20 лютого, 2018

Полювання на жінку: сексуальна асиметрія в патріархаті

12 січня 2018
Ганна Гриценко

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

У патріархальній культурі жіноча сексуальність бачиться як пасивний об’єкт споживання чоловіками, як щось, що можна «дати» і «взяти». Вияви жіночої сексуальності сильніше контролюють і засуджують. Водночас чоловіків презентують так, начебто  у них є «природні інстинкти» підвищеної сексуальної активності і вони не можуть стримуватися. Більшість секс-індустрій орієнтовано лише на чоловіче задоволення. У чому основні прояви «чоловічого погляду» на сферу людської сексуальності і що з ними не так?

Тут можна прочитати матеріал російською мовою. 

Читайте також:

 

Говорячи про феміністську критику патріархату, не можна оминути тему сексуальності. На цю тему як на вельми особисту буває непросто говорити, але потреба застосовувати аналітичний підхід охоплює і її.

Ми звикли вважати власну і чужу сексуальність чимось, що нам об'єктивно притаманно. Часто в розмовах про сексуальність уживають термін «інстинкт», і це має підкреслити незалежність нашої сексуальності від нашої інтелектуальної і психічної діяльності. Проте інстинктів (вродженої схильності до складної автоматичної поведінки) у людини немає, у нашій сексуальній поведінці відбилася наша доба, а в різні історичні епохи відрізнялися і уявлення про сексуальну нормальність. Коли консервативні рухи критикують якісь нові норми, прагнучи зберегти «як усе було раніше», сам факт цієї критики внутрішньо суперечливий, бо ставить під сумнів їхню основну тезу — поділ на «властиве» і «невластиве». Якби щось одне було властивіше за інше, його не потрібно було б якось додатково захищати, воно підтримувало б своє існування саме собою.

Історія сексуальності — невіддільна частина історії людства, і разом з нею переживає суспільні зміни. З феміністського погляду, історія сексуальності належить до історії патріархату як системи пригноблення жінок чоловіками. Патріархат позиціонує соціальним суб'єктом лише чоловіка, «дивиться» на жіночу сексуальність «чоловічим поглядом» і конструює чоловіка як центр норми.

Феміністський погляд на сексуальність як противагу патріархально-чоловічому можна структурувати через кілька критичних позицій. Розглянемо їх детальніше.

Патріархальне мовлення про секс асиметричне

У масовому уявленні саме чоловік ініціює секс, а жінка може лише погодитися на пропозицію чи не погодитися. Навіть коли тему зґвалтування коментують у розрізі «сама спровокувала і напросилася, коротку спідницю вдягла», за цим стоїть імплікація, що жінка не може прямим текстом запропонувати чоловікові секс, а може лише на нього «напроситися». В іншій інтерпретації це передбачає, що жінка не може вийти на вулицю в короткій спідниці просто так, сама для себе, у своїх справах, бо їй так зручно і красиво, — ні, це начебто робиться для чоловіка.

Ця гендерна асиметрія відбивається не лише в способі коментування ситуації, а й у мові безпосередньо. Приклад феміністської критики патріархальних мовленнєвих конструкцій — критика вислову «давати» на позначення ситуації, коли жінка погодилася зайнятися з чоловіком сексом. У цьому вислові ніби опущено кілька слів штибу «своє тіло у користування»; у цій парадигмі жінка не є суб'єктом, який може ініціювати сексуальну взаємодію задля власного задоволення. Чоловік «оволодіває», жінка «віддається» — активна роль тут лише у чоловіка.

«Шльондра», «всім дає», «слабка на передок» та інші лайливі слова вживаються на позначення жінки, яка має багато сексуальних партнерів, тоді як у дзеркальній ситуації чоловік буде «героєм-коханцем», «Казановою», «жеребцем» і т. п., тобто позначатиметься схвальними епітетами.

Таке різне лексичне забарвлення однієї і тієї самої сексуальної поведінки приводить нас до наступної тези.

Норми сексуальності задають подвійні стандарти

Ці стандарти подвійні як щодо жінки і чоловіка, схвалюючи чоловічу сексуальну активність і засуджуючи жіночу, так і щодо самої жінки. Від жінки вимагають несумісної поведінки, щоб це було «правильно»: бути спокусливою і демонструвати власну привабливість, а водночас бути скромною, берегти цноту тощо. Феміністки критикують нерівні ризики користування чоловічими і жіночими засобами контрацепції[i], неоднакові вимоги до сексуальної поведінки чоловіків і жінок[ii].

Подвійні стандарти складалися історично протягом тривалого часу, а нормування сексуальності часто використовувалося з політичною метою. У монографії «Калібан і відьми» про розвиток мізогінії в Західній Європі в добу переходу від середньовіччя до капіталізму Сільвія Федерічі пише про розіграш «сексуальної картки» як спосіб, що, ймовірно, допоміг державі дисциплінувати і розділяти бунтівний середньовічний пролетаріат, схильний до повстань проти феодалів та відходу від мейнстрімної католицької церкви до єретичних рухів.

Наприклад, Латеранські собори 1123 і 1139 років оголосили шлюб таїнством, обітниці якого ніхто на землі не може зруйнувати. У цей самий час у пенітенціалах (книгах із переліком покарань за гріхи) було запроваджено обмеження на статевий акт. Після третього Латеранського собору 1179 року церква посилила атаку на «содомію», яку одночасно було спрямовано на геїв та секс без мети відтворення, і вперше засудила гомосексуальність як «неприродну нестриманість»[iii]. Пізніше, у XIV–XV століттях, відбулася інституціоналізація проституції через відкриття муніципальних (!) борделів, що дуже посилило нерівність чоловіків і жінок. Тут слід зазначити, що самим знанням про ці процеси ми завдячуємо феміністкам і парадигмі «жіночої історії»; історики-чоловіки зосереджувалися на історії чоловічих персонажів.

Єретичні рухи практикували більшу сексуальну свободу або принаймні спокійніше ставилися до сексу як такого, що, ймовірно, було одним із чинників їхнього поповнення. Протягом XVI–XVII століть, як пише Федерічі, спостерігалося стале ураження прав жінок у законодавстві, права жінки на сексуальність і загалом користування власним тілом це теж стосується. У процесі переходу від середньовіччя, коли люди обробляли спільні чи панські землі або ж займалися ремеслом, до капіталізму з індустріалізацією встановився стійкий розподіл на чоловіків, які займаються найманою продуктивною працею за зарплату, та жінок, які займаються репродуктивною (відтворювальною) працею. Ідеологія часів раннього капіталізму дедалі більше орієнтувала жінку на підкорення чоловікові та його обслуговування. Це виразилося і в зміні ставлення до жіночої сексуальності та поширенні пуританської моралі[iv].

Добра літературна ілюстрація того, як подвійні стандарти спричиняються до насильства над жінкою, — роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». У романі священик відчув пристрасний потяг до молодої танцівниці і звинувачував у цьому її саму (як «чаклунку») до такої міри, що навіть ініціював судовий процес над нею, щоб «зцілитися». Жінка загинула, чоловік зрештою теж, але, як неважко здогадатися, не зціленим.

Феміністки-історикині відзначають подвійні стандарти і в традиційному українському суспільстві. Згадаймо всім відомі вечорниці як популярний спосіб дозвілля серед молоді. «З одного боку, всіляке заохочення, необхідність, а інколи навіть примус спільного спання дівчини з хлопцем на вечорницях, з іншого — прославлення дівочої скромності, “чистоти”, “чесності”, культ дівочої цноти. Із джерел чітко видно, що коли дівчина втрачала свою цноту до шлюбу, зазвичай не через власну розбещеність, то вона зазнавала знущань та зневаги з боку односельців, більш того, часто на все життя залишалася на маргінесі сільського соціуму. Чим же можна пояснити таку колізію? Стосовно спільної ночівлі, то вона, як видно з джерел, з певних причин була для дівчат навіть обов’язковою, адже підвищувала шанси вийти заміж», — пише Ірина Ігнатенко в дослідженні «Жіноче тіло у традиційній культурі українців»[v].

Ця парадигма, як бачимо, дожила до наших днів і почала потроху руйнуватися лише під час «сексуальної революції» середини XX сторіччя. Проте в сучасній масовій культурі так само часто відтворюється модель, коли чоловік ініціює секс, а жінка на нього в кращому разі натякає, — їй важко говорити про свою сексуальність і виявляти активність у пошуках сексу. Жіноча ініціатива в мас-культурі трапляється хіба в комічних ситуаціях, як у серіалі «Восьме почуття», коли жінка залицяється до чоловіка, не знаючи, що він гей (а глядачі вже знають і їм смішно). Чоловіки-суперагенти обвішані коханками і виявляють сильний інтерес до жінок, скажімо, у Джеймса Бонда в кожному фільмі є молода і гарна подруга, щоразу інша, тоді як героїчна жінка зовсім не обов’язково має молодшого і гарного коханця. («Бондіана» знімається із 1960-х років дотепер, якщо дивитися фільми поспіль, то можна помітити, як із плином часу Бонд виявляє дедалі менше демонстративної маскулінності і хтивості, що ілюструє певний соціальний прогрес.)

Культура зґвалтування

Про культуру зґвалтування «Гендер в деталях» писав уже не раз[vi],[vii]. Це одна з причин гендерно забарвленого насильства, концепція її полягає в тому, що сам акт зґвалтування — пікова точка цілої культури, яка його схвалює і вважає нормою.

Культура зґвалтування представляє жінок винними в тому, що з ними відбулося, а чоловіків — такими, хто не може стриматися. Яскравий приклад — обговорення новини[viii] про нове шведське законодавство, відповідно до якого явно виражена згода на секс — обов’язкова умова його добровільності, інакше статевий акт уважається зґвалтуванням. Із коментарів випливає, що ініціатива щодо сексу повинна іти обов’язково від чоловіка; хоча закон написано гендерно нейтрально, обговорюється лише варіант з ініціативним чоловіком і жінкою, яка погоджується чи не погоджується. Ще з коментарів випливає, що багатьом коментаторам важко уявити усну згоду на секс, дану жінкою, — обговорення зациклюється на висміюванні письмової згоди, про яку не йдеться, але до якої прирівнюється загальне твердження про згоду.

Вище вже сказано, що навколосексуальне мовлення на вигляд таке, ніби йдеться про полювання чоловіка за жінкою. Культура зґвалтування раціоналізує чоловіче право на секс, який він може взяти силою, якщо не отримає добровільно. Це не лише призводить до зґвалтувань як таких та їх виправдань, а й формує системні проблеми з подоланням сексуального насильства у правовому і побутовому полі. Проблема не лише в тому, що зґвалтована жінка наслухається про себе поганого. Виправдання зґвалтування спричиняє безкарність, а отже, шкода (яка може дорівнювати шкоді від участі у військових діях) поширюватиметься далі на наступних жінок. Хлопчики, котрі входять у вік статевого дозрівання, так само на прикладах з життя і на загальній тональності розмов про сексуальне насильство навчаються тому, що так можна (а культурі взаємної згоди — не навчаються).

Підґрунтям для культури зґвалтування є наступний пункт.

Об’єктивація та «чоловічий погляд»

Відомий плакат групи художниць Guerilla Girls «Чи повинні жінки бути голими, щоб потрапити в Метрополітен-музей?» привертає увагу до гендерного дисбалансу: художники-чоловіки багато малюють оголених жінок і виставляють ці картини, тоді як жінки-художниці набагато гірше представлені кількісно (у музейних експозиціях у кілька разів більше зображень натурниць, ніж творів авторства жінок).

Феміністська теоретикиня Лора Малві запровадила поняття «чоловічий погляд» для розуміння такої культурної ситуації. Він означає подачу візуальних і інших образів такими, якими їх бачить типовий чоловік — гетеросексуальний за орієнтацією і патріархальний за свідомістю[ix]. Типового чоловіка (здорового, який перебуває у віці сексуальної активності) цікавить секс і жіноче тіло, тому саме це йому і пропонують — у мистецтві чи в побуті. Оголені жінки — героїні музейних картин, оголені жінки — героїні листівок жанру пін-ап, оголені жінки є в рекламі. Вважається, що «секс продає», хоча насправді часто така реклама викликає негативні відчуття, надто у жінок[x].

У рекламі, де оголеним жіночим тілом у закличній позі привертають увагу до продукту, який не має логічного стосунку до цього тіла (тобто не до жіночої білизни, пляжного відпочинку абощо), суб'єктом-споживачем (і реклами, і продукту) передбачається чоловік, до того ж гетеросексуальний і сексуально активний. Він той «ідеальний клієнт», на якого ця реклама орієнтується, до якого звернено її заклик. Звідси природно виникають питання: чи є жінки цільовою клієнтською аудиторією? Чи присутня в цій картині світу жінка, у якої є свої гроші і вона може витратити їх на цей товар?

Однак «чоловічий погляд» не виник сам собою з масовою появою комерційної реклами і не зводиться до використання в ній образів жіночої сексуальності. Так чи так, він існує всюди, де є нерівність між чоловіком і жінкою, і її певним чином віддзеркалює. Власне, реконструюючи, хто є суб'єктом дії чи споживання, ми можемо робити певні висновки про соціальну суб'єктність певної категорії людей. І тут слід запровадити поняття об’єктивації[xi],[xii] — уречевлення. Зображення жіночого тіла (часто без обличчя, тобто без суб’єктності) на рекламі товару чи послуги, які не мають стосунку до жіночого тіла, зводить жінку до предмета. Та навіть коли жінка в рекламі є суб’єктом дії, вона часто діє на користь чоловіка. На обкладинках чоловічих журналів дають молодих жінок у привабливих позах, але не навпаки.

Навчання жінок змалечку бути гарними, охоплювання маленьких дівчаток індустрією краси й іграшками, які приділяють увагу зовнішньому вигляду, конкурси краси, у яких беруть участь лише жінки, — усе це теж привчає жінок до того, що їхня головне життєве завдання — обслуговувати естетичні й еротичні потреби чоловіка. У жінки має бути «жіночний» вигляд в офісі, інакше є ризик звільнення (водночас якщо вона зазнає сексуальних домагань з боку начальника, то буде «сама винна»).

Дослідниця штампів масової культури і відеоблогерка Аніта Саркісян багато аналізує чоловічий погляд у відеоіграх. Меметичний «бронеліфчик»[xiii], який носять жіночі персонажі у відеоіграх, — це костюм, що відкриває голову і велику поверхню тіла, тоді як у чоловічих персонажів на голові шолом, тіло загалом закрите, а обладунки реалістичніші.

Масове сприйняття жіночої сексуальності як обслуговувальної і нерівноцінної порівняно з чоловічою має своїм наслідком і наступний.

Неадекватні теоретичні знання про секс

Сексологія тривалий час описувала жіночу сексуальність, мало про неї знаючи і позиціонуючи «вагінальний» оргазм як «здоровий» та «повноцінний», а всі інші види задоволення жінки — як небажані відхилення. Знання про фізіологію жіночого оргазму досі ще мало поширені, адже реальну будову клітора дослідили зовсім недавно, буквально наприкінці 1990-х років[xiv]. Саме тоді виявилося, що клітор має невелику зовнішню частину (каптур) і велику внутрішню (ніжки), яка охоплює стінки піхви. Звична для нас диференціація «вагінального» і «кліторального» оргазму насправді не дуже коректна з фізіологічного погляду, бо за так званий «вагінальний» оргазм відповідають саме ніжки клітора і буває він не у всіх жінок і не у всіх випадках.

До цього, патологізуючи жіночу сексуальність загалом, наукова картина світу формувала про неї досить дивні уявлення. І можна відмахуватися від середньовіччя як часів диких і похмурих, але доба раціональності і просвітництва не змінила ситуацію на краще, а подекуди навіть змінила на гірше.

Філософ і дослідник сексуальності Мішель Фуко говорив про нове ставлення влади до сексуальності з XVIII століття. Саме в цей період, на його думку, відбувся перехід від влади, побудованій на праві вбивати, до влади, побудованій на контролі відтворення. Відтворення як тривалий процес технічно відбувається через тіло жінки, тому його ретельно контролювали не лише звичаєво і законодавчо, а й в академічній парадигмі, яка лише незадовго до цього почала розвиватися окремо від релігійної, але не уникла упереджень. Саме в цей час, як писав Фуко, відбулася так звана істеризація тіла жінки[xv] — процес «насичення» жіночого тіла сексуальністю, конструювання образу жінки-матері, одночасно плодючої (тобто соціально функціональної) та емоційної (тобто нераціональної, другорядної щодо чоловіка). У XIX столітті засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд досліджував цю жіночу «істеричність» як поширену психологічну проблему свого часу і саме з неї почалися його роботи з відкриття прихованих процесів у людській психіці. Той факт, що нині жінки звертаються по психотерапевтичну допомогу переважно не з «істериками», а з простими побутовими проблемами стосунків, кар’єри, самореалізації тощо, свідчить, звісно, не про принципову перебудову жіночої психіки за сто п’ятдесят років, а про зміну наукової інтерпретативної картини.

Патологізація жіночої емоційності у XIX столітті коренилася в тогочасному сприйнятті жіночої сексуальності: якщо тіло чоловіка контролює його розум, то тіло жінки повністю визначає сексуальність, і воно виявляє її через надмірні емоції, які в найсильніших проявах слід лікувати. І цей сконструйований образ жінки досі не виявляє бажання мати секс з власної ініціативи. Навпаки, підвищене (щодо норми, яку формально ніде не вказано, — коли треба, тоді й підвищене) бажання жінки мати секс патологізується терміном «німфоманія» (про що є однойменний художній фільм Ларса фон Трієра).

На завершення цього тексту слід згадати ще один проблемний аспект.

Дисбаланс на ринку секс-послуг

Ринок сексуальних товарів і послуг теж розраховано здебільшого на чоловіків. Жінки становлять статистичну більшість працівниць у проституції й інших видах секс-робіт (стриптиз, вебкам-модельний бізнес тощо). У порнографії працює багато й чоловіків, але саму індустрію загалом орієнтовано переважно на чоловіче задоволення. На порносайтах серед «блондинок», «брюнеток», «лесбійок» та інших варіантів лише подекуди трапляється категорія відео «дружнє для жінок», проте саме це означення змушує замислитися над тим, що решта кількадесят категорій до них, напевне, недружні. За сценарієм десь так і є: у порнографії часто велику увагу приділяють феляції і невелику — кунілінгусу, а відеоролик зазвичай закінчується тоді, коли секс закінчує чоловік — він отримує свій оргазм із яскраво показаною еякуляцією і на цьому все, а ось жіночого оргазму історія не передбачає. Дещо вирівняти ситуацію пробує феміністська порнографія[xvi] — відтворення в порнографії рівноправного, шанобливого і різноманітного сексу. Докладніше тему секс-роботи буде розкрито в другому тексті циклу.

Підсумовуючи, зазначу, що в патріархальній культурі, прояви якої відчутно і сьогодні, жіноча сексуальність бачиться як пасивний об’єкт споживання чоловіками, як щось, що можна «дати» і «взяти». Прояви жіночої сексуальності дужче нормуються, контролюються і засуджуються, водночас чоловіків представляють так, що у них є «природні інстинкти» підвищеної сексуальної активності і вони не можуть стримуватися, що править за виправдання для культури зґвалтування. Масову й елітарну культуру наскрізь пронизано сексуальною об’єктивацією жінок. Критикувати і боротися з цією ситуацію почали феміністки у ХХ столітті, і це триває до сьогодні. Про емансипацію жіночої сексуальності і популяризацію «культури згоди» — у наступних текстах циклу.

 

[i]                        https://feministki.livejournal.com/4436645.html

[ii]                       https://feministki.livejournal.com/4087337.html

[iii]                      Federici, Silvia. Caliban and the Witch. — Autonomedia, 2004.

[iv]                     Там само.

[v]                      Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016.

[xiii]                   http://posmotre.li/Бронелифчик

[xv]                    Фуко, Мишель. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. — М.: Касталь, 1996.

12 січня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Кожній жінці варто вивчати й пізнавати себе: гінекологиня про турботу про себе, репродуктивне здоров’я та сексуальну просвіту
Жінки бояться зізнаватися про кількість сексуальних партнерів на прийомі в гінеколога й уникають застосовувати гормональні методи контрацепції. Світлана Шуйчик — акушерка-гінекологиня, спеціалістка з питань планування сім’ї з більш ніж двадцятирічним досвідом роботи, відповідає на питання, пов’язані з репродуктивним здоров’ям, сексуальною просвітою та методами турботи про себе. За матеріалами інтерв’ю підсумувала Марта Приріз.
Секс у стилі гетеро: від 1990-х і дотепер
Більше як два десятиліття сексуального життя, що збігаються з періодом незалежної України, дають можливість авторці оглянутися назад. У цій перспективі видно, як індивідуальний досвід вписано в суспільний, як «вічні» аспекти сексу (на зразок поз, у яких ним займаються) далеко його не вичерпують, як сексуальність перебуває під постійним впливом норм та упереджень.
Економіка порно. Хто заробляє на соціальних табу?
Порнографія — це сучасна індустрія, яка заробляє великі гроші на бажанні отримати доступ до табуйованого суспільством продукту / контенту. Специфіка галузі в тому, що ні виробни_ки, ні працівни_ці, ні спожива_чі не воліють оприлюднювати дані про фінансовий бік їхньої взаємодії. Це породжує міфи і спотворює ситуацію, а отже, дозволяє й далі заробляти. Авторка зосередилася на економічних аспектах функціонування цієї галузі, щоб з’ясувати, для кого вона прибуткова і чому, а також які зміни відбуваються в галузі і до чого призводять. Що більше різної інформації ми маємо, то критичніше ставимося до огульних тверджень і містифікацій про цю індустрію та наслідки споживання її продукції.