Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють

Право – велика сила. Але чому відшліфоване філософами та практиками, втілившись у майже досконалу форму міжнародних договорів  воно… все ще недостатньо захищає жінок? Чому майже 40% вбивств жінок здійснюються їх інтимними партнерами-чоловіками?[1] Чому за даними ООН «немає жодного регіону, країни чи культури, в якій би жінки не зазнавали насильства»?[2]

Якщо перерахувати всі міжнародні документи, які так чи інакше стосуються захисту прав жінок, в тому числі в рамках загальних прав людини, виникає одне просте питання: «І чого їм ще не вистачає»? Справді, менш ніж за століття права жінок так чи інакше піднімалися у:

• Загальній декларації прав людини (1948 р.);
• Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.);
• Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.);
• Європейській декларації про рівність чоловіків та жінок (1988 р.);
• Декларації про викорінювання насилля щодо жінок (1993 р.);
• Пекінській Платформі Дій та Пекінській декларації (1995 р.);
• Декларації Тисячоліття ООН (2000 р);
• Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011);
• протоколах та рекомендаціях поважних міжнародних організацій тощо.

Щоправда, лише частина з цих документів мають обов’язкову юридичну силу (для держав, що належним чином висловили на них згоду), зобов’язують звітувати щодо виконання їх вимог, надають спеціальним міжнародним інстанціям повноваження контролювати таке виконання. З них лише дві прямо стосуються саме прав жінок: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.) та Стамбульська конвенція (2011 р.). Придивимося до них уважніше.   

Конвенція 1979 р. стала наступницею Декларації з однойменною назвою, яка була прийнята у 1967 р. і традиційно ігнорувалась через свою необов’язковість (доля всіх декларацій, мабуть). Обидва документи були створені у відповідь на суттєву дискримінацію жінок, з метою поєднати в одному міжнародному документі норми щодо рівності прав жінок і чоловіків[3]. Безпосереднім розробником цих документів виступила Комісія ООН щодо статусу жінок, яка діяла з 1946 року, мала переважно жіночий склад і була ініціатором цілого ряду досліджень правового статусу жінок в різних країнах світу. Цікаво, що саме на основі таких досліджень була створена велика база даних – підґрунтя для виникнення правозахисних документів у майбутньому. Комісія щодо статусу жінок також була «авторкою» більшості ранніх документів ООН щодо гендерних питань, зокрема, Конвенції про політичні права жінок (1953 р.), Конвенції про згоду на шлюб, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (1962 р.), Конвенції про рівну винагороду чоловіків та жінок за роботу рівної цінності (1951 р., у співробітництві з Міжнародною організацією праці), тощо. 

Конвенція ООН 1979 р., яку іноді називають Міжнародною хартією прав жінок, стала першим імперативним міжнародним документом, який визначив поняття дискримінації жінок та проголосив їх основні права. Так, CEDAW включає не лише прохання-рекомендації, але цілий ряд зобов’язань держав щодо забезпечення та охорони рівних з чоловіками прав жінок у сфері освіти, праці, здоров’я, сім’ї, вибору громадянства тощо. Зокрема, держави-члени зобов’язуються:

• інтегрувати принцип рівності жінок і чоловіків у своє законодавство;
• скасувати закони, які дискримінують жінок;
• створити інституції, які б ефективно захищали жінок від дискримінації;
• забезпечити захист жінок від дискримінації з боку будь-яких осіб, організацій та підприємств;
• а також звітувати про законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи здійснені для виконання даної Конвенції.  

Конвенція ратифікована 189 державами, в тому числі Україною[4]:

Для моніторингу виконання Конвенції був заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (з однойменною Конвенції назвою - CEDAW), повноважний також давати загальні рекомендації щодо неї, розглядати звіти, подані державами відповідно до Конвенції. Саме у рекомендаціях CEDAW від 1989 та 1992 років, не в останню чергу через активну діяльність неурядових організацій, міжнародна увага привертається до питання насильства проти жінок. Так, у 1989 році державам було рекомендовано включати у свої періодичні звіти інформацію щодо внутрішнього законодавства про захист жінок від всіх видів насильства (включаючи сексуальне насильство, насильство у сім’ї та сексуальні домагання на робочому місці), методи боротьби з цими явищами, наявність підтримки жертв насильства та відповідну статистику.

У 1992 році у рекомендаціях CEDAW з’являються визначення гендерно обумовленого насильства, висновки щодо необхідності здійснення державами конкретних дій щодо ліквідації всіх форм насильства проти жінок та відповідні настанови. Насильство проти жінок було визнане дискримінацією жінок та порушенням прав людини, що дозволило використовувати проти нього інструменти Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Так питання, яке до того фактично вважалось «приватною справою», було офіційно визнане загальною проблемою у сфері прав людини, що потребує  державного та міжнародного втручання.

Позитивний вплив Конвенції ООН 1979 р. втілюється в тому, що на її прикладі держави розвивають своє внутрішнє законодавство у сфері захисту прав жінок, покращують рівень допомоги жертвам насильства, відповідно карають злочинців та зменшують безкарність за такі злочини загалом. Зокрема, у 2007 році, у відповідь на епідемію насильства проти жінок в Мексиці, під тиском міжнародної спільноти, на базі Конвенції та рекомендацій Комітету CEDAW у країні був прийнятий Закон «Про доступ жінок до життя, вільного від насильства». У 2001 році у Танзанії, при судовому розгляді справи про зґвалтування, посилаючись, в тому числі, на статтю 16 CEDAW, суддя відхилив доводи обвинуваченого про те, що дії з викрадення та зґвалтування жінки підпадають під визначання традиційного шлюбу за місцевими звичаями. У 2005 році в Нідерландах, як відповідь на запит Комітету CEDAW за попередній рік, було розроблене нове законодавство в сфері протидії торгівлі людьми, а у 2006 була розпочата компанія щодо привернення уваги до небезпек та наслідків цієї проблеми[5]. І таких прикладів досить багато.

Боротьба за права жінок, тим часом, продовжувалась і на міжнародному рівні: у 1993 році резолюцією Генеральної Асамблеї ООН була проголошена Декларація про викорінювання насилля щодо жінок - перший спеціальний міжнародний документ, направлений на боротьбу з цим явищем. Проте все, що могла зробити ООН в даному випадку – це «наполегливо закликати держави докласти всіх зусиль для повсюдного ознайомлення з Декларацією та її дотримання», оскільки документ не має для держав зобов’язуючої сили.

Поки Комісія ООН щодо статусу жінок виконувала свою нову задачу - моніторингу та контролю виконання Пекінської Платформи Дій та Пекінської декларації (1995 р.) – ключової міжнародної політики щодо гендерної рівності загалом, «естафету» боротьби з насильством проти жінок прийняла Рада Європи. Так в 2011 році у Стамбулі була підписана і у 2014 році вступила в силу Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. На відміну від інших регіональних документів, ця Конвенція може бути підписана та ратифікована (дія, необхідна для вступу документу в силу для підписанта) будь-якою державою світу. Станом на лютий 2017 року, Стамбульську конвенцію підписали 44 держави (позначені на малюнку червоним кольором), а ратифікували - 22 (позначені синім кольором)[6]:  

Стамбульська конвенція[7] – об’ємний та ґрунтовний документ, який:

• переводить у площину реальних зобов’язань раніше декларативні положення щодо викорінення насильства проти жінок;
• детально перераховує види насильства проти жінок та пропонує змістовні визначення термінів;
• зобов’язує встановити кримінальну відповідальність[8] за домашнє насильство, переслідування (сталкінг), сексуальні домагання, каліцтво жіночих геніталій, примусовий шлюб, та інші види насильства проти жінок;
• зобов’язує створити систему комплексної підтримки жертв насильства, в тому числі притулки та телефонні лінії допомоги;
• зобов’язує держави забезпечити доступність захисних заходів та встановлює нові підходи щодо розслідування та доказів у даній сфері;
• встановлює механізм моніторингу ефективності застосування положень Конвенції на практиці;
• зобов’язує створити систему збору статистичних даних про випадки насильства, підтримувати відповідні дослідження;
• забороняє виправдовувати будь-які акти насильства культурою, звичаями, релігією, традиціями тощо.

Підготовча робота по ратифікації Стамбульської конвенції затягнулась в Україні на декілька років, і хоча зроблено вже немало (зокрема, були розроблені та прийняті в першому читанні декілька пов’язаних з конвенцією законопроектів[9]), восени 2016 року ратифікацію даної конвенції було відкладено, зокрема, через «нерозуміння» деякими депутатами термінів «гендер» та «сексуальна орієнтація». За певними прогнозами винесення і розгляд питання ратифікації Конвенції у Верховній Раді України може відбутись протягом лютого-березня 2017 року. Будемо сподіватися, оскільки дана ратифікація – один з найважливіших кроків, які зараз має зробити Україна у боротьбі з насильством проти жінок.

Тут саме час зазначити наступне: незважаючи на те, що міжнародні Конвенції мають обов’язкову силу, включають спеціальні механізми контролю виконання зобов’язань держав-членів (в тому числі – через звернення до Міжнародного суду ООН, Європейського Суду з прав людини), фактично змусити державу до певної дії досить проблематично. Держави досить неохоче передають міжнародним організаціям повноваження чи функції, які можуть зазіхнути на незалежність і самостійність в зовнішніх і внутрішніх справах. Якщо все ж таки держави погоджуються на це, то, по-перше, найчастіше передають лише права на кшталт «надавати пропозиції», «рекомендувати», а по-друге, навіть якщо передають повноваження приймати обов’язкові для себе рішення, міжнародні організації та судові органи мають не так багато дієвих методів впливу на держав-порушників. Якщо згадати, як непросто буває виконати судове рішення, яке стосується звичайної людини чи компанії, то виконання державою незручних для неї рішень залишається, фактично, справою добровільною. Зокрема, щодо України дані невтішні: лише близько 10% рішень Європейського Суду з прав людини виконуються українською державою[10]. При цьому за кількістю скарг до даного суду станом на початок 2017 року Україна займає непочесне перше місце[11].    

То що ми маємо урешті-решт? Чому міжнародні норми так складно і довго перевтілюються в якісь позитивні практичні наслідки для конкретних людей? Тому що міжнародна норма – це лише верхівка айсбергу, який має своїми складовими частинами внутрішнє законодавство держав, правозастосування, правосвідомість та політичну волю. Балансуючи між природністю та примусом, справедливістю та компромісом, міжнародне право залишається показником рівня розвитку людства загалом. Міжнародні правові документи – це не чарівні пігулки, які разом вирішать всі наші проблеми, вони - наш важливий орієнтир. Разом з тим, відповідальність за належний розвиток законодавства та правозастосовної практики залишається у держави та її органів, а відповідальність за формування безпечного простору для життя – частково на кожній і кожному з нас.