11 грудня, 2018

Що таке сексуальні домагання?

11 січня 2018
Катерина Вітер

Юристка Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», перекладачка, офіцерка запасу, правозахисниця.

Проблему сексуальних домагань супроводжує мовчанка, перекладання вини на жертву та ігнорування з боку правоохоронних органів і роботодавців. Однак у багатьох країнах цю проблему вже окреслено юридично й існують механізми захисту жертв. У статті йдеться про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань, його розмежування з суміжними юридичними термінами, відповідальність за такі дії в Україні та за її межами, практику застосування відповідного законодавства.

Читайте також:

Актуальність проблеми

Про це не заведено говорити, це складно довести, і дуже просто стати об’єктом осуду. Страх утратити джерела доходу, не здобути підтримки з боку держави, правоохоронних органів, суспільства примушує жінок мовчати про сексуальні домагання. Та ігнорувати проблему — це те саме, що сприяти її існуванню.

Нещодавно тема домагань з’явилася на сторінках провідних ЗМІ внаслідок голлівудського скандалу навколо кіномагната Гарві Вайнштейна, що його теж активно обговорювали в соцмережах. Це підняло на новий рівень дискусію про сексуальні переслідування і замовчування таких випадків жертвами — через страх перед кривдниками й побоювання негативних наслідків для кар’єри. В Україні подібного не сталося. Коли у ЗМІ з’явилася інформація про сексуальні домагання завідувача кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету Володимира Годовського, який роками «пропонував жінкам секс, цілував і обмацував», до професора навіть не застосували адміністративні заходи впливу за місцем роботи[1].

Про актуальність проблеми свідчать і офіційні дані. У США за 2016 фінансовий рік Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) отримала майже 7 000 скарг, які стосуються сексуальних домагань. Та ці цифри не розповідають усю правду, адже, згідно з оцінкою EEOC, приблизно троє з чотирьох осіб, які зазнають домагань на робочому місці, не повідомляють про це. Переважна більшість жертв домагань — жінки[2].

За даними Британської транспортної поліції, 2015 року у Великій Британії кількість зареєстрованих сексуальних злочинів у поїздах і на вокзалах зросла на 25 % і сягнула рекордних показників. Не існує офіційних даних про вуличні домагання взагалі, почасти тому, що це не є злочином, а почасти тому, що жінки не відчувають, що можуть повідомити про це. В опитуванні YouGo 2012 року 43 % жінок у віці 18–34 роки заявили, що у них був досвід публічних сексуальних домагань. У 2014 році опитування, проведене Girlguiding UK, встановило, що до 60 % дівчат і молодих жінок у віці від 13 до 21 року зазнали сексуальних домагань у школі чи коледжі. Дослідження, проведені університетами Hollaback і Cornell, показали, що 84 % жінок зазнають публічних переслідувань до того, як їм виповнилося 17 років, і ця цифра зростає до 90 % у Великій Британії[3].

У Німеччині кожна друга жінка зазнавала тієї чи тієї форми сексуальних домагань. Майже кожен п’ятий чоловік у Німеччині визнав свої дії такими, що їх інша особа «могла б уважати сексуально неприйнятними або незаконними». Лише 6 % опитаних жінок визнали, що вчиняли такі самі дії[4].

Недавно в Україні Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела анонімне опитування серед жінок-юристок. За його даними, майже 37 % респонденток зазнавали в межах своєї роботи сексуальних домагань (це були пропозиції, коментарі, інша вербальна або фізична поведінка сексуального характеру). Тобто навіть у правничій сфері в оточенні юристів жінки не застраховані від домагань стосовно себе[5].

Про які дії щодо себе заявляють постраждалі від сексуальних домагань?

По-перше, це пропозиції сексуального характеру, неприємні і небажані дотики, обмацування, жарти, пов’язані із сексуальністю жінки, натяки тощо від осіб, від яких жінка перебуває у певній залежності. Це також може бути поведінка колег, друзів, співробітників, випадкових знайомих чи навіть перехожих на вулиці. В усіх випадках такі дії завдають жінці суттєвої психологічної і, можливо, фізичної шкоди.

Постраждала в більшості випадків не може заявити про неприйнятність для неї таких дій з боку колег, знайомих чи керівництва через дальший психологічний тиск, осуд з боку оточення, звинувачення в провокації тощо. Додаткові стримувальні чинники — те, що жінки не володіють достатньою інформацію про можливості захисту від сексуальних домагань; законодавство багатьох країн не містить ефективних механізмів захисту постраждалих і притягнення до відповідальності кривдників.

Крістін Людерс (Christine Lüders), директорка Німецького Федерального антидискримінаційного агентства, зазначає, що багато жертв не хочуть виносити сексуальні домагання на публіку:

«Вони бояться втратити роботу, стати винуватими, почути обвинувачення, що вони завдали шкоди репутації колеги чи боса. ...багато працівниць погано поінформовані про свої права. Вісім із десяти не знають, що їхні роботодавці зобов’язані захищати їх від сексуальних домагань на робочому місці; схоже також, що багато роботодавців не знають про цей свій обов’язок»[6].

Історія юридичного означення поняття сексуального домагання у праві різних держав

Проблема сексуальних домагань існує так давно, що, на думку Брюса Фраєра (Bruce W. Frier) і Томаса МакДжина (Thomas A. J. McGinn), авторів «Збірки прецедентів римської системи права», вона бере початок ще в Стародавньому Римі: там те, що нині називають сексуальними домаганнями, означали як чіпляння, переслідування або викрадання.

Сама концепція сексуальних домагань у її сучасному розумінні порівняно нова і датується початком 1970-х років, хоча інші пов’язані поняття існували в багатьох культурах і до цього. Термін «сексуальні домагання» вперше вжито 1973 року в доповіді Мері Роу «Кільця Сатурна» про різні форми гендерних проблем тодішньому президенту і канцлеру Массачусетського технологічного інституту (MІТ).

Роу заявила, що вона не перша, хто використав цей термін, бо сексуальні домагання активно дискутувалися в жіночих групах штату Массачусетс на початку 1970-х років. А проте MІТ була, напевне, першою або однією з перших великих організацій, де обговорили цю тему (на вченій раді МІТ) та розробили відповідні настанови і процедури[7].

Згадуючи історію становлення і розвиток законодавства в цій сфері, слід назвати Акт про громадянські права, який містить розділ VII — заборону трудової дискримінації через стать (ухвалено 1964 року). Спершу після ухвалення цього документа суди у США відмовлялися визнавати сексуальні домагання як дискримінацію у сфері працевлаштування за ознакою статі. Такі позови відхиляли на тій підставі, що це особисті справи, які не мають жодного стосунку до роботи. Проте у 1970-х роках суди і Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) почали визнавати сексуальні домагання однією з форм дискримінації відповідно до розділу VII цього Акта.

У 1977 році апеляційний суд округу Колумбія визнав, що сексуальні домагання на робочому місці можуть самі по собі порушувати згаданий розділ VII. Суд постановив уважати, що домагання у вигляді «послуга за послугу» (quid pro quo) — «переспи зі мною або я тебе звільню» — очевидно базується на дискримінації за ознакою статі. У 1980 році EEOC визнала, що сексуальні домагання, які створюють вороже робоче середовище, теж можуть бути дискримінацією за ознакою статі. Верховний суд підтвердив цю тезу 1986 року[8].

В Індії так звана справа «Вішаха й інші проти держави Раджастан» 1997 року привела до визнання сексуальних домагань протизаконними. Тоді ж таки було встановлено основні визначення сексуальних домагань на робочому місці та вироблено керівні принципи для вирішення цього питання[9].

У травні 2002 року Рада і Парламент Європейського Союзу змінили директиву Ради ЄС 1976 року про рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері працевлаштування та заборонили сексуальні домагання на робочому місці як форму дискримінації за ознакою статі. Директива вимагає від усіх держав-членів Європейського Союзу ухвалити закони про сексуальні домагання або внести поправки в чинні закони; як наслідок, відтоді у Європі національні законодавства про сексуальні домагання переживають великі зміни[10]. Наприклад, у Німеччині «Загальний закон про рівне ставлення» (2006) точно окреслює поняття сексуального домагання. Крім випадків застосування фізичного насильства, це ще й небажаний фізичний контакт, хтиві погляди, сексуальні коментарі, сексистські жарти, вiдтворення порнографічного матеріалу. За словами директорки Німецького федерального антидискримінаційного агентства Крістін Людерс, у законі є кілька прогалин: позов про сексуальні домагання слід подати до суду протягом двох місяців (а жертвам треба більше часу для обдумування юридичних дій, особливо якщо вони травмовані і турбуються про свою безпеку на роботі); закон захищає працівни(ків)ць університету, але не студент(ок)ів, яких домагаються[11].

У Великій Британії до 2005 року поняття сексуальних домагань у законодавстві окремо не виділялося, цю сферу регулював Акт про захист від переслідувань 1997 року (встановлював заборону на «таку поведінку, яка рівнозначна переслідуванню когось, і особа знає або мала би знати, що така поведінка вважається переслідуванням іншої особи»[12]) та Акт про дискримінацію за статтю 1975 року, який лише забороняв будь-яку дискримінацію щодо жінок у сфері працевлаштування[13]. У 2005 році було схвалено такі уточнення: «Особа домагається жінку, якщо на підставі її статі вона вчиняє... небажану поведінку в будь-якій формі вербального, невербального чи фізичного поводження сексуального характеру»[14].

Комісія рівних трудових можливостей у США на своєму офіційному сайті дає наступне тлумачення сексуальних домагань:

«...Переслідування може охоплювати “сексуальні домагання” або небажаний сексуальний досвід, вимоги надання сексуальних послуг та інші словесні чи фізичні домагання сексуального характеру. Однак переслідування не обов’язково повинно мати сексуальний характер і може охоплювати образливі зауваження про стать людини.

Як жертва, так і переслідувач можуть бути як жінкою, так і чоловіком, також жертва і переслідувач можуть бути однакової статі. Переслідувачем може бути керівник потерпілого, керівник в іншому відділі, співробітник або особа, яка не є працівником роботодавця, а, наприклад, клієнт або замовник»[15].

В інших державах існують величезні правові прогалини. Наприклад, Кувейт не має законів, які забороняють домашнє насильство, сексуальні домагання чи подружнє зґвалтування[16].

Означення поняття «сексуальне домагання» в міжнародному праві

Міжнародні документи визначають сексуальні домагання в широкому сенсі як форму насильства проти жінок або вид дискримінації, тоді як національне право фокусується на означенні саме незаконної поведінки, яка завдає шкоди жертві.

Декларація про викорінення насильства щодо жінок 1993 року класифікує його за трьома категоріями:

  • те, яке трапляється в сім’ї,

  • те, яке відбувається в суспільстві загалом,

  • те, яке здійснює або якому потурає держава.

Термін «сексуальне домагання» входить в означення насильства, яке виникає в суспільстві загалом; у декларації його означено як «фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке відбувається в суспільстві загалом, зокрема зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання і залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівля жінками і примусова проституція»[17].

Загальна рекомендація ООН до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок дає означення сексуальним домаганням через таку небажану сексуально мотивовану поведінку як фізичний контакт і залицяння, сексуально забарвлені зауваження, демонстрація порнографії і сексуальні вимоги, хай то слова чи дії. Така поведінка може бути принизливою і становити загрозу здоров’ю і безпеці; це дискримінація, коли жінка має обґрунтовані підстави вважати, що її заперечення і відмова поставлять її у невигідне становище у сфері роботи.

Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа ООН, яка класифікувала сексуальні домагання як заборонену форму дискримінації відповідно до Конвенції проти дискримінації в галузі праці і занять. МОП установила, що сексуальні домагання — це проблема безпеки і здоров’я, неприйнятна умова для роботи, форма насильства (насамперед щодо жінок).

На регіональному рівні Європейський Союз і Рада Європи розглядають сексуальні домагання як незаконну поведінку. Комісія ЄС дає таку дефініцію сексуальному домаганню: «Небажана поведінка сексуального характеру або інша поведінка, яка ґрунтується на статі і порушує гідність жінок та чоловіків на роботі. Це охоплює небажану фізичну, вербальну або невербальну поведінку».

На відміну від інших міжнародних означень сексуальних домагань, Комісія ЄС розрізняє три види домагань: фізичні, вербальні і невербальні сексуальні домагання, — та заявляє, що існує багато варіантів неприйнятної поведінки: «Поведінка вважається сексуальним домаганням, якщо вона (1) небажана, недоречна чи образлива; (2) якщо відмова чи згода потерпілого/-ї впливає на рішення про його/її роботу або (3) поведінка створює загрозливе, вороже чи принизливе робоче середовище для особи»[18]. Схоже визначає сексуальні домагання стаття 40 Конвенції Ради Європи про запобігання і протидію насильству щодо жінок та насильству в сім’ї (Стамбульська конвенція, 2011)[19].

Поняття «сексуальні домагання» в українському праві. Теорія і практика законодавства

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить воно так: сексуальні домагання це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування[20]. Таке означення вузьке й неоднозначне, його не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Інколи в науковій юридичній літературі і повсякденному житті сексуальне домагання ототожнюють із поняттям «примушування до вступу в статевий зв’язок», за що передбачено кримінальну відповідальність статтею 154 Кримінального кодексу України. Використання цих двох термінів як взаємозамінних і рівнозначних некоректне і юридично не обґрунтоване[21].

Відповідно до статті 154 Кримінального кодексу України, примушування до вступу в статевий зв’язок має місце лише тоді, коли жертва матеріально або службово залежна від особи[22]. Постанова Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» вказує, що матеріальна залежність потерпілої особи має місце, зокрема, тоді, коли вона перебуває на повному або частковому утриманні винної особи, проживає на її житловій площі, а також тоді, коли винна особа своїми діями чи бездіяльністю спроможна викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи.

Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, котра застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи, або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища винної особи[23].

Отже, щоб особу можна було притягти до кримінальної відповідальності за сексуальні домагання, які проявлялися шляхом примушування до вступу у статевий зв’язок, жінка повинна бути службово або матеріально залежною від тієї особи і треба довести факт примушування, а не просто пропозицію. Примус може мати місце тоді, коли, наприклад, кривдник погрожував звільненням, притягненням до дисциплінарної відповідальності, жінка мала реальні підстави вважати, що в разі відмови вона зазнаватиме психологічного тиску, принижень, безпідставних обвинувачень тощо.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу у статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу у статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу у статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Згідно з законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи, винні в порушенні вимог цього закону, несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законом, а особа має право на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Де-юре жінки можуть захищати себе на підставі цього закону, якщо вважають, що стали об’єктом сексуальних домагань, і звернутися зі скаргою в державні органи й суд.

Практика свідчить про протилежне. За даними, які надала авторці для ознайомлення Громадська організація «Центр “Жіночі перспективи”» (проект «Забезпечення принципу гендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні», готується до публікації), попри те, що Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» діє з 2006 року, станом на 1 вересня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень було зафіксовано лише 31 судове рішення із застосуванням цього закону. Це менше ніж 4 рішення на рік у межах цілої країни, і це свідчить про те, що вітчизняні суди не знають про ухвалення в Україні такого закону і про те, як його застосовувати.

У жодному з аналізованих рішень не було посилань сторін, зокрема адвокатів чи суду, на норми Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. Лише в одному рішенні потерпіла від сексуальних домагань під час судового розгляду справи заявляла про те, що стосовно неї було вчинено дискримінаційні дії.

Ба більше, судова практика, навпаки, стосується захисту прав особи, яку було звинувачено в сексуальних домаганнях, а якщо потерпіла розповіла колегам про сексуальні домагання з боку керівника, суд зобов’язував її спростувати інформацію і відшкодувати кривднику моральні збитки У 7 рішеннях із 17 справ суд постановив, що відповідачка зобов’язана спростувати інформацію про сексуальні домагання і відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду.

Наприклад, за рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська (від 18.03.2014, справа № 208/3285/13ц) у справі вчителя фізкультури, звільненого за аморальні вчинки, несумісні з роботою вчителя, а саме за сексуальні домагання учениць, суд поновив на роботі і частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що факти сексуальних домагань до учениць не підтвердилися, не зважаючи на свідчення колишніх учнів, заслухані на судовому засіданні, та надані суду заяви від учениць до керівництва школи.

Водночас існує вітчизняна одинична, але позитивна практика. Прецедент свідчить про можливість інших судів брати такі рішення до уваги у схожих справах. У рішенні Балаклійського районного суду Харківської області (від 03.12.2009, справа № 2-1132/2009) за позовом про поновлення на роботі працівниці, яка обґрунтувала позов тим, що її незаконно примусили звільнитися після сексуальних домагань керівника, позовні вимоги про поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку задоволено повністю, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Варто зазначити, що сексуальні домагання — це дискримінація, а отже, у суді по таких справах, відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язок доказування покладається на відповідача[24]. Тобто кривдник повинен довести, що факту домагання не було, якщо жінка або її адвокат належним чином обґрунтують суду, що справу пов’язано з дискримінацією.

Згідно із законом, роботодавець зобов’язаний ужити всіх можливих заходів для недопущення сексуальних домагань. Відтак на кожному підприємстві, в установі, організації державної або недержавної форми власності має бути розроблено антидискримінаційні політики, з якими треба ознайомити всіх працівників і працівниць.

Висновки

Скандали й особисті розповіді привертають увагу до теми сексуальних домагань та запускають масштабні соціальні дискусії, наслідком яких може стати вдосконалення законодавства і діяльності державних органів. Популярна культура теж звертається до проблеми як джерела сюжетів: 2005 року у США зняли фільм «Північна країна» про шахтарку, яка бореться проти сексуальних домагань на роботі. Зйомки завершилися на момент розгляду Конгресом США закону про насильство щодо жінок. Фільм не мав комерційного успіху, однак його показ на Капітолійському пагорбі, який супроводжувався зустрічами громадських активістів з конгресменами і паралельною адвокатською кампанією, сприяв ухваленню цього важливого законопроекту. Цього року у США вирішили зняти повнометражний фільм, над яким працюватиме колишній інженер Uber Сьюзан Фаулер і який розповідатиме про сексуальні домагання в Uber[25]. Очікується, що це стане новим поштовхом до актуалізації і покращення вирішення цієї проблеми.

За останні десятиріччя міжнародне й національні законодавства сягнули помітного прогресу у врегулюванні проблеми сексуальних домагань, однак далеко не у всіх країнах існують дієві механізми захисту та системні стратегії протидії цьому явищу. Українське законодавство — серед недосконалих, а вітчизняна судова практика свідчить про нерозуміння суддями і великою частиною суспільства суті проблеми.


[1]             http://4vlada.com/rivne/52159

[4]             http://www.dw.com/en/half-of-women-in-germany-victim-of-sexual-harassment-survey/a-41149234

[5]             https://www.slideshare.net/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375

[6]             http://www.dw.com/en/you-too-sexual-harassment-in-the-german-workplace/a-41215231

[12]             http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1997/40/section/1

[16]             https://www.hrw.org/world-report/2016/country-chapters/kuwait

[17]             http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_506

[19]             https://rm.coe.int/1680096e45

[21]             http://www.rusnauka.com/17_AND_2010/Pravo/69260.doc.htm

[22]             http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page5

[23]             http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-08

[24]             http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page3

[25]             https://www.unian.ua/society/2205231-u-ssha-znimut-film-pro-seksualni-domagannya-v-uber.html

Джерела фото:
http://www.dw.com/en/half-of-women-in-germany-victim-of-sexual-harassment-survey/a-41149234 
http://wbaillinois.org/banning-harassment-in-the-legal-profession/
 

11 січня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Історія і секс
У чому різниця між сексом і сексуальністю? Чи існувала гомосексуальність «в усі часи й у всіх народів»? А гетеросексуальність? Що історія сексуальності говорить про сучасність? Щоб відповісти на ці питання, авторка розглядає конструкціоністські дослідження сексуальності в античності, середньовіччі та в модерний час.
Секс та розмови про нього в українському селі ХІХ — початку ХХ століття
Чи були українські селяни високоморальними, цнотливими та сором’язливими, а чи ці риси їм приписали етнографи й письменники? Яким насправді був секс в українському селі до ХХ століття? Етнографиня Ірина Ігнатенко розповідає про дитячу мастурбацію, нормування сексуальності молоді, подружній секс та зради, спираючись на фольклор, етнографічні дослідження кінця ХІХ — початку ХХ століття і сучасні розвідки.
Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка
Стаття Галини Клід «Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка», опублікована у 1995 (!) році, є першою студією про гендерне насильство над жінками в Україні. Стаття з’явилася у червневому випуску журналу «Сучасність» і є відповіддю українським інтелектуал_кам, які висловлювалися про «недоречність» жіночого руху як феномену. На прикладі численних ситуацій сексуальних домагань на Заході, а також підкріплюючи аргументацію історіями з власного досвіду міжкультурного спілкування, авторка порівнює статус жінки в Канаді та в Україні, протиставляє російський і український гендерний дискурси й умови їхнього історичного розвитку. Окрему увагу приділено питанням місця жінок у політиці та владних структурах.