22 травня, 2019

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2. Держава і жіночі рухи

8 травня 2019
Оксана Кісь

Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.

Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи

Манівцями до світлої мети: держава і жіночі рухи в пострадянській Україні

Дещо іншою, аніж у гендерних студій, була траєкторія розвитку жіночого руху. Відновлення дорадянських і створення нових жіночих громадських організацій почалося в Україні ще в період «перебудови» наприкінці 1980-х років і набрало масового характеру на початку 1990-х. Новопосталі жіночі ГО відчайдушно шукали ідеологічного підґрунтя для своєї діяльності, проте фемінізм істотно програвав у популярності націоналізму.

СТАТТЯ ПУБЛІКУЄТЬСЯ ТРЬОМА ЧАСТИНАМИ:

Активізм матерів та образ Берегині

В Україні віддавна жінка мала говорити з позиції матері, яка обороняє інтереси своїх дітей, щоби бути почутою і мати суспільну вагу. Саме цю стратегію обрали перші пострадянські жіночі організації (Комітети солдатських матерів, «Мама–86», спілки багатодітних матерів тощо). Соціальна спрямованість і вимоги цих груп виявилися зрозумілими широкому загалові. І хоча в той час не йшлося ані про дискримінацію жінок, ані про гендерну рівність, сам факт публічної активності жінок дозволив новоспеченим активісткам здобути досвід організованої громадської дії і мав ефект нормалізації. Як слушно завважила Александра Грицак, «коли гласність уперше дозволила громадським активісткам брати участь у незалежних громадських заходах, вони використали дискурс материнства, щоб вибудувати “матерналістську” форму колективної дії задля висунення нових політичних вимог»[1].

Організації національного спрямування (Союз українок, Жіноча громада, Жіноче об’єднання ім. Олени Теліги та ін.) продовжили традиції дорадянського жіночого руху і спрямували зусилля на піднесення національної культури та розбудову незалежної держави[2]. Проголосивши своєю місією відродження традиційних цінностей української культури, ці організації пропагували ідею одвічної матріархальності українського суспільства, втіленням якої стала Берегиня. Образ богині-покровительки жінок і сімейного вогнища, вигаданий у ті роки, було презентовано загалу як автентичний ідеал української жіночності.

 
Типовий образ берегині

Ці традиціоналістські ГО не лише боронили право і обов’язок кожної жінки бути такою Берегинею, а й, екстраполюючи функції Берегині зі сфери приватної на сферу громадсько-політичну, закликали жіноцтво опікуватися своєю великою родиною-нацією і своїм великим домом-Україною з позицій матері-господині[3]. Захист власне жіночих інтересів і прав залишався на маргінесі діяльності найпотужніших і наймасовіших жіночих організацій до середини 1990-х років.

Всесвітня конференція жінок у Пекіні як каталізатор осмислення гендерної дискримінації

Про дискримінацію вперше заговорили під час підготовки до IV Всесвітньої конференції жінок у Пекіні 1995 року. На цьому форумі Україна мала представити звіт про впровадження Конвенції про усунення усіх форм дискримінації щодо жінок. Заради цього документа було мобілізовано правозахисників, науковців, представників і представниць державних органів та жіночих громадських організацій. Результати широкомасштабних досліджень засвідчили існування дискримінації щодо жінок у різних сферах, їх було оприлюднено на парламентських слуханнях 1995 року[4]. Підсумкові документи IV Всесвітньої конференції жінок — Пекінська декларація і Платформа дій — стали дороговказом для діяльності жіночих громадських організацій на наступне десятиліття.

  


IV Всесвітня конференція жінок у Пекіні, 1995

Більше про Пекінську конференцію читайте в інтерв’ю з Тамарою Мельник та Оксаною Дюжер.

Ці події стали поштовхом до формування державної політики гендерної рівності. Саме 1995 року було створено перший державний орган — Комітет у справах жінок, материнства і дитинства при Президенті України, безпосереднім завданням якого був моніторинг становища жінок[5]. Однак на цьому етапі (кінець 1990-х) переважав закладений у перші роки незалежності дискурс «покращення становища жінок», який передбачав розрізнені заходи, найчастіше пов’язані з підтримкою сім’ї й материнства[6]. Лише на початку нового тисячоліття завдяки зусиллям жіночих ГО, наукової й експертної спільнот з’являється розуміння гендерної нерівності як системної, наскрізної хиби українського суспільства, яку можна вирішити лише комплексними заходами. Переломним у цьому сенсі став 2001 рік, коли було ухвалено новий Сімейний кодекс, Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»[7] та Національний план дій щодо поліпшення становища жінок і сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві на 2001–2005 роки[8]. Усі ці документи розробляли й активно лобіювали жіночі громадські організації.

    

      

Постання феміністичних організацій

Друга половина 1990-х — період, коли виникли жіночі організації, цілі, напрями і форми діяльності яких можна окреслити як суто феміністичні. При цьому відбулася їх виразна спеціалізація: одні зосередилися на захисті прав жінок (Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда—Україна»), інші взялися працювати над піднесенням жіночої самосвідомості і гендерною просвітою (Інформаційно-консультативний жіночий центр), сфокусувалися на вирішенні соціально-правових проблем жінок (Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи», ГО жінок-інвалідів «Донна-Україна») або ж працювали над залученням жінок до політичної участі («Ліга жінок-виборців України 50–50»). Цей процес тривав і далі, коли постали організації жінок-лесбійок (Жіноче об’єднання «Сфера» у Харкові, «Інсайт» у Києві та ін.), товариства ділових та професійних жінок (Вінницький клуб ділових жінок, Ділові українські жінки) та організації, спрямовані на розвиток жіночого лідерства у ширшому сенсі (Херсонський обласний центр «Успішна жінка») чи долають гендерні патріархатні практики у суспільстві (Товариство феміністок «Прогресивні жінки» у Вінниці).

     

Фінансування жіночого руху

Чимало дискусій і гострої критики викликає питання про роль іноземних донорів у формуванні жіночого руху в пострадянській Україні[9]. Починаючи з 1990-х років українські жіночі організації отримували підтримку своїх проектів та ініціатив від Soros Foundation, UNDP, MacArthur Foundation, Heinrich Boll Stiftung, Network of East-West Women, MamaCash, Global Fund for Women, Friedrich Ebert Stiftung, Rosa Luxemburg Foundation та інших, а також від посольств деяких країн, які мали окремі програми з розвитку демократії та громадянського суспільства в Україні (наприклад, посольства Канади, Швейцарії, Швеції та ін.). Від 2000 р. розгорнув свою діяльність Український жіночий фонд, який акумулює кошти низки донорських структур та на конкурсних засадах розподіляє їх серед громадських організацій для реалізації конкретних проектів. Крім того, УЖФ створив та оновлює базу даних українських жіночих організацій, що дозволяє ефективніше налагоджувати співпрацю поміж різними групами.

  

Інші способи підтримки — державні гранти, доброчинні і членські внески — в суворих економічних умовах 1990-х років не могли стати стабільним джерелом фінансування. Попри численні «сторонні ефекти» (як-от створення конкуренції між ГО в умовах украй обмежених ресурсів, що сповільнило консолідацію жіночого руху, споживацько-паразитарні настрої, кон’юнктурні тенденції і «грантоїдство», підлаштування напрямів діяльності під пріоритети донорів тощо), слід визнати один безсумнівний факт: без такої підтримки з-за кордону жіночий рух розвивався б значно повільніше і його вплив на суспільство відповідно був би суттєво слабшим. І хоча декому часткова «професіоналізація» жіночого активізму (коли робота в громадській організації — основне місце праці і джерело доходу активістки) видається абсурдною і навіть шкідливою, в українських економічних реаліях досі немає іншого способу забезпечити повноцінне функціонування й ефективну діяльність жіночих груп[10].

Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» та його вплив на громадську активність

Винятково значущою віхою в діяльності жіночих організацій стало схвалення у вересні 2005 року Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні», більше відомого як «закон про гендерну рівність»[11]. І якщо закон декларував досягнення гендерної рівності як один із пріоритетів державної політики, то ухвалена незабаром Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року[12] визначала механізми практичного її впровадження, серед яких — ширше й активніше залучення громадських організацій у цей процес. Ці події стали потужним стимулом для діяльності жіночих груп на всіх рівнях і в усіх напрямах з активним використання додаткових можливостей, що їх відкривали ці нормативні документи.


Тамара Мельник

 Більше про довгий шлях до ухвалення закону читайте в інтерв’ю з однією з його ініціаторок Тамарою Мельник.

Інструментами контролю за державними заходами з утвердження гендерної рівності стали інститут радників/ць з гендерних питань при керівниках центральних і регіональних органів влади[13] та Експертна рада з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві соціальної політики[14]. До складу ради ввійшли визнані громадські діячки Катерина Левченко, Лариса Кобелянська, Олена Суслова та інші. Утім, ці інституції мали суто дорадчий статус без реальних важелів впливу.


Урядова уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко


Віце-прем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе

Лише 2017 року вперше в історії України уряд визначив гендерну рівність одним зі своїх пріоритетів, поклавши обов’язки з реалізації державної політики в цій сфері на віце-прем’єр-міністерку з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Іванну Климпуш-Цинцадзе. А в лютому 2018 року Кабінет Міністрів України призначив на посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики досвідчену правозахисницю Катерину Левченко[15].

Співпраця з державою: переваги і вади

Характерна риса українських жіночих ГО — співпраця з державними органами на всіх рівнях. Жіночий рух не тільки не перебував в опозиції до влади (хоча часто критикував її дії чи бездіяльність), а навпаки, активно шукав підтримку для своїх ініціатив. Українська держава, своєю чергою, взяла на себе низку зобов’язань перед міжнародною спільнотою з подолання гендерної дискримінації, тож потребувала тих, хто могли забезпечити їх виконання. Фрази на зразок «за підтримки міністерства...», «за сприяння обласної державної адміністрації...», «у співпраці з управлінням...» тощо не рідкість у звітах ГО. Державний патронат часто мав формальний характер, однак цього було досить, щоб долати бюрократичні бар’єри й патріархальні упередження. Україна ж успішно звітувала перед міжнародними інституціями про заходи з подолання дискримінації жінок, створюючи собі позитивний імідж демократичної держави.

Як виявилося незабаром, ця позірно взаємовигідна ситуація криє серйозні ризики для жіночого руху. Головний із них той, що українська держава почала сприймати свої зобов’язання із забезпечення гендерної рівності як виконання суто формальних вимог. Схвалюючи закони, затверджуючи програми і створюючи інституції (як, наприклад, притулки для жертв сімейного насильства), на практиці парламент і уряд не беруть на себе фінансової й організаційної відповідальності за їх повноцінне функціонування і перекладають усе це на плечі громадськості. З іншого боку, тривала співпраця з владою позначилася і на жіночому рухові: пристосовуючи свої напрями й форми діяльності до органів влади (з їхнім часто вкрай примітивним розумінням гендерної рівності), жіночий рух утратив більшу частину свого революційного потенціалу. Запровадження ідеї «гендерного мейнстримінгу» як принципу державної політики продемонструвало, які загрози може приховувати привласнення державою і відповідна модифікація ідеї гендерної рівності[16].

Українська держава демонструє законотворчу прогресивність: ухвалені закони про запобігання сімейному насильству (2001), про гендерну рівність (2005) і протидію торгівлі людьми (2011)[17] виявилися першими такого роду в Центрально-Східній Європі. Та хоч в Україні і відбулося щонайменше п’ять парламентських слухань з питань гендерної рівності (1995, 2001, 2004, 2006, 2007), сказати, що держава послідовно й систематично підтримує принципи гендерної рівності було б великим перебільшенням. Хороший приклад — пригоди гендерних квот у законодавстві про вибори та висловлювання про них чоловіків-політиків.

Про квотування в українському законодавстві читайте у статтях "Міжнародний досвід запровадження гендерних квот та українські реалії" Тамари Марценюк і Чи існує «дружня» до жінок виборча система? Оксани Ярош. 

Про те, що у законотворців і урядовців немає одностайності в питаннях гендерної рівності, свідчать ініціативи, які входять у гостру суперечність із проголошеними раніше й закріпленими в законах принципами відмови від гендерної дискримінації. Йдеться про сумнозвісні законопроекти про «заборону абортів»[18] і «заборону пропаганди гомосексуалізму»[19]. Прихильність до принципів гендерної рівності декларують окремі політичні сили (партія «Удар» на рівні програмних документів і партія «Самопоміч», яка єдина виконала гендерні квоти й отримує за це додаткове державне фінансування)[20].

У 2011 році створено міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості», представниці якого активно лобіюють законодавчі зміни, спрямовані на усунення гендерної дискримінації, та протидіють сексизму в парламенті[21]. Натомість голова міжфракційного депутатського об’єднання «За духовність, моральність та здоров’я України» Павло Унгурян — активний «антигендерист». У лютому 2019 року створено нове проконсервативне міжфракційне об’єднання «Жіноча ініціатива за сімейні цінності».

Станом на березень 2019 року обидві віце-спікерки парламенту — Ірина Геращенко й Оксана Сироїд, а також міністерки Уляна Супрун, Лілія Гриневич, Оксана Макарова, Іванна Климпуш-Цинцадзе — дієві прихильниці гендерної рівності. Президент України Петро Порошенко, дбаючи про імідж європейського демократичного політика, регулярно робить реверанси в бік гендерної рівності (зокрема в привітаннях з нагоди 8 Березня). У промові на ІІ Українському жіночому конгресі (грудень 2018) президент відзначив маніпулювання терміном «гендер» і закликав спрямувати всі зусилля на ратифікацію Конвенції Ради Європи із запобігання насильству щодо жінок (Стамбульська конвенція)[22]. Однак уже за два місяці президент разом з іншими високопосадовцями й політиками взяв участь у IV Всеукраїнському форумі сім’ї, учасники якого закликали ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики і протидіяти ратифікації Стамбульської конвенції[23].

При такій двозначній позиції держави очевидно, що вона не може бути надійним спільником для громадянського суспільства в забезпеченні прав жінок. Активістки знають це і всіляко тиснуть на державні органи, ЗМІ та бізнес з метою впровадити необхідні зміни. Наприклад, жіночі ГО й науковиці взяли на себе відповідальність за просвіту журналістів, щоб змінити ситуацію з висвітленням гендерної тематики у ЗМІ, у цьому напрямі працювали і столичні, і регіональні організації[24]. Українське представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля видало посібник для вищої школи «Гендер для медій». ГО «Інститут масової інформації» регулярно проводить моніторинги теми сексизму в ЗМІ[25]. Завдяки цим зусиллям прояви дискримінації в усіх сферах не залишаються без уваги медій і доходять до широкого загалу.

Окремою сферою значної активності та об’єднаних зусиль жіночих організацій по всій Україні стала боротьба з сексизмом у рекламі. Рух проти використання дискримінаційних зображень у рекламі почався у Львові у 2006 році, коли львівська ГО «Науково-дослідний Центр «Жінка і суспільство» провів першу громадсько-освітню акцію «Стоп сексизм!» в стінах ЛНУ ім. Франка, під час якої на конкретних зразках зовнішньої міської реклами було проаналізовано механізми дискримінації жінок.[26] З того часу різні заходи (семінари, круглі столи, дискусійні клуби тощо), спрямовані на критику сексистської реклами та спроби порозумітися з рекламодавцями і виробниками реклами відбувалися з ініціативи різних жіночих ГО чи не в усіх регіонах України[27]. Результатом таких зусиль стало створення Індустріального гендерного комітету з реклами у 2011 році, який «проводить експертизу реклами на наявність дискримінації, (…) розглядає скарги на дискримінаційну рекламу від громадян, а також надає експертні висновки за зверненням державних органів. Зокрема, представник ІКГР входить в склад Експертної Ради з питань протидії дискримінації за ознакою статі при Міністерстві соціальної політики України».[28] 

Чи справді продає сексизм у рекламі — читайте у статті Анастасії Суворової "Гендерна дискримінація в SMM: як реагують на критику маркетологи і чи справді сексизм продає?"

У царині освіти активісткам довелося заручитися підтримкою Міністерства освіти й науки, щоб здійснити широкомасштабні вишколи для вчителів/ок[29]. Гендерний складник міцно ввійшов у «не-конференцію» для вчителів EdCamp, яка є низовою формою самоорганізації і самоосвіти вчительства. Ці зусилля дали результат. У 2017 році МОН України провів антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, зокрема за критерієм дотримання принципів гендерної рівності, яка виявила численні порушення[30]. Принцип недискримінації ввійшов до нової редакції Закону України «Про освіту» (2017).

Більше про антидискримінаційну експертизу читайте ЁШ.

Євромайдан як каталізатор суспільних змін

Євромайдан дав потужний імпульс усім громадським рухам, так само феміністичним. Хоча в просторі Майдану досить швидко запанував націоналістичний дискурс із притаманними йому патріархальними уявленнями, які чітко розмежовують ролі чоловіків і жінок[31], в основі масових протестів осені 2013 — зими 2014 року лежали ліберальні ідеї й цінності. Участь жінок була масовою, помітною і самоорганізованою (жіночі сотні)[32]. Троє жінок стали героїнями Небесної сотні. Більше як сто жінок різного віку було поранено під час лютневих подій на Майдані.

Зрештою, участь жінок у Революції гідності привернула увагу журналістів, які у своїх публікаціях активно розкривали жіночі обличчя протесту[33]. Саме в часи Євромайдану, як показав гендерний моніторинг Інституту масової інформації, помітно зросла присутність жінок у ЗМІ: вони набагато частіше ставали героїнями сюжетів, з’являлися в ролі запрошених експерток, були у фокусі дискусій[34]. Тисячі жінок здобули досвід громадської діяльності через волонтерство і продовжили його, засновуючи громадські організації, стали депутатками місцевих рад та Верховної Ради України. Яскраві приклади стрімкої політичної кар’єри волонтерок — міністерка Уляна Супрун і депутатка Тетяна Ричкова.

Протягом ХХ століття війни не лише приносили жінкам різних країн страждання і втрати, а й відкривали додаткові можливості для самореалізації[35]. Так сталося і в Україні в перебігу збройного конфлікту на Донбасі. Від самого початку АТО чимало жінок (насамперед з числа активних учасниць Майдану) вирішили приєднатися до «добробатів», щоб захищати свою країну. Проте у війську жінки зіткнулися з відкритою дискримінацією: і внаслідок поширених консервативних гендерних стереотипів та упереджень, і на інституційному рівні[36]. Однією з найболючіших проблем стало обмеження на посади, що їх можуть обіймати жінки в ЗСУ: закон дозволяв жінкам лише небойові обслуговуючі спеціальності[37]. Наслідком таких правових колізій було те, що фактичні бійчині, оформлені на службу як допоміжний персонал, отримували меншу грошову винагороду і були позбавлені соціальних пільг для ветеранів АТО. На цю проблему був спрямований протест активісток, правозахисниць і ветеранок АТО 21 січня 2016 року під стінами Міністерства оборони під назвою «Невидимий батальйон». Учасниці акції прагнули привернути увагу командування ЗСУ до дискримінації жінок-учасниць АТО і вимагали скасувати наказ Міністерства оборони № 337, який забороняв брати жінок на службу як солдатів і офіцерів військових підрозділів АТО.

Зусилля активісток не пропали даремно: у березні 2018 року в сумнозвісний наказ було внесено відповідні зміни, які уможливили повноцінну службу жінок у війську[38]. А вже 6 вересня 2018 року Верховна Рада України ухвалила зміни до законодавства, які усунули дискримінаційні (щодо жінок) норми в ЗСУ[39]. Цього самого дня під стінами парламенту відбулася велелюдна акція за участі активісток жіночого руху і народних депутаток на підтримку 50-відсоткового представництва жінок у парламенті під цілком феміністськими гаслами «Жінкам — владу! Жінок у Раду!»[40]. Цій перемозі феміністок передувало скасування переліку близько 450 професій, заборонених для жінок в Україні[41].

Більше про зміни й досягнення в різних царинах (право, освіта, політика, армія тощо) — незабаром у статтях теми сезону «Гендер після Євромайдану».

Протидія гендерній рівності

Більше про зміни й досягнення в різних царинах (право, освіта, політика, армія тощо) — незабаром у статтях теми сезону «Гендер після Євромайдану».

В останні роки важко не помітити, як зростає суспільний інтерес до фемінізму. Серед чітких маркерів — щотижнева кількість подій, що анонсуються на «Гендер в деталях» (щопонеділка в розділі Новини): презентації, публічні лекції, дискусії, конференції, тренінги, екскурсії та виставки з жіночої тематики регулярно відбуваються в усіх регіонах країни. Серед таких найбільш помітних подій — цикл відкритих лекцій «Поверх фемінізму» (липень 2015 і березень 2017), а також серія інтерв’ю, виставка і лекторій «Безстрашні: вони творять фемінізм в Україні» (березень-квітень 2019) у Києві.

Та разом із прибічниками гендерної рівності активізувалися і її запеклі опоненти з найконсервативніших середовищ. Саме зрілість і впливовість суспільних сил, які боронять принципи гендерної рівності, зміцнення відповідної правової бази спричинили нападки з боку консерваторів.

Полеміка виходить за межі цивілізованої дискусії. «Бойові дії» опонентів гендерної рівності розпочалися наприкінці 2009 року з кампанії дискредитації самих понять «гендер» і «гендерна політика». Протягом 2010 року велася активна пропаганда: вуличні акції, буклети, анти-реклама в транспорті, громадських місцях, житлових будинках, публікації в пресі, спроби впливати на освітян та регіональних депутатів і чиновників. Варто відзначити, що часто ця діяльність провадилася анонімно.

Вдаючись до прямої дезінформації і маніпулювання свідомістю малообізнаних у питаннях гендеру громадян, граючи на їхніх національно-релігійних почуттях і гомофобних упередженнях, гендерну політику представляли суспільству винятково як спрямовану на пропаганду й насадження «гомосексуалізму» та підрив інституту традиційної сім’ї в України[42].

   

Державні органи мали б зреагувати на цю ситуацію, адже гендерна рівність — принцип державної політики, закріплений у численних нормативно-правових документах. Натомість представники правих партій (зокрема ВО «Свобода»), які переважають у певних міських і обласних радах Західної України, навіть спромоглися ухвалити на сесіях звернення до парламенту й уряду України із закликом відмовитися від гендерної політики[43]. Антигендерна вакханалія, яка дещо вщухла 2012 року, з новою силою розгорнулася вже після Революції гідності, коли радикали в різних містах зірвали низку феміністичних акцій, а самі активістки зазнали брутальних нападів, фізичного і психологічного насильства[44].

   
В Ужгороді учасниць маршу за права жінок облили червоною фарбою

Правоохоронні органи далеко не завжди протидіяли агресорам і належно карали зловмисників.

Протистояння яскраво проявилося в процесі ратифікації Верховною Радою Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (2011), більше відомої як Стамбульська конвенція[45]. Спершу під тиском консервативно налаштованих депутатів з проекту закону було вилучено поняття «гендер» і «сексуальна орієнтація». Попри фахові роз’яснення, Всеукраїнська рада церков, керуючись хибним тлумаченням поняття «гендер»[46], закликала законотворців взагалі не ратифікувати цей документ, який начебто криє загрози для суспільної моралі і суперечить християнським цінностям[47]. У результаті складного компромісу було ухвалено Закон України «Про запобігання та протидію сімейному насильству» і низку змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України, які посилили відповідальність за насильство щодо жінок[48]. Ратифікація ж самої Стамбульської конвенції і, як наслідок, приєднання до європейської системи моніторингу дотримання ситуації з протидією домашньому насильству залишається під питанням.

Наприкінці 2018 року гучними антигендерними заявами відзначилося впливове подружжя Турчинових. Ганна Турчинова — викладачка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова — висловилася проти антидискримінаційної експертизи підручників і назвала гендерну політику «гомодиктатурою»[49]. Схожі думки повторив і її чоловік Олександр Турчинов, секретар Ради національної безпеки та оборони, приплівши до гендерних питань ще й «неомарксизм»[50]. З ініціативи консервативних політиків 1 березня 2019 року відбувся IV Всеукраїнський форум сім’ї, учасники й учасниці якого закликали ліквідувати посаду Уповноваженого з питань гендерної політики та протидіяти ратифікації Стамбульської конвенції. Уперше цей форум відвідали політики найвищого рівня, серед них Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Арсен Аваков та інші[51]. У рамках підготовки до форуму, повідомляють його організатори, було проведено 16 обласних форумів сім’ї; 66 рад різних рівнів (зокрема 12 обласних рад) звернулися до Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України з вимогами про «захист інтересів сім’ї» (насправді з вимогами протидіяти гендерній політиці); у 60 містах пройшли марші «За сім’ю». То ж зміцнілий українських жіночий рух стикається зі щораз агресивнішими атаками на цінності та здобутки гендерної рівності в Україні.

 

[1]              Hrycak, Alexandra. From Mothers’ Rights to Equal Rights: Post-Soviet Grassroots Women’s Associations // Women’s Community Activism and Globalization: Linking the Local and Global for Social Change / Eds. N. Naples, M. K. Desai. — New York, London, 2002. — P. 68.

[2]              Фрагменти статутів і програмних документів, які це потверджують, див.: Кісь, Оксана. Моделі конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній Україні // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — 2003. — Вип. 27 (www.ji.lviv.ua).

[3]              Докладніше див.: Кісь, Оксана. Кого оберігає Берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід // Журнал «Я». — 2006. — № 4. — С. 11–16 (www.krona.org.ua/).

[4]              Докладніше див.: Hrycak, Alexandra. Transnational Advocacy Campaigns and Domestic Violence Prevention in Ukraine // Domestic Violence in Postcommunist States / Ed. K. Fabian. — Bloomington, 2010. — P. 45–77.

[5]              Указ Президента України «Про Положення про Комітет у справах жінок, материнства і дитинства» від 4 грудня 2006 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[6]              Постанова Кабінету Міністрів України «Про Довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства» від 28 липня 1992 року // http://zakon2.rada.gov.ua; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану дій до 2000 року щодо поліпшення становища жінок і підвищення їхньої ролі в суспільстві» від 8 вересня 1997 року // http://zakon1.rada.gov.ua

[7]              Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[8]              Постанова Кабінету Міністрів України «Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві на 2001–2005 роки» від 6 травня 2001 року // http://zakon1.rada.gov.ua/

[9]              Ця проблема стосується жіночого руху в усіх пострадянських країнах, див.: Kay, Rebekka. Pot of Gold or Poisoned Chalice? The Impact of Western ‘Support’ // Kay, Rebekka. Russian Women and Their Organizations: Gender, Discrimination and Grassroots Women’s Organizations, 1991–1996. — New York, London, 2000. — P. 187–209.

[10]            Так званих «професійних феміністок» гостро розкритикувала Александра Грицак, див.: Hrycak, Alexandra. Foundation Feminism and the Articulation of Hybrid Feminisms in Post-Socialist Ukraine // East European Politics and Societies. — 2006. — Vol. 20. — № 1. — Р. 69–100.

[11]            Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні» від 8 вересня 2005 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[12]            Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року» від 27 грудня 2006 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[13]            Засади створення інституту радників з гендерних питань // Міністерство юстиції України (http://old.minjust.gov.ua). Про ці й інші механізми впливу див.: Організаційні та правові елементи інституційного механізму забезпечення гендерної рівності в Україні. — Запоріжжя, 2011.

[14]            Про Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі // Закон и норматив (www.zakon-i-normativ.info).

[15]            Призначено Урядову уповноважену з питань гендерної політики // www.kmu.gov.ua. — 2018. — 14 лютого. Про поточну діяльність Катерини Левченко див. офіційну сторінку Урядової уповноваженої з питань гендерної політики у Facebook.

[16]            Про це докладніше див.: Hankivsky Olena, Salnykova Anastasiya. Gender Mainstreaming in Post-Soviet Ukraine: Application and Applicability // Journal of Communist Studies and Transition Politics. — 2010. — Vol. 26. — № 3. — Р. 315–340. Ту саму проблему аналізує в контексті розвитку гендерних студій Ольга Плахотнік, див.: Плахотнік, Ольга. Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні // Критика. — 2011. — № 9/10. — С. 17–21.

[17]            Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[18]            Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів) від 27 березня 2012 року // w1.c1.rada.gov.ua

[19]            Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір) від 20 червня 2011 року // w1.c1.rada.gov.ua

[20]            Докладніше див.: Kis, Oksana. Feminism in Contemporary Ukraine: From “Allergy” to Last Hope // Kultura Enter. — Lublin, 2013. — Vol. 3. — Р. 264–277.

[21]            У Верховній Раді України створено міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості» // Верховна Рада України. — 2011. — 25 грудня: http://iportal.rada.gov.ua; МФО «Рівні можливості» / Equal Opportunities Caucus на www.facebook.com

[24]            Наприклад, з 2007 року Гендерний інформаційно-аналітичний центр «Крона» провів серію семінарів-тренінгів для журналістів у різних регіонах України, розробив і опублікував кілька методичок-посібників для журналістів «Гендерний погляд» (http://krona.org.ua). У 2017–2018 роках Волинський прес-клуб реалізував всеукраїнський проект «Гендерний простір сучасної журналістики: від теорії до практики», у межах якого провів серію регіональних тренінгів для журналістів і видав методичний посібник, див.: Гендерна чутливість українських медіа: Порадник / Ред. Б. Стельмах, О. Ярош. — Луцьк, 2018. Чимало зусиль доклав та провів заходів для просвіти медійників щодо проблем сексизму у ЗМІ й рекламі Жіночий консорціум України (http://wcu-network.org.ua).

[25]            https://imi.org.ua/

[26]         Основні ідеї викладено у статті: О.Кісь. Обережно: сексизм! // Дзеркало тижня. 6 червня 2008 https://dt.ua/SOCIETY/oberezhno_seksizm.html

[27]         Наприклад, низку таких заходів у 2008-2009 роках провів Жіночий консорціум України http://wcu-network.org.ua/ua/possessing-equal-rights/article/zhinochiy_konsorcium_ukrayini_u_protidiyi_seksizmu_v_ukrayinskiy_rek

[28]         Індустріальний гендерний комітет з реклами http://uam.in.ua/gkr/ukr/

[29]            Масштабний тренінговий проект для вчительства було реалізовано за фінансової підтримки Програми розвитку ООН у 2009–2011 роках. Крім того, семінари й інші освітні заходи для вчительства проводилися в регіонах. За їх результатами було підготовлено кілька посібників для освітян, див.: Марущенко Олег, Плахотнік Ольга. Гендерні шкільні історії. — Х., 2012; Як навчати школярів долати гендерні стереотипи: Конспекти занять: Навчально-методич. посіб. для загальноосвіт. навч. закладів / Ред. Т. Говорун. — К., 2011.

[30]            Висновки антидискримінаційної експертизи // Інститут модернізації змісту освіти (https://imzo.gov.ua); МОН пояснює, для чого потрібна антидискримінаційна експертиза підручників // www.kmu.gov.ua. — 2018. — 8 червня.

[31]            Див.: Бурейчак Тетяна, Петренко Олена. Канапки, Січ та «бандерівки» // https://zaxid.net. — 2014. — 8 січня.

[32]            Див.: Марценюк, Тамара. Ґендерна соціологія Майдану: роль жінок у протестах // http://ekmair.ukma.edu.ua

[33]            Наприклад: Виртосу, Ірина. Майдан — жіноча справа: 17 героїнь. — К., 2014; Дідула Петро, Онишко Оля. Жіночі обличчя майдану: серія документальних фільмів // http://uamoderna.com

[34]            Кабачій, Роман. Жіночі обличчя революції // http://tyzhden.ua. — 2014. — 28 лютого.

[35]            Див.: Кісь, Оксана. Жіночі обличчя війни: ключові теми і підходи в західній феміністській історіографії // Жінки Центрально-Східної Європи у часи Другої світової війни: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / Ред. Гелінада Грінченко, Катерина Кобченко, Оксана Кісь. — К., 2015. — С. 15–39.

[36]            Це недвозначно засвідчило соціологічне дослідження «Невидимий батальйон», результати якого було оприлюднено наприкінці 2015 року: Невидимий батальйон: соціологічне дослідження / Ред. Тамара Марценюк. — К., 2016.

[37]            Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року // http://zakon4.rada.gov.ua

[38]            Наказ Міністерства оборони України «Про внесення змін до наказу Міністерства оборони України від 27 травня 2014 року № 337» № 111 від 12.03.2018 // http://zakon0.rada.gov.ua

[39]            Верховна Рада ухвалила зміни до законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в армії // www.mil.gov.ua. — 2018. — 6 вересня.

[40]            Акція «Жінок в парламент — 50 %» // www.facebook.com. — 2018. — 6 вересня.

[41]            Наказ МОЗ України № 1254 «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 року № 256» від 13 жовтня 2017 року // http://zakon2.rada.gov.ua

[42]            Докладніше див. тематичне число «Гендер і антигендер»: Журнал «Я». — 2013. — № 34 (http://krona.org.ua). Найяскравіші зразки пропагандистських матеріалів антигендерної кампанії див.: http://stopgender.wordpress.com Характерно, що розгорнувши бурхливу діяльність з дискредитації гендерної політики, її опоненти воліють зберігати анонімність: ні імен, ні адрес чи інших даних, які допомогли б ідентифікувати тих, хто стоїть за антигендерною кампанією і забезпечує її фінансово, організаційно й інтелектуально, знайти не вдалося.

[43]            Ознайомитися з відповідними зверненнями можна на ресурсах: Любовь против гомосексуализма (http://love-contra.org); Франківська міськрада вимагає заборонити пропаганду гомосексуалізму в Україні // https://kurs.if.ua. — 2017. — 15 грудня.

[44]            Чому жіночі акції Восьмого березня зіштовхнулись із насиллям // https://socportal.info. — 2018. — 10 березня; В Івано-Франківську праворадикали зірвали лекцію про фемінітиви // https://humanrights.org.ua/material. — 2018. — 18 березня; Праворадикали в Ужгороді зірвали акцію на підтримку прав жінок та за ратифікацію Стамбульської конвенції // https://zaholovok.com.ua. — 2017. — 8 березня; Правозахисники вимагають розслідувати у Львові напад на феміністок // https://dailylviv.com. — 2018. — 9 березня.

[45]            Див.: Виртосу, Ірина. Усе, що ви хотіли знати про Стамбульську конвенцію // https://humanrights.org.ua. — 2017. — 11 травня.

[46]            Див.: Суслова, Олена. До деяких положень законопроектів з пакету ратифікації Стамбульської конвенції Ради Європи // http://radaprogram.org. — 2017. — 1 грудня.

[47]            Рада Церков закликає депутатів не ратифіковувати Стамбульську Конвенцію // http://vrciro.org.ua. — 2017. — 22 червня.

[48]            Закон України «Про запобігання та протидію сімейному насильству» від 7 грудня 2017 року // http://zakon5.rada.gov.ua; Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 року // http://zakon3.rada.gov.ua; Хоменко, Святослав. Б’є — значить сяде: Україна отримала нові закони проти сімейного насильства // https://www.bbc.com. — 2018. — 4 січня.

8 травня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.