22 травня, 2019

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3. Жіночий активізм

14 травня 2019
Оксана Кісь

Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.

Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм

СТАТТЯ ПУБЛІКУЄТЬСЯ ТРЬОМА ЧАСТИНАМИ:

Віднайдена ідентичність: жіночий активізм від пробудження феміністської свідомості до феміністської дії

Особливу роль у піднесенні феміністської свідомості в жіночому активізмі відіграло щорічне святкування Міжнародного жіночого дня 8 Березня[1]. У пострадянській Україні це радянське свято виявилося найбільш живучим з усіх «червоних днів» календаря[2]. Його первісний сенс протягом ХХ століття було спотворено: позбавлено феміністської сутності солідарності жінок у боротьбі за свої права і використано для пропаганди радянського трибу життя. У 1980-х цей день узагалі перетворився на «свято весни, краси, кохання і вічної жіночності» — такий собі гібрид дня Святого Валентина і Дня матері.

    

   

  

Радянські громадяни призвичаїлися гучно відзначати це свято в трудових колективах і в родинах, раз на рік прославляючи та обдаровуючи жінок за їхні питомо жіночі риси і чесноти. Тим часом серед радянських керівників постала нова традиція — публічно вітати жінок у цей день, усіляко наголошуючи на численних перевагах життя при соціалізмі й ігноруючи розмаїті прояви дискримінації[3].

Більше про трансформацію сенсів 8 Березня читайте в статті Оксани Кісь "Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?"

У незалежній Україні, попри зміну державної ідеології, керівники всіх рівнів продовжили пізньорадянські традиції. Представники антагоністичних політичних партій виявилися одностайними в консервативному баченні, прославляючи жінок за сімейні ролі, жіночі принади та вітаючи з весною[4].

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння феміністок, стало привітання від Віктора Ющенка в березні 2008 року:

Дорогі українські жінки! Я вітаю вас зі святом весни, зі святом жіночої краси, яка сьогодні розквітає в Україні. У моєму серці — найніжніші почуття до вас. Любимо вас, шануємо вас і дякуємо вам — нашим матерям, нашим дружинам, коханим і подругам, нашим донькам — усім найважливішим жінкам у нашому житті. Зі святом любові і надії я вітаю вас, найчарівніші, найкращі у світі українські жінки![5].

Наскрізь есенціалістська риторика (яка розглядає жінок лише крізь призму їхніх сімейних ролей та одвічних жіночих чеснот) вразила всіх, хто вірив, що президент, який наголошував на відданості демократії і власноруч підписав Закон України «Про рівні права та можливості жінок і чоловіків в Україні» (2005), щиро підтримує ідею гендерної рівності. Обурені таким лицемірством українські жінки — активістки, науковиці, фахівчині — опублікували відкритого листа до очільника держави, у якому відмовилися визнавати себе «слабкою і прекрасною статтю». Висловлюючи невдоволення наголошуванням суто «жіночих чеснот», успішні жінки вимагали від президента вбачати в них повноцінних громадянок і цінувати за професійні, інтелектуальні, творчі й політичні здобутки, а замість привітань із весною краще дієво сприяти гендерній рівності в усіх сферах[6].

Незважаючи на це, лідери владних політичних сил один за одним видавали сексистські «перли»:

― «не жіноча справа — проводити реформи» (Микола Азаров, тоді прем’єр-міністр України, березень 2010);

― «коли почнеться теплó і в містах українських почнуть роздягатися жінки, то це чудово» (Віктор Янукович, тоді президент України, січень 2011);

― «лише жінка має виконувати всю домашню роботу» (Йосип Вінський, тоді народний депутат, лютий 2011);

― «вище покликання жінки — бути матір’ю, берегинею родинного вогнища» (Володимир Литвин, тоді голова Верховної Ради, березень 2011).

Литвин навіть пішов далі і, коментуючи потребу в політичних квотах, сказав:

Чоловік — це вища істота, оскільки жінка створена була із ребра Адама, відповідно вона вже стоїть одразу на нижчому щаблі,

— отже, залучати жінок у політику протиприродно[7].

Гостра реакція на цей зухвалий випад не забарилася: у ЗМІ було оприлюднено відкритого листа від більше як двох десятків жіночих громадських організацій[8]. Виняткове значення цієї події в тому, що вперше в історії незалежної України спільним фронтом виступили материкові й діаспорні жіночі ГО різного спрямування, засвідчивши солідарність у протидії сексизму. Це мало стати сигналом для українського уряду, якому десятиліттями вдавалося вести подвійну гру: на словах підтримувати гендерну рівність, а на ділі перекладати більшість роботи на громадський сектор[9].

У цей самий час в Україні започатковується вуличний феміністичний активізм. Перший феміністичний марш 8 Березня в Києві відбувся 2008 року з ініціативи анархістського феміністського колективу «Свободна». Тоді Хрещатиком пройшлися 30–40 осіб.


Марш у 2008 році. 

Читайте також:

Поворотним став 2009 рік: різні за формою акції протесту відбулися в кількох великих містах (Харків, Львів, Чернівці) з ініціативи місцевих жіночих спілок.


Марш у 2009 році, Львів.

Значення цих подій для українського жіночого руху важко переоцінити: українські феміністки вперше вийшли в публічний простір, щоб привернути увагу широкого загалу (а не лише вузького кола дослідниць, активісток чи посадовців) до проблеми наскрізної гендерної дискримінації[10].

Різноманітні просвітницькі, культурницькі, громадсько-політичні акції з нагоди Міжнародного дня прав жінок стали масовими і набрали медійного розголосу у 2010–2011 роках у зв’язку з відзначенням 100-річчя цього свята[11]. Перший відкритий феміністичний марш із гаслом «8 Березня — політичне свято» відбувся в Києві 2011 року з ініціативи об’єднання феміністських груп «Феміністична офензива».

Розглядаючи жіночий активізм цього періоду, не можна оминути увагою рух FEMEN, який виник 2008 року і набув розголосу в Україні та світі завдяки специфічній формі протесту: активістки модельної зовнішності виходили на акції з оголеними грудьми. Варто відзначити, що в Україні FEMEN (в особі їхньої лідерки Анни Гуцол) усіляко відмежовувалися і від фемінізму; лише після політичної еміграції лідерок у Західну Європу в 2013–2014 роках у прес-матеріалах групи з’явилося слово «фемінізм».

Українські дослідниці жіночого руху та активістки інших ГО вкрай неоднозначно сприймали діяльність FEMEN, оцінки коливалися від повного схвалення до гострої критики й осуду[12].

Далеко не в усіх акціях FEMEN простежувався зв’язок між формою протесту і проблемою, на яку він спрямований. Первісно жінки виступали під гаслом «Україна не бордель» проти проституції, секс-туризму і сексуальної експлуатації жінок, використовуючи свої оголені тіла як інструмент такого протесту. Це шокувало громадськість і змушувало задумуватися над проблемою. Та коли оголені груди пішли в хід в акціях, пов’язаних зі свинячим грипом чи поразкою української збірної на Олімпійських іграх, цей метод почав викликати сумніви. Жіноче тіло не може бути одиноким інструментом протесту, епатаж не може бути єдиним способом боротьби. Остаточно рух FEMEN був дискредитований, коли його учасниці взяли участь в еротичній фотосесії для чоловічого журналу Loaded. Як показав час, тривким цей рух не став, хоча послідовниці FEMEN досі проводять поодинокі акції в різних країнах, медійна хвиля інтересу до їхньої діяльності спала[13]. Організація FEMEN так і не стала частиною українського жіночого руху не лише через цілеспрямовану самоізоляцію (активістки не шукали контакту чи співпраці з іншими організаціями) та відсутність якоїсь чіткої феміністської програми, але й через те, що ініціатива у створенні та діяльності цієї групи, як виявилося, не належала її учасницям. Те, що організатором і режисером усіх акцій FEMEN був такий собі Віктор Святський, який, до того ж, надуживав владою над залежними від нього дівчатами (які фактично перебували на його утриманні), переконливо показала у своєму викривальному документальному фільмі “Ukraine is not a brothel” (2013) молода австралійська журналістка Кітті Грін[14].

 Завдяки величезному розголосу акції FEMEN стали асоціюватися у суспільній свідомості з фемінізмом взагалі (дехто й досі пише «фемЕнізм»), через що діяльність інших феміністичних організацій, які реально вирішують численні проблеми українського жіноцтва, стали сприймати крізь призму екзальтованих «секстремісток». З іншого боку, явище FEMEN спричинило досить серйозну дискусію всередині українського жіночого руху — про межі фемінізму, про способи і засоби досягнення цілей та ціну таких досягнень.

У контексті переростання феміністської свідомості/ідентичності у феміністську дію особливо показова діяльність Феміністичної офензиви[15]. Сепаратистська низова жіноча ініціатива опублікувала «Маніфест Феміністичної офензиви», у якому гостро критикувала сучасний патріархат і наголошувала на принципах інтерсекційного фемінізму. За час свого існування у 2010–2014 роках група організувала кілька науково-культурницьких заходів феміністичного спрямування і масових вуличних маршів[16]. Діяльність і програмні документи Феміністичної офензиви засвідчили доволі радикальний, революційний характер організації, яка відмовляється від будь-яких форм співпраці з владою і спрямована на зміну чинного патріархального ладу суспільства.

   


Ініціативи Феміністичної Офензиви 

З появою Феміністичної офензиви можна говорити про завершення процесу формування повноцінного жіночого руху в Україні, у якому представлено повний спектр організацій — від найконсервативніших (традиціоналістських) до найрадикальніших (квір і анархо-феміністських) включно з великим сегментом феміністських груп ліберального типу. Це розмаїття простежується і в інформаційних проектах на гендерну тему, які розвинулися у 2010-х роках. Повага, WOMO, TheDevochki, Update, Гендер в деталях, 50 відсотків, Журнал «Я», Критика феміністична, група Фемінізм.UA у Фейсбуку мають різну ідеологічну спрямованість. 

Водночас у межах самого жіночого руху простежується чітка спеціалізація за напрямами діяльності: політичні, соціальні, правозахисні, освітні, дослідницькі, професійні, культурницькі тощо. Помітною частиною фемактивізму є також організації ЛГБТ спрямування, наприклад, ГО «Інсайт»[17], яка надає допомогу і підтримку лесбійкам, геям, бісексуалам, трансгендерним, квір та інтерсексуальним людям, займається правозахисною і просвітницькою діяльністю, зокрема вже багато років співорганізовує феміністичні й жіночі марші в Києві. Слід згадати і Харківське жіноче об’єднання «Сфера»[18], що 2001 року починалось як неформальна ініціатива лесбійок і за 18 років існування стало однією з найпотужніших ЛГБТ і феміністичних організацій у Східній Україні.

Ціла низка відверто феміністських ініціатив з’явилися в різних містах Україні вже після Революції гідності, лідерки і учасниці яких демонструють виняткову егалітарність, відкритість, інклюзивність та креативність у своїй діяльності. Прикладом може слугувати «Феміністична майстерня», яка постала влітку 2014 року як неформальна феміністична ініціатива в стінах УКУ, але згодом переросла у незалежну громадську організацію. До своїх розмаїтих за тематикою та формою акцій (творчих, освітніх, протестних, культурницьких тощо) активістки залучають людей різного віку, статі, освітнього рівня та професій[19].

Зрілість українського феміністичного руху засвідчують і серйозні ідеологічні дискусії. Одним з таких проблемних питань, ставлення до якого радикально різняться, є проблема проституції — декриміналізувати секс-роботу чи, навпаки, криміналізувати клієнта за шведською моделлю. Відрізняються позиції феміністок і в питанні щодо можливої (не)участі трансгендерних жінок у жіночому русі. Платформами для такої (часто гострої, але частіше — змістовної) полеміки стають феміністичні спільноти у соціальних мережах, насамперед Фемінізм.уа (яка діє під орудою Марії Дмитрієвої з 2011 року і нині налічує близько 9 тис. учасниць/ків) та Резистанта (менша і молодша, але радикальна за духом спротиву патріархату спільнота під орудою Олени Зайцевої). Загалом, роль Інтернету та соціальних мереж у поширенні феміністських ідей, артикуляції важливих для жінок проблем, мобілізації феміністичної спільноти та розвитку солідарності важко переоцінити. Яскравим прикладом можуть слугувати феміністські флешмоби у Фейсбук, які дозволяють швидко охопити величезну авдиторію. Наприклад, у 2016 відбулося дві такі акції, ініціаторками яких стали знані фемактивістки. Першу під хештегом #ЖінкаЯкаНадихає започаткувала Тамара Злобіна, пропонуючи долати совково-комерційний шаблон святкування Міжнародного жіночого дня через наповнення інформаційного простору історіями про успішних жінок, які є взірцем для наслідування. У липні того ж року Настя Мельниченко почала акцію #яНеБоюсьСказати, порушивши культурно-табуйовану тему сексуального насильства з боку близьких людей як особистого замовчаного досвіду багатьох жінок. В результаті тисячі відвертих і болісних жіночих історій були оприлюднені у мережі, оприявнивши таким чином масштаб і глибину проблеми, про яку «не прийнято говорити».

Упередження та ворожість щодо фемінізму в українському суспільстві зменшуються пропорційно до поширення знань про феміністську ідеологію, активізм та феміністські студії. З одного боку, в Україні вже напрацьовано серйозний масив наукових публікацій з феміністської та гендерної тематики (перекладів класичних праць та власне українських досліджень у різних ділянках). З іншого боку, гендерній просвіті дуже сприяють науково-популярні та публіцистичні видання, які у доступній формі доносять ідеї гендерної рівності, висвітлюють факти гендерної дискримінації, представляють засади феміністського руху, пояснюють розмаїття течій фемінізму, розкривають історичні і культурні контексти розвитку фемінізму в різних країнах у різні часи.[20] Крім того, різні ЗМІ щораз більше цікавляться цією тематикою, публікуючи інтерв’ю з активістками та експертками, запрошуючи їх до радіо та телестудій, що дозволяє ширшому загалові розвіяти дещо «демонізований» образ феміністки та краще сприйняти ключові ідеї фемінізму.

Улітку 2017 року Український жіночий фонд провів масштабне опитування активісток жіночих організацій, щоб оцінити стан розвитку руху в Україні. Результати виявили як слабкі місця, так і сильні, та засвідчили готовність до глибшої консолідації і співпраці[21]. Очевидно, як і в будь-якому іншому русі, в українських феміністичних організацій немає і не може бути цілковитої одностайності щодо ідеологічних засад, головних пріоритетів та другорядних завдань, форм і способів діяльності, засобів досягнення цілей тощо. Та одна прикмета все-таки дозволяє говорити про спільність — це визнання наявної дискримінації жінок у сучасній Україні й усвідомлення необхідності змінити такий стан речей.

Підсумки

Згідно з даними опитування 2012 року, чи не десята частина українських жінок уже готова була назватися феміністками[22]. Від початку 1990-х ситуація якісно змінилася, але залишається неоднозначною. Нині маємо суспільство, у якому завдяки самовідданій праці жіночих громадських організацій і дослідниць підготовлено ґрунт для впровадження гендерної рівності; водночас саме поняття «гендер» виявилося дискредитованим зусиллями консервативних сил. Попри наступи консерваторів і невігластво та патріархальність багатьох можновладців, підстав для відчаю немає: хай там що, а українська держава мусить виконувати свої міжнародні зобов’язання із забезпечення гендерної рівності, якщо не хоче опинитися в міжнародній ізоляції. Феміністичні ініціативи ростуть і міцніють у всіх сферах громадського життя, а феміністичний рух стає дедалі масовішим та ідеологічно розмаїтішим. Нарешті з’являється шанс «назвати речі своїми іменами»[23]: боротьбу проти дискримінації жінок в Україні — фемінізмом, а аналіз джерел, проявів і механізмів дії патріархату — феміністськими студіями.

 

[1]              Огляд подій, які засвідчують відродження суто політичного (феміністського) смислу свята 8 Березня див.: Kis, Oksana. Ukrainian Women Reclaiming the Feminist Meaning of International Women’s Day: A Report about Recent Feminist Activism // ASPASIA: International Yearbook of Central, Eastern and Southern European Women’s and Gender History. — 2011. — № 6. — Р. 219–232.

[2]              Соціологічні опитування, проведені у 2004 і 2008 роках у Львові й Донецьку засвідчили, що жителі обох міст далі активно відзначають 8 Березня (у Донецьку — 91,0 % і 86,1 % відповідно, у Львові — 64,5 % i 53,4 % містян). База даних: Грицак Ярослав, Маланчук Оксана, Черниш Наталя, Середа Вікторія, Сусак Віктор. Львів—Донецьк: Соціологічний аналіз групових ідентичностей та ієрархій соціальних лояльностей (1994, 1999, 2004; вибірка: 400+400).

[3]              Докладніше див.: Кісь, Оксана. Украдене свято: історичні трансформації смислу 8 Березня // dt.ua. — 2013. — 6 березня; Карпова Галина, Ярская-Смирнова Елена. Символический репертуар государственной политики: Международный женский день в российской прессе, 1920–2001 // Социальная история: Ежегодник 2003. Женская и гендерная история / Ред. Н. Л. Пушкарева. — М., 2003. — С. 488–509; Chatterjee, Choi. Celebrating Women: Gender, Festival Culture, and Bolshevik Ideology, 1910–1939. — Pittsburgh, 2002.

[4]              Окремі зразки таких привітань можна знайти у: Kis, Oksana. Choosing without Choice: Predominant Models of Femininity in Contemporary Ukraine // Gender Transitions in Russia and Eastern Europe / Ed. M. Hurd, H. Carlback, S. Rastback. — Stockholm, 2005. — P. 112–113; Kis, Oksana. “Beauty Will Save the World!” Feminine Strategies in Ukrainian Politics and the Case of Yulia Tymoshenko // Spaces of Identity. — 2007. — Vol. 7. — № 2. — P. 67.

[5]              Вітання Президента України Віктора Ющенка з нагоди 8 Березня // www.president.gov.ua

[6]              Відкритий лист Президентові України // http://zgroup.com.ua. — 2008. — 18 березня.

[7]              Литвин пояснив гегемонію чоловіків у політиці «еволюційною вищістю» // http://tsn.ua. — 2012. — 2 березня.

[8]              Лист жіночих громадських організацій голові Верховної Ради України // http://gender.at.ua. — 2012. — 6 березня.

[9]              За типовий приклад може правити ситуація з протидією насильству над жінками, яку докладно проаналізувала Александра Грицак, див.: Hrycak, Alexandra. Transnational Advocacy Campaigns and Domestic Violence Prevention in Ukraine // Domestic Violence in Postcommunist States / Ed. K. Fabian. — Bloomington, 2010. — P. 45–77.

[10]            Докладніше див.: Kis, Oksana. Feminism in Contemporary Ukraine: From “Allergy” to Last Hope // Kultura Enter. — Lublin, 2013. — Vol. 3. — Р. 264–277.

[11]            Див.: Kis, Oksana. Ukrainian Women Reclaiming the Feminist Meaning of International Women’s Day: A Report about Recent Feminist Activism // ASPASIA: International Yearbook of Central, Eastern and Southern European Women’s and Gender History. — 2011. — № 6. — Р. 219–232; Гриценко, Ганна. Марші 8 Березня: винайдення феміністичної традиції // https://genderindetail.org.ua. — 2018. — 16 березня.

[12]            Див., напр., статті Марії Дмитрієвої (https://krytyka.com/ua/articles/femen-na-tli-hrudey), Лариси Лісюткіної (https://krytyka.com/ua/articles/fenomen-femen-malyy-vybukhovyy-prystriy-made-ukraine), Ольги Плахотнік і Марії Маєрчик (https://m.krytyka.com/ua/articles/radykalni-femen-i-novyy-zhinochyy-aktyvizm).

[13]            https://femen.org/

[14]           Офіційний трейлер тут https://www.youtube.com/watch?v=OHyPSREmeRA

[15]            Більше інформації див.: http://ofenzyva.wordpress.com

[16]            Там само.

[19]            https://femwork.org/

[20]           Т. Марценюк. Гендер для всіх: виклик стереотипам. К., 2017; Т.Марценюк. Чому не варто боятися фемінізму. К., 2018

[21]            Сучасний жіночий / феміністичний рух в Україні: погляд зсередини // www.uwf.org.ua

[22]            Опитування провело моніторингове агентство NewsEffector спільно з Фондом «Інтеграція» (РФ). В опитуванні взяли участь 8 400 осіб віком від 18 до 55 років. Опитування проводилося 6–17 серпня 2012 року в Росії, Україні і Білорусі. Див.: В Україні більше феміністок, ніж у Росії і Білорусі (опитування) // www.unian.ua. — 2012. — 17 серпня.

[23]             Див.: Павличко, Соломія. «Фемінізм — непоганий інструмент, щоб назвати речі своїми іменами» // www.day.kiev.ua. — 1998. — 13 червня.

14 травня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.