46851 
Десь тоді, коли на Заході публічні тортури і страти поволі втрачали популярність (не серед народу, звісно, а серед тих, хто має владу і задає тон) та поступалися закритим судовим процесам і тюремному ув’язненню, у нас зародилася нова українська література. Декларовано орієнтована на масового читача й популярний формат, вона є енциклопедією суспільних настроїв і звичаїв. Із неодмінним застереженням: іноді ці настрої і звичаї народницьки стурбована інтелігенція вифантазовує собі сама і вже потім пропонує читачеві.
Література на службі ідеології
Щиро кажучи, так триває дотепер, із тією лише різницею, що дедалі частіше посилюються позиції тієї частини культурного середовища, яка «збивається на манівці» і намагається творити насамперед «мистецтво для мистецтва», а вже в другу чергу — впливати на систему цінностей пересічних громадян.
Проте естетична прогресивність літератури жодним чином не означає просування демократичних цінностей і принципів гендерної рівності й толерантності. Навіть у класиків часом знаходимо речі, жахливі з погляду сьогодення. Та й наші сучасники нерідко переступають межі вже усталених норм етики й демократії. Грань між громадським контролем і цензурою насправді доволі тонка. Ми можемо зчиняти галас довкола найбільш кричущих випадків, але не агресивно зловживати цим прийомом. Невротична автоцензура серед найвразливіших митців — це не зовсім той результат, на який націлено феміністичну критику.
Цивілізоване проговорення того, що, з погляду базових цінностей, потребує нового підходу, маркування грубих порушень принципів рівності, прав і свобод людини у довгостроковій перспективі видається найдієвішим інструментом.
Працювати ж бо є над чим. Наприклад, українська література останніх двохсот років рясніє насильством усіх видів і калібрів. Ми звикли до образу вітчизняної культури як патріархальної, а водночас вона уявляється як сповнена дівчат-квіток, ласкавих і нещасливих наймичок, мужніх і шляхетних, хай часто теж нещасних, чоловіків. Кріпацтво давно скасували, а отже, шлях до щастя головної героїні української класики скоротився: здається, тільки й треба, що вирватися від сільської печі, здобути освіту, отримати оплачувану роботу і «власну кімнату», ну і не втопитися від мук нерозділеного кохання чи непланованої вагітності.
Якщо ви теж так думаєте, то, значить, недооцінюєте українську літературу. І її роль теж, адже в умовах літературоцентричної культури вплив популярного тексту шалений. Влада, у ролі якої виступають і глибоко стурбована більшість громади чи нації, котра стоїть на сторожі морально-етичних цінностей, і ті, хто формує внутрішньодержавну політику, це знає і намагається брати під контроль.
Чоловічий погляд: нібито співчуття
Традиційно відлік нової української літератури ведуть від «Енеїди» Івана Котляревського. Така весела поема — де тут, здавалося б, насильство? Ось, наприклад, Еней закручує інтрижку зі зголоднілою за чоловічою ласкою царицею Дідоною: радість, пригода, еротика — усім добре. Та щойно парубок моторний вирушає далі, до визначеної мети, удовиця тут-таки влаштовує самоспалення:
Вкруг неї полом’я палало,
Покійниці не видно стало,
Пішов од неї дим і чад! —
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
Так вона сама себе визначає як об’єкт осуду і, будучи джерелом влади у своїй державі, сама ж себе і карає за порушення неписаного закону про перелюб: вона зрадила пам’ять мертвого чоловіка та ще й віддалася чужоземному царенкові. Найгірше навіть не те, що її засудять, а те, що засміють. Моральне насильство суспільного осуду ще попереду, але цариця обирає до нього не доживати. Чи то пак автор обирає розповісти нам цю історію в такій версії; йому хотілося б, щоб отак закінчували утішені вдовиці.
А що ж Еней?
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно.
Почувши ж, що в огні спеклась,
Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!
«Енеїда», проілюстрована Анатолієм Базилевичем, 1968 рік
Зате покритка Катерина, найвідоміша героїня Тараса Шевченка, до часу суспільного осуду якраз дожила. І, певно, пошкодувала тисячу разів: і коли батьки її виганяли з дому («Якби знала, до схід сонця Була б утопила», — каже їй мати на прощання і радить пошукати у Москві свекруху), і коли блукала з дитиною та жебрала. Зрештою, Катерина таки зустрічає невірного залицяльника, але йому не потрібна ні вона, ні син. Героїня топиться з горя, а дитя, виросши попідтинню, стає поводирем кобзаря.
Шевченко пише про Катерину зі співчуттям і любов’ю, він шкодує її. Поема шалено популярна дотепер: над нею плакали численні читачі й слухачі в кожній українській хаті, тепер її читають у будинках культури на відповідні свята. Однак ніхто не захищає права дівчини ростити позашлюбне дитя. Зауважмо: в реальності не всі покритки мали таку долю, як нещасна Катря, проте класична література нав’язує саме цей трагічний образ як типовий.
Традиційне прочитання цієї сльозливої історії у школі досі використовують як привід для моралізаторства: Катерину засуджують за легковажність і довіру, водночас співчувають її трагічній долі. Спокусник — однозначно негативний персонаж, і це обговоренню не підлягає. А от учинок батьків залишається поза увагою: заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть учинити інакше. Урок про «Катерину» міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм і санкцій, адже з Шевченкових часів минуло вже двісті років!
Та й то: Катерина — українська дівчина, своя, рідна. А от неукраїнських чекає ще гірша доля: вони стають об’єктом помсти і спокутують своїми муками гріхи всіх гнобителів українського народу, і їхні діти теж. Сцена дітовбивства в поемі «Гайдамаки» вражає: Гонта публічно зарізав своїх синів, бо вони католики, як і їхня мати. Національність на другому місці, так само як батьківські почуття. Діти лепечуть: «Ми не ляхи». Поночі Гонта піде їх ховати за козацьким звичаєм, але в кожному разі він мусить залишатися вірним присязі й зарізати малих католиків свяченим ножем.
Найкраще над рабою познущається така сама жінка
Ніхто не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка. Марія Вілінська, емансипантка, авторка романів про те, як дівчина успішно покидає отчий дім, заробляє собі на життя замість згинути, а потім виходить заміж по любові за того, кого сама обрала, почала письменницьку кар’єру з україномовних «Народних оповідань» під псевдонімом Марко Вовчок і тут-таки перевершила всіх в описах тяжкої кріпацької долі. Садистичні пани і панночки штрикають кріпачок голками, розбивають їхні мрії на подружнє щастя, лають і б’ють.
Зі шкільної програми пам’ятаємо «Горпину»: кріпачка лікує немовля маком і те помирає, бо для матері немає можливості звільнитися від роботи для догляду за дитиною, немає ні медичної допомоги, ні елементарного співчуття з боку панів-рабовласників. А кульмінація цього періоду творчості письменниці — безперечно, повість «Інститутка».
Насильство жінки над іншою жінкою, над чоловіком, над підлеглими постає неприродним і драматичним, огиднішим, ніж чоловіче. Освічена панночка має нібито прекрасну мету — реформувати устрій маєтку, оптимізувати його:
«...усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили».
На додаток вона добре затямила, що кріпаки — це її власність, рабська сила, і що вона не просто може, а повинна їх дресирувати і бити:
«часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе» — і, далі, кульмінація знущання: «Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась».
Письменниця підводить читача до висновку, що проблема — не у нелюдському ставленні окремо взятого індивіда до інших, а в тому, що самé суспільство, його устрій потребують змін.
Драму суспільства якнайкраще вдається показати на прикладі окремої родини. Кумедна «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, якщо придивитися, досить трагічна: це боротьба кількох жінок за владу в межах одного дому. Чоловіки намагаються у ці внутрішні чвари не втручатися, а відтак ділять простір на жіночий і чоловічий, де хата належить жінкам і сáме вони буквально ділять територію, замітаючи по черзі кожна свою половину сіней у переполовиненій оселі. Символом домінування стає мотовило: воно виявляється потрібним одразу і свекрусі, і старшій невістці, і замість придбати додаткове знаряддя домашньої праці вони вступають у протистояння, яке закінчується бійкою. Іван Нечуй-Левицький полюбляв спілкуватися з простими жінками «з народу», вивчаючи в такий спосіб їхній стиль спілкування і поведінку. В оповідях про Кайдашів, бабу Параску і бабу Палажку бачимо, отже, результати його спостережень, такі собі замальовки «з натури».
Очевидно, що в інших умовах розумна, вольова, темпераментна жінка могла б досягти більшого, ніж перемога над свекрухою. Та й партнерство двох пов’язаних шлюбом яскравих особистостей, як-от Карпо і Мотря, теж видається перспективним — перспективнішим, ніж виявляється. А тим часом потрійно замкнені в хатньому просторі, в родині, в селі жінки пліткують, інтригують, висувають чоловікам постійні претензії і намагаються залучити їх до своїх локальних битв.
Фемінізм поборників людської рівності
Через кілька десятиліть після Шевченкової Катерини чоловіче моралізаторство повторюється у «Повії» Панаса Мирного. Ця українська «сестра Кері» (створена на кілька років раніше, ніж роман американця Драйзера) демонструє очевидне бажання чоловіка покарати жінку, яка посміла порушити норми суспільної моралі. Христя Притика виривається із села в місто, стає наймичкою, а потім утриманкою заможного чоловіка. Проте по смерті коханця вона мусить працювати дешевою повією, а далі її чекає відомий фінал — приниження, венеричні хвороби, смерть. Сцена, де у Христі відпадає ніс, варта потрапити в колекцію найжахливіших сцен української літератури.
Історії Христиних подруг вражають не менше: скажімо, Мар’я розповідає, як пан зґвалтував її, а далі за спротив тримав на ланцюгові, як вона втекла з неволі, а далі жила з паничем, котрий витребував у того першого пана кругленьку суму відкупу за досудове вирішення справи про знущання і ґвалтування дівчини і забрав собі більшу частину; та коли Мар’я завагітніла, той ні дитини, ні шлюбу не схотів:
«...а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затупа ногами... “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала».
А потім дівчина ще й відбула покарання у в’язниці й монастирі за відповідним обвинуваченням. Панас Мирний засуджує не своїх героїнь і їхній спосіб мислення, а соціальний лад, який дає цим сільським дівчатам, часто народженим у кріпацтві, дуже мало можливостей. (Чи є Панас Мирний протофеміністом? Очевидно, що так, як і кожен автор, який симпатизує упослідженим. В інших творах він так само співчуває і чоловікам: на першому місці для нього — суспільне становище, майновий статус, обмеженість можливостей та низька соціальна мобільність, які й стають основними причинами людських нещасть).
Свідомість цих нещасних героїнь доволі проста: вони неосвічені, страждання сприймають як фатум, якому неможливо протистояти, не знають про свої права, а їхні мрії про майбутнє не відзначаються особливим польотом фантазії. Це Панас Мирний усвідомлює, що бити і ґвалтувати недобре; а безталанні Христя, Мар’я, Марина, так само як героїні Марка Вовчка і Тараса Шевченка, тільки й спроможні сподіватися, що в наступному епізоді їм пощастить.
Фемініста Івана Франка у порушенні прав жінок звинуватити складно. Утім, його фемінізм — це закономірний складник соціалістичних поглядів, і не більше. Згадаймо хоча б отой його комплімент молодій Лесі Українці: «ся хвора, слабосила дiвчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Ця вирвана з контексту фраза, як тавро, переслідує письменницю дотепер, навіть по смерті.
До речі, у творах Лесі України дуже часто натрапляємо на зображення знущання над персонажем, який відрізняється від панівної більшості. От у «Лісовій пісні» мати Лукаша і його офіційна дружина, червонощока моторна Килина, яка ніби створена для фізичної роботи по господарству, всіляко знущаються над тендітною Мавкою: вона не від світу сього й, очевидячки, спроможна на щось інше, ніж жати жито. Замість знайти для неї хатнє заняття до душі чи принаймні залишити в спокої сільські жінки глузують із несхожої на них дівчини. Те, що їхній улюблений Лукаш кохає її, не аргумент для прийняття у свою спільноту.
Подібне повторюється в «Боярині». Потрапивши в чужу спільноту з геть інакшими звичаями, українка Оксана виявляє, що неспроможна там жити: вона надто емансипована для Московії. Із подивом вона дізнається про звичай домовленості про шлюб через сваху, без попереднього знайомства молодих, женихання, любощів. Шокована іншим ритуалом:
«Ти винесеш їм на тарелі меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста...», — вона спершу відмовляється від участі в церемонії, але Степан наполягає: «Бачиш, любко, Ти маєш тільки їх почастувати Та й знов у терем вернешся», — аргументуючи: «Я й не казав тобі, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи... Ось ти млієш З огиди, що тебе якийсь там дід Торкне губами, а як я повинен “Холопом Стьопкою” себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого?».
Оксані нічого не залишається, як пересилити себе і власну гордість задля порятунку становища родини...
Зрештою, героїня помирає, головно не витримавши колосального зовнішнього суспільного тиску. Домашнього середовища, підтримки чоловіка замало для того, щоб протистояти задушливій атмосфері. (Так згине і княжна Євпраксія, героїня однойменного роману Павла Загребельного, котру віддали заміж у чужі краї. Бачимо, як жінка, особливо чужинка, особливо юна і недосвідчена, безпомічна в умовах патріархального суспільства, і шляхетне походження тут — дуже умовний порятунок).
А в «Камінному господарі», драмі про Дон-Жуана, закохана в легендарного авантюриста Долорес приносить себе в жертву, спокутуючи його гріхи; інша героїня, вдова донна Анна, мусить зберігати вірність убитому Дон-Жуаном чоловікові. Тінь Командора, втім, карає спокусника, а не зрадницю: жінка тут — лише об’єкт, власність. Рабів карають лише тоді, коли вони виявляють ознаки самостійного мислення — перестають бути рабами.
Війна, революція, жінка
А коли йдеться про війну, то насильство оприявнюється найвиразніше.
Жінка — традиційно незахищена категорія. Якщо є нагода безкарно отримати доступ до жіночого тіла, то, найімовірніше, нею скористаються. Чи засуджує Валер’ян Підмогильний ґвалтівника в оповіданні «Третя революція»? (Після чергового обшуку-конфіскації махновців у закутку інтелігентського будинку «долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла», — а ще вдень вона готувалася патетично віддатися самому Махнові). Безперечно. Чи засуджує він свого героя Степана Радченка, коли той ґвалтує Надійку? Тут усе неоднозначно, адже Степан розумний, сильний, перспективний, він харизматичний негідник. За майбутній успіх йому можна багато пробачити. Або не звернути уваги. Принаймні апологети «Міста», цієї історії висхідного руху по кар’єрній драбині, не надто обурюються згаданим епізодом.
Якщо Підмогильний, Хвильовий, Яновський у прозі про громадянську війну до насильства ставляться негативно, болісно переживають цей досвід, власний і суспільний, то згодом, у класичних творах про Другу світову, ситуація змінюється. Радянські автори, безперечно, за людяність. Проте вони точно знають, що і як має відбуватися і як до цього ставитися. «Україна в огні» Олександра Довженка — зразок такої проекції чоловічих фантазій автора. Олеся віддається першому зустрічному солдатові лише для того, щоб її дефлорував не німецький загарбник, і потім залишається вірною Василеві Кравчині, якого невідомо чи зустріне ще раз. А от її подруга Христя до такого жесту не вдалася (не спало на гадку?). Вона стає коханкою окупанта, який, щоправда, не німець, а італієць. Можливо, тому автор її, зрештою, прощає, перед тим змусивши каятися не згірше, ніж Шевченко свою Катерину.
Та й узагалі, зобразити жінку як об’єкт наруги — це прекрасний спосіб пропаганди з тим, щоб викликати агресію у приниженого самця, котрий переконаний, що ця жінка, залишена на окупованій території, належить саме йому.
Проте на фронті жінкам не краще. У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура Ясногорська — улюблениця всього полку. Настільки, що коли її наречений гине, а вона за якийсь час закохується в іншого, фронтове братство має схвалити її вибір (згадаймо Дідону і донну Анну!).
Пізніше Олесь Гончар напише «Собор», де зґвалтована сільським бригадиром Єлька мучитиметься через утрату честі. А потім виявиться, що проблеми поза Єльчиною свідомістю насправді не існує. І каятися не потрібно, і мовчати не потрібно, а треба не боятися публічно заявити про негідний учинок чужого чоловіка.
Маруся Чурай: жінка-вбивця-мисткиня
Складно назвати чоловіка — українського письменника, котрий зобразив би жінку-убивцю симпатичною героїнею, притому не привабливою чи харизматичною, а саме позитивною.
Такою постає Маруся Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко: сильна, горда, талановита, вона вбила не з підлості. Та і як — отруїла. Не зарізала. Класичний типово жіночий спосіб. Однак судять її чоловіки, не роблячи знижок на стать, і вирок публічного суду суворий і справедливий, як і належиться, — публічна ж страта. Зрештою, її милують спеціальним гетьманським указом, та зламана поетка ні до творчості, ні до любові вже непридатна.
Марусю люблять і поважають за «творчі заслуги» — на той час типово чоловічі, звідси така увага представників влади до її справи. Що вбиває у ній мисткиню — поєднані зі щирим співчуттям спроби суспільного осуду, а чи її власні уявлення про єдину любов на все життя, про жіночність, несумісну з власноручним убивством коханого? Маруся ставить на перше місце мрію про сімейне життя з конкретним чоловіком, і коли ця мрія розбивається, всі інші можливі варіанти — від шлюбу з іншим до зосередження на творчості — виявляються неприйнятними.
Насильство й еротика в боротьбі проти радянщини
Спрямована проти офіціозу література останніх тридцяти років була площиною для експериментів і новаторства. Награна маскулінність персонажів Андруховича, демонстративний еротизм прози Покальчука і Винничука, феміністична есеїстика Євгенії Кононенко... Описи насильства — фізичного й морального — щедро розкидано по цих текстах.
Автори часто вдаються до цього свідомо: такими деталями легше зачепити, розчулити читача або спіймати «на полуничку», якщо йдеться про масову літературу. У чоловічій прозі еротичні сцени ставали одним із неодмінних прийомів творення масової літератури (адже повсюдно декларувалося гострий брак українського сучасного популярного чтива) або/та епатажним засобом зруйнувати цнотливість літературної радянщини.
Які з цих книжок стали класикою? Насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Насильство тут препаровано і ретельно описано. Невдалий секс? Ось. Спроба зґвалтування? Будь ласка. Замало і потрібен персонаж із поламаною психікою? Батько, коханий, сама героїня, люди з її середовища... та всі персонажі. Хочете масштабніше? Драма насильства над цілою нацією розгортається перед вами, а історія любові письменниці й художника виявляється лише приводом.
«Без мужика» Євгенії Кононенко — класика української феміністичної есеїстики. Оповідачка описує власну приватну біографію — від напучувань мами і бабусі про образ порядної жінки до кількох романів і матримоніальних спроб різного штибу. Хтось виявився імпотентом, з іншим дошлюбний секс був пречудовим, а шлюбний менш вдалим, бо «одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас», ще один виявився нормальним у побуті, але не розумів літературних амбіцій письменниці.
І потім героїня іронічно зітхає:
«А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана».
На цьому тлі раніша Андруховичева алкогольна епопея, де Отто фон Ф. провадить «незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності», і розбиває серце Галині К., постає, сказати б, твором іншої категорії: забагато іронії, замало драми з боку автора.
Натомість проза Марії Матіос, від новели «Юр’яна і Довгопол» починаючи, — це експресіоністичне зображення української (точніше, буковинської) історії крізь призму страждань і насильства. Кульмінацією тут поки що видається «Москалиця» — роман про доньку буковинської селянки і російського солдата, який потрапив у село під час Першої світової війни; походження фатально визначило долю героїні.
Насильство як помста: повернення
Перші ластівки найновішої «літератури війни» не надто тішать. Новітніх Хвильового і Підмогильного поки що не спостерігається. Натомість третьорядні автори під брендом учасників бойових дій... ну ні, в сучасну українську літературу вони не входять все ж таки, але на полицях книгарень і ятках чільних книжкових ярмарків їхні видання представлено.
Наприклад, поетична фантазія про виграну на березі Білого моря москальку (Борис Гуменюк) уже стала класичним прикладом некоректного патріотичного заклику. А історія про героя-атовця, який просить повію співати гімн Російської Федерації і від того їхній статевий акт стає ще інтенсивнішим (Василіса Трофимович), вражає реалістичністю. Про критику з погляду художності зараз не йдеться, тому питання більше до видавців і редакторів, котрі могли зауважити такі моменти на етапі роботи з рукописом і визначити для самих себе межі допустимого.
Збірник «ПРОти НАСильства» як усвідомлений жест
У світлі всього сказаного особливим видається колективний проект «ПРОти НАСильства», у якому група українських письменників і письменниць свідомо виступає за просвітницьку роботу з найширшими верствами населення і надає для публікації свої твори, які так чи так стосуються теми побутового насильства. Якщо раніше насильство в літературі аналізували критики (переважно феміністки), то нині маємо антологію, де оповідання знаних українських авторів препарують фахові психологи. У додатках — відкоментовані нормативно-правові акти, зразки грамотно складених заяв про розлучення і стягнення аліментів.
Безпрецедентне й те, що письменники добровільно погодилися, щоб їхні тексти супроводили коментарем, притому не літературознавчим, а таким, що розглядає характери і вчинки персонажів з погляду людської психології, морально-етичних норм і чинного законодавства. Власне, це той підхід, проти якого тривалий час боролися, адже оповідання — це мистецький твір, і говорити про нього потрібно з погляду естетики, а не етики.
Коментатори, звісно, і не думають засуджувати авторів; вони концентруються на описаних подіях і мотивах учинків персонажів. Однак тут криється очевидна небезпека: чи зрозуміє неперейденість ось цієї тонкої межі непідготовлена читачка, та, яка потребує роз’яснення власних прав у стосунках із чоловіком? Чи не вплине це на сприйняття нею сучасної літератури і на ставлення до окремих письменників? Відповідь про те, що рядові читачі не аж так впливають на літературний процес, нерелевантна.
Саме звичайні, прості люди пишуть листи в газети, купують більшу частину книжкових тиражів і стають знаряддям у руках організаторів погромів. Хоча добір авторів — Юрій і Софія Андруховичі, а не хедлайнерки жіночої поп-прози Люко Дашвар та Ірен Роздобудько — адресовано радше випускницям філфаку, ніж більшості жительок спальних районів. Утім, випускниці філфаку стають жертвами насильства і залишаються без аліментів не набагато рідше, тож ця заувага лише додає проекту цінності.
На прикладі антології «ПРОти НАСильства» бачимо, як майстерно, зі знанням справи сучасні українські письменники описують болі, травми і ляпаси. Якщо тяглість традиції української літератури й збереглася, то саме в цьому вимірі: розроблена мова художньої прози, багатство виражальних засобів реалізуються на повну, коли завдання — вивернути душу собі й комусь. Як-от оповідання Маріанни Кіяновської «Та, що вмирає» про восьмирічну дівчинку, яка працює моделлю і мріє захворіти на рак, щоб відпочити. Чи «Гіркий запах батька» Сергія Осоки: батька героєві заміняє новий мамин чоловік, який намагається виховувати «справжнього чоловіка» армійськими засобами насильства й муштри, зрештою, зламаний підліток провокує ненависного вітчима на особливо жорстокі побої, і мати розлучається з ним; симпатії в цій історії не викликає ніхто.
Висновок. Дві українські літератури
«...враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні»,
— писала Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі. Вона пояснювала це тим, що протягом століть українська література була літературою помсти — і саме в цьому полягав її політичний пафос. Крім помсти загарбникам, колонізаторам, іноземцям та іновірцям, тут також багато насильства, на перший погляд, безпричинного, передусім у стосунку до жінок, а ще істеричної ненависті носіїв цього насильства до самих себе («Насильство як метафора» у виданні творів Соломії Павличко «Теорія літератури», с. 591).
Насильство над представниками певної статі автори усвідомлюють і маркують уже з доби модернізму; а мало не століття літератури перед тим — це віддзеркалення стереотипів і розмахування шаблею довкруги: поділ на поляків, росіян, євреїв і українців, панів і кріпаків важливіший.
У найновіший час — за різними відліками від 1985-го або від 1991 року — ситуація ускладнюється зникненням того єдиного спільного ворога, який об’єднував би найнепримиренніших інакодумців. Кожен сам собі обирає об’єкт ненависті (найчастіше опускаючись до кон’юнктури чи банальних побутових чвар). Кілька років тому спільний ворог повернувся, майже в тому ж образі, і виявилося, що далі фантазій про «виграти москальку» письменники середнього рівня не надто просунулися. А чоловіки, які недостатньо ствердилися на полі реальної боротьби, намагаються зробити це в родині (або на папері, хто вже на що здатен).
Межа дозволеного — йдеться не про епатаж і експеримент, а про коректність і пропаганду певних цінностей у мистецьких творах, правила доброго тону й морально-етичні стандарти у щоденному житті — досі сягає далі, ніж повинна була б у наш прогресивний час, коли права і свободи людини задекларовані й не підлягають оскарженню.
