8 квітня, 2020

Чому так мало жінок в архітектурі?

23 березня 2020
Поширити в Telegram
125

Публічна лекція та дискусія “Чому так мало жінок в архітектурі?” відбулася на Платформі Острів. Пропонуємо конспект двох доповідей що прозвучали в рамках цієї події: про видатних жінок-архітекторок кількох останніх сторіч, видимість жінок в архітектурі, їх відсоток серед осіб, які приймають рішення, соціокультурні та історичні чинники, які впливали представлення жінок в архітектурній професії. Дискусію проводили ще посеред лютого, перед 8 березня, а вже через пару тижнів після заходу стало відомо, що дві жінки, Івон Фарелл і Шеллі Макнамара, стали володарками Прітцеківської премії (що в сумі дає вже 5 жінок, які отримали цю найвищу нагороду серед архітекторів).

Відео лекції дивіться тут



Марія Полтораченко, архітекторка, активістка

Напередодні 8 березня ми зібралися поговорити про відомих жінок-архітекторок, де вони всі ховаються, чому ми так мало про них знаємо, чому ми пам'ятаємо тільки про Заху Хадід, чому більше нікого не згадуємо і чи є взагалі така проблема, що так мало жінок в архітектурі, чи існують якісь шаблони? Чи це просто не вистачає нам інформації або нашим керівникам або щось хтось не зрозумів?

Почну з висвітлення трьох жінок-модерністок, які жили протягом 20ст і розпочали свій шлях ще на його початку, в 30-х рр. Перша - це француженка Шарлотта Пер’єн, вона тісно співпрацювала з Лє Корбюз’є, крісло її авторства знаходиться в музеї Vitra, її авторства інтер'єр представництва Air France Agency в Лондоні, приклад проекту бази відпочинку в горах Les Arcs ski resort, розроблений в партнерстві, тобто приклади дизайну меблів, дизайну інтер'єру та об'ємна архітектура, нормальні, сильні проекти.

Ще одне відкриття - Мінетт де Сільва, останнім часом про неї розповсюджують статті в різноманітних виданнях, таких як Guardian, різноманітні феміністичні ініціативи, в тому числі архітектурні, її відкопують і це є здивуванням, оскільки Мінетт де Сільва походить зі Шрі-Ланки, її батько був відомим політичним діячем, по світу ходить фото, там де вони з батьком представлені 1948 року на Світовому Конгресі Інтелектуалів на Захист Миру, тобто вони були свого часу відмічені. Спочатку Мінетт де Сільва розпочала свій шлях в Великобританії, в Лондоні, тобто в неї була можливість навчатися і розпочати свою роботу там. Оскільки Шрі-Ланка була однією з країн-колоній Commonwealth, але в 1948 році вони отримали незалежність і з того часу Мінетт повернулася додому і продовжувала свою діяльність в місті Коломбо, Шрі-Ланка, здебільшого це проекти приватних житлових будинків. Чим вона теж дуже відзначилась: вона була однією з перших двох жінок у світі, які відкрили своє бюро, під своїм власним іменем. Вона ніколи не виходила заміж і вся її діяльність - це її особистий внесок.

Теж одна з жінок, якій вдалося вклинитися в цю “чоловічу” сферу, вже наша співвітчизниця - це Наталія Чмутіна. Більша частина її життя пройшла в 20 ст., тобто вона одна з перших, і я про неї дізналася як раз на схожій лекції про жінок в архітектурі цього літа, яку проводила теж інша жінка-архітекторка. в якої є своя фірма і от вона поділилася своїми враженнями ще під час навчання, що як оце жінка може бути архітекторкою, для неї це був шок-контент чомусь, розрив шаблонів, бо створюється враження чомусь, що це дуже “чоловіча” справа, що тільки чоловіки відомі зірки, а от коли їй під час навчання трапилась Наталія Чмутіна з сильними проектами: це і готель “Дніпро” на Європейській площі в колаборації з іншими чоловіками, теж дуже відомий проект готелю “Либідь”, який ми всі знаємо, теж в співпраці розроблений, а от чим вона найбільш відзначилась - це Київський центральний будинок меблів, це вінець її кар'єри, можна так сказати, принаймні за радянських часів, це згадується в багатьох публічних джерелах, але не у всіх відбилося в голові, що автором саме цього проекту є жінка.

- Київський центральний будинок меблів ще діє, так, і завдячуємо цьому, що там знаходиться салон дорогих меблів “жлобських”, а з іншого боку, я вчилась в художній академії, як раз коли там викладала Чмутіна і були ще дві жінки які там викладали: була Лариса Павлівна Скорик, була Олена Добровольська, дружина Добровольського. Чмутіна, до речі, до дівчат ставилась так, більш ніж спокійно, в неї був дуже високий конкурс, в неї дійсно була найкраща майстерня, потім була майстерня Приймака, а спочатку була Чмутіна, вона вибирала тільки хлопців до себе в програму, і це справді була жінка така авторитарна, але жила в комуналці, одній з Заболотним на старості літ, ось таке життя. Ще один її об'єкт - це турбаза в Черкасах, тоді в 60-х рр була “пошесть” будувати турбази та річкові вокзали. (С. Шліпченко)

- Чим Ви поясните те, що вона обережно ставилась до навичок жінок, а не навпаки розвиваючи тих, хто мав перспективи? (В. Базан)

- В неї був дуже складний характер, це була дуже авторитарна жінка, дуже такий сильний характер. Чому? Бо відбувається так: або жінки перебирають манеру повадки чоловіків, а вона ж пробивалась сама руками і зубами, як уміла, і думаю, що в цьому середовищі це було ах, як непросто зробити. Тому що в Лариси Павлівни Скорик був чоловік був чоловік композитор, з якою він розлучився, бо не витримав її характер, але там була якась паралельна сила, а вона була, так би мовити, все робила сама, це self-made woman. (С. Шліпченко)


І теж, якщо подивитися Мінетт де Сільва, то в неї була підтримка з боку батька, в неї батько був все-таки відомий політичний діяч - Інакше вона б не поїхала вчитись в Британію, в неї не було б коштів. (С. Шліпченко) Так, їй пощастило з батьком, в якого були зв'язки, через якого вона змогла вийти на Лє Корбюз’є, Пабло Пікассо, Джо Девідсона.

Особисте життя Шарлотти Пер’єн я не досліджувала, але їй теж пощастило співпрацювати з Лє Корбюз’є. - Значить, дивіться, я люблю розказувати одну історію: одна жінка з Гарварду намагалася зробити з нею інтерв'ю. От всі жінки-архітектори і чоловіки, всі Німеєри живуть по 100 і більше років. І от наприкінці життя вона не дуже хотіла говорити, коли її діставали питаннями “От Ви жінка-архітектор, я к Вам співпрацювати з Корбюзє, він же ж теж авторитарна людина? Надзвичайно авторитарна особа”. От вона не сильно хотіла це коментувати, бо коли вона прийшла до нього на роботу в майстерню, а він сказав “ага, дівчино, ми тут подушки для диванів не вишиваємо, майте на увазі”. (C. Шліпченко)

В цілому ми бачимо абсолютно нормальні, сильні проекти, різного масштабу, і самостійні і в співпраці з іншими чоловіками, але по суті, так, вони прожили життя по 90 з гаком років, майже все життя протягом 20 ст, вони жінки свого часу.

Питання “Чому так мало жінок в архітектурі?” періодично виникає, в 2018 році вийшла стаття в New York Times і основне зауваження авторки було саме до кількості жінок в управлінні фірмами. Тобто, ми маємо вже ситуацію, коли добра половина студентів - дівчата, навчатися досить просто в цьому плані. Досить реально вступити плюс-мінус, досить реально закінчити навчання в різних країнах, немає якихось квот, як це було раніше в Америці до 70-х рр, було законодавче обмеження щодо тих чи інших професій, і архітектури це стосувалося також. Зараз маємо вже ситуацію, коли добра половина навчається дівчат, в Польщі, коли я навчалася, вже було більшість дівчат і декілька хлопців, тобто ландшафтна архітектура вже як “жіноча” професія сприймалась, але по факту, коли ми дивимось на представлення директорів фірм, топ-менеджмент, лідуючі архітектори, вони зазвичай чоловіки, а жіноча “невидима квота” - це максимум 20%, тобто в районі плюс-мінус 20% жінок, які приймають рішення, якщо голова - чоловік, більше дуже важко зустріти.


І одразу реакція на цю статтю від молодих архітекторок “Перестаньте запитувати - пишіть про нас” Зауваження таке, що нас багато молодих-активних, а про нас не пишуть. Тобто, увага нас не зачіпає. Увага медіа, увага професійного середовища.

Класична ситуація про подружжя. Дуже часто подружня пара організовує своє бюро, і разом досягають якогось успіху і дуже часто жінка зникає в тіні свого чоловіка, зазвичай чоловік приймає на себе всю увагу тим чи іншим способом, тобто це органічно і він справді цього заслуговує, але дуже часто жінок якось так витискають, вбік або назад, іноді це в офісах досить видно, в мене був такий випадок, коли я працювала в невеличкому сімейному бюро в Польщі. При чому та фірма була частково польська, частково іспанська - іспанець чоловік, дружина полячка. І що він робив: він так методично намагався свою дружину витиснути, що в їх кабінеті його стіл був в два рази більший  за її стіл, і він дотиснув її до такого, що вона працює в іншій фірмі, а приходить тільки раз на тиждень в своє бюро, яке вони заснували разом, щоб вести якусть адміністративну роботу: це бухгалтерія, перевірка якихось документів, бо їй нібито “простіше” це зробити. І от виникла свого часу історія з Італії, коли Доріану Фуксас, дружину архітектора Массіміліано Фуксас, з яким вони працювали в чотири руки не відзначила місцева спілка архітекторів і виникла ціла петиція та рух на її підтримку, і в цьому випадку чоловік, як раз теж підтримав дружину, щоб вона отримала однакове визнання, а не витискав її.

Ще один дуже свіжий кейс - випадки сексуальних домагань. New York Times дуже цю тему підтримує цю тему і це шок контент, бо будівлі Річарда Мейера такі легкі, світлі, прозорі, відчувається ніби в людини така чиста свідомість, а от він виявився “прозорим” не тільки в цьому плані, бо поскаржилися співробітниці на те, що він був трошки ексгібіціоністом і скандал базувався на тому, що він міг напівголим міг приймати своїх співробітниць, а коли дівчині 20 років і це перша робота, це шок контент, коли авторитет вже постає перед тобою не в тому вигляді, це абсолютно інший імідж, шокуюча ситуація. І от реакція спільноти, оскільки подібні ситуації зазвичай закінчуються звільненнями, або дівчата-жінки самі йдуть з роботи або якщо систематично керівник домагається тебе, а ти відмовляєш, то скоріше за все він тебе звільнить і це випадок дискримінаційний і часто жінкам після цього, особливо є якийсь розголос, якісь звернення чи скарги, то дуже важко знайти потім роботу. І те ж пішла реакція “а що ж робити?”. І працювати в таких умовах неможливо і вирішувати треба проблему, мовчати ж нема сенсу. І ось трапилась ініціатива Архітектурного Лоббі, яке базується в Брукліні, Нью Йорку, 2018 року. Дуже цікавий підхід: створення мережі солідарності для постраждалих від випадків сексуальних домагань або дискримінації на робочому місці. Якщо зайти на той сайт у вкладку Solidarity Bloc, то там якщо прокрутити, нижче є форма для анкети постраждалих, яку можна заповнити і ніхто тебе не буде засуджувати, так само є фірми, архітектори, які декларують, що зможуть підтримати, принаймні спробують, але створення такої мережі все-таки збільшує шанси, що вдасться знайти якісь дружні контакти, щоб це не була ситуація вигнанця, коли ти втрачаєш роботу, в тебе моральна і фізична травма, в тебе немає фінансів, тобто створюють такий простір солідарності, де тебе приймуть, принаймні не будуть тебе ще гнобити через твою важку ситуацію. Хороша ідея реакції на подібні випадки. Бо інакше життя перетворюється на турецький серіал “1001 ніч”, на моральні тортури. Ми навіть зі знайомою юристкою запустили просвітницький медіа-проект зображень сексуальних домагань в художніх роботах та медіа, так само як поширення правової обізнаності.

Якщо все в порядку, то є інший ризик - видимість архітекторок. Якщо є проекти, є активна діяльність, то не завжди є відзнаки, не завжди жінок приймають і запам'ятовують як архітекторок, саме. Помітила, що зараз пішла тенденція саме створювати медійні платформи, сайти, рухи, будь-яких форматів, там де фокус саме на жінках-архітекторках: Madame Architect - фокусуються на тому, щоб відзначати жінок в архітектурі різних поколінь, з різних сфер, дотичних до архітектури, урбаністики чи досліджень; RebelArchitette - італійська ініціатива, саме вони вимагали визнання заслуг Доріани Фуксас, випускають статті про окремих жінок, збирають статистичні дані; WPS Prague (Жіночий Публічний Простір) - сайт про жінок та місто, про жінок в архітектурі та урбаністиці, жінок та міське середовищі, як вони можуть впливати та мати свої голоси, хороша ідея донесення голосів жінок з тих чи інших сфер в міське середовище; Modernistki - приклад вже нашої, місцевої української ініціативи.                               

- А чи не склалося так, що дівчата, жінки йдуть з професії бо вибирають предметний дизайн, дизайн інтер'єрів і декор, а не більш такий об'єктний, більш видимий і маніфестний? Тому це більш такий “чоловічий” ризик того, що треба брати відповідальність за те, що ти створив великий об'єкт і можливо жінки свідомо відмовляються від цієї відповідальності? (В. Базан)

- Я помітила, що є тенденція йти з великих фірм, в яких є пірамідальна структура і де ти як на фабриці і засновують свої власні маленькі бюро або працюють як самозайняті

- А от з якими об'єктами вони працюють? (В. Базан)

- Початки завжди маленькі: приватні будинки, інтерєри, якщо це ландшафтна архітектура, то присадибні ділянки, і на конкурси постійно подаються

-  Йдеться про те, що традиційні речі: інтер'єр, обстановка, декорування - все це “жіноче”, а створення - це “чоловіча” справа. Також Ви жодним чином не сказали про те, що жінка врешті-решт вирішує народжувати дитину, постає проблема: як працювати, як суміщувати дуже серйозну роботу, коли є нічні бдіння і купа роботи, і напруження і все, щоб мати родину, наприклад якщо чоловік не архітектор, або якщо чоловіка взагалі немає і це є взагалі серйозний виклик, жінка робить серйозний вибір цей, тоді вона зменшує свою присутність професійну, жертвує чимось, заради дому. (С. Шліпченко)

- Якщо ми вертаємося ще до тих великих жінок, про яких йшла мова, то вони всі відмовилися від шлюбу та дітей? (В. Базан)   
                    

- В них не було дітей. У Чмутіної була дочка, а в інших ні. (С. Шліпченко)

- А в Захи Хадід? (В. Базан)


- Нікого не було.

Велика рідкість жінки, які самі заснували своє бюро і одноосібно головують. Хотіла обійти Заху, бо зазвичай її всі знають

- Це як раз і незвично, бо вона емігрантка, як раз вчилась і викладала в лондонській Школі Архітектури при Асоціації Архітектури одній з найпрестижніших шкіл світових, вона дуже довго, як ці всі концептуалісти не будувала свої проекти, її перший реалізований проект був 1999 року і потім вже воно пішло (С. Шліпченко)

Так, її називали “паперовим архітектором”. - Як і всю плеяду їхню

Представленість жінок-архітекторок на ринку. Якщо проаналізувати публічні події накшталт “Архітектурна практика” 2018 року, то гендерний баланс витримано, серед усіх учасників приблизно 50% жінок, а в 2019 році навіть більше 60% жінок в процентному співвідношенні. При цьому архітектурний бізнес чомусь подається як “чоловіча” справа, навіть для графічних промо зображень використовують саме чоловічий образ, який може відштовхувати багатьох жінок, дівчат, які лише планують свою кар'єру.

В свіжому номері журналу української урбаністики А:1 ми відкриваємо і бачимо результати Ukrainian Urban Awards. Серед міжнародного складу членів жюрі ми бачимо лише дві жінки з семи членів, що дає 28%. Вони є головними архітекторками Стокгольма (Кароліна Кейзер) і Копенгагена (Тіна Сабю). Це світовий контекст, якщо ми беремо кваліфікаційну раду нашу місцеву, то це теж дві жінки з шести членів, 25%. Головна архітекторка Харкова (Тетяна Поліванова) і архітекторка-власниця (Наталія Олексієнко), що дає нам “невидиму квоту” в 20-30%.

Серед самих учасників конкурсу живіша ситуація: тільки жінки 25% складають і жінки, учасниці в складі команд, теж 25%, тобто разом жінок в представленні набереться 50%. Дискримінаційної тенденції не відчувається. 

Проте, якщо ми поглянемо на афішу на наступний рік, то вже одна жінка лишилася в складі кваліфікаційної комісії, лише головна архітекторка Харкова. Коли жінка лишається одна серед приймаючих рішення - це вже турбуюча, тривожна тенденція.

Є з чим працювати, не все так погано: жінки-архітекторки є, є головні архітекторки наших та зарубіжних міст, але все ще відчувається в нас цей момент, що якщо йдеться мова про великий капітал, прийняття рішень, то там жінок дуже-дуже мало, максимум ми бачили 25-28%. Якщо проаналізувати структуру будь-якої організації по відкитих сайтах, по відкритих джерелах, то теж подібне побачимо, що на нижчих щаблях ми побачимо досить багато спеціалісток, тобто ось ці от 50% ми знайдемо, а потім вже питання власності, прийняття рішень, якогось топ-менеджменту - це вже цікаві речі відбуваються, оті от скляну стелі і вискакують.

Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня

Є Міжнародний День Дівчат і Жінок в Науці. Дослідниці історії мистецтв або історії архітектури, архітектурної критики потрапляють туди, до урбанізму, коли ж архітектори, помічники архітекторів туди не потрапляють. Є Міжнародний День Архітектури, він такий наче гендерно нейтральний, але все одно ми його повязуємо з мейнстримом чоловічим. І от у мене таке риторичне питання: чи треба взагалі відзначати якісь спеціальні дні?

Остання хвиля публікацій в історії архітектури, дослідження присутності в ній жінок-архітекторок, а до мейнстріму потрапляє мало матеріалів на цю тему. Лінія та доробок жінок-архітекторок виглядає такою “дотичною” або “паралельною” до головного канону і генеральної лінії, там де великі чоловіки в архітектурі, світовий канон. І от жінки починають творити свою історію так би мовити паралельно, а не “підважувати”, так би мовити, цей головний канон.

Канон взагалі в нашому випадку, українських реалій, до критеріїв цієї підпорядкованості, субординованості, трапляється питання посколоніальної перспективи.

20-ті, 30-ті рр працювала над проектом “Новий Харків”, вже тоді були жінки, були доробки, їм було складніше.

Взагалі подібні студії в інших дисциплінах привели до того, що канон переглянули і підважили, наприклад літературний канон, там де жінки розсунули чоловіків і стали поруч в мейнстрімовому каноні. Я вважаю, що ми маємо працювати над цим, а не створювати паралельну історію: “жіночу” і “чоловічу” архітектуру.  

Перша асоціація до теми сьогоднішньої зустрічі “Чому так мало жінок в архітектурі?” - це книжка Лінди Ноклін та цитата Джорджа Стюарта Мілля “Все, що є звичайним здається нам природнім і тому підпорядкування жінки чоловікові, будучи універсальним звичаєм і будь-які відхилення від цього цілком природньо здається неприродім.” Що тут можна сказати?

Хоча коли Вєра Агєєва розповідала про Марка Вовчка, то вона згадала, що Марко Вовчок перша переклала Джорджа Мілля російською мовою.

То чому було так мало жінок в архітектурі? Для мене перша конотація яка виникає - це Лінда Ноклін, американська історикиня мистецтва, яка на початку 70-х рр написала таку книгу: “Чому не було в історії великих жінок художниць?”, “Women, Art & Power”, “Politics of Vision”.

Одним з її аргументів - це був інституційний аргумент. “Природне призначення” жінок та чоловіків, “жіночі” та “чоловічі” професії, суспільні цінності, культурна ситуація, історична ситуація і все таке інше. Але інституційні речі, це такі як в університети жінки почали потрапляти тільки під кінець 19 ст.  В Академії де Боссар жінки були присутні в класах малювання ще з 70-х рр, але чоловічу оголену натуру їм дозволили малювати тільки в кінці 80-х рр 19 ст., їх в клас не пускали. Тому як ми можемо говорити про те, що жінки не могли реалізувати себе в тому суспільстві? Ні вчитися, ні працювати. Власне, були “жіночі” професії, там де жінки починали працювати, бути самостійними: щось шити, писати.

І ось ми стикаємося ще з одним важливим моментом: питання присутності жінок в архітектурі іде поруч з питанням феміністично ангажованої чи гендерної перспективи погляду на архітектуру і репрезентацію.

З одного боку є архітектура, з іншого боку є суб'єкт - ті, для кого створюється архітектура, а паралельно ті, хто створюють цю архітектуру, і також зважаємо культурну ситуацію, всі наші уявлення про стать, культурну стать або гендер, про соціальні ролі чоловіків та жінок, приписані суспільством на даний момент, про оці нормативні уявлення про чоловіків та жінок і про родину, і про те як виглядає родина, як виглядає місто.

Власне, в 70-х відбувся серйозний переворот в архітектурній критиці, в архітектурі він почався наприкінці 70-х і, власне, розпочався пік уваги до феміністичної перспективи в архітектурі і період сплеску публікацій в архітектурі на цю тему - це період 80-х та 90-х рр 20 ст.

Даян Агрес, архітекторка, теоретикиня, дружина … Її книжка “The Sex of Architecture”, “Sexuality & Space” - це колекція есеїв, антологія “Gender, Space & Architecture”, це публікація “City & Gender”, “Урбанізм і фемінізм”, і відповідь “STUD - Architecture of Masculinity”. Коли ми говоримо про гендерно ангажований підхід, чому ми маємо говорити обовязково про жінок, чому ми не говоримо про іншу частину бінарної пари жінка-чоловік? Жінки відвойовують місце, бо були підпорядкованими. Мені здається, важливо про це говорити.

Далі ми перейшли до тем стійкого розвитку, інклюзивного дизайну, урбанізації і тд. І ці питання: гендер, простір, архітектура, те що я назвала антологією, часто супроводжуються або і змішуються з дискусіями на тему жінок-архітекторок і альтернативні прочитання простору, вони і підходять до проектування, але не менш важливими є дослідження альтернативного розуміння самої професії архітектора.

Архітектура є залежною від загальної культурної ситуації, тобто ми зважаємо на культурний, на історичний контекст. Аналізують форми, аналізують поетику, якийсь соціально-культурний і історичний контекст якось у нас вибивається. Питання архітектурної критики - це взагалі окреме питання, про яке говорити варто. 

Дослідження архітектури та фемінізму родом з 80-х, а от архітектурний канон переписувати не поспішають. Знаходяться все більше жінок-архітекторок доводять цей факт. Жінки-архітекторки, вже троє на сьогоднішній день, мають архітектурну Прітцкерівську премію, тобто відбуваються деякі зрушення, а от канон залишається маскулінно орієнтований.

І тут у нас ще один нюанс: визначення або дефініція жінок, проблеми чи меншини з метою пояснити їхню відсутність. Тобто поруч з іншими проблемами і меншинами: жінки, раса, клас і сексуальність.

Тут ще важливо ставити правильні питання: якщо ми говоримо про 19 ст, про першу половину 20 ст, про часи раніше - чи могли відбутися великі жінки? Де? В яких царинах? А чому жінки-архітекторки були нечисленними? А чому нечисленні і досі залишаються невидимими? Ось на цій невидимості ми і маємо акцентувати питання, мені здається це досить важливо.

Тобто, більш-менш видимими вони стають з кінця 60-х і цей висновок базується на тому, що і до того було досить важко оцінити присутність жінок в фірмах, хоча вони і були в архітектурних практиках, в архітектурному процесі проектування. Розглядались індивідуальні досягнення особи і мірялось за “чоловічою” шкалою успішності. Тобто воно було трошки вирване з загального контексту архітектурної професії. Йдеться про оцю переоцінку мабуть, таку як ми займаємось архітектурою, перевизначення заняття архітектурою, і про інституцію і про освіту і про природу організації архітектурної практики проектування.

На жінок-архітекторок в історії ми дивимось як на успішних жінок-архітекторок, які заснували власну практику, тобто це конвенційна шкала базована на порівняннях з досягненням чоловіків в архітектурі з мейстріму архітектурної історії. Тобто міряємо тою самою шкалою. Я думаю, що ми можемо тут запозичити той самий інструментарій і з архітектурної критики і теорії.

Я зупинюсь на кількох постатях зараз.

Джейн Джейкобс не мала архітектурної освіти, не була ні архітекторка, ні дизайнерка. Її критикували за те, що вона жінка, що вона не має спеціальної освіти, а власне всі ці ідеї про місто, яке треба зберігати і про “хороше” місто, якими ми користуємося до сих пір і які лягли в основу “Справедливого міста” з книги “Життя та смерть американських міст”, а виникла ця книжка з її боротьби з девелопером Робертом Мозесом, який будував хайвей через Нью-Йорк і який хотів знищити місце, де вона мешкала, Грінвіч Вілладж, яке вона в результаті відстояла.

Інша жінка в архітектурі, про яку сьогодні говорили - це Шарлотта Пер’єн, яка врешті стала партнеркою практики Корбюзє, яка вступала до нього в майстерню і якій він зневажливо сказав: “Ми тут подушок не вишиваємо на дивані, це не жіноча справа - архітектура”.

Інша жінка відома, відоме подружжя Роберт Вентурі і Деніз Скотт Браун. Роберту Вентурі дали Прітцкерівську премію, а Деніз Скотт Браун не дали і зараз там цілий рух, щоб дати їй цю премію врешті-решт, бо вона на неї заслуговує.

Ще одна відома жінка в архітектурі Маделон Врізендорп, дружина Рема Колхаса, співзасновниця ОМА, про неї часто забувають говорити.

Грета Шютте-Лихоцкі, яка працювала над проектом Франкфуртської Кухні. Вона проектувала також і дитячі садки і публічні простори. Перша австрійська жінка-архітекторка, перша випускниця Univercity of Applied Arts

Айно Аалто, дизайнерка, архітектрка, дружина Адара Аалто. Їхня спільна робота - фінський павільйон на Нью-Йоркській світовій виставці.

Без Захи Хадід не обійдемось, оскільки жінки в архітектурі продовж кількох столітть постають в різних ролях, і як практикуючі архітекторки, і аматорки (любительки), освітянки і замовниці (патронесси) архітектурних обєктів. А коли замовник прауює з архітектором і це плідна співпраця, то це половина успіху того, що робить архітектор.

Архітектура стає окремою професією всередині 19 ст, і кількість жінок тих часів там невелика. Наприкінці 19 ст більшість університетів дозволяють приймати жінок і архітектурним школам дозволяється набирати жінок, але лише в 1980 році жінка-архітекторка Розарія П’ямеллі отримує посаду архітектурної школи City University of New York.

Картина на сьогодні є більш оптимістичною. Є троє жінок, які мають Прітцкерівську премію: це Заха Хадід перед усім відома, це Кадзуйо Седзіма, японка, і партнер по практиці (2010 рік), це Карме Піжем, та двоє чоловіків-партнерів по архітектурній фірмі (2017).

Є декілька цікавих жінок: Оділь Дека, дуже ексцентрична, Маріон Маоні Гріффін, одна з перших ліцензованих жінок-архітекторок світу, Кейтлін Елін Морей Грей  - піонерка модерністського руху в архітектурі, випускниця Массачусетської програми архітектури і Майя Лін, авторка проекту Vietnam War Memorial у Вашингтоні - делікатна інтервенція в ландшафт і простір, так само зробили і наші авторки Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові Ірина Волинець та Марія Процик.   

Ветерани Вєтнамської війни не могли повірити, що 20-річна Майя Лін, жінка азійського походження сама створила проект меморіалу у Вашингтоні і заходили до неї в гуртожиток, щоб перевірити це.

Перші задокументовані жінки, дотичні до архітектури, які займалися архітектурою: Катрін Брісоне (Kathrine Briconnet), Франція, кін. 16 ст, дружина Дома Боєр, наглядала за будівельними роботами замку Шенонсо; Плаутілла Бріччі, 17 ст, Італія, працювала разом зі своїм братом, оскільки сама не могла практику започаткувати, здійснювала нагляд і проектувала і палаццо і каплиці разом проектували з братом; леді Елізабет Вілбрайам, 17 ст, Великобританія, вивчала роботи Паладіо в Венето, авторка дюжини власних помість, зокрема Уоттон Хаус та Вестон Парк, чисельних церков, щонайменше 18 церков в Лондоні бути спроектовано саме нею; до недавнього часу вважалася патронесою, але дослідники з’ясували, що вона вчила самого сера Крістофера Рена, не виключена її участь в проекті Собору Святого Павла.

Коли ми говоримо про жінок-архітекторок, вони як щось незвичне, незвичні рамки якісь порушують, які боролись з дискримінацією, трохи незвичні як Джейн Джейкобс, але важливі фактори, на які ми маємо зважати - це доступ до освіти, в університети жінки масово потрапляють лише наприкінці 19 ст. Не варто забувати ще про чинники воєн, коли після І Світової війни, після ІІ Світової війни, коли відкрились вакансії, коли чоловіки були на фронті і відкрились можливості, те що ми називаємо “вікно можливостей”, а потім жінки заступали чоловіків в їх “чоловічих” професіях і не варто забувати, хочу на цьому наголосити, про традиційні гендерні ролі і уявлення про “природне” призначення чоловіків і жінок, які серйозно впливали на вибір професії. І сьогодні ми маємо pain in the ass з фемінітивами, тому що люди є а назв немає і як його називати? Є проблема.

І для того, щоб з'ясувати для чого жінки нечисленні, невидимі. Чим є архітектор в уявленні? Як працювала ця практика? Десь до середини 20 ст вважається, що це чоловік, один автор цієї споруди “майбутнього”, а всі інші - ці архітектори, ці креслярі допомагають та виконують, тобто роботою бюро керує одна людина або партнерство. Поступово природа архітектурного проектування змінюється, модель ускладнюється і сьогодні це не індивідуальна, це командна робота, навіть під брендом якимось, але це командна робота, це десятки людей в великій фірмі: дослідження, технологія, конструкторське забезпечення, візуалізація, документація технічна різна, тексти. Якщо ми згадаємо всі ці совєцькі інститути, коли була ціла купа жінок безіменних і тоді ми говорим, що ця специфічна модель знеособлення архітектури і говорили про те, що social standing архітектора падала в 60-ті, 70-ті рр, потім вони знову набули голос в публічній сфері і про це писали на Заході, у нас, на жаль, архітектори мовчать, мало хто з них говорить. Ось це знеособлення архітектора та безіменних жінок в проектних інститутах. Сучасна колективна архітектура стархітектів також.

Окрема тема - це партисипативна, учасницька архітектура, де архітектор допомагає висловитись іншим і тоді ми говоримо, що тут жінки можуть бути активними.

23 березня 2020
Поширити в Telegram
125
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Насильство над природою й насильство над вразливими спільнотами – у чому зв’язок
Говорячи про зміну клімату, ми найчастіше думаємо про спекотне літо, знищені екосистеми чи нещасних білих ведмедів на льодовиках, що тануть. Менше розмірковуємо про економічні наслідки, хоча на минулорічному Світовому економічному форумі екологічні виклики вже визнали головною загрозою для світової економіки на найближчі роки. Про соціальний, і особливо ґендерний аспект проблеми, згадуємо ж в останню чергу. У той час як спільноти, які найбільш вразливі до зміни клімату, – це часто ті ж самі спільноти, де різко виражена ґендерна нерівність. І ці дві проблеми посилюють одна одну.
Професійні жіночі асоціації та підтримка жіночого підприємництва
Жінки допомагають жінкам розвиватися. Професійні асоціації гуртують однодумиць і допомагають у кар’єрному зростанні, а проєкти підтримки жіночого підприємництва пропонують семінари, тренінги, бізнес-консультації та навчальні візити.
З місця в кар’єру: онлайн курси про професійний успіх для жінок
Де здобути професійні знання і навики, які будуть гендерно чутливими? Чи враховують університети і тренери соціальну різницю між стереотипами про чоловіків і жінок та між реаліями поєднання кар’єри і сім’ї для обох статей? У цій статті зібрано курси про підприємництво і кар’єру жінок, які будуть корисними і працівницям, і керівництву.