26 вересня, 2017

Жіноча освіта в Україні: історичний огляд

20 червня 2017
Іванна Черчович

Кандидатка історичних наук, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії. Сфера наукових інтересів — гендерна історія в антропологічному, культурологічному контексті, в контексті історії повсякдення Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ століття.

Чи знаєте ви, що якихось сто років тому школярки і студентки були рідкісним явищем на українських теренах? З чим стикалися охочі до навчання жінки? У статті детально проаналізовано, як формувалося і як змінювалося трактування жіночої освіти та чому обмежений доступ жінок до навчання виявився однією з найефективніших форм дискримінації — з часів Київської Русі і до наших днів.

Жіноча освіта в Україні: історичний огляд

Значення освіти важко переоцінити. Якоюсь мірою освіта — це лінза, крізь яку людина бачить світ, і компас, за допомогою якого вона себе в ньому знаходить. Ще зовсім у недавньому минулому (якихось сто з гаком років тому) жінкам в Україні отримати ці ключові інструменти для самореалізації було досить складно. У цій статті окреслено розвиток освіти для жінок на українських землях з історичної перспективи: як формувалось і як змінювалося трактування жіночої освіти та чому обмежений доступ жінок до навчання виявився однією з найефективніших форм дискримінації.

«Жіноча освіта» — збірне поняття, яке охоплює комплекс проблем і дискусій навколо навчання дівчат і жінок від початкової до вищої школи. Воно містить питання гендерної рівності й однакового для всіх доступу до освіти, проблему роздільного навчання та його релігійного спрямування як звично релевантної до жінок практики. У ширшому контексті тему «жіночої освіти» пов’язують із проблемою подолання бідності, адже освічені жінки набагато рідше вступають у ранні шлюби, виходять заміж проти своєї волі, помирають при дітонародженні, захворюють на інфекційні хвороби і взагалі мають набагато більше можливостей для повноцінного життя[1].

Привілей освіти як базової потреби насамперед хлопців історично випливав з традиційної патріархальної дихотомії, яка закріплювала за чоловіками першочергове право на культуру (за Шеррі Б. Ортнер, культура в цьому значенні тотожна цивілізації), тоді як жінкам залишала «право» на природу[2]. У такій системі координат цілком логічно було давати освіту чоловікам, тобто тим, хто опановує життя (окультурює), а не жінкам — тим, хто це життя лише продукує (народжує). Відтак аж до середини ХІХ століття жіноча освіта залишалася далеко на маргінесі суспільних обговорень, допоки самі жінки в рамках «першої хвилі» фемінізму не заявили про власні права, зокрема право на рівні можливості навчатися.

Освіта жінок з доби Київської Русі до кінця ХVІІІ століття

Традиційно становлення системи жіночої освіти на українських землях датують кінцем ХІ століття (1080-ми роками), коли з’явилися перші школи для дівчат при Андріївському жіночому монастирі в Києві. Ініціатива заснувати такий заклад належала дочці київського князя Всеволода Ярославича Анні, котру в літературі частіше називають Янкою. За свідченнями літописців, благочестива княжна, зібравши молодих дівчат, навчала їх письма, ремесел, співу й інших «корисних для них занять, щоб з юності прищепити розуміння Закону Божого та працьовитість і допитливість поміркованістю стримувати»[3].

Отож однією з перших форм навчання для жінок поза домом була наука при монастирях, де їх готували до очікуваних від них ролей — майбутніх дружин, матерів і господинь дому. Пріоритетність цих вимог зумовлювала й перелік основних предметів: Закон Божий, етикет, танці, гра на лютні чи клавесині, базові знання з арифметики, астрономії, філософії, риторики. Наука велася за «еллінськими книгами», тобто грецькою мовою. Доступ до освіти в цей час мав виразно становий характер, тому в монастирські школи потрапляли переважно представниці привілейованих верств суспільства.

Поширену в популярній літературі думку про увагу до жіночої освіти в Київській Русі ілюструють, як правило, прикладами вчених руських князівен, а найчастіше — Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого і майбутньої французької королеви. На противагу своєму неписьменному чоловікові, королю Франції Генріху І, Анна підписувалася не хрестиком, як звичайно завіряють документи безграмотні люди, а вправно виведеними літерами. Ще один приклад — поширена серед жінок княжого роду практика переписування книг та дочка полоцького князя Святослава Всеславича Предслава, котра, за свідченнями літописців, постригшись у черниці під іменем Єфросинії, «почала книги писати своїми руками»[4]. До речі, Предслава Святославна теж заснувала дівочу школу при полоцькому Софіївському соборі. Прикметно, що інституалізація жіночої освіти почалася з ініціативи жінок духовного стану, які самі або ж через різні життєві обставини обрали чернече життя.

Протягом ХІІ–ХVІІ століть монастирська освіта була одиноким можливим (і зовсім не обов’язковим) освітнім доповненням до звичного домашнього навчання дівчат. Запрошувати вчителів для освіти доньок могли собі дозволити лише забезпечені родини. Якість отриманих знань залежала від конкретних наставників. Із поодиноких згадок цього періоду про отриману жінками освіту знаємо, що їх навчали грамоти, рукоділля, світських манер та «набоженьства». Високий рівень освіченості тутешніх жінок підтверджують іноземці. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алеппський, двічі побувавши на українських землях у 1654 і 1656 роках, залишив запис у щоденнику про те, що «...по всій землі русів, себто козаків, ми помітили прекрасну рису, яка викликала наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок та дочок (курсив мій. — І. Ч.), уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні співи»[5]. Хоча такий коментар залишає розмите уявлення і про «більшість жінок», і про співвідношення між можливістю читати та знанням церковної літургії (здається, щоб оволодіти останньою вміти читати було не обов’язково). Очевидно, саме браком джерел пояснюється те, що дослідження жіночої освіти в ранньомодерний час зводяться, як правило, до переліку просвітницько-філантропічних ініціатив поодиноких шляхтянок. 

Вихованки Смольного Інституту шляхетних дівчат на уроці танців. 1901 рік
Вихованки Смольного Інституту шляхетних дівчат на уроці танців. 1901 рік.
Джерело: http://www.kulturologia.ru/blogs/040515/24370/

Світська жіноча освіта почала формуватися з другої половини ХVІІІ століття. Амбітні реформаторські плани російської імператриці Катерини ІІ, зокрема щодо освіти жінок, втілились у заснуванні Інституту шляхетних дівчат при Смольному монастирі в Петербурзі. У Російській імперії, до якої тоді входила більша частина українських земель, цей інститут став першим світським навчальним закладом для жінок. Його засновники бачили метою інститутського навчання «дати державі освічених жінок, добрих матерів, корисних членів сім’ї і суспільства». Перелік предметів охоплював Закон Божий, французьку мову, арифметику, малювання, історію, географію, словесність, а також танці, музику, світські манери, рукоділля і домоведення. Головним методологічним підґрунтям інститутського навчання була тоді книга німецького педагога Йоахіма Кампе «Батьківські поради моїй дочці». Викладені в ній засади відповідали тогочасним суспільним уявленням про «головне призначення жінки», як-от настанови: «Бог і суспільство хотіли б, щоб жінка залежала від чоловіка, щоб вона обмежувала коло своєї діяльності домом, щоб вона визнавала свою слабкість і верховенство чоловіка в будь-яких справах та здобувала б його любов і приязнь скромністю і покірністю»[6]. Крім як здійснити своє «головне призначення» в ролі дружини і матері, випускниці інституту могли ще стати фрейлінами двору або працювати гувернантками. Навчалися там лише дворянки[7]. На початку ХІХ століття аналогічні освітні заклади з’явились у великих містах України — у Харкові, Полтаві, Одесі та Києві. 

Учениці Харківського Інституту шляхетних дівчат. Поч. ХХ ст
Учениці Харківського Інституту шляхетних дівчат. Поч. ХХ ст.
Джерело: https://fotki.yandex.ru/next/users/sloniklesha/album/93950/view/697886.

У пошуках «власного хліба», або Жінки і бажання вчитися

Головними вадами інститутів шляхетних дівчат була їхня становість, а отже й замкнутість, та велика плата за навчання, що робило їх майже недосяжними для більшості охочих учитися. Кількість же останніх ближче до середини ХІХ століття стрімко зростала. Сприяла цьому низка чинників, визначальні серед яких — потреби нового індустріального суспільства, загальний ідейно-політичний клімат усередині Російської й Австро-Угорської імперій, до яких належали українські землі в цей час, та принесені з Заходу емансипаційні виклики, ігнорувати які ставало дедалі важче. З огляду на це в 1850–1870-х роках відкрилися перші безстанові школи для жінок — Маріїнські жіночі училища[8], жіночі гімназії[9] та вчительські семінарії[10].

Процес інституалізації середньої жіночої освіти обидві держави забезпечували тільки частково, тому чимало таких закладів функціонували завдяки приватним фінансовим ініціативам. Скажімо, серед найщедріших фундаторів створеної 1860 року жіночої гімназії у Києві був колишній губернатор Іван Фундуклей. Відтоді доступ жінок до середньої освіти набагато полегшав, хоча вона й надалі не була безкоштовною. По закінченні гімназії випускниці здобували право стати домашніми вчительками з тих предметів, з яких у них були найкращі випускні оцінки[11]

Учениці Київської Фундуклеївської гімназії
Учениці Київської Фундуклеївської гімназії.
Джерело: http://povaha.org.ua/osvita-ta-robota-zhinok-u-chasy-zmin-najkonservatyvnishoji-imperiji-evropy/.

Еквівалентом такого типу освітніх закладів для українок в Австро-Угорщині з 1870-х років були жіночі вчительські семінарії. Офіційно вони не зараховувалися до категорії середніх шкіл, проте їхня популярність і помітна роль в освітній системі сприяли тому, що в тогочасній публіцистиці і навчально-методичній літературі їх класифікували як середній навчальний заклад[12]. Чотирирічний курс навчання охоплював 16 предметів: релігія, історія, біологія, географія, математика, письмо, фізика, педагогіка, дидактика, музика, польська, німецька й українська мови, «наука домашнього господарства» та гімнастика. Особлива популярність учительських семінарій серед жінок пояснювалася порівняно невеликим терміном навчання (а отже, потребою за нього платити) і тим, що вони в підсумку гарантували конкретну професію. В умовах дуже обмеженого вибору професія була особливо цінною, а мрія стати вчителькою нерідко ототожнювалася з самостійністю і незалежністю.

Ближче до кінця ХІХ століття конкуренція за посаду вчительки ставала дедалі жорсткішою, особливо в містах. Умови праці вчителів на селі відлякували, бо асоціювалися з побутовими невигодами і відсутністю товариського спілкування. Такі непривабливі перспективи красномовно проілюстрував російський художник Володимир Маковський. Його картина «Приїзд вчительки в село» (1897) показує юну випускницю гімназії, яка з сумом розуміє всю примарність її молодечих мрій про професію і їх несумісність з обставинами сільського побуту.

Схожа візія постає зі спогадів Уляни Кравченко. Свій перший візит у середині 1880-х років у школу села Стоки на Львівщині майбутня поетеса описувала так: «Входжу. В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом це назвати, — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже, — як старий сказав, — “цимбра”, але також без “помосту”, зі стелею з тяжких чорних бальків»[13]. Звісно, такі умови праці спільні були і для чоловіків-учителів, однак у них, на відміну від жінок, існувало набагато більше можливостей кар’єрного зростання[14]. Жінки, до слова, не могли викладати в інших гімназіях, крім жіночих, через те що не мали вищої освіти. Отож пропозиція на освітянському ринку праці для жінок виявлялася вельми куцою і зазвичай обмежувалася початковою школою, тому у них був багатший досвід «непривабливих» посад.

Освіта vs «обов’язок» сільської дівчини

З середини ХІХ століття почалися зміни в освіті і для найбідніших верств тогочасного суспільства — селян. Після скасування кріпаччини і ліберальних реформ 1860-х років у Росії дівчата здобули можливість навчатися в початковій школі спільно з хлопцями. У 1872 році закон про обов’язкову трирічну освіту для дівчат ухвалили в Австро-Угорщині. Попри нове освітнє законодавство, самі селяни ще довгий час не числили освіту своїх доньок серед пріоритетів. За статистичними даними 1880 року, серед учнів початкових шкіл Російської імперії дівчата становили 20,7 %[15]. Непопулярність освіти для дівчат у селянських сім’ях зумовлено переконанням про її меншу порівняно з хлопцями доцільність. Уважалося, що чоловік як особа законодавчо і звичаєво наділена повноваженнями голови сім’ї і представника родини в стосунках із суспільними і державними інституціями потребував освіти, тоді як жінка, коло компетенції якої окреслювали сімейно-побутовими і господарськими справами, могла без неї обійтися[16].

З огляду на такі настанови батьки нерідко позбавляли дочок можливості вчитися, бо за той самий час дівчата могли зробити щось по господарству. Ось типова розповідь на цю тему з усноісторичних досліджень: «Батьки не щиталі науку за те — конєчно, шо робота важливіше! Я старша в сем’є була, іще була сестра й два брати, то треба ж було глядєть, бо в матце ж роботи...»[17]. При цьому навіть на схилі віку жінки шкодували про «недоотриману» освіту: «Як я уже пудросла і хотіла в школу ходит. Одін брат у школу йде, старший брат іде в школу, і я ж крєпко хочу в школу. А мене не пускают — треба прасті, дак пряду... Сестра старша тоже не ходила [в школу], а брат оцей вже менший походив у школу. А ми то не ходили — роботу треба було робить»[18].

Як важко доводилося жінкам боронити своє право на освіту (а потім і на професію) навіть перед батьками, ілюструє історія однієї з найвідоміших українських художниць ХХ століття Катерини Білокур. Художницею Білокур стала всупереч батькам, котрі свого часу відмовили дівчині в освіті. «Грамота мені так легко далася! — згадувала вона про подарований у дитинстві буквар. — В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка й вірші. За тиждень я все це зучила майже напам’ять. З приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тієї грамоти учиться. Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, а буде сидіти вдома, помалу на веретено прястиме. І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя»[19]. Відсутність освіти Катерина довго вважала великою втратою і думала, що через це їй неможливо буде стати професійним художником. На щастя, талант переміг[20].

Релігійне спрямування освіти для жінок

З огляду на «основне призначення» жінки — бути дружиною і матір’ю — у суспільстві побутувала думка, що у вихованні дівчат до уваги треба брати більше «серце», аніж знання й розум[21]. Певно, тому у дівочих навчальних закладах Закон Божий довго був серед головних предметів. Скажімо, в українському Інституті для дівчат у Перемишлі його викладали в такому обсязі: у п’ятому класі — біблійна історія Старого Заповіту і наука віри; у шостому — біблійна історія Нового Заповіту і наука звичаїв Нового Заповіту; у сьомому класі вчили літургію, у восьмому — історію католицької церкви з особливим наголосом на історії греко-католицького обряду[22]

Дівочий інститут під проводом сестер василіянок з кардиналом Сильвестром Сембратовичем. Львів, 1893/1894 навчальний рік.
Дівочий інститут під проводом сестер василіянок з кардиналом Сильвестром Сембратовичем. Львів, 1893/1894 навчальний рік.
Джерело: Львівська наукова національна бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України. Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів.

Обов’язкові молитви перед уроками були частиною щоденного розкладу шкільного життя, а відвідини церковних богослужінь — елементами навчального процесу. Показові листи учениці третього року навчання згаданого перемишльського інституту Марії Кузів до бабусі Юлії Глинської: «Бабця, — виправдовувалася онука, — може ся гнівали, що я так довго не писала, бо ми так много маємо ся тепер учити як ще ніколи. Три французькі лектури то вісім сторін оповідати, п’ять німецьких, розуміє ся окрім заданої лекциї примусової. А тепер по підвечірку завсїгди йдемо на “масові Богослуженя”, котрі тревають від 5 ½–7 ½»[23].

Галина Барвінська в листах до батька, відомого українського політика, посла до Галицького сейму і парламенту у Відні Олександра Барвінського, з років свого навчання у школі описувала відвідини церкви та сповід і як неодмінну частину навчання. Про шкільний випускний іспит вона писала так: «Перед еґзаміном пішли всї до церкви. Булисьмо там майже цїлу годину. Як вернулисьмо з церкви посїдалисьмо в лавки і незадовго помолилисьмо ся всї. Було у нас дуже багато гостей. Найсамперед зачав ксьондз Реткевич промовою [...] Першу (вчитель. — І. Ч.) викликав мене і дав менї робінзона і сьвідоцтво, а від ксьондза Реткевича образок. Люньця дістала також робінзона і сьвідоцтво а від ксьондза такій сам образок. [...] Відтак помолилисьмо ся і закіньчив ся еґзамін»[24].

Релігійний ухил жіночої освіти на зламі ХІХ–ХХ століть дедалі частіше зазнавав критики, головно з боку молоді. У дискусіях про потребу коедукації — спільного навчання хлопців і дівчат — у середній школі головним аргументом ставало те, що тоді «хлопцї не були би такі дикуни, такі неотеси, як звичайно є, а дївчата перейняли би дещо з мужескої вдачі» (ішлося насамперед про надмір клерикального виховання жінок і культивування в них особливої сором’язливості й безініціативності)[25]. Консервативна більшість, однак, ще довго вбачала в коедукації радше негатив, аніж користь. Щоправда, в цьому контексті досвід українців у Російській і Австро-Угорській імперіях відрізнявся. Наприклад, у Києві 1908 року з трьох комерційних училищ два були змішаного характеру для дітей обох статей: це була перша в місті спроба спільного навчання хлопців і дівчат[26]. У першій декаді ХХ століття така практика поширилась і в інших великих містах. Загалом різниця у звичках товариського життя (і трактуваннях місця жінок у ньому зокрема) між тодішньою Великою Україною і Галичиною заслуговує на окрему увагу, — остання довго вважалася винятково консервативною.

Перші студентки

Здобування жінками спеціальної освіти (або принаймні тієї, яка переважала би базову) трактувалося одразу в кількох площинах. З одного боку, як альтернатива чи «запасний варіант» для тих, хто не вийшов заміж або ж утратив чоловіка. Освіта, кваліфікаційна посада, яку вона могла б забезпечити (найчастіше йшлося про педагогіку) і приготування до самостійного існування для незаміжніх ставали своєрідним посаговим капіталом[27]. Такому її баченню сприяла, серед іншого, і прагматика математичних підрахунків, за якими кількість незаміжніх жінок, особливо в містах, у відсотковому співвідношенні суттєво переважала число неодружених чоловіків. Тому «заопековатися тѣми дѣвочками, приготовленными остатись старыми дѣвами», як писала преса кінця ХІХ століття, було «вопросом животрепещущім»[28]. З іншого боку, освіта на тлі дедалі швидших темпів життя і його економічних та культурних викликів на очах перетворювалася з привілею на потребу. Це усвідомлення цілком спокійно могло уживатися з переконанням про те, що освічена жінка не зможе належно реалізуватися в сім’ї, бо «втомлений домашньою опозицією і боротьбою з розумною і вченою дружиною чоловік не збереже в душі своїй необхідної рівноваги»[29]. Найбільше такий еклектизм проявлявся в дискусіях про допуск жінок до вищої освіти, мабуть, тому їхній шлях до університетів виявився доволі довгим. Досвід українок Російської й Австро-Угорської імперій тут теж був різним.

Уперше про потребу допуску жінок до вищої школи в Росії заговорили на початку 1860-х років. Тоді своє бажання слухати лекції університетських професорів виявила група киянок, які звернулися з відповідним проханням до університетської Ради. Схожий прецедент знову стався 1861 року — домашня вчителька Людмила Ожигіна клопоталася про вступ на медичний факультет Харківського університету. З цієї нагоди куратор Харківського шкільного округу написав неофіційного листа тодішньому міністру народної освіти, який, своєю чергою, доповів царю Олександру II і передав «Справу Л. Ожигіної» на розгляд Головного управління шкіл. Управління вирішило, що справа надто серйозна і потребує обговорення в усіх університетських радах імперії. В Україні тоді було два університети — Київський і Харківський, і обидва відповіли на запит схвально, отож з 1861 року жінки отримали право записуватися до них слухачками. На жаль, скористатися цим вони ледве встигли: внаслідок студентських заворушень, які прокотилися імперією, вже 1863 року відповідний дозвіл було скасовано, а заборона жінкам навчатися в університетах тривала аж до 1905 року[30].

Отож жінкам, охочим здобути вищу освіту, не залишалося нічого іншого як їхати навчатися за кордон або ж вступати до приватних освітніх закладів. Тих, хто обирав перший шлях, було дуже небагато, головно через коштовність такого навчання. Найпоширеніший напрямок освітньої еміграції — Швейцарія, зокрема Цюріх. Побоюючись поширення серед студенток популярних тоді у Європі революційних ідей, російський уряд намагався всіляко зменшити закордонний освітній ентузіазм. Наприклад, уряд попереджав, що ті, хто після 1 січня 1874 року не припинять занять в університеті й політехнікумі Цюріха, не зможуть продовжити навчання або складати іспити в жодному з навчальних закладів Російської імперії[31].

Альтернативним способом здобути вищу освіту для жінок в межах імперії з 1870-х років стали Вищі жіночі курси. Тоді ж таки в лексиконі жителів міст з’явилося нове слово — курсистка. По суті, Вищі жіночі курси (ВЖК) — це були приватні школи, у яких університетські професори викладали слухачкам предмети з курсу вищої школи. Влада розглядала створення таких навчальних закладів як тимчасовий захід, потрібний для обмеження освітньої міграції[32]. На відміну від випускниць закордонних університетів, курсистки не могли серйозно розраховувати на продовження наукової кар’єри, хіба що як аматорки, а їхні дипломи не були тотожними університетським[33]. Навіть попри такі обмеження, кількість охочих навчатися щороку зростала. В Україні перші такі курси з’явилися в Києві 1878 року, згодом також в Одесі й Харкові. Спершу курсисткам доводилося обирати з-поміж вельми скромного варіантів навчальних напрямів — історико-філологічний або фізико-математичний, згодом до цього переліку додалися: правничий, медичний і комерційний.

Курсистки Вищих жіночих медичних курсів. Київ, 1910 рік
Курсистки Вищих жіночих медичних курсів. Київ, 1910 рік.
Джерело: https://www.krainaz.org/2017-03/237-female-doctor.

Рух за вищу освіту для жінок у Австро-Угорщині припадає на 90-ті роки ХІХ століття. У 1890 році українки разом із німкенями й чешками подали петицію до Державної ради у Відні з відповідним проханням. Звітуючи про останню, часопис Радикальної партії «Народ» писав, що в ній жінки «головно ставлять аргументом злі економічні відносини краю, надмір конкурентів в кожній (дозволеній жінкам. — І. Ч.) галузи праці»[34], а також загальнодержавний брак лікарських кадрів, який жінки могли б вигідно заповнити[35]. Схоже, найбільші сподівання покладалися на медичний факультет, однак реальну змогу записуватися сюди жінки отримали не в першу чергу. У Львівському університеті жінкам спершу дозволили вступати на філософський (1897), і лише згодом — на медичний відділи (1900). Правничий так і залишався недоступним їм до 1920 року[36].

Перші студентки університетів стикалися з різними упередженнями у ставленні до себе. Жодних локальних особливостей у такій реакції не було. Проти спільних лекцій з жінками свого часу протестували студенти медичного відділу Берлінського університету і, як уважав дописувач однієї із львівських газет, «протестували зовсім підставово: жінка, в якої притупилось почуття встиду, здатна всякого мущину привести в конфузію»[37]. Розмови про вагу жіночого мозку і його можливості осягнути матеріал вищої школи ніхто, очевидно, всерйоз не сприймав, але те, що такі спростування звучали в прилюдних обговореннях освітньої реформи, засвідчує загальне тло цих дискусій[38]. Бажання жінок учитися нерідко трактували як щось ненормальне, їх підозрювали в імовірних аморальних чи антиурядових намірах, а їхнє прагнення освіти розглядали як зазіхання на пріоритет сім’ї, яку традиційно вважали першоосновою життєвої реалізації кожної жінки. 


 

Щоб здобути вищу освіту, жінкам нерідко доводилося не лише опиратися усталеному суспільному канону і небажанню батьків, а й постійно шукати шляхів, як оминути заборони і перешкоди. Одна з найвідоміших математиків другої половини ХІХ століття, професорка Стокгольмського університету і членкиня Санкт-Петербурзької Академії наук Софія Ковалевська (Корвин-Круковська), щоб обійти незгоду батька на її вищі студії за кордоном, мусила взяти фіктивний шлюб із молодим геологом Володимиром Ковалевським. Звісно, ризик у таких випадках був чималим. Законодавче звільнення від батьківської опіки в заміжжі зовсім не гарантувало жінкам самостійності, а лише переводило їх під юридичну опіку чоловіка, який відтепер володів правом заборон.

Емансипація в освіті по-радянськи

Країна Рад до питання жіночої освіти підійшла прагматичніше і не лише взялася активно боротися з неписьменністю (яка серед жіночого населення виявилася куди більшою, ніж серед чоловічого), а й відкрила жінкам рівний із чоловіками доступ до всіх щаблів середньої освіти та забезпечила їх квотами у вищій школі. Згідно з переписом населення, станом на 28 серпня 1920 року в Україні нараховувалося 12 247 350 неписьменних, майже дві третини їх становили жінки, з них у містах проживало 52,8 %, в селах — 72,9 %[39]. Неписьменність не відповідала стратегічним планам комуністичного будівництва: взявши курс на формування «нової» радянської людини, партійне керівництво не могло втриматися від спокуси сформувати і «нову» радянську жінку, у чиєму образі освіченість відігравала важливу роль. Радянська офіційна риторика проголошувала, що "жінку необхідно підняти в її розвитку та підняти її революційність", з тим аби вона змогла виховувати молодь в дусі комуністичної свободи. [40]. Без освіти таку амбітну мету важко було реалізувати, отож формування «нової» жінки, котра тепер мала відповідати запиту «трудівниця + активістка», відбувалося в тісному зв’язку з пропагандою «освіти для всіх».

Радянський плакат 1923 року.
Радянський плакат 1923 року.
Джерело: https://thelanguageofauthoritarianregimes.wordpress.com/2016/05/04/sensory-disability-and-the-new-soviet-woman/.

Квоти на вищу освіту для жінок протягом 1920–1930-х років постійно збільшувалися. Від інститутів індустріального профілю вимагали приймати не менше як 20 % жінок, сільськогосподарського — 30 %, соціоекономічного — 35 %. Такі пільги поширювалися і на так звані робфаки (робочі факультети) та спеціально мали на меті притягнути жінок у наукову сферу, де їхнє представництво було особливо нечисельне. Усе це призвело до того, що вже перед початком Другої світової війни кількість жінок у вищій школі зросла до 43 % від загального числа студентів[41]. У повоєнний час ця тенденція зберігалася і пропорція чоловіків та жінок у вишах майже вирівнялася. Ситуація дещо змінилася в 1960-х роках, коли через освітню реформу Микити Хрущова преференції при вступі у виші надавали людям із попереднім професійним досвідом (серед жінок він, очевидно, виявився меншим).

Попри проголошену рівність обох статей у доступі до навчання, практика була не такою однозначною. Щоб мати змогу претендувати на однакові з чоловіками місця у вишах, жінкам доводилося працювати набагато наполегливіше. Як свідчить вступна кампанія 1968 року, до п’ятірки найпопулярніших у тодішньому СРСР інститутів було зараховано лише кожну четверту абітурієнтку, тоді як серед чоловіків вступив кожен другий. Це при тому, що успішність дівчат у школі була кращою за аналогічні показники хлопців[42]. «Комсомольська правда», аналізуючи вступну кампанію в медінститути 1970 року, неприховано писала про фаворитизацію чоловіків: «Хлопців — і це неможливо приховати — приймають у медичні інститути з нижчими оцінками, ніж дівчат... У дівчат становище в медицині складніше, ніж у хлопців: шлюб, немобільність, відхід від роботи — тимчасовий чи постійний, — коли сімейні інтереси переважають професійні, особливо коли сімейна економічна ситуація це уможливлює. У хлопців не завжди глибші знання і вони не знають, як їх краще застосовувати, але з часом вони стають надійнішими працівниками»[43]

Жінки з сільських місцевостей Радянського Союзу під час навчання. 1931 рік. (AP Photo)
Жінки з сільських місцевостей Радянського Союзу під час навчання. 1931 рік. (AP Photo).
Джерело: http://blogs.bu.edu/guidedhistory/moderneurope/molly-wolanski/.

Суттєво відрізнялося і спрямування освітніх студій, що їх обирали абітурієнти залежно від статі. Жінки частіше вступали на гуманітарні факультети (у тогочасних радянських реаліях вони вважалися менш престижними), а за чоловіками закріпився ярлик технічно орієнтованих. Обмежена кількість місць на висококонкурентних технічних факультетах при очевидній тенденції віддавати перевагу абітурієнтам, а не абітурієнткам, грала не на користь жінок. «Певна пропорція місць у спеціальних академічних інститутах призначена для навчання конкретно “чоловічих” професій, — писала авторка дослідження 1973 року про соціально-професійний рівень тогочасної міської молоді. — Оминаючи причини цього явища, слід визнати реальність того факту, що навіть якщо жінка у великому місті усвідомлює свої рівні права на освіту, вона досягає цього через додаткові індивідуальні зусилля порівняно з чоловіками»[44].

Освітні стратегії жінок у наш час. Висновки

Горизонтальна сегрегація в освіті, тобто наявність «чоловічих» і «жіночих» галузей, спеціальностей, напрямів сьогодні дуже виразна. У 2013/2014 навчальному році в Україні жінки становили 52,3 % усіх студентів ВНЗ І–IV рівнів акредитації. Найпоширеніші напрямки їхніх студій — гуманітарні науки, мистецтво, соціальні науки, медицина, педагогіка, природничі науки. Саме в цих галузях частка студенток переважала кількість студентів. Натомість інформаційні технології й інженерія залишалися пріоритетними серед чоловіків[45].

Майже рівна пропорція жінок і чоловіків у вишах однаково не означає таку саму рівність у їхніх майбутніх кар’єрних позиціях. Найпромовистіший приклад — освітня сфера, фемінізація якої вже довгий час і в різних контекстах є темою публічних дискусій. Попри тотальну перевагу жінок (80 %), які працюють у середній і вищій школі, їх кількість серед керівництва неспівмірно мала[46]. Очевидно, у цього явища є свої причини. Озираючись на шлях, який подолали жінки, щоб здобути рівні можливості вчитися, неважко припустити, що їхня дорога до однакових можливостей урядувати буде не менш складною. Йдеться не про законодавство (формально права рівні у всіх), а радше про культурні фрейми, за якими суспільство й надалі трактує жінок як таких, яких треба вести. Обмежений доступ жінок до освіти був дієвим засобом контролювати їхні думки і життєвий вибір. Подолавши це обмеження, жінки здобули набагато більше можливостей планувати своє майбутнє, керуючись насамперед власними пріоритетами. Можна лише припустити масштаби їхніх перспектив тоді, коли наратив про «слабку/другу стать» не номінально, а в реальності стане для українського суспільства глибоким анахронізмом.

 

[1]
             Див.: Girl’s education and gender equality. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.unicef.org/education/bege_70640.html від 7.05.2017.

[2]                Див.: Ортнер, Шеррі Б. Чи співвідноситься жіноче з чоловічим як природа з культурою? // Ґендерний підхід: історія, культура, суспільство / За ред. Ліліани Гентош, Оксани Кісь. — Львів, 2003. — С. 137.

[3]                Цит. за: Пушкарева, Наталья. Женщины Древней Руси. — М., 1989. — С. 28. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.booksite.ru/fulltext/zhenshini/text.pdf від 7.05.2017.

[4]                Цит. за: Там само. — С. 28

[5]                Цит. за: Жіноча освіта за часів Козаччини (кінець XVI — перша половина ХVII ст.). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zounb.zp.ua/sites/default/files/news/2015/03/ZHINOCHA_OSVITA_ZA_CHASIV_KOZACHCHINI.pdf від 7.05.2017.

[6]           Цит. за: Вступление к статье З. Е. Мордвиновой «Смольный институт в эпоху императрицы Екатерины II (1764–1796)» подготовила Е. Н. Пенская. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vo.hse.ru/data/2010/12/31/1208182012/10%20stanovlenie%20univer%20obrzovanija.pdf від 7.05.2017.

[7]                У 1765 році при інституті відкрили навчально-виховний заклад для дівчат інших станів, крім кріпачок, де їх забезпечували базовою освітою і навчали вести домашнє господарство.

[8]                Це були середні навчальні заклади для дівчат, підпорядковані відомству установ імператриці Марії Олександрівни. З 1882 року з’явилася ще одна категорія Маріїнських училищ, заснованих з ініціативи імператриці Марії Федорівни. Вони були проміжними — між початковими школами і гімназіями — освітніми закладами, призначеними «для тих дівчат, які через суспільне й матеріальне становище батьків не потребують гімназійної чи інститутської освіти й, отримавши початкову загальну освіту, бажають присвятити себе вивченню ремесел у професійних школах» (детальніше див.: Тронько Т. Діяльність в Україні жіночих гімназій Відомства установ імператриці Марії (друга половина ХІХ століття) // Сіверянський літопис. — 2014. — № 6. — С. 290–297. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/82545/28-Tronko.pdf?sequence=1 від 7.05.2017.

[9]                Перші ліцеї для дівчат, а згодом гімназії в Галичині та Буковині відкрилися ще пізніше — з 1890-х років (детальніше див.: Богачевська-Хом’як, Марта. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939. — К.: Либідь, 1995. — С. 102).

[10]               До цього переліку можна також зарахувати єпархіальні жіночі училища. Хоча там навчалися, як правило, доньки священиків, ці училища могли приймати і представниць інших станів за умови їх обов’язкової, визначеної місцевим духовенством плати за навчання (детальніше див.: Святненко А. Становлення та розвиток жіночих духовних училищ на Правобережній Україні: друга половина ХІХ — початок ХХ ст. // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 2013. — С. 170–176. [Електронний ресурс]. Режим доступу: file:///C:/Users/%D0%A1%D0%BE%D0%BD/Downloads/vdakkkm_2013_3_43.pdf від 7.05.2017.

[11]               Див.: Лаврик-Слісенко Л. Освіта жінок в Україні в другій половині ХІХ сторіччя // Вісник КДПУ імені Михайла Остроградського. — 2008. — Вип. 6 (53). — Ч. 1. — С. 133–134. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.kdu.edu.ua/statti/2008-6-1/133.pdf від 7.05.2017.

[12]          Див.: Мисак, Наталія. Педагогічна освіта в Галичині наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.: місце та роль у ній українського населення // Науковий вісник: Гілея. — К., 2011. — Вип. 51 (9). — С. 22.

[13]          Кравченко, Уляна. Записки учительки / Упор. М. Чумарна. — Львів, 2010. — С. 96.

[14]               Про дискримінацію у школі згадувала, наприклад, вчителька с. Деліїв Ольга Микецей, яка в листі 1899 року до дядька Романа Заклинського нарікала: «система шкільна єсть що учителька може бути лиш “молодша” а Керівником лиш учитель... [...] Я о скільки бим ся борола нічо не поможе, бо “я не маю права мішатися в справи на то є Керівник”» (Микецей, Ольга. Листи до Романа Заклинського. 1894–1904 роки // Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (далі — ЛННБ ім. В. Стефаника). — Відділ рукописів. — Ф. 48 (Заклинські). — Спр. 6-г / п. 2. — Арк. 5–8).

[15]               Див.: Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса, 1998. — С. 42.

[16]          Див.: Кісь, Оксана. Жінка в традиційній українській культурі (другої половини ХІХ — початку ХХ ст.). — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2012. — С. 85.

[17]               Там само. — С. 113. Записи зробила Оксана Кісь на Поліссі 1998 року.

[18]               Там само. — С. 113.

[19]               Цит. за: Радзієвська, Валерія. «Хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці — доти вона й Білокур» // Gazeta.ua. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_haj-sidit-de-sidit-doki-vona-v-bogdanivci-doti-vona-j-bilokur/664730 від 7.05.2017.

[20]               Див.: Катерина Білокур очима сучасників. Спогади, есеї, розвідки з архіву художниці / Упоряд. Микола Кагарлицький. — К., 2000. — С. 55, 84.

[21]               Див.: Богачевська-Хомяк, Марта. Білим по білому... — С. 95.

[22]               Новинки. Вôдозва до рускихъ родичѣвъ // Дѣло (Львів). — 1895. — Ч. 117.

[23]               Вонс Степан, Вонс, Марія (уродж. Кузик). Листи до Юлії Глинської. 1910–1911 роки // ЛННБ ім. В. Стефаника. — Відділ рукописів. — Ф. 159 (Глинські). — Спр. 454 п. 24. — Арк. 15.

[24]               Барвінська, Галина. Листи до батька Олександра Барвінського. 1891–1906 роки // ЛННБ ім. В. Стефаника. — Відділ рукописів. — Ф. 11 (Барвінські). — Спр. 18 п. 4. — Арк. 12.

[25]               Див.: Соколик. Наші соколи і панни (Окреме виховуваня хлопців і дівчат. — Наші забави і родини. — Соколи із селянського роду. Наші панни) // Дѣло. — 1901. — Ч. 281, 279 і 280.

[26]               Див.: Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього... — С. 79.

[27]               Див.: Kozak, Szczepan. Kobieta na prowincji galicyjskiej w świetle akt notarialnych. — Rzeszów, 2013. — S. 87.

[28]               Высшее образованіе женщинъ // Галичанинъ (Львів). — 1895. — Ч. 257.

[29]               Новинки. Ученыи женщины // Галичанинъ. — 1893. — Ч. 90.

[30]               Щоправда, й тоді вони не могли користуватися однаковими з чоловіками правами на університетську освіту. Жінки могли бути лише вільними слухачками, тобто не повноцінними студентками з усіма передбаченими таким статусом правами. Посутні зміни у їхньому університетському статусі настали лише після Першої світової війни та з приходом до влади більшовиків (див. детальніше: Драч, Оксана. Навчання жінок в університетах: практика вирішення питання в Російській імперії // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. — 2014. — Вип. 19 (312). — С. 53. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://elibrary.kubg.edu.ua/7564/1/O_Drach_VCHU_2014_19_2014_IS.pdf від 7.05.2017).

[31]               Див.: Кобченко, Катерина. «Жіночий університет Святої Ольги». Історія Київських вищих жіночих курсів. — К., 2007. — С. 32.

[32]               Див.: Кобченко, Катерина. На світанку жіночої освіти в Україні: шляхи навчання та праці перших студенток // Україна модерна. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uamoderna.com/md/kobchenko-women-education від 7.05.2017.

[33]          Добитися підвищення свого статусу керівникам ВЖК вдалося лише наприкінці 1911 року, коли випускницям усіх вищих жіночих курсів імперії було дозволено складати державні іспити й одержувати дипломи, а надалі здобувати вчені ступені магістра й доктора при університетах (детальніше див.: Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього... — С. 101).

[34]               За конституцією 1867 року в Австро-Угорщині жінки (разом із чужинцями й неповнолітніми) не могли обіймати урядові посади, крім школи, пошти й телеграфу (детальніше див.: Огоновський, Омелян. Австрійське обще право приватне. — Львів, 1880. — С. 94–97).

[35]          Див.: Жіноча справа. Перші жіночі збори в Стрию // Народ (Львів). — 1891. — Ч. 20, 21. — С. 284.

[36]          Див.: Suchmiel, Jadwiga. Działalność naukowa kobiet w uniwersytecie we Lwowie do roky 1939. — Częstochowa, 2000. — S. 68.

[37]               Новинки. Студенты а студентки // Галичанинъ. — 1899. — Ч. 64.

[38]               Теофіл Окуневський, виступаючи в Галицькому сеймі про потребу відкрити гімназії для жінок, переконував, що розмови, «скільки важить мозок у жінки і яка його пропорція до ваги тіла», — це дурисвітство, а «всі жінки, завдячуючи нам, є делетантками і як же жадати щоби стали на рівні в науці з мущинами» (Stenograficzne sprawozdania z IV. sesyi 6. peryodu Sejmu krajowego Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1893. — [Lwów, 1893]. — S. 512).

[39]               Див.: Вовк Л. П. Розвиток освіти серед жінок в Українській РСР (1917–1941 рр.) // Український історичний

            журнал. — 1975. — № 11. — С. 81–84. Перепис 1920 року був проведений не на усій території України, охопивши лише 72% країни.

[40]               Див.: Коханова О. Формування образу «нової радянської жінки» в УСРР (1920–1930-ті рр.): вимога часу чи ідеологія радянської влади // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. «Історія та географія». — 2012. — Вип. 46. — С. 20–23.

[41]               Див.: Warshofsky Lapidus, Gail. Women in Soviet Society: Equality, Development, and Social Change. — University of California Press, 1978. — P. 148.

[42]               Див.: Women’s Higher Education in Comparative Perspective / Edited by G. P. Kelly, S. Slaughter. — Kluwer Academic Publishers, 1991. — P. 19.

[43]          Цит. за: Warshofsky Lapidus, Gail. Women in Soviet Society: Equality, Development, and Social Change... — P. 150.

[44]               Цит. за: Там само. — P. 152.

[45]
                   Див.: Когут, Ірина. Чим відрізняються жінки і чоловіки: про гендерну (не)рівність у вищій освіті. [Електронний ресурс] . Режим доступу: http://www.cedos.org.ua/uk/discrimination/chym-vidrizniaiutsia-zhinky-i-choloviky-pro-hendernu-ne-rivnist-u-vyshchii-osviti від 7.05.2017.

[46]               Див.: Там само.

20 червня 2017
Репліки Спільноти

Ніколи не задумувались? В 2 класі в мене були уроки християнської етики. «Боже, дякую тобі за ласку, що можу ходити до школи і вчитися». Ці слова виглядали якимись дивними. Що це за ласка в ходінні до школи? Так, не завжди приємний обов’язок. Як я зрозуміла потім – право. Право, котре мають не всі. ...

Моя співробітниця (з іншого відділу) за обідом почала обережно питати, яка в мене освіта і що б таке технічне можна придумати. Бо донька цікавиться математикою і комп’ютерами, але програмування - то так страшно (як я розумію, для мами), то може веб дизайн? Дівчинка - на хвилинку - закінчує 7ий клас ...

Усі статті теми
Про підсумки конкурсу гендерних педагогічних проектів
17 творчих робіт зі шкіл Харківської області змагалися на конкурсі педагогічних розробок з гендерних студій, який відбувся за підтримки Фонду імені Генріха Бьолля в Україні. Читач(к)ам пропонуємо результати регіонального експерименту. 
Геть дискримінацію зі шкільних підручників
EdCamp Ukraine і Гендерний центр «Крона» готують спеціалісток і спеціалістів для проведення антидискримінаційної експертизи шкільних підручників і програм. Як саме це відбувається і які матиме наслідки — докладно у статті.
Вона написала фемінізм
Протягом березня 2017 в Музеї книги і друкарства України тривав проект «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», який складався з книжково-графічної виставки і лекторію. Це був своєрідний екскурс в історію зародження жіночого руху в Україні в кінці ХІХ століття, його впливу на літературу та відродження у феміністичних студіях 80–90-х років минулого століття. Пропонуємо віртуальну екскурсію проектом.