Закон і сексуальне насилля у різних країнах світу: захист чи фікція?

Якщо насилля не видно, це не означає, що його не існує. Сексуальні злочини «ховаються» чи не найкраще: про них соромно говорити, їх складно довести, нерідко вони навіть мімікрують під норму. Проте цифри відкривають правду: за останніми даними, кожна третя жінка на землі зазнає фізичного або сексуального насильства, і в більшості випадків його здійснює інтимний партнер[1]. Правозахисна організація RAINN теж наводить жахливі факти: сексуальне насилля відбувається кожні 109 секунд, і лише шестеро з тисячі насильників опиняються у в’язниці[2]. Дослідники повторюють: це лише верхівка айсберга і жертв сексуальних злочинів набагато більше, попри цілу низку міжнародних організацій, конвенцій і місцевих законів, спрямованих проти сексуального насильства. Чому так відбувається, і чи можуть тут узагалі допомогти закони?

Щоб боротися з проблемою, потрібно її усвідомити, окреслити і зрозуміти, що або хто її причина. Статистика красномовно засвідчує, що переважну частину сексуального насилля здійснюють чоловіки над жінками[3]. Саме тому міжнародне право за останні десятиліття поповнилося, зокрема, такими документами:

• Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979)
• Декларація ООН про викорінення насильства щодо жінок (1993)
• Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011)

Крім того, на міжнародних трибуналах[4] у справах Руанди і колишньої Югославії сексуальне насилля було визнане геноцидом і злочином проти людства, а статут Міжнародного кримінального суду вважає зґвалтування й інші види сексуального насилля воєнними злочинами, тобто грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. В ООН створено посаду спеціального представника Генерального секретаря з питання сексуального насильства в умовах конфлікту.

Отже, світове співтовариство й окремі верстви населення визнають та окреслюють проблему, але це лише перший крок. Далі потрібні не тільки послідовні зміни внутрішніх законів держав, а й ґрунтовний перегляд ставлення пересічних громадян до сексуального насильства. Цей процес відбувається не так швидко, як хотілося б: імплементація нових норм у внутрішнє право держав затягується, а серед людей продовжують панувати безліч стереотипів (про віктимну поведінку жертви, про насильника-незнайомця, про «нормальність» і «приватність» сімейного насилля тощо). Факти і статистика просто не досягають потрібної аудиторії, багато хто навіть не в курсі, що за наявними даними лише 4 % насильників — незнайомці[5], тобто жахливу більшість сексуальних злочинів вчиняють знайомі з жертвою чоловіки.

Розгляньмо, як саме впливає розвиток міжнародного права на внутрішні закони держав і як усе це разом відбивається на рівні сексуального насильства в державах.

Міжнародне право, зокрема вказані вище документи, зазвичай слугують орієнтиром для законодавства різних країн. Заковика в тому, що міжнародні конвенції та договори обов’язкові для держави, тільки якщо вона належним чином погодиться з ними: підпише, ратифікує тощо. Ці процеси можуть розтягуватися на роки (як-от це відбувається у випадку ратифікації Україною Стамбульської конвенції), і міжнародні норми залишатимуться лише декларативними заявами з сумнівною практичною користю для захисту в місцевому суді. Тому перший важливий етап — надати міжнародній нормі обов’язкової сили всередині держави або ухвалити/змінити закон, який міститиме нові правила.

Міжнародні норми важливі ще й тому, що спонукають уживати єдину/узгоджену термінологію, яка звичайно дещо відрізняється в різних кранах, державних об’єднаннях і організаціях. Узагалі, термінологія — дуже важлива річ у законодавстві. Варто лише якомусь явищу, предмету чи дії не мати свого чіткого означення в нормативних актах, як знаходиться безліч способів уникнути справедливого покарання за очевидні, на перший погляд, порушення і злочини. Відтак жертві таких порушень і злочинів важче себе захистити. Здавалося б, що складного в означенні сексуального насилля чи зґвалтування, — всі вчили в школі біологію. Проте судова практика навіть найбільш розвинених країн свідчить, що можливі варіанти. Розгляньмо ці терміни.

Термінологія

Найновіший міжнародний документ, який містить означення сексуального насильства (sexual violence), — це Стамбульська конвенція 2011 року. Згідно з нею, сексуальне насильство — це такі форми свідомої поведінки:

• вчинення, без згоди, вагінального, анального або орального проникнення сексуального характеру в тіло іншої особи з використанням будь-якої частини тіла або предмета;
• вчинення інших актів сексуального характеру з особою без згоди;
• примушення іншої особи здійснювати акт сексуального характеру, без згоди, з третьою особою.

Саме сексуальне насильство вважається одним із найбільш травматичних і найпоширеніших порушень прав людини. Це один із видів гендерованого насилля, яких безліч: від «звичного» домашнього насильства і зґвалтувань до обливання кислотою, ушкодження жіночих статевих органів, примусових шлюбів та вбивства новонароджених дівчаток.

Різновидом сексуального насилля є сексуальні домагання (sexual harassment) — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру з метою або наслідками завдати шкоди гідності людини, зокрема шляхом створення загрозливих, ворожих, таких, що принижують гідність, образливих і агресивних умов[6]. Сексуальні домагання можуть прибрати різну форму: від неістотних порушень до нападу. Підступність цієї форми сексуального насилля в тому, що більшість може вважати такі дії допустимими «особливостями» поведінки, фактично змушуючи жертву з ними миритися.

В українському законодавстві сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування[7]. Отже, в Україні цей термін має вужче значення, бо передбачає наявність відносин підпорядкування між агресором і жертвою. А от терміна «сексуальне насильство» у нас узагалі немає, а замість нього є розділ Кримінального кодексу України під назвою «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи». Ніби непогано, але проблема в тому, що загального означення таких злочинів там теж немає, є лише конкретний їх перелік:

1. Зґвалтування
2. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом
3. Примушування до вступу в статевий зв'язок
4. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
5. Розбещення неповнолітніх

Тобто якщо наявність у насильницьких діях одного з цих злочинів довести не вдасться, то й покарання не буде (або це раптом виявиться зовсім не злочином проти статевої свободи). Наприклад, візьмімо термін «зґвалтування» — це «статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи». Колись на парах з кримінального права наш викладач любив жартувати, що якщо жінка вирішить зґвалтувати чоловіка, то це буде хуліганство. Аудиторія весело гиготіла: це ж можна безкарно хуліганити скільки завгодно. А тепер погляньмо на питання під іншим кутом: відповідно до постанови № 5 пленуму Верховного суду України від 30.05.2008, не можуть уважатися зґвалтуванням (або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом) статеві зносини, якщо погрози не передбачали фізичного насильства (наприклад, була погроза знищити або пошкодити майно, поширити певну інформацію тощо). Так само не вважатиметься злочином проти статевої свободи і недоторканості насильницьке введення в отвори тіла потерпілої особи різних предметів, якщо не буде доведено, що такі дії здійснено з метою задоволення статевої пристрасті. То як же такі дії кваліфікуватимуться? У названій вище постанові Верховний суд стверджує, що це можуть бути, зокрема, легкі тілесні ушкодження, мордування (якщо немає тілесних ушкоджень) або навіть те саме «смішне» хуліганство[8]! Ось вона, термінологія. Зрозуміло, покарання в такому випадку можуть бути дуже різні, навіть мізерні штрафи, що взагалі нонсенс!

Проблеми з кваліфікацією випадків сексуального насилля є не лише в Україні. У США, де нібито «небезпечно» навіть затримати погляд на жінці довше, ніж дозволено, означення зґвалтування (rape) відрізняється залежно від штату, а в Міннесоті, Небрасці та Нью-Мексико цей термін узагалі не використовують в обвинуваченнях. У чому різниця? Різні злочини — різні покарання! Скажімо, гучна справа проти ґвалтівника зі Стенфорда Брока Тьорнера закінчилася сміховинним шестимісячним терміном не в останню чергу тому, що «не відбулося контакту його пеніса з жертвою» (фактично, він просто не встиг). А запихати непритомній жінці в піхву сторонні предмети — то вже інша справа. Звичайно, таке рішення судді Аарона Перські викликало величезне обурення, публічні протести і майже півтора мільйона підписів під петицією про звільнення судді з посади[9].

Ба більше, голосно залунали вимоги переглянути сам термін «зґвалтування», за прикладом ФБР, яке ще 2013 року змінило його з «примусового статевого акту» на «проникнення, безвідносно до його глибини, у піхву або анус, здійснене за допомогою будь-якої частини тіла або предмета, або оральний контакт зі статевим органом іншої людини без згоди жертви». А допоки такого означення у законах штатів немає, батько ґвалтівника може спокійно собі дозволити заяви на зразок «щось завелике покарання за якихось 20 хвилин активності».

Ще більше непевності і демагогії там, де сексуальне насилля проходить при несуттєвому або взагалі за відсутності тілесного контакту. Зокрема, у Латвії, яка теж ніяк не ратифікує Стамбульську конвенцію, обурені традиціоналісти кричать про загрози запровадження до законодавства країни нових «каламутних» понять, як-от «сексуальне домагання». Окремі активісти навіть безсоромно прирівнюють такі домагання до звичайних залицянь, що їх ми всі втратимо через «продукт радикальних феміністок» — Стамбульську конвенцію! І хоча серйозно сприймати такі заяви важко, вони свідчать про ставку на невігластво (адже термін «сексуальні домагання» закріплено ще в директиві 2002/73/EC[10], майже 15 років тому) та про наявність вух, які хочуть почути саме такі речі.

Насправді відправним пунктом у закріпленні терміна «сексуальні домагання» у європейському праві можна назвати ще 1986 рік, коли Європейський парламент ухвалив Резолюцію про насильство проти жінок[11]. А у Великій Британії та Ірландії сексуальні домагання на правовому рівні визнавалися дискримінацією за ознакою статі ще у 1990-х роках (за прикладом США, де все почалося з закону «Про громадянські права» (Civil Rights Act) 1964 року). Складність цих юридичних конструкцій дуже допомагає традиціоналістам, які розуміють небажання більшості розбиратись у правових нюансах.

Статистика

Розгляньмо ефективність законів у сфері сексуального насилля на прикладі даних про зґвалтування у різних країнах світу[12]. Тут треба зробити кілька важливих ремарок про дані в наведеній нижче таблиці.

1.      У 98–99 % країн є відповідні закони, тобто з усіх сфер сексуального насильства ця найбільш урегульована на законодавчому рівні.

2.      Дані (кількість зґвалтувань) подаються відповідно до офіційно зафіксованих фактів зґвалтувань (на підставі заяв жертв чи іншим чином виявлених), що, звичайно, набагато менше за реальну кількість таких злочинів навіть у розвинених країнах.

3.      Кількість виявлених порушень суттєво залежить від того, що вважається зґвалтуванням, наскільки ефективно працює система виявлення злочинів та наскільки самі жертви схильні повідомляти про зґвалтування.

4.      У переважній більшості випадків жертвами зґвалтувань стають жінки, а кількість заяв указано на 100 тисяч населення (а не 100 тисяч жінок), тому кількість жертв саме серед жінок фактично вдвічі більша за наведені цифри.

Потребують пояснень також основні відмінності в означенні зґвалтувань у різних країнах, які фігурують у таблиці. Наприклад, зґвалтування у законодавстві може мати широке (проникнення будь-яким предметом або інші насильницькі дії сексуального характеру) або вузьке (лише статевим органом, лише статевий акт) означення. Різниться й означення того, як має бути висловлено/виявлено незгоду на сексуальні дії: чи має бути опір, чи має бути сказано чітке «ні», чи достатньо відсутності «так» (найпрогресивніший варіант). Що стосується зґвалтувань у шлюбі, то в таблиці червоним кольором зазначено ті країни, де такі дії НЕ вважаються злочином (без деталізації щодо кількості заяв у поліцію, судових розглядів чи вироків).

Що можна сказати, переглянувши таблицю? Що дані жахають мінімальними покараннями за скалічені життя жінок і дітей, постійними обвинуваченнями жертви у злочині, «нормальністю» сексуального насильства майже в усіх куточках світу! Жінкам ніде сховатися, на планеті просто немає місця, де вони були б у безпеці. Причому саме по розвинутих і демократичних країнах видно весь масштаб проблеми: що більше захисту жертва сподівається отримати від держави, то ширше піднімається завіса над реальними масштабами насилля проти жінок. Це при тому, що в кращому разі лише 10–15 % жертв повідомляють у поліцію про зґвалтування, а 47 держав до сьогодні взагалі не вважають зґвалтування у шлюбі злочином[16].

Звичайно, ця таблиця та й будь-які наявні статистичні дані не дозволяють порівняти реальну кількість зґвалтувань у різних країнах: ми бачимо лише офіційно зафіксовані випадки, верхівку айсберга. Порівнюючи дані різних держав, слід також зважати на їхні історичні події, зокрема військові конфлікти, державні перевороти, міграцію тощо. Та й сам термін «зґвалтування» помітно відрізняється навіть у законах, не те що в людській свідомості, тому те, що одна жінка схильна вважати насильством, інша цілком може сприйняти за «чоловічу природу». І якщо канадку від заяви в поліцію утримуватимуть сором і небажання ретравматизації, то для жінок в окремих мусульманських країнах така заява може крити ризики для життя.

Один із головних висновків, який можна зробити на підставі цих даних, — хай там яким досконалим буде закон і яким суворим буде заявлене покарання, та без адекватної системи правосуддя він не працюватиме. Якщо правоохоронні органи, суди ставляться до жертви насильства упереджено, це веде не лише до мінімальних чи умовних вироків, а й до того, що справи просто не доходять до суду. І якщо жертва не довіряє поліції або суспільна думка і місцеві традиції створюють для неї ризики при подачі заяви, то й самої заяви не буде. Хороший приклад — Південно-Африканська Республіка, де з 2007 року діє законодавство, яке може правити за взірець навіть Сполученим Штатам Америки. Та ще й мінімальне покарання за зґвалтування у ПАР аж 10 років — стільки, як максимальне покарання у Фінляндії, Швейцарії чи Португалії. При цьому саме у ПАР найбільша кількість заявлених зґвалтувань у світі — приблизно удев’ятеро більше, ніж у Фінляндії, у 19 разів більше, ніж у Швейцарії, у 33 рази більше, ніж у Португалії (дані 2010 року). Навряд чи хтось припустить, що південноафриканки частіше звертаються до поліції. Правда набагато сумніша: закон не захистить там, де він діє лише на папері.

Позитивний приклад — це також країни, де велика кількість заяв про зґвалтування завершуються засудженням злочинця, тобто де правоохоронні і судові органи нормально виконують свою роботу. Наприклад, у Сінгапурі приблизно 50 % усіх заяв завершується вироками і статистика показує у 50 разів менше звернень про зґвалтування, ніж у сумнозвісній Південно-Африканській Республіці. Це при тому, що Сінгапур — країна цілком традиційних поглядів і зґвалтування у шлюбі злочином там не вважається, а мінімальний вирок не встановлено взагалі.

Схожі результати бачимо в Угорщині, де кількість заяв про зґвалтування поступово зменшується. Спад насильства спостерігається і там, де завдяки розвиненій правовій системі і ставленню суспільства жертва вже давно схильна звертатися до поліції (наприклад, в Австралії). Протилежні результати демонструють Норвегія, де лише 12 % заяв завершується вироками, та Швеція, де покарання відбуває лише кожен п’ятий заявлений ґвалтівник. Хоча і з цими цифрами слід бути обережними: 2005 року означення зґвалтування у Швеції вельми розширено, до того ж ця країна відома високим рівнем захисту прав жінок, що не може не впливати на кількість звернень жінок у поліцію.

Отже, ефективна боротьба з сексуальним насиллям у правовій площині можлива за таких основних умов: визнання проблеми суспільством, створення/удосконалення відповідних нормативних актів, якісна робота правоохоронних органів, неупереджена і непідкупна судова система. У разі відсутності якоїсь із цих умов захист жертви сексуального насилля суттєво ускладнюється і вимагає чималих додаткових зусиль, як-от залучення ЗМІ, громадських організацій, публічний розголос тощо. Крім того, зважаючи на статистику, законодавче регулювання має бути спрямовано передусім на захист жінки від знайомої людини, зокрема покликане захистити її від насильства з боку сексуального партнера.

Історія — це те, що твориться навколо нас сьогодні. Ми не можемо вповні осягнути значення певних змін для майбутнього, поки це майбутнє не настало. Вивчаючи міжнародне право у кінці 1990-х, я не знала, що саме тоді у Європі лише зароджувалася міцна правова база для боротьби з сексуальною дискримінацією і насильством. Як багатьом не дуже обізнаним і не дуже свідомим, мені здавалося, що особливих проблем у цій сфері розвинена Європа не має. А проблеми не просто були — виявляється, ми лише продовжуємо поступово їх розуміти, за допомогою науки, логіки і фактів викриваючи насильство, яке маскується під традиції, «природу» або жарти. Так, незнання і невігластво зажди були добрими друзями будь-якого зла. Тож повернімося на початок: якщо насильства не видно, це не означає, що його не існує. І кожна людина сама обирає, ким бути у цьому випадку — стороннім спостерігачем, сліпим мандрівником чи центром змін.