20 вересня, 2017

«Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

8 лютого 2017
Анна Лигіна

Феміністка, авторка художніх оповідань, студентка НаУКМА

«Вона сама хотіла/спровокувала/не туди пішла/не з тими зв’язалась» — існують десятки способів звинуватити жертву у злочинах, які скоїли проти неї інші люди. Що спонукає мовців перекладати відповідальність на жертву замість розбиратися з кривдниками? Про психологічні, соціальні й історичні причини віктимблеймінгу — у цій статті.

«Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

Проблема насилля довгий час існувала на задвірках громадської думки, спорадично набираючи розголосу у разі особливо гучних злочинів проти жінок. Підкоригую власну тезу: дискусія рідко виходила за межі окремого злочинного випадку і майже ніколи не поширювалася на контекст, норми та звичаї суспільства, які ще називають культурою зґвалтування. На той контекст, який породжує, замовчує і виправдовує злочини.

Масштабні публічні дискусії спровокувала акція 2016 року «Я не боюсь сказати»#яНеБоюсьСказати. Пости з таким тегом у соцмережах стали вагомим кроком до усвідомлення насилля як соціального інституту. Емоційна реакція загалу мала, як це зазвичай буває, дві протилежні тенденції: від чуйної підтримки до недовіри і звинувачення жертв. Із другим типом реагування ми і спробуємо розібратися.

Що це таке?

Віктимблеймінг, або звинувачення жертви (від англ. victim blaming) — це повне або часткове перекладання відповідальності за злочин на постраждалу; ствердження того, що саме її дії (так звана віктимна поведінка) призвели до цього злочину.

Кайлі Робертс у статті для «The Atlantic» пояснює: «Така реакція часто несвідома і неочевидна для самого суб’єкта. У такий спосіб засуджуються не лише жертви зґвалтувань і сексуальних домагань, а й постраждалі від таких “тривіальних” злочинів, як крадіжки: пограбовану особу нерідко висміюють через залишений у задній кишені гаманець»[1] замість уголос засудити злочинця.

Одну з головних причин поширеності цього способу реагувати на злочин визначили фахівці з університету Південного Коннектикуту: «Люди обвинувачують жертву, щоб дистанціюватися від неприємного випадку, ствердити цим власну невразливість. Упосліджуючи постраждалих, ми окреслюємо їхню відмінність: “Я не схожа на неї, чиню інакше, отже, зі мною такого не станеться”»[2]. Інакше кажучи, обвинувачення жертви — це хибний спосіб захистити власну психіку від болісного усвідомлення непередбачуваності життя і непевності майбутнього.

Конкретні прояви віктимблеймінгу вельми різноманітні і потребують детальнішого аналізу. Отже, як це буває?

Звинувачення жертви особливо поширені в дискусіях довкола сексуальних злочинів. Під позначкою «віктимблеймінг» проходять не лише відверто мізогінні судження, а й укорінені в масовій свідомості стереотипи, які на перший погляд здаються логічними висновками.  Спробуймо з’ясувати, як співвідносяться типові припущення віктимблеймерів із реальними фактами.

Звинувачення: «Вона його спровокувала».

Типові прояви:

 

Реальність: У такий спосіб може маркуватися цілий комплекс дій (від вибору вбрання до інтонації), до яких «свідомо чи помилково» вдалася жертва та реакцією на які було здійснене проти неї насилля. Однак жодного сталого критерію, котрий пов’язував би жертв сексуальних злочинів, науковим шляхом не встановлено. Не існує жодного рецепта, який забезпечив би жінці цілковиту безпеку, ба навіть ті приписи, що їх вона традиційно мусить виконувати, готують іще більшу пастку: вимагаючи від жінки сексуальної привабливості, суспільство упосліджує її за відповідність цьому стандарту. «Провокаційний» одяг чи поведінка — ось що найчастіше ставлять на карб жертвам, несвідомо підживлюючи цими закидами саму культуру зґвалтування. Особливого розголосу набрали слова канадського полісмена Майкла Санґвінетті. «Жінкам не слід виглядати як повії», — так офіцер озвучив «найефективніший» захід боротьби зі зґвалтуваннями і домаганнями. Масові виступи й протести жінок проти такої відверто мізогінної позиції відбулися в багатьох містах світу під назвою «slut walk» — «хода шльондр».

Якщо уважніше розглянути висловлювання про провокативну жіночу поведінку, то чоловіки-агресори постають не цілком дієздатними і неспроможними до самоконтролю. Така логіка не мала б лишати правозахисникам жодних сумнівів: кожен підозрюваний у сексуальному злочині винен, бо «така чоловіча природа». Проте, за сумною іронією, все розвивається шляхом, діаметрально протилежним до логічного, а жінці нерідко закидається ще болючіше звинувачення.

Звинувачення: «Вона все сама придумала».

Типові прояви:

Реальність: Недовіра до жертви (а в ширшому контексті — до жінки як такої) — типова ознака її соціальної підпорядкованості, меншовартості її слів порівняно зі словами чоловіка. Один з елементів патріархального міфу про жінку — уявлення про неї як про істоту балакливу, істеричну та засадничо брехливу. «Жінка вимагає уваги», — переконують нас медійні транслятори народної мудрості та інших «скреп». «Вона просто увагу до себе привертає», — відлунюють у масовій свідомості добре засвоєні і перетравлені аксіоми, які так зручно пасують до найстрашніших жіночих правд. Сумніви у правдивості обвинувачень можуть обґрунтовувати по-різному — припущеннями про матеріальну зацікавленість, бажання помсти, самоствердження чи інші вигоди, у яких, вказуючи на певного чоловіка, нібито зацікавлена жінка. Натомість світова статистика стверджує, що у справах про насильство проти жінок зафіксовано лише 2 % кривосвідчень[3]. Із урахуванням кількості постраждалих, які не зважуються офіційно задокументувати пережите і залишаються невидимими для правозахисників і соціологів, цей відсоток є досить промовистим

Звинувачення: «Вона сама обрала такі місце/час/компанію».

Типові прояви:

Реальність: Ніщо, крім безпосередньої згоди на секс, не означає згоду на секс (зокрема і згадані вище пункти про місце, час і  компанію). Правило «“ні” означає “ні”» виникло для підкреслення сексуальної автономності кожного індивіда ще у ХХ столітті, але й досі не стало визначальним критерієм добровільності стосунків. Міф про те, що платою за будь-які матеріальні чи нематеріальні знаки уваги мусить бути секс, існує завдяки тому самому підходу, який неприховано стверджує, що жіноче тіло — це товар. Аналогічні корені в ідеї, ніби згода провести вечір у чоловічій компанії дорівнює делегуванню цій компанії права на власне тіло. Так само недоречні звинувачення у виборі «неправильних» місць для прогулянки: по-перше, місцем для прогулянки гострі на язик аноніми впевнено називають будь-який локус (дорогу до роботи, підземний перехід, житловий квартал), по-друге, винними у більшості сексуальних злочинів виявляються люди, знайомі жертві.

Щоби повністю відмежуватися від підходу, який об’єднує всі наведені вище антижіночі закиди, мало визнати за жінкою право сказати «ні» у будь-який момент. Неспроможність (із будь-яких причин) заперечити не означає автоматичну згоду. Розв’язати етичну дилему допоможе модель «“так” означає “так”», що робить пріоритетним виразне бажання всіх учасників процесу (а не лише відсутність категоричних заперечень). У кожному разі «неправильною поведінкою» буде в цьому контексті саме порушення чужої недоторканості, але аж ніяк не вибір компанії на вечір.

Звинувачення: «Треба було опиратися. Жінки мають вчитися самозахисту».

Типові прояви:

Реальність: Ми вже згадували феномен подвійної пастки, коли відповідність соціальним приписам обертається проти самих жінок. «Еталонна» фемінність асоціюється з малою вагою, тендітною фігурою і фізичною слабкістю, а конвенційно жіночні одяг і взуття мають, крім показової сексуальності, неочевидну спільну рису — вони обмежують рухи. Штучний поділ усіх сфер життя між двома гендерами не оминає і спорт: важку атлетику, боротьбу, бойові мистецтва традиційно ототожнюють із чоловіками, отже, силу і здатність захиститися у жінок не заохочують і на цьому рівні. Чи означає це, що насильство пов’язане з нездатністю жертв відмежуватися від стереотипів? Ні. Тут вочевиднюється одна важлива деталь: віктимблеймінг виростає з віри в універсальні заходи й рецепти, якими нібито погребувала постраждала. Проте насилля ніколи не є наслідком недбалості жінки, невміння чи небажання дати відсіч. Інтенсивний стрес впливає на кожну людину глибоко індивідуально. Можна мати за плечима кілька років самбо і рюкзак із газовим балончиком, але бути не в змозі поворухнутися (з сотень причин), коли така потреба виникне.

Звинувачення: «Комусь просто подобається бути жертвою».

Типові прояви:

Реальність: Поняття «психології жертви» і «запиту на насильство» функціонують у сферах психології і психотерапії. Несвідоме відтворення травматичних ситуацій справді може бути (жінка, яка мала батька-агресора, загрожена можливістю реалізувати аналогічну модель із власними партнерами/партнерками). Однак аналіз таких проблем має лишатися в межах індивідуальної психотерапії, а не ставати частиною публічної дискусії чи, ще гірше, аргументом проти самої постраждалої. Конфлікт психології (чи «психології») і суспільних наук — явище поширене. Більша частина медійної критики, яка лунала на адресу учасниць флешмобу #яНеБоюсьСказати, містила посилання на відповідних спеціалістів. Один київський психотерапевт навіть назвав флешмоб спланованим заходом, який «загрожує масовим психозом»[4]. Та підхід, що передбачає такі широкі узагальнення і гучні заяви, важко назвати науковим.

Ідея, ніби жертва насолоджується власним статусом, функціонує у вульгаризованому варіанті і без згадок про психологію. На її основі постають відверто небезпечні закиди на зразок таких.

Звинувачення: «Жінки насправді хочуть, щоб їх зґвалтували».

Типові прояви:

Реальність: Усупереч здоровому глузду міф про те, що жінка отримує задоволення від насильства, досі поширений. Найочевиднішим було би припущення, що чоловіки не відчувають межі між фантазією і реальними відчуттями та бажаннями жінки. І вони справді не цілком відчувають, якщо йдеться про їхню власну фантазію і, наприклад, умовну героїню тематичного фільму. Експеримент, який провели Ніл Маламут і Джеймс Чек, показав, як контрольна група студентів приписала реальній жертві зґвалтування ознаки задоволення, переглянувши перед цим стилізоване порновідео, де насолоду імітувала професійна акторка[5].

Причина популярності міфів про «бажаність зґвалтувань» — набагато ширший дискурс, що водночас зумовлює і жіночі сексуальні фантазії. Конструкт фемінності побудовано на ідеї суспільної і, як наслідок, сексуальної підпорядкованості. Те, що здається нашим індивідуальним вподобанням, інтимною фантазією, невипадково пов’язане із соціальним середовищем і закріпленими у ньому нормами. У цьому контексті К. Еґберт виділяє три тези: «примушувати жінок — це сексуально, жінки — товар для задоволення чоловіків, мучити жінок — сексуально»[6]. На тлі цього дискурсу виникають адаптивні вподобання (наприклад, мазохістські сексуальні смаки декого з жінок), що, своєю чергою, стають субстратом для міфів і закидів віктимблеймерів.

Звинувачення: «Усі отримують те, що заслужили».

Типові прояви:

Реальність: Такі напівезотеричні міркування вельми сумнівної ваги на диво регулярно звучать як аргумент для виправдання будь-чого. Злочинець у межах цієї концепції постає радше інструментом у руках якоїсь справедливої надособистісної сили, аніж свідомим суб’єктом із раціонально пояснюваними намірами. Віра у справедливий світ ігнорує найглибші суперечності, оперуючи неочікуваними комбінаціями з десятка релігійних вчень і знаходячи містичне пояснення навіть злочинам проти дітей. Цілком очевидна захисна функція таких поглядів: «я не зробила нічого поганого, отже, зі мною це не трапиться».

Чому так відбувається?

Щоб відповісти на це запитання, треба насамперед окреслити історію віктимблеймінгу як явища (набагато старшого за термін, яким ми нині послуговуємось). Ключовий той факт, що історія насилля щодо жінок відстежується з великими труднощами, адже воно досить довго не було ні проблематизованим, ні нелегальним. Такий стан справ відбився у римському праві, яке дозволяло чоловікам фізично «карати» своїх дружин, у численних середньовічних антивідьомських настановах, джерелом яких була церква, у патріархальних постановах Російської імперії, які теж закріплювали за чоловіком право на насильство, у законах, які до кінця ХІХ століття дозволяли бити англійських і американських жінок палицями обмеженої товщини[7]. Ідея «заслуженого насилля» століттями закріплювалася законодавчо.

Жіночий рух подолав приголомшливий шлях, домігся ухвалення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), а потім і Конвенції про ліквідацію насилля щодо жінок (1993). А проте дотепер існують мізогінні і феміцидальні практики, що їх виправдовують, покликаючись на їхню «традиційність» і «культурну значущість»: жіноче обрізання (Африка, Середня Азія), спалення наречених (Індія, Пакистан, Непал, Бангладеш), обливання кислотою (Індія, Камбоджа), викрадення жінок (Кавказ), так звані «вбивства честі» (Південна Азія, Середній Схід). Важливо розуміти, що згадані варварські практики, легітимація будь-якого виду насилля і побутовий віктимблеймінг — це явища зі спільним корінням, невіддільні від сексизму і мізогінії.

Практика звинувачення жертви — явище специфічно вмотивоване, вона тісно пов’язана з прагненням дистанціюватися від неприємного випадку, ствердити власну невразливість. Визнання певних учинків, до яких вдалася постраждала, помилковими стверджує наявність якогось універсального комплексу правильних дій, котрі можуть убезпечити від насильства. Це не так. Однак вибір між неупередженістю й ілюзією безпеки часто робиться на користь останньої.

У цьому контексті має значення віра в справедливий світ, який мусить працювати за певними алгоритмами, працювати правильно. Визнати його недосконалість рівнозначно світоглядному колапсу, зміщенню системи координат, у якій людина почувається захищеною і невразливою. Шлях віктимблеймінгу спрощує життя тим, хто його обирає, але ця простота завжди лишається ілюзорною.

Практика звинувачення жертви не лише глибоко травматична для постраждалих, вона підживлює культуру зґвалтування як таку, підвищуючи рівень суспільної толерантності до сексуальних злочинів, а отже, вона підвищує і рівень насильства. Як наслідок, захищеними почуваються не жінки, як мало би бути, а злочинці дійсні і потенційні.

8 лютого 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі
Українська література має імідж нуднуватих текстів про страждання, де фігурують безталанні красуні, а чоловіки їм трапляються або непорядні, або безхарактерні. При ближчому розгляді у нашій класиці і сучасній літературі багато крові, зла, помсти, і часто насильство має виразний гендерний відтінок.
Валентина Петрова: «Мені складно розділити поняття “жінка” та “об’єкт насильства”»
Чесно про мистецтво, буття жінкою, буття художницею, насильство і чоловіків. Фрагменти інтерв’ю з художницею, зробленого під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives européennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17.
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»
«ПРОти НАСильства» — книжка, у якій новели десятьох українських письменниць і письменників про насильство доповнено психологічними коментарями і законодавчою інформацією. Чого очікувати від збірки та наскільки вдало реалізовано проект — читайте в рецензії.