6973 
В Україні поступово розвивається жанр наукпопу – представлення інформації з різноманітних галузей науки для масових читачок та слухачів. Він може мати найрізноманітніший формат – від коротких повідомлень в мас-медіа до цілих науково-популярних проектів, де окремій тематиці присвячено серію лекцій. Оскільки наукова комунікація, зорієнтована на нефахову аудиторію, у нас поки що має дуже обмежений масштаб, важливо починати говорити про її стандарти вже зараз, щоб мати якісніший наукпоп у майбутньому.
Багато з цих стандартів є подібними до журналістських: результати наукових досліджень варто описувати максимально достовірно та збалансовано, щоб не формувати в аудиторії хибних уявлень про наукові явища та ступінь їх вивченості. Не менш важливий стандарт, про який менше говорять і який часто ігнорується на практиці, – це етика та політична чутливість при висвітленні наукової інформації. Під політичною чутливістю я маю на увазі усвідомлення наявних в суспільстві нерівностей і того, як наші дії та висловлювання поглиблюють ці нерівності або ж, навпаки, допомагають їх долати.
Хтось одразу ж спитає: як може подача наукової інформації бути політично чутливою або нечутливою? Наука – вона ж за визначенням нейтральна щодо будь-яких соціально-політичних процесів, або принаймні прагне бути такою. Проте така думка не відповідає дійсності. По-перше, наука працює не в вакуумі об'єктивності, а в безперервній взаємодії з тим, що відбувається в суспільстві в цілому. Панівні ідеології часто задають напрям наукових досліджень і визначають, які з них є необхідними та корисними (усім відомий приклад з історії науки – євгеніка). По-друге, наукова та псевдонаукова інформація здатна підтримувати різноманітні політичні переконання. Соціологи(-ні) та психологи(-ні) говорять про явище так званих lay theories – «наукоподібних» повсякденних уявлень про ті чи інші речі, як-от, наприклад, причини бідності, кліматичні зміни або генетичне походження окремих людських характеристик. Ці теорії черпаються нами з різноманітних джерел (у тому числі науково-популярних) і мотивують наші політичні погляди, те, які рішення ми приймаємо та за кого голосуємо на виборах. Також, що не менш важливо, ці теорії впливають на моделювання нами власного образу: наприклад, уявлення про біологічне або ж соціальне походження гендерних ролей здатні суттєво впливати на самосприйняття та соціальну поведінку жінок (Coleman & Hong, 2008).
Саме це взаємонаснаження наукових і суспільно-політичних сенсів і робить політичну чутливість при подачі наукової інформації такою важливою. Зокрема, популяризація біологічних наук особливо часто має справу з темами, які можуть нести у собі політичний меседж – наприклад, це тема гендерних відмінностей, а також тема сексуальності. І тут треба бути дуже обачним, щоб під виглядом науки не ретранслювати шкідливі суспільні ідеології, такі, як сексизм та гомофобія. Навіть якщо популяризатор(к)и науки керуються найкращими намірами, їхні повідомлення можуть неявно слугувати подальшій стереотипізації та маргіналізації вразливих соціальних груп. На жаль, наявний на сьогодні в Україні наукпоп, дотичний до названих тем, подекуди відображає загальну ситуацію з гендерною рівністю та ставленням до ЛГБТ в країні. Зокрема, переглянувши декілька лекцій про біологію сексуальності проекту Sex.Prostir, я зауважила низку моментів, що їх, на мою думку, якісна та політично чутлива популяризація науки повинна уникати. Серед них – відтворення гендерних стереотипів, хиба антропоморфізму, а також політично нечутливе висвітлення теми гомосексуальності.
Відтворення гендерних стереотипів. Частина інформації про еволюцію людини та людської сексуальності, представленої в лекціях, прямо або непрямо відтворює сексистські кліше («самки очень сильно изменяли, и самцам пришлось удлинять всевозможные девайсы, чтобы с этим бороться»; «секс в обмен на еду – ей надо было его обмануть, чтобы он кормил ее всегда»; «молодость и девственность, корни этих предпочтений идут сюда» і т.п.). Слід зауважити, що еволюційні (а саме адаптаціоністські) пояснення людської сексуальності, що на них спираються лектор(к)и, надають особливо плідний грунт для таких кліше, адже адаптаціонізм відомий своїми не надто вимогливими стандартами доказовості (кому цікаво, можна звернутися до класичної статті на тему). Це створює простір для різноманітних гіпотез-фантазій, у тому числі ідеологічно забарвлених, на тему тих чи інших людських характеристик. Як бачимо, наведені цитати проектують еволюційний образ жінки, що сексуально узалежнена від чоловіка, використовує своє тіло для отримання від нього матеріальної вигоди, є об’єктом його вибору за критерієм молодого віку та незайманості тощо. Мало того, що наукова якість цієї інформації підлягає сумніву (хто сказав, що репресивне уявлення про жіночу цноту є еволюційно, а не соціокультурно обумовленим?), вона ще й несе пряму політичну шкоду, адже легітимізує сексистські гендерні стереотипи. Якісні науково-популярні джерела мали б у таких випадках виконувати критичну функцію, відсіюючи те, що називається junk science, а також вказуючи на ідеологічні вади тих чи інших теорій чи гіпотез.
Антропоморфізм. Будуючи свою розповідь про біологічні аспекти сексуальності, лектор(к)и апелюють до досліджень на тваринах, постійно проводячи паралелі з людьми. Навіть якщо ці паралелі подекуди є доречними (зрештою, людина має тісний еволюційний зв’язок з тваринним світом), такі формулювання, як «мышки занимаются сексом», некоректно прирівнюють спарювання тварин до людської сексуальності і створюють підґрунтя для подачі досліджуваної тваринної поведінки як норми для людей. Якщо миші (чи то інші тваринки) займаються сексом, як і ми, то все, що говориться про них, безпосередньо стосується й нас, а всі наші ідеологічні уявлення про гендерні сексуальні ролі можна, не замислюючись, проектувати на інші види (як висловився один лектор, говорячи про дрозофіл, «если самец подойдет не под тем углом, то самка не даст»). Коло замкнулося: спершу відбувається «вчитування» в тваринну поведінку цілком людських гендерних стереотипів (про жінку як пасивний сексуальний об'єкт, роль якого зводиться до «дати» чи «не дати»), а потім результат непомітно засвоюється аудиторією як норма для людей (бо так воно існує в природі). Навіть якщо лектор(к)и зазначають, що ототожнення людей і тварин у даному контексті хибне, їхній спосіб подачі матеріалу місцями базується на антропоморфних паралелях, які здатні нести регресивний політичний посил.
Висвітлення теми гомосексуальності. Знову ж таки спираючись на дослідження дрозофіл, лекції побіжно звертаються до теми біології гомосексуальності. При цьому одна із лекторок, незважаючи на реверанси у бік толерантності («если это есть в природе, значит, природно»), використовує мову, яку аж ніяк не можна назвати етичною чи політично чутливою. У ході лекції відбувається протиставлення «мутантов» (самців дрозофіли, що їхню поведінку науковці інтерпретують як гомосексуальну) «нормальным самцам», цитую: «Если мы в эту пробирку, где находятся эти самцы, назовем их «мутанты» по этому гену, гомосексуалисты ... мы туда заведем еще нормальных самцов, у которых нету этой мутации, то самцы-гомосексуалы начинают агрессивно бить других самцов и заставлять за собой ухаживать»). Думаю, коментарі щодо політичного аспекту тут зайві, хоча науковий аспект теж викликає серйозні сумніви – особисто я не уявляю, що саме у поведінці комах можна витлумачити як «заставляют за собой ухаживать»; це радше скидається на ще одну антропоморфну фантазію, яка, знову ж таки, не повинна бути присутня в якісному науково-популярному джерелі.
Підсумовуючи, хочу приділити трохи уваги традиційному «хто винен і що робити». Звісно, не можна критикувати виключно самих популяризаторів науки – часто вони мимоволі ретранслюють ті ідеологічні уявлення, що присутні в суспільстві загалом. Проте вони мали б усвідомлювати свою відповідальність за ті неявні меседжі, які таким чином доносяться до аудиторії, а також за якість наукової інформації, яка подається. Оскільки суспільні проблеми рівності навряд чи знаходяться в центрі уваги українських біологів/психологів/інших дослідників та дослідниць, що прагнуть виступати перед широкою публікою на дотичні до гендеру та сексуальності теми, варто звертати їхню увагу на те, чому важлива політична чутливість при висвітленні цих тем і чому популяризація науки може не тільки приносити користь, а й завдавати шкоди, якщо вона несе регресивні суспільні сенси.
