20 вересня, 2017

Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

11 лютого 2017
Анна Лигіна

Феміністка, авторка художніх оповідань, студентка НаУКМА

Хоч як звинувачували б жертв, є лише одна причина насильства —ґвалтівники. Із середини ХХ століття жінки планети Земля обстоюють свої права на безпеку, недоторканість, правосуддя щодо кривдників і життя без страху. Як це робиться, і як ми самі можемо долучитися до глобального руху — у цій статті.

Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

Як віктимблеймінг став проблемою?

Віктимблеймінг, або звинувачення жертви, є явищем не менш давнім, аніж саме насилля, із котрим він нерозривно пов'язаний. Тим не менш, жінкам довелося пройти довгий шлях, перш ніж згадана практика проблематизувалася та стала публічно висвітлюватись як шкідлива й виразно мізогінна. Аналізові віктимблеймінгу в усій сукупності його причин і наслідків я вже присвятила окрему розвідку. Тепер варто з’ясувати, у який спосіб світова спільнота протистоїть цій практиці та до яких кроків слід вдатися нам, щоб убезпечити себе та інших від болючих та принизливих закидів у дусі «сама винна». Будь-які перетворення соціокультурного простору відбуваються двома шляхами – висхідним і низхідним. У першому випадку невдоволення дійсним станом справ виявляє спільнота, чутлива до порушення власних прав та свідома потреби захистити себе. Соціальна дискусія з приводу того чи іншого питання може набути масштабів повноцінної рушійної сили, прямо чи опосередковано впливаючи на державний апарат (котрий на певному етапі вже не може її ігнорувати) і, як наслідок, на чинне законодавство. Позаминулого століття на цей шлях ступив усесвітній жіночий рух, дорогою ціною виборовши ті права, що сотнями років були ототожнювані з «чоловічим світом». Саме тоді, в межах новонародженого дискурсу постануть ідеї, що поступово оформляться в сучасні феміністичні, та стане можливим їх майбутній низхідний рух.

Саме завдяки створеному нашими попередницями плацдарму боротьба з віктимблеймінгом можлива нині на багатьох рівнях – від громадського активізму до законодавчих ініціатив. Проте найбільш поширеним способом висловити свою незгоду з антижіночим явищем звинувачення жертв є протестні заходи та масові рухи, що до них долучаються активістки й активісти з усього світу. Не буду замовчувати певний рівень упередженості та скептицизму щодо цих практик, який є особливо високим у Східній Європі. Однак те, що стереотипно вважається безладними акціями нероб і хуліганів (а саме таку характеристику я неодноразово чула від випадкових перехожих), є маркером культури дієвої та небайдужої, а ще – найефективнішим способом привернення уваги до глобальних соціальних проблем і окремих злочинних випадків, що нерідко замовчуються та лишаються невидимими. Пригадаймо кілька масштабних акцій, що були особливо ефективними й успішно сприяли проблематизації віктимблеймінгу.

Як жінки боролися за свої права?

1. «Хода шльондр» (англ. «Slut walk»).


«Сама напросилася. Шльондра. Сама захотіла. Шльондра».

«Провокаційність» одягу чи зовнішності є, на жаль, однією з базових складових сумнозвісного концепту віктимної поведінки, котрий став особистим кошмаром мало не кожної постраждалої від сексуальних злочинів. Кримінологія найрозвинутіших країн транслює незмінну тезу: «жінка, вбрана у спідницю, – особа віктимна». Кримінологи-позитивісти сприймають поняття віктимності як аналог злочинності: «якщо злочинність — це стан, факт або властивість бути злочинцем, то віктимність — це стан, факт або властивість бути жертвою», – пише один із провідних теоретиків минулого століття [1].  «Жінка, вбрана в спідницю, сама напросилася», – звучить відлуння цієї, м’яко кажучи, застарілої тези в головах інтернет-коментаторів. Для канадських жінок останньою краплею став ретрансльований усіма телеканалами закид столичного полісмена Майкла Санґвінетті, висловлений у 2011 році в контексті боротьби зі зґвалтуваннями: «Жінкам не слід виглядати як повії», – озвучив професійну пораду офіцер. Реакція була майже миттєвою: на вулиці Торонто вийшли сотні жінок різних соціальних статусів, віку та професій. Кожна мала свої біль та історію, що за ним стоїть, і досвід кожної було публічно знецінено позірним цинізмом копа. Пристаючи до ходи, канадки охоче визнавали себе шльондрами, унаочнюючи абсурдність таких закидів і обмеженість тих, хто їх поширює. Аналогічні марші згодом були влаштовані в більш як сорока країнах Америки, Європи, Азії та Австралії.


«Які причини зґвалтувань? Звабливий одяг? Флірт? Дівчата напідпитку? Ґвалтівники!».
Торонто, Канада, 2011 р.


«Моє вбрання не моя згода.».
Торонто, Канада, 2014 р.


«Ми не шльондри», «Жіноча сила».
Торонто, Канада, 2014 р.


«Віриш чи ні, моя коротка спідниця тебе не стосується».
Торонто, Канада, 2014 р.


«Хода шльондр».
Торонто, Канада, 2014 р.


«Насолода від сексу несумісна з насиллям». «Ми ситі по горло». «Зустрів шльондру? Не чіпай її». «Я шльондра. Не торкайтесь мене».
Торонто, Канада, 2014 р.

 
Колчестер, Британія, 2012 р.


«Хода шльондр. Геть віктимблеймінг».
Торонто, Канада, 2014 р.


«Це не запит на домагання», «Причини домагань: мізогінія, збоченці, терпимість державних інститутів», «Поважай жінок, якщо ти справжній чоловік».
Бхопал, Індія, 2011 р.


«Тридцятьох постраждалих щороку ув’язнюють за “кривосвідчення”». «Це сукня, а не згода», «Хода шльондр. Лондон. Ми ситі по горло».
Лондон, Британія, 2012 р.


«Я приваблива жінка, а не сексуальний об’єкт», «Мій одяг – не згода на секс», «Не вчи донь вдягатися, вчи сина не ґвалтувати»
Варшава, Польща, 2013 р.


«Так означає “ходімо зі мною”, ні означає “заберися від мене”», «Для аб’юзерів кожна жінка – це річ».
Варшава, Польща, 2013 р.


«Три роки – середнє покарання за жорстоке зґвалтування».


«Так означає так, ні означає ні», «Я не предмет публічного користування».
Варшава, Польща, 2013 р.

2. «Звільнімо ніч» (англ. «Take back the night»).

Цей лозунг об’єднує низку міжнародних акцій та масштабний комплекс протестних дій,  спрямованих проти культури зґвалтування як такої. Історія явища сягає 1977 року, коли під час меморіальних читань на мітингу проти насилля Анна Прайд уперше звернулася до піттсбурзької спільноти з закликом «звільнимо ніч». Однак, фактично, перший марш за «звільнення ночі» пройшов на рік раніше, коли учасниці Міжнародного трибуналу злочинів проти жінок пройшли вулицями бельгійських міст, тримаючи свічки. Обидві події були реакцією на зростання сексуальних злочинів та байдужість поліції, нездатної ефективно з ними боротися.  Аналогічна хода відбулася 1977 року в Римі та Західній Німеччині. Основною вимогою активісток було «право вільно пересуватися вдень і вночі без загрози зґвалтування й домагань» [6]. Термін «віктимблеймінг» не фігурував у їхніх заявах безпосередньо, однак учасниці виразно акцентували той факт, що небезпека нічного перебування на вулиці без супроводу чоловіків мусить бути ліквідована зусиллями поліції, а не пристосуванням самих жінок до наявних умов. А. Дворкін в есеї «Ніч і небезпека» із цього приводу писала: «Жінкам постійно нагадують про потребу бути дуже обережною, виходячи на вулицю в пізній час. В деяких країнах, навіть сьогодні, жінкам заборонено виходити з дому ввечері.  Тож якщо ми, жінки, боремося за свободу, ми мусимо починати спочатку, виборюючи свободу пересування, що її ми не мали й не маємо» [5]. Ідея захистити жінку, обмежуючи час та місце її перебування, має неочевидну зворотну логіку, котра у випадку порушення жінкою приписів призводить до звинувачення її в усьому, що може трапитись. Учасниці маршів за звільнення ночі бачили цю ситуацію дуже чітко, успішно привертаючи до неї увагу спільноти та уряду.


«Жінки, єднаймося». «Звільнімо ніч». «Так виглядає феміністка». «Повага. Повага. Повага».
Вашингтон, США, 2013 р.


«Жінки, єднаймося!», «Владу жінкам», «Моя сукня – не моя згода», «Ми – сила», «Ігнорування ≠ задоволенню», «Скажімо ні жорстокості», «Мовчання вбиває».
Лос-Анджелес, 2015 р.


«Жінки, єднаймося. Змінімо ніч».
Бостон, США, 1990 р.


«Аб’юзери – покидьки», «Порнографія – це антижіноча пропаганда».
Ванкувер, Канада, 2015 р.


«Звільнімо ніч. Звільнімо наше життя».
Блумінгтон, США, 2015 р.

3. «Азійський коктейль»

Саме під таким лозунгом відбулася 8 березня 2012 стамбульска акція українських активісток Femen. Протестний виступ відбувся на площі Айя-Софія: тіла учасниць були спотворені символічною імітацією травм, забиттів і кислотних опіків. Соціальне середовище маленьких азійських міст понині лишається загрозливим для здоров’я, а подекуди й життя місцевих жінок, що для розправи над ними достатньо найменшого приводу: відмова від заміжжя, невідповідний одяг, спілкування з особами протилежної статі. Віктимблеймінг може набувати форм антилюдських й обурливих: жертв зґвалтування обливають кислотою, закопують живцем [7]. Метою активісток було привернення уваги до проблеми тотальної жіночої безправності. Їхній виступ не лишився без уваги – враховуючи небажану увагу поліції, що брутально згорнула акцію, затримавши протестанток.


«Мусільманські жінки, скиньмо все з себе», «Оголеність – це свобода». Париж, Франція, 2015 р.


Стамбул, Туреччина, 2013 р.

4. «Неси цей тягар» (англ. «Carry that weight»)

Із цими словами у 2015 році звернулася до світу Емма Сулковіц, студентка Колумбійського університету, після пережитого у власній кімнаті зґвалтування. Її розповідь про той біль символічна й страшна своєю простотою: кожен день останнього навчального року Емма носила з собою стандартний спальний матрац. Акція стала нагадуванням про те, що тисячі жінок мають на собі не лише непомітний тягар травми, але й «червону літеру», тавро жертви, котру або не розуміють, або засуджують. Емма вирішила не ставати невидимою, щоб зґвалтування не були для нас «неіснуючою проблемою», актуальною для людей, яких ми не бачимо й не знаємо. Такі акції – лакмус публічного простору. Викликаючи суспільну ворожість, недовіру, знецінення, вони роблять ці імпульси помітними, вказують на існування аналогічних проблем у всіх тих, хто перебуває поза зоною видимості. Крім того, досвід Емми Сулковіц доводить, що один у полі все-таки воїн і можна бути почутою навіть не маючи сотень однодумиць, які стануть пліч-о-пліч у протестній ході.

Емму підтримують спершу сусідки по кампусу:

До акції долучається ще більше жінок:


«Станьмо з тими, хто це пережив». «Ми не хочемо мовчати». «Ласкаво просимо, ґвалтівнику», «Тут відбувається зґвалтування», «Мовчання – це злочин», «Зґвалтування – це зґвалтування», «Які причини зґвалтування? Випивка? Короткі спідниці? Флірт? Ґвалтівники!», «Не ґвалтуй», «Так означає так», «Ні означає ні». (Нью-Йорк, США, 2015 р.)

5. #ЯнеБоюсьДіяти

Флешмоб #яНеБоюсьСказати вийшов офлайн: 17 вересня в Києві й інших містах, зокрема у Дніпрі, Львові, Чернівцях, Запоріжжі, відбувалися публічні акції під назвою #ЯнеБоюсьДіяти. Мета ходи — зробити чутним голос жінок у публічному просторі, а нас самих — видимими; це заява про солідарність і підтримку жінок, які зазнали насильства; це заперечення того, що жінці має бути соромно за насилля, вчинене над нею. Організаторки акції — членкині і члени таких феміністичних і ЛГБТ-організацій, як FemSolution, Громадська організація «Інсайт», ROR Kyiv.

Існує й інший тип заходів, що привертає значно менше медійної уваги, однак не поступається ефективністю масовим протестним акціям. До цієї категорії належать, зокрема, різноманітні тренінги та освітні заходи, орієнтовані на широкий загал або окремі професійні категорії. Їхні завдання різноманітні, однак усі вони переслідують єдину мету, прагнучи мінімізувати прояви жорстокості проти жінок та рівень соціальної терпимості до такої жорстокості.

Як питання поваги до жіночих прав увійшло до культурно-освітньої сфери?

1. «Тренінги з чуйності» (англ. «Sensitivity Training Activities»).

У 1946 році німецько-американський психолог К. Левін організував низку воркшопів, що їхньою метою мало бути заохочення в людях уваги та терпимості до інших. Теоретичні та практичні методи К. Левіна спорадично ставали об’єктом  критики: його сеанси називали грубим програмуванням, яке «вимикає» критичне мислення. Щоб там не було, сьогоднішні «тренінги з чуйності» із творцем пов’язує лише їхня назва, вони пройшли майже столітній шлях апробації та методологічної консолідації. Історично такі воркшопи тісно пов’язані з корпоративною культурою, а їхньою основною аудиторією досить тривалий час були офісні працівники. Такі гіганти як Google, Apple та Facebook, наприклад, регулярно запрошували тренерів-психологів для своїх співробітників [4]. Організатори тренінгів навчали реципієнтів основам адекватної комунікації, яка б враховувала гендерне, соціальне та культурне різноманіття, відмінність та унікальність досвідів. Сьогодні аналогічні воркшопи активно впроваджуються в середовищі правозахисників. Близько десяти тисяч американських активісток й активістів підписали петицію за впровадження обов’язкових «тренінгів із чуйності» в поліцейських відділках Нью Йорка для боротьби з віктимблеймінгом серед офіцерів («Train Your Cops to Blame Rapists,  Not Victims»). Аналогічні заходи спорадично організовували в інших американських і канадських містах. Університет Оттави навіть опублікував окрему розвідку, котра доводить, що саме спрямовані проти віктимблеймінгу заходи можуть якісно змінити ефективність боротьби поліції з антижіночими злочинами.

2. «Місяць боротьби з сексуальними злочинами» (англ. «Sexual Assault Awareness Month»).

У 2009 році президент США офіційно проголосив квітень Місяцем боротьби з сексуальними злочинами, хоча історія  квітневих акцій сягає кінця 1970-х (про «Звільнімо ніч», наприклад, ми вже згадували вище). Особливо масштабним і результативним виявився соціальний проект «Навчаємо толерантності» (англ. «Teaching Tolerance»), що в 2015 році організував у Чикаго освітню акцію, котра мала на меті інформувати школярів і студентів про проблему злочинів сексуального характеру. Викладачка старшої школи Ешлі Лорен Самса ґрунтовно виклала ті базові завдання, що постають в контексті боротьби зі зґвалтуваннями перед усіма її колегами: «інформувати учнів про частотність сексуальних злочинів, обговорювати проблему згоди, захисні та превентивні стратегії; навчати студентів впізнавати прояви культури зґвалтування та виступати проти цих проявів – почутих чи побачених; заохочувати чуйне ставлення до постраждалих» [3]. Акція проблематизувала практики віктимблеймінгу, слатшеймінгу та подвійних стандартів щодо сексуальної активності, заохотивши активне публічне проговорення порушених активістками питань. 


«Чи знаєте ви? 85-90% постраждалих від сексуальних злочинів були знайомі з ґвалтівником».

3. Окремий блок освітніх заходів становлять тематичні конференції, що висвітлюють проблеми сексуальних злочинів та асоційованих із ними соціальних явищ.

У цьому контексті слід згадати організовану каліфорнійським кризовим центром Конференцію питань сексуального й психологічного здоров’я та прав людини («Говорячи про заборонене»), що відбулася у квітні 2010. Спеціалістки й спеціалісти в галузях психології та соціології виступили з доповідями на тему домашнього насилля, сексуальної освіти та громадського активізму.

У 2014 році питання слатшеймінгу та віктимблеймінгу порушують активістки й активісти Йоркського університету, організувавши конференцію з протидії цим практикам («Stop Slut Shaming»).

Схожа конференція з дослідження сексуальних злочинів відбулася в 2015 році у Мідлендському коледжі. Доповідачі зробили акцент на небезпеці віктимблеймінгу, детально проаналізувавши та прокоментувавши низку мізогінних закидів, озвучених публічними особами.

У 2016 році український консалтинговий проект «Параграф» також організовує тематичний воркшоп для постраждалих від насильницьких дій та спеціалістів/спеціалісток, що працюють у сферах психології та захисту прав («Разом проти насильства»). Обговорюючи нагальні проблеми, з якими щодня стикаються українки, учасники й учасниці одностайно підтримали ініціативу організовувати схожі заходи й надалі. 

Добираючи приклади вдалих та ефективних ідей із протидії віктимблеймінгу, я не могла ігнорувати факт, що всі вони вирізняються глобальністю та масовістю, котрі й стали однією з основних причин їхньої помітності в масштабах загальносвітових. Однак мільйони людей живуть у світі, котрий майже не перетинається зі світом громадського активізму, круглих столів та професійних тренінгів. Україна лише ступає на шлях проблематизації антижіночих практик і публічного їх проговорення. Невидимі та замовчувані, вони були та лишаються частиною повсякденного життя наших подруг і колег. Згадаймо про декілька простих кроків, що не потребують значних зусиль, однак ефективно перетворюють простір довкола нас, роблячи його більш безпечним:

1. Говоріть про те, що проблема існує.

Стикаючись із випадками агресії проти жінок, аналізуйте реакцію, яку вони викликають, – чужу та власну. Звинувачення постраждалої створює ілюзію справедливості світу, однак у реальності жодні кармічні закони не діють. Радячи пограбованій подрузі краще слідкувати за сумкою, ми радше шкодимо, аніж допомагаємо, та й чекають від нас емпатії, а не порад на майбутнє. Важливо навчитись помічати віктимбеймінг, проговорювати випадки, коли вам доводилося звинувачувати інших або самій бути звинуваченою, аналізувати емоції, викликані цими ситуаціями.

2. Нагадуйте постраждалим, що вони не є винними.

Якщо хтось із близьких чи колег розповідає вам про травматичний випадок зі свого життя, – запевніть її, що причини цього не пов’язані з її поведінкою, рішеннями чи зовнішнім виглядом. Майже кожній постраждалій від сексуальних злочинів жінці доводилося принаймні раз чути, що вона зробила щось неправильно або не зробила необхідного. Такі закиди можуть мати в основі дуже різні мотиви (навіть щире співчуття чи бажання допомогти), але завжди є неадекватними ситуації, бо активізують почуття провини та інші деструктивні емоції.

3. Не соромтеся співчувати.

Той факт, що постраждала вирішує поділитися травматичним досвідом саме з вами, свідчить про високі рівні довіри та очікувань від цієї розмови. Вона залучає для такого діалогу значну частину емоційних ресурсів та потребує зворотного зв’язку. Міф про те, що моральна підтримка та співчуття принижують адресата й потрібні лише слабким людям, нічим не виправданий і є частиною деструктивної практики замовчування емоцій. Здатність до емпатії – глибинно людська риса та справжній талант, брак якого унеможливлює взаємну довіру та ефективну комунікацію. До того ж, нам усім важливо знати, що нас розуміють, люблять і не засуджують.

Як бачимо, віктимблеймінг є явищем, що слабшає та відмирає в середовищі рефлексивному та чутливому до власних проблемних зон. Мізогінні практики підживлюються з наших власних упереджень і страхів: страху говорити на складні та болючі теми, страху бути засудженою, висміяною чи не сприйнятою серйозно, байдужості та неуваги до чужих досвідів і почуттів. Причина цих страхів не має жодного стосунку до нашої «природної сутності» чи особистості, вони є інструментом глобального антижіночого дискурсу й культури зґвалтування та покликані підтримувати їхню сталість. Долаючи в собі ці штучні обмежувачі, відновлюючи здатність бути чуйними й небайдужими та подаючи приклад іншим, ми здатні перетворювати цей світ не менш ефективно, ніж делегати міжнародних конференцій та учасники багатотисячних протестних акцій.

  1. Beniamin Mendelsohn, The Origin of the Doctrine of Victimology, Excerpta Criminologica 3 (1963): 239-44.
  2. G. Edward Griffin: Seduction of a Generation (1969).
  3. https://en.m.wikipedia.org/
  4. https://www.nytimes.com/
  5. http://www.nostatusquo.com/
  6. https://en.wikipedia.org/
  7. http://zn.ua/
11 лютого 2017
Репліки Спільноти

Це фото 2011 року. Особливо приємна чоловіча солідарність і їх вихід за гендерні норми

Експертні коментарі

В січні ми переклали текст видання VICE з історіями дівчат із різних міст світу. У героїнь запитували, в яких районах їм страшно ходити поодинці, чи часто до них пристають на вулиці або в громадському транспорті. У тексті згадувалися європейські столиці, але без Києва, тому ми попросили читачок ро ...

Усі статті теми
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі
Українська література має імідж нуднуватих текстів про страждання, де фігурують безталанні красуні, а чоловіки їм трапляються або непорядні, або безхарактерні. При ближчому розгляді у нашій класиці і сучасній літературі багато крові, зла, помсти, і часто насильство має виразний гендерний відтінок.
Валентина Петрова: «Мені складно розділити поняття “жінка” та “об’єкт насильства”»
Чесно про мистецтво, буття жінкою, буття художницею, насильство і чоловіків. Фрагменти інтерв’ю з художницею, зробленого під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives européennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17.
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»
«ПРОти НАСильства» — книжка, у якій новели десятьох українських письменниць і письменників про насильство доповнено психологічними коментарями і законодавчою інформацією. Чого очікувати від збірки та наскільки вдало реалізовано проект — читайте в рецензії.