Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація

У сфері, де крутяться величезні гроші, припікає вже на підходах. Тим, хто подумав, що справа в сексі, — ні, знову в грошах. Тих, які заробляються переважно тілами жінок, наданих для сексуального використання чоловіками. Через певну новизну поняття жіночої правосуб’єктності, через складність жіночої самоідентифікації в патріархальному світі і через інші чинники ця тема прикро розділяє нас, феміністок і правозахисниць, на прибічниць легалізації / декриміналізації проституції та захисниць шведського підходу до боротьби з проституцією.

Правовий статус проституції у різних країнах світу

Коротка передісторія

Розуміння проституції як явища до останнього часу мало одну спільну рису: центральною дійовою особою, одночасно винною і заявленою бенефіціаркою виступала жінка. Саме її сприймали як джерело проблеми, а не чоловіка, який прагнув купити людину для сексуального використання, і не посередника — торгівця жінками, який отримував основну матеріальну вигоду. Відтак навіть там, де проституцію було в тій чи тій формі дозволено, саме проституйовані жінки зазвичай були центром осуду, крайніми, стигматизованими, а чоловіки уникали будь-якого покарання[1].

Що стосується становлення і зміни правового статусу проституції, то крім одностайності в призначенні покарання саме проституйованій особі, не можна сказати, що в різних країнах це був однотипний, логічно обумовлений еволюційний процес від повної заборони до легалізації. Навпаки, заклики узаконити і оподатковувати проституцію лунали вже тисячі років тому: ще до нашої ери на Близькому Сході і в Середземноморському регіоні проституція «з релігійних мотивів» легально існувала просто в храмах[2], а в давніх шумерських текстах проституція фігурує серед основних занять людини. Схожу практику дослідники описували в ацтеків, у інків існували певні форми регулювання проституції представниками влади[3], грецькі гетери мали платити податки[4], а в Стародавньому Римі проституція була легальна, реєстрована і дуже поширена: дехто з дослідників стверджує, що великі борделі вважалися гарною туристичною привабою і навіть могли бути в державній власності[5]. Не кращою була ситуація на сході, де японські борделі користувалися мегапопулярністю серед азіатів і західних мандрівників, а в торгівлі японськими жінками з метою проституції брали участь вест-індські торгові компанії[6]. І навіть мусульмани, формально заборонивши проституцію, створили цілком легальні гареми, тобто фактично узаконили сексуальне рабство жінок.

Перші спроби законодавчо заборонити проституцію навряд чи десь документально зафіксовано, але відомо, що в Середньовіччі і в добу Реформації християнські громади намагалися боротися з нею (зокрема, закривати борделі), а французький король Людовик IX у 1254 році, повернувшись із Хрестового походу, видав указ вигнати «публічних жінок» і заборонив давати їм помешкання (якийсь час цей указ діяв досить ефективно). З кінця Середніх віків, імовірно, через спалахи венеричних захворювань і чуми, міська влада намагалася витіснити проституцію за межі міста або ж визначити окремі вулиці, де її було дозволено[7]. Проституйованих жінок реєстрували, встановлювали за ними суворий контроль, призначали нещадні покарання[8]. У ХІХ столітті з’явилися нормативні акти про заборону ввозити жінок з метою проституції у США, про інфекційні захворювання у Франції і Великій Британії, про обов’язкові медогляди проституйованих жінок (проти цих законів активно боролися перші феміністки). Схожим чином намагалися контролювати проституцію в Російській імперії. Отже, заходи, осуд і покарання було спрямовано головно на жінок у проституції, що мало лише опосередковано вплинути на покупців: віднадити ціною приниження і стигматизації проституйованих жінок.

Кардинально інше бачення проституції поширилося у ХХ столітті з бурхливим розвитком прав людини, створенням міжнародних правозахисних організацій, посиленням феміністичного руху, глибшим аналізом проблеми, не в останню чергу завдяки можливості проаналізувати наявні факти за допомогою статистики. На початку століття проституцію було заборонено в низці країн, серед яких США і новостворений СРСР; 1921 року було підписано Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками і дітьми. Поступово ставали відомі жахливі обсяги глобальної торгівлі людьми, величина прибутків від сексуальної експлуатації жінок, способи затягування в проституцію, вплив проституції на гендерну нерівність, обсяги насильства проти жінок у проституції та приблизна кількість постраждалих дорослих і дітей. Було виявлено, що 45–50 % проституйованих осіб основною своєю проблемою вважають насильство, 68 % страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР, як у учасників бойових дій) і психологічної дисоціації, від 43 % до 69 % осіб у проституції зазнали сексуального насильства в дитинстві, майже 94 % вживають наркотики[9], а світові прибутки від проституції становлять приблизно $186 мільярдів на рік[10]. Крім того, було виявлено, що покупці проституйованих осіб більш схильні до сексуального й іншого насильства проти жінок, а 22 % з них уважають, що після оплати можуть робити з жінкою все, що захочуть[11].

На тлі нових даних традиційні висловлювання про «вічну професію» і псевдоліберальні — про «вільний вибір» — замінили офіційними закликами захистити жінок від сексуального насильства й експлуатації, увагою до причин явища (попит) та аналізом способів боротьби з ним. Усе це втілилося в низці міжнародних документів, які розглянемо далі. Одним із практичних результатів цього розвитку на рівні окремих держав стала ліберальна по суті шведська модель, яка в правовому полі закріпила права жінок і чоловіків вільно розпоряджатися власним тілом і водночас встановила заборону на сексуальну експлуатацію.

Наразі більшість країн світу на законодавчому рівні закріпили нелегальний статус проституції, проте заборона зазвичай залишається формальною. Серед них і Україна: наше законодавство передбачає адміністративне покарання (штраф від 85 до 255 гривень) за заняття проституцією та кримінальне покарання за сутенерство і торгівлю людьми (позбавлення волі на термін від 3 до 15 років залежно від обставин). Як видно з ілюстрації вище, є також низка країн (виділено фіолетовим), де проституція легальна, борделі і сутенерство заборонено, але покарання для покупців проституйованих осіб у цих країнах не встановлено.

Основа шведської концепції

Спершу окреслимо базові правові принципи шведського підходу, а далі звернемося до експертних думок у цій сфері. Шведська (відома також як скандинавська, північна, нордична[12]) модель боротьби з проституцією — це правова концепція, спрямована на боротьбу з попитом як основною причиною існування проституції. Цю систему було запроваджено у Швеції 1999 року, вона передбачає кримінальну відповідальність для сутенерів і клієнтів проституції, але звільняє від відповідальності проституйованих осіб, пропонуючи їм допомогу для виходу з проституції і різні види підтримки, зокрема психологічну, правову, матеріальну.

Принципова новизна скандинавського підходу полягає в тому, що фокус переведено на клієнтів / покупців — тих, хто всі ці роки був у тіні. Це і є заміна усталеного сприйняття проституції: злочинцями визнано не осіб, яких бідність і системна нерівність штовхають продавати своє тіло, а «замовників» — тих, хто створює попит, кого надто довго так чи так виправдовували. Відбувся перехід від архаїчних уявлень про добровільних «жриць кохання», яким подобається, коли незнайомі чоловіки масово і регулярно задовольняють їхніми тілами свої сексуальні й інші потреби, до реальної картини: мільйони незаможних жінок і дівчат змушені погоджуватися на проституцію через бідність, шантаж, погрози або безвихідь.

Чому проституйовані особи звільняються від відповідальності, тоді як покупців «послуг» і «посередників» криміналізовано? А за що карати жінку в проституції, якщо людина має право вчиняти зі своїм тілом, що захоче? Водночас право завдавати шкоди іншій особі не може бути законним. Відповідно до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами, «проституція і зло, яке супроводжує її, — торгівля людьми, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім’ї і суспільства»[13]. Інакше кажучи, міжнародна спільнота мовою узгодженого державами правового документа визнає, що торгівля людьми і проституція шкодять і загрожують і проституйованій особі, і всьому суспільству, підкреслюючи, що проституйована особа — постраждала. Навіть якщо окремі особи з певних причин заявляють, що їм подобається продавати своє тіло, це не виправдовує насильство, здійснене щодо всіх інших проституйованих осіб, або системну нерівність жінок і чоловіків, яка штовхає жінок до такої діяльності.

За логікою потреби зменшувати попит цілком зрозуміле покарання клієнта у вигляді штрафу або ув’язнення (у Швеції — на термін до 6 місяців). Так, величина покарання може бути предметом дискусій (багато хто вважає покарання замалими), але схоже, що найбільше порушників лякає публічність: запис про сексуальний злочин в особовій справі виявився вагомим стримувальним чинником. Звичайно, і сутенерство, і посередництво в торгівлі людьми, відповідно до скандинавської моделі, визнаються злочинами.

Міжнародна позиція

Переведення фокусу на попит, спрямування зусиль на його зменшення відбивають сучасну міжнародну правову позицію. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми називає попит однією з засадничих причин торгівлі людьми[14]. Протокол від 15 листопада 2000 року про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, вимагає від держав-учасниць «уживати або вдосконалювати законодавчі або інші заходи... спрямовані на протидію попиту, що породжує експлуатацію людей, особливо жінок і дітей, в усіх її формах, оскільки це призводить до торгівлі людьми»[15]. У Рекомендованих принципах і настановах ООН з прав людини і торгівлі людьми зазначено, що «стратегії, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, мають стосуватися попиту як основної причини торгівлі людьми»[16].

Резолюція Ради Європи 2014 року йде далі і прямо вимагає від держав розглянути криміналізацію купівлі сексу як «найефективніший інструмент» для протидії торгівлі людьми. Звіт Ради Європи «Проституція, торгівля людьми та сучасне рабство в Європі», на якому базувалася названа резолюція, підтверджує, що скандинавська модель боротьби з проституцією — найкраще правове рішення серед усіх країн-членів Ради Європи[17]. У дослідженні Європарламенту про сексуальну експлуатацію, проституцію та їх вплив на гендерну рівність сказано, що проституцію не може бути визнано легітимним бізнесом хоча б тому, що вона суперечить фундаментальним правам людини і принципу гендерної рівності, а «нормалізація проституції чи торгівлі людьми або будь-яка їх легалізація — це легалізація сексуального рабства і гендерної нерівності для жінок»[18].

Дослідження і статистика

Як пов’язані проституція, попит і торгівля людьми? Спільне дослідження ситуації у 116 країнах, яке провели науковці з кількох університетів Німеччини і Великої Британії, підтвердило, що в середньому в державах, де легалізовано проституцію, зростає торгівля людьми, водночас криміналізація покупвців у Швеції призвела до скорочення ринку проституції і зменшення торгівлі людьми[19]. За дослідженням 1996 року, у самій Швеції 13,6 % населення визнало, що на якомусь етапі свого життя вони були клієнтами проституції; 2014 року кількість таких осіб зменшилася до 7,5 %[20]. Навіть якщо сумніватися в точності цих даних, вони демонструють очевидні тенденції: торгівля людьми і попит скорочуються з криміналізацією клієнтів і зростають із легалізацією проституції. Як уважає професорка права, докторка наук Рахель Гугель, яка захистила дисертацію з проблем законодавчого регулювання проституції, Німеччина обрала «принципово помилковий підхід... Щоб захистити жінок, проституцію має бути обмежено, а клієнтів — покарано»[21].

Те, що скандинавська модель працює, тобто в країнах з відповідним законодавством кількість проституйованих осіб зменшується, підтверджують не лише офіційні джерела і дослідження[22]. Багато критиків скандинавської моделі теж визнають, що вона призвела до зменшення попиту[23]. Про відповідне зменшення пропозиції можна прочитати навіть у прихильників легалізації. Наприклад, в одному з текстів привертає увагу така цитата: «Позаяк це нелегально і пропозиція не така велика, ви можете отримати добру оплату»[24].

Крім скорочення обсягів проституції і торгівлі людьми, скандинавська модель — хороший приклад зменшення рівня насильства проти жінок. Із 1999 року, тобто за майже 20 років, жодну проституйовану жінку у Швеції не вбив клієнт чи сутенер, тоді як за 30 років у Нідерландах, де проституцію легалізовано, вбито 127 жінок у проституції, у Німеччині 69 жінок убито і 28 зазнали замаху на вбивство лише за 13 років — з 2002-го до 2015-го[25]. Це при тому, що кількість убивств у Швеції на одиницю населення навіть трохи більша, ніж у Нідерландах і Німеччині[26].

Вбивства жінок у проституції

Позитивні наслідки скандинавського підходу з погляду безпеки проституйованих осіб спостерігаються не лише у Швеції: є статистичні дані і по Норвегії, де нове законодавство запроваджено 2008 року. Лише за чотири роки після впровадження нового підходу кількість зґвалтувань проституйованих жінок у Норвегії зменшилася майже вдвічі (на 48 %), а насильство від постійних клієнтів зменшилося на 60 %. І хоча дещо зросли вербальні образи й погрози, серйозні випадки фізичного насильства щодо жінок у проституції зменшилися[27].

Зміна рівня насильства у проституції в Норвегії після імплементації шведського підходу

Підтримка шведської моделі з боку населення Швеції теж зростає. Якщо 1996 року лише 45 % жінок і 20 % чоловіків підтримували відповідне законодавство (до його ухвалення), то 2014 року це було вже 85 % жінок і 60 % чоловіків[28]. Серед тих, хто підтримує криміналізацію клієнтів, більше молоді, це свідчить, що ставлення до купівлі сексу може змінюватися завдяки концепції неприйнятності такої купівлі в суспільстві[29].

Інші країни та експертні думки

Крім Швеції, скандинавський підхід імплементовано у законодавстві Норвегії, Ісландії, Канади, Франції, Північної Ірландії, ще кілька країн стоять на шляху до відповідних змін у своєму законодавстві. Депутатка канадського парламенту 2004–2015 років Джой Сміт — учасниця робочої групи з прав жінок та українсько-канадської парламентської групи — так прокоментувала ухвалення в Канаді відповідного закону 2014 року: «Це історичний момент для забезпечення рівності і прав жінок у Канаді. Закон офіційно визнає шкоду від проституції для жінок і дітей та проголошує своєю метою зменшення і перешкоджання проституції. Цим законом Канада голосно і чітко заявила, що ми не погоджуємося з тим, що жінки, діти і вразливі особи — це товар, який можна купувати і продавати»[30].

Лорі Ватсон, професорка філософії й керівниця жіночих та гендерних досліджень в університеті Сан-Дієго (США), зазначає: «Скандинавську модель, у якій продаж сексу декриміналізовано, а покупка сексу передбачає кримінальну відповідальність, разом із перевагами від надання соціальної допомоги для збільшення можливостей виходу жінок з проституції дедалі більше приймають і розглядають як найкращий підхід у боротьбі зі шкодою від проституції, розширенні прав і можливостей проституйованих осіб, підтримці гендерної рівності»[31].

З інтерв’ю Катаріни Мак-Кінон, відомої професорки права, докторки наук, науковиці з високим індексом цитування, яку запрошують викладати різні університети світу, серед них і Гарвард: «У Швеції... практично викорінили торгівлю людьми і різко скоротили проституцію. По суті, за всю історію людства це єдиний відомий мені підхід, який спрацював проти проституції»[32].

Лобісти легалізації / декриміналізації стверджують[33], що проституцію неможливо побороти, тому потрібно просто зробити її безпечнішою. Сумна правда в тому, що проституція не може бути безпечною. Ніяк. Проституйовані особи в кожному разі потрапляють до групи ризику: щодо венеричних хвороб, ВІЛ/СНІД, алко- і наркозалежності, самогубств, фізичного й психологічного насильства, ранньої смертності. Що більше обсяг проституції, то більша група ризику. І головне, аргумент про неможливість її подолати однаково можна застосувати до таких явищ, як злочинність, хвороби, корупція тощо: їх теж неможливо подолати, але чи це означає, що їх варто узаконити? Ні, звичайно. Простий «прийом дзеркала» дозволяє побачити абсурдність ідеї про легалізацію як боротьбу з чимось «нездоланним». Згідно з дослідженнями Меліси Фарлі, докторки філософії, директорки і засновниці програми «Дослідження проституції та освіта», у Нідерландах, де легалізація проституція нібито мала зменшити насильство проти жінок у проституції, 60 % проституйованих осіб страждали від фізичного насильства, 70 % отримували словесні погрози, 40 % зазнали сексуального насильства і 40 % стали жертвами сексуального насильства від знайомих людей[34]. Проституція — неприродний травматичний досвід, несумісний з людською гідністю, що неминуче веде до психологічних проблем та поглиблює нерівність жінок і чоловіків.

Хочу зазначити, що терміни легалізація / декриміналізація я вживаю майже як синоніми не випадково і не через помилку. Складні юридичні конструкції дозволяють лобістам проституції вводити в оману щодо фактичної різниці між легалізацією і декриміналізацією проституції. Останнім часом, після очевидного провалу легалізації, зокрема в Німеччині й Нідерландах, з погляду безпеки, здоров’я, заробітку чи інших переваг для проституйованих жінок, «іконою» проституторського лобі стала Нова Зеландія з її концепцією декриміналізації. В теорії легалізація означає правове регулювання проституції, зокрема долучення її до переліку професій, запровадження оподаткування тощо, а декриміналізація — це скасування будь-якої відповідальності за проституцію й сутенерство, без регулювання чи обкладання податками. Проте на практиці декриміналізація і легалізація — це не дві протилежні концепції, а дуже схожі підходи з певною різницею в окремих моментах, це не або/або варіанти, а радше шкала, набір характеристик у рамках загального підходу, у якому головне те, що сутенерська діяльність перестає вважатися злочином. Небажання розбиратися в деталях призводить до впевненості, ніби Нова Зеландія в декриміналізації проституції пропонує щось кардинально протилежне Німеччині чи Нідерландам, але це не так. Зокрема, декриміналізація в Новій Зеландії передбачає чітке регулювання галузі, навіть суворіше, ніж в окремих землях Німеччини, які, навпаки, обрали дерегуляцію (і там проблеми виявилися найбільшими)[35]. Тобто в теорії вони відрізняються, а на практиці легалізація і декриміналізація проституції означають майже те саме і мають схожий вплив та наслідки.

Сабрина Валіссе, яка пережила проституцію і була активісткою NZPC (організація проституйованих жінок Нової Зеландії), красномовно пояснює, чому тепер вона прихильниця скандинавської моделі: «Я й інші, хто агітували за декриміналізацію в Новій Зеландії, завжди хотіли, щоб проституйовані жінки отримали владу розпоряджатися собою. Декриміналізація цього не принесла. Влада дісталася власникам борделів, власникам агентств ескорту і покупцям жінок. ...Скандинавська модель дає жінкам у проституції набагато більше важелів впливу, тому що покупця може бути притягнуто до відповідальності після одного телефонного дзвінка. Я поважаю і люблю людей, з якими я працювала в NZPC, бо знаю, що вони, як і я, хотіли, щоб усі в секс-бізнесі мали правовий захист, можливість домовлятися і ставити умови та якнайбільшу безпеку. Було дуже важко визнати, що ми зазнали невдачі, але я морально зобов’язана це зробити. Я все ще хочу досягти своєї первісної мети і вважаю, що шведська модель — найкращий шанс зробити це»[36].

Сабрина пояснює, чим відрізняється теорія від практики навіть у законослухняній Новій Зеландії: «До реформи ми визначали свої розцінки і те, які послуги надаватимемо. Тепер запроваджено all inclusive, а це означає, що проституйована жінка втратила можливість домовлятися. Хоча проституйовані особи вважаються незалежними підприємцями, на практиці жінки в проституції фактично є найманими працівницями без жодних вигод. Їм кажуть, коли починаються і закінчуються зміни, які мають бути ставки, що вдягнути і що робити. Усі борделі й агентства стверджують, що вони вільні від наркотиків... але я ще жодного такого не бачила. Я могла отримати будь-який наркотик, якого хотіла, в будь-який день року, в кожному місці, де я коли-небудь працювала. Реформа покликана була зробити проституцію безпечнішою і запровадити практику безпечного сексу. В реальності вона призвела до протилежного»[37].

Феміністичні дебати

Якщо шведська модель боротьби з проституцією втілює сучасну міжнародну правову позицію і феміністичний погляд на проституцію, чому дехто з феміністок висловлюється за легалізацію / декриміналізацію проституції? Вважаю, що основних причин кілька: ліберальні погляди без достатньої обізнаності про наслідки легалізації / декриміналізації проституції, неточне розуміння принципів і механізму дії шведської моделі або приватні інтереси (сподіваюся, це найрідкісніша причина).

Також у прихильниць фемінізму різне розуміння розвитку прав жінок у сексуальній сфері. Наприклад, дехто може вважати, що запис у трудовій книжці про проституцію — це розширення прав жінки. Інші вважають, що сексуальні дії щодо особи без її бажання, але при згоді, за гроші — це насильство, а право надавати своє тіло для здійснення насильства не є розвитком прав жінок. Тож перш ніж ставати на чийсь бік, слід розібратися в суті розподілу. Проституція — це насильство чи емпауермент[38]? Свобода вибору чи вимушений крок у результаті економічного, сексуального, психологічного гноблення й дискримінації людей переважно однієї статі? Спосіб життя чи спосіб вижити? І головне: нам потрібно боротися з проституцією чи покращувати її умови?

Боротьба з проституцією та інші дії

Моя позиція щодо шведської моделі теж сформувалася не одразу: щоб усвідомити зв’язок між проституцією і нерівністю жінок та чоловіків, культурою насильства проти жінок, зростанням попиту й легалізацією, потрібен був певний час, аналіз низки документів і статей, визначення пріоритетів, проговорення проблеми з однодумницями тощо. Я не маю ілюзій щодо швидкого вирішення проблеми проституції чи легкого варіанту виходу жінок із неї, але маю конкретні дані про результативність одних методик і безрезультатність інших (якщо говорити про користь для жінок у проституції, а не тих, хто на них так чи так заробляє).

Безперечно, заходи для захисту проституйованих осіб від насильства, свавілля сутенерів, клієнтів і представників влади, медична, юридична й психологічна допомога потрібні і дуже актуальні, зокрема в Україні, але без зупинення росту проституції (контролю попиту) це буде сізіфова праця, джерело розкрадання коштів і тема для політичних маніпуляцій. З іншого боку, лобіювання будь-яких варіантів скасування відповідальності сутенерів і торгівців людьми — під виглядом «повної декриміналізації», легалізації, «зменшення тиску на проституйованих жінок» чи під іншими гаслами — це пропозиція добровільно віддати сутенерам / кримінальним угрупованням контроль над ситуацією. Як показує практика інших країн, забрати його назад ще не вдалося нікому.

Самоперевірка і висновки

У великому потоці суперечливої інформації зорієнтуватися непросто. На що можна звернути увагу при оцінці різних підходів у боротьбі з проституцією.

1. Чи зміщується фокус: коли замість боротьби з явищем, тобто заходів зі зменшення його обсягів, обговорюються і пропагуються інші заходи, як-от допомога жертвам, кампанії з охорони здоров’я, дискусії про зменшення стигматизації, користь країні від оподаткування проституції, зміна термінології[39] тощо. Хай там як нам хочеться допомогти постраждалим, покращення життя проституйованих жінок без їх виходу з «бізнесу» — це не боротьба з проституцією.

2. Чи підмінюються факти ставленням опитуваних: коли замість аналізу фактичних даних численні опитування фокусуються на ставленні опитуваних до ситуації, наприклад, замість реальних даних про зменшення / збільшення кількості насильства в регіоні пропонуються опитування про те, чи стало «страшніше», «небезпечніше» тощо.

3. Чи маніпулюють даними, наприклад, наголошують на тому, що в певному регіоні насильство виросло / зменшилося на ікс відсотків, не згадуючи про види насильства (усні образи чи тяжкі види насильства збільшилися / зменшилися); або підкреслюють те, що певні законодавчі зміни позитивно вплинуть на жертв, і водночас уникають дискусій про те, що вони матимуть ще більші позитивні наслідки для основних вигодоотримувачів — сутенерів.

4. Чи практикують використання інформації і даних головно від фінансово зацікавлених або пов’язаних із проституторським бізнесом організацій замість посилань на державні й міжнародні статистичні дані, рекомендації визнаних міжнародних організацій, думку професійних експертів чи результати незалежних експертних досліджень.

5. Чи переважає ставка на співчуття жертвам замість оцінки реальних наслідків застосованого підходу. Неможливо одночасно боротися з проституцією і забезпечувати клієнтами жінок у проституції. Результативна боротьба з проституцією — це зменшення її обсягів, тобто втрата «роботи» частиною жінок у проституції (в ідеалі — всіма).

Як можна перевірити себе, якщо консенсусу з собою чи з іншими досі не знайдено.

• Виділити головне. З одного боку, проституція — це історії мільйонів постраждалих жінок, а з іншого — величезний кримінальний бізнес. Як впливатиме певний механізм на цей бізнес? Легалізація проституції збільшує попит, а попит невідворотно збільшує торгівлю людьми. Без варіантів, на жаль. І що легше заробляти гроші (як при легалізації / декриміналізації проституції), то швидше розвиватиметься бізнес, то більше дітей і дорослих потраплятиме в проституцію «за власним вибором» (тобто від безвиході, від неможливості заробити на життя іншим способом) і без жодного вибору. Концентрація на заходах зі зменшення шкоди, на питаннях здоров’я і безпеки не замінить головне завдання — боротьбу з явищем.
• Визначити мотивацію сторін. Корисно порівняти результати подібних ініціатив в інших країнах та уважніше розглянути інтереси тих «доброчинців», які прагнуть використати чужий активізм для власної фінансової (чи іншої) вигоди. Корисливу мотивацію легко виявити: легалізація / декриміналізація = зменшення ризиків = ріст галузі = зростання прибутків сутенерів, борделів, торгівців людьми. У сутенерських колах міг би бути популярним трохи видозмінений класичний жарт: «Хай там чим активістки бавляться, аби тільки гроші не заважали заробляти... а краще нехай допомагають».
• Шукати приховане і несказане. Серед арсеналу аргументів можуть бути емоційні маніпуляції, зокрема щоб приховувати певні дані. Якщо йдеться про системні зміни в законодавстві, велика концентрація розповідей про приватні трагедії, від яких навертаються сльози, — тривожний сигнал: від чого намагаються відвернути увагу? Якщо хтось згадує, що нелегальність тисне на жінок у проституції, я згадую, що набагато сильніше вона тисне на сутенерів, і втрата цього тиску призводить до стрімкого росту проституції.
• Вчасно визнавати помилки. Ніхто не любить визнавати помилки. Більшість людей в активізмі і волонтерстві рано чи пізно дізнаються, що на цьому шляху багато розчарувань, невдячності, пасивності, звинувачень, маніпуляцій, психологічного і фізичного тиску, навіть фінансових ризиків. Так само як в інших сферах: перш ніж знайдеться правильний шлях, тут набивають синці, бо найщирішого бажання «творити добро» замало для того, щоб його творити. Одна з нових (чи віднайдених старих) ідей у психології стверджує, що ми ідеалізуємо те і тих, кого обрали, вперто шукаючи підтвердження правильності свого вибору і своєї позиції. На практиці це втілюється в більшій довірі одному дослідженню з десяти, якщо це одне — на «нашому боці», а ще у недовірі (а іноді й шельмуванні) всього, що нам суперечить. Загалом, не хотілося б запізно почути те, що вже сказали активістки інших країн, де проституцію було легалізовано / декриміналізовано, — «так, ми помилялися».

Позицію у ставленні до проституції важко обрати ще й тому, що у світі, де у жінки досі дуже низький рівень доступу до майнових цінностей і ухвалення рішень, де жінку сприймають як сексуальний об’єкт і насильство щодо неї частково нормалізовано, такі категорії, як «вибір», «свобода волі», «майнова незалежність» і «правосуб’єктність» іноді перекручують не на користь нам, жінкам. До того ж проституція — це сфера, де популярні теорії про користь легалізації різко розходяться з реальністю. Каролін Малоні, конгресменка з Нью-Йорка, засновниця Комітету з боротьби з торгівлею людьми в Конгресі США, ще десять років тому писала: «У далекі-далекі часи панувала наївна віра в те, що легалізація проституції покращить життя повій, знищить проституцію в тих сферах, де вона була незаконною, і викине з бізнесу організовану злочинність. Як і всі казки, ця теж виявилася лише фантазією»[40].

Шведська модель стала третім шляхом поряд зі спрощеними «заборонити vs дозволити». Вона втілює сучасне бачення проституції як системного пригноблення жінок і поєднує дієві механізми боротьби з цим явищем із реальною підтримкою постраждалих осіб. Цей підхід не чарівна таблетка, яка швидко вилікує «хворобу», нажиту тисячоліттями, і не може подобатися тим, чия головна мета — розвивати ринок «сексуальних послуг» під прикриттям підвищення рівня життя «секс-працівників» (хай там хто криється за цим означенням). Шведська модель безперечно дієва в тому, на що спрямована, — у зменшенні обсягів проституції і торгівлі людьми, і жодне відоме мені дослідження не представило докази протилежного.

___

Дякую за допомогу у збиранні і підготовці матеріалу учасницям ФБ-групи «НІ ПРОСТИТУЦІЇ! Феміністки за шведську модель» та особисто Людмилі Богдан.