20 жовтня, 2018

Культура сексу, орієнтована на жінку

19 лютого 2018
Ганна Гриценко

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

У попередніх статтях циклу йшлося про сексуальну експлуатацію чоловіками жінок — тривалі процеси, які існують з давніх часів у різних культурах. Проте в останні десятиліття спостерігаємо певний прогрес суспільної моралі в напрямку дотримання інтересів жінок. Цим процесам присвячено третю, завершальну статтю циклу про сексуальність Ганни Гриценко.

Читайте також:


У попередніх двох статтях циклу йшлося про пригнічення жіночої сексуальності патріархатом як системою людських відносин. Однак жіноча емансипація рано чи пізно мала початися. Із XVIII століття в різних частинах світу відбуваються процеси демократизації й зрівняння прав людей — перехід від системи станів до інституту громадянства, скасування кріпацтва, відмова від рабства і расової дискримінації, унезалежнення колоній, ухвалення Загальної декларації прав людини й громадянина. Жіноче питання теж мусило постати і таки постало на порядку денному.

Сексуальна революція і жіноча агентність

У другій половині XX століття процеси сексуальної емансипації жінок пришвидшилися. Це не було б можливим без громадянської і трудової емансипації, почасти забезпечених на початку століття: на Заході це заслуга руху суфражисток, а в СРСР жінку емансипувала радянська влада. Жінки частіше залучалися до найманої праці, що збільшило рівень їхньої соціальної самостійності. Загальні процеси секуляризації і відокремлення церкви від держави дали жінкам можливості реєструвати шлюб в органах держави і розривати цей шлюб за власним бажанням, а не тоді, коли дозволить духовна особа. Розвиток науки й освіти, знання про жіночу репродуктивну фізіологію і винайдення контрацепції зняли з жінки тягар неодмінної регулярної вагітності.

Дослідження Альфреда Кінсі на великих вибірках чоловіків і жінок показали, що фактична сексуальна поведінка людини лише зрідка збігається з приписами моралі, а сексуальну орієнтацію слід розглядати не в бінарній моделі гетеро/гомо, а як спектр. Жінки почали долучатися до вивчення жіночої сексуальності не лише як учасниці досліджень, а і як дослідниці, першою серед них була Вірджинія Джонсон, партнерка Вільяма Мастерса. Разом Мастерс і Джонсон розвинули в 1960-х новий напрямок досліджень — сексологію. Їхня спільна книжка «Основи сексології» вперше детально розклала по поличках фізіологію жіночої сексуальності, а також містила порівняно прогресивні поради, як уникнути зґвалтування: жінкам слід ясно проговорювати межі своєї готовності до сексу, а чоловікам не треба застосовувати до жінок силу[1].

Свою роль відіграв також розвиток медицини: відкриття пеніциліну суттєво зменшило смертність від сифілісу, і до випадкового сексу почали ставитися спокійніше[2].

Усі ці процеси призвели до так званої сексуальної революції, тобто явного відокремлення сексуальності від шлюбу й моногамного партнерства. Термін «сексуальна революція» походить з однойменної книжки Вільгельма Райха[3], перше видання якої з’явилося в середині 1930-х років. У цій книжці автор виступав за сексуальне щастя людей і створення передумов для нього через лібералізацію старих норм і позитивне ставлення до сексуальності. Райх схвалював радянське законодавство 1917–1921 років у сфері сексуальності і вважав, що Захід має запозичити цей досвід у СРСР. Проте по-справжньому процеси сексуальної лібералізації почалися лише в другій половині сторіччя. Секс загалом вийшов за межі подружнього ліжка, а середній вік вступу в шлюб зріс. З’явилося масове розуміння і визнання того факту, що секс без мети відтворення — важлива частина життя людини.

Популярна культура відбивала нові соціальні тенденції. Масово поширилася порнографія, а в кінематографі з’явилися еротичні сцени. З 1953 року виходив суперпопулярний еротичний журнал Playboy. Дехто з феміністок критикує сексуальну революцію за те, що порнографія, сексистська реклама і «бронеліфчики», про які писалося в попередніх статтях циклу, теж є почасти наслідком цього загального послаблення моральних норм. Та це лише інакші прояви сексуальної експлуатації, а не її поява з нуля. Водночас сексуальна революція уможливила і другу хвилю фемінізму — масового руху, а це свідчить, що самих лише громадянських, політичних і майнових прав для досягнення гендерної рівності замало. Можливості говорити про секс із феміністської парадигми не було б без можливості говорити про секс узагалі.

Пізніше, в середині 1980-х років, відкриття вірусу імунодефіциту людини різко загострило проблему хвороб, які передаються статевим шляхом. У відповідь людство зреагувало розгортанням пропаганди безпечного сексу та підвищенням загального рівня сексуальної грамотності. Стала бажаною сексуальна просвіта дорослих, підлітків і навіть дітей.

Паралельно тривала боротьба за громадянські права для ЛГБТ-людей. Серія акцій громадянської непокори, які почалися у США 1969 року після поліцейського рейду на клуб «Стоунволл-інн», стала початком масового руху за права ЛГБТ-спільноти. Розмивання обов’язкової нормативності гетеросексуальності і цисгендерності розмивало й нормативність жіночої та чоловічої гендерних ролей.

У мистецтві увиразнилася тенденція — жінки-художниці дедалі частіше зверталися до теми жіночої тілесності, обігрування суб’єктності-об’єктності тіла[4]. Образи вагіни і вульви настільки поширилися, що критики навіть виділяють окремий напрямок мистецтва — vagina art. Піонерками його були Джуді Чикаго і Джорджія О’Кіф. Протягом 1974–1979 років Джуді Чикаго створювала інсталяцію «Звана вечеря», присвячену 39 відомим жінкам, де на тарілках лежали об’єкти, які нагадували вульви. Вона також авторка терміна «феміністичне мистецтво» і першої освітньої програми з феміністичного мистецтва у США.

Унаслідок усіх цих процесів сексуальна агентність жінки поступово нормалізувалася, і про свою сексуальність жінки заговорили самі.

Боротьба із сексуальною експлуатацією та культура згоди

Друга хвиля фемінізму синхронно із сексуальною революцією почала порушувати теми, які стосуються вже не загальногромадянських прав жінок як таких, а дрібніших форм міжгендерної соціальної взаємодії — теми сексуальної експлуатації чоловіками жінок, культури зґвалтування і «міфу про красу», права на аборти і доступу до контрацепції, взагалі про системність дискримінації. Зокрема, друга хвиля фемінізму заявила, що наслідки сексуального насильства для жінок подібні до наслідків участі чоловіків у бойових діях, і почала розробляти практики подолання проблем, викликаних пережитим насильством, та протистояння йому. Відтоді жінки дедалі частіше самі захищають свої інтереси.

Флешмоб #MeToo і викриття масових сексуальних домагань у Голлівуді, що їх ми спостерігаємо у ЗМІ останні півроку, теж є етапом жіночої сексуальної емансипації і публічним проговоренням проблеми сексуальних домагань перед її вирішенням. Те саме стосується полеміки французьких жінок із цим флешмобом: підписантки відомого листа «ста француженок»[5] критикують #MeToo не за те, що він дає жінці забагато агентності, а за те, що замало. Підписантки почасти належать до середовища, де культура згоди — вже норма.

Концепція культури згоди — це альтернатива так званій «культурі зґвалтування»[6], вона передбачає повну добровільність самого факту заняття сексом і кожної окремої практики в рамках сексуального акту. Ця модель базується на діалозі (або полілозі, якщо в ліжку більше як дві особи), високому рівні самосвідомості і повазі[7]. Єдиної концепції культури згоди наразі не існує, але всі погоджуються, що вона не визнає насильство як щось притаманне чоловічій сексуальності і об’єктивованість жінки як щось притаманне жіночій сексуальності.

Я вже писала, що приклад феміністської критики — критика вислову «давати» на позначення ситуації, коли жінка погодилася зайнятися з чоловіком сексом. У цьому вислові опущено щось на зразок «давати своє тіло у користування». У цій парадигмі жінка не є суб’єктом, який може ініціювати сексуальну взаємодію задля власного задоволення, — активна роль тут лише у чоловіка. Одна з контрпропозицій у рамках культури згоди — перформативна модель сексу, де секс порівнюється зі спільним заняттям музикою чи танцями[8]. Під час парного танцю згода й ініціатива є в обох осіб, і немає нічого такого, що одна особа могла б узяти (добровільно чи силою), а інша віддати чи не віддати. І навіть якщо в танці чоловік «веде», а жінку «ведуть», однаково етап експліцитного запрошення й отримання на нього експліцитної згоди (бодай поглядом, без слів) існує щоразу, ніхто ніколи не тягне жінку з місця на танцмайданчик.

Слід розуміти, що питання чоловіків «то мені тепер не можна робити те й те?» і «чи я тепер кожні дві хвилини маю перепитувати?» походять саме з їхнього уявлення про свою активну роль і жіночу пасивну. Якщо це уявлення відрефлексувати й усвідомити, що нові норми передбачають жіночу активну роль також, ці питання знімуться самі собою, бо жінка сама почне артикулювати свої бажання і виявляти ініціативу. На жінок, своєю чергою, процеси сексуальної емансипації покладають відповідальність не мовчати і не терпіти, якщо їм щось не подобається. У разі коли немає різкого скорочення дистанції, яке може викликати ступор, явне проговорювання своїх меж і бажань-небажань — відповідальність дорослої емансипованої особи.

Додаток Tinder, націлений на пошук пари для сексу, віддзеркалює цю нову взаємну агентність. Лише тоді, коли двоє партнерів виберуть одне одного навзаєм, додаток відкриває опцію діалогу, що дозволяє уникнути ситуації нав’язливого листування в один кінець (тобто фактично домагання).

Водночас уже існують кроки в напрямку вирішення проблеми. Недавно внесений до парламенту Швеції законопроект вимагає від жінок і чоловіків отримувати однозначну згоду на секс, інакше ситуація вважатиметься зґвалтуванням. Чинне шведське законодавство визначає зґвалтування як примушування до сексу шляхом насильства, погроз чи зловживання залежним ставленням жертви. У запропонованому законопроекті до означень зґвалтування планується додати секс без однозначної згоди[9]. Цей крок прогресивний, тому що вимагає дотримання агентності всіх сторін, залучених до сексу.

Перегляд обов’язкової гетеросексуальності

Феміністки другої хвилі зробили свій внесок у нове розуміння сексуальності, винайшовши концепцію «політичного лесбійства». Концептуальна новизна цього підходу — твердження, що гомосексуальну орієнтацію можна собі свідомо обрати[10] як частину сепаратистського підходу у фемінізмі, установки на максимальну відмову від контактів із чоловіками. Це означає відмову від концепції біологічної детермінованості сексуальності («ми такими народилися»), популярну в середовищі гомосексуальних чоловіків. Ці феміністки також наполягали на відмінності чоловічої гомосексуальності від жіночої. Загалом лесбійський рух середини XX сторіччя ближчий до феміністського руху, ніж до гейського.

Адрієн Річ стверджувала, що гетеросексуальність жінкам нав’язана[11] і її підкріплює низка соціальних обмежень, а бінарний розподіл на гетеросексуальних жінок і лесбійок не відповідає дійсності. Річ наполягала, що гетеросексуальність — спосіб забезпечити чоловікам доступ до жінок. Монік Віттіг уважала, що позаяк жінку робить жінкою специфічне відношення до чоловіка, лесбійка не є жінкою «ні економічно, ні політично, ні ідеологічно»[12].

Третя хвиля фемінізму пішла далі за другу і прийняла і можливість біологічного детермінування сексуальності, і можливість обирати собі орієнтацію. Справді, є жінки, котрі стверджують, що обрали лесбійську орієнтацію, а є й такі, хто із задоволенням обрали б гетеросексуальну орієнтацію й уникнули б досвіду потерпання від гомофобії, якби в них вийшло це зробити. Доцільно приймати обидва варіанти як реальні і такі, що заслуговують на коректне ставлення[13].

Третя хвиля фемінізму також руйнує бінарну модель гендерної ідентичності (чоловік / жінка), що тягне за собою руйнування бінарної моделі сексуальної орієнтації (гетеро/гомо).

«Якщо жити у світі з двома можливостями ґендерного ідентифікування, — жіночим або чоловічим, маскулінним або фемінним, — хтось удаватиметься до крос-ідентифікування... Ба більше, ми живемо в культурах із чоловічим домінуванням, які звеличують маскулінність і зазвичай упосліджують фемінність. Для цих культур є характерним виробництво такого побічного продукту, як гомоеротизм»[14], — говорить Джек Галберстам. Справді, гетеронормативна бінарна модель не охоплює варіантів, коли конфігурація статевої хромосоми у людини відрізняється від XX чи XY, а отже, ставить під сумнів і поняття гетеро- чи навіть гомосексуальності. Та сама проблема бінарності виникає, коли йдеться про трансгендерних людей, зокрема й небінарних, — відносно чого враховувати їхню сексуальну орієнтацію і відносно чого враховувати сексуальну орієнтацію їхніх цисгендерних партнерів чи партнерок? Навіть у феміністському середовищі ці питання досі є предметом для дискусій, і подекуди доводиться бачити змішування в одне таких різних параметрів, як сексуальна орієнтація й гендерна ідентичність[15].

Фемінізм третьої хвилі звертає увагу і на те, що сексуальність трансгендерних людей (чи спрямована на трансгендерних людей) може відчуватися якось інакше, а відтак потребує свого опису і, можливо, своєї термінології.

Слово чоловікові, чия сексуальна орієнтація відрізняється від звичайної гетеросексуальної: «Нарешті одного дня після кількагодинних пошуків я натрапив на два терміни, які описували мої відчуття. Транс-атракція і транс-орієнтація. Жоден з них не є офіційним чи загальноприйнятим, але їхнє вживання зростає, бо зростає потреба класифікувати людей, котрих приваблюють трансгендери. Коли я побачив ці слова, мене затопило відчуття полегшення: я був не сам. Я не завжди характеризую себе цими термінами, але цей ярлик допоміг відчути, що я маю місце у квір-спільноті, і допомагає іншим розуміти мою сексуальність»[16].

Міра Белвезер, авторка зіну (самвидавного журналу) Fucking Trans Women: «Проте одна з найпоширеніших проблем, про які я чую від інших транс-жінок, — це надмірне осмислювання всього і надмірна зайнятість тілом замість того, щоб справді отримувати задоволення від сексу. У мене є своєрідна мантра, яку я повторюю собі: якщо ви у своїй голові — ви не у своєму тілі. Що більше ви стурбовані чи навіть одержимі тим, як ви НЕ взаємодієте з власним тілом, то менше ви зможете насолоджуватися тими способами або навіть просто сприймати ті способи, якими ви ВСЕ-ТАКИ взаємодієте з власним тілом»[17].

Альтернативи: квір-теорія, секс-позитив
 

Про квір-теорію читайте більше в статті Марії Тетерюк Між дискурсом і матерією: переосмислення тіла у квір-дослідженнях.


Квір-теорія — це академічна альтернатива традиційним концепціям сексуальності. Термін queer, який буквально означає «дивний» і вживався як пейоратив на позначення гомосексуальних та інших «ненормативних» людей, поступово почали використовувати в активістському й академічному середовищі як «парасольку» для того, що не відповідає нормативним рамкам. Основний постулат теорії — відмова від жорсткої прив’язки біологічної статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та гендерної експресії одне до одного. Ів Кософскі Седжвік вказує, що навіть у рамках ідентичної «сексуальної орієнтації» (лапки її) люди надзвичайно різні, і це має потенціал руйнування багатьох форм звичного уявлення про сексуальність[18].

Частиною сучасних уявлень про сексуальність є й відмова від дихотомії гетеро/гомо, яка відкидає бісексуальність та інші, складніші конфігурації сексуальності. Донедавна навіть гомосексуальність охочіше вбудовувалася в аналітичні категорії норми, ніж бісексуальність, яка вважалася «тимчасовою», незрілим, проблематичним станом. Водночас у дослідженнях зазначають, що характерні відмінності між бісексуальною і моносексуальною ідентичністю більші за подібності, а «плаваюча — плинна?» орієнтація — варіант норми, а не плутанина чи частина процесу «прийняття себе»[19].

Секс-позитивний фемінізм уважає лібералізацію поглядів на сексуальність важливою частиною загального розкріпачення жінок. Серед видатних фігур найперше слід назвати Каміллу Палью[20]. Її погляди почасти лібертаріанські, почасти консервативні і характеризують жіночу сексуальність як потужну хаотичну силу (це відносить авторку до так званого «фемінізму відмінностей», який вимагає рівних прав і водночас підкреслює неоднаковість жінок і чоловіків). Інші авторки, котрі працюють у практичнішому ключі, зосереджуються на сексуальному розкріпаченні жінки, знятті стигми з жінок у проституції, розвитку сексуальної освіти і навиків самопізнання. Ще одна засаднича теза — секс для жінки може бути добровільною, приємною і корисною практикою та взагалі позитивним досвідом[21].

Цей погляд поширюється не лише на звичайний секс між жінкою й чоловіком, а й на лесбійський секс, БДСМ та інші форми реалізації сексуальності, що їх інші феміністки вважають нелегітимними. Прийнятні різні практики, якщо вони відбуваються за інформованою згодою, без розділення практик на безумовно шкідливі і «сферично безпечні у вакуумі»[22]. До напрямку секс-позитивного фемінізму належить також феміністська порнографія[23] — спроби відтворювати в порнографії рівноправний і шанобливий секс.

У популярній культурі потроху з’являються героїні, які хочуть сексу й самі його ініціюють. Можна згадати Лісбет Саландер із «Дівчини з татуюванням дракона», Кері Метісон із серіалу «Батьківщина», Ігріт із «Гри престолів» (остання належить до «здичавілих», що можна розглядати як своєрідний докір нам, цивілізованим). Серіал «Оранжевий — хіт сезону», де дія відбувається в жіночій в’язниці, демонструє цілий шерег сексуально активних жінок із різними сексуальними орієнтаціями й характерами.

Що нас чекає далі?

Підсумовуючи цю статтю, варто сказати, що переконцептуалізація жіночої сексуальності під час і після сексуальної революції — процес конструювання нової нормативності, у якому беремо участь ми всі, і від нашої участі чи неучасті залежить, що саме сконструюється. Підсумовуючи ж цілий цикл, можна впевнено говорити, що ті норми, які конструюються нині, навряд чи остаточно будуть з нами до кінця існування людства.
 

Думки українок на тему секс-позитивності читайте в Галини Шиян, Насті Мельниченко, Оксани Брюховецької.
 

[18] Кософски Седжвик, Ив. Эпистемология чулана. — М.: Идея-Пресс, 2002.

19 лютого 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Історія і секс
У чому різниця між сексом і сексуальністю? Чи існувала гомосексуальність «в усі часи й у всіх народів»? А гетеросексуальність? Що історія сексуальності говорить про сучасність? Щоб відповісти на ці питання, авторка розглядає конструкціоністські дослідження сексуальності в античності, середньовіччі та в модерний час.
Секс та розмови про нього в українському селі ХІХ — початку ХХ століття
Чи були українські селяни високоморальними, цнотливими та сором’язливими, а чи ці риси їм приписали етнографи й письменники? Яким насправді був секс в українському селі до ХХ століття? Етнографиня Ірина Ігнатенко розповідає про дитячу мастурбацію, нормування сексуальності молоді, подружній секс та зради, спираючись на фольклор, етнографічні дослідження кінця ХІХ — початку ХХ століття і сучасні розвідки.
Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка
Стаття Галини Клід «Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка», опублікована у 1995 (!) році, є першою студією про гендерне насильство над жінками в Україні. Стаття з’явилася у червневому випуску журналу «Сучасність» і є відповіддю українським інтелектуал_кам, які висловлювалися про «недоречність» жіночого руху як феномену. На прикладі численних ситуацій сексуальних домагань на Заході, а також підкріплюючи аргументацію історіями з власного досвіду міжкультурного спілкування, авторка порівнює статус жінки в Канаді та в Україні, протиставляє російський і український гендерний дискурси й умови їхнього історичного розвитку. Окрему увагу приділено питанням місця жінок у політиці та владних структурах.