17636 
Коли я була молодшою, то любила всіляку літературу для натхнення. Якось я прочитала думку, яка мені дуже сподобалася: якщо тобі припала до серця квітка, то можна зірвати її і поставити у вазу. А потім вона за кілька днів зів’яне і ти викинеш її у смітник. А можна вчинити інакше: лишити квітку там, де вона росте, огородивши її від небезпеки, поливати її, підживлювати. Квітка від того ставатиме щодень гарнішою. Так, ти не матимеш квітки біля себе, вона не буде твоєю власністю, нею милуватиметься багато людей, квітка прикрасить собою вулицю. Зате ця квітка не вирушить на смітник за кілька днів. Вона лише міцнішатиме і квітнутиме. Здається, це був Еріх Фромм.
Мій перший сексуальний партнер натхненно розповідав мені про те, що таке «вільне кохання». Нам було по 18–19, і я дивилася на нього великими закоханими очима. Він розповідав про суть вільного кохання: ти можеш полюбити людину, з якою ти разом, на годину, день чи тиждень. Полюбити щиро, самовіддано. А потім змогти її відпустити. Любов у його розумінні мала здатність народжуватися щоразу, коли ти замилувано дивишся на іншу людину. Бо без любові навіщо тоді мати секс? Чим це відрізнятиме нас від тварин? Він любив мене два тижні. А потім кожен з нас пішов своєю дорогою.
Хай там як, а виросла я з думкою, що привласнювати людину, яку любиш, дуже дивно. Як це — контролювати кожен її крок? Як це — влаштовувати сцени ревнощів? Ні, звісно, я ревную, страшенно ревную, але тут уже вмикається вибір кожної людини, що робити з цією ревністю. Пропрацювати її для себе, а чи вивалити на свого партнера, влаштувавши грандіозну сварку. Здається, про вибір — це вже Віктор Франкл.
Тож на якомусь етапі життя я обрала для себе таку форму стосунків, яка не передбачатиме сексуальної ексклюзивності. Після восьми років моногамного шлюбу я усвідомила, що цей формат зовсім не для мене. У парі рано чи пізно починає зникати секс (а сексуальність нікуди не зникає!), то чому б не знайти його деінде, залишивши для основного партнера любов, турботу і натхнення? Чому шлюб або стабільний цивільний союз має розпадатися лише від того, що між цими двома зник секс? Адже дружній секс жодним чином не перетинається з глибокими почуттями до партнера. Ну, тобто це взагалі різні речі. Поки ти разом з іншою людиною, ти віддана їй, ти вмикаєшся в неї на годину чи на дві, а потім повертаєшся до того, кого ти любиш і з ким ідеш по життю, і це ніяк не відбивається на ваших взаєминах. Принаймні для мене.
Природність чи «природність»?
Колись стала свідком однієї розмови. У компанії жінка спитала: «Як гадаєте, невже моногамія не природна для людей?» На це їй відповіли: «Щоб з’ясувати, що природне, а що ні, варто подивитися, чи характерна моногамія для інших приматів. Здається, що ні. То чим люди мають відрізнятися?» Ще в 1970–1990-х роках науковці визначали 15 % приматів як моногамних (на противагу іншим ссавцям із відсотком 3–5), але пізніші дослідження показали, що навіть традиційно «моногамні» примати зачинали потомство від «сторонніх» партнерів. Відтак було запроваджено поняття «соціальна моногамія» і «генетична моногамія». Було виявлено, що моногамність на все життя — напрочуд рідкісне явище, і трапляється лише в одного виду — прерійної полівки. Так-так, лебеді теж ні. Натомість із соціальною моногамією «можна працювати»: вона передбачає, що пара взаємодіє одне з одним, веде спільне господарство, захищає територію й одне одного, вирощує нащадків. Проте йдеться знову не про сексуальну моногамію. Соціальна моногамія таки може сягати 15 % у приматів, але це не означає, що примати мають лише одного партнера все життя і не ходять «наліво».
Після шлюбу я вже була певна: моногамія — то не про мене і не для мене. Я не можу дозволити собі контролювати чиюсь сексуальність і привласнювати тіло. І не хочу, щоб моє тіло ставало чиєюсь власністю. Людська сексуальність багатогранна, одна людина навряд чи зможе задовольнити всі потреби іншої людини. Я хотіла бути разом з людиною за те, якою та людина є, а не шукати якийсь «універсальний інструмент», який задовольнив би максимум моїх сексуальних потреб (а що ще залишається, якщо ти підписуєшся на одного партнера до скону?).
Чому ж люди прагнуть сягнути якогось недосяжного ідеалу? Протиприродної штуки, непритаманної живим істотам? Уперто лупають цю скалу, страждають від невірності партнера, розходяться, сходяться, ходять таємно «наліво», забивають камінням за зраду, ріжуть собі вени, стріляються?
Відповідь криється в тому, що свого часу виникла історична потреба саме в такій формі стосунків. Після неолітичної революції 12 тисяч років тому, коли людство перейшло від привласнювального господарства до відтворювального, виникла ота сама майнова нерівність, з якої все закрутилося: держави, соціальні класи, осілість, наука. Та й узагалі з’явилися землі, майно, право власності, титули.
Почало важити, кому передавати це все майно й землі. Почала важити кров, передача багатств саме своїй крові. Почала поставати традиція цнотливості жінки і спарювання з одним партнером на все життя, щоб убезпечити від передання титулів чи земель не своїй дитині, не своїй крові.
Жінкам теж була вигідна моногамія. Багато років для жінки, майже безправної, без змоги вчитися і заробляти, втрата «судженого» могла означати повну катастрофу. Тому завданням було прив’язати партнера до себе, щоб уже точно і на все життя.
Ці процеси відбувалися так давно, що ми звикли вважати відданість одному партнеру нашою натурою, але це не так. Це теж соціальний конструкт, соціальна моногамія.
Тепер часи змінилися, а ми досі котимося по второваних коліях.
Український колорит нових шляхів
...Так почалися мої два роки пошуку нового шляху. Того шляху, який оминає старі прокладені колії.
І тут я виявила одну дуже цікаву річ. Українські чоловіки охоче підписуються на «стосунки без зобов’язань», але не з тих міркувань, що, мовляв, «не хочу привласнювати іншу людину», а тому що «можу мати багато сексу і не мати жодних зобов’язань узагалі». Мої спроби «зануритися» в людину і виявляти до неї турботу й піклування не знаходили взаємності. Мої партнери чомусь підпадали під оце відчуття «розділеної відповідальності», коли вирішували не турбуватися про партнерку взагалі, адже є ще й інші — нехай вони турбуються! Звісно, так поводилися не всі партнери, але тенденція простежувалася.
Найбільшим моїм розчаруванням стало, напевне, знайомство з кількома представниками київської спільноти поліаморів. Я радше не вважаю себе поліамурною (адже якщо вже люблю когось, то люблю все-таки одну людину). Однак у цій спільноті я сподівалася знайти того, хто зможе «включитися» і задовольнити оцю потребу у взаємному піклуванні та спільному розвитку. Однак за кілька місяців стало очевидно, що хлопці зі спільноти якраз убачають у декларованій «поліамурності» інструмент багато і часто мати секс з різними партнерками, не даючи нічого навзамін, крім власне сексу.
Тож виходом стало шукати однодумців, які не ходять під табличками з назвами, не носять прапорів, а просто розділяють ті самі цінності, що і я, — право на свободу іншої людини.
І це було правильне рішення. Та що відбувається, коли прокладаєш новий шлях і шукаєш нових форм стосунків? А те, що частенько накриває паніка. Проходячи соціалізацію з певним типом бачення романтичних стосунків, ми отримуємо чітке уявлення, що таке «серйозні» стосунки, а що таке «несерйозні», коли це «по-справжньому», а коли «пустощі».
Якщо вірити тому, про що нам кажуть з дитячого садка, правильний і серйозний формат стосунків — створення ексклюзивної моногамної пари. Якщо чоловік контролює, де ви проводите час, дозволяє собі перевіряти ваше листування чи випитувати, з ким конкретно ви йдете на зустріч і що за колега у вас такий цікавий, то це серйозні стосунки і наміри того чоловіка серйозні. Якщо жінка влаштовує сцени ревнощів на кожну «Марію» чи «Ганну» в телефонній книжці або відстежує пересування чоловіка по додатку на смартфоні, це серйозні стосунки і наміри тієї жінки серйозні.
Тепер абстрагуймося: це ж просто кошмар! Чому одна доросла людина має невідлучно контролювати іншу людину, забираючи будь-який особистий простір, порушуючи кордони приватності?
Проте перебуваючи в стосунках, абстрагуватися не так-то й легко. І от коли я опинилася в умовах цілковитої свободи, мій мозок почав волати: «ЦЕ ВСЕ НЕСЕРЙОЗНО!!!» Це все іграшки, насправді те, що між вами відбувається, не можна назвати стосунками.
Що вважати нормою і що вважати серйозністю? Якщо проаналізувати, то ці поняття — повністю культурний конструкт, який виник унаслідок дії тих чи тих умов. Для суспільства з передачею землі і титулів серйозним був моногамний шлюб. Для Тибету, де в Гімалаях дуже обмежені земельні ресурси, нормальною і серйозною стала поліандрія: вона допомагала уникати дробіння господарств. Схожа ситуація в Непалі: господарства з однією жінкою, з якою одружено кілька братів, легше утримувати. Або жінки африканського племені масаї, які, по суті, виходять заміж не лише за чоловіка, а за всю вікову групу свого чоловіка. І це теж дуже, дуже серйозно.
Страх свободи
Коли отримуєш стосунки, які передбачають свободу, то не знаєш, що з нею робити, адже це не вписується в жодні рамки! У жодну матрицю, жоден життєвий сценарій, який має наш мозок і який досі люб’язно згодовували нам садочок, школа, родина, книжки, фільми, пісні... Нам стає так моторошно від свободи, що хочеться поринути у звичні обмеження. Виникає сильний дискомфорт від відповідальності за власне життя, бо відповідальність — це страшно. І коли немає план-схеми, це страшно. І тоді постає перша потужна перешкода — страх першопрохідця.
Ми ж насправді геть нічого не знаємо, де ми і хто ми. Соціум так багато від нас вимагає, що стає взагалі незрозуміло, де проходить межа між чого справді хочемо ми, а що від нас вимагає світ і оточення. Чи справді ми хочемо шлюбу? Чи це те, як за традицією «має» закінчитися кожна серйозна лав сторі? Чи справді ми хочемо, щоб з нами не обговорювали сексуальні бажання, спрямовані на сторонніх людей, чи все ж таки щирість у стосунках цінніша?
Велика робота — виокремити власне ідеальне бачення взаємин між романтичними партнерами від усього наносного. Це як відмивати золото від піску: довго, ретельно і маєш у результаті буквально пару крупинок. Але яких цінних!
Для мене виявилося, що я таки боюся традиційних сценаріїв, контролю, сцен ревнощів, жорстких зобов’язань. Проте мозок мій не міг уявити, що «по-справжньому» не конче мусить містити всі ці елементи.
Я спитала себе якось, чи добре мені зараз, так, як є. І чітко відповіла: дуже добре. Я щаслива, що можу бути відвертою і не приховувати, коли сексуальність викидає коники і вимагає чогось іще, поза межами пари. Щаслива, що ніхто не контролює мою поведінку і не чекає на те, що я відповідатиму певному образу. Що я вільна бути тим, ким я є, і діяти так, як мені лежить душа. Що водночас я купаюся в морі турботи і піклування, надихаюся людиною і вчуся в неї.
Та отримати безмір свободи — це отримати і безмір відповідальності. Коли ніхто тебе нічим не обмежує, як ти чинитимеш? Чи вистачить тобі внутрішньої самодисципліни, щоб не скотитися в деспотизм, щоб не вилізти на голову і не почати вимагати нездійсненного? І це другий потужний виклик таких стосунків.
Неесклюзивні стосунки суспільство сприймає дуже критично. Коли у таких пар щось не вдається, це миттєво списується на вади такої моделі взаємин. Натомість коли не вдається щось у моногамних пар, невдачу списують не на недосконалість привласнювальних стосунків, а на вади самих людей.
Не візьмуся судити, яка модель краща, тут радше про вибір: може бути так, а може бути так. Лише знаю, що у відкритих стосунках спрацьовує те саме: внутрішні травми людей добряче шкодять взаєминам. У всіх нас є таргани в голові, і всім нам вони заважають жити: що в «класичних» стосунках, що в «альтернативних».
«Но это не любовь!»
Один з аргументів противників полігамних / поліамурних / відкритих стосунків — це «не любов». Мовляв, якщо любиш «по-справжньому» (бачте, знову це протистояння справжності і несправжності!), то й не глянеш ні на кого іншого.
Однак що таке любов? Невже це чашка з водою, яка спорожніє, якщо вилити з неї в іншу чашку? Якщо у вас двоє чи більше дітей, чи означає це, що ви не любите котрогось із дітей лише тому, що любите іншого? Та й узагалі: який стосунок до любові має бажання володіти?
Для мене любов — це почуття, яке переповнює, коли ти щиро радієш, що комусь добре. Надихаєшся тим, яка людина є. Бачиш її внутрішню красу і світи, які її наповнюють.
Хочеться обманюватися ілюзіями, що цей формат стосунків набагато кращий і правдивіший за попередній, але це не зовсім так. Ми справді можемо лише пробувати, експериментувати й рухатися до чогось. Ми, покоління першопрохідців, маємо змогу своїм прикладом сказати: «Так буває теж. І так теж буває добре».
