23 вересня, 2017

#яНеБоюсьСказати: погляд мами і дочки на книжку Насті Мельниченко

6 червня 2017
Олена Стрельник

Кандидатка соціологічних наук, ґендерна дослідниця, авторка книжки «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» («Критика», 2017).

Хто читає книжки для підлітків? Правильно, підлітки і їхні батьки. Соціологиня і її дочка «проковтнули» книжку за кілька днів і діляться враженнями про її потрібність, ключові моменти, переваги та недоліки.

#яНеБоюсьСказати: погляд мами і дочки на книжку Насті Мельниченко

Видавництво Фоліо, 2017. Замовити книгу.

Погляд мами-соціологині. Флешмоб Насті Мельниченко спонукав мене подумки звернутися до власних досвідів сексуальних домагань у підлітковому віці (що їх було витіснено як незначущі), розповісти про них своїй дочці і дати поради, як діяти в таких ситуаціях.

За часів моєї юності (у 1990-х) такі речі хіба що пошепки обговорювалися в колі подруг. Уже на перших сторінках книжки позаздрила сучасним підліткам, у яких тепер є ця книжка. Як же мені її не вистачало у мої 15 років! Гортаючи сторінки під час подорожі з Києва, часом була шокована історіями насильства, часом відчувала сором за суспільство, де сексуальне насильство щодо дівчат у різних його формах (наприклад, сексуальні домагання) настільки поширено: від власної домівки до кабінетів знаних ректорів вишів!

Ресурсів про те, як і що батькам розповідати про секс дітям та підліткам багато, але про насильство в них не йдеться. Проте ця книжка про більше, ніж сексуальне насильство, — вона про довіру і підтримку, про вибудовування особистих кордонів, про вміння сказати «ні» і почути це «ні», про дієву (а не декларативну) повагу до прав дитини, про гендерні упередження й стереотипи.

Ще ця книжка також про довіру і підтримку у стосунках дітей та батьків. У непоодиноких випадках, описаних у книжці, батьки виявилися нездатними довіряти своїм дітям, захистити їхню гідність, часом аж до перекладання на дітей провини за скоєне над ними насильство: «Потім був суд... Коли спитали мого батька, яку міру покарання він хоче для злочинця, то він сказав, що підкориться рішенню судді. Для мене це була зрада... вдома тема замовчувалася, іноді із звинуваченнями, що це була моя провина» (с. 140).

Ця книжка переважно для дівчат, але за кілька років я обов’язково дам її почитати своєму синові і радила б це зробити іншим мамам. Не тільки тому, що в ній описано історії хлопців, які зазнали сексуального насильства, а й тому, що в книжці дуже багато йдеться про повагу до дівчат, їхніх бажань і особистих кордонів. І це одне з важливих досягнень книжки — означення гендерованості теми сексуальних стосунків і насильства через звернення до фемінізму, концептів об’єктивації, репродуктивного насильства тощо.

Нарешті, ця книжка — внесок у формування нового статусу дитинства (вже відчуваю, як прихильники ювенальної юстиції закидають авторці руйнування батьківського авторитету). Батькам варто її прочитати передусім тому, що авторка актуалізує їхню роль у творенні гендерних упереджень та ієрархії стосунків дітей і дорослих: через виправдання ситуацій «смикання» дівчат за коси хлопцями як форми прояву симпатії до них, через трансляцію гендерних стереотипів, через часом надмірну увагу до приписів ввічливості, через які дитина не може сказати «ні, мені це не подобається» набридливому втручанню дорослих у її фізичні кордони («З самого малку він [дядько] полюбляв садовити мене на коліна і цілувати в губи. Мені це було огидно, але я нічого не могла зробити, бо це видавалося мені неправильним — заперечувати родичу»). Останні приписи — зручний спосіб маніпулювати дітьми, які ризикують потрапити в пастку через відсутність навичок опору дорослим та оборони власних бажань і гідності.

Книжку Насті Мельниченко будуть обговорювати і, припускаю, критикувати. Додам кілька слів, які, можливо, стануть у нагоді авторці, якщо вона готуватиме друге видання книжки. Як соціологиня намагаюся уважно ставитися до цифр, адже некоректне їх запозичення — іноді передумова формування так званих «моральних панік» (у цьому випадку щодо зґвалтувань). На с. 105 книжки наведено дані Всесвітньої організації охорони здоров’я про кожну третю жінку у світі, яка зазнавала зґвалтування чи спроби зґвалтування. Однак на офіційній сторінці ВООЗ ідеться про те, що це відсоток жінок, які зазнавали фізичного чи сексуального насильства з боку партнера або сексуального насильства з боку інших осіб. Так само потребують уточнень наведені на с. 189 дані (з посиланням на інформацію психотерапевтки) про щонайменше 30 % дітей, з якими у віці до 18 років принаймні один раз сталося сексуальне насильство (варто зазначити, де, коли і хто отримав ці дані).

Не омину увагою і певну універсалізацію материнсько-дитячих взаємин та дискурсивне вилучення татів з емоційної підтримки своїх дітей. На с. 143 ідеться про те, що «навряд чи значущий дорослий зможе надати таку емоційну підтримку, як мама. Все-таки ви з ним / нею бачитеся нечасто, а от мама — поруч завжди. І готова підтримувати вдень і вночі».

Проте критика (а радше поради авторці для наступних видань) навряд чи завадить визнанню того, що це надважлива і смілива праця. Принаймні у мене склалося про неї таке враження.

Погляд дочки-старшокласниці. Книжка порушує одну з найгостріших проблем сучасного суспільства — насилля в усіх проявах та його соціального сприйняття. Я переконана, що обговорення таких тем надважливе, і нам треба змінювати ставлення до проблеми насильства над дівчатами і до чинників, які викликають упередження до цієї проблеми (зокрема, до поширеного нині явища «звинувачення жертви»). На мою думку, книжка Насті Мельниченко здатна зробити справжній прорив у світогляді підлітків.

Окремо хочеться подякувати авторці за увагу до такої проблеми, як гумор про насильство і булінг, зокрема стосовно зовнішності. Дуже часто в шкільному житті й інтернет-просторі я натрапляю на «дотепні» жарти, які інколи можуть довести до сліз. Наприклад, про те, як повинна виглядати «справжня» жінка: мовляв, якщо ти не відповідаєш певним стандартам, то ти й не дівчина зовсім. І ніхто з авторів чи поширювачів так званого «гумору» навіть не уявляє, як боляче це слухати, а замість дослухатися до того, що комусь такі «жарти» неприємні, її (його) звинувачують у браку почуття гумору. Найгірше те, що «жарти» про насилля і висміювання певних особливостей (передусім дівочої) зовнішності перетворилися на щось звичайне, щоденне й цілком нормативне. Саме тому обговорення цієї теми важливе.

Крім того, у книжці я знайшла багато переконливих і слушних аргументів про певні гендерні питання. Це допомогло мені почуватися впевненіше в різних дискусіях на цю тему. Наприклад, щодо припису «чистоти роду» і пов’язаного з ним «культу» сексуальної стриманості дівчат, який справді мав колись економічне підґрунтя (с. 91).

Мене також зачепила частина книжки про об’єктивацію дівчат на прикладі шкільних конкурсів на зразок «Міс Дюймовочка» (с. 105–106). Нині в Україні суспільні дискусії про шкоду таких конкурсів майже не ведуться, на відміну від Франції, скажімо. Це призводить до того, що дівчата виростають з певними самообмеженнями, з думкою про те, що вони мають передусім відповідати суспільним стандартам «жіночності».

Книжка звертає увагу і на такі речі, як внутрішня мізогінія. На моє переконання, жінкам і дівчатам потрібно виявляти більше солідарності та підтримувати одна одну, адже буває так, що постраждала від насильства дівчина замість підтримки і співчуття стикається лише з обвинувачуваннями й насмішками, зокрема з боку дівчат і жінок. І мало хто замислюється, звідки взагалі пішла ця культура «зняття провини зі злочинця». Книжка Насті Мельниченко заповнює цю прогалину і сприяє руйнуванню суспільних гендерних упереджень.

6 червня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Про підсумки конкурсу гендерних педагогічних проектів
17 творчих робіт зі шкіл Харківської області змагалися на конкурсі педагогічних розробок з гендерних студій, який відбувся за підтримки Фонду імені Генріха Бьолля в Україні. Читач(к)ам пропонуємо результати регіонального експерименту. 
Геть дискримінацію зі шкільних підручників
EdCamp Ukraine і Гендерний центр «Крона» готують спеціалісток і спеціалістів для проведення антидискримінаційної експертизи шкільних підручників і програм. Як саме це відбувається і які матиме наслідки — докладно у статті.
Вона написала фемінізм
Протягом березня 2017 в Музеї книги і друкарства України тривав проект «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», який складався з книжково-графічної виставки і лекторію. Це був своєрідний екскурс в історію зародження жіночого руху в Україні в кінці ХІХ століття, його впливу на літературу та відродження у феміністичних студіях 80–90-х років минулого століття. Пропонуємо віртуальну екскурсію проектом.