Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації

«Чому я займалася секс-роботою? Так склалося, що мій чоловік був у в’язниці і я залишилася сама з маленькою дитиною. Моя мама важко хворіла. Ми не мали власного житла. Мене не брали на роботу через те, що в мене маленька дитина. Мені не вдавалося зняти квартиру через те, що в мене маленька дитина. Я казала орендаторам, що заплачу за квартиру — мені ніхто не вірив. Зрештою, ми таки знайшли житло, але воно тоді коштувало аж 800 гривень. Моя ж зарплата була 600 гривень. А мені тільки за квартиру треба віддати 800. До того ж у мене є дитина, а дитину треба годувати, вдягати, купувати памперси... Отак... І ще мені треба було годувати маму й купувати їй ліки. Маминої пенсії та моєї зарплатні не вистачало. ...А нам треба було якось жити» (Інна, колишня секс-працівниця)[1].

Коли я розмовляла з українськими секс-працівницями[2], то чула багато подібного. Більшість із них працювали на вулиці, й секс-робота була їхнім основним джерелом заробітку. Дехто іноді підробляли по саунах і мали в минулому досвід роботи на сутенерів. Вони доволі щиро розказували про свій досвід секс-роботи, приправляючи оповіді здоровим сарказмом. Не дивно, що одна з головних тем, з якою я постійно стикалася у їхніх наративах, — тема бідності. Більшість секс-робітниць, із якими я говорила в рамках свого етнографічного дослідження[3], мали дітей і дуже переживали за те, щоб дітям було що їсти, де спати, що одягати, щоб діти ходили в хорошу школу або садочок. Та, звісно, багато хто приховував від своїх дітей і від родини взагалі, як саме вони заробляють на життя. Відповідь на питання «чому?» дуже проста: секс-роботу як вид заробітку зневажають, вона вважається негідною і часто навіть «шкідливою» для суспільства.

Проте складнощі із секс-роботою на цьому не закінчуються. Часто уявлення про секс-роботу як про негідний вид заробітку впливає на те, як її регулюють (і чи регулюють узагалі). В Україні за заняття секс-роботою передбачається адміністративна відповідальність — стягнення штрафу. Попри, здавалося б, неприйнятну тему, секс-роботу починають дедалі частіше обговорювати в українських медіа. Останні зазвичай люблять закинути на обговорення тему легалізації проституції. На жаль, легалізацію часто плутають із декриміналізацією. Мало того, обговорюючи підходи до регулювання секс-роботи, медіа часто згадують «успішні» приклади західних країн, але забувають про локальний контекст і про те, які наслідки певні підходи (потенційно) матимуть в Україні. Пробуючи заповнити цю прогалину, у цій статті я розгляну, що ж таке декриміналізація і легалізація секс-роботи, як саме ці підходи втілюються в життя, які існують дискусії у феміністичному русі про секс-роботу і нарешті, спираючись на український контекст, запропоную кілька своїх думок про те, як ці підходи можуть (потенційно) позначитись на становищі секс-працівниць в Україні. Зазвичай у тріаді основних підходів до регулювання секс-роботи, крім легалізації і декриміналізації, згадують ще криміналізацію клієнта. У цій статті я зосереджуся на перших двох і лише побіжно згадаю криміналізацію клієнта, залишивши детальні пояснення своїм опоненткам.

Принципи декриміналізації і легалізації

Почнімо з розлогих означень — що таке декриміналізація і легалізація та які подібності й відмінності існують між цими законодавчими підходами. Та спершу невеликий дисклеймер: я розумію, що секс-робота — це дуже неоднорідне явище, зі своїми ієрархіями й особливостями. Звичайно вважається, що це більше жіноча, ніж чоловіча сфера. Хоча попит на чоловіків у секс-індустрії є і цей ринок послуг поступово розвивається, я вживатиму термін «секс-працівниці» в жіночому роді, адже жінки досі становлять суттєву більшість у цій індустрії. І я не претендую на те, ніби знаю все про всю секс-роботу, це було б неправдиво й ненауково. Я досліджувала секс-роботу серед жінок, і в літературі, на якій я ґрунтую свої міркування, теж досліджували переважно жінок секс-робітниць. Отож я вживатиму термін «секс-робітниці».

Декриміналізація секс-роботи означає, що згадки про проституцію вилучено з кримінального кодексу (або ж з адміністративного). По суті, декриміналізація передбачає відсутність покарання за добровільну секс-роботу. Більшість секс-робітниць і правозахисників часто віддають перевагу саме такому підходу до регулювання проституції. Декриміналізація може функціонувати на рівні країни, штату / провінції чи на місцевому рівні. Серед країн, які декриміналізували проституцію, — Нова Зеландія й окремі юрисдикції Австралії.

Декриміналізація передбачає таке саме законодавче ставлення до секс-роботи, як до інших видів зайнятості. А отже, немає особливих законів, спрямованих винятково на проституцію, діяльність, пов'язану з проституцією, та людей, які працюють у цій сфері. Натомість ті самі закони, що регулюють трудові відносини, стосуються секс-роботи. У рамках парадигми декриміналізації секс-робітниці і пов’язані із секс-бізнесом підприємства регулюються, наприклад, відповідно до чинних законів про зонування, норми безпеки та гігієну праці, трудове законодавство тощо. Секс-робітниці, котрі воліють працювати незалежно, розглядаються як фрілансерки чи консультантки, а борделі підпадають під дію стандартів безпеки і законів, які регулюють безпеку на робочу місці.

Питання регулювання проституції часто має моральне забарвлення і розглядається як питання безпеки суспільства, тому противники декриміналізації часто стверджують, що жодна людина ніколи не захоче працювати в секс-роботі і що будь-які форми секс-роботи — це примус і насильство. Хоча такі твердження, як правило, — це наслідок прихильності до певних непідважених ідеологем, декриміналізація в жодному разі не є панацею й ідеальним підходом. У тому вигляді, як вона існує нині, декриміналізація не враховує потреб незареєстрованих іммігрантів, які часто не почуваються в безпеці, щоб мати змогу захищати свої права, і не мають можливості отримати належні дозволи на роботу.

Проте декриміналізація позитивно впливає на дестигматизацію проституції й усуває для працівниць секс-бізнесу загрозу арешту і втручання поліції. Ще один позитивний ефект декриміналізації — зменшення насильства щодо секс-працівниць, адже такий підхід виводить проституцію з тіні. Це, своєю чергою, дозволяє секс-робітницям почуватися комфортніше та менше боятися звертатись до правоохоронних органів у випадку, наприклад, насильства з боку клієнтів (Ditmore Hope 2006; Sanders, O’Neill and Pitcher 2009).

Легалізація секс-роботи передбачає, що проституція легальна (тобто дозволена державою, провінцією, штатом тощо) за певних, означених державою (або провінцією, штатом тощо) умов: наприклад, за умови ліцензування борделів чи/та інших місць або ж за умови ліцензування окремих секс-робітниць. Тільки отримавши ліцензію, можна працювати в секс-роботі. Така система діє, наприклад, у штаті Невада (США), в Амстердамі (Нідерланди), Німеччині. Часто легалізацію супроводжує низка вимог до тих, хто хоче працювати в секс-роботі, як-от обов’язкові медогляди. За непроходження медогляду або ж невчасне проходження секс-робітниця може втратити свою ліцензію. Легалізація нерідко не враховує потреби мігранток, як правило, отримати ліцензію на секс-роботу можуть тільки громадянки країни (Ditmore Hope 2006; Sanders, O’Neill and Pitcher 2009).

Противники легалізації і декриміналізації та прихильниці криміналізації клієнта часто стверджують, що перші два підходи ведуть до істотного зростання торгівлі людьми. Проте цьому немає жодних вірогідних доказів, адже, по-перше, через протизаконний характер торгівлі людьми дуже важко точно вирахувати кількість жертв; по-друге, вірогідну статистику про кількість жертв торгівлі людьми важко збирати через різницю в означеннях торгівлі людьми в різних країнах і міжнародних організаціях (Vijeyarasa 2013); по-третє, організації, які змішують торгівлю людьми і секс-роботу, нерідко мають заплямовану репутацію, коли йдеться про наведення точних цифр через тенденцію до гіперболізації: наприклад, на Пекінській жіночій конференції 1995 року Коаліція із запобігання торгівлі жінками (Coalition Against Traffickin in Women, CATW) заявила, що, за їхніми підрахунками, кількість секс-робітниць у Таїланді становить 2,8 мільйона, а це все міське жіноче населення країни віком від 15 до 29 років (Lim 1998, с. 8). Не кажучи вже про те, що торгівля людьми й секс-робота — це зовсім різні явища, а власне торгівля людьми не зводиться до торгівлі жінками заради сексуальної експлуатації (Ditmore Hope 2006, с. 157).

Завважу також, що надто тісне асоціювання секс-роботи з торгівлею людьми часто призводить до негативних наслідків для самих секс-працівниць, адже воно спричиняє посилення поліції і розширення її повноважень. Наприклад, у тому ж таки Таїланді, який був під тиском США й інших країн, що закликали кинути більше зусиль на боротьбу з торгівлею людьми, посилення поліції мало наслідком рутинні поліцейські рейди. Головною метою цих рейдів було знайти мігранток і, не зважаючи на те, працюють вони в секс-роботі добровільно чи ні, репатріювати їх у країни, звідки ті приїхали (найчастіше це Лаос, Камбоджа, Китай, М’янма). Крім того, Таїланд ускладнив процедуру контролю на кордоні, щоб мігранткам із цих країн було важче потрапити в країну і займатися тут секс-роботою. Внаслідок цього трудові мігрант(к)и для перетину кордону почали вдаватися до організованої злочинності, що ще раз поставило мігрантів у вразливе становище (Vitale 2017).

Дискусії про секс-роботу в жіночих і феміністичних рухах

Секс-робота була у фокусі феміністичних дискусій майже від самого зародження фемінізму, і навіть до його появи питання проституції час від часу порушували в публічних дискусіях. Нерідко питання проституції і «публічних жінок» перетиналося з модерними уявленнями про респектабельність. Наприклад, антропологиня Лора Аґустін відзначає, що з XVII–XVIII століть усі жінки, котрі не сиділи постійно вдома і часто з'являлися на публіці (наприклад, жінки, які працювали, а отже, не належали до середнього класу), вважалися «непристойними» і як наслідок — публічними жінками (Agustin 2005). У ХІХ столітті у Франції відомий письменник Жуль Симон (Jules Simon) видав романи «Робітниця» (L’Ouvriere, 1861) і «Сім’я» (La Famille, 1869), які користувалися надзвичайною популярністю, бо в них висміювали жінок, котрі працювали, як «нечестиві» і «шкідливі», тобто більше не жінки. На думку автора, такі жінки уособлювали безлад, а порядок визначався саме через родину й материнство. Якщо доти жінок, котрі продавали секс, розглядали радше як звичайних негідниць, яких варто цуратися, бо вони можуть пограбувати серед вулиці, у XVII–XVIII століттях повій почали сприймати як патологічних суб’єктів, здатних зіпсувати й заразити хворобами порядних громадян (Agustin 2005, с. 70). Висміювання повій, пише Аґустін, мало класовий вимір: повії і «публічні жінки» (хибно) асоціювалися з гучними розмовами, строкатим одягом, випивкою і лайкою та протиставлялися буржуазним жінкам, яким до появи аркад у другій половині ХІХ століття не дозволялося проводити час «на публіці». У ХІХ столітті соціальне неприйняття повій доповнила тогочасна мода на біологізаторські й расистські пояснення соціальних явищ: повії стали втіленням «патологічних форм жіночої сексуальності» (Gilman 1985).

«Аномалії обличчя і вух у повій», Pauline Tarnowsky, Etude anthropometrique sur les prostituees et les voleuses (взято з Sander L. Gilman 1985)

Цей «дух часу» та ідеї про неприйнятність проституції суттєво вплинули на рух аболіціонізму у вікторіанській Великій Британії. Якщо держава вважала повій «брудними жінками», яких треба примусово перевіряти на венеричні захворювання, щоб ті не заразили солдат і матросів, вікторіанські феміністки, хоча й опонували таким поглядам, усе-таки стверджували, що повій треба рятувати, аби ті почали жити «праведно». Звісно, ідеї порятунку корінилися головно в християнстві. Після того як 1886 року було скасовано «Постанови про інфекційні захворювання», проти яких, зокрема, виступали вікторіанські феміністки, Джозефін Батлер, одна з основоположниць аболіціонізму, та її соратниці зосередилися на боротьбі з «білим рабством». На їхню думку, якщо закони каратимуть не самих повій, а тих, хто заробляє на них гроші, з «білим рабством», до якого вони зараховували проституцію, буде покінчено. Аболіціоністкам вдалося добре підігріти публічне занепокоєння і обурення з цього приводу, але їхню кампанію затьмарила більш релігійна й консервативна кампанія за соціальну чистоту (Ditmore Hope 2006; Walkowitz 1980).

Наступний етап, що його слід виділити, — друга хвиля фемінізму, яка, особливо коли йдеться про секс-роботу, у багатьох асоціюється з іменами Кетрін Мак-Кіннон та Андреа Дворкін, котрі були противницями порнографії і проституції. Як відомо, Мак-Кіннон (MacKinnon 1987, 1989) писала, що проституція — яскравий приклад того, що суспільство конструює жіночу сексуальність як об’єкт чоловічого бажання. Вона стверджувала, що жінки не тільки в порнографії, а й у секс-індустрії загалом, за означенням у нерівному становищі порівняно з чоловіками, а отже, вразливі для маніпуляцій і експлуатації. Мак-Кіннон уважала, що позаяк жодна жінка не може дати повну згоду на участь у секс-індустрії, то задіяні в цій індустрії жінки, відповідно, жертви сексуального насильства, яке вчиняють їхні колеги-чоловіки і клієнти. Разом з Андреа Дворкін Мак-Кіннон виступала за ухвалення законодавчого акта, який дозволив би жінкам, постраждалим від секс-індустрії, вимагати відшкодування шляхом подання в суд на відповідальних за виробництво й розповсюдження порнографії.

Звісно, радикальний фемінізм представляють не лише ці дві діячки. Інша відома радикальна феміністка Керол Пейтмен у своїй книжці «Сексуальний договір» (The Sexual Contract, 1988)[4] стверджувала, що шлюбний договір основоположний для патріархату, адже це соціально прийнятний спосіб, через який чоловіки можуть отримати доступ до жіночих тіл. Пейтмен пише, що проституція — продовження цієї форми пригноблення, а інститут проституції дає чоловікам привілейований доступ до придбання статевих актів від жінок. Вона стверджує: «Проституція — невилучна частина патріархального капіталізму ... чоловіки можуть купувати сексуальний доступ до жіночих тіл на капіталістичному ринку» (1988, с. 189). Далі Пейтмен описує «договірний» погляд на проституцію: договір у проституції — це вільний обмін між повією і клієнтом, що може бути розцінено як торгівля. Проте Пейтмен опонує цій позиції, спираючись на традиційну марксистську перспективу, яка засуджує капіталізм за погане становище найманих робітників: вона порівнює сексуальний договір повії зі звичайним трудовим договором між найманим працівником і роботодавцем та стверджує, що контракт повії втілює всі можливі проблеми, які тільки є з трудовим договором. Образ повії, пише Пейтмен, віддзеркалює статус найманого робітника, а сам патріархальний капіталізм схожий на «систему універсальної проституції» (1988, с. 201).

Однак не всі феміністки негативно ставляться до секс-індустрії. Уже в 1970-х роках з’являються ті, кого згодом буде названо «про-секс феміністками» (або ж «секс-позитивними феміністками»). Наприклад, 1973 року секс-робітниця Марго Сент-Джеймс створила в Сан-Франциско організацію COYOTE (Call Off Your Old Tired Ethics — Відкиньте свою стару протухлу етику). Організація ставила собі за мету привернути увагу до становища й відсутності трудових прав у жінок у секс-індустрії. Сама ідея, що повії можуть висловлюватися самі і вимагати для себе прав була безпрецедентною; це був виклик усталеним переконанням, нібито повії або пасивні жертви сексуальної агресії з боку чоловіків, або ж аморальні наркозалежні поширювачки хвороб. Сент-Джеймс уважала, що секс-робітниці заслуговують на ті самі права, що й інші робітники у США, та що криміналізація проституції лише заважає цьому. COYOTE прагнули декриміналізувати будь-яку добровільну проституцію серед дорослих, просвіщати громадськість про проблеми, пов’язані з кримінальним статусом проституції, а також працювали над усуненням стигми шляхом нормалізації комерційного сексу як роботи.

Марго Сент-Джеймс, засновниця COYOTE (взято з газети SFGate, http://www.sfgate.com/)

У 1974 році COYOTE добилися, що в Сан-Франциско було скасовано закон, який змушував заарештованих секс-робітниць перебувати на карантині в тюрмі, поки вони очікували на результати примусових тестів на гонорею. Організація стверджувала, що це нелогічно й несправедливо — арештовувати й запроторювати на карантин повій. Повії не є значущим джерелом венеричних хвороб, — заявляли COYOTE, — до того ж нікому навіть не спадає на думку арештовувати клієнтів та ізолювати їх на карантині. Наприкінці 1970-х Керол Лей (відома як Багряна Шльондра (The Scarlet Harlot)), членкиня COYOTE, запропонувала термін «секс-робота» на противагу «проституції». На відміну від останньої, секс-робота має нормалізуючі конотації і не відсилає до сорому, аморальності чи правопорушення (Bernstein 2007, с. 78). Починаючи з 1970-х, натхненні прикладом COYOTE організації, які виступають за права секс-робітниць, з’являються в інших штатах та інших країнах. У 2010-х роках перші такі організації виникли і на пострадянському просторі.

Втілення декриміналізації і легалізації на практиці

Майже завжди, коли йдеться про декриміналізацію, згадують Нову Зеландію, і згадують її не просто так. Парламент Нової Зеландії декриміналізував проституцію 2003 року, проголосувавши (з перевагою в один голос) за Постанову про реформування проституції. Це не була добра воля законодавців: декриміналізації проституції дуже довго вимагав місцевий Колектив проституток Нової Зеландії (New Zealand Prostitutes’ Collective — NZPC). Однак Постанова про реформування проституції не просто декриміналізувала секс-роботу. Цей документ передбачав також створення Комітету з нагляду за реформуванням проституції, до складу якого ввійшли самі секс-робітниці (представниці NZPC) та представники й представниці кількох міністерств. Завдання комітету — моніторити дотримання закону і стежити за його наслідками для секс-робітниць.

Поки що наслідки декриміналізації дуже позитивні. По-перше, секс-робітниці Нової Зеландії відзначають, що їм стало легше домовлятися з клієнтами про умови надання секс-послуг та про використання презервативів. Ба більше, з моменту декриміналізації спростився доступ до презервативів і лубрикантів. Дослідниці секс-роботи Джиліан Абель, Лайза Фіцджеральд і Шеріл Брантон зазначають, що майже 65 % опитаних секс-працівниць зізналися, що після декриміналізації проституції їм стало легше відмовляти клієнтам. Ще 57 % опитаних секс-працівниць розповіли, що після зміни законодавства їм стало легше спілкуватися з поліцією і що ставлення поліції до секс-робітниць покращилося (Abel, Fitzgerald and Brunton 2007). Що ж до примусового втягнення в секс-роботу, то дослідження Університету Вікторії показало, що закон ніяк не позначився на кількості людей (і повнолітніх, і неповнолітніх), задіяних у секс-роботі (Abel, Fitzgerald and Brunton 2007), а офіційний звіт Міністерства юстиції за 2008 рік стверджує, що за (на той час) п’ять років після декриміналізації не зафіксовано жодного випадку трафікінгу з метою сексуальної експлуатації (New Zealand Ministry of Justice 2008).

Колектив проституток Нової Зеландії, фото з офіційного сайту

Стосовно насильства і жорстокого поводження із секс-працівницями насправді дуже важко точно сказати, збільшилася чи зменшилася кількість таких випадків. Справа в тому, що до моменту декриміналізації (до 2003 року) цю статистику майже не збирали, а тому стверджувати щось однозначно неможливо. З іншого боку, нині секс-робітниці зазначають, що від часу ухвалення закону, за їхнім суб’єктивними враженнями, кількість «випадків насильства і жорсткості зменшилася, адже тепер [секс-робітниці] можуть звернутися до поліції і подати відповідну заяву» (Mossman 2010). Декриміналізація також позитивно вплинула і на захищеність секс-робітниць на робочому місці. Відтепер трудове право поширюється і на робітниць у сфері секс-послуг, тож вони можуть користуватися всіма правами, які мають і «звичайні» робітники. Наприклад, 2014 року секс-робітниця з Веллінгтона отримала від свого роботодавця (оператора борделю) компенсацію у 25 тисяч новозеландських доларів, подавши на нього в суд за сексуальні домагання (New Zealand Herald 2014). Звісно, цей випадок не зовсім звичайний, але факт того, що секс-робітниця пішла на такий крок і що суд ухвалив рішення на її користь, свідчить про зрушення у сприйнятті секс-роботи.

Схожими успіхами може похвалитися й австралійський штат Новий Південний Уельс, де секс-роботу декриміналізовано 1995 року. Як показують дослідження, секс-робітниці, котрі працюють у зареєстрованих борделях у цьому штаті, мають кращий доступ до презервативів, лубрикантів і медичних послуг. Також серед зареєстрованих секс-працівниць Нового Південного Уельсу низький рівень захворювань на ВІЛ — нижчий, ніж рівень захворювань на ВІЛ загалом по країні (Harcourt et al. 2010).

Відповідно до новозеландської Постанови про реформування проституції, будь-хто, хто хоче відкрити бордель, має отримати сертифікат від районного суду в Окленді. Бути оператором борделю[5] може тільки повнолітній громадянин або громадянка Нової Зеландії. Податися на отримання сертифікату коштує 250 новозеландських доларів. Після подання суд ретельно перевірить біографію апліканта чи аплікантки й ухвалить рішення про видачу сертифіката або відмову в ньому. Сертифікація не потрібна в разі, якщо чотири (або менше) секс-робітниці організувалися і працюють разом і жодна з них не є начальницею над іншими та не контролює заробіток інших.

Що ж стосується легалізації, то перша країна, яка спадає на думку, — це Нідерланди, а точніше місто Амстердам. Голландські міста справді мають довгу й цікаву історію проституції (наприклад, в Амстердамі ви можете побачити стару церкву, навколо якої розташовано будинки, де секс-робітниці знімають свої вітрини). Звичайно відлік сучасної «ери легалізації проституції» в Нідерландах ведуть від 2000 року, коли на державному рівні було скасовано постанову 1911 року, яка забороняла борделі (Dutch Ministry of Foreign Affairs 2012, с. 4–5). Відтоді кожен охочий громадянин або громадянка ЄС, хто досягли 21 року, можуть легально працювати в секс-роботі. Проте отримати легальний дозвіл на роботу не так просто.

Усі секс-робітниці працюють як приватні підприємиці, а щоб отримати ліцензію на секс-роботу, їм треба зареєструватися в Торгово-промисловій палаті королівства і подати відповідну заявку. Сама процедура реєстрації нескладна, та останнім часом Торгово-промислова палата видає дедалі менше дозволів на секс-роботу і де-факто отримати його може бути доволі складно. Якщо дозвіл нарешті отримано, секс-робітниця йде в бордель, щоб зняти вітрину. Оператор борделю перевіряє її дозвіл (це можна зробити онлайн, зайшовши в базу Торгово-промислової палати), паспорт і місце проживання. Якщо з документами все добре, їй здають вітрину в оренду. За тим, щоб документи секс-робітниці були в порядку, ретельно стежать і оператори борделю, і поліція, тому знімати вітрину нелегально не вийде. Звісно, через те що Нідерланди — заможна країна, це країна призначення для багатьох торгівців людьми. Ще раз завважу, що торгівля людьми й секс-робота — різні явища, і Нідерланди були б країною призначення, незважаючи на статус секс-роботи. Тому просто відзначу, що місцеві поліція і відповідні департаменти докладають чимало зусиль для боротьби з трафікінгом і примусом до секс-роботи (U.S. Department of State 2016).

Відкрити бордель в Амстердамі — складний процес. Насамперед його не можна відкрити в будь-якому будинку. На міському плані призначення будівель чітко окреслено, у яких будинках можна відкрити бордель, і кількість таких будинків постійно зменшується, почасти через джентрифікацію центру міста (так званий Проект 1012). Якщо будинок, де дозволено відкрити бордель, знайдено, наступний крок — отримати ліцензію. Податися на таку ліцензію коштує близько 1700 євро і знову немає жодних гарантій, що її дадуть. Ліцензію на утримання борделю видає міська влада. Перш ніж ухвалити рішення про видачу або відмову в ліцензії, місто ретельно перевіряє біографію апліканта чи аплікантки, особливо звертає увагу на те, чи є у них кримінальна історія. Після отримання ліцензії потенційний оператор чи операторка борделю мають подати на розгляд міста бізнес-план свого закладу й отримати від державної служби контролю за здоров’ям «гігієнічний звіт», який засвідчує санітарну придатність приміщення. Потім бордель треба ще зареєструвати в Торгово-промисловій палаті. Як бачимо, процедура відкриття борделю чи отримання індивідуальної ліцензії на заняття секс-роботою в Амстердамі довга й марудна. Тому не дивно, що легалізацію часто критикують за надто високу зарегульованість.

План призначення будівель у м. Амстердамі (взято з Behind the Red Light District)

Криміналізація клієнта як підхід народилася 1999 року у Швеції і нині діє в Норвегії, Ісландії, Канаді та Франції. Криміналізація клієнта передбачає, що за продаж секс-послуг немає ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності, але карається купівля сексу (покарання може варіюватися, зазвичай це штраф, але можуть бути й суворіші міри, як-от ув’язнення). Хоча цей підхід полюбляють хвалити аболіціоністки, його ефективність насправді не доведено. По-перше, загальна кількість задіяних у секс-роботі людей не зменшилася з моменту ухвалення закону, зменшилася тільки очевидніша вулична проституція. Більшість же секс-працівниць перемістилися в інтернет (Kulick 2003). По-друге, цей підхід зазвичай розширює повноваження поліції, яка, своєю чергою, для продукування звітності починає влаштовувати рейди, під час яких особливо страждають мігрантки. Норвезька дослідниця Синньове Янсен, наприклад, зазначає, що з моменту криміналізації клієнта секс-робітниці стали боятися поліції, рідше повідомляти про випадки насильства і частіше йдуть працювати в «тінь» (Jahnsen 2009). Канадські секс-робітниці після ухвалення закону про криміналізацію клієнта стали менше часу приділяти уважному «скануванню» клієнта, побоюючись, що його затримає поліція, і це теж негативно позначилося на безпеці секс-робітниць (Krüsi et al. 2014).

Секс-робота в Україні

Отже, взявши до уваги сказане вище, важливо ще й розуміти, що і легалізація, і декриміналізація — радше ідеальні типи, а не вичерпні переліки конкретних кроків, які дають конкретні результати. Адже те, як ці загальні стратегії втілюються в життя, залежить від країни і від контексту. Тому, обговорюючи потенційні політики регулювання секс-роботи, слід керуватися не (феміністичними) догмами, а дивитися на контекст, бо легалізація і декриміналізація (як і інші підходи до регулювання проституції) — лише теоретичні рамки, практичне втілення яких може відрізнятися. Згадаймо філософа Людвіга Вітгенштейна, який у своїх міркуваннях про мову й мовні ігри стверджував, що правила не описують умови їх застосування, інакше кажучи, правила проявляються в процедурі застосування правил, а будь-яку дію можна привести в протиріччя чи у відповідність до будь-якого правила (Марков 2000). У схожому руслі етнометодолог Гарольд Ґарфінкель уважав, що інструкції (за допомогою яких ми тлумачимо повсякденність) ніколи не можуть бути вичерпними, вони радше «квазі-загальні», адже не універсальні і допускають існування винятків (Garfinkel 1967).

Аналогічно соціологія й антропологія права показують нам, що часто законодавча реальність може розходитись і розходиться з соціальною реальністю, тобто закони, у яких мали би бути одні наслідки, насправді можуть мати ледь не протилежні наслідки до того, що очікували законотворці. Приклади на поверхні. Один із найяскравіших прикладів того, що закони можуть не вести до бажаних наслідків, — це період 1920–1933 років у США, період так званого «сухого закону». Покликаний покласти край споживанню алкоголю «сухий закон» таки трохи зменшив об’єм випитого алкоголю на душу населення, але призвів до появи незаконних груп, які контрабандою поставляли алкоголь у США (Blocker 2006). Субкультура бутлегерства — напевно, найвідоміший непередбачений наслідок «сухого закону» (Blocker 2006; Hall 2010). Тому перш ніж ратувати за ухвалення якогось закону, а особливо такого, що може вдарити по незахищених і вразливих соціальних групах (як-от секс-працівниці), варто ретельно вивчити локальний контекст і зрозуміти, які наслідки закон матиме не на папері, а де-факто.

Наприклад, у старому законопроекті авторства Андрія Немировського, який ставив за мету легалізувати проституцію, було чимало непродуманих тверджень і прогалин, які за умови ухвалення закону негативно позначилися б на становищі секс-робітниць. Скажімо, закон пропонував, щоб усі секс-робітниці, хто хоче працювати легально, реєструвалися як фізичні особи-підприємиці, які надають «послуги інтимного характеру». Так цей закон ставив секс-робітниць у безвихідну ситуацію: або працювати легально, але розголосити свої дані і факт того, що працюєш повією, або ж піти в «тінь» і далі залежати від доброї волі і добрих стосунків з поліцією. Важливо пам’ятати, що через високий рівень стигматизації секс-роботи в Україні секс-робітниці, як правило, не хочуть, щоб інформація про них і їхнє заняття була загальнодоступною. Мало того, для декого з жінок у секс-роботі цей тип зайнятості або тимчасовий, або радше спосіб підробітку, отож реєструватися як фізичним особам-підприємицям їм немає сенсу.

Сьогодні в Україні секс-роботу не криміналізовано, але за заняття нею, згідно зі статтею 181.1 Кодексу про адміністративні правопорушення, передбачається адміністративне попередження або стягнення штрафу. Натомість сутенерство, яке тлумачиться як «дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою», передбачає позбавлення волі на термін від трьох до п’яти років (ст. 303 Кримінального кодексу України), а утримання борделю карається штрафом або позбавленням волі до двох років (ст. 302 Кримінального кодексу України). Зважаючи на те, що Україна — доволі слабка держава з високими показниками неформальності (Polese 2015, 2016), легалізація як підхід навряд чи буде вдалою в цьому контексті. Та якщо запозичити й відповідно адаптувати декриміналізацію, це може мати позитивні результати. Наприклад, скасування адміністративної статті за «заняття проституцією» може допомогти усунути зловживання з боку поліції. Наразі через безправність секс-робітниць українська поліція порівняно часто користується своєю владою над ними і примушує підписувати порожні протоколи (без дати), якими потім працівники поліції «закривають дірки» у звітності. Вдаючись до шантажу й погроз (наприклад, погрожуючи відкрити проти секс-робітниці справу за сутенерство або торгівлю людьми), змусити безправних секс-робітниць підписати такі протоколи досить просто.

Також позитивний ефект мало б скасування кримінальної відповідальності за сутенерство й утримання борделю: потенційно у правоохоронців буде менше важелів для шантажування секс-робітниць. Примус до секс-роботи з боку третіх осіб, на жаль, існує й існуватиме незалежно від того, буде за це стаття чи ні. Тому важливо дати задіяним у секс-роботі якомога більше прав і можливостей, щоб у разі втягнення в секс-роботу проти їхньої волі вони не боялись поскаржитись і написати заяву. На жаль, хоча за сутенерство й передбачено кримінальну відповідальність, нині цей тип діяльності процвітає, а безправність і беззахисність секс-працівниць позбавляє їх можливості поскаржитися — багато хто боїться помсти з боку сутенерів.

Україна — бідна країна, а отже, країна походження жертв торгівлі людьми. Попри стереотипи, випадки торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації становлять лише 7,6 %, тоді як переважну більшість становлять випадки торгівлі людьми для примусової праці — 88 %. Аналогічно всупереч стереотипам, починаючи з 2012 року, жертвами торгівлі людьми частіше стають чоловіки, ніж жінки (International Organization for Migration 2017). Проста заборона чи криміналізація цих явищ не означає їх автоматичного зникнення: і сутенерство, і створення та утримання борделів криміналізовано в сучасній Україні, що не заважає їм існувати. Декриміналізація обох цих явищ не призведе до зростання їх кількості, але має шанси покращити становище секс-робітниць і дати їм змогу об’єднатися для спільної роботи (наприклад, для знімання спільного приміщення або оборони своїх прав).

Що ж стосується криміналізації клієнта, то зважаючи на високий рівень неформальності в країні, навряд чи цей підхід буде ефективним. Ба більше, зазвичай цей підхід передбачає розширення повноважень поліції, а на тлі і так не завжди дружніх, м’яко кажучи, стосунків між секс-робітницями й поліцією, він може призвести до зловживань владою з боку поліцейських: наприклад, погрожуючи відкрити на секс-робітницю справу за сутенерство чи торгівлю людьми, поліцейські можуть змушувати її видати клієнтів, що потенційно загрожуватиме секс-робітницям помстою з їхнього боку.

Висновки

Наостанок слід зазначити, що, попри часті запевнення, нібито секс-робота завжди була, є і буде, секс-робота — це продукт конкретних умов і конкретного часу. Насамперед важливо відмежовувати сучасну секс-роботу від храмової проституції тощо, адже перша базується на принципі обміну сексуальних послуг на матеріальні блага, тоді як друга виконує ритуальні функції. Тобто секс-робота у її більш-менш сучасному вигляді — це модерне явище (про це йдеться, наприклад, у Walkowitz 1980). Отже, якщо прийняти засновок про модерність секс-роботи в тому вигляді, у якому ми її знаємо нині, можна стверджувати, що секс-робота — наслідок локальних і глобальних економічних нерівностей, наслідок гендерної дискримінації, фемінізації бідності і сексуальних табу. Потенційно, прибравши цю низку причин, ми зможемо покінчити із самим явищем секс-роботи і при цьому радикально трансформуємо суспільство. На жаль, це далека перспектива. На сьогодні ж найбільш вдалою стратегією регулювання секс-роботи видається стратегія зменшення шкоди: відмова від криміналізації секс-роботи чи пов’язаних із нею діяльностей, виведення секс-роботи з тіні, надання секс-робітницям трудових прав і доступу до медицини, надання секс-робітницям можливості самоорганізовуватися тощо.

Література

Abel Gillian, Fitzgerald Lisa, Brunton Cheryl. The Impact of the Prostitution Reform Act on the Health and Safety Practices of Sex Workers. Report to the Prostitution Law Review Committee / University of Otago, Department of Public Health and General Practice. — Christchurch, 2007: http://www.otago.ac.nz/christchurch/otago018607.pdf

Agustin, Laura. At Home in the Street. Questioning the Desire to Help and Save // Regulating Sex: The Politics of Intimacy and Identity / Edited by Elizabeth Bernstein and Laurie Schaffner. — New York: Routledge, 2005. — Р. 67–82.

Bernstein, Elizabeth. Temporarily Yours: Intimacy, Authenticity, and the Commerce of Sex. Chicago: University of Chicago Press., 2007.

Blocker, Jack S. Did Prohibition Really Work? Alcohol Prohibition as a Public Health Innovation // American Journal of Public Health. — Vol. 96. — № 2. — P. 233–243.

Ditmore, Melissa Hope. Encyclopedia of Prostitution and Sex Work: 2 Vol. — Westport, Conn.: Greenwood Press, 2006.

Dutch Policy on Prostitution: Questions and Answers 2012 / Dutch Ministry of Foreign Affairs, 2012: http://www.minbuza.nl/binaries/content/assets/minbuza/en/import/en/you_and_the_netherlands/about_the_netherlands/ethical_issues/faq-prostitutie-pdf--engels.pdf-2012.pdf

Fitzharris Paul, Taylor Aline. “Review of the Prostitution Reform Act” in Taking the Crime out of Sex Work: New Zealand Sex Workers’ Fight for Decriminalisation. — The Policy Press, UK, 2010. — Р. 105–118.

Garfinkel, Harold. Studies In Ethnomethodology. — Englewood Cliffs, N.J.: Prentice-Hall, 1967.

Gilman, Sander L. Difference and Pathology: Stereotypes of Sexuality, Race, and Madness. — Ithaca: Cornell University Press, 1985.

Hall, Wayne. What are the policy lessons of National Alcohol Prohibition in the United States, 1920–1933? // Addiction. — 2010. — Vol. 105. — № 7. — P. 1164–1173.

Harcourt, Christine et al. The decriminalization of prostitution is associated with better coverage of health promotion programs for sex workers // Australian and New Zealand Journal of Public Health. — 2010. — Vol. 34. — № 5. — Р. 482–486.

International Organization for Migration. “COMBATING TRAFFICKING IN HUMAN BEINGS IN UKRAINE.” IOM Mission in Ukraine. 2017: www.iom.org.ua/sites/default/files/iom_vot_statistics_eng_june2017.doc

Jahnsen, Synnøve Økland. Women who cross borders – Black Magic? A Critical Discourse Analysis of Nigerian Women in Prostitution. — VDM Verlag Dr. Müller Aktiengesellschaft & Co. KG, 2009.

Krüsi A., Pacey K., Bird L., Taylor C., Chettiar J., Allan S., Bennett D., Montaner J.S., Kerr T., Shannon K. Criminalisation of clients: reproducing vulnerabilities for violence and poor health among street-based sex workers in Canada — a qualitative study // BMJ Open. — 2014. — Jun 2. 4(6):e005191. doi: 10.1136/bmjopen-2014-005191 .

Kulick, Don. Sex in the New Europe: The criminalization of clients and Swedish fear of penetration // Anthropological Theory. — 2003. — Vol. 3. — № 2. — Р. 199–218.

Lim, Lin Lean. The Sex Sector: The Economic and Social Bases of Prostitution In Southeast Asia. — Geneva: International Labour Office, 1998.

MacKinnon, Catharine. Feminism Unmodified: Discourses on Life and Law. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1987.

MacKinnon, Catharine. Toward a Feminist Theory of the State. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1989.

Mossman, Elaine. Brothel operator’s and support agencies’ experiences of decriminalisation // Taking the Crime out of Sex Work: New Zealand Sex Workers’ Fight for Decriminalisation / Edited by Gillian Abel, Lisa Fitzgerald, Catherine Healy, and Aline Taylor. — Bristol, UK: Policy Press, 2010. — Р. 119–139.

Report on the Prostitution Law Review Committee on the Operation of the Prostitution Law Reform Act 2003 / Ministry of Justice, Crown Copyright. 2008. http://prostitutescollective.net/wp-content/uploads/2016/10/report-of-the-nz-prostitution-law-committee-2008.pdf

Escort Wins Landmark Case // New Zealand Herald. — 2014. — 1 March: http://www.nzherald.co.nz/nz/news/article.cfm?c_id=1&objectid=11212075

Pateman, Carole. The Sexual Contract. — Stanford, Calif.: Stanford University Press, 1988.

Polese, Abel. Informality Crusades: Why Informal Practices are Stigmatized, Fought and Allowed in Different Contexts according to an Apparently Ununderstandable Logic // Caucasus Social Science Review. — 2015. — Vol. 2. — № 1. — Р. 1–26.

Polese, Abel. Limits of a Post-Soviet State: How Informality Replaces, Renegotiates, and Reshapes Governance in Contemporary Ukraine. — Stuttgart: ibidem-Verlag, 2016.

Prostitution Reform Act 2003. / New Zealand Ministry of Justice, 2017. http://www.legislation.govt.nz/act/public/2003/0028/latest/DLM197815.html

Sanders Teela, O’Neill Maggie, Pitcher Jane. Prostitution: Sex Work, Policy and Politics. — London: SAGE, 2009.

Trafficking In Persons Report 2016 / U. S. Department of State: https://www.state.gov/j/tip/rls/tiprpt/2016/index.htm

Vijeyarasa, Ramona. Stigma, stereotypes and Brazilian soap operas: road-blocks to ending human trafficking in Vietnam, Ghana and Ukraine // Gender, Place And Culture. — 2013. — Vol. 20. — № 8. — Р. 1015–1032.

Vitale, Alex. The End of Policing. — Verso Books, 2017.

Walkowitz, Judith. Prostitution and Victorian Society: Women, Class, and the State. — Cambridge University Press, 1980.

Марков, Борис Витальевич. Л. Витгенштейн: язык — это «форма жизни». — СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2000. — С. 85–102. — Серия «Мыслители»: История философии, культура и мировоззрение. — Вып. 3: http://anthropology.ru/ru/text/markov-bv/l-vitgenshteyn-yazyk-eto-forma-zhizni