«П’ятдесят відтінків» сексуальної експлуатації жінок

«Сексуальність для фемінізму — те саме, що праця для марксизму», — писала Кетрін Мак-Кіннон^[i]. Як власники підприємств експлуатують працю найманих робітників, так чоловіки експлуатують жіночу сексуальність. Феміністки вже багато написали про гендерний дисбаланс у репродуктивній, домашній та емоційній праці, і було б дивно, якби чоловіки, котрі експлуатують дружин для приготування борщу і догляду за спільними дітьми, були шанобливими й рівноправними в ліжку.

Патріархат як система влади чоловіків над жінками використовує жіноче тіло як об’єкт для здобуття чоловіком сексуального задоволення в різний спосіб. У попередній статті циклу докладно йшлося про «полювання на жінку», і цим «впольованим» «об’єктом» чоловіки в різний спосіб користуються, про це багато писали феміністські теоретикині, зокрема згадана Мак-Кіннон та Андреа Дворкін. Якщо у традиційному шлюбі чоловік жінкою як об’єктом оволодіває раз і назавжди, то при сексуальних домаганнях він намагається його «вполювати», у проституції «бере в оренду», а в порнографії використовує його для свого сексуального і візуального задоволення^[ii].

Феміністська парадигма другої хвилі взагалі стверджує, що питання про принципову можливість згоди в контексті групової підлеглості і матеріальної залежності жінок від чоловіків ігнорується, а тому сама концепція «згоди» не має реального наповнення^[iii]. Це, очевидно, дещо перебільшене твердження, бо не кожна жінка підлегла кожному чоловікові і різні форми соціальної більш чи менш відносної незалежності жінок існують і існували. Проте справедливо те, що залежність жінок і нерівномірно поділена між гендерами влада утворюють систему, у якій соціально сильніша група (чоловіки) зловживає нерівністю зі слабшою (жінками)^{[iv] [v]}. Різним формам таких зловживань і присвячено цю статтю.

Сексуальна експлуатація в шлюбі

У консервативних патріархальних суспільствах (Індія^[vi], почасти Північний Кавказ^[vii]) шлюб — це й досі пряма форма експлуатації жінки без романтичного фасаду. Молода дівчина — власність своїх родичів-чоловіків, і шлюбного партнера для неї обирають вони, а партнер сплачує за неї викуп. Так жінка стає ніби товаром, який має фінансовий еквівалент, і в обмін на нього переходить від одного власника до іншого, без права на розлучення (проте дружину можна передарувати чи перепродати). Секс із кимось, хто не є твоїм чоловіком, стигматизується, а подекуди й карається, тому жінка через такий шлюб потрапляє в ситуацію, коли вона не має вибору сексуальних партнерів у принципі. А отже, рівноправних сексуальних і емоційних стосунків за бажанням у неї не буде, буде лише серія зґвалтувань.

«Шлюбні церемонії, описані в етнографічній літературі, — це ланки в безупиннй впорядкованій процесії, у якій жінки, діти, мушлі, слова, клички худоби, риба, предки, китові вуса, свині, клубки пряжі, заклинання, танці, килимки тощо передаються із рук в руки», — пише Гейл Рубін^[viii]. Дослідниця вказує, що експлуатація чоловіка (у формі рабства чи іншій) — завжди лише експлуатація його як робітника, тоді як жінку в шлюбі експлуатують як жінку, сексуально.

Передача такої нареченої у власність нареченому у весільних традиціях часто відбувається як імітація викрадення, а подекуди в суспільствах досі існують реальні викрадення, як-от у Киргизії і Казахстані. В українському весільному обряді теж збереглися фрагменти, коли наречену «продають» чи «підміняють». В останньому випадку перед очі нареченого приводять чоловіка з родини нареченої, перевдягненого в жінку, або якусь іншу жінку — нібито хочуть надурити нареченого, взяти з нього викуп, а наречену залишити собі^[ix]. Нині це лише гра без шкідливого умислу і наповнення, але корені її патріархальні.

У дещо осучасненій і комічній формі ситуацію продажу й викрадення нареченої відтворено в радянській кінокомедії «Кавказька полонянка», де сюжет побудовано на конфлікті прогресивних форм організації суспільства і застарілих («у сусідньому районі наречений викрав члена партії»). Для України такі явища неактуальні, проте зґвалтування в добровільному шлюбі існує досі і рідко усвідомлюється як проблема.

Секс у подружній парі позначають терміном «подружній обов'язок», що його повинні виконувати обоє. На практиці це, звісно, асиметричний обов'язок, який полягає у вимозі до жінки сексуально обслуговувати чоловіка, її ж бажання і потреби не враховуються. У разі відсутності сексу в шлюбі чи конфліктів між подружжям громадська думка (а інколи й професійні психологи)^[x] покладає провину на жінку, яка недостатньо старається, обслуговуючи чоловіка, та радить їй добре виглядати^[xi], розвивати свою сексуальність спеціальними вправами, «загортатися в емоції свого чоловіка», готувати французькі страви, робити масаж пір’яним віялом^[xii]. Сексуальна експлуатація жінки в шлюбі — частина культури зґвалтування. Остання розглядає сексуальне насильство як щось, що чинить незнайомець у темному провулку, хоча більшість зґвалтувань скоюють якраз знайомі жінці люди.

Зґвалтування як акт сексуальної експлуатації і за словниковим, і за законодавчим означенням — це секс без згоди жертви, без уточнень про дислокацію злочину і ступінь знайомства жертви з ґвалтівником. А отже, воно може бути і в шлюбі. Дискусія про цей тип злочинів проти статевої свободи і недоторканості ведеться давно і стала частиною права різних країн. Коментарі до статті 152 Кримінального кодексу України окремо описують цей момент: «Ст. 152 не містить обмеження в тому плані, що зґвалтуванням визнаються лише позашлюбні статеві зносини. Тому потерпілою від цього злочину може бути й особа, яка перебуває з винним в офіційно зареєстрованому або фактичному шлюбі»^[xiii]. Це означає, що в теорії потерпіла від такої ситуації жінка може звернутися в поліцію. Проте на практиці розраховувати на покарання сексуального хижака, якщо він завівся вдома, об'єктивно не варто, бо воно не відбудеться в умовах недосконалої роботи правоохоронних органів. Є й «сіра зона» — коли жінка в родині розплачується сексом за те, за що не мала б (наприклад, за гроші на господарство чи відсутність сварок), коли вдається до сексуальних практик, які їй не подобаються, коли погоджується на секс, боячись висловити незгоду тощо. Анекдотична жіноча репліка «голова болить» — непряма форма висловити небажання займатися зараз сексом — свідчить, що жінці складно прямо відмовити партнерові, така поведінка не вітається.

В асиметричній сімейній ситуації (жінка перебуває у відпустці по догляду за маленькою дитиною, жінка не працює поза домом) сексуальна експлуатація може стати частиною системного домашнього насильства. Інфраструктура допомоги жінкам — жертвам домашнього насильства (притулки, гарячі лінії тощо), рівна оплата за рівну працю, доступні дитсадки та інші чинники, які сприяють матеріальній незалежності жінки, працюють на подолання цієї проблеми.

Сексуальні домагання

Більше про юридичне означення проблеми сексуальних домагань читайте в статті Катерини Вітер.

Нещодавня історія викриття Гарві Вайнштейна та супутній флешмоб #metoo оприявнили величезні масштаби проблеми сексуальних домагань, із якими стикаються жінки, тоді як суспільство загалом ігнорує існування цього явища. Дехто з українських знаменитостей, наприклад Ольга Сумська, теж поділилися своїм негативним досвідом^[xiv]. Українське законодавство^[xv] та українська правозахисна і медіа-сфери жінці, котра опинилася в такій ситуації, не пропонують майже нічого^[xvi]. У громадській думці і праві інших країн поняття сексуальних домагань розроблено краще і поволі вдосконалюється.

Як і із сексуальною експлуатацією жінок у шлюбі, проблема тим сильніша, чим гірше матеріальне і кар'єрне становище жінки. Сексуальні домагання на робочому місці існують не у вакуумі, а в контексті «скляної стелі», систематичної оплати жіночої праці нижче за рівну їй чоловічу, а також того факту, що жінка зазвичай відповідальна за дітей, отже, частіше йде у відпустку по догляду за дитиною, частіше відпрошується з роботи, коли щось потрібно для дитини, частіше в разі розлучення залишає із собою дітей і бере на себе більшу частину їх матеріального забезпечення.

У книжці «Міф про красу» дослідниця Наомі Вулф теж звертає увагу на «виделку», яка виникає в темі сексуальних домагань на роботі. З одного боку, існує «професійна кваліфікація краси», тобто вимога виглядати якнайкраще, яка пронизує все життя жінки і, зокрема, часто виступає умовою прийому жінки на роботу. «Якнайкраще» означає одночасно «по-діловому» і «жіночно», жінки «прикрашають» собою офіс (про що можна почути в багатьох українських офісах перед святом 8 Березня). З іншого боку, це додає елемент сексуалізації в ділові стосунки, який жінка не додавала б сама з власної ініціативи. У випадку домагань це дозволяє апелювати до того, що жінка нібито «сама спровокувала» агресію стосовно неї^[xvii].

Отже, в одній і тій самій професійній ситуації жінка вразливіша перед керівництвом, ніж чоловік, і більше, ніж чоловік, боїться втратити роботу. Цей комплекс чинників дає начальнику (так само частіше чоловікові, ніж жінці) більше влади над жінкою, що відкриває більший простір для зловживань. Сама ситуація ієрархії не дозволяє зробити повністю вільний вибір на користь сексу чи проти нього.

Тож якщо вуличні вигуки навздогін зазвичай просто неприємні, то сексуальні домагання на роботі ставлять жінку в ситуацію вибору між гідністю і безгрошів'ям. Із такої ситуації немає легкого виходу. Покарати домагача непросто на практиці і не вирішує проблему дальшого працевлаштування (найпевніше, місце роботи все-таки доведеться змінити). У випадку із Вайнштейном про домагання розповідали відомі акторки, тобто жінки з хорошим майновим становищем, які точно не помруть із голоду, якщо втратять роботу, та з гучним іменем, на будь-яку заяву від яких збіжиться преса. Можна припустити, що це лише верхівка айсберга, і як багато Вайнштейн домагався гримерок, костюмерок та інших безіменних і залежних від роботи просто зараз технічних працівниць Голлівуду, нам невідомо і не стане відомо.

Поза стосунками керівник—підлегла існують інші форми сексуальних домагань, які створюють гнітюче робоче середовище. Йдеться про різке одностороннє скорочення соціальної дистанції між колегами, жарти й натяки з сексуальним підтекстом, небажані дотики (обійми, анекдотичне «погладжування по коліну»). Ці комунікативні акти можуть по-різному сприйматися залежно від контексту: що нормально на вечірці чи в усамітненій обстановці при свічках (проте в наявності згоди слід пересвідчитися і там), то неприйнятно в більш формальній ситуації.

Відрізнити домагання від звичайного непорозуміння досить легко: за останнім ітиме вибачення і ситуація більше не повториться. Домагач на спротив, імовірніше, зреагує посиленням свого тиску й агресії.

Проституція / секс-робота

Більше про феміністичні підходи до проституції читайте в статтях Олени Зайцевої і Дафни Рачок.

«Чоловіки можуть узяти [жіночу] сексуальність — вкрасти, зґвалтувати, чоловіки ж можуть і продавати її», — пише Андреа Дворкін^[xviii].

Терміни «проституція» і «секс-робота» ідейно навантажені залежно від напрямку фемінізму. Про це йдеться в статтях Олени Зайцевої і Дафни Рачок, тому в цій статті задля нейтральності використовуватимуться обидва. Загалом термін «секс-робота» дещо ширший і парасольковий, він охоплює й суміжні види діяльності — стриптиз, секс по телефону, кіберсекс, зйомки в порнографії, платні БДСМ-послуги без сексу як такого. Для проституції властивий сильний дисбаланс у гендерний бік: у ній працюють переважно жінки для чоловіків, а чоловіки в проституції працюють переважно для чоловіків.

Більшість феміністок сходяться на тому, що проституція в найпоширенішому її вигляді — гетеросексуальному — це форма сексуальної експлуатації жінок, тому що жінка в проституції не є суб’єктом, який отримує задоволення від сексу, а чоловік цього свідомий, проте його цей факт не зупиняє. Поширений вислів «торгівля тілом» відбиває сприйняття тіла жінки в проституції як товару, і якщо в патріархальному шлюбі чоловік «володіє» тілом своєї дружини, то в проституції він «бере» тіло жінки «в оренду».

З юридичного і термінологічного поглядів проституція не є формою насильства як такого, але й відрізняється від добровільного сексу. Насильство визначається відсутністю згоди, тоді як у проституції жінка дає згоду. Однак цю згоду викликано не бажанням сексу з цим конкретним чоловіком, а бажанням грошей. Ця хитка проміжна позиція, як показують дослідження, дуже шкодить здоров'ю жінки^[xix]. Проституція — складне явище, яке не зводиться лише до патріархальної експлуатації жінок чоловіками, — вона корелює зі складною економічною ситуацією, військовими конфліктами, нелегальною чи напівлегальною трудовою міграцією та іншими соціальними труднощами, а також із нарко- й алкозалежністю, низькою професійною кваліфікацією та іншими чинниками, які заважають влаштуватися на звичайну роботу. Скажімо, у Великій Британії після реформ Маргарет Тетчер, які поглибили соціальну нерівність, кількість молодих дівчат у проституції зросла настільки, що виник розмовний вислів Thatcher girls^[xx]. Усе це вказує на те, що проституція не така сама робота, як інші, і загалом бажано мінімізувати її обсяги. До того ж жінку, котра має секс із багатьма чоловіками (байдуже, за гроші чи ні), зазвичай дуже стигматизують консервативніші верстви суспільства.

Загалом є три моделі^[xxi] законодавчого регулювання проституції, і кожна з них має свої переваги і вади як узагалі, так і в разі їх можливого застосування в українському контексті. Нині проституція в Україні — адміністративне правопорушення, і це доцільно скасувати. Проте далі виникають розбіжності в поглядах.

Легалізація секс-роботи передбачає прирівняння її до будь-якої іншої роботи з умовою працювати офіційно та сплачувати податки. Ця модель передбачає посутнє втручання держави в діяльність секс-працівниць. Так звана шведська модель передбачає повну заборону проституції з кримінальним покаранням для клієнтів і сутенерів. Менш відома новозеландська модель лише декриміналізує секс-роботу і передбачає надання секс-робітницям повних трудових прав із мінімальним втручанням держави.

Українські працівники і працівниці назагал мають складнощі із захистом своїх трудових прав навіть у звичайних професіях. Тож є великі сумніви в тому, що представниці і представники заняття із сильною стигмою зможуть вдало захищати свої трудові права. Крім того, модель легалізації і новозеландська модель не зменшують попит на секс-роботу, а отже, не діють на довгострокове подолання проблеми. З іншого боку, модель криміналізації клієнта шкодить будь-якій самоорганізації і взагалі агентності в професії, наприклад, дозволяє в ситуації, коли дві жінки винаймають разом квартиру для занять проституцією, довільно вибрати одну з двох і покарати як сутенерку. Крім того, як сказано вище, процвітання проституції загалом корелює з труднощами з працевлаштуванням жінок на легальну захищену роботу, і якщо легалізація знімає бодай цю проблему, то модель криміналізації не відповідає на питання, як не померти з голоду жінці, у якої не стане клієнтів. Отже, це ще більше заганяє проституцію в тінь, і ця модель може діяти лише там, де низький рівень безробіття і високий рівень соціального захисту населення, але в таких умовах жінки і так працевлаштовані і не потребують проституції як способу заробітку. Ще дослідження секс-роботи, на підставі яких робляться висновки на користь тієї чи тієї моделі, проводяться переважно в країнах «першого світу» із високим рівнем трудової міграції, легальної і нелегальної, тому їхні висновки не можуть автоматично поширюватися на Україну, де секс-роботою займаються головно корінні жительки.

Дослідження кореляції між вибором моделі регулювання проституції та іншими політичними поглядами в Україні не проводилися. За моїми спостереженнями, в Україні за криміналізацію клієнта виступають здебільшого феміністки, які водночас транс-ексклюзивні, андрофобні і схильні до етатизму (високої міри втручання держави), тоді як ліберальні феміністки найчастіше схиляються до однієї з двох інших моделей. Відтак постає питання, наскільки аболіціоністський підхід — це щире бажання вирішити проблему, а наскільки раціоналізація описаної вище консервативної стигми^[xxii] (за окремими даними, у Швеції стигматизація жінок у проституції зросла, і прихильники цієї моделі виступають також за криміналізацію продажу сексу^[xxiii]). Загалом зниження соціальної нерівності, урівнювання оплати за рівну працю, перемога над російською військовою агресією та інші загальносоціальні чинники, ймовірно, зменшать кількість жінок у проституції в Україні ефективніше, ніж розширення можливостей і обов'язків правоохоронних та судових органів.

Порнографія

Порнографія відрізняється від еротики прямолінійним і центральним зображенням статевого акту. Хоча порнографічні зображення існували з часів античності, а появу першого збереженого порнофільму датують 1908 роком, порнографія як самостійна індустрія виробництва (переважно відеороликів чи довгих фільмів, але також і друкованої продукції) розвинулася в часи після сексуальної революції 1960-х^[xxiv]. До розвитку жанру і його популярності спричинилася не лише більша відкритість до теми сексу, а й жіноча емансипація: усі сюжети, де жінка запрошує до себе додому сантехніка чи кур'єра з піцою, ходить на прийом до лікаря чи сама працює медсестрою, передбачають певний рівень жіночої суб'єктності і матеріальної незалежності, слабко досяжний у попередню добу. У порнографії, на відміну від проституції, гендерний баланс участі більш-менш дотримується, бо для зйомки гетеросексуального статевого акту потрібні і жінка, і чоловік. Проте це не робить цей вид діяльності безпроблемним чи орієнтованим на жінок як цільову аудиторію.

Друга хвиля фемінізму виступала категорично проти порнографії як способу сексуальної експлуатації жінок, удаючись навіть до радикальних порівнянь із концтабором^[xxv] і фізичних атак на крамниці еротичних товарів^[xxvi]. Згаданий вище «Міф про красу» вказує, що «прагнення розглядати красивих дівчат на розгортках журналів уважається для чоловіків належним, бо сприймається як сублімація від початку притаманної їм сексуальної розпусності»^[xxvii]. Тому її виробництво зміцнює уявлення про цю розпусність як притаманну цьому гендеру властивість — ту саму роль «мисливця».

Третя хвиля і секс-позитивний фемінізм у її рамках ставиться до порнографії спокійніше, але не заперечує, що загалом мізогінія й експлуатація жінки в цій індустрії є і поширені. Ідеться не так про трудову експлуатацію жінок (чоловіки так само експлуатуються, не можна сказати, що для чоловіків-порноакторів їхня робота фізично легка, приємна і пов'язана з отриманням сексуального задоволення), як про образ сексу, який транслює порнографія. Він зазвичай не насильницький щодо жінки в прямому значенні цього слова, але далекий від повного ідеалу рівноправності, спрямований на чоловіче задоволення, не відбиває жіночі потреби і способи отримання насолоди. Окремі жанри порно безпосередньо еротизують різні прояви насилля над жінками. Так звана феміністська порнографія^[xxviii] — це спроба показати жіночу насолоду і рівноправність у сексі. Вона спирається на ідею про те, що порно віддзеркалює культуру сексуальних стосунків, яка існує в суспільстві, а отже прогрес у жіночій емансипації мав би відбитися і на порноекрані.

Наразі рубрикування порнографії на відповідних сайтах орієнтовано на клієнта-чоловіка. Лише частина категорій розповідають нам про сексуальну ситуацію (гейський секс, лесбійський секс, фетиш, секс у громадському місці тощо). Інша частина сортує жінок за характеристиками: блондинки, брюнетки, середнього віку, азіатки, з великими грудьми тощо. Наявні подекуди рубрики «дружнє для жінок» чи «популярне у жінок» — виразний натяк на те, що інші рубрики такими не є.

Структура більшості сучасних порнографічних роликів така: чоловік і жінка займаються сексом до того моменту, як чоловік отримує оргазм, далі зйомка закінчується. Ідеальний цільовий глядач такого ролика, очевидно, чоловік, і він має отримати оргазм десь у той самий час, як і персонаж ролика. Де в цій моделі оргазм жінки, незрозуміло. Хоча стимуляція зовнішньої частини клітора як основний спосіб досягнути оргазму у більшості жінок переважно показано, на ній спеціально не акцентується, однаково сюжет так чи так обертається навколо пеніса й еякуляції. Ініціатива до сексу теж часто належить чоловікові. У певних випадках (рубрика POV, тобто point of view — точка зору) камера працює з такого ракурсу, що глядач жінку бачить повністю, але не бачить повністю тіло чоловіка, так ніби він сам тримає камеру (і глядачеві ще легше проасоціювати себе з чоловіком). Усе це створює асиметричну картину, з якою себе краще асоціюють чоловіки, ніж жінки. Опитування серед підлітків показують, що хлопці вважають порнографію реалістичною частіше, ніж дівчата, і якщо хлопці хотіли би повторювати поведінку героїв на екрані, дівчата схильні думати, що героїню принижують^[xxix].

Узагалі, порнографію часто критикують за нереалістичність: там показують секс із випадковими людьми без застосування контрацепції, не показують явне отримання згоди (проте жінка чомусь майже завжди згодна). Цей жанр сприймають ближче до документальної зйомки, ніж до художньої, почасти за рахунок наявності на багатьох порносайтах рубрики «аматорське відео». За відсутності сексуальної просвіти в школах і вдома підлітки справді часто отримують знання про секс із порнографії. Однак слід обережно покладати на порнографію відповідальність за суспільні недопрацювання в плані сексуальної освіти і культури згоди.

* * *

Отже, із зростанням громадянської і матеріальної самостійності жінок зростають і можливості для їхньої сексуальної агентності, що чудово видно на прикладах флешмобів на гендерну тематику та переосмислення норм поведінки, які вони спричиняють.

У третьому й останньому тексті циклу йтиметься про те, як жінка сама може користуватися своєю сексуальністю собі на благо, концептуалізовувати її й розкривати.

Про емансипацію особистого досвіду читайте також у Галини Шиян та Насті Мельниченко.