляється через повторення певних актів, специфічних для кожної статі. Вона розглядає стать як перформанс, у якому ми не раз беремо участь і який породжує ілюзію бінарної статі. Квіртеорія, на відміну від універсалізму, аналізує індивідуальні, а не колективні досвіди. Вважається, що позаяк ідентичність сконструйована і змінна, треба враховувати всі індивідуальні досвіди і розглядати гендерну рівність не тільки як рівність між чоловіками й жінками, а розширити це поняття для залучення інших категорій.

Третя хвиля фемінізму стала також періодом розвитку інтерсекційного підходу, хоча у Франції він почав розвиватися набагато пізніше порівняно, наприклад, зі США: десь у середині 2000-х років на противагу 1990-м у США. Інтерсекційний фемінізм, який аналізує поєднання і взаємодію різних форм дискримінації (на основі соціального класу, гендеру, раси тощо), які доповнюють одна одну, розвинувся у Франції в контексті дебатів про носіння хіджабу. Ці дебати точаться у феміністському середовищі Франції вже років двадцять. Багато організацій, серед них і «Національний колектив за права жінок»[51] (Collectif national pour les droits des femmes), який об’єднує різні феміністські організації, вбачають у хіджабі інструмент пригнічення жінок. На противагу їм діють організації жінок-мусульманок, які боронять своє право і свій вибір носити хіджаб і стверджують, що саме в цьому виборі полягає емансипація жінок. Серед останніх є «Lallab»[52] — організація мусульманок-феміністок, заснована 2016 року, яка представляє позицію інтерсекційного фемінізму.

Членкині феміністичної організації жінок-мусульманок «Lallab»

Інша важлива феміністична організація у Франції — заснована 2009 року «Насмілюйся на фемінізм» («Osez le féminisme»)[53], представлена не тільки у Франції, а й у Швейцарії; організація тримається універсалістської позиції і займається різноманітними питаннями — від жіночої сексуальности до професійної рівности. Ще одна відома організація — рух «Ні повії, ні покірні» («Ni putes, ni soumises»)[54], створений 2003 року, головна місія якого — боротьба проти насильства щодо жінок. Загалом і на локальному, і на національному рівні існує багато організацій[55], які захищають права жінок узагалі та окремих категорій жінок зокрема (наприклад, жінок-мігранток і біженок).

Назвемо такі загальні характеристики третьої хвилі фемінізму у Франції.

1. Вимоги, які менше стосуються законодавчої сфери, а більше фактичної ситуації. Наприклад, у 1990-х, коли стало зрозуміло, що попри рівний доступ до права балотуватися, жінок у виборних органах дуже мало, жінки розгорнули активну кампанію за здобуття гендерних квот у політиці. Кампанія завершилось їхньою перемогою й ухваленням 2000 року закону про рівний доступ чоловіків і жінок до виборчих мандатів (квота 50 %). Так само у плані професійної рівности: хоча ухвалено вже кілька законів про забезпечення професійної рівности (1983, 2001 та ін.), розрив у зарплаті між чоловіками й жінками, які працюють на повну зайнятість, 2019 року становив 18,5 %[56]. Актуальним залишається і питання боротьби з насильством щодо жінок. Щороку різні феміністичні групи влаштовують просвітницькі акції, щоб привернути увагу до проблеми насильства щодо жінок та спонукати уряд діяти рішучіше для її вирішення. Одна з таких неформальних груп — «Феміністичні колажі Марселя»[58], учасниці якої розклеюють колажі з феміністичними закликами й повідомленнями на стінах будівель у місті.
    
2. Застосування принципу інтерсекційности. Ідея полягає в тому, щоб перестати мислити абстракціями, натомість тонко артикулювати владні відносини, які виражаються в дуже різний спосіб і на різних рівнях, зокрема на мікрорівні. Кожна група може бути одночасно в певних аспектах домінантною і домінованою: наприклад, білі жінки, хоч і були домінованими, у суспільстві займали вищу позицію, ніж чорношкірі жінки, яких було дискриміновано не тільки через стать, а й через расу та соціальний клас.
3. Третя хвиля набагато інклюзивніша: у ній більше голосів і думок представниць етнічних спільнот, різних сексуальних і гендерних ідентичностей. Важливу роль відіграє рух геїв і лесбійок, квір-, транс- та інтерсекслюди, які часто заперечують бінарність категорій і порушують питання про права небінарних людей. Крім того, на відміну від принципу незмішаности (сепаратизму), який часто обстоювали феміністки другої хвилі, з 1990-х років приходить усвідомлення необхідности залучати чоловіків до феміністичного руху та можливости змін тільки через спільну боротьбу за зміну патріархальної системи.
4. Третя хвиля фемінізму у Франції ознаменувалася новими темами для дебатів, такими як одностатеві шлюби (marriage pour tous), допоміжні репродуктивні технології й сурогатне материнство. Шлюб для всіх став легальним у Франції 2013 року за президентства Франсуа Олланда, що викликало численні протести в країні. Сурогатне материнство досі заборонено.

Колаж «Зупиніть феміцид»[57]. Марсель, 2020

Колаж «Жінкою не народжуються, але від цього вмирають», який обігрує фразу Симони де Бовуар. Марсель, 2020

Третя хвиля фемінізму під загальним впливом академічних студій квіртеорії залучила до руху спільноти, чиї інтереси під час інших хвиль залишилися поза феміністичним фокусом. Третя хвиля продемонструвала гетерогенність інтересів жінок і гетерогенність дискримінацій, з якими вони зіштовхуються; звернула увагу на різні сексуальні й гендерні ідентичності, стараючись вийти за межі категоризації «чоловік»/«жінка», натомість осмислювати ідентичності через певний континуум, у якому кожен індивід/-ка може знайти своє місце. Транслюдей та інтерсекслюдей теж було залучено до руху. На порядку денному з’явилися нові неоднозначні теми, як-от співвідношення індивідуальної свободи і принципу секуляризму[59], як у випадку з хіджабом, та нові вимоги, наприклад одностатеві шлюби чи заборона «корегувальних» операцій при народженні інтерсексдітей.

Замість висновку: дебати про четверту хвилю фемінізму

Попри неабиякі досягнення третьої хвилі фемінізму, чи можна вважати її завершеною? Думки дослідників/-ць у цьому питанні розходяться. Дехто стверджують, що поширення інтернету означило перехід від третьої до четвертої хвилі фемінізму десь із другої декади 2000-х років. Інші вважають, що активного використання інтернету замало для окреслення нової хвилі фемінізму[60].

Попри розбіжності в класифікації хвиль, переважна більшість погоджується, що інтернет сприяв створенню глобальної спільноти феміністок, які обернули його на інструмент активізму. Основними місцями боротьби для феміністок стали соціальні медіа — фейсбук, твіттер, інстаграм та інші. Жінки використовують ці платформи для співпраці, обміну думками й досвідами, мобілізації.

У Франції найактуальніші теми, увагу до яких привернув активізм жінок в інтернеті, — це сексуальні домагання, а також сексизм, мізогінія і булінг жінок (зокрема онлайн-булінг) у сфері кіноіндустрії й журналістики. У 2017 році француженки активно долучилися до руху #MeToo проти сексуального насильства і сексуальних домагань. Крім відомого хештегу #MeToo, було створено новий популярний хештег #BalanceTonPorc, що буквально означає «Викрий свою свиню». Вперше його вжила у своєму твіттері журналістка Сандра Мюллер. Інші жінки активно його підхопили, і за перший рік із цим хештегом було опубліковано майже мільйон твітів[61]. На жаль, саму Сандру у вересні 2019 року засудили за наклеп.

Твіттер-публікація Сандри Мюллер, у якому вона закликає жінок ділитися історіями сексуальних домагань на роботі

Рух #MeToo і #BalanceTonPorc викликали у Франції і сильну негативну реакцію — з боку і чоловіків, і жінок. На початку 2018 року група зі ста француженок, серед яких кінозірка Катрін Денев, підписала відкритий лист, критикуючи рух #MeToo за те, що той зайшов надто далеко, попереджаючи про новий «пуританізм» та захищаючи чоловіків і їхнє право на «флірт»[62]. Звичайно, реакція феміністичної спільноти на цей лист була вкрай негативною. Та це розкрило глибину проблеми, з якою треба боротися, адже, не забуваймо, Катрін Денев 1971 року, підписуючи «Маніфест 343 шльондр», стояла майже в авангарді фемінізму.

У 2019 році один із найрезонансніших сексистських скандалів розгорівся в медіаспільноті: стало відомо, що учасники приватної фейсбук-групи Ліга ЛОЛ-у (la Ligue du LOL) десять років цькували твіттер-користувачок/-ів[63]. Чоловіки-журналісти з цієї групи найчастіше обирали своїми жертвами французьких блогерок і молодих журналісток — писали їм сексистські образи, відправляли порнографічні фотомонтажі, робили фіктивні дзвінки. Цей скандал набрав широкого розголосу (особливо в інтернеті), а основні його фігуранти публічно вибачилися перед своїми жертвами. Декого з них було звільнено.

Крім викриття сексизму і цькувань у журналістській сфері, актриса Адель Енель порушила тему сексуальних домагань у французькій кіноіндустрії: восени 2019 року вона повідомила про сексуальні домагання до неї, ще коли вона була тінейджеркою, від режисера одного з її фільмів[64]. Режисера згодом заарештували.

Загалом рух #BalanceTonPorc породив своєрідний «ефект доміно»: поступово жінки наважуються говорити про речі, про які мовчали роками. Багатьох із них надихає приклад жінок з інших країн. Декого підтримує міжнародна спільнота. За останні роки феміністки здобули багато перемог, але французьке суспільство досі залишається глибоко сексистським. Чого тільки варте цьогорічне вручення найпрестижнішої французької кінопремії «Сезар» Романові Поланскі, на рахунку якого численні обвинувачення від жінок у сексуальних домаганнях і зґвалтуванні.

Актриса Адель Енель покидає зал під час вручення кінопремії «Сезар» після оголошення про перемогу Поланскі. Лютий 2020 року

Утім, немає сумнівів, що навіть якщо на суперечки науковців/-иць про те, чи можна вже говорити про четверту хвилю фемінізму і чи взагалі доречно говорити про хвилі, підуть ще роки, феміністичні ідеї далі розвиватимуться, а жінки далі боротимуться за свої права і краще майбутнє.