21 січня, 2018

Еволюційні дослідження міжстатевих відмінностей

7 грудня 2017
Олеся Бондаренко

Магістр філософії та студій науки (Science Studies). Коло зацікавлень: історія та філософія науки та медицини.

У 1960–1970-х роках, коли в галузі приматологічних студій працювали переважно чоловіки, у своїх наукових розвідках вони приділяли основну увагу конкурентним стосункам між самцями. Згодом, коли жінки стали більше представлені в біології загалом і в приматології зокрема, з’явилися дослідження про поведінкову взаємодію між самками (в тому числі про одностатеву сексуальну поведінку серед них), на яку раніше ніхто не звертав уваги. В останній частині статті «Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального?» авторка розглядає теорії еволюційного походження міжстатевих відмінностей.

Еволюційні дослідження міжстатевих відмінностей

 

Ще один важливий напрям вивчення міжстатевих відмінностей — еволюційний, до якого входять еволюційна психологія і соціобіологія. Його корені сягають ХІХ століття: ще Чарльз Дарвін у своїх працях вивів принцип статевого добору — еволюційного розвитку привабливих рис, які забезпечують успішніше спарювання з протилежною статтю та, як наслідок, зумовлюють вищу здатність до розмноження. За Дарвіном, такі риси потрібні передусім самцям, адже вони конкурують за самок свого виду і нерозбірливі, тоді як самки схильні прискіпливо вибирати, з ким спарюватися. Як відзначає філософиня Карла Фер (Fehr 2011), феміністичний і історичний аналіз праць Дарвіна, з одного боку, виявляє в них вікторіанські гендерні уявлення про жіночу скромність і недоступність, а з іншого — виказує певну прогресивність таких міркувань. Більшість дослідників епохи Дарвіна взагалі вважали вибір самок несуттєвим, а яскраві зовнішні ознаки самців пояснювали «надлишком життєвої енергії» (Fehr 2011).


Cамиця (ліворуч) та оздоблений пір’ям самець (праворуч) Lophornis ornatus.
Ілюстрація з праці Дарвіна «Походження людини і статевий добір» (1871).
Джерело: Darwin Online http://darwin-online.org.uk/content/frameset?viewtype=text&itemID=F955&pageseq=1

Ідеї Дарвіна підхопили й розвинули автори наступних еволюційних теорій жіночої і чоловічої поведінки. Наприклад, так званий «принцип Бейтмена», що його запропонував Ангус Бейтмен, ґрунтується на нібито нижчих інвестиціях чоловічих ресурсів у процес запліднення і дітонародження, що, на думку дослідника, зумовлює особливості вибору партнера: якщо самець потенційно може запліднити безліч самок, то самка, обмежена наявністю яйцеклітин, повинна ретельно вибирати того одного самця, який її запліднить. З таких міркувань, звісно, випливає традиційний висновок, що для чоловіків «природні» полігамність і змагальність, а для жінок — вибірковість і пасивність (Fehr 2011), та ще ціла низка гендерних штампів. Як указала Рут Хабард (Hubbard 1990), «з нібито невинних асиметрій між яйцеклітиною і сперматозоїдом випливають такі важливі суспільні наслідки, як жіноча вірність, чоловічий проміскуїтет, переважно жіночий догляд за дітьми і нерівність розподілу праці між статями» (с. 110). Феміністичні критикині й критики еволюційних досліджень, разом із Хабард, поставили під сумнів твердження про універсально низькі інвестиції самців у дітонародження, адже в певних видах самець-батько бере дуже активну участь у догляді за дітьми, а також інвестує енергію в інший спосіб (наприклад, охороняючи територію).

Важливий, але подекуди проблематичний аспект еволюційних досліджень людської поведінки (зокрема сексуальності і розмноження) — їх тісний зв’язок із приматологією: людина — один із видів приматів, тому науковці часто схильні шукати еволюційні паралелі між Homo sapiens та іншими спорідненими видами. Проте видів цих існує багато, і важливий вибір конкретного з них та ті імплікації, які цей вибір має для досліджень людської поведінки. До того ж має значення, на яких саме поведінкових феноменах дослідники фокусують свою увагу, а які просто ігнорують. Серед важливих напрямків феміністичного аналізу біології — увага до історії концептуальних змін у приматології, що є водночаc наслідком і поштовхом для соціокультурних трансформацій. Баркер і Кітчер (Barker & Kitcher 2013) засвідчили маскуліноцентричність приматологічних студій у 1960–1970-х роках, коли в цій галузі працювали переважно чоловіки, котрі у своїх наукових розвідках основну увагу приділяли конкурентним стосункам між самцями. Згодом, коли жінки стали більше представлені в біології загалом і в приматології зокрема, з’явилися дослідження про поведінкову взаємодію між самками (в тому числі про одностатеву сексуальну поведінку серед них), на яку раніше ніхто не звертав увагу.


Сексуальні ігри серед самок бонобо. Фотографія з книжки Брюса Бейджміла «Біологічні щедроти: тваринна гомосексуальність та природне розмаїття» (1999)

Відбулося також певне зрушення стосовно досліджуваних видів: науков(и)ці зацікавилися не лише патріархальними, а й матріархальними видами приматів (як-от бонобо). Усе це має надзвичайно велике значення і для еволюційної науки про людину: Донна Харавей (Haraway 1989) у своїй класичній праці відзначає суспільно-політичні імплікації приматології, набагато значущіші, ніж може здатися на перший погляд.

Насамкінець еволюційні студії міжстатевих відмінностей критикують ще й за надмірне наукове порівняння людини з рештою тваринного світу та ігнорування складних форм соціального і культурного життя, властивих лише їй. Елізабет Ллойд (Lloyd 1993) нарікає на вади еволюційних досліджень жіночої сексуальності, схильних прив’язувати її винятково до запліднення і дітонародження, попри той очевидний факт, що сексуальність людини не мусить бути спрямованою суто на розмноження. Наприклад, одне з еволюційних пояснень жіночого оргазму — його здатність утримувати жінку в лежачому стані протягом певного часу, що потрібно для проникнення сперми для зачаття. Такий підхід особливо сумнівний, якщо взяти до уваги жіночу гомосексуальність, адже сексуальним партнером жінки не обов’язково мусить бути чоловік. Проте й одностатеві зв’язки між жінками теж не уникли еволюційних спекуляцій: науковці висунули так звану гіпотезу заміщувального материнства (allomothering hypothesis), згідно з якою сексуальні контакти між жінками історично слугували спільному вихованню дітей, а отже, вищому репродуктивному успіху. Такі гіпотези, хоч і цікаві, майже не піддаються верифікації методами науки і їх можна розглядати як спроби вписати жіночу гомосексуальність у «природний» гетеронормативний порядок, який диктує, що жінка — насамперед мати.

Крім того, феміністичної критики зазнали еволюційні теорії сексуального насильства: скажімо, сумнозвісна праця Торнхіла і Палмера (Thornhill & Palmer 2000) тлумачить поведінку чоловіків-ґвалтівників як еволюційну адаптацію, що активізується в ситуації недостатнього доступу до жінок і поширена серед самців у тваринному світі. Ця теорія викликала реакцію ряду дослідників і дослідниць (Джон Дюпре, Емілі Мартін, Енн Фаусто-Стерлінг), котрі вказували на хибність паралелей між спарюванням тварин і зґвалтуванням, яке є власне людським соціокультурним феноменом. На їхнє тверде переконання, говорити про зґвалтування є сенс тільки там, де існує інститут сексуальної згоди (sexual consent), а у тваринному світі він, звичайно, відсутній. Тут варто зацитувати Фаусто-Стерлінг: «Щоб щось називалося зґвалтуванням, воно має відбуватися проти її волі. Коли науковці застосовують це слово до дрозофіл, клопів, качок чи мавп, спільне означення охоплює всіх живих істот, <...> і ідея вільного вибору просто зникає. Проте “інстинкт” самки клопа уникати спарювання силоміць, звісно ж, не має нічого спільного з тим набором емоцій, які переживає зґвалтована жінка. Використання терміна “зґвалтування” для опису тваринної поведінки збіднює його, видаляючи з нього поняття вільного вибору, і коли в такий спосіб збіднене слово знову застосовується до людей, жінки виявляють, що їхнє право на згоду і відмову кудись щезло» (Fausto-Sterling 1992, с. 160). Науковиця вказує на потенційні небезпеки, які криються в таких теоріях, адже, апелюючи до «природності», вони здатні легітимізувати насильницьку поведінку (яка, хай там як дослідники прагнуть її універсалізувати, надзвичайно культурно варіативна).

Прикінцеві зауваги

Викладене вище наголошує на ролі гендерних оптик у біологічних дослідженнях міжстатевих відмінностей, однак їх феміністична критика в жодному разі не зводиться до твердження, ніби такі відмінності існують винятково в нашій соціокультурній уяві. Навіть суспільні чинники цілком матеріальні, впливаючи безпосередньо на людські тіла та взаємодіючи з їхньою біологією, часто настільки тісно, що наслідок дії цих чинників можна взяти за «вроджені» характеристики. Саме така взаємодія потрапила в центр уваги сучасних гендерних студій, де останнім часом відбувся перехід до т. зв. «нового матеріалізму» (Карен Барад, Елізабет Гросс, не раз згадувана в цій статті Енн Фаусто-Стерлінг та інші дослідниці й дослідники).

Основною метою феміністичних інтервенцій у дослідження міжстатевих відмінностей були й залишаються політичні та епістемологічні зміни, що їх розглядають у тісному взаємозв’язку. Слід відзначити внесок гендерного аналізу в розвиток науки, адже, вказуючи на застарілий багаж суспільно-ідеологічних сенсів, які додаються в наукове знання, такий аналіз часто допомагає знайти нові продуктивні напрями наукових досліджень. Саме тому, відповідаючи на питання, чи змінив фемінізм науку, яке винесено в назву її книжки, Лонда Шибінгер (Schiebinger 2001) перераховує цілу низку наукових дисциплін, де гендерний аналіз спричинився до вагомих концептуальних зрушень. Проте, як уже зазначено на початку цієї статті, гендерні стереотипи, якщо навіть меншою мірою наявні в сучасній науці, часто продовжують жити у формі повсякденних псевдонаукових теорій про міжстатеві відмінності, які підживлюють нерівність у суспільстві. Саме тому важливе критичне і зважене ставлення до інформації про відмінності між жінками й чоловіками, з якою ми щодня маємо справу.

7 грудня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Макіяж у сучасній культурі
Від «нюдового» макіяжу до повної відмови від нього, від присоромлення за відсутність макіяжу — до присоромлення за макіяж, від фотошопу до суворих рекламних стандартів — авторка розглядає різні тенденції поп-культури, які допоможуть зрозуміти, чим є макіяж сьогодні, крім нав’язаного індустрією краси стандарту, та яким може бути його майбутнє.
Між дискурсом і матерією: переосмислення тіла у квір-дослідженнях
Чи можемо ми самі створювати свої тіла? Чи ми лише слухняно виконуємо волю суспільства, яке диктує нам як рухатися, виглядати, ставитися до власного тіла, інших тіл? Чи, навпаки, це тіла визначають нас, наші бажання, думки й почуття, наші стосунки з іншими, наше майбутнє? Квір-теорія дозволяє подивитися на своє тіло під новим кутом та поміркувати про альтернативні способи стосунків із ним. Розглядаючи статеву відмінність, хворобу, інвалідність, форму й розміри тіл крізь призму квір-теорії, авторка зосереджується на практиках опору тілесним нормам та їхніх межах. Читайте також: Майкл Кауфман. Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства  Тетяна Щурко. Феміністські педагогіки  Олеся Бондаренко. Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального?
«Чоловічі» і «жіночі» гормони: ендокринологія статі
У 2016 році гарячу дискусію викликало припинення тестування чоловічого гормонального контрацептива у зв’язку з «великою кількістю побічних ефектів». Багато жінок при цьому завважили, що вони щодня стикаються з побічною дією гормональних контрацептивів, утім, це не заважає виробникам тестувати і випускати ці препарати на ринок. Що таке «статеві гормони» та як вони пов’язані з гендерними стереотипами, — розбиралася Олеся Бондаренко у другому розділі дослідження «Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального?».