«Чоловіки не слухають, а жінки не орієнтуються по карті»: нейробіологія гендерних відмінностей

За останні два століття порівняльна краніологія (вивчення будови черепа, про яку йшлось у попередньому розділі статті), встигла поступитися місцем безпосередньому вивченню структури жіночого і чоловічого мозку, у якій вбачають основу різноманітних розумових і психологічних характеристик. Як зазначила Енн Фаусто-Стерлінг, «пошук міжстатевих відмінностей в анатомії мозку має довгу й сумну історію, яка почалася на світанку дев’ятнадцятого століття і тривала впродовж двадцятого» (Fausto-Sterling 1992, с. 225). Науковці прагнуть пов’язати такі відмінності із диференційованим впливом гормонів на розвиток мозку in utero та, як наслідок, із «маскулінізацією» і «фемінізацією» окремих його структурних частин, а також відмінностями латералізації, тобто діяльності півкуль мозку.

Гендерований мозок. Джерело: https://www.statnews.com/2015/11/30/brain-male-female-study/

Феміністичну критику цієї галузі представляють праці Ребеки Джордан-Янг, Корделії Файн, Енн Фаусто-Стерлінг та багатьох інших дослідниць і дослідників. Вона стосується передусім окремих проблематичних засновків і припущень, наявних у науці про гендерні відмінності мозку (науков(и)ці навіть дали цим припущенням влучну збірну назву «нейросексизм»). Найперший із цих засновків — це самé уявлення про вроджені нейробіологічні відмінності між жінками й чоловіками (наприклад, у когнітивному аспекті) без урахування впливу соціальних чинників. Авторка Дженет Хайд (Hyde 2014) звернула увагу на такий факт: якщо 1990 року мета-аналіз досліджень на тему математичних здібностей чоловіків і жінок справді продемонстрував певну перевагу перших, мета-аналіз сучасніших розвідок такого самого спрямування не виявляє жодних суттєвих відмінностей. Американська дослідниця пов’язує це з освітніми змінами, які відбулися в останні десятиліття: до 1990 року у США дівчатка набагато рідше, ніж хлопчики, вивчали математику в старшій школі, натомість нині спостерігаємо тенденцію до зрівняння середньої математичної освіти. Це, звісно, пов’язано передусім з усвідомленням гендерних нерівностей в освіті та активним заохоченням дівчаток до занять математикою, що створює можливості для розвитку в цьому напрямку. Водночас, як указує дослідниця, гендерні відмінності в просторовому мисленні зберігаються досі: здатність маніпулювати в уяві складними 3D-фігурами та орієнтуватися по карті — чи не найчіткіше виражений параметр, за яким жінки відстають від чоловіків. Як припускає Хайд, це пов’язано радше не з освітою (адже в більшості шкіл, на її думку, такі навички цілеспрямовано не тренують), а з іншими соціальними чинниками, наприклад, з активнішою участю хлопчиків у спорті та з їхнім захопленням відеоіграми, які розвивають просторову уяву. Зрозуміло, що відзначене дослідницею — це лише верхівка айсберга, коли йдеться про стосунки з простором, які з дитинства формуються у дівчаток і хлопчиків. Феміністичні дослідження давно вказують на цілу низку просторових обмежень, які супроводжують розвиток дівчинки від самого народження (всім нам знайоме «дівчатка так не сидять / не ходять», «не бігайте, ви ж дівчатка», «навіщо тобі конструктор, грайся ляльками» тощо). До того ж дівчата й жінки часто мають набагато менше можливостей освоювати нові незнайомі простори самостійно, без супроводу інших, передусім через побоювання про власну безпеку. Безперечно, всі ці чинники мають враховувати ті, хто пов’язує відмінності просторового мислення винятково з вродженими особливостями мозку, характерними для кожної статі.

А проте багато дослідників і далі вперто шукають причину таких відмінностей саме в особливостях нейроанатомії. У їхніх наукових гіпотезах фігурують різноманітні ділянки мозку — мигдалеподібне тіло, гіпокамп, кора мозку тощо. Скажімо, Фаусто-Стерлінг (Fausto-Sterling 2000) у своїй праці простежує історію сorpus сallosum (мозолистого тіла, яке виконує функцію сполучної ланки між лівою і правою півкулями мозку) як своєрідного гендерно-наукового конструкту, на який проектується уявлення про існування суто «чоловічого» і суто «жіночого» мозку. На думку декого з науковців, пропорційно більший corpus callosum у жінок зумовлює участь обох півкуль у виконанні просторових завдань, тоді як мозок чоловіків демонструє більшу латералізацію — у тому самому процесі задіюється лише ліва півкуля, що нібито сприяє кращому аналізу візуально-просторової інформації.

Комічне зображення Corpus Callosum. Джерело: Pinterest

Як відзначає Фаусто-Стерлінг, аналізуючи першу частину теорії, тут є ціла низка сумнівних припущень, починаючи від уявлення, ніби вищий ступінь латералізації дає переваги, і закінчуючи недоведеною тезою про причиново-наслідкові зв’язки між структурою мозолистого тіла і просторовим мисленням. Науковиця вказує на політичні небезпеки есенціалістського підходу до когнітивних відмінностей: якщо ми приймаємо за даність, що певна ділянка мозку жінок робить їх менш здібними у візуально-просторовому чи математичному плані, спроби компенсувати наявні нерівності (наприклад, шляхом трансформацій у вихованні чи освіті) можуть просто блокуватися як позбавлені сенсу і приречені на невдачу. Це, своєю чергою, пов’язано з іще одним необґрунтованим уявленням — про сталість і непорушність вроджених характеристик, яке, попри свій анахронізм, далі істотно впливає і на наукові пошуки, і на громадську думку. На противагу цьому прогресивніші дослідники й дослідниці підкреслюють високу пластичність мозку під впливом середовища, завдяки якій навіть справді наявні нейрокогнітивні відмінності не обов’язково мусять зберігатися протягом усього життя.

Насамкінець критики(-ні) подібних досліджень уважають перебільшеною цінність т. зв. «нейроданих» (наприклад, отриманих у результаті фМРТ — функціональної магнітно-резонансної томографії) стосовно жінок і чоловіків. Скажімо, Корделія Файн (Fine 2010) відзначила, що пояснення на зразок «гірший результат у вирішенні того чи того завдання зумовлено іншим типом мозкової реакції» ходять по колу, насправді прояснюючи дуже мало. Авторка завважує: якщо ми справді спостерігаємо певну відмінність у виконанні того самого завдання, цілком можливо, що при цьому по-різному активізуються ділянки мозку, але це жодним чином не пояснює, звідки ці відмінності походять! Тобто мозкова діяльність сама по собі не може бути фінальною ланкою причинно-наслідкового ланцюга. Натомість інша дослідниця, Джинджер Хофман (Hoffman 2012), доводить, що навіть різні показники фМРТ не гарантують того, що мисленнєвий процес, який веде, скажімо, до розв’язання математичної задачі жінками або чоловіками, чимось фундаментально відрізняється. Вона апелює до поняття множинної реалізації (multiple realizability) — ідеї про те, що один і той самий ментальний стан може реалізуватися через різноманітні стани мозку; у такому випадку, стверджує Хофман, функціональні дослідження мозку чоловіків і жінок не дають нам достатньо вагомої інформації про відмінність їхнього мислення (с. 37).

Джерело: https://brainandgender.wordpress.com/

Викладене вище свідчить, що нейробіологічні дослідження, крім власне емпіричних, мають іще й низку методологічних, ба навіть філософських аспектів, які потребують дальшої дискусії. Саме через це будь-які висновки про суттєві вроджені відмінності між чоловічим і жіночим мозком щонайменше передчасні.

Наступний розділ статті опублікуємо у вівторок, 2 січня («Еволюційні дослідження міжстатевих відмінностей»)