21 січня, 2018

Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть

28 грудня 2017
Катерина Диса

Ph.D., доцентка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», де викладає, зокрема, курс «Історія сексуальності». Авторка монографії «Історія з відьмами» (2008) та низки статей, дотичних до гендерної проблематики й історії сексуальності.

Є багато (не завжди вірогідної) інформації про традиції українців ХІХ — початку ХХ століття. А що ж ми знаємо про ставлення до сексуальності в Україні до ХІХ  століття? Збереглися лише відомості про приписи й очікування з боку церкви та світського права, а також про порушення цих приписів. Чи звинувачення і покарання, передбачені за порушення приписів, симетрично спрямовувалися на чоловіків і жінок, а чи тут мав місце гендерний дисбаланс — авторка досліджує це на матеріалах справ про сексуальні переступи в українських міських судах кінця XVII–XVIII  століть.

Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть

Читайте також:

Що нам відомо про ставлення до проявів сексуальності в Україні в давні часи? Образ сором’язливих українських селян і особливо селянок, які ревно оберігали свою цноту і залишалися недоторканими до шлюбу, сконструювали в етнографічних розвідках кінця ХІХ — початку ХХ  століття або самі етнографи, або ж цензори, котрі не допускали в публікаціях інформації, яка свідчила б про надто «вільні» звичаї селян. Як демонструє Марія Маєрчик у своїй розвідці про звичай дошлюбних інтимних стосунків серед молоді початку ХХ  століття, тут усе було не так просто: з одного боку, нічні інтимні побачення і спільні «спання», під час яких допускалися пестощі і доволі відверта еротична взаємодія, були звичайною поширеною серед молоді і цілком прийнятною для старшого покоління практикою, з іншого ж боку, інтимні стосунки, які практикувалися під час цих спільних «спань», усе-таки мали свої правила і обмеження (Марія Маєрчик. Дошлюбні інтимні стосунки. — С.  101–112). Як випливає з етнографічних записів другої половини ХІХ — початку ХХ  століть, утрата цноти до шлюбу вважалася ганьбою і для дівчини, і для її батьків, серйозного засудження з боку громади зазнавала вагітна дівчина, яка залишалася неодруженою, — так звана «покритка». (Оксана Кісь. Жінка. — С.  208–223.) Однак етнографічні записи — це досить пізня фіксація звичаїв, що її неможливо просто ретроспективно перенести на попередні століття. То що ж ми знаємо про ставлення до сексуальності в Україні у давніші часи? Збереглося багато відомостей про приписи й очікування з боку церкви та світського права. Водночас ми можемо дещо дізнатися і про порушення цих приписів та очікувань. Отож спробуймо розібратися спершу з приписами, які існували, а далі з тими обставинами, за яких ці приписи порушувалися. Нас також цікавитиме питання, чи звинувачення і покарання, передбачені за порушення приписів, симетрично спрямовувалися на чоловіків і жінок, а чи тут мав місце гендерний дисбаланс.

Ставлення до сексуальності в християнстві

Спершу з’ясуймо, звідки бере початок традиція ворожого ставлення до сексу в християнстві. Коріння цього явища сягає ще часів раннього Середньовіччя, коли почали формуватися засади канонічного права. Однак середньовічні теологи, засуджуючи секс, передусім спиралися на біблійну оповідь про гріхопадіння Адама і Єви. Зв’язок між сексом і гріхом шукали в історії про зваблення Єви забороненим плодом, яке зрештою призвело до вигнання перших людей з Едемського саду, в результаті чого людство приречене страждати від голоду, холоду, болю і смерті та множитись, народжуючи в муках. І хоча прямих указівок на це в тексті немає, кілька поколінь богословів були переконані, що перворідний гріх безпосередньо пов’язано із сексом. Друге важливе джерело, від якого відштовхувалися середньовічні теологи у своїх працях, — Перше послання св.  Павла до коринтян, у якому йшлося про те, що християнам (чоловікам) бажано взагалі утримуватися від стосунків із жінками: «добре було б чоловікові не дотикатися жінки» (1 Корф, 7:1; переклад Івана Огієнка), так само як жінкам краще залишатися самотніми: «той, хто віддає свою дівчину заміж, добре робить, а хто не віддає, робить краще» (1 Корф, 7:38). Якщо ж для когось такий шлях неможливий, то одинокий прийнятний спосіб реалізовувати свої пристрасті — законний шлюб: «щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка» (1 Корф, 7:2). Основну ідею, яка лягла в основу дальшого ставлення християнських авторитетів до сексу, запозичено саме у св.  Павла: вольові представники кліру, готові заради спасіння відмовитися від інтимних стосунків, протиставлялися слабкій більшості — пастві, змушеній задовольняти свої «низькі» бажання у шлюбі. Відтак секс уявлявся як перешкода на шляху до спасіння, а сексуальна поведінка стала вважатися мірилом моральності — і для чоловіків, і для жінок (принаймні в теорії).

Адам і Єва. Фреска XVIII століття

Ці ідеї оформилися на сторінках праць Отців Церкви та канонічного права вже у IV  столітті, коли імператор Костянтин визнав християнство офіційною релігією. Наприклад, св.  Ієронім (~347–419/420) постійно повторював, що незайманість — це золото, а шлюб — срібло, і що завдяки шлюбам заповнюється земля, а завдяки незайманості — небеса (Merry Wiesner-Hanks. Christianity and Sexuality. — P.  29). Згідно з Ієронімом, усі сексуальні стосунки, зокрема і в межах шлюбу, шкодили чистоті, заважали духовному розвитку, а отже, були більш ніж небажаними.

Та найбільше до розробки правил сексуальної поведінки християн доклався св.  Августин (354–430). Його вчення стало основою, на яку орієнтуватимуться майже в усьому християнському світі в наступні півтори тисячі років. Августин примирив секс у шлюбі і християнську набожність, наголосивши на благах, які дає шлюб:

Слабкість однієї і другої статі, схильних до ганебного падіння, підтримується чесним шлюбом, а отже, те, що є обов’язком для здорових, є також ліками для хворих. Навіть сама нестриманість становить лихо не тому, що шлюб, яким зв’язують навіть нестриманих, не є чимось добрим; навпаки, не від лиха нестриманості добро шлюбу стає ницим, а навпаки до цього, від добра шлюбу лихо нестриманості можна пробачити, а отже, те, що є доброго в шлюбі і від чого він є добром, аж ніяк не може бути гріхом. А це добро є потрійне: віра, виховання дітей і таїнство. Віра забезпечує те, щоб люди не злягалися ні з однією чи ні з одним поза межами шлюбу; виховання дітей — щоб [діти] зачиналися в любові, успішно зростали і виховувалися в релігії; таїнство — щоб шлюб не розривався і щоб розлучений чи розлучена не укладали союз із жодною іншою особою. Таким ніби є шлюбне правило, яким або прикрашається природна плодючість, або стримується неконтрольована гріховність (Блаженный Августин. О книге Бытия. — С.  536–537).

Мініатюра з німецької «Книги прикладів» (бл. 1475)

Августин довів, що секс у шлюбі цілком прийнятний, це навіть своєрідне добро, яке допомагає стримувати порочні пристрасті. Втім, він говорить і про те, що секс поза шлюбом неприпустимий і гріховний. Августин поступово розглядає певні тілесні гріхи і ранжує їх за ступенем тяжкості. Скажімо, зрада у шлюбі — перелюб — набагато серйозніший гріх, ніж дошлюбні статеві стосунки, а інцест — важчий за перелюб гріх (St. Augustine. Of the Good of Marriage). Він також стверджує, що краще користуватися послугами повій, ніж руйнувати чужий шлюб. За логікою Августина, проституція могла толеруватися, адже була меншим лихом, та все-таки найбажанішим станом був целібат і цілковите утримання від сексуальних стосунків (St. Augustine. Of the Good of Marriage).

Тему неприйнятних для християн сексуальних стосунків із VII  століття продовжили і розвинули посібники для сповідників або покаянні книги, однією з перших серед них була покаянна книга Колумбана (591  р.). У цих посібниках, наприклад, визначалися правила сексуальної поведінки для одружених пар: називалися періоди й дні, коли заборонено було мати статеві стосунки (сорок днів Великого посту, чотири тижні перед Різдвом та під час інших коротших постів); від сексу слід було утримуватися регулярно в певні дні тижня — по середах, п’ятницях, суботах. Заборона поширювалася також на дні менструації, період вагітності та тривалий період після пологів, поки мати годувала дитину. Крім того, неприйнятними були сексуальні стосунки у світлі години доби. Сексом не можна було займатися в оголеному вигляді (James S.  Brundage. Sex and Canon Law. — P.  36). З усіх позицій дозволялася лише та, яку сьогодні називають «місіонерською», решту позицій проголошували або протиприродними (позиція «жінка згори» порушувала природний стан речей, за яким чоловік уважався вищим за жінку за своїм становищем, позиція «ззаду» вважалася тваринною і неприйнятною для людей). Безперечно, заборонялися будь-які сексуальні стосунки поза шлюбом: сюди належать як різностатеві, так і одностатеві стосунки, групові, наодинці, навіть несвідома еякуляція вві сні вважалася гріхом. Народження дитини в шлюбі було одиноким виправданням сексуальних стосунків, тому всі нерепродуктивні практики було заборонено: анальний, оральний, одностатевий секс, мастурбація тощо. В ієрархії гріховності за перелюб, інцест і зоофілію очікували набагато серйозніші покарання, ніж, наприклад, за секс між неодруженою парою або мастурбацію (Merry Wiesner-Hanks. Christianity and Sexuality. — P.  35). І знову в теорії провина однаковою мірою покладалася і на чоловіків, і на жінок.

Мініатюра з французького манускрипту «Роман про троянду» (кінець XIV століття)

У традиціях східного християнства основні тенденції мало відрізнялися від описаних вище. Проте існували певні особливості, на яких наголосила Ів Левін у дослідженні про сексуальність у православних слов’ян, як-от надзвичайна увага до ритуальної нечистоти, пов’язаної із сексуальними стосунками (Levin E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs. — Р.  47). У цій системі уявлень уважалося також, що жінки більше за чоловіків схильні до гріха й хоті, тому вони більш нечисті істоти. У Московії ставлення до сексуальних стосунків як до гріховних і брудних, навіть у рамках шлюбу, зберігалося до кінця XVII  століття. В Україні в цій сфері, як стверджує Ів Левін, уже з середини XVII  століття відчувалися впливи західнохристиянської традиції: «Західні уявлення про користь шлюбу досягли слов’янської православної церкви лише в середині XVII  століття, коли під впливом уніатських семінарій в Україні Петро Могила взяв до свого требника перефразовану тезу Августина, яка виправдовувала шлюб через продовження роду, виховання дітей, подружні почуття та протидію перелюбу» (Levin  E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs. — Р.  72–73).

Ситуацію на українських землях ускладнювало ще й те, що тут у XVII–XVIII  століттях співіснували традиції східного і західного християнства. Тема тілесного гріха привертає в цей період увагу проповідників усіх конфесій. Православні проповідники описують інтимні стосунки — один із тілесних гріхів — цілком суголосно з ранньосередньовічними авторами. Наприклад, впливовий діяч православної церкви Димитрій Ростовський (Туптало) (1651–1705) у творі «Алфавіт духовний» протиставляв «низькі» тілесні бажання високим прагненням духовного життя: «Воздержай плотския похоти да с сними удержиши вся злая. Не во времнных сластех утешения ищи; но в Господе вся сотворишем; Вечнаго и пристносущнаго наслаждения всегда взыскуй; не повинуйся гортанному безсловесному сладострастию» (Димитрий Ростовский (Туптало). Алфавит духовный. — С.  42). Туптало нагадує, що плотські пристрасті не початково притаманні людській природі, а є наслідком Адамового «злочину» (с.  43), а захоплення тілесною красою безперспективне з огляду на те, що ця краса тимчасова і до того ж брудна: «Памятствуй, сласть временную и красоту плотскую быть гной, и в тление обращение, никогда же настоящим безсловесне пригвоздишися; плотскою любовию неуводися, ниже утешение свое в ней полагай, бо ложна и лицемерна, никогда же в единой мери стоящая, ниже в веки пребывающая» (с.  51). Тут-таки є мотив оспівування ідеального незайманого чернечого стану, чистота якого наближає людину до стану ангелів, осяює її земне життя та обіцяє вічну радість. Це, на думку автора, набагато краще за «плотское соплетение», яке наближає людей до тварин, адже саме в такий спосіб існують «и звери, и скоти» (с.  52–53). У викладі Димитрія Ростовського навіть шлюб не приваблює, бо пов’язаний з багатьма тривогами і сумнівами: «Будет ли добро, и согласно по плоти в супружестве житие; обаче бесловесное порабощение, по руку и по ногу связание, не согласно ли злейше есть всех мучений? Неродят ли ся чада? Печаль есть; родят ли ся? Сугубое есть попечение? Благия ли суть чада? Много ся теж и попечение; злыя ли суть? Зелное души есть томление, сугубая скорбь и печаль» (с.  53–54).

Делікатніше питання, пов’язані з інтимними стосунками, викладено в численних катехізисах, які вийшли друком на зламі XVII–XVIII  століть. Вони не таврують усі сексуальні стосунки як неприйнятні, а пояснюють, у чому сутність гріхів перелюбу (позашлюбних стосунків) та блуду (дошлюбних стосунків), а в чому сутність таїнства шлюбу і яка з нього користь. Наприклад, у катехізисі, виданому друкарнею Києво-Печерської лаври 1712  року, перелюб розглядається під питанням про «сьому заповідь», де пояснюється, що перелюб може бути духовним (тоді йдеться про зречення істинної віри і прийняття якогось єретичного вчення), а також (у зрозумілішому пересічним вірянам значенні) плотським: «Плотское есть действо нечистоты, еже бывает с женою некоего инаго» (Катихисис сиреч исповедание православныя веры. — С.  84). Блуд же визначають так: «Блуд есть безчинное пожедание плотское, противное заповеди божия, еже бывает в самом теле чловечем» (с.  72). Протилежна до гріха блуду чеснота — цнотливість («целомудрие»).

Гравюра «Честная женитба» з катехізису 1716 року

Шлюб у катехізисах розглядається в позитивнішому (порівняно з «Алфавітом духовним») ключі. Зазвичай цю тему розглядають одночасно з питанням про шосте таїнство. Вірянам пояснюють, що у шлюбу є низка корисних «плодів». Шлюб допомагає уникнути блуду й нестриманості, діти, народжені в шлюбі, законні («чесні»), нарешті в часи негараздів чоловік і дружина мають товариша в особі одне одного (с.  46). Зрідка такі пояснення завершуються переліком категорій, яким заборонено укладати шлюб. Розлогий список знаходимо в «Короткому повчанні про сім сакраментів» (1716), де серед іншого згадано заборону на шлюб із нареченими батька чи брата (навіть якщо вони так і не одружилися), з незаконнонародженими доньками своїх батьків, а також на шлюб між особами, які мають спільних хресних батьків (Краткое поучение о седми сакраментах. — С.  15).

У польськомовних католицьких катехізисах XVII–XVIII  століть темі «тілесного гріха» теж приділено багато уваги. Характерно, що, на відміну від православної традиції, тут цей гріх асоціюється не із сьомою, а із шостою заповіддю. До того ж пояснення, що саме забороняє відповідна заповідь, розлогіші і складніші, ніж у православних катехізисах. Скажімо, в катехізисі кардинала Роберта Белларміна, що його переклав польською мовою луцький єпископ Станіслав Шишковський 1752  року, є докладне пояснення всіх заборон шостої заповіді «Nie cudzołoż» («Не чини перелюб»). Ці заборони автор розглядає у дев’ятьох категоріях: 1.  Перелюб із чужою дружиною; 2.  Блуд вільного з вільною (не пов’язаних шлюбними обітницями); 3.  Зґвалтування; 4.  Викрадення панянки; 5.  Інцест («розпусний гріх між родичами»); 6.  Гріх розпусти між особами, котрі дали обітниці; 7.  Содомія; 8.  Зоофілія; 9.  Онанізм («пустощі з самим собою») (Katechizm rzymski abo krotka nauka katolicka. — С.  47–48). Гріх «шостої заповіді» польські моралізатори вважали таким важливим, що присвячували йому окремі трактати. Адам Ґдацій 1682  року видав невеличкий (майже на 60  сторінок) трактат про всі небезпеки, які приховує гріх «шостої заповіді». Він один за одним розглядає всі різновиди цього гріха, згадані вище в катехізисі Баллерміна, щоправда, в іншій послідовності і набагато докладніше (Gdaciusz Adam. Dyszkurs o grzechach szóstego przykazania Bożego).

Отже, питання, пов’язані з наглядом за інтимним життям вірян у XVII–XVIII  століттях, були актуальними і в православній, і в католицькій релігійній літературі, яка поширювалася на території України. Якщо для православних авторів обговорення цього питання не виходило за рамки протиставлення гріховного життя в блуді  / перелюбі правильному життю в чесному шлюбі, а ще краще — в чернечій цноті, то в католицькій літературі гріх «шостої заповіді» розглядали куди прискіпливіше, розкладали на різноманітні категорії, особливості й небезпеки кожної з яких змальовувалися окремо й докладно. Суб’єкт заборон — завжди чоловік, до якого безпосередньо звертаються всі ці твори, тоді як жінка згадується здебільшого лише як об’єкт заборон. Та коли доходить до провини й покарання за гріх, якоїсь помітної різниці між чоловіками і жінками не робиться (хіба що в традиції російського православ’я жінку представляли як більш схильну до тілесних гріхів, ніж чоловік).

Залишається питання, як можна було контролювати інтимне життям вірян, адже ясно, що простих моралізувань і донесення до відома людей інформації про небезпеку було замало.

Представлення в міському праві злочинів, пов’язаних із сексуальністю

Німецька дослідниця Юлінка Раблак стисло й точно підсумувала прагнення контролювати населення протягом ХVІ–ХVІІІ  століть:

У ці століття спостерігаються добре організовані спроби змусити все населення підкорятися обмеженому переліку правил моральної поведінки [...]. Правила ґрунтувалися на християнських цінностях. Заборонялося лаятися, вимовляти прокляття, грати в азартні ігри, жити в розкошах, також під забороною були всі форми непристойної поведінки, зокрема танці й сексуальна розпуста. Починаючи з пізнього середньовіччя, світська влада дедалі більше відтісняла церкву у справі нав’язування цих цінностей. Її представники стверджували, що миру та процвітання можна досягнути, лише коли люди житимуть у гармонії зі своїми ближніми, дотримуючись божого закону, поважаючи «загальне добро». Інакше всім загрожуватиме війна й нестатки — божа кара за гріхи (Rublack U. Crimes of Women in Early Modern Germany. — Р.  7).

Мініатюра з книги «Про підтримання здоров’я» (кінець XIV  століття)

Очевидно, за таких обставин слід було наглядати за сексуальним життям населення, інша річ — як можна ефективно контролювати чиєсь сексуальне життя? Змушувати людей зізнаватися у своїх сексуальних гріхах під час сповіді було замало, і світській владі доводилося шукати інших способів. Проблема полягала в тому, що обвинувачення в сексуальних переступах, як і у випадку інших злодіянь, мали підтвердити кілька свідків. Світська влада цього періоду не здобула успіху в запобіганні злочинам. У більшості країн, де централізація ще не відбулася (а подекуди це тривало аж до кінця XVIII  століття), не існувало поліції, яка могла б забезпечувати порядок, тому у справі виявлення злочинів підтримка і сприяння населення важили надзвичайно багато. Від людей очікували доносів на сусідів, слуг, панів і родичів. Можна лише припустити, що переважна більшість сексуальних злочинів залишалася непоміченою і непокараною, адже ми знаємо тільки про зовсім малий відсоток того, що відбувалося.

Перш ніж перейти до розгляду того, як питання, пов’язані з сексуальною поведінкою розглядалися в праві, варто сказати кілька слів про особливості правової системи на українських землях кінця XVII–XVIII ст. Хоча частина українських земель (Лівобережжя) перейшли під владу Російської імперії, та все ж до кінця XVIII ст. тут зберігалися рештки автономії, серед іншого, і в питаннях судочинства. На той час більшість міст уже мали право на самоврядування та власний суд. В якості правових керівництв у цих судах ще від XVI ст. використовували приписи німецького міського права («Саксонське зерцадло» і «Каролінгський кодекс») у викладі правника Бартломея Ґроїцького.

Українські міські суди починають приділяти увагу сексуальній дисципліні городян лише з другої половини XVII  століття (а подекуди не раніше початку XVIII  століття), тобто набагато пізніше, ніж на більшості європейських територій. Проте вже з другої половини XVI  століття міські суди мали у своїх руках вказівки для розгляду таких справ (згадані вище керівництва Бартломея Ґроїцького), що їх далі проаналізуємо докладніше. Злочинам, пов’язаним із сексуальністю, Ґроїцький у своїх порадниках приділяє чимало уваги, наприклад, детально пояснює, чому той чи той переступ неприпустимий, дає рекомендації, як поводитися в складних випадках. Найбільше місця Ґроїцький відвів злочину перелюбу — йому присвячено четвертий розділ «Порядку міських судів» (Groicki  B. Porządek sądów i spraw miejskich. — С.  144–146), який, своєю чергою, складається з кількох підрозділів про різні аспекти цього переступу. Починає Ґроїцький з означення: «Перелюб — це дуже небезпечний злочин, бо стосується подружніх зв’язків, поза якими жодні інші зв’язки неприйнятні для Господа нашого Бога: ніщо інше не з’єднує дружні стосунки міцніше, ніж святий шлюб» (с.  144–145).

Отже Ґроїцький послуговується Августиновим означенням шлюбу. Далі він посилається на Старий Заповіт, де сказано карати перелюбників за їхні злі вчинки смертю, адже «перелюб має багато злих наслідків», серед яких «ламання присяги, неправдиві свідчення, насильство, кривди, зрадливий обман законних спадкоємців, гультяйство, розпуста тощо» (с.  145). Перелюб — учинок, «ганебний за своєю природою», тому Старий Заповіт передбачає сувору кару — стинання голови і побиття камінням.

Обкладинка книги Ґроїцького «Porządek sądów i spraw miejskich»

Дальші пояснення Ґроїцького дуже нагадують релігійні твори і звучать як проповідь. Він каже: у наш час перелюб часто сприймається як несерйозна річ, він став звичним і поширеним, багато людей бездумно вдається до перелюбу, не боячись покарання. Головна проблема, на думку Ґроїцького, полягає в тому, що володарі часто не карають перелюбників і збоченців, «мабуть, тому що самі так робили чи й далі роблять. Так само як ширяться інші злі речі, якщо за них не карають, шириться і перелюб» (с.  145). У цьому пасажі він перебирає повчальний тон, який більше личить не юристові, а священикові, котрий викриває гріховність світських володарів, не здатних пильнувати за поведінкою своїх підданців. Висновок, якого врешті-решт доходить Ґроїцький, — володарі мусять наглядати за перелюбниками і карати їх не менш суворо, ніж інших злочинців.

У кінці розділу Ґроїцький дає практичні рекомендації, запозичивши приклади санкцій з канонічного і світського права. Канонічне право передбачало за перелюб відлучення від церкви та/або розлучення, світське право рекомендувало суворіші кари: повішання чи вигнання для бідняків і штраф для заможних. Тобто покарання залежало від соціального статусу людини: хто не міг заплатити грішми, мусив платити власними стражданнями. Цю частину Ґроїцький завершує пасажем про те, що дехто волів би карати перелюбників, як у давні часи, — на горло. Згідно з тими самим приписами, звинувачену в перелюбі жінку належить покарати батогами й усунути від «шлюбного права» (с.  146). Як бачимо, спектр покарань був широким, але головне, підкреслює автор, — не дати перелюбникам уникнути кари. Ґроїцький попереджав, що жодне святе місце не вбереже їх від розплати: ні церква, ні цвинтар, ані монастир.

Отже, перелюб проголошувався лихом, яке породжує інші лиха, та злочином, якому останнім часом не приділяли належної уваги. Із варіантів покарання Ґроїцький не віддає перевагу жодному. Та на цьому він у своїх міркуваннях не зупиняється. Раніше цю проблему здебільшого оминали, тож Ґроїцький намагається заповнити прикру прогалину і дає читачам цілу низку практичних рекомендацій — що робити в складних ситуаціях, пов’язаних з перелюбом. Позаяк усі потенційні читачі і реципієнти — це чоловіки, то й рекомендації стосуються їхньої поведінки.

Перші поради адресовано чоловікові, який застав дружину з коханцем: якщо він не може затримати коханця, то має право поранити чи навіть убити його, як це прописано в любому серцю Ґроїцького «Саксонському зерцалі» (с.  173). Далі описуються деталі і з’ясовується, що насправді вбити коханця дружини не так-то й просто. Щоб убивство вважалося справедливим і законним, чоловік зрадливої дружини напередодні мусить тричі попередити її коханця в присутності трьох свідків. Та й це ще не все. Далі він повинен захопити коханця за «таємним спілкуванням» зі своєю дружиною у його домі чи в домі іншого перелюбника або навіть «у публічному відкритому місці» і лише після цього має право вбити коханця дружини власними руками. Однак якщо чоловік застане дружину за «спілкуванням» з коханцем у якомусь іншому місці (не дуже зрозуміло, що ще це може бути за місце, бо перерахованими вище вибір можливих місць побачень вичерпується), він повинен знайти трьох свідків, котрі це підтвердять, і тільки тоді правомірно буде відправити коханця до суддів, які визначать йому кару.

Хоч якими добрими могли видаватися ці рекомендації, дотриматися їх було нереально. Згідно з тогочасними уявленнями про чоловічу честь, говорити з коханцем дружини, попереджати його публічно на очах у свідків означало визнати себе рогоносцем, а це було чи не найбільшим приниженням для чоловіка (Foyster E.  A. Manhood in Early Modern England), тому малоймовірно, що знайшлися б охочі свідомо себе збезчестити. Відтак усі ці рекомендації були безглуздими й непрактичними, і не дивно, що в судових справах немає жодної згадки про застосування якоїсь із них на практиці.

У наступному підрозділі Ґроїцький розглядає випадки, коли чоловік не може карати дружину за перелюб. Це, по-перше, коли він і сам винний у перелюбі, а «крук крукові око не клює» (Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich. — С.  174). Друге формулювання дуже розпливчасте: «коли він дав їй до того якийсь привід», — а яким саме може бути цей загадковий привід, не пояснюється. Третій випадок досить поширений у ті часи: якщо чоловік довший час не жив з дружиною і вона вважала, що чоловік помер; а четвертий логічний — якщо дружину змусили до перелюбу силою, наприклад ґвалтом. Дружина також не вважалася винною, якщо стала жертвою шахрая, який прикидався її чоловіком. Нарешті, чоловік не мав права карати зрадливу дружину, якщо її вже раз спіймали на перелюбі, але він далі «жив» із нею, — це означало, що він готовий миритися з її поведінкою (с.  174).

Останній підрозділ цього огляду містить рекомендації чоловікам, як розпізнати, чи побачене ними справді перелюб. Ґроїцький розважливо сповіщає, що про перелюб дізнатися важко, бо він зазвичай відбувається таємно, та все-таки є певні знаки, які вказують на те, перелюб це чи ні. Треба звернути увагу на місце, де схоплено перелюбників: темне воно чи відкрите для огляду, особливо ж чи воно освячене, бо перелюб, уважає Ґроїцький, неможливий в освячених місцях. Важливо, щоб учасників перелюбу було добре видно і можна було сказати, чи був то хтось із родичів, світська чи духовна особа, адже родичів, священиків і ченців можна одразу викреслити з числа підозрюваних — додає Ґроїцький. З цієї причини суди не приймали звинувачення в перелюбі осіб, які належали до цих категорій. На практиці знов-таки було інакше. Остання рекомендація мала радше психологічний характер і ґрунтувалася на тому, що винні у перелюбі можуть виказати себе своєю поведінкою, наприклад, якщо двоє людей обіймаються, цілуються, часто говорять і посміхаються один до одного — усе це безперечні ознаки того, що між ними щось відбувається.

Мініатюра з «Книги прикладів» (14801490 роки)

Усі ці розлогі рекомендації свідчать, що юристи, такі як Ґроїцький, сприймали злочин перелюбу абсолютно серйозно. В контексті максими того часу, згідно з якою від якості честі дружини залежить якість честі чоловіка, стає зрозуміло, чому питання перелюбу було аж таким важливим. Сюди додавалося також цілком юридичне питання про спадкоємців: народження байстрюків, які могли успадкувати все майно, аж ніяк не тішило чоловіків.

Інші сексуальні переступи Ґроїцький розглядає вже в іншій своїй книзі «Вибрані акти з імперського права». Зокрема, у 71  артикулі розглядають «протиприродні злочини», під якими маються на увазі зоофілія й содомія («хлоп із хлопом»). Покаранням за них була страта на вогнищі «без жодного милосердя й ласки», бо, як зазначається, тяжкий гріх має каратися з відповідною жорстокістю (Groicki  B. Postępek wybran iest z Praw Cesarskich. — C.  39). У наступному пункті розглядається покарання для чоловіка (який у цьому разі єдиний об’єкт права), котрий «мав справу» з якоюсь родичкою: падчеркою, мачухою чи навіть ближчою ріднею. Щоправда, про власне покарання сказано дуже розпливчасто: винного має бути покарано «відповідно до здавна описаного в імперському праві звичаю» (с.  39). Таке саме нечітко окреслене покарання чекає на чоловіка, який викрав (і, очевидно, зґвалтував, хоча це не проговорюється) чужу дружину чи доньку. У 73  артикулі розглядається злочин двоєженства, який за тяжкістю прирівнюється до перелюбу (варто зазначити, що в цьому випадку яко злочинці теж розглядаються винятково чоловіки). Карати злочинця, провину якого буде доведено, рекомендується смертю (с.  40). Далі розглядаються злочини, пов’язані з проституцією, хоча напряму проституція не згадується. Спершу йдеться про випадок, коли чоловік торгує дружиною, донькою чи подругою й отримує з того зиск. Санкція в такому разі — теж смертна кара. У наступному артикулі згадуються зводні (чоловіки і жінки), які сприяють перелюбу, тобто йдеться про посередників і свідків позашлюбних зв’язків, які не повідомляють про них. Яко покарання для них передбачено побити і довічно вигнати з міста (с.  40–41).

З цього огляду можна помітити, що найбільше уваги приділяли злочину перелюбу. Інші, хоча окремі з них можуть сприйматися як тяжчі переступи, розглядаються доволі побіжно і без детального розбору. На практиці в матеріалах судів кінця XVII–XVIII  століть, які дійшли до нас, можна побачити подібну тенденцію: найбільше звинувачень, пов’язаних із сексуальними справами, стосувалося перелюбу, решта злочинів згадувалася набагато рідше, а тому звинувачення в них належать радше до виняткових. Приклади останніх пропоную в наступному розділі.

Справи про сексуальні переступи в українських міських судах кінця XVIIXVIII століть

Спершу буде кілька випадків найчисленніших серед згаданих обвинувачень, що їх розглядали в українських міських судах, — звинувачень у перелюбі. Представлені далі справи демонструють широкий спектр можливих ситуацій і реакцій на них. Одні з них видаються типовими, як-от поширена ситуація обвинувачення в перелюбі одруженого чоловіка і служниці. Саме таку історію стосунків між паном і служницею знаходимо в записах Сатанівського магістратського суду. У 1724  році служницю й кухарку Григорія Куліковського на ім’я Марина звинуватили в тому, що вона вагітна і при цьому неодружена. Повідомлялося, що Марина три роки служила в одного пана і саме там «здобула собі брюхо» (ЦДІАК. — Ф.  50. — Оп.  1. — Спр.  1 (1724). — Арк.  281–282  зв.). Марину розпитували, хто винен у «злому вчинку», і вона відповіла цілком типово для таких ситуацій: «брюхо» у неї від її пана Григорія Куліковського, який за відсутності дружини повернувся додому вночі п’яний, затягнув її до комори і там «що хтів, то чинив». У будинку в той час нібито був хлопець, який це бачив і, коли повернулася дружина господаря, усе їй розповів. Господиня побила Марину і вигнала геть, тож їй нічого не залишалося, як повернутися до матері. На питання, коли все це сталося, Марина відповіла, що минуло два тижні відтоді, як пан її зґвалтував.

Тут уперше звучить обвинувачення у зґвалтуванні — надзвичайно серйозному злочині, що в разі доведення загрожував стратою. Та саме через суворі наслідки довести факт зґвалтування було винятково складно. Мабуть, тому дуже рідко можна натрапити навіть на згадку про можливе зґвалтування у матеріалах міських судів. Ця тема становить своєрідну білу пляму в історичних дослідженнях — злочин, який вочевидь нерідко траплявся, але про який мало згадували і майже ніколи в ньому не звинувачували.

Заслухавши свідчення, судді постановили викликати хлопця як свідка. Його спитали, чи справді пан робив те, в чому його звинувачують. Звісно, хлопець, який перебував у залежному становищі, перед судом спростував усе, що компрометувало його пана: він не бачив, щоб той робив щось зле (арк.  281  зв.). Марина такий поворот подій пояснила тим, що пан напередодні побив хлопця і примусив забрати свої слова назад. У вироку писар зазначив, що кілька свідків (їхні імена не називалися) казали, ніби протягом останнього року Марина часто залишала дім пана і ходила до сестри. Насправді такі анонімні свідчення радше нагадують плітки. На другому допиті Марина повторила, що вагітна від свого пана, але на третьому змінила свідчення і зізналася, що це дитина Федора, сина Олександра Хмелевського (арк.  282). На тому слідство завершили, Марину визнали винною в непристойній поведінці, швендянні по чужих господах, розпусті, брехливому звинуваченні чесних громадян. Варто завважити, що навіть присутність Федора Хмелевського в інтимному житті Марини не скасовувала можливості того, що її зґвалтував пан, про що вона так уперто повторювала в суді. Проте єдиною особою, яка, на думку суду, заслужила на покарання, була саме Марина. Їй призначили покарання — 150  різок, а сестрі наказали пильнувати, щоб вона нічого з собою не зробила (евфемізм, який означав попередження спроб аборту). У вироку не згадано приписи з міського права, схоже, судді тут покладалися на власний досвід та інтуїцію.

Ганс Бальдунґ-Ґрін. Нерівна пара (1507)

Читачам таких справ розібратися непросто, а в цьому випадку ситуацію ще ускладнює те, що йдеться про владні стосунки, коли звинувачений чоловік має потенційний вплив на суддів, а жінка належить до соціально залежного стану. Отож залишається багато питань. Чи брехала жінка про зґвалтування, щоб зберегти репутацію, чи казала правду? Мабуть, ні. Чи тиснув пан на хлопця і на суддів? Найпевніше, так. Ми вже ніколи про це не дізнаємося достеменно. Впевнено можна сказати лише те, що в той час такі справи було поширено по всій Європі. Історій хатніх служниць, які вимушено чи добровільно мали сексуальні стосунки зі своїми панами, — тисячі, але майже в усіх цих справах пана визнавали невинним і він виходив сухим із води. Це свідчить про те, що позірна неупередженість церковних і правових приписів, які не робили різниці між провиною жінок і чоловіків, на практиці не працювала, і звинувачення майже завжди спрямовувалися винятково проти самотніх жінок низького походження, залишаючи чоловіків-учасників зв’язку безкарними. Таке ставлення соціуму і судів сприяло гендерній асиметрії покарання за перелюб.

Окремі історії майже ідентичні, відрізняються лише імена учасників і місце дії. Як уже сказано, перелюб важко було визначити, якщо тільки неодружена жінка не вагітніла, — це найочевидніше виказувало незаконний зв’язок. Водночас це означало, що жінці доведеться стати перед судом і відповідати, хто батько її дитини. Схожа з Марининою історія трапилася 1754  року зі Стефановою Медницькою з Ковеля. Стефанова так само самотня вагітна жінка, яку звинуватили в аморальній поведінці. Питання до неї були традиційні: хто батько, скільки разів і де вони «грішили», коли проявилися ознаки вагітності. Як і в попередньому випадку, батьком дитини названо одруженого чоловіка Стефана Рудницького, тому жінку звинуватили в перелюбі. Деталі «гріха» теж цілком звичайні: згрішила вона зі Стефаном Рудницьким тричі 1753  року, коли пані Рудницька їздила на прощу (ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  130  зв.). Тимчасова відсутність дружини і мала кількість «гріхопадінь» — типові ознаки таких історій, що їх розповідали в судах. Специфічна риса цієї справи — після першого допиту за жінкою встановили нагляд. За два місяці Стефанову знову викликали в суд на допит, після чого її оглянула повитуха, щоб з’ясувати термін народження дитини. Виявилося, що дитина має народитися за півтора місяці (точність при тогочасних методах діагностики просто вражає, тому не викликає довіри). Лише після цього оголосили вирок: по-перше, нагляд за Стефановою призначали аж до пологів. По-друге, наведено довгий витяг з розділу про перелюб із книги Ґроїцького — означення перелюбу і ту частину, де за перелюб передбачалося побити і позбавити шлюбних прав. Позаяк жінка не була одруженою, це на неї не поширювалося, тож їй призначили 200  різок після народження дитини. Наостанок її попередили не шкодити дитині ні до, ні після пологів, інакше скарають на горло (арк. 137–138). Варто наголосити, що чоловіка, також винного в перелюбі, у суд навіть не викликали, поклавши всю провину винятково на жінку.

Невідомий художник. Пара, яка танцює (1542)

Справа 1740  року з Ковеля, попри традиційні спільні моменти, відрізняється незвичним вироком: за перелюб засудили не лише жінку, а й чоловіка. Із запису випливає, що це була вже друга справа про зв’язок одруженого чоловіка Кіндрата Пьотровича з його служницею Пелагією (ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  19. — Арк.  81–81  зв.). Жінку допитали першою й ув’язнили. На допиті вона розповіла, що «грішила ні з ким іншим, тільки з Кондратом», коли мешкала в його домі. Як і в попередній історії, це було зґвалтування під час відсутності дружини, але, за словами Пелагії, це кілька разів повторювалося. Цікаво, що Кіндрата взагалі не викликали на допит (принаймні це не зафіксовано), і вирок іде одразу за зізнанням Пелагії. Він теж містить посилання на Ґроїцького, але цього разу йдеться про смертну кару за перелюб, яку з ласки суду замінили на 200  різок. На відміну від попередньої справи, покарання чекало і на жінку, і на чоловіка.

Крім зрадливих чоловіків і служниць, у справах про перелюб бували й інші фігуранти, наприклад солдати, які нерідко асоціювалися з безладом і розпустою. Іноді історії за їхньої участі майже анекдотичні, як та, що трапилася в Ковелі 1752  року. Солдат Горний звинуватив городянина Якима Теодоровича в нападі. Сталося таке: Яким запідозрив, що дружина зраджує йому і замкнув її разом із солдатом у коморі. Якщо вірити солдатові, він не замислював нічого поганого, а просто прийшов спитати дружину Якима поради в одній справі, аж раптом додому повернувся її чоловік, розлютився і замкнув їх у коморі (ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  28  зв.–29  зв.). В очах зрадженого чоловіка все поставало інакше. Він стверджував, що прийшов додому вночі, застав дружину із солдатом у коморі і побіг по свідків (як, власне, й рекомендувалося), насамперед до Корнатовського, сержанта Горного, який і дав йому колоду, щоб затримати парочку в коморі, доки зберуться очевидці. Свідок Андрій Копинець розповів, що до нього прибіг Яким, закликав узяти вогонь і бігти разом з ним і сержантом до його будинку, бо там Яким, як сказав свідок, схопив «кота». Прибігши до комори, спитали хто там, Горний відгукнувся, відтак сержант забрав його під варту. Ще один свідок, інший солдат Юрковський, стверджував, що напередодні Горний повідомив своїм хатнім господарям, нібито йде ночувати до Якима. Коли Яким пізніше був у тих господарів, вони пожартували, що він має гостя у своїй хаті о такій пізній годині (очевидно, кепкували з нього як з рогоносця). Тож Яким кинувся додому і замкнув Горного з дружиною в коморі. Юрковський, проте, додав, що ціле літо квартирував у Якима і може засвідчити, що його дружина не виказувала схильності до перелюбу.

Суддів було збито з пантелику: вони мали скаргу Горного про те, що він постраждала сторона і нічого злого не чинив, а також свідчення Юрковського, який запевняв у добрій репутації Якимової дружини, крім того, Яким, за словами очевидців, «розлютився» і діяв під впливом емоцій. Однак не все було чисто: зрештою, що Горний із жінкою могли робити вночі в коморі, та й сержант, який був на «місці злочину», вирішив узяти Горного під арешт. Отож у вироку традиційно зацитували витяг з Ґроїцького про те, що перелюбнику треба відтяти голову, а позаяк винуватець був солдатом і не підлягав юрисдикції міського суду, постановили відправити Горного до його військової частини, щоб там визначили йому кару. Далі зацитовано частину рекомендацій про позбавлення дружини шлюбних прав, але зважаючи на те, що підтвердилася добра репутація Анни, а чоловік її теж був почасти винен, їм обом присудили виплатити штраф.

Хоча суди намагалися перебрати на себе контроль за сексуальними переступами городян, їм це не завжди вдавалося, бо часто городяни вирішували особисті проблеми в обхід судової системи. Чоловіки, скажімо, могли з’ясувати стосунки в шинку. Яскравий приклад маємо в записах судової книги з Вижви: він демонструє, наскільки по-різному поводилися чоловіки в суді і в шинку, вирішуючи конфлікти, пов’язані з інтимним життям. У 1726  році Петро Денисович і Іван Луцик побилися в шинку. Петро напав першим і на питання Івана, в чому річ, відповів: «Чого маєш справу з моєю дружиною? Через це люди з мене насміхаються» (ЦДІАК. — Ф.  32. — Оп.  1. — Спр.  5. — Арк.  16). Іван відкинув звинувачення, але за якийсь час Петро знову напав на нього. Тоді Іван вирішив більше не терпіти («бо це зневага і встид») і звернувся до суду зі звинуваченнями проти Петра Денисовича. Той визнав у суді, що нападав на Івана, але заперечив, нібито причиною були стосунки Івана з його дружиною. Достатньої кількості свідків не знайшлося, тому чоловіків зобов’язали помиритися. Очевидно, Петро не захотів визнавати себе рогоносцем перед судом, щоб це не потрапило ще й у судові книги. Водночас для нього було нормальним захищати свою честь у неофіційній обстановці — в шинку. Варто відзначити, що для одного чоловіка (Івана) соромом було терпіти публічні образи в неофіційній обстановці, тоді як для другого (Петра) соромом було визнати себе рогоносцем в офіційній обстановці, перед судом, тому він зізнався в бійці і нападах, але не пояснив своїх мотивів.

Як бачимо, попри обіцянку суворого покарання за перелюб у посібниках для суддів, суд у всіх згаданих справах жодного разу не вдався до покарання, суворішого за різки. Проте були й інші порушення, які, хоча фіксувалися доволі рідко, незмінно каралися смертю. Ідеться про так звані «протиприродні» сексуальні зв’язки, під якими, як уже ясно з проповідницької літератури, малися на увазі інтимні стосунки чоловіків з чоловіками (дослівно йшлося про «хлоп із хлопом», одностатеві стосунки між жінками навіть не згадувалися) або ж із тваринами. І якщо випадків перших майже немає (це, напевно, свідчить не про те, що їх не існувало, а про те, що довести їх було надзвичайно важко, на відміну від перелюбу, свідченням якого часто була вагітність неодруженої жінки), то на згадки про другі в судових книгах подекуди можна натрапити. Зоофілія була найочевиднішою ілюстрацією порушення природного порядку речей, і якщо такі випадки траплялися, вважалося, що вони завдавали шкоди цивілізованому стану суспільства (Crawford K. European sexualities, 1400–1800. — Р.  162–163). Із наявних досліджень, які розглядають зоофілію у ранньомодерних Англії, Шотландії і Швеції, цілком логічно випливає, що цей злочин у більшості випадків уважався сільським явищем (Fudge E. Monstrous Acts; Liliequist J. Peasants against Nature; Maxwell-Stuart P. G. ‘Wild, Filthie, Execrabill, Detestabill, and Unnatural Sin’). Найчастіше в цьому переступі звинувачували пастухів і солдатів-найманців. Розгляньмо два найяскравіші приклади таких справ.

Ян Ляйкен. 28  голів людей і звірів (1682)

Надзвичайно добре задокументовано випадок, який трапився у волинському місті Ковель у липні 1753  року (ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  115–118). Тут велика частина громади міста об’єдналася в обвинуваченнях проти «чужака» — найманця Миколая Яблуновського, який перебував у місті разом із військовою частиною. Протистояння по лінії «свій—чужий» лейтмотивом проходить через усю судову справу, у якій акцентується винятковість цієї події: «Ніколи у нас такого не траплялося». Спершу він викликав обурення громади тим, що через свою сексуальну фрустрацію відверто напав на Ганнушку Паршиву, щоб зґвалтувати її. (Тут знову треба звернути увагу на те, що спроба зґвалтування не привернула уваги громади й суду як переступ, який потребував принаймні окремого розгляду.) За словами декого зі свідків, спершу він усіляко намагався вмовити жінку на статеві стосунки з ним, обіцяючи за винагороду горілку, а коли це не спрацювало — вдався до грубої сили. На допомогу Ганнушці прийшла інша жінка на ім’я Пелагія, якій вдалося відтягнути Ганнушку зі словами: «Що ти, пане, робиш, ніколи у нас такого не бувало, хай і цього разу Бог боронить!» (арк.  116). Обидві жінки знайшли прихисток у шинку, куди їх впустила єврейка-шинкарка.

Ця скандальна історія продовжилася тієї самої ночі, коли один зі свідків, Станіслав Яблоновський, прокинувся від тупотіння під вікнами і, визирнувши надвір, побачив, що це той самий небезпечний найманець щось робить біля корови, а тоді заганяє її в кухню, а сам кудись іде. Станіслав побіг шукати інших свідків собі на допомогу. Тим часом корову з кухні випустили, тому найманець, повернувшись, довго заганяв нещасну тварину назад. За дальшими його діями спостерігали вже троє свідків, які сиділи під столом. Утім, жоден з них не здійняв галасу, не зупинив солдата. Свою бездіяльність вони пояснювали жахом від побаченого, який паралізував їх (подробиця про те, що свідки сексуальних зв’язків із твариною були шоковані і навіть непритомніли, часто фігурує у справах про зоофілію і в інших країнах). Сюди можна додати ще страх перед молодим, агресивним і озброєним чоловіком, який хоч і залишився в одній сорочці, зброю тримав при собі.

Коли справа нарешті дійшла до суду, найманець, не зважаючи на свідків нападу на жінку, вперто стверджував, що він лише просив її дати йому води. Що ж до звинувачення в «бестіальному гріху» Яблуновський наполегливо повторював, що корову він загнав у кухню, бо був п’яний і хотів помститися шинкарю-євреєві (якому, очевидно, належала корова), відбивши корові роги. Схоже, такого перебігу подій у суді не очікували, бо звичайно в схожих справах про зоофілію за обвинуваченням одразу йшло зізнання злочинця, спійманого на гарячому. Вердикт і покарання підсудному ґрунтувалися на приписах з Ґроїцького. Нагадаю, що яко покарання визначалася страта на вогнищі «без жодного милосердя й ласки». До того ж у разі виявлення такого переступу громада розглядала його як акт осквернення, який загрожував усім жителям страшними негараздами. Очищення було можливе лише через покарання правопорушника та оскверненої тварини. Тому вердикт у справі Миколая Яблуновського передбачав смертну кару через спалення під шибеницею разом із забрудненою твариною. Перед спаленням, як жест милосердя, Миколаю мали відтяти голову (арк.  118).

Дещо відмінна від попередньої справа 1755  року про пастуха Якуба Литвинника із села Туличів. Скарга громади Туличіва починається зі згадки про попереднє звинувачення Якуба в «гріху бестіальному» під час його служби пастухом у якомусь селі в Литві. Тоді його справу розглядав монастирський суд (село належало монастиреві) і, схоже, наслідком першого обвинувачення стало вигнання із села. Отож пастух був «рецидивістом», і судді знали про це від самого початку, тому на допиті постало питання про його попередні гріховні зв’язки. У справі Якуба протокол рясніє акуратно пронумерованими подробицями. Завдяки ним справа вдало ілюструє твердження Мішеля Фуко про те, що спроби контролювати сексуальне життя пересічних людей завершувалися тим, що їх змушували проговорювати найдрібніші деталі власного сексуального досвіду перед представниками влади (священиками, суддями, пізніше — лікарями).

У ході збирання свідчень з’ясувалося, що Якуб «мав справу» з тваринами задовго до першого зафіксованого інциденту в Литві. За свідченнями обвинуваченого, родом він був із Туличева, де ще дитиною у віці 7–9  років мав перший сексуальний досвід зі свинями, коли випасав їх. Наступною твариною, з якою ще в Туличеві «експериментував» Якуб, була корова, а далі два «гріхи» трапилися під час служби в литовських домініканців. Тоді до колекції додалася кобила, і саме тоді Якуба застали і поскаржилися ченцям. Після того він повернувся до Туличева, де за якийсь час узявся за попередні «розваги». Наступними об’єктами його «експериментів» стали вівця і собака, хоча остання пручалася і покусала Якуба. Восьма спроба сексуального зв’язку з твариною (кобилою) виявилася для Якуба фатальною — його спіймала на гарячому дружина господаря. Як і в попередньому випадку, світський суд призначив обвинуваченому покарання у вигляді смертної кари — спалення на вогнищі.

Висновки

Що все це говорить нам про ставлення до сексуальності в Україні XVII–XVIII  століть? Насамперед те, що так само як у випадку з іншими країнами Європи, набагато більше нам відомо про «офіційне» ставлення — з боку представників церкви і судової системи, просто тому, що вони залишили по собі куди більше джерел. І одні, і другі традиційно для християнства вороже ставилися до проявів сексуальності, інтерпретуючи більшість із них як гріховні (у випадку церкви) або як злочинні (у випадку судів). Намагаючись контролювати сексуальне життя пересічних людей, наприкінці XVII  століття представники влади очікують на допомогу самих же людей у цій непростій справі — і отримують її. Представники сільських і міських громад, родичі, сусіди з готовністю заносять у суди скарги, дізнаючись про неналежну поведінку своїх ближніх. Найпоширеніші із зафіксованих звинувачень — звинувачення в одному з найсерйозніших, на думку представників церкви і правників, злочинів — перелюбі. До того ж виявити його було порівняно легко в тих випадках, коли неодружена жінка вагітніла. І хоча в правових приписах цьому злочину приділяли найбільше уваги і серед покарань передбачалася смертна кара, на практиці до смертної кари ніколи не доходило. Ще одна особливість розгляду цих справ — попри те, що «священне таїнство шлюбу» порушували головно одружені чоловіки, у переважній більшості справ кара загрожувала не їм, а неодруженим жінкам-учасницям цього зв’язку. Саме жінки найчастіше поставали перед судом, тоді як чоловіків подекуди навіть не викликали яко свідків, уже не кажучи про звинувачення проти них. У такий спосіб система демонструвала упередженість проти самотніх жінок низького походження, які спершу виявлялися беззахисними як служниці перед своїми панами, котрі могли безкарно зґвалтувати їх, а потім — як підсудні, коли завагітнівши, вони стикалися з осудом громади і опинялися в суді, звинувачені в перелюбі й розпусті.

З іншого боку, були звинувачення, які завжди асоціювалися з чоловіками, і на прикладі іншого серйозного переступу — зоофілії, або «гріху бестіального» — можна побачити, що такі справи фіксувалися надзвичайно рідко, але завжди завершувалися смертю злочинця. Причина цього — те, що порушниками зазвичай були «прийшлі» люди — солдати-найманці або пастухи, проти яких об’єднувалася вся місцева громада, адже вважалося, що цей «протиприродний злочин» порушував наявний порядок і оскверняв усю громаду, шляхом до «очищення» була смерть порушника разом з оскверненою твариною.

Джерела та література:

Блаженный Августин. О книге Бытия // Блаженный Августин. Теологические трактаты. — СПб., К., 2000. — Т.  2.

Катихисис сиреч исповедание православныя веры кафолическия и Апостольския Церкви восточныя. — Киев: Киево-Печерская лавра, 1712.

Оксана Кісь. Жінка в традиційній українській культурі. — Львів, 2012.

Краткое поучение о седми сакраментах или тайнах Церковных. С приложением нужднейших вещей Иереем ведати благопотребных. — В типографии Свято-Троецкой Илинской Чернеговской, 1716.

Марія Маєрчик. Дошлюбні інтимні стосунки молоді в селах і містах Східної і Центральної України на початку ХХ ст. // Україна модерна. — 2010. — Т.  17. — №  6 — С.  101–112.

Димитрій Ростовский (Туптало). Алфавит духовный. — Киев: Типография Киево-Печерской лавры, 1710.

ЦДІАК. — Ф.  50. — Оп.  1. — Спр.  1 (1724). — Арк.  281–282  зв.

ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  130  зв.

ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  19. — Арк.  81–81  зв.

ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  28  зв.–29  зв.

ЦДІАК. — Ф.  32. — Оп.  1. — Спр.  5. — Арк.  16.

ЦДІАК. — Ф.  35. — Оп.  1. — Спр.  22. — Арк.  115–118.

Brundage J. S. Sex and Canon Law // Handbook of Medieval Sexuality / Ed. by Vern L.  Bullough and James S.  Brundage. — New York, 2000.

Crawford K. European sexualities, 1400–1800. — Cambridge, 2007.

Foyster E. A. Manhood in Early Modern England: Honour, Sex and Marriage. — London, 1999.

Fudge E. Monstrous Acts: Bestiality in Early Modern England // History Today. — 2000. — Vol.  50. — P.  20–25

Gdaciusz A. Dyszkurs o grzechach szóstego przykazania Bożego, iako ż to są; Cudzołostwo, Wszeteczeństwo, Nieczystość, Nierząd, a ktore pismo zowie Uczynkami ćiała... — Brzeg: Drukował Pan Krzysztof Jakub, 1682.

Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa maydeburskiego. — Kraków, 1616.

Groicki B. Postępek wybran iest z Praw Cesarskich, ktory Karolus V. Cesarz, kazał wydać po wszystkich swoich państwach, ktorym się mauka daie, iako w tych sądach a sprawach, około karania na gardle, albo na zdrowiu, sędziowie y każdy urząd ma się zachować, y postępować wedle boiaźni Bożey, sprawiedliwie, pobożnie, rostropnie, y nieskwapliwie. — Kraków, 1616.

Hawkes G. Sex and Pleasure in Western Culture. — Cambridge and Malden, 2004.

Katechizm rzymski abo krotka nauka katolicka. Wszystkim Chrześćianom do zbawienia naypotrzebnieysza, po włosku z roskazu Oyca Siętego Klemensa osmego przez Roberna Bellarmina Kardynała, Arcybiskupa Kapuanskiego w Rzymie wydana, przez Marcina Szyszkowskiego Biskupa natenczas Łuckiego po Łacinie przetłumaczona, y Krolewicowi Władysławowi dedykowana, teraz po Polsku dla zrozumienia wszystkich, osobliwie Katolickiey młodżi przełożona przez X. Jana Poczakowskiego Societatis Jesu Teologa. W Wilnie w Drukarni J.K.M. Akadeickiey Soc. Jesu Roku Panskiego 1752.

Levin E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs, 900–1700. — Ithaca and London, 1989.

Liliequist J. Peasants against Nature: Crossing the Boundaries between Man and Animal in Seventeenth and Eighteenth-Century Sweden // Journal of the History of Sexuality. — 1991. — Vol.  3. — №  1. — Pp.  393–423.

Maxwell-Stuart P. G. ‘Wild, Filthie, Execrabill, Detestabill, and Unnatural Sin’: Bestialiry in Early Modern Scotland // Sodomy in Early Modern Europe / Ed. by Tom Betteridge. Manchester: Manchester University Press, 2002. — P. 82–93.

Rublack U. Crimes of Women in Early Modern Germany. — Oxford, 1999.

St. Augustine. Of the Good of Marriage // Internet resource: http://www.newadvent.org/fathers/1309.htm — last visited 04.11.2017.

Wiesner-Hanks M. Christianity and Sexuality in the Early Modern World: Regulating Desire, Reforming Practice. — New York, 2010.

28 грудня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Що таке сексуальні домагання?
Проблему сексуальних домагань супроводжує мовчанка, перекладання вини на жертву та ігнорування з боку правоохоронних органів і роботодавців. Однак у багатьох країнах цю проблему вже окреслено юридично й існують механізми захисту жертв. У статті йдеться про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань, його розмежування з суміжними юридичними термінами, відповідальність за такі дії в Україні та за її межами, практику застосування відповідного законодавства.
За межами «ванільного» сексу: чим є і чим не є БДСМ
Що таке БДСМ? Чи може феміністка мати подібні сексуальні смаки? Зовні ці практики нагадують фізичне або психологічне насильство, але чи справді це так, розбиралася Анна Гриценко. У статті проаналізовано феміністські підходи до БДСМ, спільні й відмінні риси БДСМ і насильства та запропоновано інтерсекційний підхід до явища.
БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ: політична критика моногамії та низові практики поліамурності
У статті проаналізовано концепт «поліамурності» як форми свідомої та публічної не-моногамії, відмінної від традиційної полігамії чи соціально прийнятних форм адюльтеру. Також пояснено, чому поліамурність, як специфічна модель любовних стосунків, виникає в добу пізнього капіталізму, а також розкрито особливості поліамурного дискурсу й засади, на яких відбувається формування етичного кодексу для нового типу стосунків.