Секс у стилі гетеро: від 1990-х і дотепер

Моє сексуальне життя почалося на початку 90-х в Україні, яка щойно здобула незалежність. У ті роки руйнувалися старі світогляди, і у дівчат з’явився вибір — шукати чоловіка і йти заміж, як очікували від них батьки, чи почати експериментувати зі своїм любовним і сексуальним життям. Для багатьох було очевидно, що перший варіант не годиться: нас виховувала Перебудова, яка манила обіцянкою відкрити очі на все — від правди про минуле СРСР до вільного сексу як такого, поза рамками шлюбу. Установка на заміжжя не зникала, вона існувала паралельно, через що ми постійно почувалися такими собі опозиціонерками, які творять новий мейнстрим.

Здавалося, для експериментів із сексом підходять будь-які умови, навіть у ліфті гуртожитку. Проте стояло питання небажаної вагітності. У ті часи хлопці майже ніколи не мали з собою презервативів. Мало того, коли у відповідний момент пристрасті я наважувалася зупинитися, щоб залагодити технічну деталь — скромно просила надягнути презерватив, ефект нерідко був такий, ніби на рок-концерті раптом вимкнули звук: публіка вже ввійшла в раж, а тут такий облом. Для цього було навіть слово — «кайфоломство». Бували ситуації, коли у відповідь на таке прохання у партнера виникало відчуження або коли сексуальний акт скасовувався, настільки це прохання травмувало. Ба більше, секс із презервативом дехто з чоловіків сприймав як щось несправжнє, штучне, медикалізоване, так наче латекс заважав «зближенню душ». Радянський ідеал любові, що руйнувався в безладних сексуальних зв’язках, проявляв стійкість у таких метафорах.

Для жінок сексуальне життя здавалося і бажаним, і небезпечним: можна було чимось заразитися або завагітніти. Обговорювати всі ці страхи можна було тільки з подругами. Ті з них, хто мали більше досвіду, розповідали історії про аборти (то були ніби шрами або ордени сексуального життя). Однак такі теми майже ніколи не обговорювалися з хлопцями. Усі сексуальні дії, які відбувалися, зазвичай теж було огорнуто мовчанням, тому розвивалася невербальна комунікація — треба було зуміти самим лише тілом продемонструвати свої бажання. Були у жіночого сексуального життя і свої перверсивні радощі на зразок «магічної удачі»: спочатку нудота і тремтіння рук, коли опускаєш тестовий папірчик у посудинку з сечею, і згодом полегшення й величезна радість, коли папірчик показував, що «пронесло».

Розлучення пар на той час стали буденним явищем, чоловіки почали безболісно покидати жінок з дітьми, які народилися через невміння батьків користуватися презервативами. Радянський «порядний сім’янин» геть вийшов із моди.

Сексу дають слово

Нарешті мовчання в сексуальній сфері почали порушувати. На початку 1990-х я часто подорожувала між Києвом і Львовом. У плацкартних вагонах поїздів розносили газетки і клали їх на нижні полиці. Це були еротичні видання з фотографіями жінок із випуклими грудьми й сідницями, в білизні чи без та текстами-описами порносценок, часто досить вульгарних.

З 1992 року в Україні почали виходити «еротичні видання»: газета «Пан + Пані» і журнал «Лель». Газета проіснувала до 1998 року і в середині 90-х була досить популярною. Її видавці розповідають про силу-силенну листів-сповідей, які надходили в редакцію[1]. «Лель» протримався майже десять років, доки 2003-го Закон України «Про захист суспільної моралі» не поставив на ньому хрест. У Вікіпедії згадано принцип цього видання: «мова лише тоді по-справжньому стане державною, коли нею заговорять у ліжку».

Проте свобода слова ще не означала свободу всіх і для всіх. Переважну більшість творців і авторів цих видань становили чоловіки. (Жіночий контент — то в основному були листи в редакцію.) Учорашні радянські чоловіки на повні груди вдихнули й видихнули еротичний дух і почали втілювати його в слові. Крім сучасних матеріалів, «Лель» публікував твори класиків української літератури (теж здебільшого чоловіків-письменників), сороміцькі народні пісні й казки тощо. Очевидно, тоді нікому на думку не спадало, що, може, слід наповнити видання і жіночим письмом, хоча достатньої кількості текстів, писаних жінками, журналісти і не знайшли б. Засновник і головний редактор журналу Сергій Чирков розповідає в інтерв’ю: «...у назві для журналу я вибирав між “Лелем” і “Лелею”. Розглядався і об’єднаний, так би мовити, варіант — “Лель і Леля”. Та, зрештою, зупинилися на чоловічій іпостасі слов’янського бога кохання»[2]. Зате на обкладинках завжди були красуні. Свобода слова не означала і свободу від сексизму. Утім, про таке явище і самé це слово в ті часи ніхто й не чув.

Просвітницька робота таких видань, попри їхню фалоцентричність, мала користь і успіх. Можливість говорити, читати про секс уже сама собою була чимось новим і революційним. Водночас легко припустити, що ця нова культура з її естетикою «голих баб» сприяла новому мачизму.

У 1990-х я була студенткою художнього навчального закладу. Можливо, це було специфікою «богемного» середовища (але вочевидь не тільки, якщо згадати поїзди, де можна було легко нарватися на причіпливих незнайомців) — я пам’ятаю чоловіків з масними поглядами, окремих викладачів, котрі лапали студенток або могли вимагати у окремих із них секс в обмін на хорошу оцінку, хвальків, які переповідали всім і кожному, скількох жінок вони трахнули за останній місяць чи скількох «позбавили цноти». Стало круто колекціонувати свої сексуальні подвиги. Та романтика повсякчас спотикалася об сексизм, лукізм, ейджизм, атмосфера свободи була тяжкою, як тропічна задуха. Згодом ці тенденції струнко вписалися в капіталістичну індустрію: ви можете заплатити за курси чоловічого пікапу, так само як за курси справжньої жіночності.

Паралельно у чоловіків з’являлася амбіція щодо здатності «задовольнити жінку». Як пише Паскаль Брюкнер про сучасний світ порно, «усе в певному сенсі переглянуто, ніщо не пережито (...), апетит до еротичних картинок (...) відповідає мірі невігластва у справах любові: величезна ерудиція, помножена на жахливе незнання»[3]. У 90-х брак знань був подвійним, адже ще було ні переглянуто, ні пережито. Молодь читала просвітницькі брошури на сексуальну тематику, які виходили друком, щоб долати це незнання[4]. Стали відкриттям поняття «клітор» чи «кунілінгус», але далеко не всі на практиці з ними експериментували. Незабаром з’явилися кіноклуби, де на відеокасетах можна було дивитися, як трахають жінок.

Відсутність підхожого словника і загалом навички вербалізувати сексуальність у приватному житті компенсувало винайдення власної, специфічної приватної мови, яка народжувалася в більш-менш тривалих стосунках, що тяжіли до «сімейних», — ніжні слівця, клички, які зазвичай циркулювали тільки між двома людьми. Щодо універсальної мови сексу, то на наших теренах замість неї досі слугує переважно обсценна лексика, яка свого часу в літературному виконанні Леся Подерв’янського рвала греблі української мови і моралі.

А що ж жінки?

Соломія Павличко підтримувала журнал «Лель», ініціювала в ньому окремі публікації. Ще раніше, у 1989–1990 роках журнал «Всесвіт» опублікував роман Девіда Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей» у її перекладі. Не пам’ятаю, як він до мене потрапив, — його передавали з рук у руки. Це був незвичайний твір: ми звикли до літератури, у якій були сюжет, почуття, а секс міг невидимо промайнути лише в уяві читача в певних місцях після трьох крапок, тут же головні герой і героїня переважно трахались і більше їх нічого не цікавило. Мені запам’яталася деталь із цього твору: героїня глянула на краєвид, але він її більше не обходив і не хвилював, настільки її поглинув секс.

Багато жінок, особливо у великих містах, стали почуватися розкутіше. З’явилося усвідомлення того, що мати гарне тіло — це однаково що володіти капіталом. Спостерігався не лише харасмент з боку чоловіків, — жінки могли свідомо використовувати своє тіло і свою сексуальність для кар’єрного просування чи здобуття певних бонусів у різних ситуаціях. Бути чиєюсь коханкою могло відкрити доступ до певних благ. Різноманітні шлюбні агентства допомагали знайти нареченого-іноземця. Метою цих шлюбів було виїхати на Захід і жити заможніше, в достатку й добробуті. Жіноча сексуальна активність, з якої зняли табу, спрямовувалася в таке русло, бо переваги чоловіків у доступі до влади і ресурсів були очевидними й незаперечними.

У 1996 році вийшли «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Це був роман, який читали і про який говорили. Хтось уважав його ганьбою української літератури, хтось назвав першим українським феміністичним романом. Якщо коротко і про секс, то в романі йшлося про неможливість щастя, неможливість жіночого сексуального задоволення в ситуації, коли чоловік «грає лише за своїми правилами». Багато жінок упізнавали в цій ситуації власний досвід. Не лише на рівні порад у спеціалізованих рубриках, а на рівні літератури постало питання про право жінки на сексуальну насолоду та про паритетність у сексуальних стосунках[5].

Що нова сексуальна свобода принесла жінкам? Можливість кидати чоловіків, якщо стосунки не влаштовували. Можливість мати не одні стосунки протягом життя і не вважатися через це повією. Право боротися за свою сексуальну насолоду. Не соромитися попросити одягти презерватив. Для декого — шукати для себе інакшу (не гетеро-) сексуальність, проявляти ініціативу й інші речі, тепер звичні для нас.

Емансипація і норма

Після розпаду СРСР увійшло в моду все «альтернативне»: в певних колах чоловіки стали носити небачені раніше довге волосся й сережки у вухах. Така зовнішність часто маніфестувала певні музичні смаки, адже моду на сексуальну революцію супроводжувала мода на західну музику 60–70-х. Такі чоловіки подобалися жінкам. Іноді жінок зачаровували зовнішні «жіночні» атрибути, так наче їх носії мали бути ближчими і дружнішими до жінок.

У середині 90-х одна моя приятелька закрутила роман з дуже жіночним юнаком, у якого було довге світле кучеряве волосся. Наш спільний товариш (дуже маскулінний) висловився про це з жартівливим осудом: «Нехай краще вже тоді закохається в жінку». Я так яскраво пам’ятаю цей коментар, бо він був відчайдушним закликом до норми, у яку не вписувалося навколишнє спонтанне життя. На тлі стосунків цієї пари лесбійська любов видавалася йому більш нормативною.

Пам’ятаю, як до вух співгромадян/ок долинули англомовні назви boyfriend і girlfriend. Новизна полягала в приставці friend. Зрозуміло було, що йдеться про сексуальні стосунки, але вони ґрунтувалися на дружбі і здебільшого були тимчасовими. Ці друзі й подруги могли не одружуватися, не заводити дітей, регулярно застосовували контрацепцію.

Уперше я зустріла хлопця, для якого було принципово користуватися презервативом, десь близько 2000 року, і він був молодшим від мене. Ще він був чутливіший до моїх бажань і особливостей, хоча ми все ще обходилися без обговорення сексу.

Реклама презервативів на вулицях Києва, 2018 рік. 

Десь у цей період чітко стало зрозуміло, що якісне сексуальне життя має бути певним чином якісно організовано, зокрема захищено від страхів хвороби і небажаної вагітності. Емоційне піднесення від закоханості, відчуття пригоди, секс у підворітті, разовий секс, який майже ніколи не приносив реальної сексуальної насолоди, — усі ці прояви свободи завжди мали якісь побічні наслідки, специфічно жіночі. Вражала різниця між чоловіками й жінками: чоловіки завжди кінчали і часто їх не дуже хвилювало, що фізично відчувала партнерка. Саме про це у своєму романі заговорила Забужко. Дехто все-таки питав: «Ти кінчила?». «Ні» могло прозвучати як груба образа, а навіщо ображати того, у кого закохана? Мені здається, що чисто жіночою рисою було солідаризуватися з партнером і витісняти те, що ти відчувала (чи не встигла відчути) на другий план та радіти вже факту тілесного зв’язку, який сам собою був актом свободи, пізнання і єднання. Проте тіло настирливо вимагало фізичної компенсації. Часто долати незадоволення від сильного перезбудження доводилося самотужки. Саме тіло вимагало своїх прав, вимагало емансипації. Було очевидно, що сексуального задоволення, якщо тіло потребує його регулярно, легше досягти в тривалих партнерських стосунках.

Тим часом емансипація продовжувалася. У гуртожитку, де я жила 1994 року, подруга дала мені почитати блідувату копію книжки, видрукуваної на друкарській машинці через копірку. Книжка ходила в гуртожитку по руках, бо вона була про секс. Це був «посібник» (у передмові зазначалося, що лише для сімейних пар) — новітня «секретна» розробка жінки-сексолога з Росії (авторку не пам’ятаю). В одному з розділів ішлося про жіночий оргазм і про те, як його досягати. Головне, виявлялося, що можна не покладатися винятково на чоловіка. Жінка сама може бути активною творчинею власного оргазму, а чоловік має бути в ньому зацікавленим і працювати над технікою.

Певною іронією на тлі цих спогадів здається нещодавнє (2017 рік!) скасування в Києві виставки «Мистецтво жіночого оргазму», яку ініціював Durex[6]. Організатори отримали погрози і злякалися конфронтації з консервативними силами, — в Україні досі жіночий оргазм намагаються тримати в секреті.

Одні практики сексуальних стосунків були вдалими, інші — ні, але переможно почуватися в цій сфері ще не означало так почуватися в житті взагалі. На виставках чи зборах, на публічних заходах, де я бувала, в телевізорі чи на екрані кінозалу все було так само: чоловіків, які говорять, завжди було більше, вони репрезентували, переконували, пояснювали, а більшість жінок далі залишалися «красунями», які мовчки слухали, осяйно усміхаючись. Їм подавали пальто і цілували ручки. При цьому за моїми плечима дитинство з регулярною участю в конкурсах-читаннях віршів Лесі Українки, бо школа носила її ім’я... Леся була зовсім іншим жіночим прикладом.

Наростала якась невідповідність між різними сферами, практиками, текстами. Пізніше я полюбила Марселя Пруста і Жана Жене. Одна моя подруга, яка теж засинала з книжечкою Жене, пояснила, що гомосексуальна любов, зображена в цих романах, не така сексистська, як гетеросексуальна любов у більшості літературних творів, вона була іншою і справді більше підходила нам, жінкам, за своєю людською суттю. Читаючи ці твори, нам не доводилося дивитися в криве дзеркало класичних чоловічих репрезентацій жіночності. Інша моя близька подруга 90-х якось, плачучи, поділилася зі мною своїм прозрінням: у любові не важливо, яка стать людини, котру ти любиш. Ми з нею збагнули тоді, що гетеро-, гомо- чи що завгодно інше — це свого роду ярлики, за якими людей намагаються класифікувати, як мертвих метеликів. Та поки ти жива і дихаєш на повні груди, ти можеш покохати чоловіка і впізнати себе в почуттях героя Жана Жене.

Нове тисячоліття: нові форми і нова цензура

У 2008 році на відкритті виставки «Книжковий обід»[7] я роздивлялася книжки, так звані арт-буки, і одна з них буквально розірвала мій мозок. Вона називалася «Найпорнографічніша книга у світі», автором її був Анатолій Бєлов, про якого я тоді ще нічого не знала. «А-а-а, я його знаю, я з ним училася в школі!» — сказала мені подруга, з якою ми разом вешталися по виставці. Це було неймовірно — я тримала в руках мистецьку річ, від якої волосся ставало дибки: вона вражала своєю трансгресією, ліричністю, зухвалою відвертістю і прекрасною технікою малюнка. Її автором був не хтось далекий, зарубіжний, знаменитий, як ми звикли, а хлопець, із яким вчилася моя подруга!

Наступного року Україну почало трясти від заборон і цензури мистецьких творів на сексуальну тематику. Ми раптово опинилися у якомусь зовсім іншому часі: відходить у минуле принцип про заборону забороняти, який так гаряче постав під час Перебудови, з’являються нові «вартові порядку», з яких склалася ціла комісія — «із захисту суспільної моралі». Її діяльність сприймалася як прояв стихійного лиха: раптом забороняють фільм чи роман, і щоразу важко було в таке повірити[8]. Водночас ми давно вже жили в добу інтернету і секс-шопів.

У 2012 році закрили виставку «Українське тіло», бо роботи, які стосуються сексуальності, визнано такими, що їх не можна представляти в університеті. Того самого року вийшов — без жодних скандалів — уже раритетний сьогодні випуск журналу «Простори» під назвою «Віра, Порно, Любов»[9]. Стало відчутним і загострилося протистояння між емансипативними практиками, які вже неможливо зупинити, і консервативними силами, які намагаються встановити контроль. Особливо гостро постало питання про права ЛГБТ, яке перейшло у публічну сферу.

Раптово деякі з моїх подруг стали феміністками[10]. Для багатьох це було радикальним поворотом в осмисленні свого місця в суспільстві. З’явилася позиція, місце, з якого можна говорити про жінок від імені самих жінок. Це викликало хвилювання у декого з чоловіків. Вони буквально фізично відчувають «загрозу», страх якої намагаються долати, насміхаючись над тим, що хтось тепер «феміністка». Водночас, чоловіки виходять разом з жінками на перший марш 8 Березня, організований Феміністичною Офензивою і продовжують ходити на марші й у наступні роки.

Один мій приятель казав мені згодом: «Я все розумію, але от не знаю, якщо жінка — феміністка, то як тепер їй запропонувати секс?». Суть цього питання, грубо кажучи, в тому, як пропонувати секс жінці, яку неможливо більше сприймати винятково як об’єкт, головна цінність якого — випуклі груди й сідниці. Справді, сексуальна свобода, яку ми досі мали, не давала відповіді на це питання, бо не була настільки глибокою і революційною, як здавалося. Моделі з обкладинок журналу «Лель» демонстрували щире прагнення дотягнутися до еротичних стандартів і служити його ідеалам, бути привабливими об’єктами — за власним бажанням.

Питання, яке постало і залишається актуальним: як жінкам поєднати статус об’єкта і суб’єкта? Своєрідну відповідь на це дали активістки «Фемен», котрі почали свої акції 2008 року: з оболонок еротичних красунь агресивно вилуплювався «Чужий», а сáме політичне висловлювання, бо якраз завдяки висловлюванню утверджується суб’єктність.

Потрібна якась критична маса жіночих висловлювань, щоб ситуація зрушила з місця. Красуні з обкладинок «Леля» теж можуть писати тексти? Як феміністична рефлексія може допомогти нам створити відмінний від учорашнього образ жіночої сексуальності, образ, створений і описаний самими жінками? Можливо, для цього більшість жінок повинні мати можливість самореалізуватися загалом? А в сексуальній сфері позбутися сексизму і насильства різного штибу? Для цього якихось змін повинні зазнати й чоловіки.

Не боюсь сказати

Хочеться кардинально розділити сферу сексуальності як практики любові і сферу насильства, яке теж буває сексуальним. Пропозицію сексу може бути висловлено у формі харасменту, переслідування, секс використовують для кар’єрного зростання, для помсти, зрештою, в наш час секс може стати сублімацією чогось зовсім іншого (на противагу фрейдівському концепту). Секс став таким дієвим інструментом тому, що сексуальна революція поставила його на п’єдестал як абсолютне добро. Те, що секс не панацея і дуже часто й не любов, очевидно з того, наскільки насильство — стійкий супутник сімейного, приватного життя. Ґвалтівник і вбивця Оксани Макар, розповідаючи про свій злочин, уживав той самий термін — «сексуальний акт». Трагедія, яка сколихнула Україну 2012 року, оприявнила в крайній формі своєрідну норму українського суспільства, де жінка досі існує в статусі потенційної жертви. Очевидно, що зміна свідомості вкрай потрібна чоловікам, які в більшості випадків сексуального насилля виступають агресорами. Особливо це актуально сьогодні, в ситуації війни.

Нині в Україні ми спостерігаємо спалахи насильства над самовираженням у культурі, над політичною позицією, над говорінням про сексуальність. «Комісією з моралі» стали так звані «невідомі» — так медіа у нас називають ультраправих радикалів, які підпалюють кінотеатри, нападають на фестивалі рівності, ЛГБТ-прайди, на активісток і активістів, погрожують організаторам виставок.

Ця культура насильства породжує і підтримує, зокрема, різні форми насильства щодо жінок. «Я не боюсь сказати» — сама назва флешмобу 2016 року показує, що життя багатьох жінок супроводжує страх. Він пов’язаний також із сексуальною сферою. У творчості сучасних українських художниць, як-от Аліна Клейтман, Кіндер Альбум, Валентина Петрова, Влада Ралко, бачимо рефлексії про жіночу сексуальність, якій доводиться існувати в умовах різного роду насильства.

Йдеться не лише про пряме фізичне насильство. Інсталяція Аліни Клейтман з довгою назвою «Протягом перших п’яти років твій батько взагалі не знав, що у мене росте волосся»[11] — про жорсткий тиск на жінок із вимогою бути бездоганними об’єктами. В одному романі Генрі Міллера (дуже популярні романи у 90-х і, як багато чоловічої еротичної літератури, дуже сексистські) герой, чиї сексуальні пригоди припадають на першу половину ХХ століття, описує своє почуття огиди, коли його коханка з примхи поголила геніталії. Її поведінка, що так не збігалася зі звичаями часу, вбиває у героя роману ерекцію. Героїня Клейтман (перша половина ХХІ століття) квапиться поголитися перед побаченням, завдаючи собі болю і кривавих ран, щоб, навпаки, не вбити ерекцію свого партнера виглядом небажаного волосся.

Аліна Клейтман. "Протягом перших п’яти років твій батько взагалі не знав, що у мене росте волосся", кадр з відео, 2017 рік.

Голитися чи не голитися — цей вибір повинен існувати для жінки так само, як для чоловіків існує вибір носити бороду чи ні, незалежно від моди. Взагалі таке нове явище, як «зачіска» для жіночих (і чоловічих) геніталій, можна розцінювати позитивно, адже в ширшому контексті воно свідчить про більшу увагу до цих органів, зняття з них клейма «сороміцьких». Постулат голити геніталії з’явився не так давно, у 90-х про нього чули далеко не всі. Можливо, у 90-х ми не так часто розглядали свої статеві органи в дзеркалі. Стадія дзеркала, як відомо, — важлива стадія набуття суб’єктності. Проте це явище миттєво капіталізували: створивши моду, а відтак і беззаперечну вимогу до жіночих геніталій бути безволосими, нас не тільки примушують витрачати гроші на епіляцію, а й позбавляють елементарної свободи зробити крок ліворуч крок праворуч залежно від нашого настрою чи наявності часу. Питання не в тому, що нас не хочуть приймати такими, які ми є, а в тому, що нам не дають можливості вибирати, якими бути. Відраза до волохатої піхви сьогодні нагадує колишню відразу до презервативів, яку пояснювали тягою до «природного» статевого акту. Сьогодні «природність» лобкового волосся відлякує. Як бачимо, природа тут узагалі ні до чого.

Партнерство & завоювання

Уперше я зустріла чоловіка, який мені після сексу сказав, що він знає про фемінізм і для нього це важливо десь від 2010 року (він не був громадянином України). Чинник феміністичних поглядів однозначно сприяв якості стосунків: із сексуальним партнером виявилося можливим обговорювати речі, які раніше могли сприймати лише подруги. Стала по-іншому зрозумілою близькість: вона досягається не лише фізичним контактом тіл і фантазією. Близькість досягається і через мову, коли можеш про своє тіло (і не тільки) розповісти і коли можеш послухати про тіло партнера/ки.

Так партнер більше знає про тебе і краще розуміє тебе, а ти — його. Він здатен сприймати жінку не як віддалений об’єкт власних і загальнокультурних фантазій, а чути про неї з її власних вуст. І навіть якщо йому знадобляться загальні інструкції про те, як поводитися з жінкою в сексі, він зможе сприйняти конкретну жінку і як відмінну, бо жінки (як і всі інші люди) не технічні пристрої, до яких можна написати спільну інструкцію.

Що стосується жіночих оргазмів і взагалі якості жіночого сексуального життя, то, крім володіння технікою, важлива також довіра між партнерами. Довіра — це складне почуття, про яке можна багато говорити. Щоб воно з’явилося, замало, коли тебе просто хочуть або хочеш ти. Вона виникає тоді, коли тебе хочуть розуміти і приймати. Коли є бажання працювати над рівноправністю або балансом, хай там як це складно в різних ситуаціях. Для зростання довіри потрібен час. Відчуття довіри дуже сексуальне. Сáме воно дозволяє розкриватися тілу назустріч оргазмам. Тільки після цього можлива любов. Стосунки з партнерами, з якими можливий тривалий і хороший секс, нагадують танці в парі чи музичну імпровізацію: має бути певний вишкіл, засвоєна і відпрацьована техніка, вчасно залагоджено всі технічні деталі. Проте без довіри цього важко досягнути.

І цього майже неможливо досягнути в ситуації тиску, погроз, насильства, «гри за правилами» однієї сторони. Дуже хотілося б (хай сьогодні це лише утопія), щоб дедалі більше українських чоловіків після сексу (чи до, чи поза) називали себе феміністами. І щоб це ставало глибокою й постійною роботою над зміною себе і суспільства, а також новою практикою сексу і любові.

Проблеми не вирішуються раз і назавжди деклараціями. Оголосити себе фемініст(том)кою ще не означає позбутися одним махом усіх наслідків нашої соціалізації — як жіночої, так і чоловічої, закарбованих у несвідомому. За свідченням моєї подруги її чоловік, не називаючись феміністом, поводиться в певних ситуаціях адекватніше за деяких феміністок. Роки практики, аналізу, вдалих і невдалих спроб, помилок і досягнень,  зрештою, нове виховання, яке ми можемо дати нашим дітям (власне, своїм прикладом), можуть спричинити зміни.

Перших ластівок таких змін я бачу в татах, які гуляють з малятами на дитячих майданчиках і дають собі раду з прямими результатами своєї сексуальної активності. Рівноправна співпраця — у професійній і приватній сферах — ось що надзвичайно потрібно чоловікам і жінкам. Недаремно в сексуальний словник проникло слово «партнерство», — ми повинні взаємодіяти, а не завойовувати чи підкоряти, стара «військова» термінологія любовного словника з часом, хочеться вірити, вийде з ужитку.