20 жовтня, 2018

Історія і секс

27 лютого 2018
Марія Тетерюк

Докторантка PhD програми «Масові комунікації» Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Автономного університету Барселони (UAB). Викладачка Могилянської школи журналістики («Теорії в дослідженнях медіа», «Теорії та методи аналізу дискурсу»). Авторка статей і досліджень про конструювання сексуальності й гендеру в медіа, політичному дискурсі та популярній культурі.

У чому різниця між сексом і сексуальністю? Чи існувала гомосексуальність «в усі часи й у всіх народів»? А гетеросексуальність? Що історія сексуальності говорить про сучасність? Щоб відповісти на ці питання, авторка розглядає конструкціоністські дослідження сексуальності в античності, середньовіччі та в модерний час.
Читайте також:

Так само як дослідження сексуальності в інших дисциплінах, історичні дослідження позначено протистоянням між есенціалістським і конструкціоністським поглядом на сексуальність. Есенціалістський погляд: секс — природний інстинкт, який визначає суспільну організацію сексуальних стосунків; конструкціоністський погляд — навпаки, суспільна організація визначає способи, у які реалізуватиметься біологічний і фізіологічний сексуальний потенціал (Weeks, 2012). Відтак історія сексуальності з конструкціоністської перспективи — це історія суспільних стосунків і категорій, які визначали, як, між ким, коли і навіщо відбувався секс. «Секс не має історії. Це природний факт <...> сексуальність це — культурний ефект. Тому вона історію має» (Halperin, 1989, p. 416).

Конструкціоністські дослідження сексуальності показують, що одні й ті самі сексуальні акти в різний час наділялися дуже різним значенням і по-різному включалися в суспільні стосунки, навіть якщо говорити лише про Європу й Америку. Сексуальні ідентичності, пов’язані з певними практиками, теж постійно перевинаходилися. У цьому тексті я продемонструю це на прикладі уявлень про вибір гендеру сексуального партнера в античності, середньовіччі та в модерний час.

Античність

В античній системі сексуальних знань і норм не існувало ідеї «сексуальної орієнтації», пов’язаної з гендером сексуального партнера. Вважалося, що у здорової людини сексуальний потяг викликають молодість і привабливість, а не гендер. Тому не треба мати якусь специфічну орієнтацію, щоб уподобати гарного юнака чи юнку. Таке уявлення можна знайти, наприклад, у порадах давньоримського лікаря V ст. н. е. Целія Авреліана чоловікам, хворим на надмірну сексуальну збудливість (сатиріаз): «не приймати відвідувачів, особливо молодих жінок і юнаків», бо «навіть здорові люди, побачивши їх, у багатьох випадках шукали б сексуального задоволення, викликаного напруженням, породженим у геніталіях» (цит. за: Halperin, 1989, p. 422).

Як зазначає Девід Гальперін, гендерні преференції в сексі в античності вважалися не більше як питанням особистого смаку. Те, що одні люди воліли чоловіків, а інші — жінок, не було підставою класифікувати їх на певні типи особистості. Гомосексуальні чи гетеросексуальні вподобання не давали підстав думати, ніби ця людина не може бажати чи не здатна займатися сексом з людьми іншого гендеру:

«У третій діатрибі класичного поета Вакхіліда афінський герой Тесей, який вирушає на Крит у числі семи юнаків і семи дівчат, призначених Мінотавру, захищає одну з дівчат від посягань хтивого критського правителя і попереджає його надалі не зачіпати нікого з афінської юні (tin' eitheon: 43), що значить: ні дівчини, ні хлопця. І навпаки, античний літератор Афіней, який писав шість чи сім століть по тому, вражений, що Полікрат, тиран Самосу в VІ ст. до н. е., під час свого правління не імпортував серед інших предметів розкоші для власного користування ні юнаків, ні жінок, “попри свою пристрасть до стосунків із чоловіками”» (Halperin, 1989, pp. 420–421).

Пояснюючи цю «байдужість» античних людей до гендеру в сексуальних стосунках, Гальперін проводить аналогію з сучасним ставленням до харчових уподобань:

«Нам не спаде на думку розглядати дієтичні преференції як вияв якоїсь внутрішньої характерологічної диспозиції, розглядати його чи її сильно виражену, ба навіть виняткову схильність до білого курячого м’яса як симптом глибокої психофізіологічної орієнтації, що дозволить нам ідентифікувати його чи її в контекстах поза споживанням їжі як “грудкоїда”; також не станемо ми занурюватися глибше і робити тонші розрізнення відповідно до того, чи схильність індивіда до курячих грудок виражається в тенденції поїдати їх швидко чи повільно, часто чи рідко, наодинці чи в компанії, в нормальних умовах чи лише в періоди великого стресу, з чистим сумлінням чи з почуттям провини (“его-дистонічна грудкоїдність”), з дитинства чи під впливом гастрономічної травми в підлітковому віці. Навіть якщо такі питання у нас виникнуть, я дуже сумніваюся, що ми звернемося до дисциплін анатомії, неврології, клінічної психології, генетики чи соціобіології, сподіваючись знайти їм чітке причинно-наслідкове пояснення. Це тому, що (1) ми розглядаємо вподобання певної їжі як питання смаку; (2) наразі у нас немає теорії смаку; (3) за відсутності теорії ми в нормі не робимо нашу поведінку об’єктом інтенсивного наукового чи етіологічного дослідження» (Halperin, 1989, pp. 423–424).

Натомість категоризація сексуальної поведінки і сексуальних ролей в античному світі відбувалася відповідно до двох ролей у сексуальному акті — проникання і приймання (Halperin, 1989; Parker, 1997; Киньяр, 2005). Проникальна роль відводилася дорослим чоловікам, рецептивна — жінкам, іноземцям і рабам. Між цими ролями була чітка ієрархія, яка в нормі ніколи не мала порушуватися чи тим паче перевертатися. Для дорослого чоловіка рецептивна сексуальна роль була безчестям. Так антична система знань про сексуальність класифікувала не сексуальні акти відповідно до гендеру партнерів, а дії кожного сексуального партнера окремо і безвідносно до гендеру. Як дотепно завважив Гальперін:

«...об’єднати домінантного і підпорядкованого учасника сексуальних стосунків як виразників однієї сексуальності було б з погляду афінянина не менш дивно, ніж класифікувати грабіжника як “активного злочинця”, його жертву — як “пасивного злочинця”, а їх обох — як партнерів по злочину. Це означало б змішати докупи те, що в реальності мало розділити їх як окремі ідентичності» (Halperin, 1989, p. 419).

Сексуальний статус юнака дещо відрізнявся в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. У Греції еротичні стосунки із старшими чоловіками були важливою частиною виховання і соціалізації юнаків, особливо серед суспільної еліти. Сучасні історики здебільшого вважають цю практику похідною від давніших ритуалів ініціації (Lear, 2014). Дорослий чоловік у таких стосунках виступав персональним наставником. Пасивна сексуальна роль була прийнятною для юнака, бо він ще не був повноправним громадянином, і це об’єднувало його з жінками, іноземцями й рабами. Та, на відміну від них, юнак усе-таки — майбутній громадянин і політичний діяч, тож повага до його суб’єктності багато значила. Стосунки між дорослим (ерастом) і юнаком (ероменом) обов’язково мали будуватися на вільному виборі і взаємному обміні (Blanshard, 2014; Glazebrook, 2014; Lear, 2014). Обов’язковий елемент в ідеалізованих зображеннях еротичних стосунків між чоловіками на давньогрецьких вазах — подарунок, за допомогою якого старший зваблює молодшого і здобуває його прихильність. У класичних Афінах (V–III ст. до н. е.) стосунки дорослих чоловіків і юнаків поступово проблематизувалися (Lear, 2014). Громадська думка підозріло оцінювала подарунки, які могли слугувати платою за секс, і вимагала від юнаків міцнішої моногамної вірності. Як пише Ендрю Лір:

«В “Елегіях” Феогніда [VI ст. до н. е. — М. Т.] (напр. 1299–1304) хлопця можуть критикувати за нерозбірливість, але часом стає помітно, що це несерйозне занепокоєння, бо хлопець залишається об’єктом бажання, сексуального і політичного; в класичних Афінах, як демонструє, зокрема, текст [Есхіна] “Проти Тімарха”, велика кількість сексуальних партнерів (справжня чи за чутками) піддає статус хлопця ризику» (Lear, 2014, p. 130).

Афінські червонофігурні чаші із сценами зваблення (V ст. до н. е.). Ашмолівський музей мистецтва й археології, Університет Оксфорда

У Римі рецептивна сексуальна роль уважалася непристойною для всіх громадян чоловічої статі незалежно від віку (Kamen & Levin-Richardson, 2014; Киньяр, 2005). У настінних графіті Помпеїв і Геркуланума, в епіграмах римських поетів указівки на секс у пасивній ролі фігурують винятково як образи або погрози (Kamen & Levin-Richardson, 2014; Parker, 1997). Юнаки від початку пубертату і до 18 років могли бути об’єктом сексуального бажання з боку дорослих чоловіків, але щоб зберегти гідність, вони мали уникати пасивної сексуальної ролі. Грецька ідея сексу як складника педагогічного процесу не стала популярною в Римі, хоча іноді трапляється у ранніх стоїків (Richlin, 2014, p. 353).

Відповідно до опозиції проникальна / приймальна сексуальна роль відбувалася категоризація сексуальних суб’єктів. Дорослих чоловіків, які добровільно практикували секс у рецептивній ролі, виділяли в окремий тип, який у Греції називався kinaidos, а в Римі — cinaedus (Halperin, 1998; Parker, 1997). Kinaidos приписували фемінні риси: жіночне тіло й рухи, слабкий самоконтроль (і як наслідок — нестримність у сексуальних бажаннях). Симетрична категорія для жінок, котрі виступають в активній сексуальній ролі, — «трібади», — теж асоціювалася з гендерною інверсією (Hallett & Skinner, 1997; Halperin, 1989; Parker, 1997). Марціал (I ст. н. е.) саркастично писав про трібад, які займаються спортом, їдять червоне м’ясо і сексуально активні (Parker, 1997). Целій Авреліан (V ст. н. е.) описував трібад як жінок, котрі практикують секс і з чоловіками, і з жінками, а останніми ще й намагаються ревниво володіти, що уподібнює їх до чоловіків (Halperin, 1989).

Проте, наголошує Гальперін, розуміння цих типів як аналогу сучасної категорії «сексуальна ідентичність» — анахронізм (Halperin, 1998). По-перше, це гендерні категорії, а не сексуальні, для них визначальне відхилення від гендерних норм, а не сексуальна практика. Kinaidos жіночний і тому, зокрема, схильний займатися сексом у рецептивній позиції, що, втім, не заперечує його сексуальних стосунків з жінками. Трібада маскулінна і тому прагне оволодівати іншими жінками. По-друге, вони не передбачають специфічної психологічної організації, а базуються на зовнішніх проявах — поведінці і будові тіла. Психологічна характеристика kinaidos’а — прагнення сексуальної насолоди, зокрема з іншими чоловіками, спільна для всіх чоловіків. Проте, на відміну від маскулінних чоловіків, kinaidos надто слабкий, щоб утримувати це прагнення в межах заведених гендерних норм.

Середньовіччя

У системі середньовічних сексуальних знань і норм про сексуальність у центрі опинилися дві пари категорій, пов’язані з християнством, — сексуальне утримання / сексуальна активність та репродуктивний / нерепродуктивний секс, — такого висновку дійшла історикиня Рут Каррас, на чию роботу «Сексуальність у середньовічній Європі: Дія щодо інших» (Sexuality in Medieval Europe: Doing Unto Others, 2017) я переважно спиратимуся в цьому розділі.

Свідоме і цілеспрямоване утримання від сексу було моральним ідеалом для всього християнського середньовічного суспільства. Секс стояв першим у ряду інших плотських задоволень (смачна їжа, побутовий комфорт, дорогий одяг, сон), які слід було відкинути, щоб не відволікатися від духовного життя. Згідно з офіційною церковною доктриною, сексуальне бажання — першогріх Адама і Єви, за який їх вигнано з раю. Цнотливість (chastity) розглядалася не як тимчасовий, а як постійний стан зосередженості на духовних питаннях, що дозволяє наблизитися до божественного. Цнотливість потребувала щоденних зусиль самоконтролю і самоподолання ціле життя. Чеснотою була не просто механічна відсутність сексуальної активності, а постійна духовна боротьба з бажанням. (Тому церква забороняла фізичну кастрацію, яка, як уважалося, назавжди позбавляє сексуального бажання.)

Фрагмент часослову Жана де Монтобана (1430–1440). Муніципальна бібліотека Ренна, Франція

Для жінок найвищим проявом цнотливості було зберегти незайманість протягом життя. Незайманість дозволяла жінкам вийти за обмеження, приписані їхньому гендеру, і наблизитися до чоловіків. Утрата незайманості вважалася незворотним збитком для цнотливості, хоча дальше утримання від сексу могло покращити ситуацію. Як приклад типового ставлення християнських релігійних авторів до незайманості Каррас наводить цитату Цезаріуса з Арля: «Існує три професії у святій католицькій Церкві: незаймані, вдови та одружені. Незаймані здобувають стократну нагороду, вдови — шістдесятикратну, а одружені — тридцятикратну» (Karras, 2017, p. 50). Чоловіча цнота асоціювалася не з фізичною незайманістю, а із самоконтролем, моральною силою протистояти сексуальній хіті. Разовий секс у минулому не вважався нищівним ударом по цнотливості чоловіка, бо не передбачав проникнення у нього.

Ханс Мемлінг. «Алегорія цноти» (1475). Інститут Франції, Музей Жакмар-Андре

Повністю відмовитися від сексу, щоб зберегти цнотливість, вимагалося лише від кліриків — ченців, а з XIII століття ще й від світських священиків. (На практиці ж цю вимогу часто порушували, особливо серед священиків.) Хоча сексуальне утримання залишалося моральним ідеалом, поза монастирями воно не поширилося.

По-перше, відмова від сексу слугувала символічним маркером, який відрізняв кліриків від мирян. Вона обґрунтовувала моральну вищість кліриків і їхнє привілейоване суспільне становище (звільнення від податків і королівського правосуддя), а ще правила за аргумент у боротьбі за політичну владу між папами й імператорами. Відмова від сексуальної активності серед мирян без переходу в стан кліриків викликала підозри. З погляду церкви, для мирян похвальним було намагатися досягти ідеалу моральної чистоти, але тільки до певної міри. З XIII сторіччя незаймані жінки, чиї моральні якості так високо цінуються, більше не могли вільно жити в миру. Вони мали отримати дозвіл від церкви і приєднатися до чернечого ордену, щоб їх не звинуватили в єресі.

По-друге, сексуальне утримання в шлюбі суперечило світському законодавству. Церква не хотіла заохочувати бунт дружин (яких утримання від сексу в шлюбі, імовірно, більше приваблювало) проти чоловіків. Цілковите ототожнення сексу з гріхом підважувало моральне обґрунтування світських законів проти перелюбу, які мали на меті забезпечити успадкування власності по батьківській лінії. Якщо секс узагалі гріховний, то й шлюб гріховний, відтак немає різниці між сексом у шлюбі і поза шлюбом.

Тому наполягати на цілковитій гріховності сексу вважалося єрессю. Гріхом був не секс як такий, а секс заради насолоди. Для мирян секс у шлюбі вважався цнотливим, якщо він мав репродуктивну мету або утримував подружжя від гріха (позашлюбного сексу чи мастурбації). Докладну ієрархію репродуктивних і нерепродуктивних форм поведінки викладено в «Сумі теології» Фоми Аквінського. Найморальніші акти — ті, які поважають і розум (шлюбний звичай), і природу (народження дітей), гірші ті, які не поважають розум (позашлюбний секс), ще гірші ті, які не поважають природу (мастурбація, содомія, зоофілія) (Аквинский, 2014). Поняття «содомія» (або «протиприродний гріх») могли використовувати на позначення будь-якого нерепродуктивного сексу, зокрема між партнерами різного гендеру, хоча найчастіше його вживали на позначення сексу між чоловіками. Сексуальна активність між жінками вважалася морально неприйнятною, але не заборонялася законодавчо: середньовічне право не розпізнавало непроникальні лесбійські практики як секс.

На практиці сексуальна поведінка мирян була набагато вільнішою, ніж це передбачали церковні приписи, і великою мірою керувалася вже описаним античним протиставленням проникальної і рецептивної сексуальних ролей. Як указує Каррас (2017), середньовічні люди й далі розуміли секс як щось, що одна людина робить стосовно іншої, до того ж дії і досвід активного й пасивного партнерів / партнерок розглядалися як цілком відмінні. Проникальну роль, як і в античності, було «зарезервовано» за домінантними групами, а рецептивну — за підпорядкованими. До гендерної, вікової нерівності та нерівності між громадянами і негромадянами додалися станова нерівність і культурно-релігійна. Чоловіки з підпорядкованих станів (селяни, ремісники, купці) не мали права проникати в жінок вищого стану (доньки й жінки лицарів і феодалів). Юдеї і мусульмани не мали права проникати в християнських жінок (Karras, 2017; Nirenberg, 2002). Позашлюбний секс був насамперед порушенням суспільного порядку й ієрархій. Суспільний контроль за чоловічою поведінкою був набагато слабший, ніж за жіночою. Каррас пише:

«Переважно самотній чоловік-християнин поза монастирем мало ризикував, вступаючи в позашлюбні сексуальні стосунки, якщо не надто захоплювався і не обирав за партнера дружину, дочку чи сина чоловіка з вищим соціальним статусом. Доки він виступав в активній ролі, люди поза церквою намагалися ставитися до його сексуальної поведінки дуже поблажливо, за винятком кількох періодів занепокоєння содомією» (Karras, 2017, p. 171).

Сексуальну поведінку жінок регулювали набагато суворіше. Як пише Катерина Диса (2017), попри формально рівну юридичну відповідальність за позашлюбний секс, на практиці карали за нього переважно неодружених жінок низького соціального стану.

Як і в античності, у Середньовіччі вибір гендеру сексуального партнера не підстава для категоризації сексуальних суб’єктів (Schultz, 2006). Гендерні преференції в сексуальному виборі вже не залежать винятково від особистого смаку з огляду на нормативне розділення між репродуктивним і нерепродуктивним сексом, але їх не визначають якась специфічна психологічна організація, певне спрямування бажання, яке ми називаємо «орієнтацією». Сексуальне бажання з погляду церковних норм було гріховним завжди, незалежно від гендеру партнера / партнерки. Через неможливість однозначно відмежувати цнотливу репродукцію від гріховного задоволення сексуальна активність між людьми різного гендеру навіть у шлюбі залишалася морально підозрілою. Будь-який чоловік міг згрішити з іншим чоловіком, тому про содомію на сповіді питали всіх чоловіків. Так само як в античності, чоловік у приймальній ролі, а жінка в активній порушують насамперед гендерні норми, а не сексуальні. В ісландському середньовічному праві серед публічних образ гідності, за які можна накласти головою, вказівка на пасивну роль чоловіка в сексі з іншими чоловіками стояла в одному ряду з натяками на жіночність і боягузтво, тобто свідчила про брак маскулінності. Тоді як припущення про активну гомосексуальну роль образою не вважалося. Чоловіка, який займається сексом з іншими чоловіками в активній ролі, описували як нормально-маскулінного, наприклад П’єтро в «Декамероні» Бокаччо (Halperin, 1998).

Натомість в окрему категорію виділяються люди, котрі відмовилися від сексу. Каррас називає цнотливість середньовічною «сексуальною орієнтацією», якій немає аналогів у сучасному суспільстві (Karras, 2017, p. 75). У цій «орієнтації» бажання спрямовано не на секс, а на релігійний досвід. Звідси еротизовані описи стосунків з богом у творах християнських середньовічних містикинь і містиків. Як приклад Каррас наводить видіння Марджері Кемпе, у якому їй з’явився Христос:

«Тому мені має бути затишно з тобою, і я маю лягти у твоє ліжко з тобою. Дочко, ти бажаєш сильно побачити мене, й у своєму ліжку ти можеш обійняти мене як свого обвінчаного чоловіка, як найціннішого і найдорожчого, як твого милого сина, ти любитимеш мене, як мати має любити сина, дочко, як хороша дружина має любити свого чоловіка. І тому ти можеш сміливо обійняти мене своєю душею і поцілувати мій рот, мою голову і ступні, так солодко, як хочеш» (Karras, 2017, p. 69).

Фрагмент псалтиря і часослова Бонни де Люксембург (XIV ст.). Музей мистецтва Метрополітен, Нью-Йорк

Середньовічні автори не сприймали такі описи релігійних почуттів як порушення цнотливості. Середньовічні люди, як і античні, не схильні були розглядати сексуальність як визначальну для індивіда приховану правду, яку треба вивести на чисту воду. Античний тлумач сновидінь Артемідор убачав у сні про секс із матір’ю прикмету військової перемоги або повернення з вигнання (Halperin, 1989). Середньовічні клірики інтерпретували еротичні описи в релігійній літературі як алегорії релігійних смислів (Karras, 2017). Наприклад, еротичну поезію в Біблії традиційно тлумачили як алегорію любові душі до Бога і Христа до Церкви:

7. Яка ти прекрасна й приємна яка, о кохання в розкошах!

8. Став подібний до пальми твій стан, твої ж перса до грон виноградних!

9. Я подумав: виберуся на цю пальму, схоплюся за віття її, і нехай стануть перса твої, немов виноградні ті грона, а пахощ дихання твого як яблука!..

10. А уста твої як найліпше вино: простує воно до мого коханого, чинить промовистими й уста сплячих! (Пісня над піснями 7:7–10).

Новий час

Між XVII і XIX сторіччями у Європі й Північній Америці відбулася поступова реконфігурація сексуальних ролей і категорій: «...секс набирає нових соціальних і індивідуальних функцій та нової ваги у визначенні й нормалізації модерної самості» (Halperin, 1998, p. 96). Із зменшенням ролі релігійності і політичного впливу церкви розрізнення між сексуальним утриманням та сексуальною активністю втрачає своє значення. Протиставлення сексуальної активності й пасивності істотно пом’якшується і стає менш важливим для категоризації сексуальних практик і суб’єктів, ніж новостворена опозиція гетеросексуальності й гомосексуальності, яка виникає в другій половині XIX сторіччя і стає визначальною для системи модерних сексуальних норм (Angelides, 2001; Halperin, 1989; Karras, 2017; Schultz, 2006).

У модерній системі сексуальних знань і норм, яка формується в медицині, психіатрії, соціології, педагогіці, праві й релігії, сексуальні акти стають підставою для виокремлення сексуальних ідентичностей, які заторкують усі аспекти людського існування: психологічні, соціальні, фізичні. Центральним для класифікації модерних сексуальних суб’єктів стає вибір гендеру партнера, що мислиться як незмінна психічна «орієнтація» сексуального бажання.

Спочатку виникає категорія гомосексуальності. Мішель Фуко провокативно датує її появу 1870 роком, хоча сам термін з’явився раніше:

«Гомосексуал XX сторіччя став особливим персонажем: з відповідним минулим, історією і дитинством, характером, формою життя, рівно як і з морфологією, зокрема нескромною анатомією, а також, можливо, загадковою фізіологією. Нічого з того, чим він є в цілому, не вислизає від його сексуальності. Вона є в ньому всюди, це підкладка всієї його поведінки, адже вона його прихований і нескінченно активний принцип; її безсоромно написано на його обличчі й тілі, бо вона таємниця, яка постійно себе видає. Вона притаманна йому не так як гріховна звичка, як його особлива природа. Не варто забувати, що психологічну, психіатричну, медичну категорію “гомосексуальності” було конституйовано того дня, коли її охарактеризували не стільки через тип сексуальних стосунків, як через певну якість сексуальної чутливості, певний спосіб міняти місцями в самому собі чоловіче і жіноче (яко дату народження можна розглядати знамениту статтю Вестфаля 1870 року про “збочені сексуальні відчуття”). Гомосексуальність з’явилася як одна з фігур сексуальності, коли її відділили від содомії і пов’язали з певною внутрішньою андрогінією, певним гермафродитизмом душі» (Фуко, 1996).

На відміну від «кінаідоса» і «содоміта», які завжди позначають когось іншого, категорія «гомосексуал» стає відправною точкою для політичної і суспільної самоідентифікації, боротьби за рівноправність та включення в медичну й соціальну норму тих, до кого її застосовують.

Кадр із фільму «У пошуках Ленгстона» (1989), реж. Ісаак Жульєн

Категорія гетеросексуальності виникає як логічне продовження класифікації сексуальних ідентичностей відповідно до гендеру партнера (Angelides, 2001; Katz, 1990). Класифікація збочень створює потребу в описі і типологізації норми за аналогією. Термін «гетеросексуальність» з’являється 1868 року в листуванні німецьких активістів за декриміналізацію содомії Карла Марії Кертбені і Карла Ульріхса (Katz, 1990). Його вживають як симетричний до гомосексуальності — на позначення сексуального бажання, спрямованого на інший гендер. У 1889 році «гетеросексуальність» з’явилася в німецькомовному (оригінал написано латиною) виданні Psychopathia sexualis німецького й австрійського сексолога Ріхарда фон Крафт-Еббінга, який також був публічним прибічником декриміналізації гомосексуальності. Відтоді термін здобув популярність у медицині.

Джонатан Нед Кац (1990) описує другу половину XIX сторіччя як період конкуренції між новою нормою гетеросексуальності і панівною доти нормою репродуктивного сексу. Бажання, спрямоване на насолоду, а не на розмноження, спершу трактували як ще одне збочення. Дехто серед американських медиків пропонували лікувати його, зокрема й хірургічно. Та з подачі фрейдівського психоаналізу медицина стала розділяти сексуальний потяг і інстинкт розмноження. Наявність гетеросексуального потягу і сексуального задоволення асоціюється зі здоров’ям і в чоловіків, і в жінок. Виникає нова нормативна модель любові між чоловіками й жінками, наповнена сексуальністю. Спочатку вона поширюється як спротив буржуазній нормі Справжньої Любові, не заплямованої сексуальністю, серед робітничого класу, чорних, богеми, а згодом запанувала в Америці і Європі. Світові війни тимчасово повернули прив’язку сексу до розмноження. Державам потрібні були нові громадяни, — звідси консервативні сексуальні політики. У 1960-х роках давнє протиставлення репродуктивної і нерепродуктивної сексуальності остаточно втратило сенс із винаходженням надійних методів контрацепції, — переважна більшість гетеросексуальних актів стали нерепродуктивними.

Категорія бісексуальності, яка підриває чітке розмежування між гомо- й гетеро- та проблематизує поняття сексуальної орієнтації як якоїсь стабільної, аж генетично детермінованої, преференції у виборі гендеру сексуального партнера, довгий час залишається маргіналізованою і в наукових дискурсах про сексуальність, і в гетеросексуальних та гомосексуальних спільнотах і правозахисних рухах, попри те, що саме протиставлення гомо/гетеро логічно відкриває можливість їх поєднати. Як пише автор «Історії бісексуальності» Стівен Ангелідес:

«Категорії бісексуальності, по-різному характеризованій у панівних дискурсах про сексуальність як форма інфантилізму чи незрілості, перехідна фаза, самообман чи стан розгубленості, особиста чи політична відмовка, панацея, поверховий модний тренд, маркетинговий інструмент, навіть обман і катахреза, понад сто років наполегливо відмовляли в статусі легітимної сексуальної ідентичності» (Angelides, 2001, p. 1).

Чи існує історія сексуальності?

У рамках конструкціоністського підходу історики й історикині згоджуються на тому, що категорії гомосексуальності і гетеросексуальності не застосовні, коли йдеться про домодерну сексуальність. Це поняття, які позначають специфічний соціальний досвід, що виникає в рамках одного конкретного варіанту суспільної організації сексуальності, який сформувався протягом XVII–XIX століть. Цей спосіб суспільної організації, який у загальних рисах існує й досі, — лише один із можливих.

Категорії гомосексуальності і гетеросексуальності не просто називають цей досвід, — вони конститутивні для системи суспільних стосунків, у яких він виникає. Поза цією системою гомосексуальності й гетеросексуальності не існує. Таке розуміння стосунків між явищем і категорією — центральне в працях Мішеля Фуко і наступних конструкціоністських дослідженнях історії сексуальності: «Відношення між символом і символізованим, між словом і річчю не просто референційне, [символ] не просто описує, а є продуктивним, у сенсі він [символ] створює» (Weeks, 2012, p. 8). Поняття не є відбитками явищ, які їм передують і які людина лише відкриває і називає. Поняття створюють свої явища, виокремлюють свої матеріальні референти з товщі інших, визначають їхні кордони і те, що з ними можна й не можна робити. До існування понять немає явищ.

Однак як тоді бути із самою категорією «сексуальність», яка теж виникає десь між XVII–XIX століттями? Чи передує їй якась єдність, яку в різні періоди регулюють різні правила й заборони, але вона універсальна, незмінна, позачасова сутність? Чи існує історія сексуальності взагалі — питання, яке Девід Гальперін виніс у назву вже не раз згаданої в цьому тексті статті 1989 року.

Послідовно конструкціоністська відповідь на це питання — «ні». Історичні не лише сексуальні норми і знання про сексуальність, а й сексуальність як така. Як певна сфера життя, відокремлена від інших, вона з’являється лише в модерний час. В античності секс не відділено від інших суспільних стосунків та ієрархій, керується він тими самими правилами, що й інші соціальні взаємодії (Halperin, 1989). У Середньовіччі секс теж не був приватною справою (Payer, 2009).

Мішель Фуко пояснює виникнення сексуальності формуванням у XVII–XIX століттях нової системи владних стосунків — біовлади. До того влада реалізувалася переважно як захоплення, утримання і знищення людей і речей. Її кульмінацією була страта сувереном підданця за порушення закону. З XVIII сторіччя влада спрямовується на збереження і примноження життя і реалізується переважно через суспільні норми, а не через законодавчі заборони. Виникає категорія населення як ресурсу для держави. Держава стає зацікавленою в тому, щоб контролювати народжуваність, смертність, тривалість життя, стан здоров’я, частоту захворювань, харчування й житло населення, для чого створювалися відповідні інституції і практики. «Сексуальна» поведінка населення стала об’єктом аналізу і метою державного втручання. Настанова на примноження життя працювала й на рівні індивіда. Для модерного суб’єкта «сексуальність» — порт доступу до власного тіла й ідентичності, до розуміння самого себе. Громадяни контролюють свої тіла і задоволення через щоденне самоспостереження, самоусвідомлення, самоаналіз, що збігається з інтересами держави.

Ці дві пов’язані форми реалізації біовлади, які Фуко назвав біополітикою народонаселення і дисципліною тіла, спираються на систему знань, що її він найменував scientia sexualis (наука про секс). У ній секс мислиться як джерело істини про суб’єкта, як невичерпна причинна сила, дію якої треба постійно виявляти через зізнання й інтерпретацію. На рівні держави зізнання й інтерпретація реалізуються через збір та обробку статистичних даних про народжуваність, шлюб, контрацепцію, частоту і продуктивність сексуальних актів, комерційний секс, венеричні захворювання тощо. На індивідуальному рівні вони здійснюються в рамках медичного огляду, психотерапевтичного сеансу, релігійної сповіді, педагогічної настанови. Секс, відповідно, теж виявляється модерним конструктом, інструментом, через який реалізується біовлада:

«Поняття “секс” дозволило, по-перше, перегрупувати у відповідності до певної штучної єдності анатомічні елементи, біологічні функції, поведінкові прояви, відчуття й задоволення, а по-друге, дозволило цій фіктивній єдності функціонувати яко казуальному принципу, всюдисущому сенсу, таємниці, яка скрізь вимагає виявлення: секс у такий спосіб зміг функціонувати як єдине означуване і як універсальний означник. <...> Поняття сексу забезпечило основне перевертання: воно дозволило перевернути уявлення про стосунок влади до сексуальності і виставити цю останню зовсім не в її сутнісному й позитивному стосунку до влади, а як укорінену в певній специфічній інстанції, яку неможливо редукувати, яку влада намагається, наскільки може, собі підкорити».

Що ж тоді об’єкт дослідження історії сексуальності? Для Мішеля Фуко історія сексуальності — це історія того, як у західних суспільствах складаються можливості для індивідів «визнавати себе як суб’єктів певної “сексуальності”» в модерну добу (Фуко, 2004, p. 6). Як проникливо завважив Девід Гальперін (1998), інтелектуальний проект, розпочатий Фуко і продовжений іншими історикинями й істориками конструкціоністського підходу, спрямовано на історизацію і спростування претензій на універсальність усього модерного знання про сексуальність. Таке дослідження історії — «філософська вправа», зусилля критичного мислення, яке має на меті «звільнити думку від того, що вона мислить таємно від самої себе, і дати їй можливість мислити інакше» (Фуко, 2004, p. 15).

Джерела зображень: Ashmoleanprints.com, Wikimedia Commons, Pinterest, Cargocollective.com, Isaacjulien.com

Бібліографія:

Angelides, Steven. A history of bisexuality. — University of Chicago Press, 2001.

Blanshard, Alastair. Fantasy and the Homosexual Orgy. Unearthing the sexual scripts of ancient Athens // Sex in Antiquity: Exploring Gender and Sexuality in the Ancient World / Eds. M. Masterson, N. S. Rabinowitz, J. Robson. — Routledge, 2014.

Glazebrook, Allison. “Sex Ed” at the Archaic Symposium: Prostitutes, boys and paideia // Sex in Antiquity: Exploring Gender and Sexuality in the Ancient World / Eds. M. Masterson, N. S. Rabinowitz, J. Robson. — Routledge, 2014.

Hallett, J. P. Female Homoeroticism and The Denial of Roman Reality in Latin Literature // Roman Sexualities / Eds. J. P. Hallett, M. B. Skinner. — Princeton University Press, 1997. — Р. 255–273.

Halperin, David M. Is there a history of sexuality? // History and Theory. — 1989. — Vol. 28. — № 3. — Р. 257–274.

Halperin, David M. Forgetting Foucault: Acts, identities, and the history of sexuality // Representations. — 1998. — Vol. 63. — P. 93–120.

Kamen Deborah, Levin-Richardson Sarah. Revisiting Roman Sexuality: Agency and the conceptualization of penetrated males // Sex in Antiquity: Exploring Gender and Sexuality in the Ancient World / Eds. M. Masterson, N. S. Rabinowitz, J. Robson. — Routledge, 2014.

Karras, Ruth Mazo. Sexuality in Medieval Europe: Doing Unto Others. — Taylor & Francis, 2017.

Katz, Jonathan Ned. The Invention of Heterosexuality // Socialist Review. — 1990. — Vol. 20. — № 1. — P. 7–34.

Lear, Andrew. Was Pederasty Problematized? A diachronic view // Sex in Antiquity: Exploring Gender and Sexuality in the Ancient World / Eds. M. Masterson, N. S. Rabinowitz, J. Robson. — Routledge, 2014.

Nirenberg, David. Conversion, sex, and segregation: Jews and Christians in medieval Spain // The American Historical Review. — 2002. — Vol. 107. — № 4. — P. 1065–1093.

Parker, Holt N. The teratogenic grid Roman Sexualities / Eds. J. P. Hallett, M. B. Skinner. — Princeton University Press, 1997. — Р. 47–66.

Richlin, Amy. Reading Boy-Love and Child-Love in the Greco-Roman World // Sex in Antiquity: Exploring Gender and Sexuality in the Ancient World / Eds. M. Masterson, N. S. Rabinowitz, J. Robson. — Routledge, 2014.

Schultz, James A. Heterosexuality as a threat to medieval studies // Journal of the History of Sexuality. — 2006. — Vol. 15. — № 1. — P. 14–29.

Weeks, Jeffrey. Sex, Politics and Society: The Regulations of Sexuality Since 1800. — Pearson Education, Limited, 2012.

Аквинский, Фома. Вопрос 154. О частях похоти // Аквинский, Фома. Сумма теологии. — К.: Ника-Центр, 2014: https://azbyka.ru/otechnik/konfessii/summa-teologii-tom-9/32

Диса, Катерина. Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть // http://genderindetail.org.ua/season-topic/seksualnist/stavlennya-do-proyaviv-sexualnosti-v-ukraini-xvii-xviii-stolit-134310.html

Киньяр, Паскаль. Секс и страх. — СПб.: Азбука-классика, 2005.

Фуко, Мишель. Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности: Работы разных лет / Пер. с фр. — М.: Касталь, 1996. — 448 с.

Фуко, Мишель. История сексуальности: В 3 тт. — СПб.: Академический проект, 2004. — Т. 2. Использование удовольствий.

27 лютого 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Секс та розмови про нього в українському селі ХІХ — початку ХХ століття
Чи були українські селяни високоморальними, цнотливими та сором’язливими, а чи ці риси їм приписали етнографи й письменники? Яким насправді був секс в українському селі до ХХ століття? Етнографиня Ірина Ігнатенко розповідає про дитячу мастурбацію, нормування сексуальності молоді, подружній секс та зради, спираючись на фольклор, етнографічні дослідження кінця ХІХ — початку ХХ століття і сучасні розвідки.
Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка
Стаття Галини Клід «Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка», опублікована у 1995 (!) році, є першою студією про гендерне насильство над жінками в Україні. Стаття з’явилася у червневому випуску журналу «Сучасність» і є відповіддю українським інтелектуал_кам, які висловлювалися про «недоречність» жіночого руху як феномену. На прикладі численних ситуацій сексуальних домагань на Заході, а також підкріплюючи аргументацію історіями з власного досвіду міжкультурного спілкування, авторка порівнює статус жінки в Канаді та в Україні, протиставляє російський і український гендерний дискурси й умови їхнього історичного розвитку. Окрему увагу приділено питанням місця жінок у політиці та владних структурах.
Секс і пристрасті в українській літературі
Секс в українській класичній літературі: як писали про любов, пристрасть, вибір шлюбного партнера та дошлюбні стосунки письменники різних епох. Від тілесності «Енеїди» і моралізаторства романтиків через повчальність реалізму й еротизм модернізму до сучукрлітівського епатажу та маслітового «сексу заради сексу»: так змінювалася роль сексуальних сцен у художньому тексті, а також способи зображення любовних стосунків.